пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200332
14.12.2003

Коментар Харківської правозахисної групи з приводу поточних політичних подій в Україні (листопад 2003 р.)

   

З огляду на характер та можливі наслідки політичних заяв, акцій та подій в Україні, які мали місце останнім часом в контексті офіційних і неофіційних громадсько-політичних ініціатив, Харківська правозахисна група (ХПГ) вважає за потрібне подати до них свій коментар.

Зокрема, найбільш значимою політичною акцією державної влади України останнього часу ХПГ вважає розгорнуту офіційним Києвом кампанію інтенсивної політичної підтримки конституційної реформи. З приводу реформи, а також окремих форм та методів, які використовуються урядовими структурами України для її популяризації серед населення ХПГ вважає за потрібне заявити таке:

Конституційна реформа в її нинішньому політичному вигляді та правовій редакції не відповідає реальним інтересам Українського народу ні в актуально фізичному часі, ні в абстрактному просторі перспектив державної політики. Вона є непослідовною за своїми організаційними методами, нещирою за морально-політичним змістом, легковажною за нормативно-правовими якостями та непередбачуваною за потенційними громадсько-політичними наслідками.

Фактично, спроби діючої влади зламати Конституцію України почалися ще в часи ініціації референдуму України за “народною ініціативою” у 2000 р. Тоді, як всі знають, реформа була зорієнтованою на різке та грубе посилення авторитарних начал в державному управлінні та консолідацію й без того надміру централізованої політичної системи країни.

Як показав час, ця спроба виявилася політично короткозорою, юридично незрілою та морально авантюрною. Не випадково вона була вкрай критично оцінена європейськими політичними структурами та експертами, не зуміла переконати широкі верстви українського населення й врешті-решт провалилася.

Отже, організований українським урядом референдум 2000 р. був спрямований на нелегітимне посилення президентської гілки влади в країні, передбачав звуження конституційних принципів та інститутів демократії, порушував гарантії соціальної стабільності, був націлений на злам традиційних структур українського парламентаризму. Проведення референдуму супроводжувалось масовим застосуванням адміністративного примусу, залякуванням людей, ігноруванням політичних, а іноді також особистих прав і свобод громадян.

Тому фактичний парламентський провал референдуму 2000 р. був позитивним демократичним явищем, яке б мало послужити серйозним політичним попередженням владі. Водночас він став факультативним доказом політичної неприйнятності в Україні будь-яких агресивно-нестримних авторитарних амбіцій.

Проте український політичний монополізм викорінюється важко, а час невблаганний. Вже невдовзі після своєї невдачі інститути вищої влади в країні почали гостро відчувати брак соціальної підтримки, симптоми загальної деградації власного морально-політичного іміджу. При цьому дискредитація непослідовної і соціально нещирої державної політики в Україні відбувалась більш швидкими темпами, ніж можна було спочатку сподіватися.

Критика політичною опозицією владних дій була гострою, а соціально-економічний та фінансовий стан країни суттєво не виправлявся. Помічені й оприлюднені ЗМІ невдачі і прорахунки влади приводили до ще більшого подразнення, тому офіційна реакція на критику рано чи пізно зводилась до грубощів, силових дій та спроб відвертого політичного ангажементу правоохоронних органів.

В політичній атмосфері країни все більш чітко вимальовувалась необхідність справжньої політичної реформи, спрямованої якщо й не на зміну правлячого класу країни, то на суттєву ротацію її політичних та, почасти, економічних еліт. Тим більше, що попередня криза в енергетиці та загроза загального фінансово-економічного колапсу країни спричинилася до непопулярної кадрової хірургії та фінансової санації в колі інтересів, зазвичай недоторканих.

В результаті, закликані в Уряд “політичні санітари” країни Ю.Тимошенко та В.Ющенко були звільнені зі своїх посад. Ситуація погіршувалась також через масове поширення корупції, деградацію бюрократичного етосу по всіх вертикалях та горизонталях влади, що стало особливо помітним в трагікомічних обставинах і наслідках “касетного скандалу”.

Так або інакше, правда про вбивство журналіста Г.Гонгадзе та причетні до цього злочину вкрай суперечливі факти й визнання були втаємничені від громадськості, що послужило як символом вищої безкарності, так і, за правилами політичного гротеску, стимулом до відвертої адміністративної сваволі в центрі і на місцях.

Відставки прем’єр-міністрів та генеральних прокурорів набули в Україні ознак перманентності і, зрештою, перестали сприйматись серйозно, а глибока поляризація парламенту на “конструктивну” більшість і “ворожу” опозицію стала відвертим свідченням не стільки моральних пертурбацій в душах національних лідерів, скільки доказом загальної кризи політичного менеджменту в країні. Захиталися моральні підвалини і основи.

Зрештою, в коридорах влади поступово склалося розуміння того, що зламати конституційні механізми демократії, включно із засадами змінюваності та виборності її основних інститутів прямо не вдасться. Саме тому і тоді, на наш погляд, ідея всенародного референдуму була вперше оцінена керівниками країни як неефективна, а тому замінена ідеєю парламентської конституційної реформи.

Оскільки політична влада в той період відчувала себе хоч і зашкодженою, але все ще адміністративно сильною, конституційні новації в черговий раз передбачали не послаблення, а посилення президентських повноважень. Нова модель конституційного перерозподілу вищих компетенцій мала бути, вочевидь, більш централізованою, ніж структура влади за зразком 1996 р., проте фактичне розширення повноважень Президента було закамуфльоване під представництво регіонів, двопалатну структуру Верховної Ради (бікамералізм) і примарну демократизацію.

Проте, навіть поданий в Інтернеті та правозахисній пресі правовий аналіз конституційних хитрощів, проведений двома студентами-практикантами з Німеччини, легко розвінчав і порушив юридичну казуїстику українських академіків права. Водночас слід визнати, що у порівнянні з попередніми ініціативами, президентська версія змін до Основного Закону була розрахована вже на значно більш виважений, процедурно обережний, політично поміркований тип консервації вищих політичних еліт, ніж це передбачалось за референдумом 2000 р.

З метою надання конституційній реформі рис легітимності, були примусово організовані не тільки народні зібрання та обговорення, але й колекціонування народних пропозицій у вагонах потягів і електричок. Окремо слід згадати теоретичне освячення цінностей бікамералізму та фактичне обмеження принципу незалежності судової гілки влади на академічно-науковому рівні.

Проте ні реляції з народних зібрань, ні підтримка морально зґвалтованої української правової науки не врятували ефектно репрезентованої, проте хибної в своїй основі конституційної ідеї. Попри свій імпозантний імідж, кампанія наукової підтримки недобре задуманого стала ще одним провалом національних докторів права в очах суспільства, колах української діаспори та західних правових експертів. Врешті-решт, в якості невдалої ця ідея була визнана і Президентом, який несподівано відкликав свій проект з Конституційного Суду.

Не дбаючи про збереження лиця, безперспективну ініціативу було поховано її ж авторами, а до порядку денного було включено цілком нову за юридичною парадигмою ідею “української опричнини”. Подібно до того, як “засмучений” політичним нерозумінням свого оточення Іван IV Грізний подався свого часу на удаване самовигнання, український Президент з подібних міркувань порвав свої конституційні “кондиції”.

Внутрішня логіка даного політичного реверсу є прозорою і зводиться, на нашу думку, до усвідомлення офіційним Києвом нових політико-економічних реалій: літнього зернового провалу та вимушеної девальвації гривні. Оскільки часу до президентських виборів залишається справді обмаль, а брутальність політичного та силового тиску на опозицію не дає діючій владі надій на прощення, третя модель виходу з політичного тупика виникла майже автоматично.

Простіше кажучи, вперше допустивши реальну можливість політичного тріумфу опозиції на грядущих виборах, влада “тишком-нишком, недорогим коштом” вирішила перетворити конституційну посаду Президента України на політико-правову фікцію. Отже, якщо вже й поступатися вищими посадами, то спершу перетворивши їх на ніщо.

Тому, якщо перші версії конституційної реформи мали під собою прагнення влади максимально посилити й подовжити свій стратегічний вплив, то остання модель української політичної реформи стала черговою спробою порятувати синекури через деградацію предметів відання та повноважень найсильнішого політичного інституту країни. Йдеться, звісно, про компетенцію Президента України, силу посади якого можна було б використати для проведення дійсно радикальних змін.

Водночас, на тлі загальної логіки подій, траплялися виключення, які тільки підтверджували правило. Йдеться про конституційне подання 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення Конституційним Судом частини 3 статті 103 Конституції України, в контексті якого вже на найвищому правовому рівні дебатується обрання Л.Д.Кучми на третій термін поспіль.

При цьому налякана попередніми ініціативами наука України знову була запрошена до легалізації правового абсурду. Першу спробу виправдання юридичних нісенітниць вченими Академії правових наук було відбито. Проте вже на другому колі змагань, як відомо ХПГ, Академія зламалася. Отже за юристами, годними вихваляти плаття “голого короля”, справа не забарилася.

До честі Л.Д.Кучми треба віднести, що сам він від подібної ініціативи відмежувався. Проте політичні клакери є нестримними, отже нам ще не раз доведеться почути виклики Президента на “біс”. Що саме вирішить з даного питання Конституційний Суд, передбачити важко. В 2000 р. він продемонстрував достатній інстинкт самозбереження, проте з тих часів склад суддів частково оновився, а їх праця зазнала певних стимулів. Схоже, що суддям таки доведеться вибирати між “мати і бути”.

Більш довготривалий прогноз, однак, показує, що якщо Конституційний Суд дійсно підтримає ідею можливості обрання діючого Президента на третій термін, а Академія права юридично підтримає Конституційний Суд (як це відкине Україну назад в європейській політичній думці!), то опозиції колись-таки доведеться розпускати і Конституційний Суд, і Академію права.

Проте сьогодні головне питання реформи стоїть ширше. Адже йдеться про реальну загрозу зламу конституційної системи України в цілому. При цьому не має великого значення, чи станеться це суто з “придворних” міркувань, чи через патологічний страх правлячої групи перед консолідованою трійцею опозиції. Адже саме по собі невинне побоювання урядом того, що влада опиниться в “поганих” руках, може привести до політичної некерованості, адміністративної деструкції суспільства в цілому.

Логічно, що без сильного Президента Україна опиниться дипломатично безпорадною перед лицем як східних, так і західних сусідів. Не маючи довготривалих традицій парламентаризму, вона може опинитися в обставинах, коли жодне принципове політичне рішення не буде прийнято через флуктуативність і непослідовність парламентських дебатів. Отже, щоб не дати справжніх повноважень тим, хто прийде їй на зміну, діюча влада легко ризикує політичною збалансованістю країни в цілому.

Україна поки що не пережила власної оксамитної революції, а те політичне збурення, яке мало місце в “Українському домі” під проводом В.Медведчука навряд чи було витримано в стилі “чесно названої брехні, сумлінно поміченої гнилизни, підведення балансу під попереднім розкладом” (Д.Мережковський).

Натомість, за роки незалежності Україна перейшла через цілу низку камуфляжних політичних підробок і юридичних фікцій, до останнього часу зберігаючи можливість реформуватися по-справжньому, розвиватися без крові та неприйнятних жертв. Більш як десять років нам вдавалася еволюційна стратегія розвитку, що, попри всі застереження, все-таки приносило свої результати.

Постійно прогресуючим в українському житті є, наприклад, усвідомлення народом реальних масштабів комуністичного голодомору 1932-1933 рр. Відбуваються також позитивні зсуви в морально-політичних оцінках модерного національно-визвольного руху України, подій її воєнної та повоєнної історії серед населення східних регіонів країни. Проте все досягнуте, за умов продовження безвідповідального підриву владою засад національного конституціоналізму, може бути ближчим часом втрачено, а одержані ментально-гуманістичні здобутки – поруйнованими.

Поки що з метою недопущення опозиції до влади в Україні почали блокуватися навіть класичні політичні та особисті права і свободи. Невідомі особи в уніформах, схожі не стільки на хуліганів, скільки на працівників спецслужб, обмежують свободу народних депутатів України. Водночас законні вимоги парламентаріїв часто-густо ігноруються чинами МВД на місцях.

За вищими політичними вказівками законні представники державної влади – народні депутати України – поділені на “правильних” і “неправильних”. Все частіше трапляються випадки, коли внаслідок запровадження “ручного управління” українське конституційне та адміністративне право перестає діяти як юридичний регулятор. Поділеними за політичною ознакою в країні стають вже не тільки народні депутати, ректори вузів і промисловці, але й суспільство в цілому.

В засобах масової інформації, на телебаченні продовжується політика фактичної цензури і неформального використання “темників”. Причому на головних телеканалах замовчуються не тільки політичні дії опозиції, але й критичні щодо поточної ситуації в країні акції та виступи Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

На цьому тлі політична гра в конституційну реформу для збереження вузько-економічних та політичних інтересів сприймається вже не тільки гранично аморальною, але й національно небезпечною. Все більш реальним виглядає те, що правляча верхівка готова дестабілізувати країну тільки тому, що певним особам не хочеться залишати своїх впливів і привілеїв. Саме з цією метою в Харкові днями був проведений штучно організований владою “громадянський форум”. За своїм задумом це загальнонаціональне зібрання мало стати свідченням всенародної підтримки перекроювання Конституції України, допоміжним засобом легітимації антиконституційної авантюри.

Звертає на себе увагу те, що склад “громадян­ського форуму” визначався владними структурами заздалегідь, причому відбір кандидатур на обговорення реформи здійснювався з кола осіб, які за посадою або функціонально є безпосередньо залежними від влади. Симпатики реформи рекрутувалися за ознакою причетності до “бюрократичного класу” (за М.Вебером). При цьому не мало особливого значення навіть те, чи дійсно виступаючі достеменно знають, про що йдеться.

Отже, в кращому залі області, в стилі компартійних з’їздів відбувся політичний аукціон з продажу “кота в мішку”. При цьому дата проведення, час та склад учасників форуму ніде і ніким заздалегідь не оприлюднювалися. Виступи учасників, наскільки відомо, були наперед запланованими й суттєво передбачуваними.

Оскільки нові варіанти конституційних змін і поправок в Україні до відома громадськості не доводяться, остільки населення країни сприймає їх з красномовних вуст публічного речника політичної реформи С.Гавриша. Семантичну барвистість висловів останнього годі заперечувати, проте не можна заперечувати й граничну політико-правову легковажність репрезентованих ним ідей.

Все зазначене спонукає ХПГ виступити з морально-політичною пересторогою владі. Україна є молодою демократією з дуже суперечливою політичною історією. Політичне зростання України в ХХ столітті, як відомо, було трагічним. Країна пережила кілька революцій, громадянську війну, національно-визвольний рух, цілу низку конституційних епох та політичних режимів поспіль. Змагання Центральної Ради були “скориговані” Гетьманщиною, а правління П.Скоропадського – Директорією. По тому масові репресії вчиняли більшовики, так що голос жертв ще й досі відлунює Карпатами. За відсотком загиблих, по відношенню до загальної кількості населення, Україна в ХХ столітті в Європі, як відомо (Т.Гунчак), поступається тільки Польщі.

Отже, наша відносна політична стабільність – це мало не випадковий та крихкий подарунок долі, що його успадкували не більш як два – три останніх покоління українських людей. І саме ця стабільність нині підривається страхом, короткозорістю, зарозумілістю та егоїзмом влади.

На “першій хвилі” (за С.Гантінгтоном) повоєнної європейської демократизації Україна більш-менш прийняла і адаптувала до своїх умов цінності світового ліберально-демократичного конституціоналізму. І хоча на хвилі громадянського ентузіазму наші батьки-засновники дещо схибили на терені демократичної риторики, а Конституція 1996 р. виявилася подекуди наївно-сентиментальною, її гуманістичний та правовий потенціал ще далеко не розкрився.

Безумовно, що наш Основний Закон заслуговує на поліпшення. Зокрема, Президент мав би бути не тільки політично сильним, але й юридично відповідальним за дії фактично очолюваного ним Уряду. Квоти голосування в процедурі імпічменту мали б бути понижені, а соціально-економічні права скориговані в бік реальних можливостей гарантування тощо.

Проте конкретна, саме сьогодні насаджувана діючою владою концепція конституційної реформи, перехід до виборів Президента парламентом, суттєве звуження президентських повноважень стосовно Уряду не поліпшує, а суттєво погіршує наш Основний Закон. Вона вочевидь звужує простір політичної керованості країною, “інфікує” хворобою парламентських чвар тепер уже й виконавчу гілку влади в країні. В морально-політичному плані реформа є також нещирою, бо на тлі гасел про демократизацію майже вдвічі зменшує можливості прямого народного волевиявлення.

Проект конституційних змін не тільки вдвічі зменшує обсяг виборчих прав громадян України, але й суперечить принципу прямих виборів, записаному в статті 71, Розділу ІІІ Конституції України. Не випадково саме цей розділ є тією частиною Конституції, яка знаходиться під гарантіями підвищеної стабільності; саме його положення виступають юридичною запорукою проти узурпації державою права народу визначати і змінювати конституційний лад; саме він прямо охороняє неушкодженість народного суверенітету.

Особливо небезпечним в політичному та правовому сенсі є те, що неконституційність основних положень політичної реформи була проігнорована Конституційним Судом України, який фактично благословив владу на неправе діло. Отже, свідоме відкинення Конституційним Судом України вимог статті 71 та 157 Основного Закону доводить, що рівень політичного лицемірства у нас знову сягнув критичної відмітки.

Заступати межу далі – значить інспірувати некеровані політичні процеси в Україні. Саме в таких обставинах, до речі, починалися національні оксамитні революції у Східній та Центральній Європі. В разі, якщо подібне відбудеться в Україні, владі не стане часу і снаги вихвалятися своєю мудрістю і здобутками. Свого часу в Польщі з метою порятунку комуністичного режиму і своїх прибічників В.Ярузельський запровадив надзвичайний стан. Тепер та ж спроба була здійснена в Грузії. Українська влада майже з аналогічною метою хоче запровадити конституційну реформу.

Проте відомо, чим скінчилися змагання й домагання останнього червоного поляка. Рятувальний круг виявився насправді свинцевим, так що “корабель дурнів” тільки швидше пішов на дно.

Та й, зрештою, хто тепер згадує В.Ярузельського?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори