Бюлетень "Права Людини", 2002, #02

Уровень безработицы в Украине на 1 января 2002 года составил 3,7% от работоспособного населения в стране. На начало января в Украине зарегистрировано более 1,008 млн. безработных, из них почти 656 тыс. — женщины, сообщает Госкомстат. С начала 2001 года число безработных сократилось на 12,7%.

На 1 января 2001 года уровень безработицы в Украине составлял 4,2%, на 1 декабря прошлого года — 3,6%, сообщает „Интерфакс-Украина“. На одно рабочее место (вакантную должность) в начале года претендовали 11 человек. В то же время потребность в рабочей силе на начало текущего года составила 96,9 тыс. человек, увеличившись, по сравнению с январем 2001 года, на 42%.

В декабре минувшего года средний размер помощи по безработице составил 85,23 грн. Самый высокий уровень безработицы зафиксирован в Ривненской (на 1 января 2002 года — 7%), Тернопольской (6,5%) и Волынской (6%) областях, самый низкий — в Киеве (0,6%), Севастополе (0,9%), Одесской области (1,4%) и Крыму (2,3%).

ForUm

Такі висновки є результатом звіту кожної держави-учасниці Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (набрав чинності 3 січня 1976 року). Відповідно до положень цього міжнародного документу кожна держава зобов’язана звітувати перед Комітетом про стан дотримання та забезпечення прав, вміщених у ньому кожні п’ять років. Після того, як держава у визначений час надсилає свій звіт, Комітет його детально вивчає. При цьому він розглядає і бере до уваги також інформацію про стан дотримання та забезпечення державою прав, вміщених у Пакті, що походить з інших, ніж Урядові, джерел, зокрема альтернативних звітів громадських організацій тієї чи іншої країни та/або міжнародних організацій, повідомлення засобів масової інформації тощо. Після оцінки ситуації та звіту Комітет проводить його обговорення з представниками держави-учасниці. На таких зустрічах Комітет з’ясовує спірні питання, просить надати додаткову інформацію з тієї чи іншої проблеми тощо. Результатом такого тривалого та детального вивчення звіту держави-учасниці є Заключні висновки Комітету.

Переклад здійснено працівниками Центру правових та політичних досліджень „СІМ“ (м.Львів) Володимиром Яворським та Ольгою Гарасимів.

Нагадуємо, що даний переклад захищається законодавством про авторські права, тому посилання при його використанні на автора, так само як і його згода на комерційне використання перекладу є обов’язковими .

Просимо, з огляду на важливість цього документу, поширити його серед громадськості та ваших колег.

З повагою, Володимир Яворський, Президент Центру правових та

політичних досліджень „СІМ“

ЗАКЛЮЧНІ ВИСНОВКИ КОМІТЕТУ З

ЕКОНОМІЧНИХ, СОЦІАЛЬНИХ І КУЛЬТУРНИХ ПРАВ: УКРАЇНА.24/09/2001

Е/С.12/1/Add.65 (Заключні висновки / Зауваження)

Комітет з економічних, соціальних

і культурних прав

26–та (надзвичайна) сесія

13 — 31 серпня 2001 року

ОБГОВОРЕННЯ ЗВІТІВ, НАДІСЛАНИХ ДЕРЖАВАМИ-УЧАСНИЦЯМИ ВІДПОВІДНО ДО СТАТЕЙ 16 ТА 17 МІЖНАРОДНОГО ПАКТУ

ЗАКЛЮЧНІ ВИСНОВКИ КОМІТЕТУ З ЕКОНОМІЧНИХ,СОЦІАЛЬНИХ І КУЛЬТУРНИХ ПРАВ

Україна

1. Впродовж своїх 40 та 41 зустрічей, що відбулися 20 серпня 2001 року (E/C.12/2001/SR.40 і 41), Комітет розглянув четвертий періодичний звіт України щодо імплементації Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права (E/C/.12/4/Add.2) та прийняв на своїй 54 зустрічі, що відбулася 29серпня 2001 року, такі заключні висновки.

А. ВСТУП

2. Комітет вітає подання звіту державою-учасницею, так само як і подання нею письмових відповідей на ряд проблем, визначених ним (E/C.12/Q/UKR/2). Комітет високо цінує відвертий діалог, що мав місце, а також зусилля делегації відповісти на запитання, які виникли під час обговорення звіту.

В. ПОЗИТИВНІ АСПЕКТИ

3. Комітет із задоволенням відзначає нещодавнє введення в дію законодавства щодо захисту прав людини, зокрема прийняття Закону „Про біженців“, Закону „Про імміграцію“, Закону „Про громадянство“ та Кримінального кодексу України.

4. Комітет вітає національний план дій про покращення становища жінок і підвищення їхньої ролі у суспільстві.

5. Комітет вітає запровадження посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який розглянув багато скарг щодо порушення економічних, соціальних і культурних прав.

6. Комітет також вітає бажання держави-учасниці, виражене під час діалогу з ним, налагодити співпрацю з відповідними спеціалізованими органами ООН та іншими міжнародними організаціями, зокрема, у сферах зниження рівня бідності,?ендерної рівності, інтеграції кримських татар, здоров’я жінок і дітей, перегляду законодавства щодо прав людини, підтримки діяльності Уповноваженого з прав людини Верховної Ради та торгівлі людьми.

7. Комітет вітає утворення державою-учасницею Фонду соціального страхування.

С. ОБСТАВИНИ ТА ТРУДНОЩІ, ЩО ПЕРЕШКОДЖАЮТЬ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ПАКТУ

8. Комітет відзначає, що перехід держави-учасниці до ринкової економіки негативно вплинув на реалізацію та здійснення прав, передбачених у Міжнародному Пакті.

D. ПРИНЦИПОВІ ЗАУВАЖЕННЯ

9. Комітет стурбований високим рівнем бідності в країні та неналежними заходами держави-учасниці щодо її подолання. Ситуація загострюється, зокрема, через політику держави-учасниці у сфері приватизації, високий рівень безробіття, низький рівень пенсій та заробітних плат, встановлений законодавством розмір мінімальної заробітної плати, що є нижчим за визначений прожитковий мінімум, а також через дефіцит житла.

10. Комітет знову виражає свою стурбованість становищем жінок у суспільстві та недостатніми заходами, яких вживає держава-учасниця з метою ліквідації дискримінації щодо них. Жінки й надалі складають переважну більшість серед низько оплачуваних працівників, так само як і серед безробітних. В останньому випадку вони становлять 80% усіх безробітних. Крім того, жінки часто є жертвами насильства в сім’ї та сексуального домагання на роботі.

11. Комітет стурбований значним обсягом торгівлі та сексуальної експлуатації жінок і дітей з метою одержання прибутку.

12. Комітет із стурбованістю відзначає існування de factoдискримінації щодо етнічних меншин, таких як Кримські татари і Цигани та переслідування іноземців африканського походження з боку представників правоохоронних органів.

13.Комітет стурбований існуванням великої кількості дітей, особливо новонароджених та неповносправних, покинутих батьками чи позбавлених сімейного середовища з інших причин, та шкодує, що ефективна стратегія подолання згаданого явища ще не розроблена.

14. Комітет виражає стурбованість щодо розміру заборгованості з виплат заробітної плати та пенсії, через що люди, яких така невиплата стосується, позбавлені засобів до існування.

15. Комітет глибоко стурбований значною кількістю нещасних випадків на виробництві, причинами яких є неналежні умови охорони здоров’я й безпеки праці та застаріле обладнання, особливо у вугільній промисловості, так само як і недостатніми зусиллями держави-учасниці досягти існуючихстандартів охорони праці.

16. Комітет стурбований обмеженням свободи об’єднання у профспілки, що передбачає, зокрема, право кожного/її бути членом тієї чи іншої профспілки за власним вибором, а також випадками залякування місцевою владою незалежних профспілок та їхніх лідерів.

17. Комітет зі стурбованістю відзначає, що бюджетні асигнування на освіту та науку різко зменшилися, що вплинуло на їх якість. Комітет особливо стурбований застарілими освітніми матеріалами й обладнанням у школах та інших навчальних закладах, а також низьким рівнем оплати праці вчителів.

18. Комітет стурбований погіршенням стану здоров’я найбільш незахищених категорій населення, особливо жінок і дітей, а також зниженням якості медичних послуг. Комітет зі стурбованістю відзначає підвищення рівня захворюваності хворобами, що передаються статевим шляхом та поширення ВІЛ/СНІДу. Велика кількість випадків зловживання алкогольними напоями та тютюновими виробами, особливо особами віком до 18-ти років, також викликає стурбованість Комітету.

Е. ПРОПОЗИЦІЇ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

19. Комітет рекомендує державі-учасниці проаналізувати власну політику економічних реформ, беручи до уваги її вплив на рівень бідності в країні, а також здійснити кроки для приведення такої політики у відповідність з передбаченими гарантіями економічних, соціальних та культурних прав найбільш незахищених груп суспільства. В зв’язку з цим комітет звертає увагу держави-учасниці на його Офіційну Заяву щодо бідності від 4 травня 2001 року.

20. Комітет рекомендує державі-учасниці брати до уваги свої зобов’язання, передбачені Пактом, в усіх сторонах її переговорів з міжнародними фінансовими інституціями, з метою забезпечення реалізації економічних, соціальних та культурних прав, особливо найбільш незахищеними категорія населення, належним чином.

21.Вітаючи підтвердження делегації держави-учасниці про намір підготувати план дій, пов’язаних із правами людини за підтримки Представництва Верховного Комісару ООН з прав людини в Женеві (OHCHR), Комітет рекомендує державі-учасниці розробити шляхом відкритого консультативного процесу національний план дій, спрямований на імплементацію її зобов’язань, взятих відповідно до міжнародних документів з прав людини, зокрема, відповідно до Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права.Комітет вимагає від держави-учасниці подати копію національного плану дій разом з її п’ятим періодичним звітом, а також проінформувати Комітет про прогрес, досягнутий у здійсненні такого плану.

22. Комітет рекомендує державі-учасниці вдосконалити правове регулювання щодо заборони дискримінації відповідно до Статті 2 (2) Пакту, особливо за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національної чи соціальної приналежності, власності, народження чи іншого статусу. Пам’ятаючи про Кодекс поведінки представників правоохоронних органів (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 34/169), держава-учасниця повинна здійснити необхідні кроки, щоб попередити випадки нелюдського поводження на расовому ґрунті, а також, для забезпечення вчасного та ґрунтовного розслідування таких випадків і притягнення до відповідальності осіб, винних у їхньому вчиненні.

23.Комітет закликає державу-учасницю вжити всіх ефективних юридичних заходів для заборони дискримінації за ознакою статі в усіх сферах громадянського, політичного, економічного, соціального та культурного життя.

24. Комітет рекомендує державі-учасниці включати до її наступних звітів порівняльні дані щодо зайнятості у різних сферах жінок та чоловіків, зокрема статистику про кількість жінок, які займають посади на тих чи інших рівнях державної влади та місцевого самоврядування, у правоохоронних органах і судах, а також серед правників загалом, наголошуючи при цьому на покращенні ситуації, що відбулося впродовж звітного періоду.

25. Комітет закликає державу-учасницю забезпечити вчасну виплату заробітної плати робітникам та службовцям, і дотримуватися законодавства про мінімальну заробітну плату.

26. Комітет рекомендує державі-учасниці забезпечити належні бюджетні кошти для здійснення програм попередження нещасних випадків на виробництві, а також продовжувати зміцнювати ресурси та повноваження інспекції праці. Комітет рекомендує державі-учасниці зважити можливість ратифікації Конвенції Міжнародної Організації Праці № 81 1947 року „Про інспекцію праці“.

27. Комітет наголошує, що право профспілок на вільне здійснення своєї діяльності не може підлягати жодним обмеженням, крім тих, що встановлені законодавством і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах охорони національної безпеки чи громадського порядку, або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Комітет вимагає від держави-учасниці забезпечити відповідність обмежень згаданого права, передбаченими у її законодавстві про працю, із положеннями статті 8 Міжнародного Пакту, а також забезпечити заборону актів залякування профспілок та їхніх лідерів.

28. Комітет рекомендує державі-учасниці вжити всіх необхідних заходів для попередження та подолання випадків домашнього насильства й сексуального домагання, а також здійснити необхідні заходи для зменшення безробіття серед жінок.

29. Комітет заохочує державу-учасницю зміцнити свої зусилля для боротьби з торгівлею та сексуальною експлуатацією жінок і дітей з метою отримання прибутку. Для цього державі-учасниці рекомендується наполегливо застосувати кримінальне законодавство; гарантувати умови, за яких жертви не несуть покарання і мають можливість пройти належну реабілітацію; забезпечити відповідне фінансування та кадри для роботи Національної Координаційної Ради щодо торгівлі людьми; посилити її співпрацю з міжнародними і регіональними організаціями, зокрема, на основі двосторонніх угод. Комітет рекомендує державі-учасниці у своєму п’ятому періодичному звіті надати повну інформацію, пов’язану з торгівлею та сексуальною експлуатацією жінок і дітей з метою отримання прибутку, зокрема, дані про масштаби згаданого явища.

30. Комітет спонукає державу-учасницю вжити ефективних заходів, серед яких розроблення стратегії та освітніх програм, спрямованих на зменшення та попередження випадків залишення дітей. Комітет, зокрема, рекомендує державі-учасниці пропагувати за допомогою консультативних соціальних програм цінності сім’ї, як найкращого середовища для дітей, і сприяти батькам виховувати дітей вдома. Крім того, він рекомендує державі-учасниці вжити ефективних заходів для збільшення та зміцнення альтернативного піклування на базі сім’ї для того, щоби віддання дітей до притулку відбувалося в крайньому випадку.

31. Комітет рекомендує державі-учасниці забезпечити належними засобами, зокрема фінансовими, своє зобов’язання щодо надання першочергової медичної допомоги та забезпечити доступ до медичної допомоги всім особам, особливо представникам найбільш незахищених категорій населення. Комітет пропонує державі-учасниці започаткувати усесторонні програми репродуктивного здоров’я, а також вжити заходів для того, щоб аборт не сприймався як метод контрацепції. Наступні рекомендації стосуються забезпечення доступу підлітків до освітніх програм із репродуктивного здоров’я та програм попередження поширення хвороб, що передаються статевим шляхом, а також ВІЛ/СНІДу, так само як і їхнє проведення. Комітет рекомендує державі-учасниці надавати дітям точну та об’єктивну інформацію про вживання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, та обмежувати проведення рекламних кампаній у засобах масової інформації щодо їх вживання.

32. Комітет рекомендує державі-учасниці вжити всіх необхідних заходів для асигнування ефективної реалізації норм „Закону про освіту“ (1991). Комітет рекомендує державі-учасниці забезпечити, щоб його Загальні зауваження № 11 (про план дій для початкової освіти) та № 13 (щодо права на освіту), так само як і Загальний коментар № 1 щодо мети освіти Комітету з прав дитини, були належним чином враховані при розробленні її освітньої політики. Комітет рекомендує державі-учасниці заохочувати батьків та громадськість, особливо представників етнічних меншин, до участі в шкільному врядуванні з метою зростання такої участі та здійснення моніторингу якості освіти.

33.Комітет заохочує державу-учасницю зважити можливість ратифікації Конвенції 1951 року „Про статус біженців“, так само як і Протоколу 1967 року до неї, Конвенції 1954 року „Про статус апатридів“ та Конвенції 1961 року „Про зменшення випадків осіб без громадянства“.

34. Комітет рекомендує державі-учасниці розвивати існуючі програми для поширення інформації про зміст даного Пакту та його імплементації серед громадськості та державних службовців усіх рівнів. Крім того, Комітет рекомендує державі-учасниці проводити систематичні тренінгові програми щодо змісту положень Пакту для професійних груп, зокрема парламентарів, суддів, правників та державних службовців.

35. На завершення Комітет вимагає від держави-учасниці забезпечити широке розповсюдження в українському суспільстві цих Заключних висновків та інформувати Комітет про кроки, зроблені з метою імплементації його рекомендацій у своєму п’ятому періодичному звіті, що повинен бути надісланий йому до 30 червня 2006 року.

© 1996 – 2001. Представництво Верховного Комісара ООН з прав людини, Женева, Швейцарія.

© 2001. Переклад. В. Яворський., О. Гарасимів. Центр правових та політичних досліджень „СІМ“.

10 січня Залізничний місцевий суд міста Сімферополя ухвалив рішення умовно-достроково звільнити з ув’язнення Сергія Потаманова — колишнього редактора радіокомпанії „Фенікс“, що знаходиться у Ленінському районі Криму. Із в’язниці кримського журналіста випустили лише наступного дня пізно ввечері, коли розійшлися усі, хто мав його зустрічати — родичі, друзі і колеги. Сергій Потаманов, засуджений в грудні 2000 року до 5 років ув’язнення, відсидів загратами півтора року, заявив, що домагатиметься повного судового виправдання. Його було ув’язнено за звинуваченнями у кримінальних злочинах за 4-ма статтями Карного Кодексу України, в тому числі — у злісному хуліганстві і зберіганні зброї та боєприпасів. Сам журналіст переконаний, що його справа фальсифікована за ініціативою місцевої влади, яку він різко критикував у своїх матеріалах. За його словами, суд не взяв до уваги численні докази його невинності, а також, того пом’якшувального факту, що на його утриманні перебувало 5 неповнолітніх дітей. Післязвернень громадськості прокуратура Криму опротестувала це рішення і Верховний Суд АРК зменшив термін покарання до трьох років.

Зараз скарга Сергія Потаманова розглядається в апеляційному суді та Європейському суді з прав людини. Журналіст каже, що докладе усіх зусиль не тільки для того, щоб домагатися своєї реабілітації та відновлення чесного імені, але й для того, щоб домогтися якихось зрушень у тюремній системі України, яка не відповідає нормам цивілізованої демократичної держави: „Я бачу поки реальних два питання. Перше — це домогтися скасування вироку за процесуальними порушеннями в суді. А потім — взятися за порушення в процесі роботи кримінально-виконавчої системи, оскільки залишитися осторонь того, що там діється, мені просто не дозволить совість і журналістський обов’язок,“ — каже Сергій Потаманов.

За його словами, стан української кримінально-виконавчої системи просто жахливий: „Ця система в рамках того закону, що діє, дозволяє творити таке беззаконня, яке взагалі я не міг уявити. Я, перебуваючи на волі, ніколи не міг уявити, що таке може бути взагалі. якби мені розповіли про таке — я б не повірив. Але, оскільки я це все відчув на собі, то можу це довести. І хочу докласти усіх зусиль, щоб змінити цю тюремну систему — і як журналіст, і як правозахисник. Я маю намір цим займатися доти, доки вона не буде змінена.

Радіо Свобода

Вопросы здоровья всегда были в числе приоритетных для человека. Оно и только является бесценным и не зависит от мошны. Но очень серьезно здоровье зависит от среды обитания. На улучшение этой самой среды обитания обществом выделяются деньги, формируются приоритеты и последовательно, шаг за шагом, решаются текущие задачи. Но экономика — дама строгая, и все эти действия происходят только в том случае, если среду обитания действительно можно улучшить. Западными специалистами давно рассчитаны уровни загрязнения, при которых обществу становится невыгодно дальнейшее вложение средств в улучшение окружающей среды с целью уменьшения ее влияния на здоровье населения. Так вот, согласно выводам научных исследований, которые проводились в рамках государственной программы „Иммунология и медицинская генетика“, оказалось, что ущерб здоровью населения города Мариуполя в долларах США существенно превышает стоимость всего металлургического комплекса города вместе с очистными сооружениями.

Другими словами, если сегодня продать все имущество металлургических комбинатов имени Ильича и „Азовсталь“ и раздать полученные деньги населению Мариуполя, то и тогда их не хватит, чтобы компенсировать нанесенный здоровью ущерб. Существенно не хватит. Ввиду того, что загрязнение окружающей среды в нашем городе превысило все пределы и привело к тому, что изменения стали происходить на уровне генетических структур половых клеток. Внутри своего организма мы становимся мутантами со скоростью, превышающей в два-три раза естественный тип мутации. По оценкам медиков, проводивших исследования в нашем городе, эффект химического загрязнения в городе Мариуполе эквивалентен (то есть равен) эффекту воздействия ионизирующей радиации. Более того, химическое загрязнение нашего города по своим последствиям более десяти раз превышает последствия радиационного облучения лиц, проживающих в наиболее загрязненных после Чернобыльской аварии населенных пунктах. То есть радиация наносит меньше вреда здоровью, чем выбросы в атмосферу в нашем городе.

Вы отдаете себе отчет в том, что только что прочитали? Вы понимаете, о чем говорят ученые? Это установленный факт. Счетчик на дверях исполкома, показывающий „естественный“ фон радиации — это от лукавого.

„Впервые на человеческой популяции была количественно охарактеризована мера генетической опасности химического загрязнения окружающей среды, имеющей место в одном из городов Земли“. Эта популяция — мы с вами, мариупольцы. Это о нас с вами говорят в научных докладах. „Эти данные признаны научной общественностью. Они неоднократно докладывались на международных форумах, опубликованы в авторитетных иностранных и отечественных журналах, отмечены присуждением международных?рантов“ (Из доклада института экогигиены и токсикологии им.Л.И.Медведя МЗ Украины, г.Киев).

Поэтому, сколько бы нам с вами ни говорили через „дупло“ телевизора о необычайной щедрости Владимира Семёновича Бойко, подающего городу щедрой рукой тысячи и даже миллионы гривен „на бедность“ сколько бы ни славословили в адрес „Азовстали“ по поводу выложенной плитки или подаренных милиции и прокуратуре автомобилей — мы с вами должны ясно понимать — это жалкие крохи от крошек того, что должны были бы нам компенсировать. Но даже эти крохи достаются далеко не всем жителям Мариуполя. Здоровье заводы забрали и забирают у всех. Без исключения. А поддержка и помощь на лекарства — „только членам профсоюза“. И наивно было бы думать, что руководители города и этих заводов ничего не знают и не понимают. Знают и очень хорошо знают. Знают и молчат. Наивный вопрос — почему?

Да, на „Ильича“ давно действует второй исполком в городе. Люди за помощью больше тянутся туда, а не в центр города. Просто Владимир Семёнович Бойко человек более совестливый и более ответственный, так как лучше других понимает масштабы влияния его предприятия на жизнь и здоровье людей. Оттого и не люб он всласть имущим ибо больно резкий контраст создает своими действиями. А точнее — совестью. Вот и Президент по его приглашению на юбилей комбината приехал, а все же укусил „народного директора“ — пресс-конференцию провел на „Азовстали“ да и в „Чайку“ никто из свиты не поехал. Покушать что бог послал. Вроде мелочь, но знаковая.

Так вот, смею предположить, что когда со всей очевидностью стало понятно, что никаких денег не хватит, чтобы улучшить положение в Мариуполе, т.е. фактически спасать здоровье людей отдельного города для общества экономически не рентабельно, на нас перестали ставить. Точнее на нас поставили жирный крест и живыми вычеркнули из этой жизни.

Еще были какие-то сомнения, еще теплилась надежда, хотя все больше показателей, доступных анализу, приводили к неутешительной мысли. Есть в аналитике такое понятие как совокупность признаков.

Судите сами — превышение смертности над рождаемостью в городе очень быстро стало устойчивой традицией, а потом просто фактом. Реальность нашей жизни — город неуклонно вымирает. Положение усугубилось последними выборами в местные Советы. Сегодня городской Совет на девяносто процентов состоит из депутатов, прямо лоббирующих интересы двух металлургических гигантов. Поднимать вопросы защиты окружающей среды никто не заинтересован. Это факт. А вот последствия: за последние 3 года отмечена стойкая тенденция к снижению детского населения за счет уменьшения рождаемости. За 3 года отмечен рост как общей заболеваемости детей, так и детей до одного года. Рост отмечен за счет патологии органов дыхания и кожных заболеваний. За это же время наметилась тенденция к росту численности детей-инвалидов до 16 лет. В структуре детской инвалидности лидируют заболевания нервной системы и врожденные аномалии развития. Если врожденные аномалии на 1000 в 1995 составляли по городу 1,7%, то в 2000 г. уже 3,4%. Структура смертности населения по городу уже много лет практически не меняется — это все те же болезни системы кровообращения (сердечно-сосудистые).

Теперь задайтесь вопросом — что такое кислородно-конверторное производство? Каждый конвертор — это гигантская воронка, которая поглощает кислород из атмосферы и сжигает его. И этот цикл непрерывен, изо дня в день, из года в год. (Кстати мало кто знает, что когда началось строительство кислородно-конверторного цеха МК „Азовсталь“,многие страны, к которым обратились за выполнением заказа, отказались принимать в этом участие, и мотивировали свой отказ именно состоянием здоровья населения города и теми последствиями, которые возникнут для этого населения после окончания строительства и запуска производства). А сколько этого кислорода сжигают заводские факелы? Не случайно же все население Мариуполя страдает от кислородной недостаточности. Кто возместит нам этот ущерб? Кто оплатит эти счета?

ОАО „ММК „Азовсталь“ использует совершенно бесплатно 798 миллионов куб.м морской воды и сбрасывает термально загрязненные воды вновь в Азовское море. Из-за возможности бесплатно использовать морскую воду практически отсутствует система оборотного водоснабжения. Сколько мы с вами ежегодно дарим „Азовстали“?

В полутора километрах от поселка Сартана расположен накопитель жидких отходов ОАО „Маркохим“. Все колодцы Сартаны загажены фенолами и почти поголовно население поселка страдает от сахарного диабета. Нет ни одной семьи, которую обошло бы это страшное заболевание. Сколько стоит кокс „Маркохима“? И если МК „Ильича“ сам построил школу и содержит врачей поселковой больницы, то о благодеяниях „Маркохима“ что-то не слышно. Таким образом, все эти признаки складываются в общую картину и приводят к неутешительным выводам. Еще теплилась надежда. В одночасье рухнуло все, и я понял, что всех нас приносят в жертву. На нас не ставят.На нас.

В начале появилась строка в „Программе социально-экономического развития города Мариуполя на 2000 год“ — промышленная группа „РосУкр“ заявила о „Строительстве, владении и эксплуатации нефтеперерабатывающего завода в городе Мариуполе“. Депутаты городского совета под чутким руководством Г.Лихачевой эту программу утвердили. Процесс пошел!!! И вот 30 ноября 2001 года главный санитарный врач города Г.Гусаков в ходе заседания „круглого стола“ в малом зале горисполкома, посвященного строительству в городе этого самого НПЗ, пояснил, что после строительства завода улучшится качество бензина, что благоприятно скажется на жизни и здоровье горожан. Все! Сомнений больше быть не осталось — на всех жителей города „положили“. Цинично и вполне определенно. Ибо как не главному и очень санитарному врачу города не знать, что происходит со здоровьем горожан. На наши деньги, деньги налогоплательщиков, Г.Гусаков — врач, призванный защищать наши интересы, но вопреки этим интересам готов увеличить суммарный выброс вредныхвеществ в атмосферу на 196 тонн в год. И зажечь над городом еще один погребальный „факел высотой 33 метра для сжигания топливного газа“. И, добавим, для сжигания кислорода. Около 100 тонн составят выбросы бензина и окиси углерода. Это как раз то, что остается в приземном слое и содержит чрезвычайно опасный для здоровья людей пары свинца и бензопирена. Это то, что будет дополнительно воздействовать на обмен веществ в организме каждого из нас и вызывать респираторные заболевания и бронхит у новорожденных. Именно все это, по мнению Г.Гусакова, благоприятно скажется на жизни горожан. Каково?! На наших глазах происходит подмена понятия долга, профессиональной пригодности. О чести я тут даже не заикаюсь.

Мариупольской экологической общественной организацией „МАМА-86 Мариуполь“ совместно с „Эко-право Харьков“ был разработан проект Положения „Об Общественный слушаниях“ в городе Мариуполе и передан на рассмотрение в городской Совет. Не последовало ни ответа, ни комментариев. 22 сентября 2001 года „МАМА-86 Мариуполь“инициирует и проводит в городе Общественные слушания „Строительство НПЗ в Мариуполе“, все участники единогласно проголосовали против подобного строительства. А что же власть наша народная? Она то что? Да как всегда — не при делах. Как бы. Уже 26 сентября 2001 года на сессии городского Совета народных депутатов, руководитель этого „народного вече“ — Г.Лихачева пояснила общественности, что Мариуполь бежать впереди паровоза не будет. „У нас нет Положения об Общественных слушаниях и Устава громады. Вот когда на самом верху решат. Вот тогда Может быть. А на нет и суда нет“. Надо ли что-то здесь комментировать? Лучше посмотреть очередное шоу, где приветствуют работу квартальных комитетов самоуправления. Послушных, бессловесных. Белых и пушистых.

Молчит городской голова, молчит природоохранная прокуратура. Витийствует только санитарный доктор.

А пока взгляните в глаза своему ребенку. Биологический механизм разрушения уже запущен и никто не в состоянии остановить его. Н-и-к-т-о!!! Природа ничего не оставляет безнаказанным. И даже если взрослые любят маленьких, заботятся о них, они ничем не могут помочь, когда те смотрят в могилу и в широко открытых глазах нет надежды на помощь и утешение

Самое ужасное и волнующее из всего — трогательная покорность, с которой принимают ребята свою долю. Да храни бог малышей! Они расплачутся при виде сломанной игрушки, но с мужеством праведника загородят мать от руки убийцы и перенесут то, что никогда не знали отца. А, может быть, придет время и они станут лишними в доме, и тогда они уложат свои пожитки в старую картонную коробку, перевяжут ее бечевкой и пойдут искать другую улицу, другой дом, другую дверь. Да хранит их Бог! Они перенесут. Ветер и холодный дождь. Они перенесут.

ВСЕ. Кроме нашего безразличия к их судьбе.

„Тетис“, экологические новости Приазовья № 1-2002 г.

20січня 2002 року, у Харкові відбулися збори підрозділу Харківської обласної спілки солдатських матерів — батьків військовослужбовців, які загинули у мирний час. Керує цім підрозділом співголова ХОССМ Л.О.Бикова. Наш бюлетень неодноразово писав про те, як вирішує держава проблеми людей, які втратили найдорожче, що в них було — своїх дітей. Точніше, ми писали про те, як наша держава за 10 років не спромоглася вирішити їх проблеми. Протягом 2001 року ХОССМ поширювала серед батьків загиблих, які мешкають у Харкові та Харківської області, анкети, щоб з’ясувати, насамперед, кількість таких родин, обставини загибелі військовослужбовців, наявність та тип посвідчень, що видані їх батькам. Більшість з них кинуті напризволяще. Мізерні пільги та доплати до пенсій тільки частині батьків не можуть, хоча б у якійсь мірі, компенсувати моральні та матеріальні збитки, пов’язані із загибеллю синів. Крім того, багатьом батькам, навіть страхові компенсації не були сплачені готівкою,а перераховані на рахунки до Ощадбанку, потім ці вклади були „заморожені“, і батьки не можуть отримати ні копійки від тих виплат до сьогодні.

Україна досі не має Закону, який би визначив соціальний захист батьків військовослужбовців, які загинули у мирний час. Діюче законодавство є настільки невизначеним стосовно батьків загиблих, що цю категорію громадян поділили в їх горі на дві категорії: тих, чиї діти загинули при виконанні службових обов’язків — і вони мають деякі пільги, та тих, чиї діти загинули або померли від хвороб, чи скінчили життя самогубством під час проходження строкової служби — ці батьки пільг не мають. Так вони і живуть, втративши дітей, нікому не потрібні в державі, яка забрала в них найдорожче.

Тому і зібралося так багато людей на збори, що відбулися 20 січня цього року. Приміщення для проведення цієї конференції надала Харківська обласна організація Народного Руху України.

На зборах були присутні 83 особи, які наприкінці засідання підписали лист — звернення до Президента України та Верховної Ради з вимогами ініціювати розробку та прийняття окремого Закону стосовно батьків військовослужбовців, які загинули у мирний час (до речі, в Росії такий Закон є).

Учасники зборів звернулися також до міської Ради та обласної держадміністрації з проханням навести порядок в отриманні батьками загиблих пільг, бо у різних районах міста та області чиновники по-різному трактують чинне законодавство.

Киевский Центр инноваций и развития в рамках информационной программы для общественных и благотворительных организаций начал выпуск бесплатного (!) информационного обзор-дайджеста для украинских неприбыльных организаций „ТРЕТИЙ СЕКТОР“. Дайджест начал выходить еженедельно и давать чрезвычайно нужную и полезную информацию для общественности. Достаточно назвать рубрики: Закон и НГО, Гранты, Стипендии, События: что, где, когда?, Бухгалтерия, Работа. Для наших НГО, большинство из которых если и имеет доступ к Интернету, то в виде малообъемных посланий, такая информация нужна как воздух. Но прикол заключается в том, что поданная информация не содержит главного — источника, к кому обращаться за аппликационными формами, кому писать запрос. Например: Широко объявленная РЭЦом Программа Местных Экологических Действий преподана одним абзацем, в котором указаны сроки подачи анкет, а далее сказано — „Подписчики дайджеста могут заказать подробные условия получения гранта и оформления заявок: Г-015У“. В конце выпуска оговорены условия получения такой информации — НГОшники должны перечислить минимальный депозитный взнос — 50 грн и компенсировать издателям затраты на рассылку — стоимость 1 стр. цветной копии — 15 коп., почтовой пересылки 1 конверта — 50 коп., пересылки электронного сообщения 10 коп. Да, такого в нашем секторе еще не было. Разбаловали, разбаловали нас своими бесплатными рассылками „ИСАР-бюллетень“, „Зелене Досье“, „Экоклуб-Запорожье“, WISE, СlimNGOukr, не говоря уже о Сергее Федоринчике, „жизнь положившего“ на алтарь информации для НГО. Может устарели наши взгляды, может мы уже ничего не понимаем в новых рынгошных отношениях? Или все НГО Украины имеют спонсоров, другие деньги не связанные с выполнением конкретных проектов, т.к. в другом случаеэто будет не целевое использование средств? Ребята, это уже слишком. Фонды то пришли, чтобы дать нам удочку для ловли рыбы, а эта братва решила дать нам удочку для ловли удочки! Ну что ж, будем продолжать получать лубочно-оберточный „Третий сектор“, облизываться от нереализованных возможностей и рассылать „Дикие поля“, Экоклубы, ИСАР-бюллетни, Гриндайджесты и пр., наивно полагая, что данные нам Богом и Фондами средства мы обязаны направлять на помощь нашим друзьям и братьям из НГО.

На початку січня Харківська правозахисна група отримала листа від Центру інновацій та розвитку, в якому повідомлялося про відновлення інформаційної програми для неприбуткових організацій (далі — НПО). Програмою передбачене видання щотижневого інформаційного дайджесту, журналу „Перехрестя“, журналу „Бухгалтер НПО“ та Інтернет-порталу „Третій сектор“,на якому будуть розміщені електронні версії усіх видань, законодавча база, й передбачені різні додаткові функції — дискусії, голосування тощо. Здавалося б, можна тільки радіти і вітати колег. Але все це. не безкоштовно. Пропонувалося усім організаціям, які хочуть отримувати інформацію, внести стартовий внесок щонайменше 50 гривень і друкувалася таблиця з приблизними розцінками. Користування сайтом коштує 20 грн. в квартал, журнали – 10 гривень за кожний номер (електронною поштою – 5 грн.), дайджест – 50 коп. за випуск (19 коп. – електронною поштою). Розсилка текстів законів, описів?рантових програм, аплікаційних форм, публікацій, бланков фінансової звітності — 50 коп. за одну сторінку (електронною поштою — 30 коп.). Вартість одної сторінки факсу — 60 коп. ( в Київській обл. — 30 коп., в Києві — 10 коп.). Перше число дайджесту „Третій сектор“, яке було в листі, містило рубрики „Закон і НПО“, „Гранти“, „Події: Що? Де? Коли?“, „Бухгалтерія“, „Посієш запитання пожнешвідповідь“, „Робота“. Та ж сама інформація ще двічі надійшла електронною поштою.

Отже, маємо прецедент намагання однієї НПО отримати кошти від інших НПО за надання інформації про гранти, консультації, видання тощо. Чи коректні ці дії? В країнах, де за законом НПО мають право заробляти це загалом було б нормальним, хоча з моральної точки зору торгівля інформацією про гранти виглядає, м’яко кажучи, дивно. В нашій же ситуації, де НПО не мають право за законом продавати щось комусь це, як на мене, нонсенс. Можна зрозуміти бажання отримати винагороду за свою працю, наприклад, видання, тим більше, що спонсорські кошти часто не перекривають усі витрати. Але зрозуміти бажання отримати кошти за інформацію, яка розміщується на безкоштовних сайтах, наприклад, про гранти, я не можу! Впевнений, що благодійні фонди, які оголошують ці конкурси, також будуть, м’яко кажучи, не в захваті від цих дій. На кого це розраховано? На мою думку, на ті НПО, які ще на мають доступу до Інтернету. Тобто з тих, хто не має можливості отримати інформацію самостійно, ще й хочуть гроші отримати. Як на мене, ця практика тільки ганьбить Центр інновацій і розвитку і український третій сектор загалом. Вважаю, що Центр мусить припинити цю практику. Або перереєструватися на інформаційну агенцію — тоді інша справа.

Із змістовної точки зору ці об’яви теж, на мою думку, досить таки безглузді. Наприклад, візьмемо повідомлення в першому числі дайджесту про конкурс британської організації Allavida. Зайшовши на її сайт www.allavida.org, можна дізнатися, що ця організація адмініструє гранти Charity Know How Fund, що буде й друге коло конкурсу з останнім терміном подачі заявки 27 серпня, і що без уважного вивчення Guideline й Application Form скласти заявку не можна. Більше того, ці розлогі документи обсягом відповідно 17 і 8 сторінок містять в собі купу дрібниць, для з’ясування яких буде необхідно звернутися до Allavida чи фонду. Нічого про це в повідомленні Центру інновацій і розвитку не мовиться зовсім, як і про пріоритети конкурсу (теж, до речі, не дуже ясно виписані, багато про що можна питати), але Центр обіцяє за окрему плату 10 сторінок англійською мовою (тобто інформацію про конкурс та аплікаційну форму, хоча необхідно, підкреслюю, 25 сторінок). Отже, цілком можливо, що використані кошти не спрацюють.

Для тих, хто зацікавлений взяти участь в конкурсі, пропоную зайти на сайт і взяти все самостійно, а тим, хто не має доступу до Інтернету — звернутися до Allavida за електронною адресою [email protected] й запросити інформацію про конкурс, путівник і аплікаційну форму. Впевнений, що все це отримується безкоштовно. До речі, повідомлення про цей конкурс в 86-му числі електронного бюлетеню Ресурсного центру розвитку громадських органiзацiй „Гурт“ з інформаційної точки зору якісне і, звичайно, безкоштовне.

Ресурсний центр розвитку громадських органiзацiй „Гурт“ знаходиться за адресою:

вул. Бiлоруська, 8, офiс 10, Киiв, 04050, Украiна
Тел./факс: (38 044) 213 98 04
e-mail: [email protected]  
http://gurt.org.ua 

У Полтаві триває черговий скандал. Цього разу намагаються усунути з посади голову міськкому профспілки працівників освіти Володимира Дащенка. Щодалі він набуває детективного і навіть кримінального характеру.

Спочатку телефонні аноніми погрожували фізичною розправою самому В.Б.Дащенку та його дружині. Потім враз виявилися відключеними квартирний і службовий телефони. Далі він не зміг потрапити на своє робоче місце через зламані „фомкою“ й опечатані вже з новим замком двері кімнати міськкому, яка в приміщенні міськвідділу освіти, про що Володимир Борисович змушений був зробити заяви до міліції, прокуратури таСБУ.

На жаль, Володимир Дащенко, якого три терміни підряд полтавські освітяни обирають своїм профспілковим лідером, — не перший і не останній, кого нинішня влада готова знищити тільки за те, що людина бореться за правду, принципово і безкомпромісно на різних рівнях відстоює інтереси вчителів і вихователів, відвойовуючи кожну заборговану бюджетну копійку. Не можуть йому пробачити організації поїздок на пікетування Верховної Ради, ініціювання створення Полтавської міської ради профспілок, домагання раціонального використання бюджетних коштів, пропозиції викупити базу для оздоровлення освітян (у чому йому міськвиконком відмовив) і не угодовської позиції з багатьох інших питань.

Погрожуючи звільненням, директорів шкіл і завідувачок дитсадків змусили провести збори трудових колективів, на яких ухвалити рішення про недовіру В.Дащенку і вихід з очолюваної ним профспілки. На кожних таких зборах був „куратор“ від влади, а журналістів з недержавних ЗМІ на них просто нахабно не пустили.

Треба віддати належне організаторам заколоту проти В.Дащенка, які роблять свою чорну справу чужими руками. Вони? не шкодуючи навіть власних вихідних, так уміло провели „індивідуальну виховну роботу“ серед керівників і голів профкомів, що декому з рядових освітян палке бажання затаврувати ганьбою голову міськкому профспілки видалося мало не ініціативою знизу. В хід пішли навіть наклепницькі анонімки. Мовляв, зарплата у В.Дащенка сягає понад 900 грн., не педагог за фахом і ще на цілий аркуш звинувачень у не скоєних гріхах. Але при цьому справжні замовники розправи, котрі хочуть мати біля керма профспілки „свою людину“ і розуміють, що ця громадська організація залишилася чи не єдиною, яка реально захищає найманого працівника, чомусь забули розтлумачити людям, що від перестановки доданків сума не зміниться, а від переходу в іншу профспілку грошей у профспілковій касі не побільшає. І при середній зарплаті у 140 гривень не вистачить 1% членських внесків, щоб придбати на них санаторну путівку вчителю, путівку в оздоровчий табір його дитині і т.д.

До речі, на скликану головою міськкому освітянської профспілки нараду прибуло лише 15 зі 120 голів профкомів закладів освіти, бо начальство заборонило їм туди ходити, якщо не хочуть втратити роботу. Але все більше їх розуміє, що не матиме морального прававчити дітей „розумному, доброму, вічному“, якщо будуть слухняними статистами у чужих брудних розборках.

— Зміщення Володимира Дащенка відбувається такими методами, які підпадають під кримінальний кодекс, — прокоментував ситуацію перший заступник голови Полтавської облпрофради Віктор Святецький. — Повинні відбутися не збори трудових колективів, а відповідно до статуту — профспілкові збори, які можуть скликати позачерговий пленум міськкому освітянської профспілки, де обговорити назрілі проблеми і на ньому,якщо до цього дійде, висловити недовіру В.Дащенку.

На адресу полтавського міського голови Анатолія Кукоби на підтримку В.Дащенка надійшло кілька телеграм від міськкомів профспілки з різних міст України.

До хорошого, як відомо, людина звикає швидко. Хоча це іноді й небезпечно. Як, наприклад, виїжджати у зарубіжні відрядження, бо можна звикнути до привітних і законослухняних прикордонників, митників, працівників авіаліній, які поважають себе, свою державу, права людини.

Лише двічі протягом одного тижня у листопаді — грудні минулого року я перетнула кордон Нідерландів для участі у міжнародній конференції і вже звикла до дивного іміджу прикордонника. Ще здалеку при підході в аеропорту до його кабіни бачиш привітну усмішку, чуєш привітання, побажання успішної подорожі. Прикордонник — перша особа, яка зустрічає зарубіжних гостей і своїх співвітчизників, він — імідж держави. Можна сказати, її символ, після герба і прапора.

Набравшись по світах шкідливих звичок, у доброму настрої вертаючись на батьківщину, в аеропорту Бориспіль я підійшла до віконця прикордонника і радісно привіталася. Похмурий чоловік, не піднімаючи голови, „не повернув головы качан и чувств никаких не изведав“, взяв мою тризубисту паспортину. Мовчки, по-партизанськи. „Чому Ви не вітаєтеся?“ — вже зовсім легковажно, не в лад, недоречно запитала я. Та ще й рідною мовою, яка до того ж по цей бік кордону є державною, про що третій після герба і прапора державний символ, я думала, знає. „Слушать надо!“ — донеслося із нутра будки. Словом, Welcome to Ukraine!

Зробити свій внесок до сумної картини іміджу нашої держави у пунктах перетину кордону вирішили і працівники Міжнародних Авіаліній України.

Наводжу тут мій офіційний лист до віце-президента МАУ пана М.Ю.Сенчука про те, як при переході кордону його колеги „шмонають“ щодня сотні пасажирів. Вельмишановний пане Михайле Юрієвичу!

24 листопада рейсом № 101 о 7.00 я відлітала до Амстердаму. При бронюванні, купівлі квитків, при реєстрації на посадку — ніхто ні в усній, ані в письмовій формі не попередив мене, що Ваша Авіакомпанія ввела нові правила: не дозволяється брати з собою в літак цілий перелік предметів. Про ці правила я прочитала лише на зворотному шляху з Амстердаму до Києва у журналі „Панорама“ (інформація віце-президента МАУ з авіаційної безпеки О.Суворова).

Незважаючи на те, що Авіакомпаніяне подбала про інформування пасажирів щодо нових правил, вона вдалася до актів експропріації речей, які є приватною власністю і можуть бути відібрані без повернення лише за рішенням суду.

Відібравши у мене мої предмети туалету, Ваші працівники показали мені великий кошик і, сміючись, пояснили: у сотень пасажирів щодня вони відбирають і складають у цей кошик сотні предметів. На моє прохання зберегти мої манікюрні ножиці до мого повернення через тиждень до Києва, відповіли, що пасажирів багато — і морочитися з кожним вони не будуть. Все викидають.

Усе це дуже нагадувало відомі сцени із життя ГУЛАГу: обшук і експропріація предметів особистої гігієни.

Чи для того, пане віце-президенту, Ваша Авіакомпанія докладає стільки організаційних зусиль, щоб сотням пасажирів щодня завдавати моральних і матеріальних збитків, лише через звичку працівників служби безпеки до насилля і традиційну радянську неповагу до прав людини?!

Якби всі пасажири були попереджені про нововведення, вони б здали свої речі в багаж, а не несли б усе заборонене в ручній поклажі, щоби тут таки на виході бути обікраденими.

Вимагаю відшкодувати мені завдані Вашою Авіакомпанією матеріальні і моральні збитки, а головне — в усіх пунктах проходження пасажирів виставити інформацію про нововведення і рекомендувати працівникам Авіакомпанії також і в усній формі звертати увагу пасажирів на нові правила.

З повагою,Т.В.Клинченко

P.S. Щоб запобігти міжнародному тероризмові, варто подбати про його ліквідацію у власній країні, яка не може від нього звільнитися ані політично, ані в менталітеті своїх громадян. Ваша Авіакомпанія несе велику відповідальність за імідж нашої держави перед громадянами України і світу.

У своїй відповіді віце-президент МАУ повідомив, що мене „отфутболили“. Мого листа переслали до служби авіаційної безпеки аеропорту Бориспіль. Адресу, прізвище керівника не повідомили. Як кажуть, „ждітє отвєта“.

Пан М.Ю.Семчук спромігся лише запевнити мене, що він „шкодує, що . в аеропорту я зазнала незручностей“. Пане М.Ю.Семчуку, я не зазнала „незручностей“, я зазнала порушення моїх громадянських прав.

До речі, на зворотному шляху на борту літака я розповіла своїм сусідам про сваволю працівників безпеки МАУ щодо пасажирів у Борисполі. Молода дівчина, що не була вже кілька місяців на батьківщині і верталася додому, відкрила свою сумку і показала мені дві пари великих канцелярських ножиць, про які на кордоні в Нідерландах ніхто й не думав у неї запитати, а тим більше експропріювати.

Дорогі панове українські чиновники! Начувайтеся, державні ви наші символи! Привчайтеся вітатися з українськими громадянами їхньою мовою, надто якщо Ви — прикордонник, і не красти їхніх манікюрних ножиць, надто якщо першими словами у проспекті Вашої Авіакомпанії записано: „Шановний пасажире! Ми. зробимо все можливе, щоб ця подорож запам’яталася Вам як найприємніша“.

На жаль, подорож мені запам’яталася. Причому так яскраво, що змушена тепер звернутися до правозахисного видання.

На площі біля аеропорту Бориспіль, де зупинка рейсових автобусів, пасажирам тепер пропонують мікробуси, що курсують київськими вулицями. У машину, в якій тісно десятьом пасажирам і нема багажника, тепер ті самі десятеро втискуються з десятьма чемоданами. Ми сіли — і знову повіяло чимось гулагівським у цій тяжкій духоті і скупченості, небезпечній для життяпасажирів на слизькому зимовому шосе. Переднє вікно було побите. Але це вже інша історія.

Дорогие коллеги! Вас не удивляет, что экологические организации всего мира молчат по поводу происходящего в Афганистане? А ведь там, кроме борьбы с террористами, идет крупномасштабное вторжение в сложившиеся экосистемы! В самом начале антитеррористической операции обеспокоенность высказали орнитологи (спасибо Анатолию Федоровичу Ковшарю, зав. лабораторией орнитологии Института зоологии МОН РК, доктор биологических наук, профессор) — нарушены пути миграции перелетных птиц, а потом никто ни гу-гу.Как будто на территории Афганистана с экологией все в порядке.

Я понимаю, что в мире, в котором человеческая жизнь не стоит ни гроша (11 сентября 2001 года — наглядный пример), всхлипывать по поводу птички могут разве что „шурики“ (к коим причисляю и себя без боязни показаться сентиментальной). Но ведь птичку-то действительно жалко! Тоже! Как и человека.

Наше молчание говорит о том, что мы не прониклись по-настоящему идеей равенства прав человека и других живых существ. Я понимаю, зеленые опасаются, что их обвинят в сочувствии террористам. Но, в таком случае, извините, где же свобода слова и права человека на получение информации? На кой нам тогда конвенции по биоразнообразию, Орхусская и т.д.?

НО! Что могу предложить конструктивное в этой ситуации? Уповать на то, что афганцы сами поставят вопросы, связанные с экологией, бесполезно, нет там — да, наверное, и не было никаких экологических организаций. В отличие от югославской трагедии, происходившей в центре Европы, никто не обеспокоен тем, что сейчас происходит в Афганистане.

Поэтому предлагаю: Обратиться казахстанским экологам (у кого какие контакты есть), к журналистам, работающим в зоне военных действий и на освобожденных территориях, а также к международным организациям журналистов, с призывом давать информацию не только о количестве воздушных атак, но и о характере техногенных нарушений местности, возможных последствиях нарушения экосистем.Обратиться с коллективной просьбой к агентству „Хабар“ показывать сюжеты из Афганистана и по экологической тематике. Ведь то же снабжение питьевой водой — это и гуманитарная, и экологическая проблема. В Афганистане почти безвылазно находится хороший журналист Григорий Беденко, которому не чужда тема экологии. Он знает, что сказать и показать. Давайте сообразим, как можно оформить КОРРЕКТНО эту просьбу.Обратиться к ученым Казахстана, чтобы они высказали свои предположения о возможных последствиях военных действий. „Пустыня Тора-Бора“. Что это такое? Ведь это не только место, где скрывается Бен-Ладен и где идут бомбардировки, но это место, где живут (жили?) птицы, млекопитающие, рептилии, насекомые, где были какие-то речки, ручьи и т.д. Может быть, там есть животные или растения-эндемики, от которых ни-че-го не останется после всего этого кошмара. А сколько краснокнижников на территории, где идут военные действия? Ничего не знаем.

Э-э, да что там, скажут мне, мы свою-то территорию не очень знаем и не очень бережем. Возражу! Когда видишь, какой пожар у твоего соседа, то начинаешь бережнее относиться и к своему дому.

Поэтому, я думаю, надо нам поспрашивать почвоведов, ботаников, энтомологов, орнитологов и многих других специалистов о предполагаемом характере разрушений.

Недавно, буквально в новогодние дни, в Афганистане работали специалисты, изучающие характер разрушений взорванных талибами статуй Будды. Мир запечалился, когда все агентства передали: статуи Будды потеряны для человечества навсегда, их не восстановить. А что произошло с ландшафтами, озерами, реками? Неизвестно. Неужели это менее важно? 4) Нужен, наверное, международный банк данных о таких катаклизмах, о том, как пострадали природные сообщества, что и как надо восстанавливать.

Я думаю, это не кампания за прекращение военных действий — в конце концов, военные делают свое дело, и терроризм — страшная зараза. Но и мы должны делать свое дело — информировать общественность, заставлять людей думать о том, о чем они до этого не задумывались, исподволь проповедовать идею равенства всего живого на земле, воспитывать ответственность за то самое биоразнообразие.

Например, если звучит по ТВ информация о том, что в Чечне боевиков выкуривают из ущелий с помощью вакуумных бомб, то мы должны знать, что кроме боевиков в этом ущелье погибло ВСЕ ЖИВОЕ. ВСЕ-ВСЕ, так как вакуумная бомба уничтожает кислород.

Я не идеалистка и понимаю, что не экологи останавливают войны, но экологи должны менять сознание людей, образ жизни, в котором не место войнам. Это долгая и кропотливая работа, но она не должна прекращаться, только тогда, спустя многие годы наконец-то вырастет поколение, которому и в голову не придет забивать бельков, чтобы шить шубки или годами держать в клетках медведей в лежачем положении и отсасывать их желчь, чтобы изготовить из нее лекарства для „царя природы“. Вот тогда и человеческая жизнь будет чего-то стоить.

Источник: ЭкоПравда-Казахстан, No 263,

Двадцяте століття також було епохою „великого переселення народів“. Принаймні на одній шостій Землі. Західна Україна пережила декілька хвиль примусової депортації місцевого населення. У 1939-40-х роках репресіям та засланню на схід підлягали польські сім’ї: державні функціонери, військові, члени політичних партій, землевласники. У 1940 – 41-у роках терор пройшовся по національно свідомій та громадянськи активній українській інтелігенції, сім’ях заможних селян. Нацистська окупація повсюди в Галичині фізично винищила єврейську громаду. Нагадаємо, що у міжвоєнний період євреї складали дополовини населення багатьох галицьких міст та містечок.

Після трьох перших хвиль терору і депортацій у містах Західної України залишилася тільки п’ята частина колишніх мешканців. Специфічне галицьке міське середовище, яке по природі своїй було мультикультурним, відтоді безповоротно втрачене.

Післявоєнний період означився двома великими хвилями депортацій: перша була пов’язана з насильницьким переселенням українців з Польщі і зворотнім до нього переселенням польських і ополячених сімей з України. В ході другої хвилі, що тривала з 1946 по 1951 рік, у східні області України, Казахстан, Сибір, на Далекий Схід було насильницьке депортовано близько 20 – 30% тодішнього населення. То були люди, пов’язані з підпіллям ОУН-УПА, усі, хто не сприйняв колгоспний лад, інтелігенція, греко-католицькі священики. В районах, де довго не вдавалося подавити партизанський рух, часто вивозились цілі села. Термін заслання та ув’язнення більшості становив від 1 до 15 років. Велика частина депортованих загинула, багато хто досі не повернувся в рідні місця. Більш-менш обґрунтовані дані про чисельність людей, що пройшли через репресії та депортацію з 1939-го по 1951 рік ніде досі не опубліковані. Нам не відомі випадки (принаймні у Тернопільській області) щодо виявлення і оприлюднення відповідних архівних матеріалів тодішніх НКВС, МВС, КДБ.

За результатами роботи спеціальних комісій у справах репресованих, що протягом останніх 4-х років функціонують при районних Радах, встановлена кількість репресованих, що сьогодні проживають на їхній території. Так, у Чортківському районі зареєстровано 629 таких осіб. 203 з них – ті, що народились у місцях депортації. 12 — колишні воїни УПА, що повернулися з місць ув’язнення. Більшу частину їх на сьогодні реабілітовано

Олександр Степаненко

Минуло п’ятдесят років відтоді як мені, тоді ще лікарю-початківцю, довелося супроводжувати ешелон з депортованими до Хабаровського краю сім’ями „бандерівців“

Михайло Степаненко, м.Чортків

Почалося це „відрядження“ з виклику до Тернопільського обкому партії (підключення парторганів до справ охорони здоров’я тоді було звичним явищем) і пропозиції піти на адміністративну роботу. Скоріше за все, то була свідома провокація. Відразу ж після моєї відмови від другого секретаря обкому Титаренка послідувало: „Бажаєте бути практикуючим лікарем? Є для Вас „лікарська практика“ — відрядження в Хабаровський край. Повезете врагов народа.“ Тут відмовитись було вже неможливо.

На той час я був не з чуток знайомий з репресіями (пройшли вони і по моїй сім’ї), пережив голод 1933-го на Київщині, у війну солдатом-сапером дійшов до Чехії та Австрії, але жахливі картини того важкого відрядження досі стоять перед очами. Можливо, тому, що страждали інші, а я був нібито був серед тих, хто творив зло. Хоч як не намагався, лікуючи, применшити їхні муки.

На початку 50-х після п’яти повоєнних років боротьби з УПА в Західній Україні, органи МВС завершували колосальну за розмірами депортацію цивільного населення з районів, де не вдалося викорінити загони партизанів. Забирали людей інколи цілими селами.

Частина того ешелону формувалась із в’язнів Бережанської тюрми, затриманих за „зв’язки з бандерівцями“. В основному то були жінки, діти, підлітки, старі люди, часом — повні сім’ї. Молодих хлопців та мужчин було дуже мало. Траплялися навіть колишні фронтовики у гімнастерках — якщо у лісі залишався брат, зять, нічиї військові заслуги не бралися чекістами до уваги. Хтось здивується, але навіть один офіцер-росіянин, одружений на українській жінці, також опинився серед тих „ворогів народу“.

Я приїхав просто до поїзда, який уже ридав сотнями людських голосів. В Бережанах набралося 20 вагонів тих нещасних. Ще 20, сформованих на станції Красне, приєднали до ешелону в Тернополі. В кожному було по 40 — 50 чоловік. Отже, їхало нас біля двох тисяч. Вагони були товарні, з нарами,„пічками-буржуйками“, заґратованими віконцями та діркою в підлозі замість туалету. На локомотивах — кулемети, в кожному другому вагоні чергували конвоїри-автоматники. Дорога довжиною в двадцять дев’ять днів. На дворі — зима.

А везли і калік, і грудних дітей. От на станції кличуть лікаря в один з вагонів — помирає старий чоловік. Заходжу, на нарах двоє дітей і 85-літній дідусь: ноги попухли, асцит. Плаче: „Не робіть мені нічого, пане доктор. Для чого мене везуть хтозна куди? Нехай закопають ще тут, в Україні!. Усе одно онукам не можу вже допомогти нічим.“ Питаю дітей: „А де ж ваші батьки?“ Кажуть: „Тата в лісі убили, а мама у тюрмі померли.“ Як тут самому не заплакати?

Справжнє лихо розпочалося, як дістались за Урал. Почалися сильні морози. В Сибіру щодня було 20 – 30 градусів. Стіни вагонів вкривалися снігом, стеля — кригою. Вугілля для пічок було неякісним і наші рятівні „буржуйки“ від тряски загасали. На день дороги на цілий вагон давали відро вугілля, відро супу, або каші і відро кип’ятку — „чай“. Вдень люди пили розтоплений на буржуйці лід. Годували „пасажирів“ вночі, коли ешелон стояв. Але нагодувати грудних дітей було нічим. На щастя начальник ешелону (капітан Гречко) виявився таки гуманним чоловіком. Щоночі він притримував ешелон і відпускав мене з медсестрами на пошуки додаткового коксу, за ліками і бинтами. Справа у тому, що серед наших нещасних назбиралось багато побитих та обпечених. У декого були ще тюремні побої, інші травмувалися, падаючи з нар, попеклися, заснувши біля пічок. Але щонайгірше — не було молока для маленьких дітей. Матері від голоду та холоду не могли вже годувати. Я попередив начальника: „Помруть усі грудні діти, а ми ж за них відповідаємо“. І він дав добро на те, аби щоночі, коли поїзд стоїть, іти до найближчих сибірських сіл по молоко. І от глибокої ночі, часом у 30-градусний мороз ми з медсестрами йшли по декілька кілометрів до ближчого села і стукали у двері засніжених хат, кажучи: „Тут на станції стоїть ешелон. Везуть „ворогів народу“ з Західної України, але там є малі діти. Їх нічим годувати. Молока нема“. І ставалося диво: жінки-сибірячки відчиняли незнайомим людям, серед ночі доїли своїх корів і несли разом з нами на станції загорнуті у хустини бідони. Кожної ночі ми діставали по 30 літрів парного молока!

У Забайкаллі, де морози сягали за 30, двоє грудних дітей все ж померло. Але я думаю, якщо ті, хто доїхав до місця поселення, вижили, то лише завдяки диву милосердя жінок з сибірських сіл.

А біля Іркутська стався побіг. Залишати вагони під час нічних стоянок дозволяли тільки тим жінкам, що приносили зі станції вугілля, воду та вечерю. Але декілька діб стояла заметіль, мороз лютував (щось біля 40’) і в одну з ночей декілька хлопців, переодягшись в жіночий одяг, вийшли з вагонів. Біля станції покидали відра і кинулись бігти. Солдати-конвоїри чи то розгубились, чи не захотіли стріляти у „жінок“. Але вже вночі підняли на ноги залізничну міліцію і втікачів упіймали. Почалися допити: „Хто підбурювач?!“. Катувати не довелося, один з хлопців відразу сам вказав на себе:„Не бийте хлопців, то я підмовив“. З ним опер (ст. лейтенант Володка) „розмовляв“ окремо. Мене покликали після „розмови“: „Доктор, беги — приведи гада в чувство!“ Ішов і приводив.

До Хабаровська страшний той ешелон прийшов 29 грудня 1950 року. Половину засланців здали тут, а половину повезли далі — на північ від Хабаровська — до якогось залізничного тупика. Там людей перевели з вагонів у недобудовані арештантські бараки серед тайги. Вікон і дверей в бараках, ще не було. На щастя, було досить сухих дров.

За дорогу троє наших „пасажирів“ померло і троє народилося (роди приймали на ходу у вагоні), так що „баланс зійшовся“. Але людей при здачі навіть не рахували. „Зачем считать? — запитав начальник комендатури на місці заслання, — зимой еще будут дохнуть. Весной посчитаем.“

Новий 1951-й рік я зустрів на хабаровському вокзалі. Відчуття пригніченості на душі було настільки сильним, що не міг заснути, не випивши пляшку „гіркої“ одним духом. А першого січня мене уже віз на захід поїзд „Владивосток — Москва“. І то був уже зовсім інший поїзд. Для його пасажирів розпочинався рік, вони були сповнені надій і оптимістичних планів. А що означав той новий рік для усіх тих людей, вирваних із рідних хат і кинутих у сніжну тайгу за вісім тисяч кілометрів від дому і за три місяці до весни?

Заявление общества „Мемориал“

Решение Президиума Высшего арбитражного суда по делу о ликвидации телекомпании ТВ-6 свидетельствует о глубоком кризисе всей судебной системе Российской Федерации.

Напомним, что требование о ликвидации было выдвинуто летом прошлого года одним из акционеров телекомпании, пенсионным фондом „Лукойл-Гарант“ в связи с убыточностью предприятия в течение 1999–2000 гг Московский арбитражный суд удовлетворил иск, однако более высокая инстанция — Московский окружной арбитражный суд — 29 декабря 2001 г. это решение отменил и вернул дело на новое рассмотрение. Между тем, с 1 января 2002 г. переставала действовать та норма Гражданского кодекса, на основании которой суд первой инстанции удовлетворил иск. Теперь отрицательный актив в прошлом сам по себе уже не мог являться формальным основанием для ликвидации кампании. Это, конечно, лишало истца всякой надежды выиграть процесс.

Однако немедленно последовало торопливое вмешательство заместителя председателя Высшего арбитражного суда Эдуарда Ренова в обычный ход судебного разбирательства, внесение им протеста на решение окружного суда и столь же торопливое (11 января) удовлетворение этого протеста Президиумом Высшего арбитражного суда. Таким образом, „дело ТВ-6“ решено не только вопреки здравому смыслу (предприятие в 2001 году уже стало доходным), но, фактически, по уже отмененной норме закона. Очевидная зависимость этого решения от внешних по отношению к праву соображений возвращает нас к правовой практике советского времени.

Абсурдное поведение истца легко объяснимо. „Лукойл“ тем и известен, что при случае с удовольствием берет на себя функции медиа-киллера: вспомним историю 1997 года со сменой руководства газеты „Известия“, публикации которой вызвали гнев тогдашнего премьер-министра. Истинная же причина гонений на телекомпанию, кроется, скорее всего, в навязчивой идее, обуявшей некоторых высших кремлевских чиновников: убрать из информационного пространства неугодного им предпринимателя и политика — Бориса Березовского. Иные из них и не скрывают, что разгром ТВ-6 вызван стремлением вытравить всякие следы присутствия оппозиционного „олигарха“ на российской политической арене.

Это стремление само по себе свидетельствует о том, что свобода слова для любых политических сил, действующих в рамках Конституции, так и не стала непререкаемой нормой для государственной власти. Но судебное решение 11 января войдет в историю не только как очередная попытка „упорядочить“ свободу слова и „выстроить“ российские масс-медиа. Основное значение этого решения — в другом.

Откровенная услужливость Президиума Высшего арбитражного суда продемонстрировала острый дефицит независимого правосудия на верхних этажах российской судебной системы. Несколькими неделями раньше такой же дефицит независимого правосудия в сфере военной юстиции продемонстрировал приговор по делу Григория Пасько.

Не так уж принципиально, имело ли в том или другом случае место внешнее давление на судей, или, что еще опаснее, они выносили свои решения, руководствуясь опережающим усердием. Существенно одно: у государства, провозгласившего себя европейским и на полной скорости движущегося навстречу испытаниям нового века, отказывают правовые тормоза.

Главный урок, который преподнес России век минувший, состоит в том, что нерушимость и неделимость права — единственный залог нашей свободы и безопасности. Поэтому нельзя рассматривать телекомпанию ТВ-6 как единственную жертву данного судебного решения. Судебный беспредел, в чем бы он ни проявлялся, — угроза правам всех граждан России, их безопасности, свободе, жизни.

Ровно десять лет назад мы радовались, когда только что созданный Конституционный суд отменил решение Президента России о слиянии нескольких министерств и Президент подчинился этому решению. Нам казалось, что в России, наконец, появились независимая судебная власть. Сегодня понятно, что дело было не в силе права, а всего лишь во временной слабости исполнительной власти. Последняя немного окрепла и ныне без труда находит достаточно послушных судей, готовых демонстрировать лояльность не закону, а начальству.

Происшедшее еще раз доказывает необходимость скорейшего проведения в России коренной реформы судебной системы. Общество должно мобилизовать все свои усилия для того, чтобы в нашей стране возникла, наконец, независимая и сильная судебная власть.

„Мемориал“ выражает журналистскому коллективу телекомпании ТВ-6 свою солидарность перед лицом судебного произвола. Нерушимость права и свобода публичного выражения мнений являются фундаментом гражданского общества. Мы полагаем, что ни одна гражданская организация, независимо от профиля ее деятельности, не может равнодушно наблюдать за тем, как, руководствуясь мелкими политическими соображениями, пытаются разрушить этот фундамент.

16 января 2002 г