пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200205
18.12.2002 | Інна Чернявська, м.Київ

Вільні люди у невільній країні.

   

За всієї скептичності нашого ставлення до різноманітних річниць, ювілеїв, усіляких пишних урочистостей, часом і вони видаються вельми корисними. Причому подібні ритуальні заходи добрі не тільки й не стільки нагодою згадати визначні події чи вшанувати видатних людей, скільки тим, що служать поштовхом до роздумів, осмислення цих подій, усвідомлення їхнього значення та впливу на наше сьогодення.

Під цим оглядом дуже вдалим уявляється черговий проект Харківської правозахисної групи, що разом із видавництвом "Фоліо" до 25-ї річниці створення Української Гельсінкської Групи здійснила унікальне чотиритомове видання "Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод".

Далекою історією здаються з висоти XXI століття події 70-х років віку минулого, з його болючими проблемами ідеологічного, економічного та військового протистояння соцтабору на чолі з СССР країнам Заходу, із загрозою ядерної війни та пошуками шляхів до мирного співіснування й відпруження, що звалося модним тоді словом "детант".

У 1975-му, після тривалих та складних перемовин, тридцять три держави Європи, а також США та Канада підписали у Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ). Гельсінкською угодою було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни. Крім того, СССР, який на той час уже явно програвав у економічному суперництві, домігся статусу найбільшого сприяння в торгівлі із Заходом. В обмін на це Союз зобов’язався дотримуватися гуманітарної частини Прикінцевого акту, зокрема прав людини, згідно із Загальною декларацією прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до внутрішнього законодавства країни, що давало цілком легальні юридичні підстави боротися з порушеннями прав людини та нації, спираючись на внутрішнє та міжнародне право.

Зрозуміло, що, підписуючи Гельсінкську угоду, брежнєвсько-андроповське керівництво КПСС зовсім не збиралося її виконувати. Але знайшлися "наївні" люди, які сприйняли Прикінцевий акт усерйоз і змусили державу серйозно поставитися принаймні до їхньої діяльності. Першою у травні 1976 року виникла Московська Гельсінкська Група. А 9 листопада 1976 року з ініціативи Миколи Руденка, Петра Григоренка, Оксани Мешко, Олеся Бердника та Левка Лук’яненка було створено Українську Громадську Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод.

Українські правозахисники вимагали визнання прав людини та націй державою і явочним порядком почали здійснювати конституційні права на свободу слова, друку, зібрань і асоціацій. Для забезпечення виконання Гельсінкських угод УГГ поставила собі за мету ознайомити громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН (що на той час була бібліографічним не перекладеним українською раритетом) і порушила питання про визнання міжнародним співтовариством України, державність якої у складі СРСР була цілковитою фікцією. Група приймала скарги на порушення в Україні прав людини та передавала інформацію про переслідування інакодумців, про місця ув’язнення тощо в засоби масової інформації та урядам держав-учасниць гельсінкського процесу, важачи при цьому не лише добробутом чи роботою, але й свободою, а часом навіть самим життям. За словами голови УГГ Миколи Руденка, ".новизна цього явища полягала в тому, що тоді українські патріоти-інтелігенти вперше заговорили не підпільно, а відкрито, на повний голос, наперекір офіційній ідеології, погрозам, не боячись ув’язнення, розправ: ми заявляємо на весь світ, що ми є, ми знаємо, що ви нас заарештуєте, але все одно будемо говорити правду. Це був прояв мужності". Додамо, не просто мужності - жертовності, самозречення, готовності за свої переконання йти до кінця. Як згадує голова Московської Гельсінкської групи Юрій Орлов, "гебісти ненавиділи українців, здається, сильніше за всіх інших політичних в’язнів". Він же зазначає, що у Пермському таборі № 35, де він відбував свій термін, серед в’язнів переважали українці, втім, як свідчать "відсиденти", те саме було і в інших політичних зонах.

Трохи статистики, яку подає Василь Овсієнко: у члени УГГ за час її існування вступили 43 особи. 24-х з них було засуджено у зв’язку із членством у Групі. Сумарний термін відбутого ними покарання в концтаборах, в’язницях, психушках і на засланні склав 170 років. Загалом же на рахунку 39-и членів Групи - понад 550 років неволі. 5 членів Групи загинуло: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус фактично були вбиті в неволі у таборі № 36 селище Кучино Пермської області Росії. Попри всі страшні переслідування та втрати, УГГ не припинила боротьби і, на відміну від інших груп, скажімо, Московської, не саморозпустилася.

Важко відірватися від історичного екскурсу, адже історія українського руху опору захопливіша за найкарколомніші детективи та моторніша за найвигадливіші трилери. Однак повернімося до видання Харківської правозахисної групи, в якому вперше в Україні публікуються документи та матеріали УГГ.

На думку укладачів, до збірки увійшла значна частина найважливіших матеріалів: основоположні документи УГГ, її меморандуми, інформаційні бюлетені, спільні та деякі індивідуальні заяви членів Групи, матеріали судів над інакодумцями, факсиміле деяких документів, фотознімки. У 1-му томі подається ґрунтовний нарис історії правозахисного руху в Україні, інтерв’ю з головою УГГ Миколою Руденком, біографічні відомості всіх 43-х членів Групи. У 2-му, 3-му, та 4-му томах у хронологічному порядку подано документи УГГ.

Важливість такого видання для сучасної України не потребує, здається, особливих коментарів. Український гельсінкський рух за права людини та національні права, який об’єднав, здається, чи ні всі тодішні опозиційні тоталітарній владі течії та рухи, мав величезне значення. Його вплив на створення незалежної громадської думки, зміну всієї суспільної атмосфери в країні та, в кінцевому висліді, на створення незалежної демократичної української держави ще чекає свого серйозного наукового дослідження. Саме таким дослідженням має прислужитися видання документів УГГ. Необхідне воно й для розуміння та вивчення правдивої новітньої історії України, боротьби ії народу за свої права й незалежність, адже в українському суспільстві й досі панує вкрай недбале ставлення до себе, ущербне почуття меншовартості, невіра у власні сили та в те, що в Україні насправді були герої.

Хоч як це не банально звучить, а все ж слід наголосити, що засвоєння та осмислення досвіду діяльности. УГГ вкрай важливе для формування громадянського суспільства в Україні, правової свідомости його громадян, для утвердження істинної демократії.

За висловом Андрія Амальрика правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення СРСР: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди. На жаль, за десять років незалежности України далеко не всі її громадяни, можливо, ще й через необізнаність із власною найновішої історією, спромоглися на подібне. То ж хай приклад воістину героїчних членів Української Гельсінкської Групи надихне нас на це.

Книжник-ревю,№3 (36), лютий, 2002

Від редакції "ПЛ":4-томник "Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод" отримав третє місце в номінації "Енциклопедія" Всеукраїнського конкурсу "Книжка року".

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори