пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200128
19.12.2001 | Віктор Дзеревяго, м. Харків

Зруйнувати антиукраїнськi мiфи, що існують в російському суспільстві, повинні самi росiйськi iнтелектуали

   

То є гарна штука — свобода слова. I для того, хто теє слово промовляє, i — не меншою мiрою — для тих, хто може i хоче слухати. Для перших це можливість сказати про наболiле, „вилити душу“, „себе показати“ в рештi решт. А для других — неоцiненний iнструмент, бо лави тих, хто професiйно послуговується словом, аби приховати справжнi свої думки та намiри, обмеженi (дипломати, вищi урядовцi, полiтики та вiдвертi пройдисвiти), тож чим бiльше „мовцiв“, тим реальнiшою для „слухача“ є можливiсть скласти вiрне уявлення про оточуюче середовище та осiб, що в ньому мешкають.

Останнiм часом з’явилася чудова трибуна для полiтично активних i водночас — нове джерело поживи для роздумiв полiтично допитливим — Iнтернет. Тут можна, примiром, без запрошення та у зручний для себе час потрапити на вiдносно демократичну i, хочеться вiрити, слабо цензуровану тусовку „неофiцiозної“ елiти сусiдньої країни та подивитись, чим та елiта „дихає“. I одержати про те бiльш повне уявлення, нiж його дають iншi — друкованi та електроннi — сусiдськi засоби масової iнформацiї. I зробити для себе вiдповiднi висновки. Все це можливо, звiсно, якщо бодай розумiєш сусiдську мову; зухвалі ж невігласи можуть втішатися тим, що „многія знанія — многія печалі“.

Днями менi до рук трапилась добiрка останнiх за часом матерiалiв на „українську“ тему з електронного „Русского журнала“. Можна було б радiти тiй увазi, яку „меншi брати“ попри купу власних проблем (Чечня, енергетичнi кризи в регiонах, олiгархи, алкоголiзм, катастрофи тощо) придiляють iсторiї та сьогоденню країни, звiдки до них прийшли християнство, писемнiсть, вища освiта. Можна було б радiти, якби не змiст та настрої переважної бiльшостi (семи з десяти) публiкацiй. Вибачте, але то є мiшанина з невiгластва та апломбу, хибного трактування одних iсторичних подiй та замовчування iнших, вiдвертої неправди та зверхностi не за чином! Можна iз сумом констатувати — росiйською громадськiстю й досi володiють емоцiї, генiально висловленi десять років тому у вiршi покiйного Й.Бродського „На нєзавiсiмость України“. Емоцiї тi (згадайте вiрша!), як на мене — бридкi: дрiб’язковi образи, упередженiсть, злостивiсть (навіть не вірилось спершу, що те написав Поет; на жаль, авторство невдовзі підтвердилося).

Я беззастережно визнаю справедливiсть росiйського прислiв’я: „На чужой роток не накинешь платок“. Хотiв би лише запитати „братiв“-росiян: чи усвiдомлюють, що саме потоки бруду та безпiдставних кепкувань, якi без сорому, навiть iз помiтним задоволенням вони виливають на Україну через „спiльний iнформацiйний простiр“, є суттєвою причиною того, що в Українi у їхньої держави, м’яко кажучи, не додається друзiв? Економічний егоїзм сусідки та її спроби шантажувати помічають та розуміють не всі, „пряму“ ж мову з-за північно-східного кордону у нас чути добре, тож у кожного є можливість самому оцінювати почуте. Та співставляти його зі своїм „знанням про предмет“ та з власними уявленнями про порядність та мораль. Можливо, дiйсно „у нєй особєнная стать“, i росiяни ладнi брататись iз тими, хто їх вiдверто зневажає, зазіхає на їхню землю, складає про них бруднi, безглуздi та злобнi плiтки, завзято паплюжить все для них святе? Не берусь судити, хоча й думаю, що це не так. Тоді чому вони дивуються прагненню українців уникнути „братніх“ російських лабет? Адже Україну так вже точно можна вимiряти хай i не „аршином общим“, а загальнолюдським метром. Тож i реагуємо на по сутi „iнформацiйну вiйну“ проти нас так, як вiддавна реагують нормальнi люди в усьому свiтi: здивування — образа — обурення — неприязнь. Згадаймо Бiблiю, а конкретно — 109 псалом: „Боже слави моєї, не будь мовчазливий, бо мої вороги порозкривали на мене уста нечестивi та пельки лукавi, язиком неправдивим говорять зо мною!.“ i далi за текстом. Згадали? Тоді звернiть увагу: Книга Книг однозначно трактує тих, що „.оточили мене словами ненавистi i без причини на мене воюють.“, як ворогiв!

Цей псалом все частiше спадає на думку по ознайомленнi з черговим твором про Україну, що його з „братньої любовi“ чи ще хтозна з яких мiркувань запускають свiтом російські автори. Думаю, щось подiбне вiдчуває щораз бiльша частина моїх спiвгромадян. Невже ж в Росiї, яка завжди пишалась своїми iнтелектуалами та своєю православнiстю, не знайдеться людини, яка б, спираючись хоч на елементарну логiку, а хоч i на Святе Письмо, спробувала б пояснити росiянам, що у дiйсно „прохолодному“ ставленнi в Українi до них з їхнею державою винувата не мiфiчна „галiцiйская пропаганда“, а їхнi власнi органи мовлення та озвученi тими органами росiйськi погляди на себе та на оточуючих?

I дiйсно, чого сподiваються, примiром, автори iнтернетiвської статтi „Раздєл Украини как оптимальный вариант для установления добрососедских отношений“? Невже, оплескiв в Українi?

I це — тiльки пересічний елемент, довiльно вихоплений для прикладу з одного лише iнтернетного „улову“. Майже все iнше в ньому — подiбного штибу. А ще — настрої, про якi вже сказано вище.

Шкода менi росiян! Завдяки „мовному самообмеженню“ вони позбавленi можливостi черпати iнформацiю безпосередньо з сусiдських першоджерел, а з такими „iнформаторами“ — мають обмаль шансiв скласти для себе правдивий образ п’ятидесятимiльйонної сусiдки. Он навiть єдина(!) з десяти в цiлому розважлива та доброзичлива стаття „Росiйскiе мiфи про Україну“ демонструє слабку поiнформованiсть автора з деяких питань українського сьогодення. I не дивно: вже згаданий „спiльний iнформацiйний простiр“ сформовано таким чином, що в бiк України без перешкод лине росiйський офiцiоз, „олiгархiоз“ та „шовiнiоз“, а в зворотному напрямку пропускають слабенький потiчок вiд заангажованих власкорiв тих-таки росiйських ЗМI, „об’єктивнiсть“ яких у нас тут добре вiдома. Тобто росiйських громадян власна елiта „вiдсiкає“ вiд iнформацiї з України, а натомiсть пiдсовує їм (а водночас, через „спiльний iнформацiйний простiр“ — i нам в Україну) своє тлумачення українських справ, до того ж, тлумачення потворне. На цьому тлі поодинокі хай навіть не доброзичливі, а просто об`єктивні кореспонденції про Україну сприймаються наче промінь світла у темному царстві, який, коротко виблиснувши, захлинається оточуючим мороком.

Між тим, якби обiг iнформацiї мiж Росiєю та Україною був дiйсно вiльним та чесним взаємообмiном, багато хто з росiян, я певен, швидко збагнув би, що з українцiв нема чого кепкувати, а де в чому їм можна навiть позаздрити. I дiйсно, нашi Президенти не розстрiлювали з танкiв Верховну Раду, не призначали собi наступникiв, не впроваджували довiчного президентства; нашi вiйськовi не влаштовували заколотiв; ми не маємо збройних конфлiктiв; в нас скасовано смертну кару, нашi закони про мови, про нацiональнi меншини та про свободу совiстi — найдемократичнiшi на теренах СНД (i головне — вони дiють!). Наша iсторiя сягає корiнням такої сивої давнини, що аж моторошно стає; наша столиця вже була величезним (як на той час) християнським центром, коли не те що Петрової вигадки — Росiї або її попередницi Московiї — навiть самої Москви київського вигнанця-князя Юрiя Довгорукого ще й у заводi не було, i нашi головнi святинi — ще з тих часiв. У нас — багатовiковий досвiд хай i вiдноносно демократичної, але виборностi управлiнської елiти. У нас ще залишились живими герої з-помiж безлічі тих, хто чинив збройний спротив тоталiтаризмовi у той час, коли всi навкруги щиро або не дуже, але в повний голос славили „батька народiв“. У нас в Українi практично КОЖЕН (ну хiба що окрiм малої частини „русскоязичного насєлєнiя“) на додачу до своєї рiдної вiльно володiє росiйською або якоюсь iншою з мов сусiдiв близьких та далеких. Нарештi, у бiльшостi з нас є „цар в головi“, тож не потребуємо царя „в натурi“.

Повторююсь: усьому цьому, i ще багато чому у нас можна позаздрити. Позаздрити по-доброму, з приязню та співчуттям. Або — чорною заздрiстю, тiшачи власний комплекс меншовартостi обпльовуванням чужих святинь, виставлянням чужих чеснот вадами, а також пошуками скалок у чужому оцi. На жаль, видається, що саме чорна заздрiсть керує російською елітою, коли вона інформаційно „блокує“ Україну та розпалює серед свого народу антиукраїнські пристрасті.

Так, у нас багато проблем. Ми бачимо їх зблизька виразнiше, нiж аналiтики з Москви, не вважаємо бiльшими за росiйськi i переймаємось виключно їхнiм вирiшенням, а не, примiром, поверненням „пiд нашу руку“ чудi, меря, муроми та „iсконно української Тьмутараканi“ або „незаконно переданих бiльшовиками до складу РРФСР частин Бiлгородської, Курської та Воронезької областей“. I у цiй зосередженостi на собi — запорука того, що ми їх, тi проблеми, подолаємо. Ранiше — за умов доброзичливого оточення, а якщо в нас i надалi вбачатимуть об’єкт „братньої любовi“ — пiзнiше, але подолаємо неодмiнно. Тож не варто росiйським iсторикам та аналiтикам витрачати iнтелектуальнi сили та морочити людей мареннями про „вторую Росiю“ за Г.Павловським, „росiйськi губернiї“ за Солженiциним та про „отдєлєнiє Галицii“: на цiй землi була i є Україна. I завжди буде Україна, така Україна, за яку ми голосували на референдумi 1991 року, де за романтичним висловом першого нашого Президента Леонiда Кравчука „етнiчним росiянам житиметься краще, нiж у Росiї, полякам — нiж у Польщi, євреям — нiж у Iзраїлi“, АЛЕ ДЕ Й ЕТНIЧНI УКРАЇНЦI ПОЧУВАТИМУТЬСЯ НАРЕШТI ВДОМА.

І ще: українцi (незалежно вiд етнiчного походження) не менше, нiж росiяни — Росiю, люблять свою Батькiвщину. I якщо у нас не заведено кричати про це на кожному кроцi та за кожної нагоди, це не повинно вводити в оману: в разi потреби Україну знайдеться кому i чим захищати. Маємо i традицiї багаторiчного вiдчайдушного масованого збройного опору зайдам. Тож, навiть з чисто прагматичного погляду, погану послугу роблять „iнтернетоптiмiсти“ своїм спiвгромадянам, коли переконують їх, буцiмто „у Росii ресурсов вполнє достаточно“, аби домогтися „раздєлєнiя України“ (не кажу вже про моральний бiк подiбних запевнянь). Пробувати не раджу.

Не варто також сподіватись на „п’яту колону“, пiдраховуючи в Українi вiдсотки „русскiх“ та „русско-язичних“: за даними соцiологiчних опитувань, у нас три чвертi етнiчних росiян — за незалежнiсть, i це цiлком природно. Та й серед росiйськомовних мало хто погодиться назад до „єдiной-нєделiмой“ (згадайте країни Балтiї).

Марним є i „обсмоктування“ наших мiжрегiональ-них, мiжетнiчних та мовних „протирiч“. Невже автори не розумiють, що над їхнiми драматичними оцiнками (особливо — щодо „насiльствєнной украiнiзацii“) в Українi можна хiба що гiрко посмiятися? Чи це — продукт виключно для „внутрiшнього споживання“? Тодi чому їм невтямки, що „етнiчєская дiфференцiацiя“ у тій-таки Росiї незрiвнянно бiльша тих помiрних та природних вiдмiнностей мiж регiонами, якi подаються, як привiд для буцiмто можливого розколу України? За цiєю логiкою саме Росiя просто приречена на негайне припинення iснування, тож хоча б iнстинкт самозбереження мусив би застерегти авторiв вiд „копання ями iншому“.

Пiдсумуємо: матеріали з росiйського iнтернету укрiпили мене у переконаннi, що росiяни кричуще та небезпечно дезiнформованi власними мiфами про Україну. Тi мiфи, попри повну безглуздiсть, подаються їхнiми авторами як аксiоми, i на них ґрунтуються образливi для громадян України висновки iсторичних та полiтологiчних „дослiджень“, якi масовано тиражуються i в Росiї, i в Україну. Своїм розмахом, одностайнiстю та завзяттям все це нагадує iнформацiйну вiйну, покликану пiднiмати власний „бойовий дух“ та деморалiзувати супротивника i, природно, не може не викликати зворотної реакцiї в українському суспiльствi у вигляді погiршення ставлення до Росiї. Зупинити процес, зруйнувавши антиукраїнськi мiфи, спроможнi лише самi росiйськi iнтелектуали. Якщо, звiсно, вони усвiдомлять його аморальнiсть та небезпечнiсть, чого я їм вiд щирого серця бажаю. Тому що у дружбі з Росією, чи без тої дружби, а Україна була, є і завжди буде однією з найбільших країн Європи. Краще, вигиднише та моральніше миритися з нею, аніж наражатися, як мінімум, на 109 псалом. І це — єдиний варіант для встановлення добросусідських взаємин.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори