пошук  
версія для друку
04.12.2003 | Євген Захаров

Огромный орган безопасности

   

Я государство вижу статуей:
большой мужчина, полный властности,
под фиговым листочком спрятан
огромный орган безопасности.
Игорь Губерман

Інформація – це повітря демократії. Лише обізнане суспільство може здійснити контроль за діяльністю влади, щоб примусити її служити громадським інтересам. І навпаки, погана влада потребує таємності, щоб поховати власну неефективність, марнотратство і корупцію. Тому відкритість влади, оприлюднення інформації про те, що саме і як вона засекречує, є завжди актуальним політичним питанням, лакмусовим папірцем, що свідчить про її реальні наміри і плани. Не менш актуальним питанням, питанням-близнюком, є організація владою негласного отримання інформації і підконтрольність відповідних процедур.

Україні дістався у спадок важкий тягар тоталітарного минулого, коли протягом десятиріч практично вся державна діяльність була засекреченою, а намагання дістати інформацію і розповсюджувати її трактувалося як антидержавна діяльність і було об’єктом пильного стеження з боку КДБ. Втім радянська влада ховала свої злочини, розвал економіки, власні доходи, пільги і привілеї тощо. І позбавитись цього сумного посагу досить таки важко, бо рецидиви минулого за роки незалежності стали надто частими. Про останній за часом з таких рецидивів піде мова в цій публікації.

Але спочатку трохи про загальні принципи. У міжнародному праві вироблено низку принципів, які дозволяють визначити, чи насправді внутрішнє законодавство забезпечує доступ до інформації. Для наших цілей необхідно згадати два принципи. Перший – принцип максимального оприлюднення: вся інформація, яку зберігають державні органи влади підлягає оприлюдненню, виключення можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: а) виключення повинні бути ясними, б) описуватися вузько, в) підлягати суворому контролю на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси». А саме: відмова державного органу оприлюднити інформацію є виправданою, якщо, по-перше, інформація має відношення до легітимної мети, передбаченої законом, по-друге, її оприлюднення має дійсно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди легітимній меті, і, по-третє, шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації. З цих принципів однозначно витікає, що перелік відомостей, які входять до кола обмежень, має бути вичерпно визначений і оприлюднений.

9 липня 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)» (номер реєстрації 2663, автори міністр юстиції Олександр Лавринович, голова СБУ Володимир Радченко, заступник Генерального прокурора Сергій Винокуров, начальник Головного штабу МВС Віктор Зубчук), яким вносяться зміни до семи законів: Кодексу законів про працю, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінально-проце­суального кодексу, законів України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про Службу безпеки в Україні». Проект було підтримано в цілому 282 голосами більшості та комуністів. Але одразу він був підданий ніщивній критиці експертами, журналістами, представниками західних інституцій, таких, як Європейський Союз, ОБСЄ, Міжнародна федерація журналістів. У прийнятих змінах вони убачили суттєве обмеження свободи вираження поглядів й порушення угоди про партнерство та співпрацю між Україною та ЄС. Як передало Бі-Бі-Сі, спікер ЄС Дієго де Охеда наголосив, що ЄС не залишить це питання без уваги: «Якщо цей закон буде таким жорстким та надмірним, як він зараз виглядає, і буде дозволяти таке втручання, я впевнений, що Європейський Союз буде реагувати відповідним чином». Фракція «Наша Україна» готує звернення до Президента з вимогою застосувати вето до цього закону. СБУ зі свого боку стверджувала, що прийнятий закон є суто технічним і закріплює ті положення, що вже існують. Про це заявив на брифінгу 10 липня заступник начальника СБУ Володимир Пристайко.

Що ж викликало таку реакцію вітчизняних та західних експертів та політиків? Спробуємо проаналізувати прийняті зміни. Вони стосуються трьох блоків питань: охорони державної та іншої передбаченої законодавством таємниці; регулювання правовідносин у сфері розробки, виготовлення, реалізації, придбання та зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку й інших засобів негласного отримання інформації та захисту інформації в автоматизованих системах; розширення повноважень СБУ у зв’язку з виконанням нових функцій.

Що ховає влада?

Право на інформацію закріплене в ст. 34 Конституції України: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір». Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Цей перелік підстав для обмеження доступу до інформації є вичерпним.

Зміни, внесені до Закону про пресу, суттєво звужують обсяг конституційного права на інформацію (а це вже порушення ст. 64 Конституції, яка забороняє обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією). А саме: частина перша ст. 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступуінформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступуінформації» (п.1 частини другої статті 26). Тим самим порушені згадані вище принципи, і застосувати трискладовий тест на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси», який вже врахований у чинному Закону «Про інформацію», просто неможливо. Зокрема, неможливо застосувати концепцію публічних осіб, обсяг конфіденційної інформації про яких має бути значно більш відкритим для громадськості, ніж про приватних осіб.

Отже, тепер не дозволяється одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію з обмеженим доступом, тобто, за статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційну або таємну інформацію. Відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» до категорії таємної належить інформація, яка становить «державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі». Визначення державної таємниці та режим доступу до інформації, що являє собою державну таємницю, встановлюється Законом України «Про державну таємницю». Що ж стосується «іншої передбаченої законом таємниці», то тут ситуація виглядає більш незрозумілою. Порядок віднесення інформації до категорії таємної, згідно із ст. 30 Закону «Про інформацію», визначається відповідними органами при дотриманні вимог Закону «Про інформацію». Оскільки ст. 21 цього закону передбачає, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів всіх рівнів визначаються законодавчими актами про ці органи, цілком природно очікувати, що це повинно бути відображено у відповідних законах. Але у жодному законі визначення інших видів таємної інформації, якою володіють державні органи, немає.

У другій частині статті 30 дано визначення конфіденційної інформації – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що стаття 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Ситуацію не рятує введення прийнятим законом третьої частини статті 30 – «Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави». Цей порядок був схвалений Кабінетом Міністрів України у Постанові № 1813 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави». Певно за іронією долі ця постанова була надрукована в «Урядовому кур’єрі» 10 грудня, в день 50-ліття прийняття Загальної декларації прав людини.

Згідно з п.2 Постанови, центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв має вирішувати, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також незрозуміло, чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу. Адже мало не кожне відомство відтепер може мати подібний перелік. З точки зору принципів інформаційного законодавства логічно припустити, що мав би бути створений і оприлюднений «Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави», але протягом 1999-2003 рр. цього не сталося. Слід також відзначити, що відповідно до п.3 Постанови виконувати Інструкцію повинні не тільки органи влади і місцевого самоврядування, але й підприємства, установи і організації незалежно від форм власності. У переліки може потрапити не тільки інформація, яка була створена самим органом влади, але й інформація, яка знаходиться в його володінні, користуванні чи розпорядженні. Таким чином, інформація, що потрапила до державного органу, може стати конфіденційною завдяки рішенню керівника цього органу, про що її творець (першоджерело) може навіть не здогадуватись. Згідно з п.5 Інструкції документи органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів, що вийшли у світ у 1991 р. та пізніше без грифів обмеження доступу, але не були опубліковані в офіційних виданнях, відтепер також розглядаються як матеріали, що містять відомості обмеженого користування з грифом ДСК. Умови зберігання, розмноження і відправлення документів з грифом ДСК не менш жорсткі, ніж для документів з відомостями, що складають державну таємницю: реєстрація і знищення чернеток і варіантів документів, заборона на означення прізвищ і навіть посад керівників організацій тощо (пп. 17-28 Інструкції). Ознайомлення представників ЗМІ з документами з грифом ДСК можливе у кожному конкретному випадку тільки з письмового дозволу керівника інституції, що надала цей гриф і тільки на підставі письмового рішення експертної комісії про доцільність передачі конкретного документа журналісту. Отже, вірогідність отримання журналістом інформації з грифом ДСК вкрай мала, тим більше, що відповідальність за розголошення конфіденційної інформації лягає на керівника органу, що її передав, а не на журналіста. Що таке експертна комісія, який регламент її роботи, з Інструкції не зрозуміло. Зрозуміло тільки, що до її складу входять «працівники канцелярії, режимно-секретного та інших структурних підрозділів». П.32 Інструкції відносить справу з несекретними документами до категорії ДСК, якщо у цій справі міститься хоча б один документ з грифом ДСК. Але ж в такий спосіб може бути обмежений доступ до будь-якої інформації. Дуже яскраві і характерні є, на наш погляд, п.п. 51 та 52 Інструкції, згідно з якими справи з грифом ДСК, що не мають наукової, історико-культурної цінності та втратили практич­не значення, знищуються. При цьому перед знищенням вони «повинні в обов’язковому порядку подрібнюватися до стану, що виключає можливість прочитання їх».

Яку ж інформацію захищатиме держава і на якій підставі? Певну відповідь на ці питання дає Концепція технічного захисту інформації (далі ТЗІ), затверджена Кабінетом Міністрів України в жовтні 1997 р. Згідно з Концепцією, витік інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави, становить одну з основних можливих загроз національній безпеці України в інформаційній сфері. ТЗІ визначена в Концепції як «діяльність, спрямована на забезпечення інженерно-технічними заходами порядку доступу, цілісності та доступності (унеможливлення блокування) інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, а також цілісності та доступності відкритої інформації, важливої для особи, суспільства і держави». Це визначення уточнюється одним із принципів фор­мування і проведення державної політики у сфері ТЗІ: «обов’язковість захисту інженерно-технічними заходами інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави, відкритої інформації, важливої для держави, незалежно від того, де зазначена інформація циркулює, а також відкритої інформації, важливої для особи та суспільства, якщо ця інформація циркулює в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, Національній академії наук, Збройних Силах, інших військових формуваннях, органах внутрішніх справ, на державних підприємствах, в державних установах і організаціях».

З понять, які згадуються в цьому переліку, закон чітко визначає лише поняття державної таємниці. Якось необмежено розмитим виглядає поняття «відкритої інформації, важливої для держави, незалежно від того, де зазначена інфор­мація циркулює». Незрозумілим залишається поняття «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Проте, за передачу та збирання саме такої інформації передбачена кримінальна відповідальність (ст.330 Кримінального кодексу України, далі ККУ), а Законом №2663 за порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, які містять саме таку інформацію, введена адміністративна відповідальність (ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, далі КОАП). Стаття 330 може бути застосована тільки відносно осіб, яким ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. А от стаття 212-3 КОАП розповсюджується вже на усіх, що є, на мою думку, неправомірним. Здається, ця норма покликана стримати тих нечисленних журналістів, які все ще намагаються здобувати «гарячу» інформацію.

Отже, інформація, яка захищається державою, законом не визначена, окрім інформації, яка складає державну таємницю. Тому грифи, якими державні органи щедро наділяють різні нормативні акти (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази органів виконавчої влади тощо) – «опублікуванню не підлягає», «для службового користування», «не для друку» – є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: «особливої таємності», «цілком таємно», «таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом «Про державну таємницю».

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: «опублікуванню не підлягає», «не для друку» тощо, то мають існувати відповідні процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак здійснений нами пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи «опублікуванню не підлягають» або «не для друку», взагалі не існує. А ось масштаби застосування цих обмежувальних грифів досить таки великі. Найбільшу кількість таких документів приймають Президент України і Кабінет міністрів, причому Президент використовує гриф «опублікуванню не підлягає», Кабінет міністрів – гриф «не для друку», а відомства – в основному гриф ДСК (95 з 1636 документів, прий­нятих Президентом у 2000 році, мали гриф «опублікуванню не підлягає», у 2001 році – 78 з 1461; у 2002 році – 74 з 1479; кількість документів Кабміну з грифом «не для друку» була у 2000 році – 85 з 2387, у 2001 році – 39 з 2372, у 2002 році – 100 з 2672).

Зрештою, з подібних констатацій можна зробити лише один висновок, а саме, що рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці хочуть приймати виключно на свій розсуд. Закон №2663 покликаний закріпити та охороняти це бажання. Тепер журналіст, отримавши будь-яку інформацію, не може бути впевнений, що вона є відкритою, і повинен, строго кажучи, отримати дозвіл на її публікацію у відповідного органа державної влади, у власності, користуванні чи розпорядженні якого повинна бути ця інформація. А це означає введення цензури, яка заборонена статтею 15 Конституції України. Ситуація, що склалася, є неприпустимою. Для її зміни необхідно дати визначення «конфіденційної інформації, яка є власністю держави» в законодавчому акті, вказати критерії, за якими інформація класифікується таким чином, і скласти та оприлюднити вичерпний «Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави». Використання інших незаконних обмежувальних грифів необхідно припинити.

Великі вуха

Другий блок змін до законодавства дає відповідь на старе питання, яке має свою історію: хто має право на організацію прослуховування (воно розуміється в широкому смислі: не тільки як прослуховування телефонних розмов, а як будь-який контроль комунікацій)? Як відомо, за радянських часів це було прерогативою КДБ і перейшло у спадок СБУ. Проте з появою приватного бізнесу з‘явилися недержавні інституції, які проводили таємне стеження. Ще у 1991 році СБУ подавало пропозиції про ліцензування діяльності по розробці засобів стеження, але вони тоді не були враховані. Відповідне рішення було прийняте у 1994 році і діяло до грудня 1997 р., але потім ліцензування було скасоване. Оскільки масштаби використання таємного стеження недержавними структурами, за твердженням СБУ, ставали усе більшими, і ці діяння практично залишалися безкарними, то СБУ знову домоглася права видавати ліцензії. 14 грудня 1998 р. був підписаний Указ Президента України «Про заходи щодо посилення контролю за розробкою, виготовленням і реалізацією технічних засобів негласного одержання інформації», у якому встановлюється, що розробка, виготовлення і реалізація спеціальних технічних засобів (у тому числі іноземного виробництва) для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного одержання інформації можливі тільки при наявності ліцензії, виданої в порядку, передбаченому статтею 4 Закону України «Про підприємництво». А в середині січня 1999 р. Верховна Рада прийняла доповнення до цього Закону, яке встановлює, що ліцензії видає СБУ. Таким чином, розробка, виробництво і продаж спецзасобів потрапили під повний контроль СБУ. В інтерв’ю Володимира Пристайка, заступника голови СБУ, введення ліцензування мотивувалося необхідністю проведення службою експертизи розроблювальних засобів, тому що можуть бути придумані такі хвилі, які будуть гнітити волю людини і шкодити її здоров’ю. На мою думку, прийняття цих рішень стимулювала жорстка боротьба за інформацію між командами Кучми і Лазаренка. Законопроект про адміністративну і кримінальну відповідальність за незаконне використання технічних засобів негласного одержання інформації був поданий СБУ ще в 1996 році, але тільки в 2001 році в статті 359 нового ККУ ці дії були кваліфіковані як злочинні.

Зміни до законодавчих актів, передбачені Законом №2663, закріплюють монополію СБУ на таємне прослуховування: встановлюється адміністративна відповідальність не тільки за «порушення законодавства, що регулює розроблення, виготовлення і торгівлю спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв’язку, іншими засобами негласного отримання інформації» (ст. 164-14 КОАП), а й за незаконне придбання або зберігання таких спеціальних техніч­них засобів (ст.195-5 КОАП). При цьому розмір штрафу дуже великий: якщо хтось насмілиться розробляти, виготовляти, продавати, придбати або зберігати такі засоби, то ризикує заплатити від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. А якщо посадова особа зрадницьки вдастся до незаконного придбання або зберігання таких засобів, то її чекає штраф від 200 до 500 неоподаткованих мінімумів доходів. Адміністративна відповідальність встановлюється також за здійснення незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах (ст. 212-4 КОАП).

Закон №2663 містить ще одну дуже суттєву зміну до статті 11 Закону «Про захист інформації в автоматизованих системах». В її формулюванні «Вимоги і правила щодо захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації, захист якої гарантується державою, встановлюються державним органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Ці ж вимоги і правила є обов’яз­ковими для власників АС, де така інформація обробляється, і мають рекомендаційний характер для інших суб’єктів права власності на інформацію» слова «мають рекомендаційний характер» виключені. Отже, недержавні власники автоматизованих систем мають захищати інформацію в своїх АС виключно за принципами і правилами, встановленими тою ж СБУ? Таким чином, СБУ хоче контролювати не тільки всі операції в державній і недержавній сфері, пов’язані із зняттям інформації з каналів зв’язку, а й захист інформації в усіх автоматизованих системах, державних і недержавних. Але ж це порушує третю частину статті 30 чинного Закону «Про інформацію», згідно з якою особи, які володіють інформацією, одержаною на власні кошти, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту! Крім того, таке жорстке одержавлення захисту інформації в автоматизованих системах створює великі можливості для зловживань.

Великий Брат любить тебе
все більше і більше

Закон №2663 суттєво розширює повноваження СБУ. Змінена підслідність по справах про злочини, передбачені статтею 359 ККУ (незаконне використання технічних засобів негласного одержання інформації): досудове слідство передане від органів прокуратури до органів СБУ. До компетенції СБУ віднесене провадження у справах про адміністративні правопорушення законодавства про державну таємницю або здійснення незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації. Тобто органи СБУ отримали право на адміністративне затримання осіб, які вчинили ці адміністративні правопорушення, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом цих правопорушень та інші передбачені законом заходи забезпечення адміністративного провадження. Хто ж може бути правопорушником? Насамперед, журналісти, професійним обов’язком яких є інформування суспільства. Отже, не дивно, що зміни викликали таку реакцію експертів.

Згадаймо нещодавно прийняті зміни до законодавчих актів у зв’язку з введенням в дію Закону «Про боротьбу з тероризмом», які суттєво розширюють повноваження СБУ. Органи СБУ, на які будуть покладені функції боротьби з тероризмом, отримали повноваження органа дізнання. Вони зможуть проводити прослуховування без санкції суду, одержувати від фінансових, митних і інших установ інформацію про операції, стан рахунків і руху засобів на них за конкретний проміжок часу, про внески, у внутрішньо- та зовнішньоекономічних угодах, звертатися до суду із заявами про скасування державної реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, позовами про визнання недійсними договорів, опечатувати на термін до 10 діб архіви, каси, приміщення (крім житлових), заарештовувати засоби фізичних і юридичних осіб, здійснювати виїмку предметів і документів. У випадку погрози здійснення терористичного акта дозволяється проводити оперативно-розшукові заходи без відкриття оперативно-розшукової справи з обов’язковим наступним повідомленням суду чи прокурора протягом 24 годин. Загроза для прав людини цих неадекватних і чреватих зловживаннями і сваволею засобів боротьби з тероризмом суттєво підсилюється надмірно широкими і неточними визначеннями тероризму, терористичної мети, злочинів терористичної спрямованості, міжнародного тероризму і т.д. Перелік злочинів терористичної спрямованості, який містить злочини, передбачені статтями 112, 147, 258-260, 443, 444 та «інші злочини, передбачені ККУ, якщо їх зробили з терористичною метою», невиправдано широкий. Відсутність у законопроекті ясно визначеної терористичної мети спричиняє і невизначеність злочинів терористичної спрямованості. При бажанні під це формулювання можна підвести і політичні акції опозиції, спрямовані проти дій влади (згадаємо дві недавні справи про тероризм – «офіцерів-грибників» і комсомольців). Більш ніж сумнівне визначення технологічного тероризму – у терористи можуть потрапити банальні хакери. Зовсім неясне і дуже сумнівне положення про такий вид терористичної діяльності, як «ство­рення умов для здійснення терористичного акта з використанням діяльності політичних, релігійних і інших організацій і рухів». При наявності такої норми закону досить було б такого підозрілого інциденту, як нібито терористичний акт проти кандидата в Президенти Наталії Вітренко у 1999 р., щоб обвинуватити Соціалістичну партію в створенні умов для терористичного акта. Викликають занепокоєння і багато інших положень закону «Про боротьбу з тероризмом», який потребує серйозної професійної експертизи.

Такі суттєві розширення повноважень СБУ при практичній відсутності контролю за їхніми діями не можуть не викликати занепокоєння. Мимоволі згадується оруелівський Великий Брат, який любить українців все більше і більше. Невже ця любов взаємна?

P.S. Одразу після закінчення цієї статті та оприлюднення її у кількох інтернет-виданнях життя підкинуло яскраву ілюстрацію до Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)». Чимось вона схожа на справу севастопольських біологів (див. нашу спільну з Всеволодом Речицьким статтю «Інформаційна безпека чи небезпека відставання?», СВіП №1, 2001, http://www.khpg.org/index.php?au=0117010107). 21 жовтня 1999 р. у газеті «Факти» з’явилося повідомлення про те, що співробітниками СБУ в Севастополі «припинена діяльність групи вчених одного з НДІ, що намагалися організувати відплив за рубіж деяких експериментальних наукових матеріалів. За повідомленням прес-служби СБУ, від імені закордонних наукових центрів повинна була проводитися оплата «послуг» кримських учених. За надану інформацію гроші перераховували на рахунок одного з учасників групи, який потім розраховувався готівкою (доларами) із колегами». Аналогічна інформація була дана в кримських газетах під характерними назвами «На чисту воду» («Слава Севастополя», 23 жовтня), «Злочинці заарештовані» (Кримська газета», 27 жовтня) і іншими... З гідним кращого застосування ентузіазмом газети повідомляли, що був налагоджений «збут закритої інформації» в одну з країн Заходу і що «керівника злочинної групи заарештовано». А виявилося, що група севастопольських біологів працювала за проектом, який на паритетних засадах фінансувався держбюджетом України і фондом Європейського Союзу ІНТАС і стосувався біопланктонів, вчені ж не мали доступу до державних таємниць з часів незалежності...

На минулому тижні інформагенції сповістили, що співробітники управління СБУ в Харківській області затримали безробітного харків’янина, який намагався передати іноземцям закриту інформацію. Усі харківські телеканали три доби захлиналися в захваті, описуючи успішну операцію. Новину растиражували і багато які центральні газети з характерними назвами «Шпигунські пристрасті», «У Харкові затримали українського шпигуна» (немовби Харків не в Україні!). І, здається, ніхто не помітив очевидних, здавалося б, протиріч в інформаційних повідомленнях.

Ось приклад типового повідомлення.

ХАРКІВ ЦІКАВИТЬ ПРОМИСЛОВИХ ШПИГУНІВ

При спробі передачі іноземцям закритої інформації в Харкові затримано жителя цього обласного центру. Як повідомили у прес-центрі Управління СБУ в Харківській обл., у ході оперативно-розшукових заходів співробітники УСБУ в області одержали інформацію про протиправні дії харків’янина, який вів активну діяльність зі встановлення контактів із представниками іноземних держав із метою передачі їм документальних матеріалів щодо науково-технічних розробок обмеженого доступу.

Упродовж року він обманним шляхом входив у довіру до вчених обласного центру, обіцяючи звести їх з іноземними інвесторами для реалізації незатребуваних в Україні перспективних науково-технічних проектів. На вудку посередника «клюнули» близько двох десятків осіб, у тому числі й ті, хто мав доступ до секретних матеріалів.

Беручи до уваги передумови до здійснення особливо тяжкого злочину проти держави, що є в діях громадянина України, йому винесене офіційне застереження, а з ученим, що вступив із ним у контакт, проведено профілактичну роботу. У повідомленні прес-центру йдеться про те, що такі дії, які завдали шкоди інтересам держави, кваліфікуються як державна зрада у формі шпигунства і караються позбавленням волі на термін від 10 до 15 років.

«Юридичний вісник України», №30,
26 липня – 1 серпня 2003 р.

Нічого більше про цю історію нам невідомо. Проте навіть переданого інформагенціями достатньо для певних висновків. Мабуть, цей безробітний – достатньо розумна та освічена людина, якщо зміг зацікавити півтора десятка вчених можливостями реалізації науково-технічних проектів. І чому б їм не «клюнути» на такі пропозиції? Невже їхня наукова робота достатньо забезпечена в Україні? Звичайно, відомості, які становлять державну таємницю, передавати не можна. Але зверніть увагу, в повідомленнях йдеться про «закриту інформацію», про передачу «документальних матеріалів по науково-технічним розробкам обмеженого доступу». Про те, що передані відомості складають державну таємницю, – ані слова. Якби були передані такі відомості, то вже були б не «передумови до скоєння злочину», а справжній злочин, який карається за статтею 328 ККУ, – вже з боку вченого, який мав допуск до відомостей, що складають державну таємницю. Отже, відомості, що становлять державну таємницю, не передавалися. А раз так, то не було жодних підстав говорити про «державну зраду в формі шпигунства». Суб’єкт злочину за статтею 111 ККУ «Державна зрада» – громадянин України, а злочину, що карається статтею 114 «Шпигунство», – іноземець або особа без громадянства. Тому держав­на зрада в формі шпигунства передбачає попередню змову представника іноземної держави з громадянином України про збирання або передачу відомостей, що становлять державну таємницю, чого в даному випадку не було. А що ж все ж таки було? На яких підставах стверджується, що подібні дії на шкоду інтересам держави кваліфікуються як державна зрада в формі шпигунства? За статтею 111 ККУ громадянин України мав вчинити умисне діяння на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Чому саме зашкодили дії «підприємливого безробітного»? Може інформаційній безпеці? Але це поняття жодним законом України не визначене.

Що ж до офіційного застереження, яке було винесене, то, з огляду на відсутність переліку відомостей, які складають будь-яку передбачену законом таємницю окрім державної, незрозуміло, про що конкретно могли попередити цю людину? Хіба що про необхідність узгоджувати з СБУ будь-які контакти щодо спільних науково-технічних проектів. Мабуть, у цьому полягала й «профілактика» вченого. Невизначеність обсягу і змісту інформації з обмеженим доступом, окрім тої, що відноситься до державної таємниці, породжує непередбачуваність відносно будь-якої інформації, яка може виявитися закритою. Внаслідок цього подібні дії співробітників СБУ можуть бути кваліфіковані, строго кажучи, як свавільні та незаконні, оскільки вони порушують конституційне право на інформацію, закріплене в статті 34 Конституції України.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори