пошук  
версія для друку
07.06.2004 | Людмила Кучеренко, президент Полтавського обласного медіа-клубу квітень 2004 р

Цього разу листи стосувалися гучного злочину кількарічної давності – убивства кременчуцького бізнесмена Вадима Борисова

   

Нагадаю, так сталося, що директора „Нафтохіміка” викрали через два дні після Георгія Гонгадзе – 18 вересня 2000 року, і тоді після справи Гонгадзе це був другий за резонансністю злочин в Україні. Викрадачі утримували В.Борисова у Запорізькій області, вимагали за нього викуп в сумі 4,6 млн. доларів та через два тижні все ж убили...

До мене звернулися обвинувачувані у викраденні та вбивстві бізнесмена Вадима Борисова. Втім, не компетенція журналіста – встановлювати їхню винуватість чи не винуватість, це зробить апеляційний суд Полтавської області, який зараз розглядає цю справу у першій інстанції.

Мене як правозахисника насамперед зацікавили методи досудового слідства ВБОЗу під орудою О.Плужника. Шестеро підсудних у цій справі – Юрій Сєдов, Ярослав Рябих, Андрій Андрєєв, Володимир Турик, Едуард Єрмаков та Олег Ходаковський, що знаходяться у Полтавському СІЗО №23, неодноразово зверталися до Генеральної прокуратури України, МВС, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини з вимогою дати правову оцінку діям начальника та співробітників кременчуцького ВБОЗу, які застосовували до них тортури під час досудового слідства, та притягти їх до кримінальної відповідальності.

„18 жовтня 2000 року, — пише у листі Я.Рябих, — кременчуцькі борці з оргзлочинністю на чолі з О.Плужником у Запоріжжі просто хапали, саджали в машини і везли в місцевий УБОЗ співробітників фірм, власником яких був Юрій Сєдов, навіть не потурбувавшись про оформлення затримання згідно із законом, де знущалися, як хотіли. А Ленінський суд м.Запоріжжя штампував рішення про 10 діб адмінарешту буцімто за нецензурщину в громадському місці. Тієї ж ночі, заборонивши заїхати додому за речами, не попередивши рідних, чоловіків привезли до Кременчука, і там уже тортури тривали кілька діб. До речі, статус обвинувачуваних отримали, не маючи статусу підозрюваних.

Так затримували у Запоріжжі Е.Єрмакова, Г.Пертая, В.Сєдова, О.Ходаковського. Везли їх потім у Кременчук, де катували співробітники Ю.Макаренко, Ю.Соловей, В.Литвинюк, О.Супруненко, Костецький, Шиян. А керував цим процесом Олександр Плужник. Він неодноразово похвалявся мені, - пригадує Ярослав Рябих, - що від вдови викраденого В.Борисова та його московських компаньйонів отримав семизначну грошову суму „на розкриття злочину”.

Про застосування недозволених методів слідства повідомили в судовому засіданні усі обвинувачувані по справі Борисова й більшість свідків. На суд неодноразово приходили УБОЗівці і слухали наші свідчення. Ми вказували суду на цих „вільних слухачів” як на тих, хто нас катував, але судді не звертали на це ніякої уваги. Правоохоронці погрожували моїм старим батькам, після чого їхнє здоров’я значно погіршилося”.

„Мене та Ю.Сєдова, - продовжує Я.Рябих, - Інтерпол заарештував у Німеччині. Власті Німеччини, звісно, не могли знати, якою ціною і якими методами були отримані так звані докази нашої вини.

На суді в Німеччині, де вирішувалося питання про нашу екстрадицію, ми з Ю.Сєдовим просили не видавати нас Україні, переконуючи, що там нас катуватимуть. Та, незважаючи на це, Вищий суд Берліна ухвалив рішення видати нас, пославшись на те, що на території України з часу вступу до Ради Європи (1997 р.) діє Євроконвенція про захист прав і основних свобод людини.

1 листопада 2001 року о 22-й годині ми з Сєдовим прибули в аеропорт Бориспіль. Там уже чекали два мікроавтобуси (плужниківці похвалялися, що отримали їх від „Нафтохіміка”, де працював покійний, і що вдова не шкодує коштів для розкриття вбивства). Розіпхавши нас по різних мікроавтобусах, ВБОЗівці всупереч рішенню кременчуцького судді І.Дядечка про доставляння нас у Полтавське СІЗО №23, на шаленій швидкості помчали нас... у Кременчук.

Десь напівдорозі звернули до лісосмуги, витягли нас і почали бити. Плужник казав, що за ті гроші, які він отримав, він може тут же в полі закопати нас, як собак, і йому за це нічого не буде, бо в них усе й скрізь „схоплено” і все „вирішено”. Привезли нас у Кременчуцький ВБОЗ десь опівночі, але весь особовий склад, виявляється, чекав повернення Плужника. Нас роздягли догола, обшукали, у мене одразу забрали теплі речі, розкидали вміст моєї сумки, не посоромилися забрати навіть туалетний (німецький!) папір, німецький тютюн, деякі продукти.

Далі з нами „працювали” в окремих кабінетах по 5-6 чоловік (зовсім по-джентльменськи – стільки чоловік на одного беззахисного). Звісно, ніхто не представлявся. О.Плужник керував процесом, переходячи з кабінету в кабінет. Якщо він заходив до кабінету, а я сидів на стільці, він з театральним здивуванням питав: „Чому він не лежить?”. І мене одразу ж збивали на підлогу. Спочатку нам не задавали ніяких запитань, просто били й катували. Види катувань були різноманітні: „слоник” (протигаз з перекритим клапаном); сильні удари в область шиї та хребта, від яких м’язи ніг і рук випрямляються в судомі неприродно прямо; електрострум пропускали по різних частинах тіла, в тому числі й геніталіях. Увесь цей час руки були скуті наручниками ззаду або ж пристебнуті до батареї. Били гумовою палицею по голих п’ятках. Після того я не міг на них стати, ходив навшпиньки, а пізніше в мене почала боліти права нирка, і я зрозумів, що її у такий спосіб мені відбили. ВБОЗівці лише розпалялися від наших просьб припинити звірства й просто насолоджувалися, що ми мучимося й кричимо. О.Плужник весь час радив, як краще бити, щоб було болячіше й не було синців. Про адвоката не було й мови. „Це тобі не Германія!” – примовляли крізь зуби. Так тривало до ранку, поки вони не втомилися.

Тоді почали „малювати” мені, що я повинен підписувати. Мене попередили, щоб я ні слова не казав адвокату, якого найняла моя дружина, про катування. А до цього часу їхній адвокат, якого до мене приставили, наполягав на тому, щоб я робив тільки те, що вимагає Плужник. Я просив відправити мене в Полтавське СІЗО, як постановив суд, але, звісно, це ігнорували. А також попередили, що якщо лікар засвідчить побої, то мене не приймуть у СІЗО.

З 11 листопада 2001 року, коли я потрапив у СІЗО, й по сьогодні я неодноразово звертався в медсанчастину цього закладу на здоров’я і болі у правій нирці. Але безрезультатно. У відповідь на запити мого захисника адміністрація СІЗО відповідала, що встановити діагноз хвороби нирок в умовах СІЗО неможливо. У той же час заступник прокурора Полтавської області П.Карпінський у своїх відписках на мої скарги стверджує, що я нібито отримую медичну допомогу... згідно із встановленим діагнозом.

Близько двох років я знаходжуся в СІЗО, як і обіцяв мені Плужник. Мене тримали в сирих камерах, де стіни мокрі й промерзають. Тримали в камерах, де нари довжиною 150-160 см при моєму зрості 2 м 2 см. До мене в камеру підсаджували людей, хворих на СНІД, туберкульоз, гепатит, сифіліс. Саджали таких, які провокували на бійку, підкидали в мої особисті речі заборонені предмети. Я знаю, що все це з подачі 6-го відділу. Адже О.Плужник став начальником обласного УБОЗу.

З 2001 року мені не дозволяють побачень з батьками та дружиною і донькою. Якою б не була моя вина, але таке ведення слідства і така поведінка міліціонерів викликає відразу”.

Про пережиті жахи пише і Юрій Сєдов. Ось як він описує катування у Кременчуцькому ВБОЗі одразу після доставки його з Німеччини. „Надягають протигаз, перекривають повітря, валять на підлогу, сідають зверху й тримають, поки знепритомнію. Щоб привести до тями, підключають електрострум, потім знову натягають протигаз. Дволітровою пластиковою пляшкою з водою монотонно без перерви б’ють по голові, нирках і печінці. Втомився один – починає інший. Це тривало кілька діб: протигаз, електрострум, пляшка з водою, удари руками й ногами по всіх частинах тіла. При цьому примовляють, що зроблять з мене дурня, тож краще підписати. Позбавляли сну, їжі й води. Фізичного болю й моральних страждань завдавали для того, щоб викликати почуття страху, неповноцінності, принизити мою гідність, зламати мене як особистість”.

У листі на ім‘я Уповноваженого з прав людини Н.Карпачової Ю.Сєдов пише: „О.Плужник регулярно відвідував Полтавське СІЗО і проводив зі мною неофіційні „виховні” бесіди, погрожував навіть фізичною розправою, якщо я не погоджуся з їхньою версією обвинувачувального висновку. Змушував обмовити С. і Ш. На мою відмову Плужник пообіцяв, що перетворить моє життя в СІЗО в пекло. Мене й справді перекидають не просто у переповнені камери, а з хворими на небезпечні хвороби.

Погрожуючи мені, О.Плужник казав, щоб я забув про полтавських адвокатів, бо ніхто з них не сміє захищати мої інтереси ні до суду, ні під час суду. А якщо він дізнається, що такий знайшовся, то йому для початку переламають ноги. Підтвердження цьому не довелося довго чекати. Як тільки я найняв полтавського захисника О.Сібільова, на нього був скоєний напад, в результаті чого він отримав перелом обох ніг. Була порушена кримінальна справа, але зловмисників так і не знайшли...

Продовжуючи свої протизаконні, злочинні дії, О.Плужник одночасно намагався створити щодо мене відповідну громадську думку. Так, у лютому 2003 року від виступив у програмі „Час-К” (СТБ), де на всю країну оголосив мене, Ю.Сєдова, злочинцем, кримінальним авторитетом і організатором убивства В.Борисова, порушуючи при цьому принцип презумпції невинуватості, гарантований Конституцією України, та вимоги Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з якими ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також підданий покаранню, інакше, як за вироком суду.”

Ю.Сєдов, як і Я.Рябих, стверджує, що докази, які лягли в основу обвинувачувального висновку по кримінальній справі №00815048 - ксерокопії листів і копії записів на аудіокасетах. Ніхто не може до ладу пояснити, звідки вони взялися (це рівнозначно тому, що докази добуті незаконним шляхом). Але О.Плужник казав Ю.Сєдому: „Якщо я вирішив, що ти будеш сидіти, це буде саме так. Я знаю, що твої адвокати вимагатимуть повторної експертизи, та цього їм ніхто не дозволить, і ти в цьому переконаєшся”. „І все ж є пояснення фахівців іншої експертної установи, - зауважуєЮ.Сєдов, - про те, що аудіозаписи могли бути опрацьовані й змонтовані, але на це ніхто не звертає уваги, бо тоді треба звільнити нас з-під варти, а всі вже отримали за розкриття цього злочину зірки на погони й посади.

Коли мене етапували з Німеччини в Україну, німецькі медики констатували, що я здоровий. Після двох років катувань, перебування в СІЗО я маю стенокардію й ішемію серця, постійні ниркові кольки, головні болі, підвищений артеріальний тиск. Людмило, надрукуйте в газеті, хай наш народ знає, як нас захищають наші правоохоронці”, - так закінчується лист Юрія Сєдова до редакції.

В Україні, що маніфестує себе як демократична правова держава, на жаль, катування і приниження людської гідності правоохоронцями, які відповідно до Закону України „Про міліцію” повинні „захищати життя, здоров’я, права і свободи громадян, будувати свою діяльність на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, виявляти високу культуру й такт”, стали нормою. І навіть після смерті 30-річного мешканця Чернігівської області В.Цісельського в застінках Полтавського обласного УБОЗу, очолюваного нині О.Плужником, останній не був відсторонений від виконання своїх обов’язків. Та скажіть, хіба є принципова різниця між убивством в полі В.Борисова кілерами й убивством і В.Цісельського, якого закатували до смерті в кабінеті обласного УБОЗу в самісінькому центрі Полтави, окрім тієї, що в останньому випадку бандити носять погони, а як відомо, злочин, скоєний міліціонером, - подвійний злочин?!

Перший заступник міністра внутрішніх справ, начальник ГУБОЗ МВС (безпосередній начальник О.Плужника), М.Манін нещодавно приїздив у Полтаву. Громадськість очікувала – знімати Плужника після стількох „подвигів”: смерть Цісельського, численні факти катувань, оприлюднені місцевою, центральною пресою й загальнодержавним телебаченням переповнили чашу людського терпіння. Правозахисники готують громадські слухання по запобіганню катуванням. Та де там! Манін приїхав і поїхав, а Плужник залишився. „Все продається й купується! – ремствували полтавці. – Цікаво, збереження крісла Плужнику коштувало менше мільйона чи більше?”

Один з віднедавна колишніх підлеглих О.Плужника, якому пред’явлені обвинувачення в заподіянні смерті В.Цісельсьому й завданні тяжких тілесних ушкоджень іншим потерпілим, - В.Шаблій з подання прокуратури Полтавської області вже заарештований і знаходиться в Полтавському СІЗО. Троє інших співучасників катувань - Ілля Новацький, Олексій Богданов і Станіслав Скадченко – не з’являлися на виклики до прокуратури області. На приписи прокуратури про примусовий привід підлеглих начальник УБОЗу О.Плужник не реагував. А коли прокурор області Г.Середа поінформував начальника облУМВС С.Петренка про те, що О.Плужник протидіє слідству і тому він змушений буде порушити перед МВС питання про відповідність Плужника займаній посаді, троє згаданих молодих катів (25-30 років) подалися „в біга”(оголошені у всеукраїнський розшук) і звільнені з УБОЗу задніми числами.

Я, як будь яка реально мисляча людина, не вірю в спроможність міліцейського відомства самоочиститися. За даними соціологічних досліджень, це - одна з найкорумпованіших структур в Україні. Незаперечний і інший факт: ніколи б у міліції не було такого беззаконня й середньовічного бузувірства, якби цьому не потурали прокуратура й суд. А це вже тема іншого дослідження.
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори