Свобода Висловлювань в Україні, 2005, #08

Журналісти та медіаексперти незадоволені тим, як влада реагує на резонансні матеріали у ЗМІ. Цю тему обговорювали у вівторок на громадських слуханнях: “Відсутність реакції влади на резонансні публікації в ЗМІ. Шляхи вирішення проблеми”.

Останнім часом реакція влади на журналістські розслідування іноді й ошелешувала, й зовсім збивала з пантелику вітчизняних “акул пера”, які занадилися точити свої “зуби” то на міністрові юстиції Романі Зваричі, то на синові Віктора Ющенка Андрієві, а нині — й на столичній владі. І не те, щоб робота журналістів була непродуктивною, і не те, щоб влада робила якісь значущі кроки назустріч.

Директор Інституту масової інформації Сергій Таран гадає, що саме журналістські акції та солідарність можуть бути найкращим чинником для того, щоб змусити владу якимось чином реагувати на ЗМІ. На його думку, слід активніше практикувати журналістські запити з боку міжнародних організацій і вітчизняних ЗМІ. Одна з проблем, гадає Сергій Таран, полягає в тому, що журналісти не є незалежними в очах влади: вони для них — або чорні, або білі, або свої, або чужі. Є певні сподівання на те, що зміни у сприйнятті будуть відчутними уже напередодні ювілейного — 15-річного — Дня Незалежності України. Усе залежить не лише від нового покоління чиновників, які бачитимуть журналістику “в різних кольорах”, але й від самих медійників. Директор Могилянської школи журналістики Сергій Квіт відзначає, що влада дійсно багато в чому завдячує журналістам. Але й журналісти владі щось-таки винні. Щодо обов’язків влади, то до “списку” входить “пункт” про адекватне ставлення до журналістських розслідувань. Але, як каже директор правової програми Української Асоціації видавців періодичної преси Алі Сафаров, згідно з вітчизняним законодавством, влада не зобов’язана реагувати на журналістські матеріали. Окрім, звісно, тих випадків, коли в публікаціях згадується про кримінальні злочини. Лише за наявності останнього аргументу, відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, міліція або прокуратура зобов’язана перевірити факти і, за умови підтвердження, порушити кримінальну справу. А от, наприклад, питання щодо дипломів міністра юстиції Романа Зварича, як каже пан Сафаров, носить суто моральний характер. Зовсім інша справа, коли йдеться про злочини. Однак, і на це, констатує юрист, адекватного реагування не відбувається. Хоча тоді можна вже подавати позов на бездіяльність прокуратури чи міліції. Також він додав, що влада на певні публікації реагує, “але це не та реакція, яка б мала бути в демократичному суспільстві”.

Попри все, добре, що в журналістів таки є “манія величі”, вважає голова Центру досліджень політичних цінностей Олесь Доній. Адже “влада не буде реагувати на укуси комара. Лев реагуватиме лише на лева”... Для реакції, природно, потрібна реальна загроза. А поки влада переконана, що не може програти вибори, тому що знає, що її виберуть, реакції на “гавкання” та “ричання” сторожових псів демократії не дочекаєшся. “Якби була потужна опозиція, то влада б почала зважати на публікації і підкуповувати журналістів”. Суголосно з Олесем Донієм виступив і Сергій Таран, додавши, що відповідати за взаємини в царині мас-медіа має не лише влада, а й опозиція, основна провина якої в тому, що її (опозиції) немає. У свою чергу, керівник Центру “Видавець&Редактор” Михайло Вейсберг зазначив, що “реагувати на всі події має саме суспільство, а журналісти повинні лише вказувати на них”.

Насправді, громадські слухання підтвердили лише одне — попри всі устремління до цехової солідарності, суголосся думок у журналістському середовищі немає. А відтак, немає і конкретного рецепту: як змусити владу “правильно” звертати увагу на ЗМІ.

А деякі жести влади просто дивують. Так, з нагоди 14-ї річниці Незалежності, Президент України присвоїв (посмертно) Георгію Гонгадзе звання героя України, повідомляє Інтерфакс-Україна. Чи втішив такий поворот у “справі Гонгадзе” дружину й матір Героя, поки невідомо. Адже у передвиборних обіцянках Віктора Ющенка одним iз перших пунктів було не присвоєння загиблому журналісту звання, а розслідування справи про його вбивство, знаходження винних — виконавців та замовників. Георгій Гонгадзе, як й інші журналісти, причиною загибелі яких стала їхня журналістська діяльність, безсумнівно заслуговують на найвищі нагороди. Але, можливо, краще було би спочатку довести розслідування справи про його вбивство до кінця? Адже надій на це у журналістському співтоваристві все менше і менше...

(“День”, №153, 26 серпня 2005 р.)

За все потрібно платити. Розуміючи цю просту істину, прес-служба Віктора Януковича звернулася до однієї з популярних українських FM-радіостанцій з проханням розмістити на правах платної політичної реклами звернення голови Партії регіонів до співвітчизників з нагоди 14-ї річниці Незалежності.

Текст реклами було прийнято, сума оплати погоджена. Однак наступного дня виявилося, що радіостанція підготувала свою версію тексту. Для ознайомлення з тим, що пропонувалося пустити в ефір за наші кошти, нам переслали відредаговану версію.

Діючи за принципом “жердина — це відредагована ялинка”, з тексту було викреслено практично все, заради чого це звернення готувалося.

На наше запитання, чим пояснити цензурування тексту платної політичної реклами, нам розтлумачили, що День Незалежності — це національне свято, а отже, критичні зауваження на адресу влади, тим паче заклики впровадити політичну реформу, народ може зрозуміти неадекватно.

На запитання “хто так вважає?” нам відповіли — засновник.

Позиція “Радіо “Мелодія”, на нашу думку, диктується не ідеологічними міркуваннями, а елементарними побоюваннями наразитися на невдоволення влади з усіма наслідками, що звідси випливають.

Окрім того, цей випадок пояснює, чому на основних телеканалах посилено експлуатується думка про те, що мовчання опозиції — це ознака її слабкості. Відповідаємо — опозиція не мовчить. Їй просто не дають говорити. Якщо навіть платна політична реклама від імені Віктора Януковича піддається брутальному цензуруванню, що говорити про можливість виступити в прямому ефірі Першого Національного...

З радянських часів в УРСР без дозволу цензора в світ не могло пройти жодне слово.

За часів Кучми відкриту цензуру замінили “темники”.

Після “остаточної перемоги демократії” в Україні говорити про наявність у державі цензури було б верхом нетактовності. Та й навіщо, якщо в умовах відсутності реальної свободи слова цензура просто непотрібна.

(“2000”, 26.08.2005)

Столичные власти не намерены впредь делить коммунальные газеты и журналы с иными учредителями и планируют целиком забрать их в коммунальную собственность путем перерегистрации масс-медиа под другими названиями. Официальный повод — Бюджетный кодекс Украины запрещает финансировать из бюджета коммерческие структуры.

Первой попавшей под "реприватизацию" стала газета "Столица" (наполовину принадлежащая Киевсовету"). Горсовет принял решение о переименовании ее в "Украинскую столицу", чем фактически учредил новое издание со стопроцентной долей коммунальной собственности. В перспективе — объединение трех газет и двух журналов ("Крещатик", "Вечерний Киев", "Украинская столица", "Киев", "Украина") в коммунальный медиахолдинг, что усилит влияние столичных властей на прессу перед грядущими выборами, пишет dsnews.com.ua.

(“Киевские ведомости”, 13 августа 2005 г.)

4 августа депутаты приняли решение, которое дополняет все предыдущие, касающиеся увольнения директора телекомпании с занимаемой должности. Городской голова Валерий Баранов заявил, что “это бред” и подписывать его он не будет. Его подписал во вторник утром, накануне очередного судебного заседания по иску Ольги Бойко о восстановлении на работе, секретарь горсовета Валерий Харченко и выдал доверенность юристу Ирине Керей представлять интересы городского совета, как и решили депутаты. Суд по делу Ольги Бойко отложили на 22 сентября.

На очередной сессии депутаты горсовета двадцатью четырьмя голосами приняли решение внести изменения в решение сессии об увольнении директора телекомпании. Александр Калинкин, докладывавший по этому вопросу, обосновал это необходимостью уточнить пункты статей законов и привести решение в соответствие с законодательными нормами, регламентирующими трудовые отношения, чтобы у суда, куда обратилась Ольга Гавриловна с целью отменить решение сессии и распоряжение городского головы о ее увольнении, не было никаких оснований для отмены решения депутатского корпуса, который выразил директору телекомпании недоверие.

Кроме того, депутаты убеждали Баранова, что распоряжение об увольнении Ольги Бойко, которое он подписал, конфликтует с трудовым законодательством, и предложили ему подписать другое, выверенное с точки зрения КзоТ Украины. Этим же решением депутаты настаивали на заключении договора с юристом Ириной Керей, которая могла бы реально представлять интересы депутатов в суде по делу Бойко, поскольку юрист исполкома Неонила Грушевская, которая должна отстаивать сторону горсовета, в суде заявила о полном согласии с иском Бойко.

Баранов был против такой постановки вопроса. Он отказался выполнять решение сессии и подписывать распоряжение, предложенное депутатами.

Депутаты, проанализировав цепь событий, последовавших после сессии относительно увольнения Бойко, сделали вывод о том, что юрист исполкома совместно с Барановым намеренно издали такое распоряжение об увольнении директора телекомпании, в соответствии с которым Ольга Бойко легко могла быть восстановлена судом. Во избежание аналогичных манипуляций депутаты наняли своего юриста, подготовили решение сессии, а заодно и распоряжение городскому голове, которое обязали Баранова подписать.

Депутаты заявили о недоверии юристу Неониле Грушевской, которая, в свою очередь, не сдавалась, сказав, что раз депутаты принимают дополнения к решению об увольнении Бойко, то это означает, что они сами уже поняли, что то решение было неправильным.

— Решение сессии городского совета было правильным, — ответил депутат Игорь Кальченко. — Неправильным было распоряжение об увольнении, которое подготовили Вы (Неонила Грушевская) и которое подписал городской голова. Именно эти ошибки мы сейчас и пытаемся исправить.

Городской голова сделал неожиданное заявление о том, что споры по этому поводу вообще не имеют смысла.

— Бойко, независимо от решения суда, все равно не планирует работать директором телекомпании, — заявил Баранов. — В данном случае все дело в восстановлении справедливости.

При этом городской голова не пояснил, каким образом может быть восстановлена справедливость в части того, что депутаты не просто уволили Бойко, а выразили ей недоверие как руководителю коммунального предприятия. Как известно, суд не может принять решение о возврате доверия к кому бы то ни было.

8 августа Баранов отбыл в отпуск, проигнорировав решение сессии от 4 августа. Он так и не подписал решения и распоряжения городского головы, не выдал доверенности Ирине Керей на представление депутатского корпуса в суде 9 августа. Это сделал секретарь городского совета Валерий Харченко. Когда верстался номер, выяснилось, что распоряжение городского головы подписал Петр Гончарук.

— Я подписал распоряжение сегодня, - сообщил Петр Гончарук нашей газете по телефону, - поскольку Баранов не мог его подписать, находясь в отпуске. Таким образом, распоряжение об увольнении Ольги Бойко с занимаемой должности вступило в законную силу с 10 августа.

Во вторник, 9 августа, состоялось очередное заседание суда по иску Бойко. На нем Ирина Керей заявила ходатайство об отложении рассмотрения дела, чтобы она успела ознакомиться с его материалами. Суд удовлетворил это ходатайство. В связи с плановым отпуском судьи Зои Пустовит, которая рассматривает это дело, следующее заседание суда состоится 22 сентября.

(“Бердянск деловой”, № 57-58, 9-11 августа 2005 г.)

Останні кілька місяців увагу бердянських журналістів прикуто до єдиного місцевого мовника “ТБ Бердянськ”. Розголос спричинила ситуація, що склалася навколо керівника телекомпанії Ольги Бойко. У червні сесія міськради ухвалила звільнити її з посади. Засідання депутатів міськради відбувалося в атмосфері цілковитої таємності: депутати проголосували за те, щоб випровадити із зали всіх журналістів. Свої дії вони пояснили тим, що телебачення завжди викривлює інформацію. Звільнення з посади пані Ольга розглядає як політичну розправу за позицію, яку телеканал займав під час виборів і займає тепер. Нагадаємо, що “ТБ Бердянськ” під час бурхливої президентської кампанії єдине в області ретранслювало 5-й канал, здійснювало включення з майдану Незалежності під час Помаранчевої революції. За це Ольгу тричі звільняли з роботи, погрожували фізичною розправою. “Силові структури та адмінресурс примушували мене неодноразово писати заяву про звільнення за власним бажанням за те, що ми ретранслювали 5–й канал”, – каже Ольга Бойко. На її захист виступили колектив “ТБ Бердянськ” і провідні журналісти міста. Вони вважають, що керівник телекомпанії викликала незадоволення та погрози можновладців, бо під час передвиборної кампанії надала Вікторові Ющенку ефір й особисто його провела.

Причина останнього звільнення керівника бердянської телекомпанії банальна: створена міськрадою слідча комісія знайшла під час перевірки документів помилки бухгалтерського обліку. Цей відомий метод – перевірка документів – завжди незаперечно спрацьовує, коли потрібно когось усунути від керівництва або прикрити компанію. Не знайшовши недоліків у роботі телеканалу, не маючи претензій до його змістового наповнення, не беручи до уваги досить високий рейтинг, який канал має в регіоні, – місцеві керівники вдалися до перевірки документації. Далеко не останнім приводом для звільнення Ольги Бойко послужила передача “Містечко”, що виходить на “ТБ Бердянськ”. “У ній ми називаємо речі своїми іменами, відкрито говоримо про діяльність місцевих депутатів, куди та на що вони витрачають кошти місцевих бюджетів”, – зазначає вона. Народні ж обранці переконані, що по місцевому телебаченню їх показують неправильно, якщо точніше, не у вигідному для них ракурсі. Тому вони почали вказувати журналістам, як краще монтувати сюжети, як правильніше було б показувати ті чи інші події. Зрозуміло, що журналістський колектив сприйняв такі “поради” згори як прояви цензури.

За словами Ольги Бойко, справжньою причиною її звільнення є конфлікт інтересів між місцевими можновладцями. “Депутати міськради визнають, що я гарний керівник, але при цьому кажуть, що я людина місцевого голови Валерія Баранова. І оскільки, за їхніми словами, я належу до його команди, то їм не підходжу й заважаю. До того ж вони планують змінювати владу в місті. Чесно кажучи, їхня позиція та способи, якими вони провадять розправу, лякає”, – твердить Ольга. “Якби не підтримка колективу, я б далі не боролася, – зазначає наша співрозмовниця. – Я звернулася в бердянський районний суд як приватна особа із проханням скасувати постанову про незаконне звільнення з роботи. Ми писали і в Нацраду, і в Незалежну асоціацію мовників, але поки що вони мовчать”.

Отже, професіоналізм, якого всі так потребують, і особливо бердянські депутати, коли мова заходить про журналістську роботу, насправді потрапляє на останнє місце, якщо йдеться про чиїсь інтереси. Тому-то все й відбувається в стосунках влади та журналістів, як у відомому прислів’ї: “Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать”.

“Конфлікт викличе появу приватного каналу”

Валерій Баранов, голова міськради Бердянська:

– Звільнення Ольги Бойко – цензура чистої води. Її звільнили незаконно. Зараз цю справу розглядає суд. Уже призначено нового директора телекомпанії. Це гарна й професійна людина. Поведінка групи депутатів міськради стосовно Ольги Бойко не що інше як упереджене ставлення. Вони хотіли, щоб їх показували по телевізору так, як хочеться їм, а не так, як було насправді. Під час президентської передвиборної кампанії ми всі активно підтримували Віктора Ющенка. За це Ольга неодноразово зазнавала переслідувань з боку обласної прокуратури та інших силових структур. І її заслуга в перемозі Ющенка тут набагато більша, аніж представників фракції “Наша Україна”, які є тут у Бердянську та які були ініціаторами її звільнення. Сьогодні вони тільки завдають шкоди Президентові. А люди ж дивляться на них і роблять висновки про партію та Президента. Такий інцидент у Бердянську стався вперше. У принципі, у нас демократія, є тринадцять газет. Одна з них місцевої ради, усі інші приватні. Кожен пише в міру свого інтелекту та поінформованості. Думаю, що вся ця ситуація матиме гарну розв’язку. Найближчим часом у Бердянську з’явиться ще один, приватний, телеканал, яким керуватиме Ольга. І він буде незалежним, як і має бути насправді.

“Більшість депутатів голосувала проти команди Баранова”

Григорій Потєй, голова фракції “Наша Україна” в Бердянську:

– Для звільнення Ольги Бойко було чимало причин. По-перше, існує багато фактів порушень фінансово-господарської діяльності. За ними навіть можна було порушувати кримінальну справу. Закуповувалися кінокамери, факси, меблі, потім це списувалося й вивозилося. Це грубе порушення, і цим займаються зараз правоохоронні органи. По-друге, були порушення контракту, у якому написано, що Ольга Бойко мала вести фінансово-господарську діяльність телекомпанії. А вона працювала зі збитками для телекомпанії. Зарплату журналістам частково виплачували в конвертах. 32 депутати на засіданні проголосували проти Ольги Бойко. Дуже сильно вплинув на це рішення й міський голова Валерій Баранов. Він хапка на руку людина. Грубо кажучи, він усіх дістав. Тому більшість депутатів голосувала проти його команди. До того ж на цій телекомпанії за часів Ольги була цензура. Коли потрібно було когось прибрати, наприклад, політичного діяча, це робилося аж бігом. Знаходили компромат, виривали фрази з контексту, не було об’єктивності. Усі бачили, що телекомпанія працює на конкретну людину. Зараз на місце Ольги одноголосно затвердили нового керівника, професійну журналістку. Щодо запитання про відсутність журналістів, коли ухвалювали рішення про звільнення Ольги Гаврилівни. Вона просто пішла ва-банк і після цих подій почала мочити депутатський корпус: перекручувати факти, підключаючи ЗМІ. Тому депутати проголосували за те, аби вести засідання без преси.

(“Без цензури”, №31, 26.8.2005)

Вперше про зачистку кадрів у Шполянському районі “Антенна” розповіла у №28 від 20 липня ц.р. Відтоді ситуація у цій царині не тільки не поліпшилася, а й набула ще загрозливіших масштабів — очевидно, число уявних “ворогів” “помаранчевої революції” тут виявилося занадто великим.

Одним із таких гонимих виявився і Анатолій Вікторук, довголітній редактор районної газети “Шполянські вісті”. Отже, корпоративна солідарність просто спонукає нас стати на його захист.

Вперше питання про його відставку, зініційоване райдержадміністрацією, розглядалося на сесії районної ради ще 21 квітня ц.р. Тоді депутати більшістю голосів підтримали опального редактора, зваживши, мабуть, на те, що й колектив редакції горою стоїть за свого керівника. Здавалося, можна було б на цьому поставити крапку і зайнятися більш нагальними справами, але О. Пірогов пішов шляхом подальшої ескалації проблеми, скоротивши бюджетну дотацію на видання газети. За час його головування “Шполянським вістям” було виділено всього 8 тис. грн., що є чи не найнижчим показником серед усіх “районок” області. В той же час у ході минулої виборчої кампанії колектив редакції отримав за надання інформаційних послуг 34 тис. грн., що дозволило не лише утриматися на плаву, а й наростити тираж газети у першому півріччі цього року. Зауважимо пану Пірогову, що саме тираж якраз і є головним критерієм оцінки як самої газети, так і колективу, що її продукує, і, звичайно ж, — головного редактора.

Після того як “кавалерійська атака” на А.Вікторука не вдалася, вирішено було задіяти “важку артилерію” — прокуратуру району. 21 липня ц.р. прокурор району О. Яценко направив засновникам газети подання з вимогою — “вирішити питання про можливість перебування на посаді редактора газети “Шполянські вісті” Вікторука Анатолія Федоровича”. Мабуть, пан прокурор не взяв до уваги те, що двоє співзасновників — редакційний колектив і районна рада — вже висловилися з цього приводу, а на продовженні цькування неугодного редактора наполягає тільки один — райдержадміністрація. Суттєвою, на наш погляд, є й така деталь — усі співзасновники комунального засобу масової інформації є рівні у своїх правах, а взаємини між ними регламентує лише один документ — співзасновницька угода. Чи взяли на себе труд панове Пірогов і Яценко хоча б побіжно ознайомитися з її змістом? Очевидно, для голови РДА, призначеного Президентом за поданням губернатора, нічого не важить те, що А. Вікторука підтримує районна рада, депутатів якої обрало усе населення району.

До наших рук потрапив один доволі несподіваний матеріал — відповідь черкаської обласної організації Комітету виборців України на запит прокуратури області щодо порушень, нібито допущених редакцією “Шполянських вістей” під час виборів. З якого б то дива чи за чиїм дорученням зверталася прокуратура до цієї громадської організації, юристові районної ради встановити так і не вдалося, хоч як він не старався. Але саме відповідь “спеців по виборах” стала тією відправною точкою, від якої почався другий тур “наїзду” на А. Вікторука.

Нестерпна ситуація, що склалася навколо редакційного колективу, змусила шполянських журналістів звернутися до голови облдержадміністрації О. Черевка з відкритим листом, в якому, зокрема, сказано: “У разі, якщо тиск на колектив редакції буде продовжуватися, залишаємо за собою право звернутися по допомогу до вітчизняних та зарубіжних правозахисних організацій”. Перервала тривалу мовчанку і обласна організація Національної спілки журналістів України, секретаріат якої направив листа губернаторові і голові обласної ради з проханням негайно втрутитися у цей конфлікт. Наразі їхня реакція нам невідома. Минулого четверга відбулася чергова сесія районної ради, де питання про відставку А. Вікторука не було внесено до порядку денного навіть після кількаразового голосування. Може, вгамується, нарешті, пан Пірогов, а то мимоволі напрошується риторичне запитання — чи не дається взнаки його довголітнє спілкування з пацієнтами специфічної категорії?

Привертає увагу та обставина, що інтенсивність кадрових зачисток на Шполянщині наростає тим дужче, чим гірше йдуть справи в економіці і соціальній сфері району, який за багатьма показниками перебуває у кінці обласного зведення. Варто врахувати й інший чинник — наближення парламентських виборів і бажання мати під час них “кишенькового” редактора. Тим часом морально-психологічний клімат у районі спонукає деяких авторитетних серед громади керівників районних установ добровільно складати свої повноваження. Хотілося б нагадати панові Пірогову та його колегам з інших районів, що передвиборча сверблячка, помножена на коефіцієнт “революційної доцільності”, у підсумку дасть мінус голосів на майбутніх виборах. А тоді, за улюбленим виразом В. Ющенка, “формат влади” може змінитися, і за наругу над людською гідністю доведеться відповідати, до того ж — не за висновками якихось громадських організацій, а на підставі чинного законодавства.

(“Антенна”, м. Черкаси, №32, 18.08.05)

В начале августа в ряде сетевых СМИ появилась серия публикаций о том, что интернет-изданием “Обком” особо интересуются милиция и СБУ. Причем, указание “проверить” его работу поступило от “гуманитарного” вице-премьера Николая Томенко.

Напомним, что еще зимой “Обком” разместил на своем сайте несколько материалов, посвященных народному депутату Иштвану Гайдошу. Вообще-то стиль статей “обкомовцев” далек от дипломатического, это издание славится резкими эскападами в адрес хоть прежней, хоть новой власти, а также отдельных граждан. Вот и г-н Гайдош посчитал себя задетым, поскольку в статьях приводилась, по его словам, “неправдивая информация” относительно его причастности к фирме “Озон”, которая ввозила в Украину отходы из Венгрии. Он направил в адрес Николая Томенко депутатский запрос, где требовал собрать сведения об интернет-издании “Обком”, которые нужны оскорбленному депутату для подачи искового заявления в суд. “Обкомовцы” совершили ответный выпад, вывесив статью, отрывки из которой позвольте привести:

“После курьезной попытки эсбэушников обвинить сайт “Обком” в причастности к террористической деятельности даже нам казалось, что предел гэбэшному фанатизму где-то есть. Наивными мы были... “Обком” смело ожидал, что оскал новой власти проявится во всю физиономию. Подтверждением тому стало поручение самого гуманного вице-премьера Николая Томенко в СБУ, Гостелерадио, Минтранссвязи и Минюст собрать максимально возможную информацию об “Обкоме”. Эта бумага от 15 июня сего года за исходящим номером 31434/1/1-05 давно лежит у нас на столе и согревает душу каждому “обкомовцу”.

Контрагентам нашего сайта стали приходить однотипные запросы, подписанные первым заместителем начальника 1-го департамента СБУ А.А. Комисаровым. “Обкомом” интересуются в связи с очередным уголовным делом. Приведем этот текст дословно:

“У зв’язку з розслідуванням кримінальної справи №49-1617, відповідно до ст. 66 Кримінально-процесуального кодексу України, просимо надати інформацію стосовно осіб, які 6—7 червня 2005 року здійснили розміщення файлів на інтернет-сайті www.obkom.net.ua, а також технічну інформацію стосовно зазначених розміщень”.

Как удалось выяснить “Обкому”, уголовного дела с такой нумерацией не существует в природе, поскольку эсбэушные дела кодифицируются по другой системе. Но письмо за исходящим номером 2/4/3/-27017 за подписью Комисарова все же было. Хотя первоначально ответственные сотрудники СБУ пытались нас уверить, что данный товарищ никаких подобных запросов не подписывал.

Оказалось, что “обкомовцев” ищут из-за публикации расшифровки телефонного разговора некоего гражданина Пискуна с неким гражданином Хербстом, честно с гиперссылкой перепечатанной нами с российского сайта Компромат. ру. Но если интерес СБУ к изданию вызван всего лишь “размещением файлов на сайте”, то чем кучмизм был хуже ющенкизма?”, — спрашивали в своей статье журналисты.

Г-н Томенко в статье в “УП” от 3 августа опроверг сведения, что он-де давал СБУ задание собрать информацию на “обкомовцев”. Он также призвал журналистов нести ответственность за свои публикации, поскольку “сейчас немало авторов интернет-сайтов пытаются спрятаться за неопределенным правовым статусом этих ресурсов, когда речь идет о юридической ответственности за сказанное”.

По его словам, “депутат Гайдош (как и любой другой гражданин) не может доказать свою позицию в суде, т. к. этот сайт в соответствии с полученной информацией не имеет соответствующего юридического статуса”. Томенко также сказал, что “если ребят из “Обкома” нужно морально поддержать, я готов подписать бумагу, чтобы они повесили на стене”. Об интересе СБУ к записям разговора Генпрокурора Пискуна и посла США Хербста вице-премьер благоразумно промолчал.

В ответ “Обком” разместил на своем сайте фотокопию письма г-на Томенко, того самого, с предписанием собрать сведения об “Обкоме”. Так что для Николая Владимировича получилось только хуже.

Мы обратились к Сергею Сухобоку, одному из ведущих журналистов “Обкома”, с просьбой прокомментировать ситуацию.

— Мы не удивились, что за нами вновь начали охоту. Нынешние наезды не являются для нас кризисной ситуацией, мы всегда готовы к подобным действиям власти, какой бы она ни была — прошлой или нынешней. Все наши схемы работы построены по таким принципам, когда мы максимально стараемся обезопасить свою собственную деятельность и работу сайта. Ничего страшного мы не видим. Г-н Томенко вступает с нами в бесплодную полемику. Некоторое время назад в “Украинской правде” появился его комментарий, верней, его пресс-службы. В чем его прелесть — в том, что он прислан не на адрес “Обкома”, а в “УП”.До этого пресс-служба г-на Томенко не считала зазорным слать нам сообщения. А теперь в дискуссии предпочла использовать посредника. Нас обвиняют, что мы занимаемся манипуляциями. Мы официальных бумаг никаких не подписываем. Мы их просто публикуем. Подписать документ — это не манипуляция, а опубликовать — манипуляция? Это мнение лично Николая Владимировича или его пресс-службы, не знаю, кто там такой умный.

“Обком” всегда был одним из изданий, которые не на словах, а на деле отстаивали свободу слова, причем конкретно — в интернете. Для нас всегда был принципиальным вопрос, что интернет не должен контролироваться в том виде, в каком его пытаются цензурировать. Мы были пионерами того, что интернет-издание “Обком” впервые официально зарегистрировалось как интернет-СМИ в Госкоминформе в 2001 г. Нам не принесло это никакой пользы, поскольку, несмотря на регистрацию, в феврале 2002 г. “Обком” был разгромлен господином Пискуном — “по ошибке” изъяты компьютеры, другая техника, которую, однако, до сих пор не вернули.

— Так что, собственно, происходит? К вам снова нагрянули, уложили лицом на пол?

— Устойчивость интернет-издания зависит от провайдера и регистратора доменного имени. Как желающие могут закрыть “Обком”? Прийти ко мне домой? Они давно уже не рискуют, я их встречаю с топором. Поэтому они идут к регистратору и провайдеру, начинают на них давить.

— Кто это “они”? Подробней, пожалуйста!

— Эсбэушники. По нашим данным, вначале они козыряли ментовскими корочками. Предоставьте, мол, информацию об “Обкоме”. Ну, ребята там тертые, отвечают: предоставьте официальное отношение, иначе никаких сведений. Когда появился официальный запрос, выяснилось, что это СБУ.Требуют предоставить информацию, что такое “Обком”.

Когда в этой стране человек занимается бизнесом и им интересуется СБУ, он не может чувствовать себя в безопасности. “Обкому” они сделать ничего не могут, но в состоянии создать проблемы для контрагентов.

Поймите правильно: наши партнеры — это серьезные фирмы, которые никогда не будут рисковать своей репутацией, подставляя нас. Это порядочные люди в моем понимании, и ставят нас в известность о всех событиях, которые вокруг нас происходят. Они не из пугливых: тоже прожили в этой стране столько, как и мы с вами. В реальности пока ничего не происходит. Так что как только к ним принесли бумагу, мы тут же дали “отлуп”: ответили на сайте. Мы не хотим ждать печальных последствий.

• Совершенно верно, это превентивные меры, чтобы они не думали, что у нас нет своих способов воздействия.

(“2000”, 12.08.2005)

Недавно наша газета публиковала материалы, в которых критически описывалась деятельность властей Херсонской области, в частности, главы облгосадминистрации Бориса Силенкова. Рассказывалось и о предпринимателе с Херсонщины Юрии Ляшенко, который, отчаявшись добиться правды, совершил попытку самосожжения возле Верховного Рады. В своих бедах он обвинил местную власть. Автором большинства публикаций о проблемах Херсонщины была корреспондент нашей газеты Людмила Башкирова.

После этого ей позвонили (журналистка утверждает, что на мобильном высветился телефонный код Херсона) и предложили за финансовое вознаграждение напечатать опровержение. В противном случае, сказал анонимный собеседник, “на карте — твоя жизнь. Если ты такая безбашенная, подумай о дочке. Мы наблюдаем за вами уже 3 дня и знаем каждый ваш шаг... Думай, иначе — ответишь”.

“Это случилось вечером 13 августа, когда я с дочкой и зятем гуляла по Крещатику, — рассказывает Людмила Башкирова. — Вернувшись домой, мы обнаружили на столе возле окна пакет. В нем оказался огромный булыжник, завернутый в газету, в которой была напечатана одна из статей о деятельности губернатора Херсонщины Бориса Силенкова. Как мне стало известно, после публикации именно этой статьи в Херсон была направлена специальная комиссия по проверке работы местных властей”.

Об угрозах физической расправы журналистка сообщила в милицию.

У нее дома побывала следственно-оперативная группа. Официальное заявление об угрозе жизни Людмилы Башкировой и членам ее семьи было направлено в СБУ.

Редакция “ВВ” просит правоохранительные органы выяснить, кто пытается препятствовать работе нашего корреспондента, и обеспечить безопасность ей и ее близким.

(“Вечерние вести”, 15.08.2005)

Свобода слова – категорія, без якої, здавалося б, може обходитися значна частина затурканих життям українських громадян, наразі є одним з найбільш реальних завоювань помаранчевої революції і тим барометром, який не лише відрізняє стару владу від нової, але й реагує на ті суспільні подразники, що хочуть цю свободу слова або ввести у потрібне їм русло, або використати потрібним для себе чином.

Не хотілося б торкатися загальноукраїнського аспекту цієї проблематики, але симптоматично, що й у регіонах нова влада, ще не вбравшись достатньо в пір’я і не довівши населенню свої реальні переваги над попередньою, намагається вплинути на тих, хто, на її думку, мав би славити нових чиновників, а не пояснювати їм, що всяка влада не від Бога, а від виборця і від платника податків. Прикладом того, як нові чиновники намагаються потихеньку впливати на ЗМІ, є й Буковина.

Але для початку трохи історії. У травні 2003 року майже 200 чернівецьких журналістів та членів їх родин пікетували Чернівецьку облдержадміністрацію з вимогами припинити переслідування представників ЗМІ, зокрема, судовий тиск на газету “Час”, та відставки голови облдержадміністрації Теофіла Бауера і усього чиновницького інформаційного блоку. Причина безпрецендентної в історії української регіональної преси акції – невміння і небажання Теофіла Бауера сприймати ЗМІ як рівноцінного опонента і партнера влади та бажання за кожним кущем бачити замовного і продажного журналіста. У липні 2003 року Теофіл Бауер пішов у відставку. Нова влада в особі есдеківського губернатора Михайла Романіва активних спроб контролювати ЗМІ області не робила і опозиційних журналістів не переслідувала. Вона вийшла із засновників обласної газети “Свобода слова”, але, щоправда, традиційно “забула” виконати перед виданням якійсь фінансові зобов’язання попередньої команди.

Під час президентських виборів і помаранчевої революції більшість буковинських ЗМІ підтримували Віктора Ющенка і “Нашу Україну”, хоча окремі з них (зокрема, й ті, що дуже любили Ющенка, підробляли на чорному антиєвропейському та антиамериканському піарі із “загашників” медведчуківської адміністрації). Вибори і революція минули, до влади на Буковині прийшли “криштально чесні люди” (як самі себе вони люблять величати) і виявилося, що традиції бауерівського спілкування з пресою не може видавити з чиновників жодна революція. Більше того, ті, хто активно боровся з екс-буковинським губернатором – ворогом свободи слова, прийшовши до влади, виявилися дуже схожими на нього. А буковинські журналісти, які раніше намагалися колективно боротися зі спробами тиску на себе, тепер далі чуток і кулуарів зі своїми протестами не виходять: одні між собою давно пересварені, інші бояться нової влади, треті бояться самі себе, а четверті чомусь вірять, що нова влада – народна, а тому критикувати її не можна, бо це викличе народне невдоволення.

Ворог свободи слова – телефон чиновника

Телефонні дзвінки з претензіями до окремих редакторів і журналістів області почалися від нової влади ще за декілька тижнів до того, як, власне, вона й стала владою. Як свідчить заява журналіста облдержтелерадіокомпанії М. Шевчука, а потім і заява групи журналістів області, заступник керівника обласного виборчого штабу В. Ющенка Борис Баглей (тепер заступник голови облдержадміністрації) по телефону намагався вказувати журналісту, в кого той має брати коментарі щодо кадрової політики нової влади, а в кого не брати, і натякав, що якщо М. Шевчук має бажання працювати в обласному державному телебаченні, то має думати, хто і що говорить в його програмах. Заява М. Шевчука та спроба Чернівецької міської організації незалежної медіа-профспілки вплинути на ситуцію були першими і останніми спробами попередити нових чиновників про можливі негативні наслідки їх конфліктів зі ЗМІ. А вседозволеність породжує безкарність. І далі все той же Б. Баглей, ставши заступником голови облдержадміністрації, по телефону вимагає в однієї з контролюючих структур області вплинути на газету (яка, до речі, тій структурі не належить, хоча й публікує її інформаційний додаток), бо її журналіст осмілився негативно висловитися про нову кадрову політику облдержаміністрації та не дуже привабливу роль у цьому процесі Б. Баглея. Газета цьому факту ходу не дала, а зараз почала активно прославляти мудру політику президента і уряду (на черзі, мабуть, прославлення й місцевих можновладців).

Судячи з усього, приклад з “героїв” помаранчевої революції почали брати й інші чиновники облдержадміністрації. А оскільки вроджений чиновницький страх не завжди дає змогу зателефонувати і нагаркати на будь-якого журналіста, бо дехто може й “послати” або написати заяву до прокуратури, то спочатку беруться за тих, кого вважають своїми. Ось цитата з інтерв’ю головного редактора чернівецького представництва 5-го каналу Олени Гловацької газеті “Свобода слова” після свого звільнення (причини їй, до речі, так ніхто й не пояснив, хоча сама журналістка вважає, що сталося це через те, що в ефір пішов запис розмови з послом України в Румунії Теофілом Бауером, який опонував ставленику облдержадміністрації у боротьбі за крісло голови обласної ради): “Мені телефонували відомі і невідомі мені посадові особи, які іноді коректно, а часом і на підвищених тонах виказували своє незадоволення точкою зору “Часу новин” на ті чи інші події. Пам’ятаю дзвінок одного посадовця, який курує електроенергетику краю. Його різке невдоволення нашою позицією мали нагоду вислухати близько десятка осіб, з якими вечорами я займаюся спортом. Можете собі уявити, яке враження про місцеву владу склалося у цих людей...”. До речі, за звільненням О. Гловацької знову ж таки засвітилися куратори інформаційної сфери області: заступник голови облдержадміністрації Б. Баглей і радник з питань інформаційної політики П. Кобевко. Про першого сама О. Гловацька в своєму інтерв’ю вказала, що “напередодні мого звільнення заступник губернатора Борис Баглей, з яким я так і не мала нагоди познайомитися особисто, шукав зустрічі з гендиректором НБМ (телерадіокомпанія, куди входить і представництво 5-го каналу) у Чернівцях. Тоді ж останній радився зі мною стосовно можливого змісту майбутньої розмови з високим посадовцем крайової влади”. А другий, як це не раз вже було, вказав у газеті “Час”, де в області “не так добре і спокійно, як на перший погляд здається”: “Напередоні виборів (голови обласної ради) телеканали області підготували “іміджеві” передачі з Теофілом Бауером... 5-й канал також, як і СДПУ(О), зіграв на тій дудці”. Зрозуміло, що прямих вказівок на причетність чиновників ОДА до звільнення головного редактора представництва 5-го каналу немає. Але, де в Україні ви бачили чи побачите, що чиновники зізнаються у тому, що впливали на редакційну та кадрову політику ЗМІ. Та найгірше у цій ситуації те, що звільнення О. Гловацької і подальші акції журналістів на телеканалі на її захист більше нікого ні з журналістської братії, ні з політикуму не схвилювали. Жодне видання, окрім вже згадуваної “Свободи слова”, про цей інцедент не згадало, жодних заяв чи запитів незалежна медіа-профспілка не робила. Журналісти ковтнули. А значить новим чиновникам є нагода спробувати сісти місцевим ЗМІ на голову, щоби ті казали, що то йде дощ.

“Свої” газетки – добрі, а “чужі” – погані

Та попри “телефонну” діяльність щодо окремих журналістів, слави новим чиновникам хочеться не менше, ніж їх попередникам (о, людські слабкості). Але тут виникла проблема, як завжди породжена для “героїв” регіонального Майдану, попередня антинародна облдержадміністрація залишила народну без власних друкованих ЗМІ, оскільки вийшла з числа їх засновників, а на обласному телебаченні, яке має не надто велику аудиторію і не дуже якісні програми, особливо не розженешся. Тому нова влада, використавши досвід попередньої, вирішила запропонувати усім ЗМІ області формат співпраці у вигляді угод на інформаційні послуги (тобто, ви друкуєте прес-релізи ОДА, а за це вам з бюджету платять гроші за газетними рекламними розцінками). На офіційному сайті ОДА навіть розмістили оголошення для головних редакторів із закликом подавати на конкурс пропозиції. Завершується термін подання заявок 1 серпня. Особливої черги з редакторів поблизу дверей відділу з питань преси та інформації облдержадміністрації не видно. Чому так сталося, що редактори не особливо поспішають укладати інформаційні угоди з новою владою? Та тому, що кожен, хто ризикує мати з нею справи, може опинитися у незручній для себе ролі “владного слуги”. А зробити його таким може радник з інформаційної політики голови облдержадміністрації і шеф-редактор газети “Час” Петро Кобевко на сторінках своєї газети. Адже саме за місяць до завершення конкурсу на укладання інформаційних угод з облдержадміністрацією, П. Кобевко на сторінках “Часу” оприлюднив усі дані про те, скільки попередня обласна влада платила за інформаційними угодами місцевим ЗМІ з відповідними не дуже коректними коментарями на адресу своїх колег по журналістському цеху та оцінками тиражів газет, їх можливостей і політичної орієнтації. І хоча в облдержадміністрації стверджують, що не все те, що публікує П. Кобевко є офіційною позицією ОДА, але усі добре знають, що П. Кобевко є радником з інформаційних питань голови ОДА і зарплату отримує саме на державній службі, а якщо він плутає офіційне з неофіційним і не пише на кожному своєму матеріалі, що то його особиста думка, то це проблеми не ЗМІ області, а самого радника та керівників тієї облдержадміністрації, якій він радить як вести себе зі ЗМІ. Тому й немає черги на підписання інформаційних угод (хоча, не виключаю, що такі все таки будуть і зроблять вони це нишком, щоби не викликати зайвого резонансу у журналістському середовищі). Але більшість мабуть погодяться з позицією редактора газети “Доба” Володимира Стефанця, висловленою на сторінках видання, мовляв, після інформаційної співпраці з есдеківським губернатором М. Романівим не доросли ми ще до величі і політичної цноти нової влади, а тому й краще будемо самі по собі.

Інша причина, чому регіональні ЗМІ з пересторогою ставляться до інформаційної політики нової обласної влади, це те, що інформаційні чиновники ОДА почали публічно ділити ЗМІ області на “своїх” і “чужих”. Зрозуміло, що губернатору і його заступникам вистачає такту не оприлюднювати вслух таких думок. Тому цим займається знову ж таки радник з інформаційних питань П. Кобевко. Спочатку він в приватній розмові редактору газети “Буковинське віче” поетесі Вірі Китайгородській заявив, що нова влада не буде працювати з її газетою, бо вона має малий тираж і не впливова. Потім на сторінках “Часу” поділив ЗМІ регіону на “серйозні” і “не серйозні” лише за йому відомим критерієм, та на “янучарів” (ніби то прихильників політичного невдахи Януковича) і “своїх”.

Після того, як В. Китайгородська з приводу заяв П. Кобевка звернулася до голови ОДА М. Ткача з відкритим листом та вимогою пояснити, чи є це офіційною позицією ОДА (відповіді, до речі, на нього вона так і не отримала), сам П. Кобевко підтвердив Західній інформаційній корпорації, що справді ОДА співпрацюватиме лише з тими ЗМІ, з якими вважає за потрібне, а з “Буковинським віче” не співпрацюватиме тому, що воно підтримувало В. Януковича (якщо проаналізувати публікації цієї газети періоду революції, то виявиться, що звинувачення радника голови ОДА більшою мірою надумані). Зрозуміло, що після цього навряд чи “Буковинське віче” жадатиме укладати інформаційні угоди з новою облдержадміністрацією. Як, до речі, й інші, які зараховані до “серйозних” і “не серйозних”, “своїх” і “чужих”.

Ось такі дивні перипетії відбуваються зі свободою слова та інформаційною політикою у Чернівецькій області. Але в ситуації, коли одні нахабніють, бо вважають, що вони влада від народу і той народ їм дав карт-бланш на вседозволеність, порушення законів і елементарне хамство та нетактовність, а інші воліють це не помічати, принаймі публічно, хотілося б пригадати слова спікера В. Литвина, мовлені ним декілька місяців тому у Запоріжжі: “Боротися із засобами масової інформації, це все одно, що ходити краєм прірви. Будь-якого ранку ти ризикуєш прокинутися на дні”.

Дуже доречно, як для старих, так і для нових чиновників. Але вони, щоправда, люди розумні і люблять вчитися не на чужих помилках, а на своїх власних.

P.S. Західна інформаційна корпорація вважає проблеми свободи слова та взаємовідносини нової влади зі ЗМІ вкрай важливими, оскільки саме вони визначають, на наш погляд, рівень демократичності українського суспільства. У продовження теми взаємовідносин буковинських ЗМІ з місцевою владою, ми запрошуємо останніх викласти на інтернет-сторінці ЗІКу свій погляд на вищеописані події, бо підозрюємо, що матеріал нашого дописувача може викликати гострі дискусії щодо піднятих проблем.

(http://zmina.kiev.ua/m/content/view/653/2/, 28.07.05)

22-00. Починається випуск інформаційної програми "Вікна" на телеканалі СТБ.

Перша новина - візит спікера української Ради Володимира Литвина до Москви. Ведучий говорить, що це вже третій візит Литвина до Білокам’яної за часів "нової" влади. У той час, як президент Ющенко був там лише один раз, а прем’єр Тимошенко практично не "в’їздна" до столиці Росії. Литвина прийняв особисто Путін у своїх кремлівських апартаментах.

Це останнє, що можна було розчути. Одразу за цими словами почались технічні проблеми. Картинка на екрані "зависла", а замість звуку з телевізора лунало звичайне шипіння.

Ми переключили "телек" на інший канал — все нормально. Йшов якийсь художній фільм. Чутність і видимість - суперова. Переключили на СТБ — шипіння триває ще близько хвилини.

Нарешті картинка і звук самі собою налагоджуються. Йде наступна новина: автомобіліст подав до суду скаргу на рішення президента України Віктора Ющенка про ліквідацію Державної автомобільної інспекції. Все далі картинка знову зависає, включається і шипіння.

Все це знову триває десь із хвилину. За цим зображення і звук на екрані відновлюється і глядачі СТБ спокійно дивляться і слухають новини, в яких вже ні словом не згадується президент.

На сайті СТБ про цей випадок ані слова. Можливо, це були "технічні" проблеми? Можливо.

А можливо це було тренування з включення "глушилок", які свого часу плідно використовували у СРСР для перешкоджання прийому "антирадянських" радіопередач (у Києві ці "глушилки" й досі стоять на Лисій горі)? Ми цього не можемо заперечувати, бо маємо вже кілька фактів про відключення від ефіру (переважно у вечірній та нічний час) різних телепередач, чий загальний напрям можна назвати нейтральним, але зміст яких навряд чи подобається "новій" владі.

Ми не можемо поки що стверджувати, що "нова" влада тренується застосовувати "глушилки". Тим паче проти СТБ, каналу, який опозиційним при всьому бажанні опозиційним не назвеш попри те, що він належить Віктору Пінчукові. Але й не можемо відкидати це з огляду на ситуацію із свободою слова в сучасній Україні.

(http://zmina.kiev.ua/m/content/view/682/2/, 02.08.05)

В то время как наши власть предержащие рвутся в ЕС, где во всех странах действуют независимые СМИ, способные укротить любого зарвавшегося магната или политика, и что самое главное, защитить права человека, на Украине доминируют подкаблучные СМИ. Именно они создают иллюзию, что новая власть творит во благо народа. Эта традиция идет от Л. Кучмы, чьи разорительные реформы, отбросившие страну на десятки лет назад, с огромным усердием претворяли в жизнь местные органы власти, стремящиеся регламентировать работу газетчиков.

При Раздольненской райгосадминистрации, например, вопреки запрету органам государственной власти и их должностным лицам вмешиваться в профессиональную деятельность журналистов, создан своеобразный пресс-центр, который диктует, какие материалы должна публиковать районная газета “Авангард”. Напомним, что “Авангард” выходит один раз в неделю. Если учесть, что одну из четырех страниц его занимает телепрограмма, места журналистам для освещения многогранной жизни района остается в обрез. Несмотря на это, пресс-центр райгосадминистрации предлагает редакции на второе полугодие целую обойму статей, прославляющих деятельность местных властей, пропагандирующих несуществующие успехи.

Хотя жизнь в районе, отнюдь не мед, а сплошной кошмар: распадаются в связи с нищетой и неурожаем зерновых сельхозпредприятия, донимают жителей безработица, нехватка доброкачественной питьевой воды. Словом, проблем, требующих острого пера журналиста невпроворот. Но как к ним подступиться, если райгосадминистрация "рекомендует" публикации, поднимающие подслащенный имидж оранжевой власти. К сожалению, такова участь всех подкоблучных СМИ.

(“Крымская правда”, №154, 20 августа 2005 г.)

Борьба за подземное пространство в метрополитене между предпринимателями и столичными властями продолжается. 30 июля подразделения ОБЭПа (милицейского отдела по борьбе с экономическими преступлениями) окончательно очистили метро и прилегающие переходы от лоточной торговли. На раскладках остались лишь продавцы газет, с которыми администрация метрополитена продлила договор. Но только на месяц. До конца не решена участь и киосков в подземке: их пока не сносят, однако перечень продаваемых товаров заметно сужен. Вольготно, как и прежде, чувствуется в переходах нелегалам: они и дальше играют с правоохранителями в игру: “ты меня прогони, а я заплачу и приволоку свои семечки обратно”.

Изгнание торгующих в подземке проходит под девизом: “За безопасность и комфорт пассажиров”. Святое, казалось бы, дело: натерпелись мы, спотыкаясь в час пик об цветочные ведра и раскладушки с бюстгальтерами. Да беда в том, что все меньше в Киеве остается людей, верящих в благие намерения столичной власти. Ведь, если, скажем, сносят рынок, то не под скверик, а только для того, чтоб на его месте воздвигнуть очередной теплицеобразный “глобус”. Сомневаемся, что и в метро столичные градоначальники наводят порядок не корысти ради, а токмо волею измученных давкой пассажиров. И вот почему.

Когда власти только начинали подбираться к подземному “шанхаю”, торговцев успокаивали, дескать, ликвидируем загромождающие проходы лотки, а на их месте соорудим компактные киоски и — торгуйте себе на здоровье. Кому не хватит места под землей, пристроим на ближайших рынках. Мудро, вроде бы. Однако прошел почти год, а 600 потерявших работу торговцев нашли себе место лишь в пикетах под стенами мэрии. Безработной осталась даже пенсионерка, бывшая лоточница, которой трудоустройство прилюдно пообещал лично заместитель столичного градоначальника. Да и на каких, позвольте узнать, рынках чиновники собирались “расселять” безработных предпринимателей: Сенной — на ремонте, не сегодня завтра закроют на реконструкцию Шулявский рынок, на чемоданах сидят торговцы с Оболонского, Лесного рынка, базаров Петровки и Троещина?

Зараза из подземки

Не появились в пространстве метро и обещанные, взамен лотков, новые киоски. Мало того, кричат “караул” продавцы старых подземных ларьков. У них до недавна можно было и к столу отовариться, и прибарахлиться. Но отныне указом КГГА список реализуемых товаров в киосках подземки — узок, как горлышко “пепси”: из продуктов — орешки, сухарики, напитки в пластиковой таре, прочая мелочевка в герметической упаковке, еще лекарства, цветы и сувениры. Ограничения на торговлю введены, как объяснил “ВВ” заместитель столичного головы Николай Георгиевский, “для предотвращения возможного заражения граждан ботулизмом”. Надо признать, в Киеве действительно несколько месяцев назад зафиксированы случаи заболевания этой напастью. Однако в городской санэпидемслужбе нет доказательств того, что инфекция подхвачена именно на прилавках подземки. Наоборот, по данным санэпидемстанции, за последние 10 лет не было ни одного случая отравлений продуктами, купленными в павильонах метро. То есть, ботулизм с таким же успехом привязывается к метрополитену, как и терроризм, плоскостопие или неграмотность в Конго. Ну ладно бы, одни продукты, а то ведь к распространителям болезней отнесли фототовары и элементы питания! Потом, правда, профсоюз предпринимателей метрополитена отвоевал у чиновников батарейки с пленками — эти, ей-Богу, исконно лоточные товары.

Всем газетам — стройся!

Как электричка гонит по тоннелю стену воздуха, столичное начальство выпирает из подземки газетные раскладки. Поначалу грозились открытые лотки переоборудовать в стационарные киоски. Затем до чиновников, видимо, дошло, что через маленькие амбразуры удобно покупать презервативы, но не газеты, где покупателю хотелось бы видеть развернутой передовицу или полистать страницы. Решили пока не обивать пестрые раскладки пластиковой вагонкой. Зато у замглавы столичной администрации Николая Георгиевского появилась новая идея: “…для меня, как представителя собственника, в идеале иметь дело с одним контрагентом, коему мы бы передали все киоски, рабочие места, которые мы найдем внизу и на поверхности…” Пардон, но от таких “идеалов” недолго и до монополии на розничную торговлю газетами. А там, гляди, какую-нибудь бойкую статейку возьмут да похоронят вместе с целым тиражом в закрытых киосках. И замки на газетных ларьках известно, почему: “для предотвращения возможного заражения граждан от некачественной типографской краски”, к примеру.

(“Вечерние вести”, 16.08.2005)

“Антенна” уже писала о том, как Черкасская дирекция государственного предприятия “Укрпочта” продлила полугодовую подписку только для двух избранных ею газет, нарушив тем самым антимонопольное законодательство, насадив недобросовестную конкуренцию среди СМИ и сократив тиражи неугодным газетам. Этот беспрецедентный случай остался безнаказанным. Как известно, одно беззаконие порождает другое.

На прошлой неделе в “Антенне” (№30) была опубликована статья о милицейском беспределе в Звенигородке (Валентина Васильченко. Так защищать или тащить и не пущать?!, №30, 04.08.05 — ХПГ). Честно говоря, мы уже было понадеялись, что прошли те времена, когда сбрасывались в реку тиражи оппозиционных газет и вырубался свет в редакциях во время верстки газет с критическими материалами. Но все, к сожалению, имеет обыкновение возвращаться на круги своя.

На следующий день после выхода номера нам позвонил из Звенигородки реализатор и сообщил, что “Антенну” на районной почте ему не выдают. Говорят, что нет, не дошла до Звенигородки. Однако газета по накладной была туда отправлена. Во всех районах ее получили, а в Звенигородке — нет. Как оказалось, “Антенна” не дошла и до звенигородских подписчиков. Ничего внятно на звенигородской почте нам объяснить не смогли, по пачкам, дескать, сходится, но “Антенны” в них нет. Улетучилась!

Говорить об убытках, нанесенных редакции, не приходится. Проблема куда серьезней. Она состоит в воспрепятствовании в доступе и распространении информации, а значит — в ограничении свободы слова и нарушении прав человека. СССР когда-то называли “империей зла”, а Украина, похоже, становится “империей лжи” — во всеуслышание декларирует демократические права и свободы, а втихаря их ущемляет.

(“Антенна”, г. Черкассы, №31, 11.08.05)

Апелляционный суд Киева обязал вице-премьер-министра Николая Томенко извиниться перед телекомпанией НТН за распространение неправдивой информации. Адвокаты НТН доказали: Томенко сказал неправду, когда в эфире ТРК “Эра” заявил, что телеканал незаконно получил лицензию на вещание в 75 городах, и это решение пролоббировало бывшее руководство Генеральной прокуратуры. Кроме извинений, вице-премьер обязан уплатить 17 гривен штрафа за нанесение вреда деловой репутации телеканала. Решение апелляционного суда Томенко может оспорить в Верховном суде.

(“Ваш шанс”, г. Сумы, №34, 24 августа 2005 г.)

Апелляционный суд Севастополя в понедельник удовлетворил ходатайство редактора газеты "Евпаторийская неделя" Владимира Лутьева, обвиняемого в заказе и организации убийства депутата Верховного Совета Крыма Николая Котляревского, о назначении психиатрической экспертизы, передает "Обком".

Ходатайству предшествовала 45-дневная голодовка, объявленная Лутьевым сразу после ареста. Ближайшие же два месяца он проведет не в камере, а в психиатрическом диспансере.

Пострадавшая сторона — депутат Котляревский, до убийства которого так и не дошло, считает, что подсудимый просто затягивает судебный процесс, "а заодно надеется получить диагноз, который освободит его от уголовной ответственности".

Кроме того, депутат выразил возмущение позицией уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека Нины Карпачевой, проявляющей к судьбе бизнесмена-журналиста Лутьева особо пристальное внимание.

Около двух недель назад Карпачева потребовала немедленно выпустить Лутьева под подписку о невыезде, поскольку голодовка угрожает его жизни.

В ответ на это Котляревский обратился к омбудсмену с письмом. "Почему из тысяч людей, содержащихся в Симферопольском и других СИЗО вы ставите вопрос об освобождении только Лутьева? Чем он лучше других?.. Если завтра объявят голодовку все 2 тысячи содержащихся в Симферопольском СИЗО, вы будете выступать за освобождение их всех из-под стражи?" — возмущается депутат в документе.

"Видимо Карпачеву ввели в заблуждение, и она не знает, в каком состоянии действительно находится Лутьев, если утверждает, что его жизнь под угрозой из-за объявленной голодовки, — рассказал Котляревский. — Человек "голодает" уже пятый десяток дней. Любой другой в этой ситуации уже бы не вставал. Но достаточно приехать на одно из судебных заседаний, чтобы увидеть, как Лутьев кричит, жестикулирует, угрожает суду".

Сейчас Апелляционный суд Севастополя подошел к финалу судебного процесса.

В течение всего процесса обвиняемый отказывается давать показания и продолжает подавать ходатайства о замене меры пресечения на подписку о невыезде, в связи с плохим состоянием здоровья.

В то же время Котляревский считает подсудимого симулянтом, которому по каким-то причинам удалось заручиться поддержкой омбудсмена.

"Суд не раз вызывал для него "Скорую" и врачи давали заключение, что он вполне может принимать участие в процессе, — утверждает депутат. — Мало того, суд даже пошел на госпитализацию подсудимого в 1-ю горбольницу Севастополя. Но он пролежал там всего два дня, потому что консилиум врачей пришел к выводу, что пациент не нуждается в том лечении, которого он требует, и может содержаться в СИЗО".

Кроме того, по словам Котляревского, на суде зачитывались показания сокамерников, утверждавших, что "Лутьев ест хлеб и пьет "Мивину".

Депутат также рассказал, что на заседании суда прозвучали показания одного из свидетелей, который утверждает, что сотрудник аппарата Карпачевой Иван Корчистый оказывал давление на суд.

Напомним, дело Лутьева возникло еще в октябре 2002 года. Тогда у входа в свой евпаторийский офис был похищен депутат Котляревский. Через несколько дней милиция объявила о том, что исчезновение парламентария было частью спецоперации по изобличению заказчика убийства.

Ранее в УБОП обратился бывший сотрудник этого подразделения милиции Андрей Грачев, который сообщил о том, что на контакт с ним вышел Лутьев, предложивший ему за 5 тысяч долларов убить депутата. После этого милиция задокументировала несколько встреч "киллера" с заказчиком, в ходе которых Лутьев возил будущего исполнителя на своей машине по Евпатории, показывая места в которых регулярно бывает Котляревский и рассказывая, где удобнее всего совершить "ликвидацию".

После лжепохищения милиционеры спрятали депутата и сделали несколько фотографий его "окровавленного мертвого тела", с которыми Грачев отправился к Лутьеву за деньгами. По задумке следователей, задержание заказчика должно было произойти после оплаты заказа. Однако неожиданно предприниматель отказался платить, да еще и пожаловался знакомым сотрудникам МВД на то, что их бывший коллега пристает к нему с предложениями купить какую-то партию консервов.

Как считает сам Грачев, Лутьев надеялся, что "киллер" испугается и "ляжет на дно".

Держать в "подполье" "похищенного" депутата больше не имело смысла. 11 ноября 2002 года Лутьев был задержан, а Котляревский появился на пресс-конференции живой и здоровый.

Однако вскоре, благодаря вмешательству Комитета по мониторингу свободы прессы и некоторых правозащитников, коммерсанта выпустили под подписку о невыезде.

Между тем, Котляревский и прокуратура постоянно настаивали на взятии подсудимого под стражу, так как, по их мнению, он может представлять опасность для общества. 30 июня коллегия судей посчитала доводы потерпевшего и прокурора убедительными, и Лутьев был вновь арестован. Главным же мотивом такого решения коллегии судей стало то, что подсудимый нарушал условия подписки о невыезде.

(“Крымская линия”, 16 августа 2005 г.)

Приходится начинать уже традиционной фразой: “Грани плюс” вынуждены вновь писать о злоключениях типографии “Таки справы”. При упоминании о воистину кафкианской ситуации вокруг совместного украино-литовского полиграфического предприятия лично меня охватывает желание ругаться нехорошими словами. И не только меня: большинство коллег-журналистов первым делом спрашивают: а правда ли это? Неужели в послереволюционной Украине действительно может твориться подобный беспредел? К сожалению, правда.

Новая власть впервые показала, что способна брать на вооружение технологии и методы “режима Кучмы”. Первой жертвой оказались недавние соратники по борьбе с режимом.

Вкратце напомню суть конфликта. В период парламентских выборов 2002 года типография “Таки справы” напечатала ряд предвыборных материалов “Блока Юлии Тимошенко”, в том числе, брошюру “Невыполненный заказ”, представляющую собой биографический очерк лидера блока. Реакция тогдашней власти была немедленной и прогнозируемой: типографию принялись методично уничтожать. В основном, силами налоговой администрации и Генпрокуратуры. В результате руководитель одной из фирм-партнеров “Таких справ” В. Романов был осужден и оказался за решеткой. В ходе следствия у него буквально выбили показания против директора “Таких справ” Александра Данилова. К этим показаниям приложили весьма спорную экспертизу о том, что типография якобы уходила от налогов. Этого хватило для возбуждения уголовного дела против А. Данилова. К счастью, он получил политическое убежище в Литве, где и дождался окончательного, как казалось, крушения кучмизма как формы подавления инакомыслящих.

В его вынужденное отсутствие типография под руководством старшего Данилова — Сергея — отстаивала свою правоту в судах разных инстанций, в том числе, подала иск по возмещению ущерба в международный трибунал по защите инвестиций против тогдашнего руководства Украины. Иск был принят трибуналом к рассмотрению, а это само по себе признак того, что с “Такими справами” обошлись с вопиющими нарушениями законодательства.

Этот самый трибунал (ИКСИД), под чью юрисдикцию официально и добровольно вступила Украина, — организация чрезвычайно серьезная, ее решения окончательны и обжалованию не подлежат. К тому же, ход разбирательства широко освещается самой авторитетной прессой мира, а вердикт является однозначным сигналом для инвесторов, стоит ли связываться с той или иной страной. Один обвинительный для Украины вердикт трибунала перекроет сотню “мини-Давосов”, какие бы завлекательные речи там ни звучали.

После инаугурации Президента В. Ющенко политбеженец А. Данилов торжественно, под телекамеры, фотоаппараты и микрофоны украинских СМИ вернулся в страну. Глава налоговой администрации А. Киреев прислал Александру официальное письмо о том, что его уголовное дело закрыто. Владельцы “Таких справ” изъявили готовность пойти на мировые переговоры с новой украинской властью.

Однако братьям Даниловым было просто предложено отказаться от всех претензий, а иначе — “будут проблемы”…

И вот тут-то начинается натуральный беспредел. 26 июля уголовное дело против Александра Данилова было возобновлено Генпрокуратурой и передано той самой Налоговой администрации, тем самым людям, которые пытались “отправить на нары” Данилова еще по команде кучмистов! В деле не появилось ни одного нового факта, кроме — вдумайтесь! — заявления В. Романова о том, что показания против “Таких справ” в свое время он дал под пытками.

Все представители силовых структур, участвующие в деле, не скрывают, что действуют по команде сверху, и единственной реальной причиной возобновления дела является неуступчивая позиция типографии в отношении иска в трибунале по защите инвестиций. Следствие не желает принимать от “Таких справ” никаких вещественных доказательств, отказывается проводить экспертизу бухгалтерских документов, подтверждающих законопослушность типографии. Следователь (все тот же!) изо всех сил торопится передать дело в суд. А информированные люди утверждают, что и на суд уже оказано такое давление, что он, зажмурившись, проштампует обвинительный приговор. Получается, что не прокуроры, не налоговики, не следователи, которые творили беззаконие и произвол в недавние “мрачные времена”, а как раз Александр Данилов рискует стать первым политзаключенным послекучминской эпохи.

А теперь — о маразме. “Таки справы” устояли против кучмистов потому, что дело против них вели люди в большинстве своем наглые от безнаказанности, но бездарные профессионально. Их нечистоплотная возня и сегодня обречена на провал. В частности, потому, что все суды по делу, рассматриваемому инвестиционным трибуналом, ЗАПРЕЩЕНЫ международной конвенцией, подписанной Украиной. И пойти на ее нарушение — это подвести страну под безусловные международные санкции вплоть до конфискации зарубежной собственности. Так что, мы имеем дело с заговором “бывших” против новой власти?

Но ведь дело курирует министр юстиции Р. Зварич. Он что, настолько не уверен в силе своих юридических аргументов в трибунале, что готов пойти на разрыв Украины с этим авторитетным международным институтом?

Знает ли о проблеме “Таких справ” премьер Ю. Тимошенко? Не думаю, что в деталях, но по сути — несомненно. Как главу правительства ее понять можно — сумма иска (рассчитанная зарубежными экспертами) составляет свыше $70 млн. — сумма для бюджета ох как нелишняя. Но ведь если бы в свое время начались мировые переговоры, то сумму наверняка можно было бы уменьшить, выработать приемлемые механизмы и этапы ее погашения. В конце концов, по информации прессы, у столпов прежнего режима на зарубежных счетах средств достаточно не только, чтоб рассчитаться за “наезд” на “Таки справы”, а и чтобы залатать все бюджетные дыры. Именно в отношении этих лиц Генпрокуратуре и следовало бы явить всю мощь и силу Закона, дабы вернуть в Украину украденные миллиарды. А абсурдные действия власти против своих в недавнем прошлом самоотверженных сторонников приведут лишь к автоматическому увеличению иска еще на несколько десятков миллионов.

И, наконец, в курсе ли происходящего Президент? Вряд ли, хотя обязан был бы. Дело уже имеет широкую публичную огласку, конфликтом вновь заинтересовались посольства ведущих мировых держав — тех самых, которые всецело поддерживали “Таки справы” в борьбе с прошлой властью. Выходит, В. Ющенко дезинформируют, и президентское окружение настолько увлеклось своими подковерными играми, что подставляет и страну, и его самого? А ведь речь уже не об инвестиционном климате, а о возможной жирной точке на наших евроинтеграционных притязаниях.

Кто-кто, а уж Виктор Андреевич способен профессионально оценить те разрушительные и далеко идущие последствия, которые может иметь такой прецедент, как дело “Таких справ”. Остается надеяться, что Президент во всем разберется и вмешается. И не тихим умиротворяющим словом, а и власть употребив.

(“Грани+”, 22.08.2005)

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова вимагає негайно звільнити з-під варти головного редактора газети “Евпаторийская неделя” Володимира Лутьєва у зв’язку з погіршенням стану його здоров’я внаслідок оголошеного ним голодування.

Ніна Карпачова зазначає, що у зв’язку з погіршенням стану здоров’я його госпіталізували до Севастопольської міської лікарні, потім він перебував у Сімферопольському СІЗО, а з 2 серпня його перевели в ізолятор тимчасового утримання Севастополя, який, на її думку, вважається найгіршим в Україні. Там Володимир Лутьєв перебуває в камері разом із 13 іншими ув’язненими, повідомляє Інтерфакс-Україна з посиланням на прес-службу омбудсмана.

Ніна Карпачова вважає надуманими обвинувачення, що стали формальною причиною арешту журналіста. На її думку, подібний розвиток подій веде до загострення конфлікту та свідчить, що деякі сили розгортають наступ на свободу слова в Криму. Вона також звернулася до всіх журналістів із проханням виявити солідарність із Володимиром Лутьєвим.

Як повідомляє кореспондент “Дня” Микита Касьяненко (Сімферополь), ця справа в Криму триває вже кілька років. За інформацією агентства Контекст-медіа, восени 2002 року стосовно Володимира Лутьєва порушили кримінальну справу за підозрою у замовленні вбивства депутата Верховної Ради АРК Миколи Котляревського. Проте деякі матеріали справи свідчили про те, що таке обвинувачення може бути сфальсифіковане самими працівниками міліції Криму. І перший арешт Володимира Лутьєва в листопаді 2002 року викликав широкий суспільний резонанс, бо журналіст був відомий своїми викривальними матеріалами на адресу Миколи Котляревського та співробітників Євпаторійського УБОЗу. Сам Володимир Лутьєв розцінив кримiнальне та судове переслідування як “помсту колишньої влади та криміналітету за публікацію викривальних матеріалів” у його приватній газеті, яка, власне, й складалася виключно з таких матеріалів. Тоді суд відпустив журналіста на підписку про невиїзд, проте місцева міліція постійно вимагала арешту журналіста, хоча він не порушував режиму перебування на підписці.

Про ту давню справу в Криму багато людей уже встигли забути, аж раптом абсолютно несподівано 30 червня 2005 року за рішенням того ж Севастопольського апеляційного суду Володимиру Лутьєву був змінений запобіжний захід із підписки про невиїзд на арешт. Таким чином суд задовольнив заяву потерпілого та свідка, які стверджували, що, перебуваючи на волі, Володимир Лутьєв погрожував їм, затягував судове розслідування і порушував підписку про невиїзд. “Суд на своєму засіданні 6 липня відмовився задовольнити клопотання про експертизу підписів свідків і понятих, — йшлося у відкритому листі кримських журналістів Президентовi України. — Це, а також кілька інших обставин, у тому числі дані журналістів Інституту масової інформації, які провели власне журналістське розслідування, дозволяють нам ставити під сумнів об’єктивність і неупередженість судового розгляду справи Володимира Лутьєва в Севастополі...”

Володимир Лутьєв почав голодування 30 червня, одразу після рішення Севастопольського суду про його повторний арешт, яке журналіст розцінив як тенденційне. Голова Кримської асоціації вільних журналістів Лілія Буджурова вже заявляла, що розцінює справу Володимира Лутьєва як “лакмусовий папірець режиму”. Вона зазначила, що залежно від перебігу розслідування справи можна буде робити висновки про те, як нова влада ставиться до свободи слова та до журналістів...

(“День”, №142, вівторок, 9 серпня 2005 р.)

Виктор Коваленко — журналист, хорошо известный в профессиональной среде как электронных (ТВ, радио, интернет), так и печатных СМИ Украины. Работал на студии “1+1”, затем на “Новом канале”, с 2004 года перешел на радио “Эра”, где был первым заместителем главного редактора и руководителем службы новостей.

Виктор остро чувствует “болевые точки” украинской журналистики, часто выступает со статьями на эту тему, его мнение порой безоглядно и отнюдь не отличается комплементарностью. Мы попросили его оценить нынешнее состояние свободы слова в Украине и настроения в журналистских кругах.

“Свобода слова отдельных олигархов”

— Вокруг некоторых телеканалов витают слухи о смене владельцев, о продаже пакетов акций. Виктор, ваше мнение о том, что происходит?

— Мне кажется, что начался банальный передел: информационные ресурсы из одних рук переходят в другие. Причем с нарушением главного принципа, который декларировала новая власть — принципа открытости. Если бы каналы переходили в руки новых собственников честно и открыто, дескать, по таким-то обстоятельствам акции компании продаются, их выкупил новый собственник, он намерен вложить в канал 10 миллионов, чтобы компания работала еще лучше и приносила прибыль. Такой подход был бы открытым, а не так, как сейчас, когда мы вдруг узнаем, что какая-то ТРК перешла в руки другого украинского олигарха, поскольку он оказался ближе к выигравшим выборы.

Я заметил, что некоторые каналы, близкие к новой власти, сегодня грешат тем, что выполняют явные заказы. Речь идет о постановке в новостийный ряд отдельных материалов, о трактовках информационных сообщений, о разных нюансах, известных и понятных профессионалам. Признаюсь, что и мне в свое время скрепя сердце приходилось порой уступать подобного рода указаниям и заказам, прикрывать журналистов, которыми руководил, чтобы им не приходилось этого делать. Но я надеялся, что подобное явление отошло в прошлое.

— Как вы расцениваете конфликт между журналистами и Президентом?

— Свое отношение сформулировал так: если наших бьют, я вначале становлюсь на их защиту, а уже потом будем разбираться. Может, я и не прав, но такова моя позиция. Поэтому когда Президент оскорбительно отозвался о корреспонденте “Украинской правды” Сергее Лещенко и ряд журналистов направили ему открытое письмо, я тут же послал электронное письмо в редакцию УП с просьбой присоединить мой голос к подписавшимся. К сожалению, моя фамилия по каким-то причинам не сразу появилась в списках, что дало повод иным моим коллегам высказаться в том смысле, что я уже не журналист.

— Многие из тех, кто резко и открыто выступал против Кучмы и поднимал на щит Ющенко, сегодня почти столь же резко пишут статьи с критикой нынешнего Президента. Как вы считаете, это вследствие разочарования в нем? Или критика любой власти — это нормальное поле деятельности журналистики?

— Мне кажется, они хотят сохранить имя как журналисты. После того как столь рьяно они поддерживали “оранжевых”, когда те шли к власти, теперь столь же рьяно критикуют новое правительство, чтобы ни один критик не сказал, дескать, они заангажированы нынешней властью.

Недавно общался с одним из журналистов, наиболее активно осенью прошлого года устраивавших бунт в СМИ.У многих из тех, кто искренне поддерживал Виктора Ющенко, ныне огромное разочарование. Им обещали свободу слова, все мыслимые блага для журналистов. Сейчас они столкнулись с вещами, вызывающими глубокий пессимизм. Отсюда известное требование 760 журналистов к Президенту. Ведь оно родилось не просто после скандала с оскорблением одного из корреспондентов. Это реакция на многие действия власти. У меня не было таких сверхожиданий, как у других. В 2000 году я был “премьерским” корреспондентом студии “1+1”, побывал с Виктором Ющенко в Вашингтоне, посмотрел на многие вещи вблизи. Тогда я написал довольно критическую статью о нем. Назвать меня фанатом Ющенко трудно. Поэтому и разочарования у меня меньше, хотя, конечно, оно есть.

Период с 1994 по 1996 гг., когда Леонид Кучма пришел к власти, многие журналисты вспоминают как период “вакханалии свободы слова”. Это была высшая степень последней, когда не было никакого давления. А сейчас, мне кажется, уместно сказать, что у нас тоже вакханалия, но в другом контексте: это свобода слова отдельных олигархов, свобода слова кривых зеркал. Что такое свобода в журналистике? Это когда мы можем сами определять редакционную политику и бороться друг с другом исключительно путем повышения качества собственных материалов. Сделай лучше, чем конкурент, новости, комментарий, аналитику — и у тебя будет больше слушателей и зрителей. А сейчас разные олигархи по-прежнему держат свои СМИ на коротком поводке и стараются не столько получить материальную прибыль, сколько политическую. Это не идеал свободы слова.

“Что ставить в эфир — должны выбирать мы, а не Секретариат Президента”

— Несколько месяцев назад вы оставили престижную работу на радио “Эра”, где сделали немало для того, чтобы эта станция стала известной и профессиональной. Почему вы ушли?

— Я выполнял свою работу, под моим началом находилось 35 журналистов. Никаких претензий не было, владельцы радио “Эра” говорили: “Все нормально, мы развиваемся”. Но потом, начиная с марта, буквально за два месяца ситуация поменялась. Меня пригласили в Секретариат Президента на известную встречу шеф-редакторов крупнейших телеканалов. Когда позвонили мне лично, я переспросил: уверены ли вы, что должен приехать я — первый замглавного редактора? Да, ждут именно вас, был ответ. Поставил в известность руководство, оно ничего не имело против. Встреча в Секретариате прошла в теплой обстановке, нам сказали, что в будущем никаких “темников” не будет.

После встречи ощутил некое охлаждение со стороны как руководства, так и менеджерского состава радио “Эра”: раз пошел в Секретариат Президента, значит, заангажирован. Говорю, ребята, я пришел к вам и честно рассказал, о чем там говорили. Мы можем выслушать, посмеяться и далее честно проводить свою редакционную политику, а как иначе? Что ставить в эфир, должны решать мы, а не Секретариат Президента.

А через несколько дней главного редактора “Эры” пригласили на другую встречу, с Романом Безсмертным. Г-н Безсмертный жаловался редакторам, что ему мешает работать Секретариат Президента, не дает хода документам, касающимся административной реформы. Закралась мысль: началось разделение единой “померанцевой” власти. И почему-то одних журналистов приглашают на одни разговоры, а других — на другие.

Так вышло, что у меня испортились отношения с главным редактором. Здесь была и моя ошибка. Как раз в ту пору, когда вызывали журналистов в кабинеты власти, ко мне на факс пришел классический “темник”. Беру трубку, на том конце секретарь одного из политиков, которые сыграли ведущую роль в смене власти и нынче входят в десятку наиболее приближенных к Президенту, говорит: этот факс надо поставить в новости. Документ касался предложений власти в отношении малого бизнеса, он был из тех, которые ввели скоропалительно и уже спустя месяц отменили как неправильные.

Услышав такое предложение, стал улыбаться: Боже, неужели возвращаются времена “темников”, которые я так старательно обходил еще на “Новом канале”? Короче, нами опять пытаются управлять! Наверно, я наивный человек, ибо начал секретарше весело рассказывать, что только что она нарушила как минимум два закона: “О телевидении и радиовещании” и “Об информации”. Ну и Конституцию в придачу, ведь такой звонок можно расценить как прямое давление исполнительной власти. Секретарша ответила: “Извините, мы так больше делать не будем”. Я вскоре вышел из комнаты, и данный факс просто исчез.

— Кроме этого случая, вы больше не сталкивались с новейшими “темниками”?

— Не думаю, что это был единичный случай, скорее — тенденция. От коллег с других телеканалов, которые не принадлежат “оранжевым”, слышал, что и к ним приходят указания насчет подбора новостей.

— Можно ли утверждать, что появление подобного “темника” — часть именно государственной политики, а не частная инициатива одного из политиков, приближенных к нынешней власти?

— Конечно, трудно предположить, что он направлялся аппаратом Ющенко. Но этот факт говорит, на мой взгляд, о том, что многие фигуры из топ-десятки нынешней власти намерены вести собственную игру, в том числе отдавая указания СМИ. Было еще несколько ситуаций, когда пресс-службы политиков пытались давить на меня как редактора.

— С вашего разрешения давайте расставим акценты. Речь пока идет не о том, что нынешняя власть проводит тотальное давление на СМИ. Формулировка, насколько я понял вас, должна быть иная: некоторые деятели из нынешней властной верхушки пытаются влиять на новости конкретной радиостанции. Причем эти деятели не ведут общую политику, а, наоборот, пытаются склонить на свою сторону СМИ, так сказать, в частном порядке.

— Представители высшей власти? Да. Они хотят выглядеть в СМИ хорошо.

— А со стороны Президента такие заявления поступали?

— Нет. Я лично с ним не общался с 2002 года. И в последнее время ничего подобного от него не слышал.

Кстати, когда мне предложили работу на довольно высокой должности, я обнаружил, что за мной установлена слежка. Ее заметила и жена. Записал номера машин, которые ездили за мной. Одна из них была милицейской, стояла под домом, в ней сидели люди, но никто не выходил. Я поговорил со знающими людьми, поделился наблюдениями. Рассказал об этом знакомым иностранным журналистам. И слежка тут же прекратилась.

— Чем закончилась ваша история с радио “Эра”?

— В конце концов подал заявление “по собственному желанию”. Может, был неправ, что слишком эмоционально реагировал на какие-то вещи. Давление увеличилось, и я склонен связывать это с тем, что оно подогревалось отдельными политиками, которые часто появляются на радио “Эра”.

Потом у меня было несколько предложений о работе, но от одних я отказался, другие отзывали сами работодатели. Велись переговоры о том, чтобы занять должность главного редактора на одном крупном телеканале, но они окончились ничем. Так что уже в течение нескольких месяцев я без работы.

(“2000”, 26.08.2005)