Бюлетень "Права Людини", 2005, #19

В публикациях газеты «Вгору» «Инквизиция может отдыхать» от 7 апреля 2005 г. и «Не страшно ли прокурорам» от 21 апреля 2005 г. мы рассказывали о многократных избиениях в Херсонской областной психиатрической больнице 20-летнего парня, инвалида первой группы.

При этом судмедэксперты не замечали и не вносили в акты освидетельствования некоторые травмы. Прокуроры ничего «существенного» в подобных действиях медиков не замечали. Историю болезни Димы врачи упорно не хотели предоставлять его матери, попеременно диагностируя у него то туберкулез, то пневмонию. Потом заявили, что у него отсутствует одна почка, хотя никогда раньше об этом не было речи... А 7 апреля Дима умер. Как оценили произошедшее высокие «здавоохранительные» чины? И что предприняли?

В свое время, пока Дима еще был жив, Ольга Ивановна беспрерывно слала письма в Секретариат Президента, Генеральную прокуратуру, Уполномоченному по правам человека. В них она жаловалась на Херсонское областное управление по вопросам здравоохранения и обеспечения лекарствами, которое отказывало ей в направлении на лечение и обследование сына в Киевский НИИ. Ольга Ивановна писала, что начальник облздрава ничего не предпринимает, чтобы прекратить избиения пациентов в Херсонской областной психиатрической больнице, а позицию правоохранителей можно охарактеризовать, как «ничего не вижу, ничего не слышу, ничего не скажу». Но, к сожалению, на ее жалобы столичные чиновники реагировали «спустя рукава»...

После смерти сына Ольга Ивановна поехала в столицу – она надеялась найти там справедливость и управу на местных медиков. Она хотела попасть на прием к министру здравоохранения, так как он был новый в Минздраве человек и не раз публично обещал навести порядок в медицине. Увы, в последний момент министр отменил прием граждан (к нему приехали зарубежные гости), перенаправив «ходоков» к своему заму – господину Ханенко и руководителю кадрового Департамента Минздрава господину Банчуку. Последний, как раз в те годы, когда Дима регулярно и «совсем случайно» получал травмы в «психушке», возглавлял Херсонскую областную прокуратуру. Именно его ведомство никак не отреагировало на эти факты, а также на странные неточности в данных судебно-медицинской экспертизы. Экс-прокурор перекочевал в минздравовские структуры и опять на «надзорную» должность, только теперь он надзирает за медицинскими кадрами всей страны. К нему на прием Ольга Ивановна идти не захотела...

Она решила встретиться с замминистра господином Ханенко. Правда, прежде она зашла в канцелярию и узнала, что ее жалобы, попадавшие в Министерство из Секретариата Президента, Генеральной прокуратуры, Секретариата Уполномоченного по правам человека, сотрудник Министерства переслал в Херсон! (Пусть местные чиновники сами себя проверяют и оценивают свои же действия?!). Никого в Министерстве не смутил тот факт, что Закон Украины «Об обращении граждан» запрещает пересылать жалобы на какую-либо структуру этой же структуре для реагирования! Тем не менее, жалобы на Минздрав из Секретариата Президента «сбросили» в Минздрав, а последний успешно перенаправил жалобы на областное руководство Херсонщины в Херсон. Круг замкнулся. Получается, что специалисты Секретариата Президента, Секретариата Уполномоченного по правам человека, и служивые Генпрокуратуры, призванной контролировать исполнение Закона «Об обращении граждан», этого закона не знают?!

…На приеме господин Ханенко внимательно выслушал Ольгу Ивановну и, приняв заявление с требованием прислать в Херсонскую областную психиатрическую больницу министерскую комиссию, пообещал во всем разобраться. Комиссия действительно прибыла, только состояла она не из столичных специалистов, а из врачей Николаевской областной психиатрической больницы. Мать безвременно погибшего сына смогла увидеть воочию только двоих – главврача и начмеда. Остальные, в том числе главбух (?!), вроде как «разбрелись по больнице». Решив, что от этой проверки ждать нечего, мать написала заявление об отводе всему составу комиссии.

Ольга Ивановна решила также проверить, чем закончилось служебное расследование, которое по направлению прокуратуры Комсомольского района г. Херсона проводил горздрав. И в управлении здравоохранения Ольга Ивановна с удивлением узнала, что расследование уже завершено и об этом ей направлено извещение. И что деятельность «Тропинки» проверяли медики из клинической больницы им. Лучанского, находящейся в соседнем Днепровском районе Херсона! «Соседи» никаких нарушений в действиях руководства и медперсонала больницы им. Тропиных не нашли. Что ж, итог таков: парень поступил в больницу в сознании, передвигаясь своими ногами, а выписали его уже мертвым. И проверяющие считают: все нормально. Мать же, спустя много месяцев, так и не получила официального ответа из горздрава или прокуратуры. Медицинская и прокурорская братия хранит гордое молчание...

Во всем мире большинство людей, обвиняемых в совершении преступлений, не имеют средств для оплаты услуг частных адвокатов. Право, закрепленное в международном законодательстве и национальных конституциях – право на эффективную юридическую помощь для малоимущих обвиняемых по уголовным делам – становится пустым звуком, когда программы правительства неэффективны и не обеспечены должным финансированием. В не уголовных делах международные и национальные нормы слабее; во многих странах большинство людей лишены доступа к судам и правосудию. Таким образом, права человека, в значительной степени, зависят от социального статуса и материального положения.

Несмотря на проблемы в этой области, бесплатная юридическая помощь для обвиняемых по уголовным делам и помощь в гражданских делах часто не получают должного понимания. Национальные законодатели и политики, озабоченные демонстрацией жесткой борьбы с преступностью, часто не проявляют такой же активности в том, что касается настоятельной потребности и сложности обеспечения адекватного представительства лиц, обвиняемых в совершении преступлений. В результате политика правительств в этой области часто оказывается аd hос (случайной), непродуманной или слабо регулируемой, если она вообще проводится.

Опыт Правовой инициативы

Правовая инициатива активно занималась реформой бесплатной юридической помощи в Литве, где компетентные руководители, просвещенные партнеры из Ассоциации адвокатов и гражданского общества, а также перспектива вступления в ЕС стали благодатной почвой для прогресса. Долгие годы система оставалась непрозрачной, в ней отсутствовала подотчетность, и у адвокатов было мало стимулов для предоставления эффективной защиты в интересах малоимущих обвиняемых. Правовая инициатива в последние годы организовала две пилотные конторы общественных адвокатов и провела мониторинг их работы. Мы провели всесторонний анализ препятствий для адекватного предоставления бесплатной юридической помощи в Литве и предложили членам правительства и депутатам Парламента сравнительный международный опыт. В значительной степени благодаря этому в феврале 2005 года Парламент Литвы принял новый Закон о бесплатной юридической помощи, вступивший в силу с 1 мая 2005 года. В новом законе определена структура профессионального предоставления юридических услуг через координационный совет и центры бесплатной юридической помощи при Министерстве юстиции, которое осуществляет контроль за юридической помощью по всей стране. В системе будет действовать упрощенный порядок определения критериев нуждаемости и предусмотрена бесплатная юридическая консультация в течение одного часа для всех. Закон предусматривает создание в пяти городах структур бесплатной юридической помощи, в которых штатные адвокаты будут работать на полную ставку.

Литва установила новые стандарты в данной области, и ее пример оказался заразительным. Несколько правительств в странах Центральной и Восточной Европы и СНГ, включая Болгарию, Молдову и Грузию, последовали примеру Литвы и занялись реформированием своих систем бесплатной юридической помощи.

 

Украина

Конституция Украины гарантирует каждому человеку право на бесплатную юридическую помощь, Украина взяла на себя международные обязательства в этой области, включая положения Европейской конвенции о правах человека. В то же время, для украинской системы бесплатной юридической помощи характерны такие же системные проблемы, как и для других стран региона: низкое качество представительства в уголовных делах, нечетко определенные законом критерии нуждаемости, почти полное отсутствие юридической помощи в гражданских делах, неэффективные структуры и отсутствие механизмов, обеспечивающих прозрачность и подотчетность. Эти проблемы сопровождаются недостаточным государственным финансированием.

Последние события в Украине предоставляют прекрасную возможность для конструктивной работы по продвижению реформы системы правосудия. Новое правительство определило бесплатную юридическую помощь как один из ключевых приоритетов реформы, включенной в План действий Украина - ЕС на 2005 год. Правовая инициатива и Международный фонд «Возрождение» готовятся оказать помощь Министерству юстиции, Верховной Раде Украины и группе представителей гражданского общества и Коллегии адвокатов в рассмотрении альтернативных моделей, оценке потребностей Украины и разработке системы предоставления бесплатной юридической помощи, способной выполнять требования закона.

В правительстве уже циркулируют два законопроекта о бесплатной юридической помощи. Вместо того, чтобы требовать немедленного принятия одного из этих законопроектов, мы предлагаем более взвешенный процесс, в ходе которого надлежащее внимание будет уделяться проблемам нынешней системы и наилучшим способам их устранения. Ми рекомендуем правительству создать рабочую группу, которая завершит разработку законопроекта о бесплатной юридической помощи и направит его на рассмотрение парламента осенью 2005 года. Международный фонд «Возрождение» и Правовая инициатива организовали в мае 2005 году визит в Литву украинской делегации для получения из первых рук информации о достигнутом там прогрессе. Затем мы предполагаем оказать помощь рабочей группе в следующих направлениях:

анализ доступности и качества действующей системы бесплатной юридической помощи;

создание пилотных офисов общественных адвокатов, в которых штатные адвокаты будут предоставлять качественную юридическую помощь;

расчеты затрат на альтернативные модели предоставления бесплатной юридической помощи;

предложение, на основе международных норм и сравнительного опыта, законодательных реформ для создания в Украине действенного механизма управления системой юридической помощи в уголовных и гражданских делах.

Для качественной бесплатной юридической помощи необходимы значительные финансовые и кадровые ресурсы. После того, как будет принят новый закон о бесплатной юридической помощи, Правовая инициатива и Международный фонд «Возрождение» обеспечат дальнейшую помощь посредством обучения адвокатов, наращивания управленческого потенциала, и содействия в разработке инструментов мониторинга качества юридических услуг. Как правительство Украины, так и ЕС, выделяют реформу бесплатной юридической помощи в качестве одного из главных приоритетов. Правовая инициатива и Международный фонд «Возрождение» хотят воспользоваться этой возможностью и предоставить техническую помощь, сравнительные знания и минимальную финансовую поддержку, чтобы помочь Украине создать достойную систему бесплатной юридической помощи, соответствующую уровню современного европейского государства.

ABA/CEELI

Для того, щоб з’ясувати реальне становище з оплатою праці адвокатів за надання ними юридичної допомоги у кримінальних справах за рахунок державного бюджету, ХПГ звернулася з інформаційними запитами до Міністерства юстиції України, територіальних управлінь юстиції, Державної судової адміністрації України (ДСАУ), апеляційних судів. Дані, отримані у відповідях на інформаційні запити, можна підсумувати таким чином.

До набрання чинності Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 №3018-ІІІ кошти на оплату послуг адвокатів за участь у розгляді кримінальних справ за рахунок держави передбачались у кошторисах на утримання місцевих та апеляційних судів, у яких розглядались зазначені справи. Відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 03.12.1997 №265 «Про запровадження нової бюджетної класифікації України» фінансування видатків на оплату праці адвокатів здійснювалося за кодом економічної класифікації видатків 1139 «Оплата інших видатків». Цей код синтетичний: за ним фінансувалися також видатки на проїзд та проживання потерпілих та свідків під час судового розгляду, послуги експертів під час слідства, видатки на охорону, страхування, видатки на оплату професійних послуг тощо.

Як повідомило Міністерство юстиції, за кодом 1139 у 2001 році апеляційні суди отримали 365,1 тис. грн. (67.5% від передбаченої бюджетом суми), у 2002 році – 296.2 тис. грн. (75% від плану). Місцеві суди отримали в 2001 р. 79.9 тис. грн. (3.6% від плану), у 2002 році – 927,9 тис. грн. (41.7% від плану). Розподіл фінансування для апеляційних судів між 27 регіонами України та реально витрачені суми представлені в другому, третьому, четвертому та п’ятому стовпчиках табл. 1. Ці дані ХПГ отримала з апеляційних судів. На жаль, 8 апеляційних судів – міста Києва та Донецької, Львівської, Миколаївської, Одеської, Харківської, Хмельницької й Чернігівської областей – грубо порушили Закон України «Про інформацію» і не відповіли взагалі на наш інформаційний запит, хоча він навіть надсилався повторно. Апеляційний суд Закарпатської області переслав наш запит до територіального управління ДСАУ, яке відповіді нам не надіслало. Апеляційні суди Севастополя та Вінницької й Тернопільської областей не повідомили про суми, отримані за кодом 1139 (це позначено в таблиці знаком ?????), а просто написали, що послуги адвокатів не оплачувалися. Повідомлення про відсутність фінансування позначено в таблиці знаком ***. На нашу думку, зібрані, хоча й неповні, дані дають підстави для певних висновків. Перший: вражають мізерні розміри сум, виділених за кодом 1139. Фінансування судів просто жалюгідне, і при таких обставинах говорити про незалежність судів важко. Другий – система надання безоплатної правової допомоги в кримінальних справах в Україні до середини 2004 року була практично відсутня.

Починаючи з 01.01.2003, відповідно до Закону «Про судоустрій України» функції щодо фінансування та матеріально-технічного забезпечення судів було покладено на ДСАУ, а тому кошти Мінюсту на здійснення оплати послуг адвокатів на 2003 рік та перші 6 місяців 2004 року бюджетом не були передбачені. Відповідно, Міністерство юстиції припинило фінансування оплати послуг адвокатів за призначенням, проте Державна судова адміністрація не взяла на себе ці функції, стверджуючи, що законом це не передбачене. В результаті півтора року, з 01.01.03 до 30.06.04 оплата послуг адвокатів в кримінальних справах не здійснювалася.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2004 рік» від 17.06.2004 №1801-ІУ ці видатки на другу половину 2004 року передбачалося профінансувати за окремою бюджетною програмою 3601160 «Надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави». За цією програмою, як повідомила ДСАУ, бюджетом було передбачено в 2004 році 1915,3 тис. грн., а Законом України «Про державний бюджет України на 2005 рік» суму було збільшено до 1960.9 тис. грн.

На виконання зазначеної державної програми з липня 2004 року Державним казначейством України щомісячно проводилося фінансування територіальних управлінь юстиції для здійснення виплат адвокатам. Отримані та виплачені управліннями юстиції суми за липень-грудень 2004 року показані в двох останніх стовпчиках табл.1. Ці дані отримані з територіальних управлінь юстиції. На жаль, чотири обласні управління юстиції – Волинське, Кіровоградське, Рівненське та Черкаське – не відповіли на наш запит взагалі. Київське обласне управління юстиції порадило звернутися за інформацією, яку ми запитували, до Міністерства юстиції. Луганське та Миколаївське обласні управління юстиції не повідомили про суми, отримані з бюджету. Звертає увагу відсутність фінансування з бюджету АРК за бюджетною програмою 3601160. Куди ж були спрямовані відповідні кошти? Неординарно вчинило Одеське обласне управління юстиції: воно просто перерахувало усю отриману суму – 165 600 гривень – до адвокатського об’єднання «Одеська обласна колегія адвокатів». Про подальшу долю цих коштів управління не повідомило.

Чим же можна пояснити, що навіть ті малі суми, які були спрямовані на оплату праці адвокатів в кримінальних справах, були витрачені тільки на третину, і решта повернулася до бюджету? Частково відповідальні за це адвокати, які просто відмовляються працювати за рахунок держави. Про це свідчить картина використання коштів в різних регіонах країни. Як можна побачити, в деяких областях виділені кошти використані повністю, а в деяких – зовсім не витрачалися. Але, на нашу думку, головна причина – умови оплати.

Щоб це з’ясувати, звернемось до Постанови Кабінету міністрів України №821 від 14 травня 1999 р., яка затверджує «Порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави». Відповідно до цього Порядку, підставою для оплати праці адвокатів з надання правової допомоги є постанова особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, ухвала суду чи постанова судді та оформлена ними довідка про участь адвоката у справі. На підставі цих двох документів – постанови та довідки про участь адвоката у справі – адвокат складає третій документ: довідку-розрахунок про розмір коштів, які підлягають виплаті адвокату, цей документ і використовується для проведення оплати із бюджету. Оплата праці здійснюється в розмірі 15 гривень за повний робочий день, а якщо адвокат був зайнятий у справі неповний робочий день, то оплата провадиться пропорційно до затраченого часу, виходячи з денної ставки 15 гривень.

Отже, призначення адвоката для надання допомоги в кримінальних справах цілковито залежить від органів, які провадять дізнання або слідство, або суду, а оплата його праці настільки мала, що, скоріше за все, адвокати часто просто не хочуть витрачати час на оформлення необхідних паперів для отримання коштів. Як вказано у відповіді Дніпропетровського обласного управління юстиції, у другому півріччі 2004 року до управління надійшло 249 документів на оплату на загальну суму 18 191 грн., тобто середній заробіток адвоката за працю по одній кримінальній справі становить приблизно 73 гривні за працю протягом майже п’яти повних робочих днів. Чи варто дивуватися, що існуюча система надання правової допомоги в кримінальних справах практично не працює?

Табл.1

Стаття 59 Конституції України гарантує право кожного на правову допомогу та можливість її одержання безоплатно у випадках, передбачених законом. Однак положення цієї статті в частині можливості одержання правової допомоги безкоштовно майже не реалізовані.

Те, що діюча система безоплатної правової допомоги в Україні є неефективною, пояснюється кількома причинами.

Незважаючи на широке коло фахівців у галузі права безоплатна правова допомога сьогодні надається лише адвокатами і лише у кримінальних справах.

Відповідно до статті 47 КПК України особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у разі, якщо його участь є обов’язковою, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника, а також коли бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього зробити.

Попри значну кількість осіб, які потребують правової допомоги і є малозабезпеченими, українське законодавство не передбачає надання безкоштовної правової допомоги у зв’язку з веденням цивільних справ чи справ про адміністративні правопорушення, не кажучи вже про консультації та складання проектів документів.

Звільнення громадян від оплати наданої правової допомоги покладає тягар цих витрат на державу. Однак розмір такого відшкодування залишається невиправдано низьким.

Оплата праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 року № 821, здійснюється за рахунок державного бюджету в розмірі 15 гривень за повний робочий день. Якщо адвокат був зайнятий у справі неповний робочий день, то оплата його праці провадиться пропорційно до витраченого часу, виходячи з цього розміру оплати.

За цих умов адвокати, як правило, не зацікавлені брати участь у справах за призначенням.

Сприяє цьому і закріплений в статті 47 КПК України механізм призначення адвоката через адвокатське об’єднання, який на практиці показав свою неефективність.

Щоб довести цю тезу, необхідно навести такі аргументи.

Утворення адвокатських об’єднань згідно з Законом «Про адвокатуру» є правом адвокатів, а не їх обов’язком. Тому переважна більшість адвокатів здійснюють індивідуальну діяльність, тобто до складу адвокатських об’єднань не входять.

Дані реєстру адвокатських об’єднань свідчать, що такі об’єднання утворені не в усіх областях України, що робить неможливим участь адвоката за призначенням в ряді адміністративно-територіальних одиниць.

Крім того, немає жодних механізмів, крім етичних, примусити адвоката надавати безоплатну правову допомогу. І, нарешті, залишається суто психологічна проблема недовіри до якості юридичної допомоги, що надається безкоштовно. І серед населення, і серед юристів побутує думка, що безкоштовно не можна отримати належний рівень захисту і вимагати високої кваліфікації від юриста.

Багато країн світу намагаються віднайти рівновагу між правовою допомогою за плату і безкоштовною, зрівняти їх у якості. Для того, щоб визначитися, які правові приписи слід закріпити в українському законодавстві, звернемося до міжнародного досвіду.

Світові критерії, за якими надається безоплатна правова допомога, умовно можна класифікувати таким чином:

фінансовий критерій – недостатність засобів для використання послуг захисника;

юридичний критерій (критерій «інтереси правосуддя»), що включає в себе потенційну загрозу тривалого або довічного тюремного ув’язнення; юридичну або фактичну складність справи; нездатність обвинуваченого з причин об’єктивного характеру захищати себе самостійно.

У більшості країн світу, на відміну від нашої держави, зміст поняття безоплатної правової допомоги включає її надання за рахунок державного бюджету повністю або частково залежно від рівня доходів заявника і його родини, в тому числі доходів від належного йому майна. Враховується також склад сім’ї, наявність неповнолітніх дітей, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які знаходяться під опікою та на утриманні особи, що потребує правової допомоги.

На нашу думку, в українському законодавстві необхідно закріпити критерій нужденності як основний для призначення правової допомоги, що оплачується державою. Від законодавця це вимагає розроблення гнучких методик обрахунку рівня доходів особи, яке претендує на її одержання. Однак зважаючи на вимоги статті 22 Конституції України, згідно з якою не допускається звуження змісту та обсягу вже встановлених прав і свобод, право на правову допомогу мають одержати певні категорії громадян, незважаючи на рівень їх статків.

Окрім осіб, у яких відсутні кошти або існують інші об’єктивні причини, що унеможливлюють запрошення захисника (пункт другий частини четвертої статті 47 КПК України), право на безоплатну правову допомогу згідно з законом мають одержати:

реабілітовані особи (частина шоста статті 6 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»);

ветерани війни (частина друга статті 22 Закону України «Про статус ветеранів війні і гарантії їх соціального захисту»);

особи, які потерпіли від незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (пункт четвертий статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»);

особи, яким надається психіатрична допомога (частина третя статті 25 Закону України «Про психіатричну допомогу»);

особи, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця, або біженці (статті 18, 20 Закону України «Про статус біженців»);

неповнолітні батьки (стаття 156 Сімейного кодексу);

особи, які не здатні до самообслуговування у зв’язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їх догляд і допомогу (частина четверта статті 5 Закону України «Про соціальні послуги»);

особи, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв’язку з безробіттям і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, стихійними лихами, катастрофами, які є біженцями, внаслідок збройних та міжетнічних конфліктів (частина четверта статті 5 Закону України «Про соціальні послуги»);

діти та молодь, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї (частина четверта статті 5 Закону України «Про соціальні послуги»).

Одним з актуальних питань є визначення органу, що приймає рішення про надання безоплатної правової допомоги. В деяких правових системах, наприклад у Великобританії, питання про призначення правової допомоги в кримінальних справах вирішують суди. В інших, зокрема в Південній Африці та Нідерландах, рішення приймається спеціальним урядовим органом, заснованим для управління процесом надання правової допомоги. В США існують дві системи: суди приймають рішення у кримінальних справах, а некомерційні юридичні організації приймають рішення у справах цивільних.

Більшість експертів схиляється до того, що таким органом в Україні має виступати Міністерство юстиції. Разом з цим міжнародні експерти наполягають на відшуканні способів зниження державного контролю. Альтернативним підходом до цієї проблеми, на думку фахівців бюро досліджень з проблем верховенства права АВА/СЕЕLI, було б створення квазі-незалежного органу (ради), що приймав би незалежні рішення та був відповідальним перед урядовими структурами, на зразок того, що закріплений в Акті Сполученого королівства про доступ до правосуддя, (1999 р). Членство в такому органі повинно забезпечувати широке представництво юридичної громадськості.

Попри привабливість такої пропозиції, цей варіант навряд чи є прийнятним для української практики. Специфіка правової допомоги полягає в тому, що вона повинна надаватися в стислі терміни, а іноді – невідкладно. Тобто засідання колегіального органу (ради) мають проводитися щонайменше 1 раз на 3 дні. Скажімо, до складу таких рад можуть входити адвокати, керівники юридичних фірм, юристи, представники громадських організацій. Очевидно, що більшість з них не зможе з такою періодичністю брати участь у засіданнях у зв’язку з виконанням своїх повсякденних обов’язків.

В основі запровадження системи безоплатної правової допомоги лежить питання її фінансування. Американські експерти стверджують, що джерелами фінансування можуть виступати державне мито, що сплачується за подання позову до суду, плата за видачу ліцензії на здійснення підприємницької діяльності, частина гонорарів адвокатів тощо. Ці джерела фінансування є загальноприйнятими в багатьох системах правової допомоги, проте без державного фінансування вони є непередбачуваними в плані стабільності та розмірів надходжень. Без державного фінансування, яке має бути основним елементом джерела надходжень, система надання правової допомоги наражається на ризик не реалізувати державну гарантію, визначену статтею 59 Конституції України.

Не менш важливо закріпити законодавчі механізми, які запобігали б зловживанням в цій сфері. Надання безоплатної правової допомоги повинно негайно припинятися у разі виявлення обставин, які вказують, що особа, якій надається безоплатна правова допомога, не має права на цю допомогу, навмисного надання нею недостовірної інформації про суть спору або справи, своє майно або доходи, а також у разі зміни рівня доходу особи, якій надається безоплатна правова допомога, завершення дії обставин, що надавали їй право на одержання правової допомоги, тощо.

Усі ці питання мають бути вирішені у проекті Закону України «Про правову допомогу».

Ольга Саєнко, Заступник директора Центру правової реформи і законопроектних робіт

Олена Семьоркіна, директор Центру правової реформи і законопроектних робіт

Інна Ємельянова ,заступник Міністра юстиції України

2 червня, в готелі «Національний» відбувся круглий стіл, метою якого було обговорення можливостей створення в Україні системи та ефективних механізмів надання громадянам безоплатної правової допомоги.
Конституція України гарантує кожному громадянину країни право на отримання правової допомоги. У передбачених законом випадках ця допомога надається безоплатно. На жаль, поки в Україні немає закону, який би визначав засади і механізми надання правової допомоги на безоплатній основі. Можливості отримати безоплатну правову допомогу у кримінальних, цивільних та адміністративних справах є нині дуже низькими. Така ситуація призводить до систематичного порушення права громадян на справедливий суд.
Саме тому Міжнародний фонд «Відродження» ініціював проведення круглого столу, на якому обговорили такі питання:
реальний стан з наданням в Україні правової допомоги та потреби суспільства;
концептуальні і правові засади щодо реалізації права громадян на доступ до правосуддя;
досвід європейських країн щодо створення системи безоплатної правової допомоги малозабезпеченим верствам населення;
можливості реалізації міжнародних стандартів доступу до правосуддя в Україні.
У засіданні круглого столу взяли участь народні депутати України, керівники Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, представники адвокатури, юридичної громадськості, донорських організацій та іноземних посольств.
Засновник Міжнародного фонду «Відродження» Джордж Сорос та Віктор Пінчук, які також взяли участь у роботі Круглого столу, разом з Програмою розвитку ООН висловили бажання спільно надавати підтримку ініціативам, спрямованим на створення в Україні ефективної системи безоплатної правової допомоги малозабезпеченим верствам населення.
Найближчими роками Міжнародний фонд «Відродження» та донорська організація Віктора Пінчука фінансуватимуть проекти, в результаті яких:
буде створено декілька регіональних центрів правової допомоги, де працюватимуть юристи-консультанти та адвокати на штатних засадах;
незахищені і вразливі верстви населення зможуть отримувати в цих центрах кваліфіковану правову допомогу у цивільних, адміністративних та кримінальних справах;
буде забезпечено участь адвоката у кримінальному процесі з моменту затримання підозрюваної особи, розгляді питання про взяття її під варту та під час судового розгляду справи.
Реалізація цих ініціатив, що буде здійснюватися у співпраці з Міністерством юстиції України, об’єднаннями адвокатів та Програмою розвитку ООН, дозволить українським громадянам реалізовувати своє конституційне право на юридичну допомогу, відпрацювати механізм надання безоплатної правової допомоги громадянам з подальшим його втіленням і фінансуванням державою.
Після завершення круглого столу відбувся брифінг для журналістів.

Харківська обласна організація партії «Наша Україна» (у минулому – партія «Реформи і порядок») і громадська організація «Наша Українська молодь» провели 21 червня на майдані Свободи художньо-політичну акцію «Строїмо» пресу по-новому».

За словами одного з організаторів акції Костянтина Канішева, джерелом натхнення для її учасників став проект «Правил акредитації представників засобів масової інформації при Харківській обласній державній адміністрації», підготовлений керівником апарату ХОДА і начальником відділу з питань взаємодії зі ЗМІ та зв’язків  з громадськістю апарату облдержадміністрації.

Новий проект акредитації був розісланий у харківські ЗМІ ще 28 квітня. У документі, що нараховує 18 сторінок, зокрема зазначено, що журналісти повинні з’являтися на прес-конференції тільки у встановленій формі одягу, шанобливо відноситися до тих, у кого беруть інтерв’ю і не забувати про самоконтроль. А оператори під час зйомок повинні знімати тільки зі штатива й у встановлених прес-службою місцях. У випадку непокори –  скасування акредитації.

Як підкреслив К.Канішев, організатори акції свідомо не називали імен чиновників облдержадміністрації – авторів розкритикованого документа, тому що і до виборів, і під час Помаранчевої революції вони користувалися повагою і певним авторитетом серед журналістських кіл Харкова. «Сподіваємося, що наші критичні зауваження будуть почуті і «Правила акредитації» будуть переглянуті у бік додання їм більшої демократичності та приведення у відповідність з українською та європейською законодавчою базою в цій галузі», – заявив К. Канішев.

Харківська правозахисна група, на прохання прес-служби народного депутата України П. Ющенка наприкінці травня зробила правову оцінку проекту «Правил акредитації». Наші рекомендації були передані до облдержадміністрації. Наводимо цей документ у повному обсязі.

Рекомендації щодо проекту «Правил акредитації представників ЗМІ при Харківській обласній державній адміністрації»

Змістом права на інформацію є можливість кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір. Право на інформацію, так само як і свобода слова, є невід’ємним правом не тільки журналістів, але й будь-якого громадянина, іноземця, особи без громадянства та юридичної особи.

Український уряд, згідно із Загальною декларацією прав людини, будучи стороною Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і підписавши Європейську конвенцію з прав людини, повинен захищати права, встановлені цими документами. Таке зобов’язання передбачає не просто повагу до цих прав, а й забезпечення існування законної та дієвої системи для сприяння цим правам та їх здійснення.

Основу правового регулювання права на інформацію в Україні складає Конституція України. Конституційні основи права на інформацію закріплені, перш за все, у ст. 32, 34 та 40 Основного Закону. За майже 14 років незалежності України законодавча база значно змінилася у бік більшої інформаційної відкритості.

Зокрема, ст. 2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» наголошує, що «органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю». Тобто, фактично, всі журналісти мають право на доступ до інформації в органах державної влади, в тому числі – і в Харківській облдержадміністрації. Але для того, щоб робота журналістів при владних установах була краще організована, законодавці закріпили інститут акредитації. Згідно зі ст. 3 закону  «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «акредитація журналістів і технічних працівників ЗМІ при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання ЗМІ до відповідного органу…» Крім того, ст. 27 Закону України «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні» закріпила норму, за якою «редакції друкованих ЗМІ мають право за погодженням з державними органами… безкоштовно акредитувати при них своїх журналістів на визначений або невизначений строк». Таким чином, акредитація є добровільною, проводиться вона за бажанням редакцій ЗМІ, процедура акредитації є повідомною, а не дозвільною, жодним законодавчим актом не передбачена відмова у наданні акредитації, тому відмова у наданні згоди на акредитацію взагалі є незаконною. В Україні вже є прецеденти, коли редакції газет вигравали судові спори з місцевими органами виконавчої влади (наприклад, редактор Кремінської газети «Міські новини» Ірина Чорнобай проти Кремінської райдержадміністрації). Акредитація лише може бути скасована за підстав, чітко окреслених законодавством.

Сам дух проекту «Правил акредитації представників ЗМІ при Харківській обласній державній адміністрації» не відповідає міжнародним та вітчизняним нормам забезпечення права на доступ до інформації, суперечить принципу прозорості та гласності діяльності органів державної влади. «Правила» носять чітко дозвільний характер акредитації, ставлять журналістів у дуже вузькі, необґрунтовані рамки. Намагання авторів «Правил» заборонити подання заявки на акредитацію за факсом та електронною поштою, обмежити тимчасову акредитацію лише 7 днями, не надавати акредитацію спеціалізованим виданням, скасовувати акредитацію на підставі «не висвітлення діяльності управлінь, відділів і інших структурних підрозділів облдержадміністрації» протягом трьох місяців з дня акредитації, навіть вказівка на проведення відеозйомок «лише зі штатива» виглядають надуманими. Вони можуть класифікуватися як спроби чинити тиск на ЗМІ та втручатися в їх виробничий процес, що прямо заборонено ст. 2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».

Тому вважаємо, що підготовлений проект необхідно кардинально переробити у бік забезпечення широкої демократизації процедури акредитації в ХОДА. Доцільним було б також, перед майбутнім затвердженням, надати перероблений проект для попереднього ознайомлення та обговорення представникам ЗМІ та громадськості.

Член ХПГ Юрій Чумак.
Співголова ХПГ Євген Захаров

PS: На нашу думку, люди, що зараз працюють в облдержадміністрації у відділі з питань взаємодії зі ЗМІ та зв’язків з громадськістю, є професійними фаховими спеціалістами, що дійсно зацікавлені у налагодженні дієвої співпраці з журналістами. Проект «Правил акредитації» для того й було винесено на суд громадськості, щоб обговорити його, отримати певні зауваження та скорегувати цей документ у відповідності з вимогами сучасного демократичного суспільства.

...Усе здавалося тоді, у далекому вже 1991-му, жителю Чугуєва Володимиру Домріну простим і зрозумілим – йому дадуть землю, а далі усе буде залежати тільки від нього. Міркував: ризик, звичайно, є, але буду працювати, не покладаючи рук, і витягну своє фермерське господарство. Рішенням виконкому Чугуївської міської ради народних депутатів від 22.10.1991 року Домріну В.І. для організації селянського (фермерського) господарства було виділено 57,8 га землі. Одержав Домрін державний акт (№ 073727), а з ним і право вічного користування земельним наділом. Але з тих пір не користувався землею жодного дня. Не дали...

Разом з незалежністю України народилася у Володимира Домріна надія на краще життя, яке можна побудувати самотужки. Навесні 1992-го став він «розвертатися»: продав «Жигулі», взяв кредит у банку, купив свиноматок, закупив насіння гречки й ячменю, домовився про обробку землі. З усією необхідною технікою з’явився новоявлений фермер на свою ділянку й остовпів: колгосп, частину земель якого передали Домріну в користування, рішення проігнорував та преспокійно засіяв усе буряком.

З цієї пори і починаються ходіння Домріна по муках – суди і прокуратури, Асоціація фермерів України, Чугуївська міська та Харківська обласна ради, Чугуївська райдержадміністрація, – у ці та багато інших інстанцій звертався безробітний, якому не давали робити. Як говориться, пройшов вогонь, воду й мідні труби, позивався навіть із всесильним головою Чугуївської РДА Володимиром Куликом, і таки переміг! 25 листопада революційного 2004-го року (до речі, Домрін був одним з найактивніших учасників подій Помаранчевої революції в м. Чугуєві, сподіваючись, що за нової влади зловживань чиновників-«князьків» уже не буде) Печеніжський районний суд виніс рішення: «Позовні вимоги Домріна В.І. задовольнити. Повернути Домріну Володимиру Івановичу самовільно зайняту ТОВ агрофірма «Надія» (правонаступник колгоспу) земельну ділянку розміром 57,8 га, що знаходиться на території Старо-Гниличанської сільської ради Чугуївського району Харківської області». Приймаючи це рішення, суд виходив з того, що Домрін В.І. у даний час вже багато років не може виконувати фактично обов’язки, що передбачені Земельним кодексом України, а саме – забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням. Способи захисту права на земельні ділянки встановлені ст. 152 Земельного кодексу України і, як передбачене ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України, користувач земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю. Представник відповідача на судове засідання не з’явився, хоча про день, час і місце слухання справи сповіщався вчасно і належним чином.

Домрін вважав, що відповідач самовільно зайняв приналежну тільки йому ділянку, а тому зобов’язаний її повернути на підставі рішення суду, як це передбачено ст.212 Земельного кодексу України.

На підставі рішення суду в березні цього року у відділ Державної виконавчої служби м. Чугуєва надійшов виконавчий лист, що вимагає виконати рішення суду. Справедливість відновлено?! Як би не так!

Виявляється, хитрий Кулик, що понад 20 років керував Чугуївським районом, наплювавши на рішення численних судів, що підтверджували право на землю, за яку йшла суперечка, за Домріним, ще в грудні 2002 року підписав розпорядження райдержадміністрації, яким розпаював злополучну ділянку на 5 частин. Як говориться – «не з’їм, так хоч понадкушую», аби фермерові-«бунтівникові» не дісталося.

В даний час сам Домрін, якщо одержить землю (а йому її дотепер не повернули), ризикує перетворитися у відповідача в справі, де 5 чоловік будуть жадати від нього віддати «свої» наділи. Якесь зачароване порочне коло виходить.

Фермер Домрін уже майже 14 років бореться за право працювати на землі. На землі, що могла стати для нього і його родини годувальницею, врожай з якої радував би жителів Чугуєва і району. Україна – країна найбагатших чорноземів і працьовитих людей. Але поки наші фермери будуть залишатися без землі, земля – без дійсних дбайливих хазяїв, а чиновники будуть розділяти та панувати над людськими долями, доти не стане процвітаючою наша рідна країна.

Перш, ніж розпочати дану статтю, хочемо наголосити, що представники Чернігівського громадського комітету захисту прав людини, не являються дипломованими журналістами та красномовними репортерами, і нам не відомі усі тонкощі даної професії. Пріоритетом нашої організації є захист прав людини та основних свобод. В нашій діяльності не існує чітко визначеної межі для роботи. Звісно, адже які можуть бути межі в такому вагомому питанні, як захист прав людини. Особливо це стосується людей, які за тих чи інших негативних обставин не мають змоги самостійно себе захистити. Для того, щоб якомога ширше та детальніше охопити всі моменти допомоги незахищеному населенню, Комітет, за сприяння різних міжнародних організацій, співпрацюючи з іншими державними та громадськими структурами на локальному рівні, реалізовує свої проекти.

Одним із таких проектів, в даний час, є проект «Сприяння дотриманню прав людини та основних свобод біженців та мігрантів, протистояння нелегальній міграції в Україні». Він стосується болючої і водночас достатньо непопулярної для України теми захисту прав біженців.

Серед необізнаних людей існує необґрунтована думка, що реалізація проекту – це виключно проведення публічних заходів: круглих столів та семінарів, виступи на радіо та телебаченні, публічні заяви. Але це тільки зовнішня сторона діяльності, яка, на жаль, для багатьох «знавців» і є першочерговою і вирішальною при оцінці роботи Комітету. Чим же насправді наповнений кожен день Чернігівського громадського комітету захисту прав людини?

За останні 2 місяці в «опікунстві» Комітету побували шість шукачів притулку: три представники Лівану і три з Шрі-Ланки. В межах реалізації вищезгаданого проекту, на Комітет покладається лише надання ПРАВОВОЇ допомоги. За межами реалізації – харчування, одяг, житло, прогулянки містом, знайомство з представниками міжнародних правоохоронних організацій, і все це не за рахунок донорів, як прийнято вважати, а з власних коштів. Не задля показовості, а лише з власної ініціативи; керуючись не пунктами проектів, а позовом власних сердець.

Якщо докладніше говорити, про тих людей, які опинилися на території України в пошуках притулку, можу сказати, що це не просто «мігранти», «безпритульні», «жебраки». Як правило, кожен з них – цікава, інтелігентна людина, часто з вищою освітою, зі своїм унікальним і неповторним внутрішнім світом.

Група шукачів притулку з Лівану складалася з двох чоловіків: Алі 28 років, Махамед 30 років і його 18 річна дружина – Іхеб. Ці люди залишили власні домівки, батьків та родичів через нестабільну і ворожу ситуацію у рідній країні. В своїй країні Алі та Махамед отримали вищу освіту та працювали механіками, мали власну майстерню по ремонту авто і мріяли про сім’ї і щасливе майбутнє. Але все це було втрачено, коли хлопців насильно було завербовано у солдати. Нам, громадянам України, важко уявити, як це жити в країні, де кожної миті на вулицях міста лунають вибухи і гинуть діти. Через постійні переслідування з боку військових угрупувань, через небажання воювати, вбивати і померти в бою Алі, Махамед і його молода дружина залишили Батьківщину.

Так вони опинилися на території України, як шукачі притулку. Після перебування деякий час у прикордонній заставі, вони потрапили до Чернігівського громадського комітету захисту прав людини. З власних кишень представники Комітету оплачували місячне проживання ліванців, 3-разове харчування. Паралельно надавалась правова допомога, готувалися документи для вирішення питання про надання статусу біженців. На запитання «Що ви плануєте робити, якщо отримаєте статус біженця?» Махамед Азаб відповів, що перш за все він хоче вивчити свою дружину, разом з найкращим другом займатися улюбленою справою і мріє, щоб його діти народилися громадянами України. Але, на жаль, попри всі сподівання, в наданні статусу біженця було відмовлено.

Нещодавно, до Чернігівського громадського комітету захисту прав людини потрапили 3 громадянина з Шрі-Ланки. Рамеш Мадука Апухамі, Сарат Гамаралаладж, Джарахан Дінеш Раджапаша, провівши місяць в Росії, залишили її територію і потрапили до Української прикордонної застави, де провели 3 місяці. 4 квітня 2005 року, рішенням органу міграційної служби в Чернігівській області, їм було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. На рішення міграційної служби, Комітетом було подано скаргу до суду.

Рамеш, Сарат, Дінеш – це троє чоловіків різного віку, віросповідання (Сарат – буддист, а інші – католики), різного сімейного стану: Рамен має дружину і дворічну донечку на ім’я Нурі, Сарат щасливий батько 5-х малюків, а Дінеш, в свої 40 років не одружений. Не дивлячись на всілякі різності, всіх трьох об’єднує любов до Батьківщини, яку нажаль довелося залишити: в рідній країні дуже нестабільна ситуація, пов’язана з ворожнечею навколо території держави. Громадяни Шрі-Ланки розділилися на два внутрішніх ворожі табори – одні належать до терористичних організацій, а інші – до миротворців. Рамеш, Сарат і Дінеш стали суб’єктами ворожнечі та переслідування в рідній державі з боку терористичних угрупувань, що і підштовхнуло їх на залишення території своєї країни. Порівнюючи своє тимчасове перебування в Росії та в Україні, хлопці відмітили велику і вагому різницю в ставленні до них людей. За словами шріланкійців, російські охоронці порядку відрізняються расизмом, агресивним, насильницьким ставленням до представників іншої раси. На відміну від яких, українські громадяни, мають добре і дбайливе серце.

Потрапивши до Комітету, хлопці одразу стали суб’єктами уваги та піклування. Їм було надано проживання у готелі, 3-х разове харчування, міжнародний телефонний зв’язок, знайдено житло, де хлопці проживають в очікуванні прийняття рішення суду. Представники комітету, ставляться до шукачів притулку, з розумінням і співчуттям, оскільки важко уявити, що відчуває людина, якій довелося залишити дім, сім’ю, країну, опинитися в незнайомій державі і не знати, що принесе наступний день.

У рамках Всеукраїнського проекту «Права людини – 2005», з ініціативи громадських організацій «Чернігівський громадський комітет захисту прав людини», «М’АРТ» та «Правочин», створено місцеву коаліцію «Чернігівський громадський моніторинговий комітет з прав людини».

Чернігівський громадський моніторинговий комітет з прав людини спрямовує свою роботу на:

- дослідження стану дотримання прав людини в регіоні;

- правову допомогу населенню;

- правову просвіту.

Робота Моніторингового комітету відбуватиметься шляхом:

- застосування доступних технік і методів досліджень, збору інформації, що використовуються під час проведення моніторингу прав людини;

 - постійної роботи громадських приймалень (безкоштовне надання юридичної допомоги громадянам);

- систематичного оприлюднення інформації стосовно стану з дотриманням прав людини в регіоні;

- розробки рекомендацій для органів влади, щодо шляхів поліпшення ситуації з дотриманням прав людини;

- проведення просвітницьких, інформаційних та громадянських акцій спрямованих на покращення рівня правової культури громадян та подолання проблем, пов’язаних з порушенням прав людини в регіоні.

У січні 2006 року, Моніторинговим комітетом буде складено доповідь за результатами роботи. Доповідь увійде до національної Доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2005», яку готують щонайменш 22 українські громадські організації. «Складання такої доповіді є традиційним засобом доведення до відома громадськості – як національної, так і міжнародної – інформації про порушення прав людини та основних свобод з метою поліпшення ситуації», – наголошують координатори Всеукраїнського проекту «Права людини – 2005».

Очікується, що діяльність Чернігівського громадського моніторингового комітету з прав людини стане систематичною й об’єднає зусилля громадськості регіону.

Коаліція відкрита для громадських організацій та усіх, хто бажає сприяти поліпшенню стану дотримання прав людини та основних свобод в Чернігівському регіоні та в Україні!

Коаліція звертається до громадськості з проханням інформувати про відомі випадки порушення прав людини та основних свобод.

За додатковою інформацією та з повідомленнями звертайтеся до громадських приймалень:

 – вул. Горького, 57 / 1; тел./факс: 165-381;

e-mail: [email protected]
Контактна особа: Наталія Романова

- Проспект Миру, 21-а, кімната 15; тел./факс: 7-41-10;

e-mail: [email protected]

Голова Донецького обласного осередку НСНУ виступив із рішучим протестом з приводу вільного продажу в аптеках міста і області таких препаратів, як трамадол і трамалгін. Ці препарати містять в своєму складі наркотичні речовини, і на думку партійного лідера, підтримують і поширюють наркоманію. Низка організацій Донеччини підтримала НСНУ в її боротьбі проти наркоманії.

А от мені здається, Голові Донецького обласного комітету партії «Народний Союз «Наша Україна» – нема чого робити, інакше він поцікавився б, а чому такі ліки як трамадол і трамалгін користуються великим попитом. Можу дати голову на відсіч, що не тільки серед наркоманів. Ми вже писали про «Положення про обіг наркотичних речовин і прекурсорів», яке прийняла з якоїсь подачі наша Верховна Рада. Нагадаємо: до списку прекурсорів увійшли майже всі транквілізатори і легкі, і нелегкі: такі як рудотель чи клонозепам – що є протисудомним засобом.

Всі ці ліки, згідно з цим положенням, виписуються лікарями виключно за «рожевими рецептами» за двома підписами керівників лікарняного закладу (як правило, психіатричного), який має спеціальну ліцензію – дозвіл на призначення таких засобів. Терапевти, невропатологи та інші вузькі спеціалісти стогнуть, що межі медичної допомоги звужено, що, припустимо, хворому, який має виразку шлунку, призначити транквілізатор, як це робилось раніше, не можна. Також не можуть лікувати неврологічні хвороби невропатологи, які раніш дуже широко використовували транквілізатори у лікуванні неврологічних хворих. Всі – і лікарі, і хворі, давно від цього «у захваті». Всі питають один одного: чи депутати голосують, зовсім не вникаючи в проблему, коли приймають такі рішення? Чи Мінздрав, який підготував сумнозвісне Положення, просто підсунув цей документ до Верховної Ради, маючи на меті не проблеми лікування хворих, а проблеми ділків тіньового ринку транквілізаторів, які існують у кожному місті України? І це всім відомо…

В усьому світі такі засоби виписують лікарі, які своїм підписом і печаткою відповідають за призначення цих ліків хворому.

У деяких країнах Заходу саме прекурсори виписують невропатологи або психіатри відповідних лікарняних кас, але ніхто не відмовляє хворому в необхідних йому ліках тільки на підставі того, що їх потрібно виписувати на спеціальних «рожевих» бланках.

А в нас це звичайна ситуація, коли хворий не отримує потрібне лікування, навіть, коли відсутність препарату загрожує його життю. Саме про такий випадок з інвалідом армії, якому не виписують ампульований сібазон ми вже писали.

То, може, голові Донецького обласного осередку НСНУ і організаціям, що його підтримують, краще подбати не тільки про заборону трамадолу, а й про хворих, яким не дістатися необхідного для них лікування? Може, потужним громадським організаціям і партіям, перш ніж вчиняти такий галас, треба було поцікавитися, що насправді відбувається у такій небайдужій для населення галузі як медицина? Дізнатися, хто замовив цю музику з вільним продажем трамадолу і «засекреченням» банальних транквілізаторів? Хто винен у зникненні дешевих та ефективних ліків з ринку України, і чому так довго тягнеться справа з реформуванням медичної системи?

Якби в Україні, як у всіх нормальних країнах Сходу і Заходу була введена нарешті страхова медицина, якби почала працювати система лікарняних кас, ніяких проблем із трамадолом не було б. Точніше, вони б відійшли б у суто кримінальне поле, як проблеми з героїном. Але хтось дуже впливовий і дуже кмітливий, хто досі продовжує бути при владі (а нова влада чомусь вперто займається таким самоотруєнням із середини), не зацікавлений втрачати надприбутки і наводити системний порядок в медицині. Там, де є прозорість і порядок, не вловити рибку у каламутній водичці. І якщо витрачати громадську енергію і силу – то на системні перетворення. Люди втомилися, особливо в регіонах, де майже нічого не змінилося після Помаранчевої революції.

Інфляція знецінює доходи українців, лікування становиться все дорожчим відносно заробітної плати. Відсутність будь-якої системи в охороні здоров’я робить його ще й неефективним.

Проти цього треба протестувати – бо саме наша медицина найчастіше порушує найголовніше фундаментальне право людини – право на життя.

Якби саме так сформулювали проблему донеччане, їх можна було б підтримати. Але кричати «караул» через краплину, коли перед нами море – це дуже дивна позиція. Так, перед нами море невирішених проблем, і не видно, щоб хтось брався їх вирішувати. Тому життя і здоров’я кожного українця, в кого немає коштів на лікування за кордоном, в небезпеці.

Невже це не є тим наріжним каменем, на якому треба згуртуватися всім разом та вимагати від влади докорінних змін?

Луганское областное отделение ВОО «Комитет избирателей Украины» начинает исследование, касающееся фактов дискриминации в Украине в связи с политическими убеждениями (ст. 14 Европейской конвенции). Предлагаем читателям некоторые предварительные обобщения и предположения, касающиеся этой проблемы.

Собственный опыт исполнителей проекта на уровне отдельного города Северодонецка свидетельствует, что политические взгляды и общественная деятельность могут иметь последствиями действия властей, направленные на умышленное нанесение ущерба правам носителей этих взглядов. Нельзя также игнорировать многочисленные заявления представителей оппозиционных политических сил о так называемых политических преследованиях. По крайней мере, они должны быть оценены с точки зрения соблюдение прав человека.

В то же время некоторые представители ведущих правозащитных организаций Украины заявляют, что дискриминации по признаку политических убеждений в Украине не существует. Мы должны согласиться с ними в том плане, что для признания проблемы, как национальной, следует доказать ее системный характер, присущий для различных регионов страны, а имеющиеся факты оценить с точки зрения объективных, общепризнанных стандартов. Исходя исключительно из внепартийного принципа.

Поэтому, мы считаем, что сегодня, без предшествующего сбора фактов (мониторинга) и их надлежащей квалификации нельзя признавать наличие или отсутствие в Украине проблемы политической дискриминации.

Наиболее проблемным сегодня является то, что отсутствует общепринятая методическая основа для квалификации наблюдаемых фактов, как таких, которые являются дискриминацией по политическим признакам. Практика Европейского суда по правам человека за последние годы была связана с рассмотрением споров, касающихся дискриминации по национальным, половым, языковым, религиозным признакам, а единственное рассмотренное судом заявление, поданное в связи с предполагаемой дискриминацией по политическому признаку, было признано неприемлемім. Национальные правозащитные организации Украины периода независимости не рассматривали такую проблему вообще. В связи с такими обстоятельства не существует общепризнанных стандартов, по которым можно было бы оценивать жалобы граждан и факты, распространяемые СМИ, политическими партиями и общественными организациями, как дискриминацию в связи с политическими убеждениями.

На наш взгляд, именно это является ключевым предметом исследования. Разная оценка одних и тех же фактов, даваемая различными политическими силами, является обычным явлением и используется в борьбе за голоса избирателей. Целью же правозащитных организаций, по нашему убеждению, не является поддержка ни одной из них. Их целью является построение общества, в котором права граждан не уменьшаются в связи с принадлежностью к той или другой партии, или в связи с критической позицией к власти.

ЛОО ВОО КИУ будет признательно общественным и политическим организациям, правозащитникам и юристам за любые высказанные мнения относительно стандартов, по которым должны оцениваться факты, в отношении которых предполагается, что они являются фактами политической дискриминации.

Главным стандартом для оценки фактов дискриминации, по нашему мнению, может быть ее определение в соответствии с практикой Европейского суда. А именно – различное использование законодательства по одинаковым обстоятельствам в отношении к различным группам. В нашем случае, в зависимости от принадлежности к тем или другим партиям, к внепартийным носителям тех или других политических взглядов.

Другая проблема нашего исследования – отсутствие перечня типов конфликтов, которые могут относиться к политической дискриминации. Укажем два таких типа, которые уже сегодня могут быть предметом мониторинга.

Наиболее, на наш взгляд, существенный – это выборочное применение уголовного законодательства к представителям определенных политических сил, когда оно не применяется в аналогичных обстоятельствах к другим лицам. Без сомнения, принадлежность человека к партии, являющейся оппозиционной, не является основанием для освобождения от ответственности за уголовные преступления. Тем не менее, уголовное законодательство должно применяться вне зависимости от политической принадлежности человека, в полном объеме ко всем. Деятельность государственного органа, направленная на то, чтобы «порвать» ту или другую политическую силу, должна считаться преступной. Конечно, мы не утверждаем, что такая деятельность в Украине осуществляется, такой вывод можно сделать лишь на основании серьезного и независимого исследования фактов.

Важным, на наш взгляд, является право на работу, включая государственную службу. Должен существовать исчерпывающий перечень должностей, подлежащих ротации в случае изменения в стране (регионе, городе) политической власти. Все другие должности граждане имеют права занимать независимо от того, какое политическое убеждение они имеют, или к какой политической партии принадлежат или не принадлежат. Конечно, этот принцип не может мешать увольнению чиновников, которые являются членами определенной политической партии, по другим обстоятельствам: в связи с нарушением присяги госслужащего, несоответствия занимаемой должности, результатов аттестации и т.п.. Тем не менее, эти обстоятельства должны иметь общий характер, а не использоваться избирательно, в зависимости от политических убеждений человека.

Мы не думаем, что указали исчерпывающий перечень типов дискриминационных конфликтов, которые могут иметь место и в случае возникновения которых должны исследоваться. Уточнение такого перечня типов конфликтов – одна из задач исследования.

На наш взгляд, осуществление нашего исследования должно опираться на специализированную публичную информационную площадку. Ее существование позволит решить две ключевых задачи:

осуществить дискуссию, касающуюся методов правозащитной оценки фактов, которые могут иметь отношение к политической дискриминации, то есть прийти к какому-то соглашению относительно стандартов для оценки нарушения данного права.

максимизировать влияние на власть относительно необходимости придерживаться запрета на дискриминацию – за счет концентрации фактов нарушений в одном источнике информации.

Такая площадка уже создана на Украинском правозащитном портале. Вместе с редакцией портала приглашаем на страницу «Дискриминации стоп» по адресу http://upp.org.ua/inform2.php. Она открыта также для размещения информации и участия в дискуссии – после регистрации у модератора.