пошук  
версія для друку
04.12.2003 | Олег Целуйко

FINIS CORONAT OPUS АБО СПРАВА 344 ККУ vs. 171 ККУ ЗАВЕРШИЛАСЯ МИРОВОЮ УГОДОЮ?

   

Справа №49-1120

Не виключено, що саме під таким заголовком міг би вийти матеріал, коли б його складав професійний журналіст, який працює у відповідному жанрі. Однак відносно справи №49-1120 щодо антипрезидентських публікацій є дійсно вагоме підґрунтя стверджувати, що її кінець вінчатиме фраза Леоніда Кучми: «Я попросив Генерального прокурора припинити все, що стосується Президента України. Хоча я не можу погодитися з тим, що діється в Україні. Я просто нормальна людина, а нормальна людина не може витримати те, що відбувається. Я не говорю тільки про себе особисто, бо свободу слова я, насамперед, розумію, як відповідальність за слово. Тому я хотів би, щоб ми виходили з таких позицій. Але ще раз повторюю, що стосується Президента, то я попросив би припинити. Мені це не потрібно, я сам себе можу захистити».

(http://www.kuchma.gov.ua/activity/zayavinterv/pressconf/153617073). Позиція Президента виглядає доволі послідовно і в світлі здійснення повноважень у сфері підзаконної нормотворчості за останні роки з огляду хоча б на положення його Указу «Про державну підтримку періодичних видань у 1996 році» від 24.02.1996 р, № 148/96, який був постановлений «з метою забезпечення конституційного права громадян на всебічну інформацію, підвищення ролі преси у суспільно-політичному житті» або особливо Указу «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади» від 01.08.02 , №683/2002.

Більш того, 28.04.03 Президент підписав Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова», яким подеколи кардинальним чином коригуються норми діючих актів законодавства, що за галузевим принципом регулюють право­від­носини стосовно доступу до інформації, аспектів діяльності ЗМІ та журналістів, вирішення судових спорів за їхньої участі, правової відпо­ві­дальності посадових осіб. Ще раніше, 03.04.03, за ухвалення проекту документу висловилося 252 депутата ВРУ. Його положення стали предметом дослідження не лише в Україні (www.article19.org.ua/laws/april2003.html), і водночас це є новелою для потенційно проєвро­пейського розвитку інформаційного права в зоні СНД. До речі, серед країн СНД Україна посідає чи не перше місце за кількістю актів законодавства, які регламентують діяльність ЗМІ: їх майже 240.

Однак, не вдаючись до аналізу мотивів кроків назустріч ініціативам по виконанню, нарешті, наших міжнародних зобов’язань, маємо вкотре констатувати наявність вражаючого контрасту між декларованою публічною риторикою та інформацією щодо стану свободи враження поглядів в Україні, діапазон джерел якої коливається від приватних розмов до ознайомлення з періодичними висновками, звітами міжнародних і національних інституцій, урядових та неурядових організацій. Особливо вражає на фоні євроінтеграційних процесів і становлення розвиненої, демократичної держави на теренах України наведення переліків ворогів преси, де назва держави згадується поряд з відомостями про діяльність радикальних організацій на кшталт ЕТА, чеченських угрупувань з викрадення людей www.rsf.­fr/article.php3?id_article=1052 функціонування режимів, що панують в деяких країнах (Руанда, Зім­бабве, Куба, Північна Корея), а також з-поміж контингенту 5-ти лідерів країн СНД, де постійно порушуються права людини. Тут зрештою виникає питання, що є фоном («масово-інфор­мацій­ним та політичним тлом», як визначається в дослідженні Human Rights Watch), а що потугами на фоні набути декларовану позицію? Принаймні до таких песимістичних запитань цілком логічно вдаватись, коли на міжнародний день преси (3 травня) представники шанованої міжнародної спільноти висловлюють своє бачення і оцінку ситуації зі свободою слова в конкретній країні. Що ж стосується України, то, незважаючи на різноманітну методологію моніторингів, критеріїв оцінок, спостерігається помітний унісон.

Ось деякі результати досліджень (звітів) та рекомендацій, представлених протягом 2003 року.

Рада Європи – http://assembly.coe.int/_ftnref1#_ftnref  – Рекомендація №1589 (2003) Парламентської Асамблеї від 28 січня 2003

Human Rights Watch – http://www.hrw.org/russian/reports/ukraine/2003/fight1

«Репортери без кордонів» – http://www.rsf.fr/print.php3?id_article=6543, http://www.rsf.fr/article.php3?id_article=1085

Американська Комісія ОБСЄ – http://www.csce.gov , http://www.csce.gov/briefings.cfm?briefing_id=182

Комітет захисту прав журналістів (Нью-Йорк, США) –  http://www.cpj.org/attacks01/europe01/ukraine.html 

З огляду на наш попередній досвід моніторингу, ми схильні підтримувати результати досліджень експертів як такі, що загалом відображають реальний стан речей. На жаль, сприймається як очікуваний і факт порушення й хід провадження у кримінальній справі щодо антипре­зидентських публікацій (за ознаками складу злочину, передбаченого ч.1 ст.344 ККУ), і «прохання» Президента лише через місяць її припинити. У цьому вбачається послідовність у закріпленні тенденції подвійних стандартів в рисах публічних маневрів провідних посадовців зі структури органів державної влади та місцевого самоврядування: «для експорту та для внутрішнього споживання в залежності від ситуації».

Наприклад, доручення по проведенню виїмок документів та допиту редакторів як свідків, було послане з Генеральної прокуратури до прокуратур областей приблизно в той же час, коли на сайті Генеральної прокуратури з’явилось повідомлення наступного змісту:

«Сьогодні, 21 березня 2003 року, Генеральний прокурор України Святослав Піскун зустрівся з Генеральним секретарем Міжнародної федерації журналістів Ейденом Уайтом, керівником Національної спілки журналістів Великобританії Джоном Барсбі та Головою Національної спілки журналістів України Ігорем Лубченком на їх прохання. Під час зустрічі було обговорено проблеми покращання умов праці журналістів в Україні, захисту їх прав і свобод та створення безпечних умов для виконання ними професійних обов’язків. Гості були поінформовані про стан розслідування кримінальної справи щодо вбивства українського журналіста Георгія Ґонґадзе » (http://www.gpu.gov.ua/ua/news.html?id=325). Чи були вони проінформовані на предмет порушеної справи за ч.1 ст.344 ККУ як про додатковий захід покращення умов праці журналістів? Власне, на самому сайті жодних згадок (хоча б у стрічці новин, поряд з заходами по боротьбі з розкраданням зерна і незаконним заволодінням державними коштами) про цю справу немає.

Цікаво також, що офіційне повідомлення щодо факту винесення постанови про порушення справи Генеральною прокуратурою було отримано від прес-секретаря Адміністрації Президента України в той час, як ще 22.10 2002 року Генпрокурор своїм наказом ввів у штат прокуратур Автономної республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя посади прес-секретарів. За словами співробітників прес-служби Генпрокуратури, робота прес-секретарів має суттєво допомогти журналістам оперативно та об’єктивно висвітлювати діяльність органів прокуратури (http://www.unian.net/ukr/news/news-37985.html ).

Отже, в певних аспектах своєї роботи державні органи набувають рис функціонування саме публічних органів, зорієнтованих і спроможних спілкуватися з громадськістю на професійних засадах. Йдеться хоча б про кваліфіковану роботу у спілкуванні зі ЗМІ. Трохи випереджаючи послідовність змісту статті, зазначу, що такий досвід спілкування на рівні обласних прокуратур є.

Про хід провадження справи по ст. 344 КК чимало було вже сказано. Ми вирішили дослідити деякі її аспекти безпосередньо на місцях в процесі комунікації з нашими колегами-партнерами, представниками інших НУО, представниками видань (редактори яких були допитані як свідки по справі), службовцями державних органів тощо. Принагідно висловлюємо подяку за технічно-консультативну допомогу співробітникам Сумського обласного комітету молодіжних організацій (Суми), Української незалежної громадської спілки «Захист» (Черкаси), Черкаського обласного комітету солдатських матерів (Черкаси), громадській організації «За професійну допомогу» (Комсомольськ), Полтавському відділенню Комітету виборців України, Полтавському медіа клубу та усім, хто посприяв спільному процесові залучення відомостей, приділив час та зусилля на спілкування з нами.

Станом на 17.04.03 розслідування із застосуванням допиту журналістів мало місце в п’ятьох областях:

1) «Популярна газета» (Дніпропетровськ)

2)   «Інформаційний бюлетень» (Кременчук, Полтавська обл.)

3)   «Рівненський діалог» (Рівне)

4)   «Волинь» (Рівне)

5)   «Позиція» (Суми)

6)   «Черкаська правда» (Черкаси)

7)   «Антенна» (Черкаси)

На той час розклад подій набув дійсно тенденційного характеру, незважаючи на запевнення уповноважених в розслідуванні справи службовців про безперспективність і «неефективність» подальшого розслідування у справі, на численні негативні відгуки парламентаріїв, фахівців з правничих та журналістських кіл, зрештою загалом на критичну оцінку вагомого прошарку громадськості (зокрема, із застосуванням аргументації щодо вірогідності порушення кримінальної справи за ознаками злочинів, передбачених ст.171 КК – перешкоджання законній професійній діяльності журналістів).

Аби не повторювати ретроспективу подій, відображену в повідомленнях ЗМІ, наведемо для прикладу характерні оцінки та висловлювання, які було можливо почути з вуст свідків чи учасників подій.

20/03. Уривок з доручення прокуророві Полтавської області ( № 06/2-30016-03/544): «На підставі викладеного, прошу доручити підлеглим працівникам в стислі строки встановити юридичну адресу видання, керівників та засновників, а також місце їх постійного проживання, автора вказаної статті, його постійне місце проживання та чи не друкується він під псевдонімом.

Крім того, прошу, вилучити з вищезгаданого видання один примірник газети, а також рукописи статті і документів, які надійшли до редакції та стали підставою для надрукування такого тексту в газеті.

В ході виконання даного доручення, прошу, допитати головного та виконавчого редактора видання з наступних питань: на підставі яких документів була надрукована ця стаття, хто був ініціатором, чи перевірялась достовірність інформації, викладеної в статті, хто замовляв надру ­ ку ­ вання статті. З приводу надання матеріалів та надрукування статті допитати авторів. Провести інші дії, необхідність в яких виникне під час виконання цього доручення».

14/04. « Справді, у деяких публікаціях про Президента, народних депутатів тощо, є образи на їхню адресу. Однак, у законодавстві України чітко прописана норма боротьби з явищами саме такого порядку – сторона, яка вважає, що їй було завдано моральних збитків, звертається з відповідним позовом до суду, і суд відповідно до законодавства виносить своє рішення. Підганяти норму статті 344 КК під такі явища, як завдання моральної шкоди – свідчення спроби Генпрокурора перекрутити букву і дух закону, на що посадова особа, тим більше такого високого рівня, права не має».

18/04. « Це, звичайно, дуже погано, неправильно, адже кримінальне переслідування може спричинити тюремне ув’язнення, і це вже серйозні речі, і це неправильно».

23/04. «Ви подивіться, що обмежує Генпрокуратура. Вона обмежує свободу нецензурної лайки. Адже, якщо розібратися в тому, що вони писали, це ж соромно буде людям просто процитувати! Нарешті знайшовся хоч один орган(Генпрокуратура – Ред.), хоч одна людина(Святослав Піскун – Ред), що взялися стежити за мораллю в ЗМІ. Куди ж це годиться? Вони друкують лайку, Генпрокуратура обмежує їх у цьому, і її ж обвинувачують у переслідуваннях свободи слова? Жах! Якщо в когось з цих видань лайка вважається мірилом свободи слова, то це їхні проблеми. Причому тут суспільство?».

Спільні риси цілком окреслюються. У тих виданнях, які ми відвідали («Позиція», Суми – 22.04, «Інформбюлетень», Кременчук – 23.04, «Антенна», «Черкаська правда», Черкаси – 24.04), згідно доручень від Генпрокуратури, а потім наказів обласних і місцевих прокурорів слідчі зверталися по допит редакторів як свідків та по виїмку документів (в результаті, примірників номерів газет). Власне по одному візиту на той момент все і закінчувалося (27-31.03.03). Однак про остаточну мету деякі візитери до видань зазначали не одразу. Скажімо, в розмові із Тамарою Просяник, головним редактором «Інформбюлетеня» ми почули приблизно наступне:

« До нас прийшов слідчий кременчуцької прокуратури і каже мені: «Ви як редактор газети, що часто пише про Ґонґадзе, про політичні події, пов’язані з його вбивством, проходите як свідок у справі Ґонґадзе». Я, власне кажучи, йому відразу повірила, тому що кілька місяців тому він уже приходив і казав те саме. Він же так аргументував це: свідчення потрібні Генпрокуратурі, щоб якомога швидше розслідувати справу, вони, мовляв, відслідковують, де тільки з’являється його прізвище. Отже, слідчий сказав, що їх зацікавила наша стаття за 5 грудня минулого року, називалася вона «За голову Гії Ґонґадзе – один мільйон». Потрібно було вказати, на основі яких джерел була написана ця стаття. Оскільки йшлося про те, що ми є свідками, я не вважала за потрібне відмовлятися – чому б зайве не підтвердити, що я думаю з цього приводу? Уже потім, коли я дала відповіді на запитання і підписала протокол, він показав доручення Генпрокуратури. У ньому повідомлялося про порушення кримінальної справи за статтею 344 «Перешкоджання діяльності вищих посадових осіб». І наступний абзац: «Встановлено, що в газеті «Інформаційний бюлетень» за 5 грудня 2002 року була така-то стаття…» і – одне вихоплене з контексту речення: «Ні для кого не секрет, що винуватцем викрадення і вбивства Ґонґадзе, свідомо чи не свідомо, став Президент України». Це, до речі, був підсумок матеріалу, але решти вони не взяли до уваги»(http://www.glavred.info/?art=74541949).

Журналісти зазначали, що в цілому слідчі дії проводилися коректно, навіть більшість зі слідчих прокуратури ставилася із розумінням «ситуації» і перспективності провадження по справі (однак наголошуємо, що ми відвідали три регіони).

Коли ми звернулися до службовців обласних прокуратур, то в Сумській представник слідчого відділу попросив уточнити, з приводу якої саме газети йдеться (що за газета), і повідомив, що особисто не обізнаний з приводу виконання доручення по справі за ч.1 ст 344 ККУ, як і про можливий допит журналіста. Прес-секретаря на той момент не було. У Черкаській – зі слідчого відділу зазначили, що журналісти, як і всі інші, – теж потенційні свідки, а питання щодо надіслання доручення, як і порушення кримінальної справи – парафія Генпрокуратури. Інформація про хід виконання доручення у Черкаській області – предмет слідчої таємниці.

Всі чотири газети акцентують увагу на політичних поглядах (наприклад, «Позиція» – засновник Сумський ОК СПУ, «Черкаська правда» – орган обкому компартії України) і своєму опозиційному спрямуванні; в них переважно містяться статті, спрямовані на критику Президента України та його оточення, державних службовців, наближених до влади партій, а також представників державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування, мерів міст.

Окрім, мабуть, «Черкаської правди», газети мають тривалий досвід спілкування із представниками цих органів в різноманітних формах, починаючи з судових позовів та відвідин правоохоронних органів. Як згадували журналісти, практика спілкування не обмежувалася відмовою місцевих друкарень виготовляти їхню продукцію, отже, необхідністю звертатися по послуги видавництв із сусідніх областей і з потенційно ускладненими іншими наслідками. Коли ж йдеться про видавничу справу, засновану на потужній приватній ініціативі із джерелом фінансування поза Україною або з іноземним капіталом, говорити про підприємницьку незалежність більш реально. За повідомленням Тамари Просяник, «Інформ­бюлетень» протягом трьох років брав участь у 69 судових процесах. Окремою темою є також перевірки податкових, пожежних та інших служб.

Які ж підстави застосування ст. 344 КК? Щодо загрози від поширення публікацій. Коли йдеться про відтворення змісту статей в електронному вигляді на теренах сайту з інтернет (за умови його відвідування належного за кількістю контингенту), можливо, і є сенс говорити про сферу розповсюдження, однак коли тираж друкованого видання становить 2000-2500 примірників, то про яке перешкоджання Президенту можна дискутувати? Принаймні, Президент сам зазначав, що йдеться вірогідно про ті газети, які він не читає. Ну що ж, мабуть, не буде помилкою твердження, що побічно забезпечується справжня всеукраїнську PR-акція для видань, які про таку громадську увагу могли б раніше тільки мріяти.

Щодо змісту публікацій, які стали об’єктом уваги правоохоронних органів. Формулювання диспозиції статті 344 ККУ, як і можливість її тлумачення, безумовно залишає місце для певних імпровізацій у намаганні відтворити на практиці її положення, коли ж до цього додаються владні повноваження, малюнок дійсно набуває особливого забарвлення. Але ж яким чином зміст публікацій міг незаконно вплинути на діяльність Президента України та інших держслужбовців високого рангу? Питома вага статей була запозиченою з газети «Грані-плюс», яка відома своєю жорсткою позицією і подеколи прямою риторикою. Окрім прямих посилань на причетність Президента України до зникнення Ґонґадзе , в статтях названих вище газет містилися і памфлети, фейлетони та інші тексти, які нерідко викликали дратування політиків і посадових осіб, що мало наслідком подання судових позовів. Але висновок, що ці публікації незаконно впливають на діяльність посадовців, видається надуманим. Цікаво, що у випадку газети «Антенна» прокуратурою були вилучені саме ті публікації, якими ілюструвалися результати моніторингу української преси спеціально для доповідача Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханни Северинсен «на підтвердження того, що в Україні існує широкий плюралізм думок».

Стаття 344 vs. стаття 171

Наведемо текст статті 344 Кримінального. Кодексу.

Втручання у діяльність державного діяча

1.   Незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представника, Голову Рахункової палати або члена Рахункової палати, Голову або члена Центральної виборчої комісії, Голову Національного банку України, члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень – карається позбавленням волі на строк до трьох років.

2.   Ті самі дії, якщо вони вчинені особою з використанням свого службового становища, – караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

На жаль, не завжди нове зі старим обличчям зустрічаєш із теплом в душі, навіяним ностальгійними почуттями. Особливо коли це нове-старе є проявою глибоко вкоріненого у пострадянському мисленні дбання про особливо добре ім’я влади навіть перед цінністю людських прав. Вірогідно, таким чином і розмірковувала частина прошарку з-поміж законодавців напередодні голосування за проект нового ККУ, який набув чинності 01.02.01, вважаючи, що особам, переліченим у диспозиції статті, не вистачить інших складів злочинів аби відгородитися від надмірних проявів уваги ззовні. Стаття явно «успадкована». Коли ж при цьому застосовуються такі засоби юридичної техніки, що дозволяють, витлумачивши (замість того, щоб за Конституцією запропонувати зробити це Конституційному Суду), ледь не імпровізувати при застосуванні її положень, напрошуються численні запитання. Наприклад, таке: чи сказав я те, що допоможе мені завтра бути допитаним в правоохоронних органах і цілком на законних підставах? Вбачається, що використання статті 344 може стати одним із способів подолання браку нестачі кримінальної відповідальності за наклеп та образу.

Ми погоджуємося із висловленими раніше твердженнями, що подібні статті дозволяють розширено їх тлумачити, і мають бути вилученими, винесеними за коло кримінально-правових відносин, принаймні ж скориговані таким чином, що являли б собою кваліфікуючий склад наявних в чинному Кримінальному кодексі злочинів (зокрема, як злочинів проти життя і здоров’я особи), але ніяк не пов’язаних зі свободою вираження поглядів, що є однією з засад існування та розвитку демократичного суспільства.

Об’єктивна сторона складу злочину абсолютно не конкретизована, і здогадуватися з науково-правових коментарів чи інших джерел, в чому має полягати незаконність дій, чи з точки зору діючих позицій кримінального закону чи інших актів законодавства – невдячна справа. Сам кодекс під час голосування був, здебільшого, ні чим іншим, як предметом політичних маневрів і торгів. Скажімо, чим пояснити залишення назви розділу ІІІ – «Злочини проти волі, честі та гідності особи», коли за наклеп та образу кримінальну відповідальність не передбачено (в проекті кодексу ці норми були збережені)? Це зайвий раз говорить про збалансованість і концептуальну спрямованість базових актів законодавства України.

Щодо торгів, політичної боротьби і їх наслідків у вигляді чинних актів законодавства, яких ми зобов’язані дотримуватися як суб’єкти права. З нашої точки зору, додаткове переміщення публічних, тим паче інформаційних конфліктів, у площину кримінального провадження – навряд чи оптимальний спосіб їх залагодження. Накладання тавра злочину на будь-які правовідносини зайвий раз доводитиме нашу неспроможність на засадах диспозитивності вирішувати свої проблеми в межах цих правовідносин без участі держави та елементу жорсткості, окрім того, створюватиме передумови для додаткової руйнації постулату суспільного договору, прелюдії існування громадянського суспільства – довіри. Тому, зважаючи на наявну альтернативність в засобах вирішення інформаційних спорів і забезпечення прав журналістів, ми схильні вважати, що певний крок «назустріч» у криміналізації стосунків було запроваджено із втіленням статті 171 Кримінального кодексу, формулювання якої теж сприяє розширеному тлумаченню. Ось її текст.

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

1.   Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів – карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2.   Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, – карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.

Практика показує, що незадоволення держав­ним службовцем інформаційного запиту, може мати наслідком пред’явлення скарги журналіста до прокуратури про порушення кримінальної справи за ч.1 ст.171. Або, наприклад, таке питання: чи може редактор зі своєю «редакційною політикою» умисно перешкоджати законній професійній діяльності журналістів? Отже, поле для творчого підходу чимале.

Тут теж можна констатувати, що інші наявні положення кодексу дозволяють обґрунтовано порушувати кримінальні справи в разі посягання на права журналіста як особи.

Ми схильні підтримувати думку, що цивілізоване суспільство спроможне залагоджувати інформаційні конфлікти і не в кримінально-правовому форматі, або без його практичного застосування. Наскільки нам відомо, подібні положення в законодавстві Європейського Союзу чи східноєвропейських країн відсутні. Попередні оцінки наших колег з провідних міжнародних неурядових організацій щодо введення статті 171 були теж негативними.

Акція «Повстань, Україно!»
та стаття 344

Наступний момент, виявлений під час відвідань державних органів в трьох областях. Якщо тривалий час положення статті 171 не застосовувалися (хоча скарги до прокуратур були), то практика по ст. 344 має неабияке коріння.

Перший заступник Генерального прокурора Сергій Винокуров, заступник держсекретаря МВС України Валерій Варенко, перший заступник начальника Головного слідчого управління того ж міністерства Віктор Захаров у своємо інтерв’ю газеті «2000» «По лезвию... закона… » (http://www.gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=123) таким чином наводять приклади практики порушення справ за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 344.

– Незадовго до початку всеукраїнської акції «Повстань, Україна!» її організатори повідомляли про те, що правоохоронні органи всіляко перешкоджають участі в ній представників регіонів. Говорили про тотальний пресинг, масові допити. Це так?

Сергій Винокурів: – 11 вересня Генпрокуратура порушила кримінальну справу по статті 344 КК України (втручання в діяльність державного діяча). Чому? У нас була оперативна інформація про те, що при в’їзді в Київ можливі різні антигромадські прояви. У рамках даної справи протягом одного-двох днів було проведено більше тисячі допитів. Ми нікому не перешкоджали в законному, закріпленому Конституцією праві на проведення мітингів, ходів, зборів, але, проте, допитали людей, роз’яснили їм і права, і обов’язки, ознайомили з рішеннями судової влади, довели до відома цих громадян можливі наслідки протиправних дій.

– Хто займався роз’яснювальною роботою?

– Велика слідча бригада працювала в Києві, і в кожній області була створена своя група. Жодна людина не може сказати, що її відговорювали їхати в столицю, загрожували якимись неприємностями... Людей просто інформували про чинне законодавство, а також про рішення Шевченківського районного суду столиці, що на той час уже виніс вердикт, що можна робити, а чого не можна. Це зіграло свою профілактичну роль.

– А з народними депутатами таку профілактику проводили ?

– Ні, ці люди прекрасно знають закони, і нас, прокурорів, турбувало лише одне: щоб намічені акції пройшли в рамках діючого законодавства. І можу з усією відповідальністю заявити, що правоохоронні органи бездоганно виконали вимоги закону. Підкреслюю, бездоганно.

Валерій Варенко: – Я теж так вважаю. Співробітники міліції виконали покладені на них обов’язки з честю, не допустивши при цьому ніяких відступів від букви і духу закону. Ви ж розумієте, наскільки складні ситуації, коли в самій гущавині подій знаходилися народні депутати, і їхні дії не завжди прогнозовані, передбачувані. Психологічна напруга теж була велика. Але правоохоронці поставилися до справи дуже відповідально, у чіткій відповідності зі своїми функціональними обов’язками.

С.В.: – Хотілося, щоб і організатори масових заходів виявляли таку ж повагу до закону. У нас було одне бажання: щоб воля волевиявлення не перейшла в порушення законності і придушення воль інших людей.

– Під час мітингу біля Українського будинку я ніяких обмежень прав і свобод не помітив (хіба що водії на підступах до Європейської площі змушені були різко змінювати маршрут). Потім народ стрункими рядами відправився убік вулиць Грушевського, Інститутської, Банкової. Буквально на очах стали встановлюватися намети. Ніхто цьому не заважав. А ранком з’явився «Беркут» і швиденько усе прибрав. Так потрібно було?

С.В.: – За законом міліція могла втрутитися і на тім етапі, коли намети тільки ставилися, що, природно, викликало б активну протидію. Тактика припинення порушень законності – справа правоохоронних органів, це по-перше. По-друге, потрібно було зафіксувати порушення на фото і відео, що теж зажадало визначеного часу. Конкретні винні в порушеннях залучалися до відпові­дальності на підставі задокументованих даних, а не з чиїхось слів. Тому, повторю, 16-17 вересня правоохоронні структури ні на крок не відступили від закону.

– Як співвіднести ваші слова з тим, що ніби-то при зносі наметів хтось постраждав і навіть загинув?

– Це не відповідає дійсності. Ми провели перевірку, опитали людей. Одного народного депутата, що досить процвітав у поширенні цих зведень, запрошували прокурор міста, Генеральний прокурор, я – той навіть не з’явився . Ніяких постраждалих, поранених, убитих ні 16-го, ні 17-го не було!»

Тепер, коли нам потрібне профілактичне розтлумачення закону, ми можемо не ініціювати відповідну процедуру у Конституційному Суді, нам його підмінить співробітник правоохоронного органу, звісно якщо ми не маємо депутатського мандату (від нього одразу ж стає «правосвідомо» на душі, мабуть, не лише «право-»).

В згаданому контексті цікаво також звернути увагу на співвідношення ст. 344 з іншими статтями ККУ.

« 06/10/2002. Роз’яснення Генеральної проку ратури України

До уваги засобів масової інформації!

Як уже повідомлялося, Генеральна прокуратура України проводила слідчі дії у кримінальній справі за фактом втручання у діяльність державного діяча (частина 1 статті 344 Кримінального кодексу України), яка була порушена 11 вересня 2002 року. Оскільки події, що сталися 24 вересня 2002 року вийшли за рамки вказаного злочину, що розслідувався, Генеральна прокуратура України цього ж дня порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 341 Кримінального кодексу України (захоплення державних або громадських будівель чи споруд) за фактом захоплення народними депутатами частини будівлі Адміністрації Президента України. Звертаємо увагу представників засобів масової інформації на те, що обидві кримінальні справи були порушені за фактами подій, а не щодо окремих осіб.»http://www.gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=113

В якості коментаря зазначимо, що показання свідка за процесуальним законодавством беруться до уваги і після того, як його статус у справі змінено на статус обвинуваченого.

І знову про практику Європейського суду з прав людини

Можливо, весняна 2003 року справа по статті 344 стала додатковим щепленням на певну громадську зрілість, а можливо, ланцюгова реакція, переважно у журналістсько-політичному середовищі, спричинена явною демонстрацією агресивних дій, які були вжиті не зовсім розумним та почесним для публічної влади шляхом, вплинула на владні інституціїї. Порушення кримінальної справи виглядало різким контрастом на терені декларованих євроінтеграційних процесів, символізувало крок «назад». Журналістську активність стимулювала також наочно проявлена думка: «Якщо сьогодні колег зачіпають, то завтра з таким же успіхом можуть чіпати нас».

У той же час ситуація у відвіданих нами регіонах в цілому, показує, що прояви актив­ності правоохоронних органів цілком природно вписуються у наявну ситуацію. І можна чекати подібних проявів у майбутньому. Діяльність медіа відображає певну замкненість і навіть ізольованість внутрішнього життя областей, обтяжену (як на думку автора) звичкою керуватися у вирішенні кожного питання прив’язкою до конкретних імен, що зазначаються поряд з назвою відповідної посади, чи призначеної, чи обраної. Ці симптоматичні процеси є наслідком традиційної схильності вирішувати публічні проблеми приватним шляхом, і навпаки, приватні – публічним.

Вирішення суспільних питань на правовому ґрунті в такий спосіб (на прикладі справи по ст. 344 ККУ) і спонукає ХПГ кожного разу наголошувати на необхідності співставлення подій в Україні з практикою Європейського суду з прав людини.

Історично свобода медіа в європейському розумінні – це успіх боротьби за демократичні державні інституції у 19 столітті та в 20 столітті, переможні кроки проти спроб зруйнувати свободу як суспільну пухлину за допомогою тоталітарних засобів [32]. Відповідно Конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4.XI.1950) розпочала своє існування у повоєнний час, а Європейський суд з прав людини (далі – Суд або ЄСПЛ) було створено у 1959 році для розгляду скарг про порушення прав, закріплених ЄКПЛ. Основи практики судових рішень у справах по ст.10 ЄКПЛ закладалися у шістдесятих та сімдесятих роках вже минулого століття, коли в широких західних колах вкоренилося розуміння особливої суспільної функції свободи слова.

Так вже історично склалося, що для багатьох країн Центральної та Східної Європи тривалий час був, і подеколи залишається, більш близьким досвід превентивної цензури по відношенню до всієї преси (також до радіо та телебачення), а отже, створення штучних умов існування медіа та маніпулювання свідомістю, що й породжує глибоку недовіру до вітчизняних ЗМІ. Розуміння хоча б цього чинника може нас наблизити до відповіді на запитання, чому те, що сьогодні є загальновизнаним стандартом і орієнтиром для публічних і посадових осіб у країнах Західної Європи, як і раніше, викликає здивування та недовіру серед відповідного прошарку у східній частині континенту.

У сучасних пострадянських державах стан справ щодо відносин, які є предметом регулювання ст.10 ЄКПЛ, навряд може претендувати на виключний феномен в історії. Для порівняння зазначимо, що американські дослідники у своєму намаганні відтворити актуальну точку зору Верховного Суду Сполучених Штатів, звертаються до давніх джерел (XVII століття), зважаючи на тодішні обставини в Англії, де практикувався контроль публікацій, і тим самим наводять численні аналогії тій ситуації, яка визначає свідомість читачів Центральної та Східної Європи в кінці двадцятого та на початку двадцять першого століття [33]. Таке явище, як караність «антидержавних пасквілів» (існувало в Англії у XVII cт. та провокувало негативні відгуки американських мислителів), теж є добре відомим громадянам колишніх соціалістичних країн, оскільки там зазвичай більш близькою була (а в деяких і продовжується залишатись) традиція особливого захисту доброго імені влади. Багато видів критики, визнаних в ліберально-демократичних системах цілком нормальними, ототожнювалися в таких державах з неприпустимими нападками на владу та на її авторитет. Останнє і зумовлює труднощі для широких верств населення сучасної України у сприйнятті принципів, відтворених прецедентною практикою ЄСПЛ (саме «відтворених», оскільки споконвічне формування змісту цих принципів має відбуватися в свідомості кожного члена громадської спільноти та виражатися в громадській думці, а Суд в свою чергу покликаний прояви цієї думки фіксувати та керуватися нею, в тому числі і як здобутком тривалих суспільних дискусій, які б мали місце далеко не тільки в межах Палацу прав людини у Страсбурзі).

Тому, вірогідно, є раціональне зерно в тому, аби стверджувати, що уявлення про еволюцію, перешкоди, інколи про хитросплетіння судових рішень з питань захисту права на висловлювання в країнах західної демократії (особливо рішення ЄСПЛ) дозволить краще зрозуміти історичний шлях, який повинна була пройти сучасна концепція захисту свободи слова (шлях від свободи думки до права на інформацію), концепція, з якою знайомляться зараз в «готовому та розгорнутому вигляді» за допомогою ЄКПЛ країни Центральної та Східної Європи по відношенню до існуючої у них практики. [34]

Україна – суб’єкт міжнародного права та учасник міжнародної політики, – ратифікувавши відповідні угоди, договори, конвенції, має численні зобов’язання перед авторитетними організаціями. Норми Конвенції є складовою національного законодавства України за ст.9 Конституції України, положення цих норм тлумачаться (роз’яснюються) Європейським судом у вигляді рішень, в яких з-поміж іншого визначаються загальні принципи розгляду окремих аспектів справ за ст.10 Конвенції. Як правило, судова практика свідчить безпосередньо про реалізацію, а національне законодавство – про ставлення влади до прав і свобод, проголошених основоположними актами міжнародного права. У випадку ж Європейського суду з прав людини йдеться про наповнення реальним змістом доволі загальних положень Європейської конвенції, яка насправді «живе» судовими прецедентами. Таким чином, вести мову про місце ст.10 Європейської конвенції у системі національного законодавства України слід в контексті прецедентів рішень Європейського Суду щодо цієї статті.

Відповідно, доречно надати оцінку поточним подіям щодо практики і послідовності здійснення свободи медіа в Україні. Отже, зробимо невеликий екскурс до базових постулатів, зрощених рішеннями Суду.

1. ЄСПЛ наголошує на важливій ролі преси в інформуванні громадської думки з питань, які являють громадський інтерес, а також на ролі суспільного сторожа, що зумовлює вимоги того, аби пресі було надано певну свободу в коментарях з питань політики та з інших питань, що цікавлять громадську думку. «Свобода преси надає громадськості один із найкращих способів дізнатися та сформувати думку щодо ідей і поглядів своїх політичних лідерів. Зокрема, вона дає політикам можливість відображати та коментувати стурбованість упередження суспільної думки; і, таким чином, дозволяє кожному брати участь у вільному політичному обговоренні, що знаходиться біля самої суті концепції демократичного суспільства» (Рішення Європейського суду з прав людини від 26.04.92 Ser А №236 по справі Кастелс проти Іспанії.)

Так, у рішеннях по справам Лінгенс проти Австрії(Series A no 103 від 08.07.86) та Обершлик проти Австрії(Series A no 204 par 59 від 23.05.91) суд підкреслив:

– «Межі припустимої критики по відношенню до публічного політика є ширшими, аніж по відношенню до приватної особи.»

– «Політичний діяч неминуче та свідомо залишає відкритим для прискіпливого аналізу журналістів та суспільства в цілому кожне своє слово й дію, і як наслідок, повинен проявляти й більший ступінь терпимості...».

2. У рішенні по справі ОбершликСуд висловлює думку про те, що ст.10 Конвенції захищає не тільки сутність ідей та інформації, але й форму, в якій вони можуть передаватися (відповідає ч.1 ст.43 Закону України «Про інформацію»).

3. Здійснення практики винесення подальших рішень у справах журналістів, які переслідувалися за поширення недостовірної інформації, наклеп (дифамацію), мали своїм наслідком формулювання ще одного принципу: «Великий ступінь захисту повинен бути наданий не тільки виступам у політичних дискусіях, але й при обговоренні будь-яких питань, які становлять(суспільний – Авт.) інтерес».

4. ЄСПЛ встановив, що, відповідно до ст.10 Конвенції, не можна вимагати від відповідача чи від підсудного доказів справедливості оціночних суджень. Так рішення по справі Швабе проти Австрії(Series A no 242-B, par.34 від 28.08.92) випливає, що оціночне судження не слід розглядати як наклеп, якщо воно ґрунтується на фактах, наведених (переказаних) доволі точно та добросовісно, та якщо його мета не передбачає переконання у хибних уявленнях, навіть коли такі уявлення можуть виникнути.

5. У пошуках належного стандарту відповідальності, яку повинні нести ЗМІ за те, що вони публікують, ЄСПЛ враховував як високу важливість інформування громадян у демократичному суспільстві, так і практичні труднощі, з якими стикаються ЗМІ, виконуючи цю задачу (певною мірою це відповідає положенням ст.12 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»).

При розгляді справи ЛінгенсСуд зробив акцент на правах отримувачів подібної інформації: не тільки преса має право поширювати інформацію та думки з питань, які становлять суспільний інтерес, але й суспільство має право отримувати цю інформацію. Це положення певною мірою кореспондує змісту норм чинного українського законодавства про інформацію, а саме, ст. 43 Закону України «Про інформацію», ст.34 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

До того ж, суд у рішенні по справі Де Хаес та Гістелсвід 24.02.97 навів твердження, що «...жур­налістська свобода включає можливість вдатися у деякій мірі до перебільшення або навіть провокацій».

6. Суд у рішенні по справі Обершликчітко вказав: «Вимоги, що стосуються захисту його (політичного керівника – Авт.) репутації, необхідно співвідносити з інтересами проведення відкритої дискусії з політичних питань».

7. У рішенні від 20.07.1997 по справі Обершлик (№2)Суд підтвердив свою точку зору з приводу того, що ніхто не повинен доводити правоту своєї думки, а також істинність заяв, які відображають громадську думку, або тверджень, що ґрунтуються на чутках чи заявах інших осіб. [35]

8. Представники судової влади не повинні підлягати тій же мірі критики з боку громадськості, що й державні службовці. Це пов’язано безпосередньо із змістом положень п.1 ст.10 та ст.8 Конвенції, а головне, із традиційною повагою європейської громадськості до судових органів та розуміння важливості їх незалежності.

9. Заява про наклеп є менш обґрунтованою (обумовленою), якщо образливе висловлювання було зроблено у відповідь на провокаційний випад.

10. Оцінюючи згадки про злочин (справа Мюллера), за який людина вже зазнала покарання, суд повинен розглядати зацікавленість громадськості в цій згадці, а автоматичне покарання за це є порушенням статті 10.

Наведені принципи, звісно, не є вичерпними. Проте вони розглядаються як орієнтири, оскільки Суд неодноразово наголошував на їх важливості та застосовував в своїх прецедентах. Крім того, їхнє подальше застосування доводить і те, що баланс співвідношення прав не є сталим явищем.

Тож, підсумовуючи, зазначимо таке. У зв’яз­ку з важливістю факту зацікавленості членів суспільства в постійному висвітленні діяльності відомих політиків, офіційних (посадових) осіб, що визначають державну політику, характер співвідношення захисту таких цінностей як свобода слова та інформації, честь, гідність, ділова репутація, приватність у контексті правовідносин між цими публічними особами і засобами масової інформації набуває особливої якості, що і потребує окремого ставлення і зважання, зокрема, з боку державних службовців.

На нашу думку, наведені принципи яскраво свідчать про недоречність ініціювання справ на кшталт справи про антипрезидентські публікації в Україні.

Ми бачимо два шляхи запровадження практики ЄСПЛ в Україні на правовому рівні. Вертикальний – доведення справ через національні юрисдикційні органи до провадження в ЄСПЛ та створення прецедентів для України. Горизонтальний – поширення застосування існуючих прецедентів ЄСПЛ, починаючи зі стадії здіснення провадження по справі у суді першої інстанції.

Зрештою, ми сподіваємося, що така очікувана практика надаватиме більше оптимізму у питанні щодо набуття Україною рис послідовності в її інтеграційних процесах до демократичної спільноти та подальшого закладання основ розвитку громадянського суспільства. Головне – пам’ятати, що лише з практикою їх застосування і захисту права людини отримують належне і загальне визнання.

Київ-Суми-Кременчуг-Черкаси-Полтава-Харків,
квітень 2003


[32]Дуве Ф. В ім’я стабільности та плюралізмуЖ ОБСЄ підтримує медіа //Deutshland, №1/2000. – С.48-51.

[33]Гольдман, Лентовска Є., Франковски С. Верховный Суд США: права и свободы граждан. – Польша: Бега, 1999. – С.131.

[34]Там само.

[35]Колівер С. Свобода преси за Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод. //Свобода висловлювань і приватність, №3-4, 1999. – С.32-43.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори