Бюлетень "Права Людини", 2003, #17

Конференція була організована Університетом Джорджа Вашингтона та Центром Карнегі і проходила в приміщенні Центра Карнегі на Массачусетс авеню. Поєднання великої кількості учасників з України і США, участь у конференції таких непересічних особистостей, як Адам Михник, Збігнев Бжезінський, Пола Добрянски (перший заступник Державного секретаря США, етнічна українка), Богдан Футей (суддя Федерального суду США), Борис Тарасюк, колишні посли США в Україні Вільям Глен Міллер та Стівен Пайфер, зробило конференцію цікавою та інформативною, довело серйозність намірів американців оцінити міцність громадянського суспільства в Україні. Погляд на наші події зсередини і з точки зору американських політологів та політиків дали можливість подивитись на українську ситуацію під різними кутами зору, відчути багатовимірність українських проблем. Певну динамічність конференція отримала завдяки участі великої кількості молодих українців, які стажуються в різних університетах США за підтримки фонду сенатора Е.Маскі.

У невеличкому тексті неможливо детально розповісти про всі виступи на конференції, тому я обмежуся переказом декількох найбільш цікавих і важливих, на мою думку, виступів, за виключенням годинної доповіді Адама Михника, яка наводиться нижче. Такі ж годинні виступи дали Збігнев Бжезінський та Пола Добрянски, решта доповідачів мали по 15 хвилин і виступали в сесіях “Громадянське суспільство: огляд питань”, “Медіа”, “Бізнес-стратегія в Україні”, “Неурядові організації”, “Політичні партії”.

Дуже цікавою була перша сесія, яку модерував колишній кореспондент “Вашингтон пост” в Москві, а нині політолог з Центру Карнегі Анатоль Лівен. Виступали віце-президент Центру Карнегі Томас Карозерс, професор Стенфордського університету Майкл МакФол, директор Центру європейських політичних досліджень професор Григорій Немиря. Карозерс висловлював суперечливі, як на мене, думки щодо природи громадянського суспільства, яке, за його словами, було штучно створене в країнах Центральної та Східної Європи, будувалося за рахунок зовнішніх ін’єкцій і обмежується інституціями між державою та родиною (на думку Карозерса, традиційні західні інституції – політичні партії, профспілки, релігійні установи – до громадянського суспільства не належать). Карозерс поставив три питання: а) чи вкорінені неурядові організації, які джерела їхнього розвитку, чи виживуть вони, кому вони служать, чи дійсно вони захищають публічні інтереси; б) як неурядові організації пов’язані з політикою – вони мають бути неполітичними, але внаслідок слабкості політичних партій змушені політизуватися; в) як довго буде тривати перехідний період від тоталітаризму до демократії – виявилося, що цей період дуже тривалий, отже, ідея ін’єкції в посттоталітарний простір у вигляді громадянського суспільства не спрацювала. Карозерс зауважив при цьому, що не громадянське суспільство перемогло диктатуру, і нереалістично вважати, що громадянське суспільство може звалити диктатуру.

На мій погляд, невірні апріорні уявлення про громадянське суспільство визначили невірні висновки. Однією з ознак тоталітарного режиму є відсутність громадянського суспільства, тому не можна навіть ставити питання про можливість його боротьби з диктатурою. Громадянське суспільство народжується тоді, коли тоталітарний режим переходить в загниваючу стадію і вже не здатний на масові репресії. Тоталітарний режим не зміг набути сили, там, де рух опору був міцним, як, наприклад, в Польщі, і великою мірою цей рух вплинув на перемогу над комунізмом. Цього не сталося в Україні і колишньому СРСР в цілому, де, як говорив Володимир Буковський, комунізм не був переможений, а рухнув під власною вагою. Але дисидентський рух створив перші осередки громадянського суспільства в СРСР, які не могли нормально розвиватися в умовах загниваючого радянського тоталітаризму – будь-яка публічна активність жорстоко каралася, а в підпіллі громадянське суспільство функціонувати не може, його суть – у легальному протистоянні державі. Це протистояння існує в будь-якій державі, навіть в найвільнішій. Будь-яка держава (в тому числі й у цивілізованих країнах), виходячи з пріоритетів стабільності й порядку, прагне розширити сферу свого впливу, збільшити зони регулювання та регламентування життя людей, зменшуючи свободу вибору. Така природа держави. Державний чиновник завжди вважає, що він апріорі мудріший, ніж проста людина, і краще знає, як тому треба жити. Цій експансії держави протистоїть громадянське суспільство – сукупність усіх недержавних структур, що самоусвідомлює себе, структурована недержавна частина народу. Його політичний смисл полягає в ототожненні себе з домінуючим фактором суспільного прогресу, в розумінні свого природного верховенства над державою. Розвинуте громадянське суспільство, будучи інтелектуальним опонентом держави, змушує її орієнтуватися на громадські інтереси, громадську думку в головних аспектах внутрішньої та зовнішньої державної політики. Усе це варто було б заперечити Карозерсу, але можливості такої не було, частково я говорив про ці речі на другий день під час свого виступу.

Майкл МакФол присвятив свій виступ порівнянню громадянського суспільства в Україні, Росії та Білорусі. Я знав про його джерела інформації: МакФол був запрошений Національним фондом в підтримку демократії для незалежної оцінки праці грантоотримувачів фонду в цих трьох країнах і протягом літа минулого року об’їздив усі відповідні організації. Побував він і в Харкові, і я добре запам’ятав красивого доброзичливого чоловіка з цупким поглядом, розуміючого усе з півслова. Його виступ був дуже оптимістичним щодо України, навіть занадто, на мою думку, оптимістичним, але я був дуже радий почути приблизно те саме, що і сам думав. За оцінками МакФола, Україна виглядає більш демократичною країною, ніж Росія і Білорусь. Тут не було краху демократії, як в Білорусі, стрілянини з гармат по парламенту та військового конфлікту, як в Росії. Українське громадянське суспільство більш життєздатне, ніж в Росії, воно молодше, менше контролюється державою. Опозиційні партії теж кращі, ніж в Росії. В українських медіа більше життєздатності, ніж в білоруських та російських. Безумовно, українська ситуація погана, держава дуже нестабільна, але в Україні громадянське суспільство не дало Кучмі створити керовану демократію, як в Росії. МакФол відзначив велику роль української демократії у створенні української держави. Він зазначив, що невірно вважати, що все було передбачено українською історією.

Григорій Немиря говорив про впливи західної допомоги Україні в питаннях будівництва держави та капіталу. Створена демократична нормативна база, але бракує демократичної практики. У перші роки незалежності не було сигналів про допомогу соціальному капіталу, тобто, власне, громадянському суспільству. Зараз він є. Ми маємо викликати в суспільстві попит на демократичну практику, на альтернативну політику. Це прямо пов’язане з проблемою вкорінення. Ключова проблема – наскільки громадянське суспільство зможе бути гарантом демократичного поступу. Громадянське суспільство в Україні дуже політизоване внаслідок слабкості політичних партій і невиконання урядом своїх функцій, тому воно вимушене грати роль опозиції. Але є і певна довготермінова динаміка, не пов’язана з політикою. Це зміцнення кадрів громадянського суспільства за рахунок підвищення рівня навчання і західних стажувань, роль яких важко переоцінити. Обмін – це дуже великий капітал для громадянського суспільства. Цікаво відзначити, що сьогодні все менше стажерів залишаються в країнах Заходу, як було в перші роки. За даними Бюро міграції США, минулого року тільки 3% українців, які вчилися в США, залишилися тут для постійного проживання, тоді як серед росіян залишилося 12%, а серед поляків – 7%.

Сесію “Медіа” вела Мирослава Гонгадзе, виступали голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко, незалежний журналіст Андрій Шевченко та президент фонду “Європа ХХІ” Інна Підлуська. Доповідачі говорили головним чином про політичну журналістику, описували протистояння преси і влади, детально розповіли про такий український винахід, як “темники”. У сесії “Бізнес-стратегія в Україні” виступали Кемптон Дженкінс, голова бізнес-комітету “Україна-США”, директор найбільшої комп’ютерної фірми України “Квазар-мікро” (приблизно 1000 працюючих, заробляють 2 млрд. доларів на рік) Євген Уткін і директор фірми “Ukrainian Records” Андрій Даховський, український ліцензіат “Universal Music”. Модератором був відомий політолог Андерс Аслунд (Центр Карнегі). Дженкінс говорив про позитивні макрозміни в українській економіці, про успіх українських цінних паперів, про появу сучасних корпорацій західного рівня, на кшталт “Інтерпайпу” Віктора Пінчука. Євген Уткін наголошував, що основний і найбільший капітал України – це її люди і що держава має не заважати бізнесу працювати. Андрій Даховський детально розповів про проблеми з інтелектуальною власністю і про піратство у виробництві компакт-дисків.

У сесії “Недержавні організації” виступали Віра Нанівська з міжнародного центру політичних досліджень, Ігор Попов, голова Комітепту виборців України і я. Модератором була Надія Комарницька, президент фундації США-Україна. Вона почала із своєї версії пояснень, чому Україна так відстає від Польщі, хоча спочатку мала кращі стартові умови: по-перше, в Польщі була національно налаштована компартія, по-друге, активну роль грала католицька церква, по-третє, залишалось приватне підприємництво, по-четверте, десятки тисяч студентів у 60-80-ті роки виїжджали на навчання і стажування в західні університети. Далі пані Комарницька розповідала про допомогу своєї фундації у зміцненні місцевого самоврядування в Україні. Віра Нанівська також розповідала про працю центру, який вона репрезентувала. Ігор Попов визначив як основні такі проблеми неурядових організацій: а) непрозорість – ледве 30 організацій з більше ніж 30 тисяч оприлюднили свої річні звіти, проекти технічної допомоги також мало звітують про свою діяльність; б) нестабільність – не створено мереж інформування, не створено самодостатню тренінгово-консультативну систему, нестабільне фінансування, відсутність watchdog; в) дублювання проектів допомоги. Рекомендації Ігоря стосувалися напрямків західної допомоги, на його думку необхідно вкладати кошти в консультативні служби, інформаційно-аналітичні центри, розвиток місцевих громад, підвищення конкурентноздатності, щоб можна було конкурувати з державними службами. Він зауважив також, що доречно запрошувати українських експертів для вирішення питань щодо технічної допомоги в Україні. Я в своєму виступі намагався описати розвиток українських недержавних організацій за останні 15 років, дати динаміку їхніх взаємин з державою за цей період і накреслити напрямки подальших дій, звузивши коло організацій до правозахисних.

У виступі Поли Добрянської йшлося про ставлення американського уряду до України. Американці хочуть бачити Україну вільною демократичною європейською державою. Але для інтеграції в європейську спільноту Україна має бути дійсно віддана демократичним цінностям. Якщо порівнювати з радянськими часами, то Україна досягла великого поступу. Але сьогодні необхідно дивитися з інших позицій. Пані Добрянська, відзначивши певні успіхи, висловила стурбованість переслідуваннями з боку влади представників опозиції, бізнесменів, журналістів, тощо. Вона сказала, що американський уряд буде підтримувати в Україні насамперед громадянське суспільство, що обсяг американської фінансової допомоги підвищиться, зокрема, в напрямку збільшення можливостей для навчання і стажування. Вже в наступному році планується збільшити фінансування програм в Україні Агентством міжнародного розвитку з 12 до 19 млн. доларів.

Сесію “Партії” вела Надя Дюк (Національний фонд підтримки демократії), виступали Борис Тарасюк (“Наша Україна”) та Олександр Турчинов (Блок Юлиї Тимошенко). Тарасюк докладно розповів про розстановку політичних сил в парламенті, про рейтинги партій і блоків, про роботу парламенту. Він відзначив, що опозиційні фракції разом подали 57% законопроектів, відзначив розбіжності в їх позиціях. Його виступ був виваженим і толерантним, чого ніяк не скажеш про Турчинова, який був надто агресивним в своїх оцінках і обвинуваченнях. Можливо, це можна пояснити тим пресингом, який влаштували силові структури щодо БЮТ. Зокрема, Турчинов сказав, що проти нього порушено чотири кримінальних справи. На думку Турчинова, Україна – неототалітарна країна, як Білорусь, Казахстан, Туркменістан, де практикують силові переслідування, руйнують економічну базу опозиції, влаштовують інформаційний терор, який базується на інформаційній монополії. Він зауважив, що в партії “Батьківщина” 7.5 тисяч осередків, близько 200 000 членів.

Мене вразила виразна антиросійська риторика, яка панувала на конференції. Цього можна було чекати від української діаспори, від молодих стипендіатів Маскі, але я ніяк не чекав почути те ж саме від респектабельних американських політологів. Свого апогею ця риторика досягла під час виступу Збігнева Бжезінського, блискучого, як завжди, але, як мені здалося, цього разу він не сказав чогось нового. Бжезінський повторював свої відомі тези про важливість незалежної України, яка є гарантом миру та стабільності в Європі, про імперські зазіхання Росії щодо України, про те, що Україна буде або незалежною та демократичною, або її взагалі не буде. Бжезінський навіть сказав, що незалежна і демократична Польща буде тільки тоді, коли буде незалежною і демократичною Україна.

Деякі речі я не можу зрозуміти: американці не включили до програми виступи кількох непересічних учасників конференції з України – Ірини Бекешкіной, Євгена Бистрицького, Вячеслава Брюховецького Сергія Головатого, Олени Івановой, Всеволода Речицького, Михайла Свистовича. Для мене безсумнівно, що їх виступи прикрасили б конференцію. Сподіваюсь, що все ж таки американці досягли своєї мети і створили собі певне уявлення про стан громадянського суспільства в Україні.



Виступ Адама Михника

Я буду говорити про польську перспективу в контексті України.

Якщо дивитись з Варшави, то Україна досягла чуда. Голодомори, розподіл між Росією і Польщею, війни, репресії, страшні страждання – незважаючи на все це, утворилася Україна. Ми, поляки, маємо великий список гріхів перед Україною. Ми мусимо зрозуміти, що українці нас вважають окупантами. Ми хотіли для себе незалежності, але відмовляли в цьому Україні. Декілька десятків років ми обговорювали тільки питання, кому має належати Україна – Росії чи Польщі. У нас було дві школи мислення – націоналістична на чолі з Романом Адамовським та федеративна на чолі з Йозефом Пілсудським. Націоналісти намагалися колонізувати русинів, яким відмовляли навіть в праві називати себе окремо. А Пілсудський думав про спільну державу, але навіть при владі він не міг повернути статус українському університетові. Після Другої світової війни Єжи Гедройц намагався пояснити, що ключ до незалежної Польщі є незалежна Україна. Після 1989 року перемогло саме це мислення.

У 1990 р. я, як член Сейму, був на з’їзді Руху. Свій виступ я закінчив так: хай живе вільна, незалежна, демократична, справедлива Україна! Україна стала незалежною, але є сумніви, чи є вона демократичною та справедливою.

У польській політиці в антикомуністичній традиції є побажання, щоби Україна була стабільною і суверенною. Нещодавно Президент Квасьневський був ініціатором семінару в Варшаві, і деякі сьогоднішні учасники були учасниками і варшавського семінару. І ми бажаємо світові, нам самим, щоби Україна вижила як стабільна та демократична держава. Того ж саме ми бажаємо і Росії плюс ще одне побажання: щоб вона не була імперіалістичною. Росія буде такою, поки існує незалежна Україна. Всі посткомуністичні країни мають спільні риси, всі вони були сателітами, але Україні гірше – вона була колонізованою. Ключові питання для Росії – чи уникне вона етнічних конфліктів, і чи затримаються тут традиції толерантності, яке буде її ставлення до України – імперське чи рівноправне, чи зможе вона погодитися з незалежністю України і не зробить з неї другу Білорусь. Ключові питання для України – чи буде політичний світогляд в Україні копією російського, чи олігархи, політичні партії будуть створені за тою ж моделлю, що і в Росії. За ці 14 років, як бачимо, проявилося дуже багато спільних рис: приватизація у вигляді “прихватизації”, захоплення влади над ЗМІ (незалежно від того, прокомуністичний уряд чи антикомуністичний), всюди олігархи втручаються в політику, і зникає поділ на правих і лівих. Отже, багато буде залежати від того, який буде характер української політичної еліти і як вона проведе процес демократизації.

У Польщі політикум нагадує масковий бал. Політики одягнені як якісь соціал-демократи, християнські демократи абощо, але за цим одне – як владнати бізнес. Польща ще не досягла тої досконалості, коли є свій Березовський в Лондоні або Медведчук на чолі президентської адміністрації. Але Польща має найбільший корупційний скандал за весь час. Корупційна пов’язаність номенклатури і мас-медіа є спільною проблемою Польщі, України і Росії. Я міг би багато розповісти про намагання адміністрації вплинути на “Газету виборчу”, але я свідомий, що в Україні я взагалі не міг би видавати газету.

Є ще одне важливе питання для посттоталітарного соціуму: як він впорається з ксенофобією і антисемітизмом, ментальністю жертви; в Польщі, чи в Україні, чи в Росії – усюди була ця ментальність жертви. Сучасна свідомість коливається від традицій УПА до відкритості. Це все яскраво проявилося в відомій проблемі кладовища польських солдат у Львові.

Існує ще те, що я назвав би посттоталітарним менталітетом сьогоднішньої політичної еліти. Хоч еліти працюють в рамках демократичної традиції, вони не вважають людей за громадян і намагаються маніпулювати ними. Механізми корупції і мафії можуть ліквідувати демократичну традицію. Яскравий приклад цього – падіння імперії Фухіморі. У цьому контексті я думав, що буде далі з Україною після скандалу Лазаренка, після плівок Мельниченка. Україна має одну ногу на сході, другу – на Заході і серце в Києві. І цей механізм вижив, незважаючи на всі песимістичні прогнози. Але ця загроза залишається. Ясно, що Кучма і його адміністрація себе вичерпали. Що буде потім? Євроатлантичний чи євразійський вибір? Яка, виходячи з цього, має бути політика Заходу щодо України?

Три зауваги для Заходу. По-перше, Україна існує. По-друге, Захід мусить розробити конкретну широкомасштабну політику щодо України, як і щодо Росії. По-третє, помилкою було мислити Росію як радянський блок. Має бути конкретна політика, спрямована на підтримку демократичних перетворень. У Польщі Захід підтримував демократичний рух, а в Росії – Горбачова, потім Єльцина. В Україні також більше підтримується держава, ніж громадянське суспільство.

Вільям Глен Міллер. Чи можна зробити в Україні газету на кшталт “Газети виборчей”?

Адам Михник. Ні, не можна. Така газета має бути підтримана незалежним капіталом, а в Україні сьогодні незалежним є тільки російський капітал.

Богдан Футей. Все, що кажеться про реформи, має бути зроблене на правовій основі. Чи є правова реформа в Україні адекватною?

Адам Михник. Ні. Я думаю, що головне – це корупція. Якщо добра Конституція, добрі закони, тощо уживаються з такою великою корупцією, то правова реформа не є адекватною. Боротьба з корупцією – найважливіше, що є сьогодні.

Борис Тарасюк. Критики Президента Квасьневського кажуть, що його політика відносно Кучми була помилковою. Що Ви думаєте з цього приводу? І ще одне питання: який має бути відгук на роковини трагедії в Волині?

Адам Михник. Я вважаю, що Квасьневський ставить позитивний наголос щодо місії України в Європі і щодо відносин з Україною. Квасьневський поводить себе дипломатично, але чітко каже про свою незгоду з деякими кроками української влади. Крім того, не можна, все ж таки, порівняти Кучму з Лукашенком чи з Керімовим. Захід не вимагає від Узбекистану демократії, але ж там ситуація значно гірше. Загалом, на мою думку, польсько-українські стосунки – це великий успіх.

Відносно 60-річчя українсько-польського протистояння в Волині. У 1965 році, коли польські єпископи написали німецьким “Ми прощаємо і просимо прощення”, у Польщі був вибух шовінізму. Сьогодні ясно, що це було геніально! Українцям з поляками треба зробити так само.

На часі багато розмов про неймовірно великі суми відшкодування заподіяної недостовірною інформацією в засобах масової інформації моральної шкоди, які ухвалюють суди.

Для того, щоб такі суми не привели до ліквідації засобу масової інформації, велись розмови про законодавче встановлення максимального розміру відшкодування моральної шкоди, який може застосувати суд.

Але дотепер діє ст. 440-1 Цивільного Кодексу України, яка встановлює лише мінімальний розмір відшкодування, що дорівнює п’яти мінімальним зарплатам, тобто на сьогодні 925 гривням.

З січня 2001 року відшкодування моральної шкоди встановлено і Кодексом про працю, в ст. 237-1 якого записано: “порядок відшкодування моральної шкоди встановлюється законодавством”, тобто відповідно до законодавства не може бути меншим 925 грн.

Видається цікавим порівняння судової практики призначення стягнення морального відшкодування на користь окремих осіб при владі і на користь пересічного робітника, який своїми податками в значній мірі є годувальником цих осіб.

Працюючи оператором котельної комунального підприємства, я неодноразово через суд стягував недоплачену зарплату, а в останньому позові, враховуючи систематичність порушення мого права на зарплату, зажадав відшкодування моральної шкоди в мінімальному розмірі 925 грн.

Рішенням суду від 04.04.02 позов задоволено частково, відшкодування моральної шкоди визначено сумою 50 грн. З таким рішенням погодився Апеляційний суд Дніпропетровської області.

В касаційній скарзі до Верховного Суду України я посилався на порушення згаданих норм матеріального права – ст. 237-1 КЗпП та ст. 440-1 Цивільного Кодексу, а також на порушення судом норми процесуального права – ст. 11 ч. 3 Цивільно-процесуального кодексу, де записано: “У випадку відсутності закону, що регулює спірні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини”. Посилання на ст. 11 ЦПК було необхідним, бо судді усно зважали на те, що норми Цивільного кодексу не можуть застосовуватися до трудових правовідносин, а в КЗпП не встановлено мінімального розміру відшкодування моральної шкоди.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі Панталієнка П.В., Прокопчука Ю.В. і Сеніна Ю.Л. ухвалою від 26.05.03 встановила: “Відповідно до ч.2 ст. 320 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Доводи скарги не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи допущені порушення норм матеріального, чи процесуального права, які передбачені ч.ч. 3,4 ст. 328 ЦПК України як підстави для перегляду справи складом Судової палати... В задоволенні касаційної скарги відмовити”.

Зважуючи на те, що в ухвалі не наведено доводи касаційної скарги, ухвала виглядає обґрунтованою і законною. А суть така: як працюєш, щоб не померти, а тобі за роботу не недоплачують – то моральна шкода 50 грн, а як критикуєш на всю країну паразитів та шахраїв при владі – то моральна шкода 50 000 грн.

Мабуть, помилявся філософ Іммануіл Кант, коли казав про дві незмінні речі на Землі: зоряне небо над нами і моральний закон в середині нас.

З наведеного прикладу виглядає так, що моральний закон, а відповідно до нього і моральне відшкодування, змінюється залежно від соціального положення людини.

Тому й оцінка суддів моральної шкоди, враховуючи їх соціальне положення, така, якою вона є.

Єпископи-засновники Духовної Ради християнських конфесій Одеси і всі християнські лідери, що її складають, 20 червня висловили глибоку стурбованість фактом схвалення профільним комітетом Верховної Ради України законопроекту про внесення змін у діюче релігійне законодавство України. (№ 1281 від 12. 05. 2003).

“Крім того, нас серйозно непокоїть ігнорування нардепами постійних негативних висновків Всеукраїнської Ради Церков та резолюції круглого столу “законодавче забезпечення свободи віросповідання в Україні”, які висвітлюють офіційне ставлення до цього законопроекту практично всіх християнських церков і їх лідерів в Україні. Ми вважаємо, що статті 15 п. 7, ст.19 п. 3, ст. 25, 29, 30 руйнують один із здобутків молодої української демократії, яким є релігійна свобода. Крім того, ми вважаємо, що у разі прийняття цих ухвалених комітетом змін Україна порушить відповідні міжнародно-правові акти, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Прийняття цих поправок поверне суспільство у часи тоталітаризму, коли влада і цілковитий контроль над релігійними громадами повністю зосереджується в особі спеціальних чиновників на місцях, без виключення навіть найдрібніших сіл (ст. 30).

Виникає питання, що саме, чи доктрина якої конкретно конфесії буде критерієм визначення суто церковного терміну “канонічність”, яким оперує ст. 25 п. 3. Утиснутими у загальноосвітніх громадянських правах залишаються і студенти вищих духовних навчальних закладів, ст. 12” – наголошено у зверненні яке підписали Єпископ Одеський і Балтський Української Православної Церкви Київського Патріархату Паїсій, Єпископ Одеський і Симферопольський Римо-Католицької церкви Броніслав, Єпископ Німецької Євангелічно Лютеранської Церкви України Едмунд Ратц.

Єпископи висловили сподівання, що звернення “не залишить у байдужості усіх вірних заповітам Христа та викличе відповідну реакцію у людей доброї волі, на яких нехай перебуває завжди благословення Боже”.

Ігор Столяров, Одеса

Апеляційний суд Львівської області частково задовольнив позов журналіста львівської газети “Експрес” Богдана Куфрика до мера Львова Любомира Буняка.

Суд визнав, що мер Львова перевищив службові повноваження, вимагаючи від журналіста залишити один із залів львівської міської ради, де проводилась прес-конференція Любомира Буняка.

Однак суд відхилив вимоги журналіста відшкодувати йому моральні збитки.

Апеляційний суд розглянув апеляцію журналіста на рішення Галицького районного суду, який не вбачав у діях львівського міського голови порушень закону.

Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду.

Богдан Куфрик звернувся до суду після того, як 7 серпня минулого року Любомир Буняк попросив його залишити залу, де проходила прес-конференція мера з приводу трагедії на летовищі “Скнилів” 27 липня 2002 року. Мер обґрунтував свою вимогу тим, що газета “Експрес” нібито необ’єктивно висвітлювала його діяльність під час підготовки до святкування 60-річчя 14-авиакорпусу, коли літак СУ-27УБ упав на глядачів.

Наш інформ.

В этом году Луганский общественный комитет защиты прав человека в рамках проекта “Консультирование и информирование крестьян через районные газеты” (финансовая поддержка “Фонда содействия демократии”/ “Фонда развития украинских СМИ ”Посольства США, Киев) изучает, насколько свободны местные газеты.

Уже сейчас обнаружены проблемы, которые можно интерпретировать как почти полная зависимость районных газет от районных властей – государственных администраций и советов.

Эта зависимость имеет политико-экономический характер: после выборов-2002 в области начался системный процесс смены собственника районных газет. Если раньше, как правило, учредителями газет были либо сами журналисты (редакционные коллективы), либо редакционные коллективы и районные советы, то уже в этом году (практически процесс начался с осени прошлого года) в Луганской области журналистские коллективы решением советов были выведены из состава учредителей восьми из семнадцати районных газет, – в четырех из них место журналистов заняли государственные администрации:

Эта тенденция, можно предположить, завершится к президентским выборам полным отчуждением журналистов от газеты-собственности и абсолютной экономической зависимостью журналистских коллективов районных газет от районных властей.

Комитет обнаружил в ходе мониторинга районных газет, что фактически газеты работают не для читателей, а для администрации: в них почти нет проблем живой жизни районов, в частности, проблем нарушения прав собственности в ходе аграрной реформы, зато много информации, приятной для властей. Потому и тиражи мизерные – 3 – 5 тысяч.

Важная деталь. Когда в ходе реализации проекта Комитет заключил договоры с редакторами двух районных газет (“Антрацитовский вестник” и “Вестник Новоайдарщины”) о создании при редакциях консультативных пунктов, редакторов вызвали в администрацию и “посоветовали” не сотрудничать с Комитетом: якобы в перспективе будущих выборов этот проект финансируется в пользу политической оппозиции (!). В Новоайдарской администрации, например, у меня придирчиво спрашивали о моей политической ориентации, “на кого я работал” в прошлую избирательную кампанию и кто финансирует комитет сейчас.

Причина на самом деле тривиальна – многочисленные нарушения прав, особенно в сфере собственности, не должны, в интересах коррумпированной бюрократии, попадать в газеты и обсуждаться в обществе.

В этих условиях несвободы и цензуры (чаще в виде самоцензуры) всегда тлеет огонь протеста – либо в форме латентного конфликта, либо он может принимать и открытую форму. Например, уже более года тянется судебный процесс, в котором редактор Новопсковской газеты “Перемога” В. Пойдин судится с администрацией района в связи с незаконным преследованием его после публикации критической статьи в отношении властей района – как раз на тему коррупции.

Есть другой аспект несвободы СМИ и нарушения прав журналистов – судебные иски по ст. 7 ГК Украины (защита чести, достоинства и деловой репутации), которые часто разоряют газеты гипертрофированной “оценкой” достоинства должностных лиц.

Статистика. В 2002 году на рассмотрении в судах области находилось 269 дел о защите чести, достоинства и деловой репутации, из них 203 дела поступили в 2002 году. За год было рассмотрено 188 дел, из них 31 дело было оставлено без рассмотрения, 56 прекращено (т.е. в удовлетворении исковых требований отказано), решения были вынесены по 92 делам, в том числе с удовлетворением иска по 69 делам. Больше всего дел было рассмотрено в Ленинском, Жовтневом районных судах г. Луганска и Стахановском городском суде.

Сумма материального и морального ущерба, предъявленная по искам, составила – 2 089 077 грн., к взысканию было присуждено – 42 514 грн.

Из находящихся на рассмотрении дел о защите чести, достоинства и деловой репутации 49 исков – к средствам массовой информации, из их 31 дело поступило в 2002 году. За год было рассмотрено 35 дел, 12 дел было оставлено без рассмотрения, 6 прекращено (т.е. в удовлетворении исковых требований отказано), решения были вынесены по 17 делам, в том числе с удовлетворением иска по 14 делам. Так, в Ленинском районном суде г. Луганска было рассмотрено 25 дел, Брянковском городском суде – 7 дел, в Краснодонском городском суде – 7 дел, в Жовтневом районном суде г. Луганска – 6 дел, в Стахановском городском суде – 2 дела, в Лутугинском районном суде – 1 дело и Попаснянском районном суде – 1 дело.

Сумма материального и морального ущерба, предъявленная по искам, составила – 1 627 704 грн., к взысканию было присуждено – 4 039 грн. Так, в Ленинском районом суде г. Луганска по иску было предъявлено к взысканию – 1 530 500 грн, присуждено –1 717 грн., в Брянковском городском суде – 7 000 грн., присуждено – 471 грн, в Краснодонском городском суде – 80 000, присуждено – 630 грн., в Лутугинском районном суде – 10 000 грн., присуждено –1017 грн., в Стахановском городском суде – 204 грн., присуждено к взысканию – 204 грн.

Таким образом, СМИ области постоянно находятся в поле социального напряжения, порождаемого конфликтами интересов – чаще всего интересов бюрократии и граждан, пытающихся путем публикации в газетах отстоять свои права и законные интересы. Однако при этом часто граждане вместе с газетой оказываются жертвами неправосудных судебных репрессий.

Примером может служить скандальное дело “Медяник против луганской газеты “Ракурс-плюс”, в котором предприниматель и депутат городского совета Медяник, обиженный на опубликованную в газете в свой адрес критику избирателей (!), вменил иск за причиненный моральный вред на сумму 100 000 гривень. И суд разорил газету даже до рассмотрения дела – приняв постановление об обеспечении иска наложением ареста на будущие выпуски газеты!.

Наступного року Тернопільському обласному добродійному історико-просвітницькому товариству “Меморіал” ім.В.Стуса виповнюється п’ятнадцять років. Оглядаючись на пройдений шлях, меморіальці не без гордості можуть сказати, що у своїй благородній діяльності залишили помітний слід. Зорганізовано сотні розкопок місць наспіх колись закопаних українських патріотів. Усіх їх переховали урочисто і з почестями. Майже в усіх населених пунктах нашого краю споруджено пам’ятники, меморіальні комплекси, встановлено пам’ятні знаки, насипано символічні могили. Так, на Микулинецькому кладовищі у Тернополі споруджено могилу, де на плиті викарбувані імена понад тисячі політв’язнів, закатованих у Тернопільській тюрмі у червні-липні сорок першого року. Щорічно біля цієї святині “Меморіал” проводить траурні мітинги і панахиди. Спільно з Тернопільською міською радою члени товариства провели реконструкцію могил українських січових стрільців, а торік на зібрані кошти виготовили і встановили на приміщенні колишнього КДБ у Тернополі Пам’ятний Знак жертвам політичних репресій.

Нині на Тернопільщині практично немає такої родини, яку б не зачепило хижацьке жало репресій. Досить сказати, що лише протягом сорокових – п’ятдесятих років із Західної України насильно вивезено у концтабори ГУЛАГу і сибірські мерзлоти понад 215 тисяч чоловік. Багато з них загинуло на каторжних роботах. З безпосередньою участю меморіальців пам’ять про цю трагедію увічнена у музеях політичних репресій, які діють у Тернополі, Бучачі, Чорткові, Скалаті. А недавно “Меморіал” звернувся до Президента України з проханням посприяти у спорудженні пам’ятника нашим землякам у селищі Абезі в Сибіру, які під час ув’язнення там загинули.

Прагнучи встановити історичну справедливість про злодіяння комуністичного режиму, “Меморіал” ставить вимогу провести суд над злочинцями і організаторами терору. 3 цією метою проводяться громадські слухання “Комунізм – глухий кут цивілізації”. Уже зібрано велику кількість свідчень очевидців, документальних матеріалів, фотографій, які планується видати окремою книгою. Активісти “Меморіалу” часто виступають у навчальних закладах, організовують відзначення пам’ятних дат, науково-практичні конференції. Значну національно-патріотичну і виховну роботу проводить газета “Дзвін”, яка виходить з часу існування цієї громадської організації.

Про це йшла мова на 5-й звітно-виборній конференції обласного товариства “Меморіалу” у якій, крім делегатів, взяли участь начальник управління з питань внутрішньої політики обласної держадміністрації Оксана Вітлинська, представники громадських організацій, Головою обласного “Меморіалу” обрано директора обласного державного архіву Богдана Хаварівського, заступником голови – Антона Грицишина.

Встановлення іменних стипендій особам, що були переслідувані радянським режимом за правозахисну діяльність, з новою силою загострило проблему реабілітації репресованих з політичних мотивів. Бо лишається нез’ясованим, на якій підставі центральні органи виконавчої влади та обласні державні адміністрації встановили, хто в радянський час був ув’язнений саме за правозахисну діяльність? Це вони мали встановлювати з врахуванням пропозицій правозахисних громадських організацій. Але ж тільки з врахуванням, а не на підставі цих пропозицій. Та й скільки в Україні правозахисних організацій? Харківська Правозахисна Група запропонувала лише одного кандидата. А хто запропонував решту 49?

Вироки не можуть бути підставою для встановлення роду діяльності ув’язнених дисидентів, бо кримінальні справи проти цих людей були сфабриковані. Влада ніяким чином не показувала справжніх мотивів переслідувань своїх опонентів. Тож у вироках можна прочитати будь-що, але жодної згадки про правозахисну діяльність.

Фабрикували справи як за політичними статтями, так і за побутовими. Тож не всі дисиденти ставали політв’язнями. Якась частина їх була ув’язнена за зберігання наркотиків, за хуліганство, за спробу ґвалтування тощо. Це не означає, що ув’язнені мали такі гріхи. Насправді було інакше. Скажімо, холодною зброєю, яку слідчі “знайшли” на кухонному столі, був звичайний кухонний ніж. Наркотик, за який ув’язнили людину, підкинув сам слідчий. І це бачили присутні при обшуку, але вирок інкримінує дисиденту зберігання наркотику.

Справи за політичними статтями так само сфабриковані. Наведу приклад нашої з Іваном Сокульським справи. За рік до арешту Сокульський готував до друку збірку поезій. На той час він вже відсидів один реченець, тож мав досвід критичних висловлювань. Щоб не потрапити за грати ще раз, він звернувся до Дніпропетровського УКГБ з проханням провести експертизу його поезій на предмет наявності в них криміналу. УКГБ перевірив поезії і дав згоду на друкування збірки.

Ще не встигнувши подати збірку до видавництва, Сокульський вступив до Гельсінської групи. Після того, як його прізвище було оприлюднене в списку членів цієї групи, у нього провели обшук і арештували. Під час обшуку була вилучена та сама збірка.

Після арешту з’ясувалось, що матеріалу на кримінальну справу немає. І УКГБ вирішив запроторити Сокульського в психлікарню. Але ув’язнений агресивно захищався. Його прізвище часто лунало в зарубіжних радіовисиланнях. В цих умовах УКГБ спробував домогтись підтвердження неіснуючого психічного захворювання Сокульського від когось з правозахисників. На той час влада мене сприймала як правозахисника. Це зараз вона зі здивуванням слухає про минулі справи, а в квітні 1980 року УКГБ спробувало схилити мене до підтвердження діагнозу неіснуючої хвороби Сокульського. Для цього мене викликали в УКГБ на допит. Формальною підставою для допиту стало декілька моїх рукописів, що були вилучені у Сокульського при обшуку.

На їхнє домагання я відповів, що Сокульський психічно здоровий, і довести інше не вдасться.

Після цих слів підполковник Шконда взяв один з моїх рукописів і сказав: “Тут Ви закликаєте до фізичної розправи над радянськими активістами”.

Я посміхнувся і відповів, що в такому разі їм доведеться додати до рукопису сторінку, бо там такої дурниці немає.

“А ми можемо читати ваші твори будь-як”, – відповів слідчий.

Врешті решт так і сталось. Мене арештували і засудили в одній справі з Сокульським. Але арештували не під час першого допиту, а після того, як вийшовши з допиту, я написав заяву на ім’я Голови КГБ СРСР Андропова з протестом проти спроби ув’язнити Сокульського в психлікарні. В заяві я вимагав: якщо є матеріали на кримінальну справу, то треба судити арештованого у відкритому суді; якщо матеріалу немає, то звільнити його.

Ця заява і стала фактичною підставою для мого арешту. Під час слідства слідчі УКГБ намагались її знищити, про що в справі з’явився відповідний протокол. Але на моє домагання заява була прилучена до справи, хоч дослідження її ні в попередньому, ні в судовому слідстві не було.

Вирок містить низку звинувачень, які, начебто, витікають з моїх рукописів. Домогтися підтвердження звинувачень текстологічною експертизою не вдалося. Зате слідство піддало кожну сторінку рукописів почеркознавчій експертизі. Так бездоказово серед звинувачень з’явились заклики до фізичної розправи над радянськими активістами.

Матеріалом для звинувачень Сокульського стала його збірка поезій, на друкування якої УКГБ дав згоду. Ліричні вірші слідчим були потрактовані як антирадянські. І так само слідчий відмовився подати збірку на текстологічну експертизу. Попри те, що УКГБ до арешту Сокульського не знаходило в збірці криміналу, суд відмовився досліджувати збірку. Він відмовився досліджувати всі наші рукописи. Це грубе процесуальне порушення зафіксоване в судовому протоколі і в низці ухвал самого суду про відмову в дослідженні рукописів.

Правники знають, що, в разі відмови суду від дослідження речових доказів, вирок визнається як такий, що не має чинності. Однак наш вирок був ухвалений Верховним Судом УРСР. Всі наші спроби домогтись перегляду справи не дали результату. Вже в часи незалежності, по смерті Сокульського, я звертався до Генерального прокурора з клопотанням про опротестування вироку. У відповідь мені написали, що ми реабілітовані, а відтак справа остаточно закрита.

В реабілітації за чинним Законом рельєфно виділяється парадокс: нас начебто реабілітували, але звинувачення не зняли. Так я й живу з плямою наклепника і терориста. На додачу влада вже й забула, що мене вона ув’язнила за правозахист.

Я навів приклад, щоб підтвердити сказане: на основі вироків неможливо встановити, хто з ув’язнених займався правозахистом. Тоді звідки органи влади, що висували кандидатів на стипендіатів знають про їхню справжню діяльність?

Документальними підставами в такому разі могли б бути акти реабілітації. Але це лише в разі реабілітації через суд, коли є можливість встановити зловживання слідчими, прокурорами й суддями, і так добратися до справжньої діяльності дисидента.

Чинний Закон про реабілітацію не дозволяє справжню реабілітацію, тобто встановлення неправедності вироку. По-перше, цей Закон реабілітує лише ув’язнених за статтями, що передбачають відповідальність за антирадянську агітацію та за наклепи на радянський лад. Він передбачає і можливість перегляду справ за звинуваченнями в інших державних злочинах. Ті ж дисиденти, що були ув’язнені за суто кримінальними статями, опинились поза законом.

По-друге, реабілітація за статями 62 і 187 ¹КК УРСР за чинним Законом здійснюється в позасудовому порядку. Звернімо увагу на процедуру реабілітації. Ст.7 чинного Закону встановила, що перевіряють кримінальні справи органи прокуратури у взаємодії з органами державної безпеки. Тобто, ті самі, які й фабрикували справи. Чи могли ці органи у своїх висновках наголосити на процесуальних порушеннях суду, на підтасовці фактів слідчими та на вимогах комітетів КПРС за будь-що ув’язнити ту чи іншу особу? Звичайно, ні.

Серед колишніх політв’язнів циркулює підозра, що владою скоєне шахрайство. Серед стипендіатів є справжні правозахисники. Але не всі. Оскільки влада приховує список стипендіатів і замовчує документальні підстави встановлення роду діяльності ув’язнених опозиційників, то слушно припустити, що, використавши імена окремих правозахисників, влада винагородила якусь групу своїх агентів.

В це не хочеться вірити, але в це неможливо не повірити. Скільки фальшивих чорнобильців? Скільки фальшивих ветеранів війни! Ще й сьогодні можна зустріти п’ятидесятирічних мужиків, що “партизанили” в з’єднанні Сидора Ковпака. То що ж говорити про правозахисників, підтвердити справжній статус яких не можуть державні архіви? Це можуть тільки суди. Але законодавчий орган усунув суди від виконання їхнього прямого обов’язку. І знову, як двадцять-тридцять років тому, нашу долю визначають за лаштунками приховані від суспільства “специ”.