пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200408
14.04.2004 | Олександр Степаненко, м.Чортків

“Праця по виготовленню Громадянина”, як універсальна передумова всіх інших прав

   

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає…”

Конституція України, ст. 43.

Прискіпливий теоретик права віднесе право на працю та достатню винагороду за неї до групи позитивних прав людини, які неможливо стовідсотково гарантувати усім і за які, виходячи з того, потрібно боротися. Існує думка, що ці поняття взагалі краще кваліфікувати не як права, а як інтереси індивідуума. Зрештою, заглиблюватися у дефініції не так вже й варто. Історія містить чимало прикладів того, що будь-які засоби реалізації цього права – і державно-соціалістичні, і ринкові – не були позбавленими тіньових сторін. Мабуть, було б оптимально, аби мотивації до праці, право і можливість людини працювати діяли в якості етичної норми, суспільної і особистісної, як наприклад, діють норми трудової етики в системі вартостей протестантизму. Діяли однаково безвідмовно – у свідомості державного мужа і пересічного обивателя. Без цієї передумови, мабуть, принципово нездійсненими є будь-які “еконо­мічні дива”: ні за європейськими, ні за азійськими сценаріями. Відсутність внутрішньої мотивації до праці та можливості нормально працювати “породжує химери”, веде до втрати фізичного та морального здоров’я людини і нації, розкриває “пандорову скриню” суспільних недуг. І, мабуть, ані мільйон правоохоронців, ані тисячі правозахисних організацій не дадуть ради тій епідемії правопорушень, які породжує масове безробіття.

Українська держава, начебто, гарантує повномасштабну реалізацію прав людини: на працю, на безпечні та здорові умови праці, належну винагороду за неї та достатній життєвий рівень (ст. 43 – 46, 48 Конституції України). У процесі інтеграції до Європейського Союзу Україна має приєднатися до європейської “Хартії основних соціальних прав працівників”, яка передбачає: пра­во на вільне працевлаштування, адекватну оплату праці і гарантії соціального забезпечення, покращання умов життя і праці працівників, охорону здоров’я і безпеку праці. Поки що ж – на тлі реалій масового безробіття та освоєння тіньового ринку праці в нашій країні та за її межами – конституційні і євроінтеграційні декларації України викликають сумну посмішку. Адже проблеми соціального захисту українських працівників у європейських країнах так і не стали приоритетним напрямком у процесі діалогу Україна – ЄС, започаткованого Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС 1993 року. Зрозуміло, Європа змушена захищати свій ринок праці від напливу дешевої робочої сили зі Сходу. Так, в рамках Комітету з питань співробітництва Україна – ЄС є лише підкомітет, що повинен регулювати негативні для країн ЄС явища тіньової трудової міграції – “Підкомітет з питань митниці, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією, “відмиванням грошей” та наркобізнесом”. Тобто, окремої міждержавної структури, яка б систематично захищала права українських робітників на Заході, поки що нема і не передбачається, і це ненормально. Адже до тих пір, поки масовий стихійний потік українських іммігрантів до країн не буде легалізовано і врегульовано, поки права цих людей не будуть захищені – причому, у відповідності до європейських стандартів – стосунки України з ЄС виглядатимуть однобокими, “гримаси” стихійної міграції зростатимуть, і головне – наші співвітчизники за кордоном зазнаватимуть дискримінації і поневірянь.

За даними українських візових служб, основну кількість трудових мігрантів до країн Західної та Центральної Європи постачає Західний регіон країни, у т. ч. Тернопільщина. Більшість великих підприємств нашого краю давно вже не працює, або майже не працює. Тому й нема у тому ніякого дива, що на нашому “терно­вому полі” вже не перший рік височить всеукраїнська “пальма першості” по безробіттю і кожен наступний рік позначується ростом зовнішньої міграції і внутрішньої – злочинності. Офіційні показники безробіття (43 – 45 тисяч зареєстрованих безробітних, і рівень 16,7 – 17%, що майже вдвічі вище середнього по Україні – 9,8%) не відображують і половини обсягів цього явища. Велика частина тих, хто шукає роботу за кордоном, перебувають там нелегально та не звільняються з колишніх робочих місць. Сьогодні область очікує нового зростання безробіття через масове звільнення військовослужбовців в ході т. зв. “реформування Збройних Сил України”.

Практична медицина хоч і не зазнає таких масштабних “реформувань”, але і вона продукує свою частку у явному та прихованому безробітті. Далеко не кожний молодий випускник медичного навчального закладу погоджується працювати із зарплатнею 200 – 300 гривень на місяць, та ще й в умовах постійного дефіциту елементарно-необхідних у лікувальному процесі речей. За офіційними даними Тернопільського обласного управ­ління охорони здоров’я, у 2003 року з лікувальних закладів області за власним бажанням звільнилося 205 дипломованих лікарів. Більшість з них виїхала за кордон у пошуках будь-якої іншої роботи. Лише одиниці емігрували, розраховуючи на працевлаштування за своєю медичною спеціальністю. Частина, зазнавши по­не­вірянь, повертається назад, але далеко не усі прагнуть повернутися на колишню роботу у лікарнях, яка не забезпечує мінімального прожиткового мінімуму. Утворюється замкнене коло: низькі зарплати, відтік робочої сили за кордон, тіньовий ринок праці, падіння податкових надходжень, низькі зарплати бюджетників, падіння професійного рівня та низький рівень соціальних гарантій, у тому числі гарантованого Конституцією (ст. 49) “ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування”…

Тепер – конкретний, досить таки характерний для нинішнього “смутного часу” приклад: нещодавно повернулася з Німеччини група лікарів нашої, чортківської районної лікарні. У жовтні 2003 року дванадцятеро колег виїхало на робоче стажування – точніше, сподіваючись на стажування – у медичних закладах м. Ессена. Колеги готувалися до роботи в якості помічників лікарів у геронтологічних та інфекційних відділеннях. Посередником у програмі запрошення українських медиків виступила адміністрація “Західно-німецького наукового центру” у Ессені – в особі його директора та адвоката, подружжя Дренкельфорт. “Центр” забезпечив візову підтримку та первинний інструктаж. Через день після приїзду до Ессена пан Дренкельфорт з дружиною зникли, а українським лікарям відразу ж було відмовлено у харчуванні, проживанні у готелі та роботі. Шокованим співшукачам високих німецьких заробітків запропонували негайно покинути країну. Ситуація видавалася критичною, адже дехто з колег не мав навіть коштів на зворотню дорогу. Адміністрації клінік Ессена відмовлялися вести розмову про будь-яку роботу. Як виявилось, тут ніхто ні сном, ні духом не відав, що до них повинні були приїхати працювати та “переймати досвід” українські лікарі. Місцеві правоохоронні органи відмовлялися розшукувати Дренкельфорта, який не виконав власних зобов’язань перед нашими заробітчанами. А після того, як українці дали інтерв’ю про обставини своєї “одісеї” авторитетній у північно-західних землях Німеччини газеті “Вестдойче альгемайне цайтунг”, цей “комбінатор” змушений був ліквідувати адвокатську контору у Ессені та поміняти реквізити власного “науко­вого центру”.

Нашим безпритульним колегам вдалося отримати примітивне тимчасове житло, кишенькові гроші та пройти кількамісячну безоплатну практику у госпіталі лише завдячуючи клопотанням та всебічній підтримці керівника Католицького Центру м. Ессена пана Маркуса Камплинга. Той же Католицький Центр взяв на себе оплату проїзду додому для усієї групи українських лікарів. Подаяння вистачило навіть на хабарі українським митникам – “за прискорене проходження митного поста”.

На прохання у двох словах зробити висновки з свого турне у Німеччину, колега Анатолій Оленюк, анестезіолог із двадцятип’ятирічним стажем, сказав буквально наступне: “Ми бачили “золоте руно”: багату країну без хамства і хабарів. Але там нікому не потрібні ані наші голови, ані руки. Про наші права там також не дуже хочуть згадувати. Німці готові співчувати білорусам та сербам. “А у вас в Україні демократія і ринкові реформи”, – говорять вони – не розуміємо, по що ви сюди приїхали? “Коли їм розповідаєш про п’ятдесят євро зарплатні у кваліфікованого спеціаліста, як додачу до нашої “демократії” – просто не вірять”. “Ми бачили декілька їхніх лікарень різної форми власності і висновок – їхня медицина майже нічим не краща від нашої в плані організації. Хіба що менше формальних паперів доводиться заповнювати, а слабких місць – стільки ж. Але у них немає дефіциту ні у чому: ні в медикаментах, ні в інструментарії, ні в устаткуванні, ні в грошах – люди знають, для чого вони навчаються і за що працюють. Ото і вся різниця. Ото і весь рецепт їхньої європейської гідності.” Ці висновки колег Євгена Рутковського та Зіновії Петруняк. І все ж до нашої “ефективної і загальнодоступної” медицини пані Зіновія так і не захотіла повертатися. Після двадцяти п’яти років лікарської практики, залишивши хвору маму, скориставшись відкритою “шенгенвізою”, вона виїхала до Франції – доглядати чиюсь стареньку… Адже ще три роки потрібно навчати в університеті доньку.

Я не схильний спрощувати проблему і зводити усе до матеріальних першопричин, до пристойних зарплат і – даруйте – “самодостатності достатку”. Зовнішня матеріальна благовлаштованість західних країн – тобто перше, що кидається в очі співвітчизнику, як тільки він проникає “за завісу” – не здається мені головною рисою “європейськості”, як моделі сталого та правового суспільства. Згадаймо, що у середині минулого століття та ж Німеччина зазнала поразки у війні, руйнувань та голоду. Та сама Рейнська область, у якій гостювали наші колеги, після нальотів союзної авіації 1945 року являла собою суцільні руїни… Тобто, багатство можна наживати і втрачати, “плани Маршалла” можуть спрацьовувати, але ж не вічно…

Більш сталою позитивною категорією, як мені здається, є наявність у скільки-небудь сформованої частини людської спільноти сформованого ГРОМАДЯНСЬКОГО ПОЧУТТЯ, як певного набору глибоко усвідомлених ЕТИЧНИХ ВАРТОСТЕЙ. Власне воно і надає характеру незворотності і керованості будь-яким соціальним процесам. Припускаю, що ті ж німці достойно вийшли з важких для них випробувань, насамперед тому, що вартості суспільної трудової етики у них формувалися століттями протестантської проповіді. Під час національної кризи саме вони об’єднали та організували націю: від канцлера до домогосподині. Нагадаю, що саме громадський осередок з сильними етичними традиціями, яким виявився згаданий тут Католицький Центр м. Ессена, подав руку допомоги нашим співвітчизникам у їхній конкретній прикрій ситуації…

Наше сьогоднішнє життя вочевидь ненормальне. Нас всіляко деморалізує своїми діями влада, рекламою недоступних більшості стандартів споживання – ЗМІ, “розмахом” – олігархи, комплексами меншовартості – т. зв. “національна еліта”, принаймні та її частина, яку ми бачимо щодня на екранах телевізії… Можливо, хтось і не сприйме це, як апріорні істини, але розбестити та дезорганізувати одного Громадянина значно важче, аніж сотню простих споживачів товарів і послуг. А “змінити життя на краще” можуть лише свідомі згуртовані зусилля громадян цієї країни – і аж ніяк не якесь чергове багатократне розрекламоване фірмове диво… І, напевно, лише тоді, коли з’явиться певна критична маса свідомих громадян, коли у суспільстві сформуються справжні, а не маріонеткові і достатньо впливові громадянські осередки – ми отримаємо шанс на самоорганізацію в нових суспільних обставинах, імунітет від авантюр конкретного дрібного “комбінатора” і щит від сваволі усього вкупі владного “олімпу”. Тоді і влада просто змушена буде згадати, ЩО власне вона задекларувала у Конституції. Що там принципового, а що декоративного, що варто міняти, а що лише – виконувати. Причому – безумовно. Що врешті-решт “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні …” і далі за текстом: про джерела влади, верховенство права, освіту, медицину, екологічну безпеку, працю і т. ін.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори