пошук  
версія для друку
04.12.2003

Інтерв’ю Всеволода Речицького

   

1. У світлі Ваших тез щодо специфічності інформації (не матерія, не енергія – отже, не товар, потребує існування хаосу) – як Ви уявляєте роль журналістів і яке б визначення могли дати цій професії? Можливо, журналісти – це ті, хто витинає з хаосу «нитку Аріадни», вихоплює ніби променем світла певний орієнтир, структурує хаос і таке інше? Ваша думка?

Я думаю, що журналісти структурують інформаційний хаос за будь-яких обставин. Журналісти – це особистості, а будь-яка особистість структурує світ довкола себе. Але журналісти повинні знати про те, що вони «структурують собою» цей хаос (трансцендентний порядок), а тому головна мета журналістики як учбової дисципліни та професії полягає в тому, щоб навчати певний клас людей щонайменше структурувати світ довкола себе. На відміну від звичайних занять, фах журналіста полягає в тому, щоб зберігати інформаційний простір в стані максимально можливої множинності.

Журналісти повинні знати й відчувати, що найціннішою рисою інформації є її неповторність, збереження в інформаційному повідомленні не тільки головного змісту, але й максимальної кількості конотацій, нюансів, «інформаційних обертонів». Отже, журналіст не повинен заступати собою, своєю особистістю інформаційне джерело. Він повинен розуміти, що виступає не стільки як автор інформації, скільки як її тонкий і надчутливий ретранслятор.

Зокрема, такий російський тележурналіст як Познер в своїх кращих програмах дійсно вміє «вимикати» власне «Я» з комунікації, надаючи можливість адекватно висловити себе людям, запрошеним в студію. Звісно, він має свій погляд на речі, який іноді пробивається в його роботі, але саме в ці моменти Познер розчаровує.

Отже, журналіст є блискучим, коли в студії виникає інформаційна поліфонія. Ведучий добрий не тим, що підказує авторам та аудиторії можливі варіанти вирішення проблем. Він цінний тим, що за його посередництвом світ говорить «на різні голоси», отже, проступає сама символічна реальність.

Оскільки символічна реальність є множинною, в ідеалі жодне інформаційне повідомлення не повинно повторювати інше, вже існуюче повідомлення. Якщо журналіст нехтує фактором неповторності, непідробної новизни у повідомленні, то він нехтує своїм фахом.

2. Якими мали б бути журналісти в Україні за сучасних умов в ідеалі, і що Ви бачите насправді?

Я думаю, що сучасні українські журналісти надто часто виступають як такі собі самопроголошені «філософи-моралісти». Вони користуються інформаційним приводом, щоб заявити про себе, задекларувати свою думку про світ. Але, як я сказав вище, їхній фах полягає в тому, щоб «сховати себе» й надати можливість говорити іншим.

Журналіст – не письменник і не філософ. Образно кажучи, він є не річка й не струмок, а її русло, береги. Якщо журналіст не може «сховати себе» у повідомленні, то повинен іти в письменники чи моралісти. Психологічно фах письменника полягає в тому, щоб бути егоцентристом, письменник творить власний світ. Навпаки, журналіст переповідає й показує вже існуючий у світі багатовимірний порядок.

Кредо письменника – показати багатовимірність, множинність суб’єктивності. Завдання журналіста – показати множинність об’єктивності.

Якщо вже загострити тезу, то треба сказати, що журналісти постійно спростовують те, що пишуть письменники, моралісти та філософи. Добрий журналіст – ворог доброго письменника. Він постійно доводить своїй аудиторії, що світ, зрештою, позбавлений будь-яких сталих авторитетів. Звісно, можна любити світ Забужко або Андруховича. Але справжній журналіст завжди зуміє показати, що їх твори – це лише культурно-інформаційна скалка світу, а цілий світ нікому не схопити і не охопити.

Простіше кажучи, журналіст – це фотограф та записувач, «пряме» дзеркало світу. Письменник і філософ – дзеркало «криве». Де поставити камеру або мікрофон й на що їх спрямувати – залежить від нього, але не більше. Звісно, професійна реальність журналістики багато складніша, але даної тези вона не руйнує.

З іншого боку, журналіст як «оператор інформації» – це той, хто обирає не менше ніж «інтелектуальний ракурс світобачення». І в цьому він може бути геніальним. Фактично полеміка довкола фаху журналіста – це майже полеміка довкола живопису й фотографії. Традиційно прийнято вважати, що письменник або художник є «вищими» за журналіста або фотографа. Але в інформаційному сенсі це просто один із застарілих забобонів.

Фотографії Стейхена, Вестона або Мена Рея саме інформаційно не гірші за картини Гогена або Піссаро. Просто ми ще не навчилися цінувати вибіркове, але водночас пряме світобачення, отже, мистецтво фотографії. Це, звісно, філософська метафора, але вона допомагає зрозуміти, в чому суть проблеми.

Колись Монтень казав, що дружбу завжди треба намагатися виміняти на любов. Дехто думає, що журналістику треба, при можливості, виміняти на письменництво. Проте в світі зустрічається переконання, що саме дружба є вищою від любові. Вона дещо прохолодніша, проте витонченіша як форма зв’язку із світом.

3. Чого Вам бракує в українських медіа як споживачу інформації ?

Коли я живу за кордоном, то постійно відчуваю, що інформаційно світ кольоровий. Коли я вертаюся додому, то зустрічаю лише триколірний світ. Ще недавно він взагалі був чорно-білий, але тепер він кольоровий, тільки без нюансів, інформаційних відтінків. Потроху ситуація виправляється, але стан ще багато в чому хворобливий. Загалом я б це назвав гріхом спрощеного світосприйняття. Наші журналісти переважно думають, що світ інформації – це лабіринт, де є вхід і вихід, а також лінія, яка їх єднає, та сама нитка Аріадни, про яку Ви говорили. Але світ інформації – це повний хаос, справжня ртуть. Правила оптимального поводження тут також існують, але це аж ніяк не ключ до лабіринту.

4. Чи є українські теле-, радіожурналісти, котрих Ви пізнаєте по перших трьох реченнях? Які емоції вони викликають?

Ні, таких журналістів для мене в Україні поки що не існує. Пізнаю за тембром голосу, але не за змістом. Звісно, є талановиті люди, але навіть кращим із них бракує парадоксальності світосприйняття, гостроти, неупередженості думки. Український «фатум поміркованості» помітний в журналістиці так само, як і в інших творчих ділянках нашого національного побутування.

Якщо ж говорити про кращі зразки взагалі, то колись це був на «Голосі Америки» Роман Ференцевич, ще тепер на «Свободі» – Анатолій Стреляний тощо.

Ніде правди діти, Пиховшек є почасти ефектним, цілком професійним, але хронічно невдоволеним із стану реальності тележурналістом. Можливо, саме тому він поводиться не стільки як інформатор, скільки як телевізійний політик, отже, намагається моделювати образ реальності на свій страх і ризик. Однак справжній політичний оглядач – не міністр і царедворець, а «королівський паяц», якому дозволено говорити все, бо йдеться лишень про слова.

В символічній реальності інші закони, ніж у реальності фізичній. Отже, політичний оглядач, коментатор, ведучий не можуть і не повинні бути передбачуваними у своїх реакціях. Ніколи не відомо, що трапить на поле дзеркала. Проте навіть кращі українські журналісти сьогодні є передбачуваними, їх дзеркало все ще має помітну програмовану кривизну.

5. Яким з українських ЗМІ Ви довіряєте найбільше?

Сумарно українські ЗМІ досить інформативні. Але їх загальний недолік – настанова «не робити людям шкоди». Простіше кажучи, всі вони в чомусь бачать себе вихователями суспільства, «промоутерами» правди й добра. Але категорії правди й добра стоять поза суто інформаційним простором. Точніше, вони включені в цей простір, але аж ніяк не охоплюють і не моделюють його. Журналісти ж діють саме в інформаційномупросторі.

Ідеал ЗМІ – давати людям максимум інформації, а там будь що буде. Але саме останньому найважче навчитися. Саме це, зазвичай, також дуже важко дозволити. Американці ніби навчилися це робити, але й вони схибили, коли почалася їхня війна.

Якщо я сам що-небудь пишу як публіцист, то іноді посилаю написане у «Дзеркало тижня». Це й говорить про преференції. Але я думаю, що навіть «Дзеркало тижня», надрукувавши статтю Ральфа Петерса «О’ревуар, Маріана...» про американо-іракську війну, не надрукувало б такої статті, якби її написав український автор.

Отже, я думаю, що це вже по-справжньому професійна газета, але ще не світового рівня. Газета, телеканал набирають величі тоді, коли перетинають кордон ментального патерналізму. А це для української преси і телебачення поки що «над-завдання».

6. Що, на Вашу думку, означає поняття «незалежні ЗМІ»? Чи можливі такі ЗМІ в Україні, за яких умов?

Я думаю, що незалежні ЗМІ – це такі засоби масової інформації, які заробляють або одержують кошти на інформування суспільства при умові, що до поняття інформації не застосовуються інші критерії (зокрема «правди», «добра», «істини», «справедливості»), крім тих, що випливають із означення інформації, як кількості непередбачуваного у повідомленні.

Простіше кажучи, незалежні ЗМІ – це ринково-бізнесові структури, що одержують прибутки від ознайомлення нас із парадоксальністю, незавершеністю, несподіваністю, відкритістю, драматичністю й трагічністю світу. Як показує міжнародний досвід, ЗМІ можуть заробляти мільйони, повчаючи свою аудиторію. Але вони заробляють мільярди, коли відмовляються від цього.

7. Як Ви ставитеся до ідеї, що культурна політика обов’язково має бути частиною інформаційної політики?

Я думаю, що культурна політика є частиною інформаційної політики, але не більше як саме частиною. Бо поняття інформації є значно ширшим від поняття культури. Фактично виходить так, що інформування суспільства відбувається каналами культури (існуючі традиції, певна мова, стиль, жанри тощо). Але інформація – це як сонячне світло, що живить ландшафт всіх без винятку культур. Світло ж не можна підпорядкувати будь-кому. Його можна лише затінити, наслідки чого аж надто відомі.

Порнографія або «Майн кампф» в суто інфор­маційному сенсі є цілком рівноправними партнерами симфоніям Малера. В культурному ж сенсі вони мало сумісні. Однак розвинена Євроатлантична цивілізація з допомогою Гегеля («все дійсне – розумне») вже давно затямила рятівний ефект інформаційної поліфонії. Ніхто й ніщо не може домінувати над людьми там, де все інформаційно дозволено.

Це і є, як на мене, саме культурна аксіома вільного й відкритого суспільства.

Інтерв’ю було надано Вірі Лобановській (Інститут масової інформації, Україна) у формі письмових відповідей на поставлені запитання.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори