пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200234
16.12.2002 | Юрій Моторний, м.Полтава

Плюси і мінуси судової реформи.

   

Минуло більше року з часу внесення суттєвих змін до цивільно-процесуального кодексу. Приймаючи їх, ставили мету в більшій мірі захистити права та інтереси громадянина, а також привести законодавство країни до міжнародних, в першу чергу, європейських, норм. Чи вдалося?

Зміни оцінюють по-різному. Нерідко наголошується, що з виконанням другого завдання у нас нібито все гаразд, а от з першим – "як завжди"... Прихильники внесених змін, підкреслюють раціоналізм і, особливо, гарантування незмінності прийнятого рішення.

Водночас з’являється все більше публікацій фахівців, у яких критично оцінюються нововведення та ставиться питання: кому потрібна така реформа і чи гарантує вона утвердження законності?!

У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на визнання в останній час всіма гілками влади ролі "телефонного права", залежності суду від органів влади чи певних посадових осіб, а також корупції. Мусимо визнати, такий "вплив" відчувають на собі в першу чергу судді місцевих судів, адже саме вони розглядають більшу частину позовів та скарг, саме від прийнятого рішення та позиції суду, в значній мірі, залежить подальша доля спірного питання. На жаль, згадані суди нерідко не лише виносять незаконні рішення та ухвали, але своїми подальшими діями виключають розгляд оскарження. Зустрічаємо випадки винесення суддями ухвал про залишення апеляційних скарг без руху за надуманими мотивами, з вимогою сплатити держмито, хоча це не передбачено Декретом чи визначено такий розмір мита, який сторона сплатити не в змозі.

Дає взнаки і величезна завантаженість, відсутність належної кваліфікації, а то й просто уважного ставлення до справи, аналізу поданих документів і, як наслідок, незаконні та необґрунтовані рішення.

Важливою гарантією законності у процесі є право на відвід складу суду (глава 2 ЦПК). Досить часто у ході процесу суддя висловлює власну думку стосовно майбутнього рішення, дає оцінку фактам, подіям, необґрунтовано відмовляє у задоволенні клопотань, а то й коригує відповіді свідків чи сторін для запису у протокол. Вважаю, що надання судді права особисто вирішувати питання щодо заявленого відводу (ст.22 ЦПК) є помилковим. Адже при цьому риторичним є питання – чи задовольнить суддя відвід, якщо рішення за тією чи іншою справою йому продиктовано по телефону або він має іншу зацікавленість?! Звичайно, у задоволенні відводу буде відмовлено. В той же час, особам, які мають можливість впливати на суд, діюча зараз норма вигідна. То чи доцільно було вносити зміни? Адже справедливішою, хоча й не ідеальною, була норма, згідно з якою голова суду розглядав заяву про відвід. Саме він, як більш досвідчений і відповідальний, має менше залежати від "телефонного права", а тому його рішення повинно бути об’єктивнішим та виваженим. На мою думку, законодавче необхідно переглянути цю норму і, можливо, повернутися до тієї, яка існувала до липня 2002 року. Крім того, за будь-якої норми ЦПК необхідно доповнити статтею, що давала б можливість стороні, яка подавала заяву, оскаржувати ухвалу у випадку відмови у відводі. Зараз ЦПК не передбачає оскарження відмови взагалі. У випадку, коли сторона не задоволена рішенням, вона має право оскаржити його до апеляційного суду. Тому постає наступне питання: "Чи є апеляційний суд гарантом законності?".

Опубліковані рішення та ухвали, коментарі до них переконують, що повної впевненості у цьому немає. В ухвалах та рішеннях допускаються фактологічні неточності, документам надається інше, навіть протилежне значення, частина доказів ігнорується. За названих обставин ухвала є більш незаконною, ніж рішення. Це пояснюється великою кількістю скарг, завантаженістю, відсутністю належного матеріального забезпечення. Саме тому судді не в змозі досконало вивчити справи, провести необхідний аналіз, уважно вислухати сторони в процесі. З цим не можна не погодитися. Держава повинна створити суддям належні умови, як це зроблено у короткий термін для працівників податкової адміністрації. Водночас, громадяни вже зараз повинні мати певність у тому, що за їх зверненнями будуть прийняті законні, виважені рішення.

Щоб не бути голослівними, пошлемося на приклад. До суду звернулася громадянка Н. та її дочка з проханням стягти з ЖЕД суму витрат, понесених під час лікування, та зобов’язати організацію оплатити вартість путівки санаторного лікування. Суд, визнавши вину ЖЕД, задовольнив позов у частині стягнення витрат на придбання ліків, але відмовив у оплаті вартості путівки, вказавши, що позивачі прохали стягти суму на їх користь. Так як у позові та під час слухання справи (це підтверджено у протоколі судового засідання) потерпілі прохали перерахувати цю суму на рахунок облпрофради, яка могла надати путівку, то рішення в цій частині оскаржувалося. Очевидність допущеного судом порушення давала підстави для задоволення скарги.

Ухвалою апеляційного суду рішення залишено без змін. Мотиви: не надано довідки МСЕК про необхідність санаторного лікування! Це не відповідає матеріалам справи, так як до позову додавалася ксерокопія, а в ході розгляду подано оригінал направлення МСЕК. Отже, апеляційний суд не лише не усунув порушення, допущене місцевим судом, а й ускладнив позицію сторони.

Чи буде виправлена помилка Верховним Судом? Надій майже немає. Як свідчить статистика, лише до 5 відсотків скарг розглядаються по суті вимог. Решта – 95 відсотків – "трійкою" повертаються без розгляду. Ухвала суду, згідно з ч.5 ст. 329 ЦПК, оскарженню не підлягає. Списано гори паперу про неконституційність попереднього розгляду справ, а тому не забиратимемо у читача час, та рішення з цього питання не приймається, чим порушуються права тисяч зацікавлених осіб.

Зрештою, і при направленні справи на розгляд Верховного Суду вірогідність скасування незаконних рішень та ухвал незначна. Адже, згідно з ст.336 ЦПК, підставами для зміни чи скасування оскаржуваних рішень є порушення процесуальних норм, яке зустрічається значно менше, ніж порушення норм матеріального права, що маємо у згаданому конкретному випадку. Вимоги ст. 340 ЦПК не враховують великої кількості порушень законів.

Доказом цього є інший приклад. Громадянин звернувся до суду, прохаючи винести рішення, яким зобов’язати службу з надання субсидій нарахувати та сплачувати субсидію. В судовому засіданні представник служби, обґрунтовуючи відмову, пояснив, що громадянин не сплачував визначену частку. Останній подав суду угоду з постачальником газу про поступове погашення боргу та довідку про те, що пенсія сплачувалася з затримкою 6-8 місяців, а тому він не мав можливості оплачувати послуги. Згідно з чинним законодавством, надані аргументи є достатніми для нарахування субсидії і прямо передбачені у Постанові Кабміну як обставини, за яких субсидія обов’язково продовжується на наступний термін.

Суд, погодившись з фактом затримки у виплаті пенсії, але проігнорувавши довідку про поступове погашення боргу, відмовив у задоволенні позову. Колегія, яка розглядала справу, не лише не виправила порушення норми закону, а й зазначила (пославшись на аркуш справи з наданою довідкою про затримку з виплатою пенсії), що та сплачувалася ВЧАСНО. Верховний Суд в ухвалі зазначив, нібито порушень норм матеріального та процесуального права не встановлено. Отже, громадянина позбавили можливості скористатися своїм правом на отримання субсидії і суд не став захисником його права. Крім того, особа сплатила мито та понесла моральні страждання внаслідок відмови у задоволенні позову!

Як на мене, поспішно, без необхідного аналізу й урахування всіх фактичних обставин та проблем, у судовій системі скасовано право на внесення протестів. Як переконує досвід минулих років, це був досить ефективний спосіб усунення помилок, скасування незаконних рішень та ухвал.

Внесення протестів бажано було б передбачити як до апеляційного, так і до Верховного Суду. Переконаний: наведена схема значно більше відповідає реаліям сьогоднішнього процесу, створює кращі можливості для захисту права, утвердження законності.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори