пошук  
версія для друку

Сокур проти України

   

Неофіційний переклад

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

ОСТАТОЧНА УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заяви № 29439/02,

яку подав Федір Олександрович Сокур

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) 16 грудня 2002 року під час засідання палати, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. Гаукур Йорундссон,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Угрехелідзе,

а також пані С. Доллє, секретар секції,

беручи до уваги згадану заяву, подану 25 липня 2002 року,

беручи до уваги часткову ухвалу від 26 листопада 2002 року,

беручи до уваги зауваження, подані Урядом-відповідачем та зауваження заявника, подані у відповідь,

після обговорення вирішив таке:

ФАКТИ

Заявник, Федір Олександрович Сокур, є громадянином України, 1940 року народження, мешкає у селі Гродівка Донецької області України.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Факти у справі, представлені сторонами, можуть бути підсумовані таким чином.

У 2001 році заявник звернувся до Новогродівського міського суду Донецької області з позовом до шахти “Новогродівська” – державного підприємства – про стягнення заборгованості з заробітної плати за 1998-2000 роки.

3 травня 2001 року Новогродівський міський суд задовольнив позов заявника та присудив йому 7406,21 грн. заборгованості з заробітної плати та компенсації за втрату частини заробітку. Рішення вступило в законну силу 14 травня 2001 року і було направлене на виконання до відділу Державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції. Проте рішення не було виконане, начебто з огляду на відмову Державної виконавчої служби вчиняти дії щодо реалізації майна шахти.

Під час проведення виконавчих дій було встановлено, що 19 листопада 1998 року Арбітражний суд Донецької області порушив справу про банкрутство шахти “Новогродівська”.

Заявник звернувся до Новогродівського міського суду Донецької області зі скаргою на відмову відділу Державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції виконувати рішення, винесене на його користь. 18 липня 2001 року міський суд відмовив у задоволенні скарги заявника, не встановивши наявності порушень з боку Державної виконавчої служби. Суд зазначив, що Державна виконавча служба представила рішення господарського суду Донецької області від 30 серпня 2000 року зазначеному підприємству, але їй було заборонено примусове виконання рішення шляхом реалізації майна шахти з огляду на процедуру банкрутства, яку було порушено щодо неї.

1 листопада 2001 року апеляційний суд Донецької області відхилив апеляційну скаргу заявника. 18 лютого 2002 року колегія у складі трьох суддів судової палати з цивільних справ Верховного Суду України відмовила у задоволенні скарги заявника без права на оскарження ухвали.

26 грудня 2001 року Законом України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” була закріплена заборона на примусову реалізацію майна підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%. 10 червня 2003 року Конституційний Суд України вирішив, що положення Закону “Про введення мораторію...” відповідають Конституції України.

В. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992 року

Відповідно до статті 12 Закону господарський суд має право накладати мораторій на стягнення боргу з підприємства в процесі провадження справи про банкрутство. Мораторій накладає заборону на виконання Державною виконавчою службою рішень щодо такого підприємства. Ця ж стаття передбачає протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка, інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань.

2. Закон України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” від 29 листопада 2001 року

Закон спрямований на захист інтересів держави під час реалізації майна, яке належить підприємствам, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%.

Мораторій на виконання рішень щодо заборгованостей був встановлений до вдосконалення механізму примусової реалізації майна таких підприємств. Ніякий строк не був встановлений.

Статтею 2 Закону передбачено, що заборона на примусову реалізацію майна включає виконання виконавчих документів Державною виконавчою службою щодо майна, яке належить таким підприємствам.

Таким чином, Закон зупиняє виконання Державною виконавчою службою усіх виконавчих документів щодо майна підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%.

3. Цивільний Кодекс України

Відповідно до статті 214 Цивільного Кодексу у випадку прострочення виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми.

4. Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року

Відповідно до статті 2 Закону виконання рішень покладене на Державну виконавчу службу. Відповідно до статті 85 Закону стягувач може подати начальнику відповідного відділу ДВС або до суду скаргу на дії чи бездіяльність державного виконавця. Стаття 86 Закону дозволяє стягувачу порушити у суді провадження проти посадової особи, відповідальної за виконання рішення, за неналежне виконання чи невиконання цього рішення та отримати компенсацію.

5. Закон України “Про Державну виконавчу службу”

Стаття 11 Закону передбачає, що шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню. Відповідно до статті 13 Закону дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду.

ОСКАРЖЕННЯ

Заявник скаржився за статтею 6 п. 1 Конвенції на невиконання рішення суду, винесеного на його користь. Він вимагає компенсації за завдану матеріальну та моральну шкоду.

ПРАВО

І. Попередні зауваження уряду

Уряд надав попередні зауваження щодо невикористання заявником національних засобів захисту, з огляду на те, що він не звертався до національного суду з позовом про стягнення компенсації за втрату частини коштів, присуджених йому рішенням Новогродівського міського суду.

Заявник спростував цей аргумент, зазначаючи, що його скарга проти виконавчої служби розглядалась судами трьох рівнів. Він зазначав, що він не порушував питання компенсації за затримку у виконання, також він зазнавав триваючої моральної та матеріальної шкоди.

Суд повторює, що призначення статті 35 п. 1 Конвенції полягає у наданні державам-членам можливості запобігти чи виправити стверджуванні порушення права, висунуті проти них, до подання скарги до Суду. Проте, до уваги мають братись лише ті засоби, які є ефективними. Уряду, який стверджує про невичерпання, належить довести Суду, що засіб був одночасно ефективним та доступним як в теорії так і на практиці (див. “Хохліч проти України”, № 41707/98, п. 149, 29 квітня 2003 року).

Суд далі зазначає, що внутрішні засоби мають бути ефективними в тому сенсі щоб запобігти стверджуваному порушенню чи його продовженню чи може забезпечити відповідне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. “Кудла проти Польщі”, № 30210/96, п. 158, ЄСПЛ-ХІ).

Суд зазначає, що аргумент Уряду щодо невичерпання стосується лише компенсаційного заходу, тобто скарги щодо компенсації за стверджувану втрату частини коштів, присуджених заявнику рішенням від 3 травня 2001.

Суд знову зазначає, що у попередніх справах щодо України стосовно невиконання рішень, (див., наприклад, “Макаров проти України”, № 59032/00, від 28 травня 2002 року), він приймав цей аргумент Уряду з огляду на скарги заявника про компенсацію матеріальної та моральної шкоди, спричиненої тривалістю та начебто невідповідним виконавчим провадженням, у ситуації, коли рішення, винесене на користь заявника, було виконане і, таким чином, його основна скарга була задоволена на національному рівні. Проте, у цій справі, перше рішення, винесене на користь заявника, залишається невиконаним.

Далі Суд зазначає, що насправді заявник використав можливість звернення до національних судів зі скаргою проти виконавчої служби, яка не тільки не виправила його становища, але й не мала впливу на основну скаргу заявника за статтею 6 п. 1 Конвенції. Таким чином, Суд вважає, що попередні зауваження Уряду не стосуються основної скарги заявника та не може братися до уваг, з огляду на те, що використання зазначеного засобу не може сприяти запобіганню продовженню стверджуваному порушенню. Більше того, Уряд не коментує розгляд в судовому порядку скарг заявника проти виконавчої служби.

1. Заявник стверджує, що у зв’язку з невиконанням рішення, винесеного на його користь, було порушено його право на справедливий судовий розгляд. Він посилається на статтю 6 п. 1 Конвенції, зазначаючи, що:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків …, має право на справедливий і відкритий розгляд … незалежним і небезстороннім судом, встановленим законом.”

Суд вирішив, що він не може, на підставі матеріалів справи, вирішити питання про прийнятність цієї скарги, і що таким чином необхідно відповідно до правила 54 п. 2 (б) Регламенту Суду повідомити про цю частину заяви Уряд-відповідача.

2. Заявник скаржиться, що було порушено його право на життя. При цьому він посилається на статтю 2 п. 1 Конвенції, яка проголошує:

“Право кожного на життя має бути захищене законом”.

Суд нагадує, що відповідно до його практики ні стаття 2, ні будь-яке інше положення Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає особі право мати певний встановлений рівень життя (“Валевски проти Польщі”, № 32734/96, 20.4.1999). Більше того, заявник не показав, що рівень його забезпеченості настільки низький, що це складає загрозу його життю. З цього випливає, що ця скарга є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції і має бути відхилена відповідно до статті 35 п.п. 3 та 4 Конвенції.

3. Заявник скаржиться на рабство, посилаючись на статтю 4 п. 1 Конвенції, яка проголошує:

“Ніхто не може триматися в рабстві чи підневільному стані.”

Суд зазначає, що посилання заявника на статтю 4 п. 1 ґрунтується на тому, що він не отримав заробітну плату за роботу, яку виконав. Суд також зазначає, що заявник виконував свою роботу добровільно, і його право на платню ніколи не заперечувалось. Спір, таким чином, стосується цивільних прав та обов’язків, але не розкриває будь-яких елементів рабства в сенсі цього положення. З огляду на зазначене Суд вирішує, що ця частина заяви має бути відхилена як така, що є явно необґрунтованою відповідно до статті 35 п.п. 3 та 4 Конвенції.

На цих підставах, Суд одноголосно:

вирішує відкласти перевірку скарги заявника щодо невиконання рішення, винесеного на його користь;

визнає решту заяви неприйнятною.

Ж-П. Коста, голова

С. Доллє, секретар

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори