У вересні 2020 року Богдану Трофімюку з міста Славута на Хмельниччині виповнилося 18. Хлопець вже вивчився в коледжі на автомеханіка і вирішив іти не на строкову службу в армію, а вступити до “Азову” — слідом за другом. Він свідомо обрав шлях захисника України, присвятивши себе служінню Батьківщині та захисту її незалежності, розповідає Інна Трофімюк:
— Богдан — люблячий син, турботливий брат, дуже добрий, цілеспрямований, відповідальний, серйозний, дорослий не по роках. Прийняв рішення йти в “Азов” і вже 1 лютого поїхав у Київ, а за три тижні у Маріуполь — на курс молодого бійця. Йому все дуже подобалося — режим, вишкіл, він все витримав. У червні ми всією родиною приїжджали до нього в Маріуполь. Він приходив, гуляв з нами. Восени приїхав у відпустку. І весь час ставив пісню Вакарчука “Тільки лютий за вікном”. Я тепер постійно її згадую…
Повномасштабне вторгнення застало Богдана на місці служби, в Маріуполі. 5 березня він отримав контузію, 9 квітня — знову важка акубаротравма.
— Зв’язок тоді хоч якийсь був, але він мені навіть нічого про контузію не сказав. Я дізналася від хлопців зі Славути, з якими він спілкувався. І я пишу йому: “Це правда, Богдан, що ти в госпіталі?” А він каже: “Мамо, хто тобі сказав? Так…” Він не хотів, щоб я хвилювалась, тому не розповів мені. Зателефонував аж 28-го. І я чую: дуже в нього погана мова, повільна така. Я кажу: “Що з тобою, сину?” А він: “Все добре, мамо…”
Інна розповідає, коли йшли запеклі бої у місті, вона молилася лише про одне: аби тільки Господь зберіг її дитину. І Богдан вижив, але потрапив у полон. Це сталося 17 травня на “Азовсталі”. Наступного дня він із побратимами вже був у “Оленівці”. 13 червня навіть зателефонував матері, попросив передати дані про його полон до СБУ. Мовлення хлопця було таке ж уповільнене, очевидно, що він все ще потребував медичної допомоги після контузії.
— 18 червня від нього був ще один дзвінок, буквально на кілька секунд. Спитав, чи я ходила в поліцію, чи я надала про нього інформацію. Сказав, що все з ним добре. Після того зв’язку з ним більше не було…
У ніч проти 29 липня в Оленівці стався теракт, який забрав життя щонайменше півсотні українських полонених. У вересні під час обміну з полону повернувся один з командирів Богдана зі звісткою: хлопець живий і навіть вже оговтується від контузії. Інші звільнені побратими теж приносили по дрібці надії: “бачили живим”, “одужує” “за допомогою побратимів пересувається”. Життя Трофімюків перетворилося на очікування цих маленьких новин — від обміну до обміну. У липні 2023 року з полону звільнився хлопець, який одночасно був із Богданом в санчастині — вже у Горлівській колонії. Від нього Інна і довідалася, що її син не може ходити.
— Коли була “прийомка” в Горлівці, Богдана дуже сильно побили. Після цього він перестав ходити. Побратими казали, що взагалі думали, що він — “двісті”. Його після побиття просто, як щось непотрібне, потягли. Він довгий час лежав, наче овоч. Не балакав… Нічого… Потім його виходив лікар, який був з ними на “Азовсталі”. Богдан прийшов до тями. Але наслідки тяжкі, він так і залишився лежати. Якби, може, була якась реабілітація, то він і розходився би потихеньку… Пізніше телефонувала дружина одного з побратимів, який був обміняний у 2023 році. Казала, що її чоловік дуже вдячний Богдану. Що мій син настільки сильний духом, що навіть прикутий до ліжка підтримував хлопців, їхній моральний стан.
Наступна дрібка інформації надійшла аж у вересні 2024 року. Одразу кілька звільнених військових зв’язалися з Інною. Виявилося, що тепер Богдан був у Торезі й досі не міг ходити.
— Побратими за ним доглядали. В нього вже був візок. Його на ньому навіть вивозили на подвір’я санчастини. В кінці 2024 року Богдана ніби етапували в Алтайський край… Чи надовго і куди саме — не знаю. Але у 25-му році він опинився вже у Саранську, в СІЗО №1.
Шостого лютого 2026 року в Саранську на виїзному засіданні Центрального окружного воєнного суду Богдан Трофімюк був засуджений до 16 років ув’язнення. Статті обвинувачення — традиційні для “азовців”: ст. 205.3 КК РФ (проходження навчання з метою здійснення терористичної діяльності) та друга частина статті 205.4 (організація терористичної спільноти та участь у ній). Жодних конкретних злочинів йому не закидали. На засідання Богдана заносили конвоїри.
Взимку цього року журналісти “Медіазони” звертали увагу на велику кількість виїзних засідань, які провів у Саранську Центральний окружний військовий суд (базується в Єкатеринбурзі). Тоді протягом тижня в столиці Мордовії виносили майже по два вироки на день (серед тих, кого судили, був і Богдан). І це попри те, що зазвичай “азовців” судять у Південному окружному військовому суді в Ростові-на-Дону, а військових, які потрапили у полон під час Курської операції, — у 2-му Західному. Вірогідно, Саранськ було обрано тому, що саме у Мордовії розташовано сумнозвісну виправну колонію №10, де тримають полонених українців. “Відправити одного суддю в Саранськ дешевше, ніж етапувати сотні полонених до суду”, — припускали журналісти “Медіазони”.Інформацію про вирок Інна довідалася від призначеної РФ адвокатки. Відомо, що після суду Богдан відмовився від її послуг. Можливо, його примусили це зробити. Зв’язку з Богданом немає. Також невідомо, де саме він зараз перебуває. Вірогідно — все ще у саранському СІЗО№1 або у Мордовській колонії №10.
— Богдану потрібне лікування! — каже Інна Трофімюк. — Почався п’ятий рік його перебування в полоні. Боюся, наслідки того, що він не отримує лікування у спеціальних нейрохірургічних закладах, можуть бути незворотними! Це дуже серйозний стан, який може бути пов’язаний з ушкодженням головного мозку, травмою спинного мозку, паралічем, м’язовими контрактурами через нерухомість! Крім того, що він не ходить, в нього постійно сильні головні болі, панічні атаки… Про це два роки тому його побратим розповідав. Де мій син зараз? Що з ним? Немає ані листа, анічого... Я так його чекаю. Думаю: Боже, коли вже той день настане! Я так його чекаю! Для матері немає страшнішого болю ніж не мати змоги, не знаючи що з її дитиною. Кожен день очікування це боротьба між надією і сльозами. Я живу і чекаю той день коли задзвонить телефон і я почую голос сина: “Мамуль, я вдома”. Богдан в мене такий син: з ним про все можна поговорити. Він коли після дев’ятого класу в коледжі в Острозі навчався, то приїжджав додому на вихідні і щоразу білу троянду мені привозив… Сумував за домівкою. Важко дуже. Я так хочу, щоб він був вдома! Ми так його чекаємо.
Комбатанти не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності виключно через свою належність до збройних сил, участь у вишколах або у бойових діях. Однак переслідування бійців “Азова” не має нічого спільного зі справедливим правосуддям. Більшість із них отримує багаторічні вироки за статтями про тероризм лише за те, що захищали свою державу. 2 серпня 2022 року Верховний суд РФ визнав “Азов” “терористичною організацією”. Водночас значна частина військовослужбовців, яких сьогодні судять за причетність до підрозділу, на той момент уже кілька місяців перебувала в російському полоні. При цьому і міжнародне, і російське законодавство забороняє застосування кримінальної чи адміністративної відповідальності із зворотною дією в часі. Показово, що протягом тривалого часу рішення Верховного суду РФ залишалося засекреченим. Лише минулого року завдяки Центру “Меморіал” його текст став доступним для громадськості. На думку правозахисників, це рішення ґрунтується на бездоказових твердженнях, неправомірному поширенні юрисдикції російського суду на територію України, довільному об’єднанні непов’язаних між собою подій, судових рішень і справ, а також на системному нехтуванні принципами права.
Крім того, відповідно до положень статті 109 Третьої Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, сторони конфлікту зобов’язані, відправляти на батьківщину тяжко хворих і тяжко поранених військовополонених, незалежно від їхнього звання та кількості, після того, як стан їхнього здоров’я буде доведено до такого, що дозволить перевезення.
Обміни полоненими, які мають серйозні проблеми зі здоров’ям, відбувалися вже не раз. Як і обміни, коли повертали хлопців, народжених після 2000 року. Незрозуміло, чому прикутий до ліжка Богдан, якому ще не виповнилося 25 років, досі не потрапив на обмін.
