пошук  
версія для друку
04.12.2001 | Євген Захаров, Всеволод Речицький

Інформаційна безпека або небезпека відставання?

   

Харківська правозахисна група

Інформаційна безпека або небезпека відставання?

Нам уже доводилось писати про надзвичайно шкідливу, на наш погляд, тенденцію усе більшого засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну, що спостерігається на всьому постсоціалістичному просторі, і яка стала особливо характерною в останні роки в Україні. Вона уявляється найбільше небезпечною для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини й основних свобод, і от чому.

Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й просто рішення в царині областей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обгрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах.

Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів.

Ця ситуація видається до певної міри природною, якщо взяти до уваги органічну природу і характер взаємовідносин інформації і влади: у кібернетичному сенсі інформація, як говорив Абрахам Моль, є “кількість непередбаченого, що міститься в повідомленні”. Тому справжня інформація породжує інтелектуальні спокуси, що загрожуть порушити соціальний status quo. На варті останнього звичайно стоїть виконавча влада. З метою соціальної стабільності влада пересуває інформаційні новинки в дальній кут, і спочатку здається, що нічого поганого не відбувається. Криза і глибока соціальна фрустрація з’являються пізніше. В результаті гарні наміри влади та й сама вона дискредитуються. Для запобігання подібних ситуацій досвідчені демократії розробляють конституційні гарантії, що забороняють кому б те не було втручатися у свободу інформаційного обміну. Яскравим прикладом таких гарантій є Перша поправка до Конституції США, що забороняє навіть конгресу приймати рішення, що загрожують інформаційній свободі.

Оскільки саме нове знання дає можливість ефективно вирішувати суспільні проблеми, остільки обмеження доступу до інформації означає безумовне гальмування соціального розвитку і суперечить ідеї прогресу науки. Як говорив західний філософ науки ХХ століття Пол Фейєрабенд, в інтересах наукового прогресу допустимо усе, бо наука є колаж, а не бюрократично організована система. Тому виглядає помилковим рішення розробників нової версії Закону України “Про державну таємницю” віднести до відомостей, що становлять державну таємницю, інформацію “про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції або технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність і національну безпеку України”. Держава може і повинна обмежувати доступ до інформації, що необхідна для реалізації функцій охорони порядку і безпеки – інформації, що на свій страх і ризик добувають силові структури і яка виступає як відомості, про які апріорі відомо, що їхнє розголошення може завдати шкоди. Проте ні в якому разі не можна обмежувати доступ до інформації, відносно змісту якої ще нічого не відомо на майбутнє.

На порозі нового тисячоріччя мало в кого збереглися сумніви в тому, що ефективніше розвиваються саме ті суспільства, у яких більш вільно та швидко розвивається творча думка, що черпає своє натхнення в інформаційній сфері. Саме тому прямолінійно охоронна тенденція української законотворчості виглядає системно небезпечною для країни. Тим більше, що в цій царині ми і так дуже відстаємо. За кількістю користувачів Інтернету на 100 тисяч населення ми на передостанньому місці в Європі (менше тільки в Бєларусі). І це не рахуючи того, що майже всі користувачі “Всесвітньої павутини” живуть у нас лише у великих містах.

Взагалі наука, у якій створюється політичне й економічне майбутнє країни, у нас ледь животіє. У нас нема жодної (!) книгарні європейського рівня, де можна було б знайти сучасні наукові книги на основних іноземних мовах. Цим Україна різко відрізняється від інших європейських посттоталітарних держав. Наприклад, у Будапешті– столиці країни, населення якої в п’ять разів менше українського, кількість спеціальної англомовної літератури в двох спеціалізованих книгарнях вимірюється тисячами найменувань. Тонус же столичного життя в Україні в останні роки очевидним чином усе більше оміщанюється. Що ж стосується поточного стану сільських районів, то провінційна українська книготоргівля комуністичних часів здається тепер недосяжним ідеалом. Складається враження, що в Україні взагалі немає культурної політики. Бібліотеки майже не комплектуються новою літературою, а число наукових періодичних часописів сильно скоротилося.

Мізерне державне фінансування є цілком недостатнім для підтримки науки. В цілому стан інформаційного забезпечення в Україні настільки жалюгідний, що нові покоління українських вчених часто виростають, не підозрюючи про реальні масштаби світових досягнень у близьких їм галузях. У гуманітарних вузах України працюють сотні фахівців, дотепер незнайомих з книгами, що змінили обличчя світового гуманітарного знання. Навіть у перекладах багато наукових джерел сприймаються фаховою українською аудиторією неадекватно, тому що кращі сучасні книги часто виявляються написаними в ментальному регістрі, що не розпізнається і не прочитується вітчизняними кандидатами і докторами наук. При цьому “нерозуміючі” вчені і менеджери науки захищаються ксенофобною тезою про те, що “насправді нам у них навчатися нема чому”. Сучасних знань виявляється недосить вже і для обгрунтованої підозри у власному неуцтві.

Кращі учені виживають сьогодні за рахунок грантів від міжнародних фондів. Зараз це єдина можливість для визначення реальної цінності наукової творчості, тому що ринок науки в країні в іншій формі практично відсутній. При цьому, проте, вільна передача наукової інформації закордонним колегам, неутруднений науковий дискурс вочевидь турбують державні структури, про що красномовно свідчать як уже прийняті нормативні акти, так і законопроекти, що готуються в країні (наприклад, “Про інформаційний суверенітет і інформаційну безпеку України”, “Про інформаційну безпеку в мережах передачі даних” – назва робоча). Що ж стосується практичних справ, то в цьому відношенні симптоматичною здається така історія.

21 жовтня 1999 р. у газеті “Факти” з’явилося повідомлення про те, що співробітниками СБУ в Севастополі “припинена діяльність групи вчених одного з НДІ, що намагалися організувати відплив за рубіж деяких експериментальних наукових матеріалів. За повідомленням прес-служби СБУ, від імені закордонних наукових центрів повинна була проводитися оплата “послуг” кримських учених. За надану інформацію гроші перераховували на рахунок одного з учасників групи, який потім розраховувався готівкою (доларами) із колегами”. При цьому в прес-службі СБУ заявили, що “ця інформація настільки секретна, що ні назви НДІ в Севастополі, ні тематики врятованих (sіc – авт.) спецслужбами наукових досліджень, ні тим більше імен замішаних у витіку людей, обнародувати поки не можна”. Аналогічна інформація була дана в кримських газетах під характерними назвами “На чисту воду” (“Слава Севастополя”, 23 жовтня), “Злочинці заарештовані” (Кримська газета”, 27 жовтня) і іншими... З гідним кращого застосування ентузіазмом газети повідомляли, що був налагоджений “збут закритої інформації” в одну з країн Заходу і що “керівника злочинної групи заарештовано”.

Але минуло трохи менше місяця, як “секрет” був розкритий. 17 листопада в “Славі Севастополя” з’явилася велика стаття Юрія Кондрат’єва “В’язень СБУ Піонтковський намагався полегшити державну скарбницю на мільйони доларів”, а 19 листопада газета “Сьогодні” помістила відповіді начальника прес-служби СБУ Анатолія Сахно на питання кореспондента газети Олександра Корчинського. Полковник А.Сахно пояснив, що група співробітників Інституту біології південних морів і Морського геофізичного інституту (далі ІнБПМ і МГО під керівництвом доктора наук Сергія Піонтковскього повинна була у відповідності з грантами від фондів ІNTAS і “Дарвіновська ініціатива” передати в Плімутську лабораторію результати досліджень більш ніж 40 морських експедицій, здійснених ученими ІнБПМ і МГО з 1963 по 1998 рік. “Ці дані – наше національне надбання!” – заявив полковник. – “Й вони оцінюються, за скромними підрахунками, у 200 млн. доларів, а за іншими – у мільярди. Причому частина робіт проводилася під грифом “Абсолютно секретно” на замовлення Міноборони СРСР і не підлягає розголошенню навіть сьогодні. А тут мова йде про передачу всіх згаданих унікальних матеріалів у лабораторію Плімута, яка є відомою своєю військово-прикладною орієнтацією”.

За кілька днів до цих двох публікацій Сергію Піонтковському було пред’явлене обвинувачення в проведенні незаконних операцій із валютними цінностями, здійснених організованою злочинною групою, і взята підписка про невиїзд. Цьому передував дводенний допит, обшук в інституті і дома, вилучення наукових рукописів, документів, комп’ютерів, дискет, грошей.

Що ж викликало такі неординарні дії співробітників СБУ? Група біологів двох інститутів під керівництвом Сергія Піонтковського повинна була узагальнити результати численних експедицій по біорізноманітності тропічних вод Індійського та Атлантичного океанів, опубліковані раніше у відкритих наукових журналах і подані на численних міжнародних симпозіумах, а також створити базу даних на лазерному диску, увівши цю інформацію в науковий обіг у зручному для використання вигляді. Робота ця виконувалася разом з ученими Росії, Великобританії, Голландії і США відповідно до проекту, який пройшов як внутрішню, так і міжнародну експертизу і фінансувалася на паритетних засадах Держбюджетом України і Фондом Європейського Союзу ІNTAS (міжнародна асоціація сприяння співробітництву з ученими нових незалежних держав). Про це йшла мова в листі першого заступника міністра науки і технологій України Бориса Гриньова на ім’я тодішнього голови СБУ Леоніда Деркача від 27 жовтня 1999 р., у якому відзначалося, що ця справа “викликала значний міжнародний резонанс, що, напевне, матиме негативні наслідки для міжнародного науково-технічного співробітництва України і не сприятиме підвищенню її авторитету, а також суперечитиме державній політиці інтеграції України у світовий науковий простір”. Проте ці роз’яснення не задовольнили СБУ.

Варто підкреслити, що ніхто з учасників проекту, за словами Сергія Піонтковського, ніколи не мав доступу до відомостей, що становлять державну таємницю, а ІнБПМ уже дев’ять років взагалі не веде такої тематики. Тому всі обвинувачення в передачі секретної інформації видаються цілком безглуздими. Вражають також своєю обмеженістю міркування журналістів і співробітників СБУ про наукову працю севастопольських біологів. “На відміну від багатьох закордонних НДІ в ІнБПМ і МГИ не проводиться експертно-вартісна оцінка науково-технічної інформації, що є власністю держави і може виступати в якості товару на міжнародному ринку. Саме собою, вона навіть не поставлена на балансовий облік. Унікальним дослідженням навіть не привласнений гриф “для службового користування” – пише Юрій Кондрат’єв. І ще: “Дані по темі гранту переносилися на магнітні носії і ставали надбанням, на жаль, уже не нашої науки. У цьому й полягала вся “дослідницька діяльність”..., грубо були порушені авторські права наукових співробітників... “. Юрію Кондрат’єву, очевидно, невтямки, що будь-яка справжня наука інтернаціональна; що обмін інформацією у світовому науковому середовищі проводиться зазвичай безплатно (плата зводиться до оплати послуг провайдера Інтернету, тому за один долар цілком реально перекачати у свій комп’ютер багатосторінкові надбання “чужих” наук); що, випускаючи CD із базою даних, українські вчені саме підтверджують і закріплюють свій пріоритет і авторство...

Цитуючи американського професора Карла Банса, який сказав, що “діяльність Сергія Піонтковського заощаджує для США 15-20 тисяч доларів у день”, А.Сахно відразу ж за тим стверджує: “...Світ улаштований так: якщо в одному місці прибуде, то в іншому неодмінно зникне. Ми не можемо допустити, щоб “зникало” в Україні”. Ця невибаглива філософія в дусі чеховського “Листа до вченого сусіда” застосовується для оцінки процесів, про реальну структуру й особливості яких в автора навряд чи існує адекватне уявлення. Адже майже все в цій галузі виходить навпаки: наукова інформація– це продукт, вартість якого при передачі не зменшується, а збільшується через можливості її нових застосувань. Тому той, хто спроможний передати іншому більше інформації, завжди буде у виграші. Тут, як у поемі Шота Руставели, діє мораль: “що ти сховав – те пропало, що ти віддав – те твоє”. Якщо ми і цікаві сьогодні зовнішньому науковому світові, то саме завдяки таким українським ученим, як С.Піонтковський, що “набагато випереджають американських або, наприклад, британських дослідників” (Карл Банс) і дослідження яких готові фінансувати міжнародні фонди. Цікаво, чи припускає А.Сахно хоча б потенційну можливість існування і передачі українських грантів за дослідження, що ведуться іноземними вченими за кордоном? Адже в рамках його службових уявлень це було б дурною й ризикованою розтратою національних коштів.

Сьогодні головне багатство будь-якої країни– люди, спроможні створювати нове, саме вони залучають такі необхідні Україні інвестиції. Ще Д.Локк говорив, що стосовно своїх інтелектуальних можливостей індивіди між собою різняться більше, ніж люди взагалі відрізняються від тварин. І якщо в нашій історії присутній драматичний момент, то полягає він у тому, що офіційна система науки й освіти в України сьогодні практично не розпізнає, не визнає і не винагороджує по-справжньому обдарованих людей. Замість цього функціонує похмура ваківська система наукової атестації кадрів, що доповнюється не менш тьмяним ранжуванням спеціалістів у системі Міносвіти. Саме в їх бюрократичних жорнах й досі створюються апріорі виключені зі світового наукового співтовариства кандидати і доктори наук, доценти і професори. Писати про те, що за рівнем інформаційної забезпеченості рядовий західний студент на порядок, а то і на два перевершує українського галузевого академіка і зовсім незручно...

Зауважимо, що С.Піонтковський, із 1992 р. працюючи на Заході, міг уже давно емігрувати і розвивати “чужу” науку. Але замість цього він постійно добував фінансування для своїх колег у Севастополі, що давало можливість продовжувати наукову діяльність не тільки особисто йому, але і колегам. Адже в ІнБПМ у 1999 р. науковим співробітникам оплачували тільки два дні в тиждень, тобто місячна зарплата складала близько 100 гривень (для порівняння: стільки ж заробляє прибиральниця в студентському гуртожитку Університету Едінбурга за 4 години).

На початку лютого 2000 року під тиском Європейського Союзу (фонд ІNTAS призупинив фінансування всіх наукових проектів в Україні на 9 місяців) справа Піонтковського за 80 статтею КК була закрита в порядку ст.7 КПК. Піонтковський одразу виїхав в США, де досить швидко тримав статус політичного біженця.

Справа Піонтковського, на нашу думку, переконливо свідчить, що при неправильних інформаційних орієнтирах діяльність СБУ, як спеціально уповноваженого державного органу у сфері забезпечення охорони державних таємниць, швидко перетворюється в пряму загрозу українському громадянському суспільству. Немає потреби доводити, що інформаційна закритість в усьому світі має один результат – вона веде до стагнації і масового від’їзду талановитих людей. Тому, на наш погляд, і необхідна широка суспільна дискусія про те, яка інформація повинна контролюватися “в Україні і не в Україні”, і яким чином історії, подібні до справи севастопольських біологів стали б у нашій багатостраждальній батьківщині надалі неможливими.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори