До проблеми етичної небезпеки нашого суспільства

Про одну втрачену етичну категорію суспільної свідомості відкритих суспільств

Викликає глибоке занепокоєння той факт, що при обговоренні багатьох питань безпеки України – економічної, політичної, енергетичної, інформаційної, інтелектуальної (запропоноване В.Каспруком), питання про БЕЗПЕКУ ЕТИЧНУ, а отже, НЕБЕЗПЕКУ, яку становлять РУДИМЕНТАРНІ СТЕРЕОТИПИ РАДЯНСЬКОЇ ТОТАЛІТАРНОЇ СВІДОМОСТІ для ДЕМОКРАТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА, досі не ставилось, залишаючись на рівні загальних міркувань і ламентацій з приводу тяжкої спадщини минулого. Але саме ці РУДИМЕНТАРНІ СТЕРЕОТИПИ свідомості є ГОЛОВНИМ ГАЛЬМОМ для становлення ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА І ДЕМОКРАТІЇ в Україні.

Небезпеку такої легковажної недооцінки існуючої ЗАГРОЗИ – СУЦІЛЬНОЇ РАДЯНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ, що прискореними темпами відбувається за чинної влади, продемонструємо на прикладі лише одної втраченої етичної категорії суспільної свідомості, притаманної ВІДКРИТИМ суспільствам.

Підвалини будь-якої етико-правової системи становить КАТЕГОРІЯ ПРЕЗУМПЦІЇ. Для подальшого викладення необхідно навести класифікацію Презумпцій, запропоновану раніше [1].

Презумпції можна розрізняти:

– за характером і, відповідно, протиставляти Презумпції стверджувальні за змістом, незалежно від їхньої граматичної форми (як, наприклад, «ніхто не може бути позбавлений…»), та заперечні; а також поширювальні (через такі квантори, як «усі», «кожен», «будь-хто», «ніхто не» тощо) та обмежувальні (коли заборона чи, навпаки, дозвіл стосуються тільки певної частки членів суспільства);

– за статусом – експліцитні чи імпліцитні;

– за методологією – Презумпції, засновані на нормі, що є категорією ідеальною, та на узусі – категорії емпіричній (див. Таблицю).

Класифікація Презумпцій

Презумпції відкритих демократичних суспільств ґрунтуються на нормі і є стверджувальними, поширювальними та експліцитними. Вони урочисто проголошуються як основоположні принципи розбудови суспільства у відповідних документах – Деклараціях (Декларація прав людини), Хартіях тощо чи то як максими, що визначають прийняття рішень у конкретних галузях людської діяльності (Презумпція невинуватості у судочинстві, Презумпція психічного здоров’я у психіатрії тощо).

Презумпції закритих тоталітарних суспільств засновані на узусі і є заперечними, обмежувальними та імпліцитними.

Підміна норми узусом, притаманна закритим суспільствам, – один з головних засобів маніпулювання свідомістю членів цих суспільств. Достатньо відкрити будь-який словник української мови радянського періоду, аби переконатися в цьому. Норми, що відповідають функціонуванню й розвитку мови як системи, були суцільно підмінені русифікованими варіантами з мови Штепселя і Тарапуньки на підставі « частотності їхнього вживання». На засадах узусу, піднесеного до рангу норми, в тоталітарній радянській імперії ухвалювались постанови та «нормативи», приймалися закони, що у подальшому освячувалися «волею народу» і підтверджувались «одностайним схваленням».

Ще одним не менш успішним засобом маніпулювання свідомістю членів закритих суспільств є заміна експліцитних Презумпцій відкритих суспільств НАБОРОМ ГАСЕЛ та підміна – Презумпціями імпліцитними. Лицемірна радянська імперія - кращий приклад цього.

Саме суто зовнішня відмінність НАБОРІВ ГАСЕЛ відверто фашистської Німеччини і лицемірної радянської імперії дозволяла певний час приховувати тотожність обох злочинних режимів і, навіть, зберігати ілюзію їх протилежності. Справді, порівняємо:

– інтернаціоналізм VS войовничий расизм;

– пролетарі всіх країн, єднайтеся! VS Deutschland über alles,

– все для людини, все в ім’я людини в країні, де «так вольно – дышит человек», VS знищення «неповноцінних»;

– зворушливі розповіді «великого вождя всіх часів і народів» про взірцеву скромність «вождя революції Леніна» (що мало бути свідченням його власної скромності) та заклики її наслідувати VS «ХАЙЛЬ Гітлер!» тощо.

Усі розглянуті вище особливості Презумпцій закритих суспільств, реалізовані в тоталітарній радянській імперії, призвели до того, що саме поняття ПРЕЗУМПЦІЇ, як етико-правової категорії, притаманної відкритим демократичним суспільствам, фактично ЗНИКЛО зі свідомості суспільства.

Тут варто згадати про випадок, що яскраво ілюструє цей сумний факт. Якось я дала надрукувати рукопис своєї статті з візою завідувача відділу, як це було заведено в нашому відділі Інституту кібернетики, щойно прийнятій на роботу секретарці. Взявши рукопис до рук, вона почала уважно вивчати підпис «шефа» і раптом побігла до кабінету заступника. Миттю повернувшись і приємно всміхаючись, секретарка сказала, що перевірила, чи це справді підпис «шефа», бо, на жаль, він у нього дуже несталий – то такий, то – інший. Я була настільки приголомшена, що промовчала. Коли я прийшла за рукописом, вона поскаржилась, що одне слово, яке часто вживалося, так і не змогла збагнути. Це було слово «Презумпція». Почувши його, секретарка зраділа і сказала, що тепер розуміє, чому так сталося. бо раніше воно їй ніколи не траплялося. Цього разу я вже не промовчала! На моє запитання про її освіту вона з гордістю відповіла, що має вищу… педагогічну освіту, проте через родинні обставини за фахом (дякувати Богові!) не працювала. Але ж випускники того інституту та інших педагогічних вишів працювали і, виховуючи дітей, породжували і породжують подібних до себе етичних манкуртів. Можливо, саме етико-правовий рівень наших шкільних і дошкільних працівників і є однією з головних причин зростання кількості психічних розладів серед дітей та підлітків та їхнього тяжіння до «вулиці».

На жаль, царина педагогіки не є винятком. І якщо сьогодні серед дипломованих представників різних професій провести опитування з проханням «навести приклади відомих Вам Презумпцій», відповісти на питання «на які Презумпції ви спираєтесь у Вашій професійній діяльності, у стосунках з оточуючими тощо», «чи знайоме Вам слово „Презумпція“ і що воно означає», то співробітниця, про яку мовилося, не буде винятком…

Головна небезпека цього явища полягає в тому, що внаслідок втрати за добу радянського тоталітаризму поняття Презумпції як етико-правової категорії, притаманної відкритим демократичним суспільствам, в українському радянському суспільстві міцно закріпились Презумпції імпліцитні, обмежувальні, заперечні, засновані на узусі, властиві закритим недемократичним суспільствам.

Отримавши цей тягар у спадок, ми продовжуємо нести його у нашому посттоталітарному бутті, навіть не замислюючись над цим. І якщо МЕТАСТАЗИ МИНУЛОГО час від часу нагадували про хворобу, то за останні два роки за чинної влади хвороба набула загрозливої форми і вже виглядає як гострий РЕЦИДИВ, ба більше – СПЛАНОВАНЕ ПОВЕРНЕННЯ, що у ЗМІ та публічних виступах легковажно йменують «совковістю». А насправді в Україні зараз треба бити на сполох, бо то вже «сталінковість». Йдеться зовсім не про марші з портретами есхатологічного злочинця та інші зовнішні прояви (що також суттєво), а про повернення у створений ним ЗЛОЧИННИЙ МЕНТАЛЬНИЙ ТА АМОРАЛЬНИЙ ЕТИЧНИЙ ВИМІР.

Усі ми були свідками того шабашу судочинства – кричущих порушень Презумпції Невинуватості, які відбувалися і продовжують відбуватися у політично мотивованих процесах проти колишніх урядовців, насамперед екс-прем’єра. Цей шабаш міг би потішити самого творця «Презумпції Винуватості» – сумнозвісного прокурора Вишинського. Починаючи з чинного президента, а також його попередника, хвиля порушень цієї Презумпції стрімко котилась донизу – урядовці, високопосадовці всіх рангів, генеральний прокурор, його заступники, прокурори, судді, юристи різних щаблів «заслуженості»» наввипередки, ніби у перегонах, порушували засадничу Презумпцію судочинства. Перемогу, гідну книги рекордів Гінеса, здобула прокурорка, якій вдалось «угледіти» взуття Юлії Володимирівни біля ліжка, але на жаль, вона не змогла «розглядіти», чи то були «високі підбори, чи висока платформа». Однак, цих «речдоків» виявилось цілком достатньо для визнання факту «симуляції хвороби» екс-прем’єром.

Лаври переможниці, вочевидь, не давали спокою Головній гуманітарній радниці країни. Тож у відповідь на запитання про що вона думає, коли її запитують про Межигір’я та його власника, уникаючи, як зазвичай, прямої відповіді, вона розповіла про свої асоціації. Бачите, колись до неї приїхали прибиральниці, які там працювали, і привезли їй фото сауни. Цього «речдока» було достатньо для висновку про те, що екс-прем’єр проводила там вільний час із тодішнім прем’єром. У мене це теж викликало спогади – про мою шкільну вчительку історії. Вона схвильовано розповідала про жахні часи Середньовіччя, коли для обвинувачення жінки в чаклунстві достатньо було заяви сусідів про те, що в їхньому саду засохло персикове дерево після того, як та жінка кинула туди кісточку від персика. Книги рекордів Гінеса за Середньовіччя ще не було…

Таке демонстративне і зухвале порушення засадничої норми судової системи демократичних відкритих суспільств було помічене українським суспільством і з обуренням обговорюється у громадському транспорті, у чергах, на лавочках у дворах тощо. Головна ж небезпека хибних Презумпцій закритих суспільств полягає в тому, що саме через свою «імпліцитність» ці Презумпції не усвідомлюються, існують на глибинному підсвідомому рівні. А це неймовірно ускладнює їхню діагностику та свідому корекцію. Бо, як відомо, недіагностовані, а отже, неліковані, хвороби стають хронічними.

Механізм імпліцитного поширення Презумпцій яскраво змальований у наведеному в [2] уривку з біографії однієї північноамериканської письменниці. Згадуючи своє дитинство, вона розповідає, що в їхній родині ставлення до чорношкірих не обговорювалось і жодних вказівок щодо цього діти не отримували. Але вони самі все чудово розуміли і з легкістю засвоювали систему поводження з «кольоровими». Мати, яка завжди вчила їх ніжності, любові та співчуття до ближніх, батько, який ніколи не пропускав нагоди нагадати дітям, що «всі люди – брати», насправді своєю поведінкою демонстрували дітям, як тримати «кольорових» на відстані.

Загрозливу ситуацію імпліцитного використання хибних Презумпцій закритих суспільств, що нині склалась в Україні, можна продемонструвати на яскравих прикладах.

Саме Головна гуманітарна радниця країни у відповідь на протести проти непрозорості дій вищої влади авторитетно наголошує, що не все можна і не все треба говорити. Адже про військову, тобто державну, таємницю, знають навіть діти, що граються в дворі «у війну», тому роз’яснювати «не все можна» нема потреби. А ось із «не все треба говорити» складніше. Тож на запитання «що робити?» вона радить довіряти президентові і вірити, що він діє в інтересах України. Навіть якби йшлося про президента, обраного більшістю виборців (а не сорок вісім з гачком відсотків), рейтинг якого б неухильно зростав, а не стрімко падав, ця заява все одно була б не менш шокуючою.

Насправді, спокусливо, коли хтось за тебе робить щось для тебе корисне! Та ще й робить це краще за тебе! Тож наші далекі предки, відчуваючи обмеженість свого людського досвіду, вірили, що шамани, чаклуни, знахарі тощо знають усе краще від них, бо вміють спілкуватись із Духами, які або дають їм поради, або вселяються в них і діють за них. З появою цивілізацій вимоги зросли, і Верховні Жерці вже мали отримувати вказівки безпосередньо з Неба, а Верховні Правителі, на кшталт фараонів, самі несли вищу мудрість, бо були нащадками богів – Дітьми Сонця, Синами Неба тощо. Саме це глибинне підсвідоме прагнення, особливо в скрутні часи, перенести на когось необхідність приймати непрості рішення та відповідати за них і було вдало використане в першій половині ХХ століття лідерами двох однаково злочинних режимів й озвучено пронизливим «Хайль Гітлер!» та заколисуючими віршами, як от «Льотом сонячним орлиним мудрий вождь усіх веде» та бравурними піснями на кшталт «Сталин наша слава боевая, Сталин наша гордость и полёт, С песнями борясь и побеждая, наш народ за Сталиным идёт», пізніше означеними сором’язливим евфемізмом «культ особи». У другій половині ХХ століття в цих диктаторів з’явилися послідовники, подальша доля деяких з них нам добре відома і має бути грізною пересторогою новітнім шукачам лаврів Синів Неба і Дітей Сонця. А для нас пересторогою має бути попередження, яке нам залишили світлої пам’яті страдники сталінських таборів:

Старий Джо, на прізвисько «Хазяїн»,

Думає за нас, за вас, за цілий світ!

Ще далі Головної гуманітарної радниці пішов у своїх висловлюваннях «диригент» усіх голосувань фракції Партії регіонів. За його словами сьогодення та майбутнє в Україні визначає одна людина. А оскільки Програма президента розрахована на десятиріччя, всім філософам треба, засукавши рукави, виконувати цю Програму. На заздрість старому Джо!

Яскравою ілюстрацією рудименту радянської свідомості – Сталінської Презумпції Людини як «гвинтика» Системи – є аргументація представників партії влади під час обговорення «гарячих» питань регламенту Ради – голосування чужими картками та «скороченої процедури» прийняття важливих законів: яка різниця, хто кидає картку, коли «вже вирішено, як голосувати», та навіщо витрачати дорогоцінний час на дискусії у парламенті, коли на засіданні фракції» «вже все обговорили»? Отже, навіть не припускається можливість появи у членів партії влади власної думки під тиском нових фактів, доказів, аргументів у ході спільного обговорення в сесійній залі, а «скорочена процедура» поширює це на все суспільство, позбавляючи його можливості отримати якомога більше інформації задля формування власної позиції. Тепер не лише один старий Джо, а «вся королівська рать» – парламентська «більшість» думає за кожного з нас. Це є цинічним декларуванням ВІДМОВИ визнавати за членами нашого суспільства, зокрема і своєї партії, наявність власних думок і поглядів, а також можливість їх зміни, тобто ПРАВО на ВІЛЬНИЙ ВИБІР. У наведених вище прикладах діє імпліцитна заперечна обмежувальна Презумпція – заперечення Індивідуальності та Особистості в Людині, зведення її до рівня однорідної сірої маси.

Важелем реалізації цієї моделі в радянській імперії була невід’ємна від будь-якої тоталітарної Системи «вертикаль влади» – ТАБЕЛЬ О РАНГАХ – досконалий механізм нівелювання творчих Індивідуальностей та яскравих Особистостей у всіх сферах функціонування суспільства. Апофеозом її безглуздя був той факт, що у воєнні часи система різних «літерів» (продуктових пайків) для різних «рангів» поширювалась і на тварин. Як розповідали біологи, відповідальні за утримання тварин у цирках, слон Народного артиста мав пайок більший за слона Заслуженого.

Нагадаємо про відомий біологічний експеримент над популяцією пацюків. За результатами спостережень було виділено найсміливіших, найцікавіших, і винахідливіших з них. Їх та їхніх нащадків було позначено. Після цього штучно створили скрутне становище, і популяції слід було шукати вихід із пастки. Через деякий час його знайшов один з позначених пацюків. Усіх маркованих тварин вилучили з популяції, але пацюки плодяться дуже швидко, і у популяції знову з’явились «яскраві індивідуальності». Їх та їхніх нащадків теж позначили, а коли популяція знову потрапила у штучно створену скруту, її знову врятував один із позначених пацюків. Процедуру вилучення «яскравих індивідуальностей» разом із їхніми нащадками та штучне створення скрутних обставин повторювали п’ять разів. Після п’ятої «чистки»[1], коли популяція потрапила у пастку, її вже нікому було рятувати, і вона загинула. Чи не через багаторазові «чистки» у нашому минулому ми весь час потрапляємо у пастки, з яких нас немає кому вивести?

Якщо для відкритих Систем усвідомлення необхідної умови еволюції –НЕОБМЕЖЕНИЙ РОЗВИТОК ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ та ОСОБИСТОСТІ членів Системи – визначає їхні ПРІОРИТЕТИ, то для будь-якої тоталітарної Системи ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ та ОСОБИСТІСТЬ становлять СМЕРТЕЛЬНУ НЕБЕЗПЕКУ, яка загрожує самому існуванню таких Систем, а тому «ГОЛОВНИЙ ПРІОРИТЕТ» тоталітарної Системи – ЗАПЕКЛА БОРОТЬБА проти ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ та ОСОБИСТОСТІ її членів (Докладніше див.: [3]).

Наскільки ж глибоко ця абсурдна «Табель о Рангах» – візитівка закритих Систем – мала залишитися в пострадянській свідомості, щоб через більш як півстоліття після смерті «вождя всіх часів і народів» почути з вуст заступника міністра МОЗ України, що в комісію для огляду екс-прем’єра увійшли «висококваліфіковані фахівці, серед яких два доктори медичних наук», а від депутата з владної партії – закид Канаді, що звідти замість «професорів медицини» відрядили лікарів «рівня дільничних лікарень»! Пафосне висловлювання заступника міністра МОЗ нагадало відомого героя Ільфа і Петрова, який пишався тим, що серед багатьох жінок, котрі його кохали, одна була «зубний технік». Звісно, це може викликати тільки сміх. Але зневажливе висловлення народного обранця на адресу вітчизняних дільничних лікарів – тих, які першими поспішають на допомогу співвітчизникам, попри спеку, віхолу, слизькі тротуари та непрацюючі у висотках ліфти, попри мізерну платню і скрутні умови життя, викликає вже не сміх, а зловісну примару «слона народного артиста». А після появи Указу №246 від 5 квітня 2012 року про президентський кадровий резерв «Нова еліта нації» – це вже не примара «слона народного артиста», а сам «слон» власною персоною з погордою крокує країною. Нашою незалежною країною!

Найнебезпечнішим наслідком панування «ТАБЕЛІ О РАНГАХ» – регулятора суспільних відносин у закритих суспільствах – є втрата справжнього регулятора суспільних відносин відкритих суспільств – поняття РЕПУТАЦІЇ.

Яскравою ілюстрацією цього є Звернення «впливових жінок України» до світового жіноцтва з метою розкрити їм очі на «чиновницю-корупціонерку – екс-прем’єра». Гіркий гумор ситуації полягає в тому, що «уперед полком єдиним» йшов підпис спортсменки, знаної у світі спортивними перемогами, але, на жаль, не лише перемогами. Відомої також позбавленням Міжнародною федерацією права суддівства на певний час за порушення правил і фальсифікацію. Чи замислювалися титуловані Народні та Заслужені підписантки, охоче (а іноді й під тиском) ставлячи свій підпис проти чиновниці-корупціонерки поруч із підписом «спортсменки-корупціонерки», про наслідки цього для їхньої репутації? Чи може, їм просто це слово ніколи не траплялося, як і слово «Презумпція» вищезгаданій секретарці?

Демонстративну відмову від РЕПУТАЦІІ як «архаїзму» відкритих суспільств продемонстровано чинною владою нещодавно. На тлі відставок можновладців європейських країн через знайдені в їхніх колишніх працях відсотки плагіатів, в Україні винагородили призначенням на посаду віце-прем’єра з Гуманітарних питань людину, промова якої перед студентами одного з найпрестижніших вишів України була визнана суцільним плагіатом. Вражає безсоромність поведінки, як фігурантки подій – «гуманітарного взірця» для молодого покоління, так і влади, що старанно намагається довести світові свої європейські прагнення!

Не менш загрозливим симптомом ЕТИЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ нашого суспільства є виступи «діячів культури», які ґрунтуються на Презумпціях, притаманних закритим тоталітарним суспільствам.

Так, знана архітекторка, запопадливо намагаючись довести аристократичне походження свого патрона, «як архітектор, що по абрису і повороту голови, по формі рук може багато зрозуміти щодо генеалогічного дерева», стверджує приналежність патрона до «вищого стану», натомість його головного опонента – екс-прем’єра – до «плебейського». Про теорії, що становлять підвалини людожерської ідеології німецького фашизму, написано чимало, тому обмежимося лише нагадуванням про те, що Ейнштейн та інші світочі людства за подібними «тектонічними» критеріями потрапляють до «унтер-менший», на відміну від людоподібних герінгів, що за тими же критеріями визнаються вінцем еволюції людства і взірцем «вищої раси».

А популярна на цей час письменниця гучномовно проповідує дискримінаційний ценз на участь у мистецькому, культурному, громадському, взагалі суспільному житті країни на підставі анкетних даних (вік) та медичних довідок (стан здоров’я) і закликає «дати старим та хворим спокій». Не треба мати університетську освіту, бо зі звичайних підручників відомо, що в тих первісних людських колективах, де існували традиції шанобливого ставлення до віку, співчуття хворим і немічним, тобто умови можливої участі якомога більшої кількості членів цих колективів у здобутті нового досвіду, його збереженні і передачі нащадкам, були великі цивілізаційні здобутки, навіть попри відсутність писемності, введення якої дало потужний поштовх для подальшої еволюції. Натомість там, де зневажали немічність і вік, а отже не відбувалося накопичення і трансляції здобутого досвіду, їх чекало якщо не вимирання, то жалюгідне існування на грані виживання (Докладніше про колективну пам’ять Системи див. [4]).

А скільки б втратило Людство, якщо б до немічної Лесі Українки та прикутого до інвалідного візка Франкліна Рузвельта застосували запропонований українською письменницею критерій «здоров’я», а до Вінстона Черчиля та Джавахарлала Неру – критерій «віковий» і дали б «цим старим і немічним спокій»!

Отже, письменниця, що претендує на роль «володарки думок», особливо серед молоді, та доктор наук, професор, викладач престижного вищого мистецького закладу, так би мовити, «вихователька юнацтва», в унісон декларують засноване на імпліцитних обмежувальних заперечних Презумпціях закритих тоталітарних суспільств протиставлення суто біологічних факторів (вікових, генетичних, фізіологічних, «тектонічних» даних) та архетипних стереотипів ІНТЕЛЕКТУ і ДУХУ, що давно відкинуто здоровим глуздом, спростовано наукою і засуджене мораллю цивілізованих суспільств. Але тільки цивілізованих!

Тож треба визнати, що ЕТИКО-ПРАВОВІ КАТЕГОРІЇ ВІДКРИТИХ СУСПІЛЬСТВ для нашого посттоталітарного суспільства фактично є НОВИМИ КАТЕГОРІЯМИ, які слід цілеспрямовано і наполегливо вводити в суспільну свідомість, аби вони увійшли у плоть і кров громадян майбутнього ВІДКРИТОГО суспільства (Докладніше про це див.: [5], [6], [7] ). Але для цього треба позбутися РУДИМЕНТАРНИХ СТЕРЕОТИПІВ ТОТАЛІТАРНОГО МИНУЛОГО.

Досить часто в дискусіях між тими, хто намагається дати належну оцінку нашому тоталітарному минулому та їх запеклими опонентами, серед яких чимало народних обранців, доводиться чути від останніх, що в нашому «рідному совєтському тоталітаризмі» був неабиякий «позитив», який треба зберегти для нашої молоді, бо втрата цих «здобутків» завдала б великої шкоди майбутньому країни.

Навіть у найжахливішому сні неможливо уявити, як депутат Бундестагу з телеекрана розмірковує про «позитиви» фашистської Німеччини, які треба зберегти для майбутніх поколінь! І цілком зрозуміло, чому: Міжнародний Нюрнберзький Суд засудив злочини цього тоталітаризму і затаврував їх як ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ, що не мають виправдання. За народними віруваннями, в могили упирів вбивали осикові кілки, аби вони ніколи не воскресли, в могилу радянського тоталітаризму кілка не вбито – СУДУ НАД СОВЄТСЬКИМ ТОТАЛІТАРИЗМОМ НЕ БУЛО. В документах партійних з’їздів, на що полюбляють посилатися палкі адвокати совєтського тоталітарного режиму, його було засуджено в невиразних формулюваннях, як то «порушення соціалістичної законності» та «культ особи», без жодної згадки про Голодомор, Катинь, депортації народів – есхатологічні злочини, що відбулися, та про такі, що планувалися, але не встигли відбутися. Саме відсутність ЮРИДИЧНОГО ОСУДУ ТОТАЛІТАРНОГО РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ В ЦІЛОМУ ЯК СИСТЕМИ, попри широке міжнародне визнання його окремих масштабних злочинів, є підставою для заперечення порівняння Сталінського тоталітаризму з Гітлерівським, яке пожвавлюється щорічно з наближенням 9 травня.

Для розриву з минулим ЮРИДИЧНИЙ ОСУД радянського тоталітаризму за ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ, хоча й необхідний, але недостатній. Для ОСТАТОЧНОГО «ОЧИЩЕННЯ і НЕПОВЕРНЕННЯ» потрібний СУД над РАДЯНСЬКИМ ТОТАЛІТАРИЗМОМ як СИСТЕМОЮ, отже, засудження його злочинів як МЕТАЗЛОЧИНІВ – ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ РОЗУМУ з більш загальних позицій – позицій МЕТАЕТИКИ – ЕТИКИ РОЗУМУ на засадах МЕТАПІДХОДУ [8].

А ЗАВЕРШЕННЯМ має бути обов’язкова РИТУАЛІЗАЦІЯ, своєрідна САКРАЛІЗАЦІЯ, що засвідчила би СВІДОМИЙ РОЗРИВ З МИНУЛИМ В ЕТИЧНОМУ ВИМІРІ, та ВІЧНА АНАФЕМА у вигляді ЧОРНОГО ОСИКОВОГО ГРАНІТНОГО КІЛКА (Про це див.: [9]).

Але то вже тема іншої розмови.

1. Крейн І.М. Грані гуманітарної кібернетики // Вісн. НАН України. – 2002. – №7. – С. 29–37.

2. Reflections on Racism //Tolerance, Unity Amidst Diversity. The Role Spurloсk J. Some of Psychiatrists.– Amsterdam – Kiev: A Geneve Initiative Network Publication, 1994.–P.10–1)

3. Крейн І.М. Концепція толерантності як універсальної категорії еволюції Розуму : Метапідхід // Вісн. НАН України. – 2006. – № 11. – С. 22–42.

4. Крейн И.М. Естественный Разум и искусственный интеллект. ІІІ. Internetкак этап развития внешней памяти Разумних систем (постановка проблемы). // Управляющие системы и машины.–2001.– №1.– С. 79–89).

5. Krein I.M. An Ethic of Intelligence // 44-th Congr. of the Intern. Astronaut.Federation. – 16–22 Oct., 1993. – Graz, Austria / Paris, 1993 – 3 p. (Prepr. IAA/9/2–93–794).

6. Крейн І.М. Аксіологічні аспекти розвитку Розуму та Цивілізацїі // Права людини в Україні. Інформ.-аналіт. бюл.– Вип. 19. «Права людини в Україні». – К.: Укр.-Амер. Бюро захисту прав Людин, 1996. – С. 27–38.

7. Крейн И.М. Презумпции в общественном сознании // Мова та культура –Т.1. – Вып. 3.– С. 74–85.– К., 2001.

8. Крейн І.М. Україна: Метавиклик – Метавибір // Вісн. НАН України. – 2005. – № 2. – С. 3–1).

9. Антонюк З. Два кінці «етичної драбинки». // Критика. – 2009, ч.7–8.–С. 28–31.

КРЕЙН Ірма – кібернетик, кандидат філологічних наук. Старший науковий співробітник Міжнародного науково-навчального центру інформаційних технологій і систем НАН України та Міністерства освіти і науки України.

Координатор Міжнародної дослідницької асоціації «Глобальні проблеми розвитку Розуму і гуманізація міжнародних, міжетнічних, міжконфесійних та міжособистісних відносин».

[1] В Академічному російсько-українському словникові російське слово «чистка» у його загальному значенні перекладається українським «чищення», але як там зазначено, «…політ.– „чистка“». Це – справді мовний пам’ятник тієї епохи!