пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200123
21.12.2001 | Сергій Білокінь, Київ

Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-41 рр.)

   

У різних країнах, що утворились на території колишнього СРСР, доля кагебівської та партійної архівної спадщини склалась по-різному. У Таджикистані, наприклад, архіви республіканської спецслужби взагалі знищили. У центральних московських сховищах (там справжні секрети, бо в Москві усе програмувалось і вирішувалось) вони закриті. Довірене коло співробітників ці архіви приватизувало й вибірково публікує особливо ефектні документи. Як визначила завідувач відділом інформаційного забезпечення, використання та публікацій Державної архівної служби Росії Т.Павлова, це "приватизація архівної інформації - наслідок узурпації службових можливостей". В Україні відкрито частину слідчих справ. З джерелознавчої точки зору це найслабші, найгірші джерела, знамениті своїми звідома фальшованими протоколами. 1998 року кандидат юридичних наук Ігор Усенко слушно підкреслив, що "про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти". На його не менш справедливу думку, "ефективність праці дослідника іноді значною мірою визначається не його вмінням вести науковий пошук, а наявністю добрих стосунків із адміністрацією відповідної архівної установи" [Усенко Ігор. Архівно-слідчі справи як джерело з історії держави та права України // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання. К., 1998. С. 42-43.].

На щастя, діловодство совєцьких спецслужб було так жорстко реґламентоване, справи формувались остільки "правильно", що основні засади досі закритих законоположень і циркулярів можна тепер реконструювати за зразками їхнього практичного застосування. З другого боку, немає в світі нічого довершеного. То там, то тут навіть у таких маловартісних джерелах, як слідчі справи, трапляються подекуди окремі документи загальнішого значення, що відхиляють завісу над тими, що не розкриті й досі. Таких випадково не вилучених документів пощастило виявити досить багато.

Ідеолог народництва Петро Ткачов вважав за необхідне для успіху революції зрубати голови усім без винятку жителям Російської імперії старшим 25 років. Німецькі окупанти могли оточити квартал, вивести звідти всіх людей і розстріляти, скажімо, кожного десятого. Такий підхід був примітивний, неглибокий. Основа більшовицької політики масового терору була добре продумана й глибоко наукова. Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику більшовиків, цю політику можна звести до двох головних напрямків:

1. Формування людини нового типу, себто такої людини, що була б придатна на роль "будівника комунізму".

2. Усунення тієї частини населення, яка для цього не підходила.

На початку 1918 року большевицькі лідери розробили науково обґрунтовану схему превентивного терору, що ліквідував одну частину населення й паралізував решту [Бакунин А.В. Генезис советского тоталитаризма // Уральский исторический вестник. № 1. Екатеринбург, 1994. С. 103.]. За ініціативою Леніна було запроваджено такі ефективні форми масового терору проти населення, як розкладки, - для рекрутування заложників і викачування хліба, - та "трійки". "Розвиваючи й збагачуючи" ленінські настанови, органи держбезпеки "неухильно" дотримувались їх протягом всієї своєї історії. Під час Великого Терору розкладки перетворились на "план" з "ворогів народу", себто ліміти, що визначали для кожної республіки та області плани арештів з подальшим розстрілом чи визначенням строку. Розповідаючи, як окремі республіки й області мали виконати ці ліміти, мемуаристка Є.Ґінзбурґ не змогла уникнути слушної й логічної асоціації: "Как в любой кампании, как, скажем, при хлебозаготовках или поставках молока" [Гинзбург Е. Крутой маршрут. М., 1990. С. 19]. Тут і там большевики провадили планове господарство.

Під керівництвом Леніна чекісти почали формувати справи-формуляри ("досьє"). 4 вересня 1922 року Дзержинський записав директиви свого шефа, що стосувалися висилки доволі численних представників нелояльної інтелігенції за кордон: "Необхідно виробити план, постійно кореґуючи його й доповнюючи. Треба всю інтелігенцію розбити за групами. Приблизно так: 1)Белетристи, 2) Публіцисти й політики, 3) Економісти (тут потрібні підгрупи): а) фінансисти; б) паливники; в) транспортники; г) торгівля; д) кооперація тощо. 4) Техніки (тут також підгрупи): а) інженери; б) агрономи; в) лікарі; г) генштабісти тощо. 5) Професори й викладачі й т.ін. й т.ін. Відомості повинні збиратись у всіх наших відділах і стікатись у відділ з інтелігенції. На кожного інтелігента повинна бути справа; кожну групу й підгрупу компетентні товариші повинні висвітлювати всебічно ." [Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. М.: МАРТ, 1996. С. 216-217].

Починаючи з найперших днів совєтської влади, ідучи шляхом обліків, анкетування й паспортизації, протягом кількох десятиріч влада створила в загальнодержавних масштабах велетенську й доволі точну інформаційну базу. Ця база віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого.

Збирання й систематизація відомостей про населення було чи не найпершим і чи не найголовнішим завданням більшовицьких спецслужб. Формуючи цю базу, влада здійснювала сеґреґацію, відділення однієї частини людности від іншої частини. Протягом всієї своєї історії вона активно цікавилась анкетами, що по суті являли собою прямі самообмови. Під загрозою покарання за неправдиві відповіді від кожної людини вимагали відомостей, чи була вона коли-будь репресована, чи має родичів за кордоном. На початках найстрашніше питання стосувалось соціального походження. Після війни цікавились перебуванням на окупованій території. А взагалі даним "об’єктивки" надавали великої ваги завжди.

Орієнтовані на марксистсько-ленінське вчення про класову боротьбу, чекісти дбали передусім про відповідні категорії населення ("куркулі, кол. білі, кол. поліцейські чини, священослужителі, кол. есери"). Їх облікували, а потім, за командою згори, арештовували. 14 квітня 1938 року нарком внутрішніх справ О.І. Успенський затвердив довідку на арешт чекіста А.Ґуревича 1897 року народження: "За довідкою 8 відділу УҐБ НКВД УРСР - 1921 року Кременчуцький міськвідділ ҐПУ звинувачував Ґуревича Абрама як підозрюваного у контрреволюції. За обліковими матеріалами Харківського ОО ҐПУ Ґуревич Абрам Наумович 1920-21 р. проходив за обліком меншовиков та бундівців. Ґуревич підлягає арешту" [ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 31081 ФП / кор. 177. Контрольное дело. Арк. 3]. Як бачимо, один і той самий механізм діяв у 1920-21 роках, коли большевицькі спецслужби здійснили реєстрацію членів буржуазних і дрібнобуржуазних партій. І він же спрацював 1938 року, коли членів цих партій підібрали. Чоловік протягом 18 років жив собі, одружувався, розлучався, народжував дітей, а камера на нього чекала. Чекісти вміли чекати.

Обліки неблагонадійного елементу мали дуже різноманітний характер. Чекісти, скажімо, чітко відрізняли санкціоновані контакти громадян з іноземцями від контактів несанкціонованих, тож ретельно реєстрували стихійних відвідувачів іноземних консульств. Ця картотека, що так широко використовувалась в оперативній роботі, 1988 року зберігалась уже у 10 відділі КҐБ. Саме тоді на підставі її було видано довідку: "Повідомляємо, що за картотекою обліку відвідувачів німецького консульства в м.Київі Тарасевич В.[алентина] І.[ванівна] не проходить" [ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58840 ФП / кор. 1495. Том 1. Арк. 115]. У сукупності всі ці обліки призначались для збирання компромату.

Отже, було одержано вичерпну картину суспільства. Відтак московське політбюро почало одне за другим приймати відповідні політичні рішення. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії боротьби класів, партія добирала населення, з яким мала намір співіснувати. Решту - руками НКВД - ліквідували.

Ключові рішення приймало Політбюро ЦК ВКП(б). Їх конкретизували у рішеннях Раднаркому чи ВЦВК, після чого вони проходили всією вертикаллю. Їх дублювали у Політбюро союзних республік, в Україні відповідні рішення приймали у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окрвиконкомах. Далі певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД. У засобах масової інформації та іншими каналами провадилася серйозна політична кампанія. Це стосується всіх заходів щодо змін у складі населення.

Як діяла управлінська вертикаль, легко простежити за ліквідацією поміщицтва як класу. Як заведено, перше рішення було прийняте у Політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦВК СРСР (підписи голови ЦВК М.Калініна, секретаря ЦВК А.Єнукідзе та голови Раднаркому СРСР А.Рикова) прийняла відповідну постанову "Про позбавлення колишніх поміщиків права на землекористування й проживання у господарствах, що належали їм до Жовтневої революції". Цю постанову автоматично продублювали республіканські структури - ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну постанову й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківську постанову "Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні Радянської Влади" 9 вересня 1925 року підписали т.в.о. голови ВУЦВК А.Буценко, т.в.о. секретаря ВУЦВК М.Лобанов та заступник голови РНК УСРР І.Булат.

Дальші рішення приймали за чергою все нижчі й нижчі ланки. Наприклад, на своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію Виконавчий комітет Київщини. Цю комісію - у складі представників ҐПУ та прокуратури (Кривенко й Ґражуль) - повинен був очолити "зав-окрземуправління" Кулініченко. "Пролетарська правда" перевела документи у міфологічний понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість: "[.] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (!), що ще залишилися на нашій радянській землі". Як оголосили, було створено комісію, що має "закінчити всю цю справу" до 1 січня 1926 року й "звертається за допомогою до районних виконавчих комітетів, сільрад та всіх громадських організацій, а також до окремих осіб (!), щоби вони допомогли виявити всіх колишніх поміщиків-дворян, що ще залишилися по селах". Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні якості того чи іншого колишнього поміщика, - більшовики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика: їхні діти, як правило, не могли одержати вищу освіту. Викинуті із своїх гнізд люди, кращі люди своєї доби, не маючи громадянських прав, за більшовиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні. Такий, а не інакший розвиток подій більшовики задумали й провели у життя. Саме в акціях цього роду можна бачити розвиток і поглиблення соціальної революції, що по суті означало трансконтинентальний погром.

Час від часу йшла перетруска персонального складу установ. Так, 30 квітня 1924 року через ВУЦВК і РНК УСРР було проведено постанову "Про тимчасові комісії при НКРСІ для перевірки персонального складу співробітників установ, підприємств і організацій". Такі перевірки були глобальні, - їм підлягали "співробітники державних установ і підприємств, так центральних, як і місцевих, у тому числі переведених на господарський розрахунок, усіх видів кооперації, а так само установ і організацій, субсидованих державою". Мету перевірки було визначено цілком одверто, це було "усунення тих, яких перебування шкідливо відбивається на діяльности установи, підприємства або організації, а також тих, яких залишення на посаді не відповідає інтересам пролетаріяту". За певний час влада оголосила знову: "Радянський апарат повинен бути очищений від чужих елементів. Третина всіх службовців по Україні - колишні царські чиновники". Так формували нову верству совєтських службовців.

Серед таких політичних рішень Політбюро була "чистка" окремих місцевостей і прикордонної смуги, що опинялись у статусі частково закритих зон. Ясна річ, це робилося "для захисту правового ладу від соціяльно-небезпечних осіб". Іншим разом, 1935 року значну частину київського населення було усунуто "у порядку очистки столиці Києва від укр.[аїнського] к/р націоналістичного елементу". Із таких операцій, яким, здавалося, не буде кінця ані краю, складалось внутрішнє життя країни.

Що стосується селян, то більшовики ставилися до них як споживачі харчових продуктів, і тільки. Загальновідома Марксова думка про "ідіотизм сільського життя". Він його не знав, не розумів і зневажав. Сприймаючи селян як просто людський матеріал, на них не заводили ні обліків, ані анкет. До косиґінської реформи 1974 року їх навіть не паспортизували. Їх виморювали голодом просто так - десятками тисяч і мільйонами. Голодомор 1932-33 років був свідомо запланованим масовим людиновбивством: він готувався заздалегідь і фактично випливав із стратегічного курсу, визначеного в лютому 1932 року ХVІІ Всесоюзною партійною конференцією ВКП(б), що проголосила побудову безкласового соціалістичного суспільства в основному в межах другої п’ятирічки (1933-1937 рр.). Суть цього курсу була закріплена в знаменитому гаслі знищення класів, - його чудово затямило все населення країни, але мало хто розумів, що воно означає. Культуролог Віктор Петров дав свою інтерпретацію цього гасла: "В провідні свої настанови, в тези: "знищення кляс" і "побудови безклясового суспільства" большевизм вкладав не просвітницький або ж економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло з н и щ е н н я розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер" [Петров Віктор. Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви большевицького терору. К., 1992. С. 27].

Характерною прикметою часу було занесення того чи іншого села на т.зв. чорну дошку "за злісний саботаж хлібозаготівель". 6 грудня 1932 року Раднарком і ЦК КП(б)У прийняли рішення занести на чорну дошку кілька сіл - по два на Дніпропетровську, Харківську та Одеську області. Це означало - "припинити довіз товарів до цього села, припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов’язань, перевірити та очистити через органи РСІ кооперативний і державний апарат від чужих і ворожих елементів і перевірити, очистити колгоспи цього села, вилучивши контрреволюційні елементи - організаторів зриву хлібозаготівель" [ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 285. Арк. 144.].

Коли внаслідок голоду утворився "дефіцит робочої сили", Політбюро ЦК КП(б)У прийняло серію постанов про організацію переселення на Україну з областей РСФСР" [Там само. Арк. 163]. Нарешті 25 жовтня 1933 року було прийняте виняткове за своїм цинізмом рішення, що примушувало людей бути владі ще й вдячними: "Споживачам видати хліб на два дні (6 й 7 листопада)".

Простежуючи перебіг совєцьких репресій, ми переконуємося в точності того формулювання, яке московські чутки приписали персонально Каґановичеві: "Мы снимаем людей слоями" [Восленский М. Номенклатура. М., 1991. С. 95].

Не раз траплялось читати, - як правило, автори таких заяв з документами не працювали, - мовляв, Великий Терор відбувся відносно стихійно. Стихійно, - значить, винних немає. Як довів О.Хлевнюк, з особливо таємних постанов Політбюра ЦК ВКП(б), що проходили під грифом "окрема папка", випливає однозначний висновок: "[.] так званий "1937 рік" був зовсім не серією стихійних і непродуманих арештів і розстрілів (як здавалось раніше), але в основному єдиною, організованою у всесоюзному масштабі операцією" [Хлевнюк О. Управление государственным террором // Свободная мысль. 1994. Май. № 7-8. С. 125].

Як ствердив російський еміґрант В.Жирмонт, якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з’ясується, що арешти були нічим іншим, як ловитвою рабів для господарського використання майже безкоштовної робочої сили: "Якщо зіставити криву піднесення індустрії з кривою масових арештів, вони зійшлися б у всіх своїх точках: кожний новий "-буд", кожний новий "комбінат", кожна нова "магістраль" - породжували нові арешти й заслання" [Жирмонт В. Экономическая функция террора // Социалистический вестник. 1949. № 6. С. 117].

Пануючи протягом кількох десятиріч у такий спосіб, влада просіяла увесь людський склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих. Це погіршило людську субстанцію народу, пошкодило генофонд. У цьому суть, головний результат здійсненої соціальної революції.

Найважливіше враження від історичного процесу ХХ століття - злам історичної традиції. Зв’язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Вони не гомогенні.

Большевизм перервав історичні зв’язки. Жоден сучасний український міністр, жоден посол в інших країнах, жоден директор установ і підприємств не ведуть свій рід від гетьмана Михайла Ханенка, графа Григорія Милорадовича, полковника Мартина Небаби. Прийшли інші люди, які знають лише по два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей далі, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано, душу нації поґвалтовано. Маркс і Енґельс іще в "Маніфесті Комуністичної партії" передбачили відміну права спадкування (відповідний ленінський декрет було прийнято 27 квітня 1918 року). Цю божевільну ідею треба розглядати у великому, філософському сенсі.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори