пошук  
версія для друку

Салов проти України

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заява №65518/01

Сергій Петрович Салов проти України

 

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи  палатою 27 квітня 2004 року у складі:

п. Й.-П. Кости, Президента,

п. Л. Лукайдеса,

п. С. Бірсана,

п. К. Юнгвірта,

п. В. Буткевича,

пані В.Томассен,

п.М. Угрехелідзе, суддів,

та пані С. Доллє, секретаря,

Беручи до уваги вищезгадану заяву, подану 26 січня 2000 року,

Беручи до уваги рішення про часткову неприйнятність заяви від 27 вересня 2001 року,

Беручи до уваги зауваження Уряду та зауваження заявника у відповідь на зауваження Уряду,

Після обговорення вирішує таке:

ФАКТИ

Заявник, Сергій Петрович Салов, громадянин України, який народився в 1958 р. та мешкає в м.Донецьку, Україна. Заявник є юристом, який практикує в Україні.

А.Обставини справи

Обставини цієї справи можна викласти таким чином.

1.  Кримінальне провадження в справі заявника

31 липня 1999 року Центральна Виборча Комісія зареєструвала заявника як представника кандидата на пост Президента України О.О.Мороза. У той час О.О.Мороз був лідером Соціалістичної Партії України.

31 жовтня 1999 року прокурором Київського району м. Донецька було порушено кримінальну справу за фактом перешкоджання здійсненню виборчого права громадян (ст. 127 ч. 2 Кримінального Кодексу України; надалі КК України).

1 листопада 1999 року заявника було затримано за розповсюдження неправдивої інформації щодо смерті  кандидата на пост Президента, на той час чинного Президента Л.Д.Кучми. Заявник нібито розповсюджував цю інформацію 30 та 31 жовтня 1999 року у формі звернення Голови Верховної Ради (Парламенту) в офіційному  виданні Верховної Ради - газеті “Голос України”. Після затримання заявника прокуратура Київського району м. Донецька розпочала офіційне кримінальне розслідування щодо обвинувачень, які були пред’явлені заявникові.

3 листопада 1999 року прокуратура Київського району м. Донецька вирішила обрати заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 127 КК України. Заявник тримався в слідчому ізоляторі Донецької області. Він знаходився там до 10 листопада 1999 року.

5 листопада 1999 року заявнику було офіційно пред’явлено обвинувачення за скоєний злочин, передбачений ч. 2 ст. 127 КК України. Прокуратура кваліфікувала його дії як такі, що  були вчинені посадовою особою.

10 листопада 1999 року заявник звернувся зі скаргою до Ворошилівського районного суду м. Донецька  з вимогою звільнити його з-під варти. 17 листопада 1999 року суд відмовив у задоволенні скарги.

11 листопада 1999 року заявника було переведено до слідчого ізолятору № 5 м. Донецька.

16 листопада 2000 року заявник пройшов медичне обстеження. У нього було виявлено бронхіт та гіпертонію другого ступеня. Медична комісія порадила госпіталізувати заявника.

22 листопада 1999 року прокуратурою Київського району м. Донецька було закінчено попереднє слідство в справі заявника; заявника було віддано до суду.

25 листопада 1999 року матеріали кримінальної справи були направлені до суду. 10 грудня 1999 року Куйбишевський районний суд м. Донецька (районний суд) виніс постанову про віддання заявника до суду за обвинуваченням в перешкоджанні  здійсненню громадянами своїх виборчих прав, тобто злочині, передбаченому статтею ч. 2  127 КК України. Суд також відмовив у задоволенні скарги заявника щодо його звільнення з-під варти.

У процесі судового розгляду районний суд 7 березня 2000 року виніс постанову про  направлення справи на додаткове розслідування, беручи до уваги обставини справи. Суд також  попросив прокурора переглянути обраний запобіжний захід щодо заявника та змінити обвинувачення, висунуте проти нього.

Зокрема, суд відзначив:

  “…ні в обвинуваченні, ні в обвинувальному висновку органами слідства не вказано, який вплив мали дії Салова С.П. на вибори чи який вплив він хотів здійснити…

  З матеріалів справи видно, що заявник розповсюдив фальшивий спецвипуск газети “Голос України” лише серед п’яти громадян, інших даних щодо дій Салова С.П. з метою вплинути  на право громадян в здійсненні їхнього виборчого права ні органами слідства, ні в судовому засіданні не установлено…

Органами слідства недостатньо встановлено, чи є дії Салова С.П. кримінальним злочином…

Органами слідства не розглянуто питання, чи дії заявника можна кваліфікувати як злочин, передбачений ст. 125 ч. 2 КК України … чи його дії можуть бути кваліфіковані як розповсюдження неправдивих відомостей про інших осіб (Кучму Л.Д.)… на підставі мотивів, що не пов’язані з проведенням виборів.  …

Суд вважає, що органами слідства було проведено недостатнє попереднє слідство, і це не може бути виправлено в судовому засіданні, … суд не може засудити С.П.Салова за  скоєння злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, до того часу, поки його дії не будуть перекваліфіковані під час додаткового розслідування…”

30 березня 2000 року заступник прокурора Донецької області вніс протест в президію Донецького обласного суду (далі - “обласний суд”) на постанову Куйбишевського районного суду м. Донецька від 7 березня 2000 року та попросив направити справу на новий судовий розгляд. Він також вимагав скасувати постанову від 7 березня 2000 року щодо направлення справи на додаткове розслідування. Заступник прокурора зауважив, що у цій справі було достатньо доказів, що підтверджують втручання заявника  у здійснення громадянами своїх виборчих прав (ч. 2 ст. 127 КК України).  У той самий день канцелярія суду підтвердила отримання протесту.

5 квітня 2000 року президія Донецького обласного суду скасувала постанову від 7 березня 2000 року  і направила справу на новий судовий розгляд. Зокрема, президія встановила, що Куйбишевський районний суд м. Донецька направив справу на додаткове розслідування без повного розгляду обвинувачення, складу злочину (actus rea), у якому заявник був обвинувачений, та вини (mens rea) заявника у вчиненні злочину. Президія також вирішила не звільняти заявника з-під варти.

24 квітня 2000 року Куйбишевський районний суд м. Донецька відхилив клопотання адвоката заявника щодо направлення справи на додаткове розслідування. Суд також відхилив клопотання заявника  щодо звільнення його з-під варти.

1 червня 2000 року Куйбишевський районний суд м. Донецька розглянув клопотання щодо звільнення заявника з-під варти.

16 червня 2000 року  Куйбишевський районний суд своєю постановою змінив запобіжний захід у вигляді взяття під варту  на підписку про невиїзд.

6 липня 2000 року районний суд призначив заявнику покарання у  вигляді умовного позбавлення волі строком на 5 років з випробувальним  терміном у 2 роки. Суд також присудив стягнути з заявника штраф у розмірі 170 гривен. Суд зазначив:

  “У жовтні 1999 року С.П. Салов отримав від осіб, які не були встановлені у ході слідства, у невстановленому місці екземпляри фальсифікованого видання газети “Голос України” від 29 жовтня 1999 року. Це видання містило інформацію, нібито надану Головою Парламенту (Верховної Ради) України О.О.Ткаченком з приводу смерті чинного Президента Л.Д.Кучми… , а також з приводу державного перевороту, здійсненого людьми з кримінального оточення останнього… Згадане видання містило також заклик Парламенту України до громадян не дозволяти бойкотування президентських виборів … і встановлення фашистського режиму…

Усвідомлюючи неправдивий характер інформації, яка містилась у згаданому виданні …, С.П.Салов вирішив поширювати екземпляри цього видання серед виборців Київського району м. Донецька з метою перешкодити здійсненню їхнього виборчого права і, таким чином, вплинути на результати президентських виборів …

Відповідно до висновку судової експертизи згадані видання … в кількості восьми екземплярів були копіями оригінальної версії, текст яких був надрукований з використанням сучасної комп’ютерної техніки …

С.П.Салов, перешкоджаючи своїми діями здійсненню громадянами України їхнього виборчого права …, мав на меті перешкодити виборцям брати участь у голосуванні … (Також) поширити неправдиві відомості щодо Л.Д.Кучми, що було брехнею … До того ж відомості могли вплинути на результат виборів … і призвести до того, що виборці не голосували б за цього кандидата на пост Президента в зв’язку з його смертю…”

15 вересня 2000 року Донецький обласний суд залишив вирок від 6 липня 2000 року без змін.

3 листопада 2000 року та 9 лютого 20001 року Донецький обласний суд та Верховний Суд України відмовили в задоволенні скарг заявника на підставі необґрунтованості, як і щодо його вимоги про  перегляд рішення в порядку нагляду стосовно його засудження .

2. Провадження щодо відшкодування за незаконне тримання в ізоляторі тимчасового тримання

У липні 2000 р. заявник звернувся  до Ворошилівського районного суду м. Донецька зі скаргою на дії прокуратури м. Донецька та Управління МВС України в Донецькій області, вимагаючи компенсацію моральної та матеріальної шкоди, завданої в результаті незаконного тримання заявника протягом 10 днів в ізоляторі тимчасового тримання. Зокрема, стверджуючи, що його повинні були тримати в слідчому ізоляторі, а не в ізоляторі тимчасово ттримання, як підозрюваного в скоєнні кримінального злочину. 15 червня 2001 року Ворошилівський районний суд м. Донецька задовольнив його вимоги частково. Суд також присудив стягнути з прокуратури м. Донецька та Управління МВС України в Донецькій області на користь заявника 3000 гривень.

22 листопада 2001 року Донецький апеляційний суд вирішив, що Державне Казначейство, а не прокуратура м. Донецька чи Управління МВС у Донецькій області, повинне відповідати за відшкодування коштів заявнику. Таким чином, суд присудив стягнути з Управління Державного Казначейства в Донецькій області на користь заявника 3000 гривень як компенсацію матеріальної та моральної шкоди.

В. Внутрішнє законодавство

1. Конституція України, 1996 року

Стаття 34

“Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або  в інший спосіб – на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для  запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для  підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.”

2. Кримінальний кодекс України

Глава 4

Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Стаття 127. Перешкоджання здійсненню виборчого права чи роботі виборчої комісії

“Перешкоджання здійсненню громадянином України його виборчих прав або роботі виборчої комісії, вчинене з метою вплинути на результати виборів, -

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

Ті ж діяння, вчинені шляхом підкупу, обману, або поєднані з пошкодженням майна або з застосуванням насильства до громадянина, який здійснює свої виборчі права, або члена виборчої комісії чи їх близьких родичів, або з погрозою застосувати таке насильство чи знищити майно, а так само вчинені за попереднім зговором групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою посадовою особою з використанням влади або посадового становища, -

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення (від 07 грудня 1984 року чинний на момент скоєння заявником злочину)

Стаття 186-2. Порушення законодавства про вибори Президента України і народних депутатів

“Публічні заклики або агітація за бойкотування виборів Президента України або народного депутата, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата в Президенти України або депутати, а так само агітація за або проти кандидата в день виборів, -

тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до шести неоподаткованих мінімумів доходів громадян.”

4. Закон України “Про вибори Президента України”, 1999 року

Стаття 50. Відповідальність за порушення виборчого законодавства

1. Особи, які перешкоджали шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або в інший спосіб вільному здійсненню громадянином України права обирати і бути обраним, вести передвиборну агітацію, а також голова, заступник голови, секретар і члени виборчих комісій, посадові чи службові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, які вчинили підлог виборчих документів, завідомо неправильний підрахунок голосів виборців, порушили таємницю голосування, допустили інше порушення цього Закону, несуть відповідальність, встановлену законом.

2. До відповідальності, встановленої законом, притягаються також особи, які опублікували чи поширили в інший спосіб завідомо неправдиві відомості про кандидата.

5. Застереження, яке міститься в ратифікаційній грамоті від 11 вересня 1997 року (включаючи період від 11 вересня 1997 року до 28 липня 2001 року)

“…2. Положення ст. 5 пар. 1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року застосовується в частині, що не суперечить пар. 13 глави 15  “Перехідних положень” Конституції України та ст. 106 та ст. 157 Кримінального процесуального кодексу України щодо затримання осіб  та дачі прокурором санкції на арешт.

Такі застереження будуть чинні до внесення змін в Кримінальний процесуальний кодекс України, внесених на розгляд, чи до прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України, але не довше ніж до 28 червня 2001 року.”

“Положення ст. 5 пар. 3 Конвенції 1950 року застосовуватимуться в частині, що не суперечить статтям 48, 49, 50 та 51 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України щодо накладення арешту як дисциплінарної санкції.”

 

6. Додаток до застережень, який був переданий до Генерального Секретаря під час зберігання ратифікаційної грамоти від 11 вересня 1997 року

(а) Перехідні положення Конституції України

“13. Протягом п’яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається  існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення обшуку житла або іншого володіння особи.”

(b) Стаття 106 Кримінального кодексу України: затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину

Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

1)  коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2)  коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3)  коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому частиною другою статті 21 цього Кодексу, права мати побачення із захисником до першого допиту і протягом 24 годин зробити письмове повідомлення прокурору, а також на вимогу прокурора подати матеріали, що стали підставою для затримання. Протокол затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення про здійснене затримання прокурор зобов’язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання сповіщає її сім’ю, якщо місце її проживання відоме.”

(c) Стаття 157 Кримінального процесуального Кодексу: обов’язки прокурора при дачі санкції на арешт

“Прокурор дає санкцію на арешт підозрюваного або обвинуваченого при наявності підстав, передбачених законом.  При вирішенні питання про санкцію на арешт прокурор зобов’язаний ретельно ознайомитися з усіма матеріалами, що містять підстави для взяття під варту, і в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного або обвинуваченого, а неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого – у всіх випадках.

Право дачі санкції на арешт особи належить Генеральному прокуророві України, прокурорам Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняним до них прокурорам та їх заступникам, міським, районним, іншим, прирівняним до ним прокурорам. Таке право надається також заступникам прокурорів міст і районів з населенням понад 150 тисяч, якщо це обумовлено спеціальним наказом Генерального прокурора України.”

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 10 від 30 вересня 1994 року “Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт”

“… Роз’яснити, що відповідно до статті 236-3 Кримінального процесуального Кодексу України, до суду може бути оскаржено лише санкція прокурора на арешт підозрюваного або обвинуваченого, а не рішення слідчого, органу дізнання про застосування як запобіжного заходу взяття під варту чи продовження строку тримання під вартою…”

СКАРГИ

1.  Заявник скаржився на порушення його прав, передбачених  ст. 5 § 3 Конвенції, оскільки він одразу не постав перед суддею чи іншими судовими органами, які б прийняли рішення про його арешт.

2.  Заявник також скаржився  на порушення його права на справедливий суд, включаючи принципи “верховенства права” та “правової певності”, оскільки президія Донецького обласного суду скасувала постанову Куйбишевського районного суду м. Донецька від 7 березня 2000 року, відповідно до якої справа заявника направлялася на додаткове розслідування.  Він скаржився на порушення статті 6 § 1 Конвенції.

3.  Посилаючись на статтю 7 § 1 Конвенції, заявник скаржився на те, що українські суди неправильно застосували національне законодавство, відповідно до якого він був засуджений  до позбавлення волі за дії, які на той час не містили складу “злочину” в сенсі  українського законодавства. Зокрема, він скаржився, що оскаржувані дії не становили “злочину”, а лише “адміністративне правопорушення”, передбачене в Кодексі про адміністративні правопорушення (ст. 180-2),  за скоєння якого передбачалось стягнення адміністративного штрафу.  Він заявив, що відповідно до тексту статті 127 Кримінального кодексу України він не міг в достатній мірі передбачити те, що його буде обвинувачено в перешкоджанні  здійсненню громадянами виборчих прав. Пізніше він відзначив, що був засуджений за скоєння злочину, передбаченого статтею 125 вищезгаданого Кримінального кодексу України, за розповсюдження неправдивої інформації  стосовно кандидата на пост  Президента, чинного Президента України Кучми Л.Д.

4.  Посилаючись на статтю 10 Конвенції, заявник скаржився на порушення його права на отримання та розповсюдження інформації. Зокрема, він скаржився, що не знав, чи інформація про смерть кандидата  на пост президента Кучми Л.Д., опублікована у виданні газети “Голос України”, була правдивою, оскільки він не знав про стан здоров’я останнього. Він стверджував, що в жодному разі передача такої інформації третім особам не може призвести до позбавлення волі строком на п’ять років. Він також скаржився на те, що його тримали протягом одинадцяти днів в одиночній камері ІТТ м. Донецька  і позбавили права займатися адвокатською діяльністю.

ЩОДО ПРАВА 

1.  Вимоги щодо пункту 3 статті 5 Конвенції

 (а) Попереднє заперечення Уряду

Заявник скаржився, що його незаконно утримували під вартою  протягом 18 днів (з 31 жовтня 1999 року до 17 листопада 1999 року, дати, коли Ворошилівський районний суд м. Донецька розглянув його скарги) без будь-якого судового перегляду його утримання. Він скаржився на порушення його права, передбаченого статтею 5 пункту 3 Конвенції, в якому проголошується:

“Кожен, заарештоваийа або затриманий згідно з положенням підпункту (с) пункту 1 цієї статті, має … право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд”.

Уряд спростував це твердження. Він заявив, що Україна зробила застереження до статті 5 Конвенції  у відповідності зі статтею 57 Конвенції. Застереження було зроблене тому, що положення Кримінального процесуального кодексу України та перехідні положення Конституції України, які передбачали, що арешт особи здійснювався шляхом видачі прокурором санкції, не відповідали статті 5 Конвенції під час її ратифікації Конвенції.

Уряд стверджував, що застереження, зроблене Україною до статті 5 Конвенції, стосувалося збереження існуючої на той час процедури затримання. Відповідно до цієї процедури всі арешти повинні були бути санкціоновані прокурором до закінчення дії перехідних положень Конституції, тобто до 28 червня 2001 року. Застереження містило чіткі вказівки на положення національного законодавства, що передбачали існування такого тимчасового відхилення від гарантій статті 29 Конституції України щодо дачі судом санкції на арешт. Уряд далі відзначив, що  пункт 2 Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини” застосовується в частині, що не суперечить пункту 13 розділу ХV “Перехідних положень” Конституції України та статтям 106 і 157 КПК України щодо затримання особи та дачі прокурором санкції на арешт. Більше того, всі положення національного законодавства, на які було зроблено посилання в застереженні, були чинними на момент ратифікації Україною Конвенції (див., рішення у справі “Хоргер проти Австрії” від 25 серпня 1993, серія А, №266, ст. 34).

Уряд зауважив, що таким чином Україна в застереженні чітко вказала на статті національного законодавства, що передбачали порядок затримання та арешту особи на стадії досудового слідства, а також на те положення, якого стосувалося застереження: “щодо дачі прокурором санкції на арешт”. Таким чином, Україна мала чіткий намір виключити арешт з-під юрисдикції суду протягом досудового слідства в межах зобов’язань, закріплених у статті 5 Конвенції, і зберегти таку ситуація до внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України.  З того часу процедура арешту та затримання змінилася, і рішення щодо  арешту та затримання можуть зараз прийматися виключно судом.

Уряд зауважив, що пункт 3 статті 5 Конвенції вимагає, що законність затримання особи повинна вирішуватися судом відповідно до пункту 1 статті 5. Тому Уряд дійшов висновку, що пункт 3 статті 5 має застосовуватися в частині, що не суперечить тимчасовому застереженню України відносно  пункту 1 статті 5  Конвенції.

Більше того, Уряд стверджував, що пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції стосуються єдиного процесу – затримання і арешту особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Те, що Україна в своєму застереженні вказала положення національного законодавства щодо затримання та арешту особи прокурором, підтверджує, що її застереження охоплювало положення вищезгаданих пунктів.

Уряд стверджував, посилаючись на вищевикладене, що затримання заявника було здійснено в повній відповідності зі ст. 5 п. 1  Конвенції. Уряд нагадав, що заявник був затриманий 1 листопада 1999 року  слідчим прокуратури Київського району м. Донецька за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 127 КК України. Підставою для затримання заявника були свідчення очевидців, які вказали на заявника як на особу, що розповсюджувала спецвипуск газети “Голос України” з інформацією щодо смерті Л.Д.Кучми. Під час обшуку квартири  та офісу заявника слідчий вилучив 5 екземплярів газети. Ці підстави для затримання особи передбачені  пунктами 1 та 3 частини 1 статті 106 Кримінального процесуального кодексу України. Уряд стверджував, що затримання заявника було здійснено на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, тобто у відповідності з пунктом 1 статті 5 Конвенції. 3 листопада 1999 року прокурор вирішив застосувати до заявника запобіжний захід у вигляді тримання пір вартою строком на два місяці на підставі статей 148, 150, 155 та 157 КПК України.

Беручи до уваги вищевикладене,  Уряд попросив Суд визнати цю частину заяви неприйнятною.

(б) Оцінка Суду

Суд вважає за необхідне розглянути такі питання: перше, чи стосувалося зроблене Україною застереження до пункту 1 статті 5 Конвенції, як стверджував Уряд, пункту 3 статті 5 Конвенції; друге, чи прокурор міг вважатися, як заявив Уряд, “…іншою офіційною особою, яка наділена судовими повноваженнями відповідно до закону”, у сенсі пенкту 3 статті 5 Конвенції;  третє, чи заявник негайно постав перед судовими органами з метою перегляду його затримання. Суд зауважує, що застереження, серед іншого, стосується статей 106 та 157 КПК України, відповідно до яких особа може бути заарештована чи затримана на підставі санкції прокурора без будь-яких вимог щодо судового нагляду за затриманням. Однак Суд не поділяє думку Уряду, що застереження стосувалося як пункту 1 статті 5, так і пункту 3 статті 5 Конвенції. Суд нагадує, що у відповідності зі статтею 57 Конвенції застереження може бути зроблене відносно “будь-якого окремого положення Конвенції”. У цій справі застереження, зроблене Україною до пункту 3 статті 5, стосувалося тільки арештів, що становлять дисциплінарні санкції для військовослужбовців.  Не було жодних посилань  в застереженні  на пункт 3 статті 5 Конвенції щодо затримання та арешту особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Застереження було зроблене лише відносно пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд також звертає увагу, що чинність застереження щодо пункту 1 статті 5 не оскаржувалася сторонами і, тому немає необхідності аналізувати це питання.

Суд звертає увагу, що пункт 3 статті  5 не є складовою частиною пункту 1 статті 5, так само, як і не є спеціальним законом у відношенні до пункту 1 (с)  статті 5, як стверджував Уряд. Пункт 1 статті 5 має сприйматися у поєднанні з пуктом 3 статті 5 як одне ціле (див. рішення  у справі “Сьюлла проти Італії” від 22 лютого 1989 року, серія А, № 148, пар. 38). Суд ще раз повторює, що пункт 3 статті 5 містить спеціальне право, предмет і ціль якого становить “право негайно постати перед суддею у випадку затримання відповідно до пункту 1 (с) статті 5 (див. рішення у справі “Де Йонг, Балджет та Ван ден Брінк проти Нідерландів” від 22 травня 1984 року, серія А, №77, пар. 44 та 51).

Суд вважає, беручи до уваги вищевикладене, що Україною не було зроблено жодного застереження до пункту 3 статті 5, наскільки він гарантує право на судовий перегляд обґрунтованості утримання під вартою.  Таким чином, Суд вирішує, що попереднє заперечення Уряду повинне бути відхилене.

(в) Чи може прокурор вважатися особою, що наділена судовими повноваженнями, та чи був заявник негайно постав перед судом для того, щоб той переглянув питання його арешту

Уряд стверджував, що з огляду на зроблене Україною застереження до статті 5 Конвенції заявник був затриманий на підставі санкції прокурора. Уряд звернув увагу, що прокурор в межах змісту застереження міг вважатися “…іншою особою, що наділена законом судовими повноваженнями…”. У цій якості прокурор Донецької області, який санкціонував тримання заявника під вартою, належним чином  перевірив підстави тримання.

Суд вважає, в світлі тверджень сторін, що ця скарга піднімає серйозні питання, що стосуються фактів та права відповідно до Конвенції, і це вимагає розгляду справи по суті. Таким чином, Суд вважає, що ця скарга не є очевидно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Інших підстав для визнання заяви неприйнятною не встановлено.

2.  Скарги відповідно до  пункту 1 статті 6 Конвенції

(а) Твердження сторін щодо можливості застосування

Заявник скаржився на несправедливість кримінального провадження, порушеного проти нього. Заявник скаржився, зокрема, що національні судові органи не дотримувалися принципу верховенства права та принципу правової певності, враховуючи той факт, що президія Донецького обласного суду скасувала остаточну та юридично обов’язкову  постанову районного суду м. Донецька, відповідно до якої справу заявника  було направлено на додаткове розслідування, тим самим піднімаючи питання законності  первісного обвинувачення, пред’явленого прокурором  за частиною 2 статті 127 КК України. При цьому він посилався  на статтю 6 пункт 1 Конвенції:

“…кожен при встановленні обґрунтованості висунутого проти нього кримінального обвинувачення має право на справедливий  і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом…”

Уряд стверджував, що скарга заявника є неприйнятною, оскільки положення статті 6 не застосовуються до процедури повернення справи на додаткове розслідування чи процедури перегляду рішення в порядку нагляду. Уряд зазначив, що положення статті 6 Конвенції стосуються судових рішень, якими визначаються цивільні права та обов’язки особи чи  встановлюється наявність чи відсутність кримінального обвинувачення, висунутого проти особи. Постанова районного суду м. Донецька від 7 березня 2000 року не мала значення для суті кримінальної справи, порушеної проти заявника. Ця постанова стосувалася  лише процесуальних питань, і її метою було надати вказівки органам досудового слідства здійснити додаткові слідчі  дії у справі. Ця постанова не мала на меті виправдати заявника в скоєнні злочину, передбаченого частиною 2 статті 127 КК України. Вона була винесена з метою виправити помилки, які були допущені, на думку суду, органами досудового слідства під час розслідування цієї справи і які заважали суду в розгляді справи по суті. Таким чином, це провадження не підпадає під дію статті 6 Конвенції.

Заявник не погодився з думкою Уряду. Він стверджував, що направлення його справи на додаткове розслідування безпосереднім чином вплинуло на його права  та законні інтереси. Щодо постанови Куйбишевського районного суду м. Донецька від 7 березня 2000 року заявник зазначив, що цим рішенням районний суд розцінив обвинувачення у його первісному вигляді як необґрунтоване. Він зауважив, що питання достатності доказів не може бути розцінене як виключно процесуальне питання. Він стверджував, що у разі відсутності доказу щодо вини особи  суд має визнати  цю особу невиннуватою. Тому він дійшов висновку, що стаття 6 може бути застосована.

Суд вважає, що твердження сторін щодо обґрунтованості застосування ст. 6 Конвенції тісно пов’язані зі скаргами заявника, і тому мають бути розглянуті разом із дослідженням суті справи.

(б) Твердження сторін щодо суті

(і) Відповідність гарантіям справедливого судового розгляду

Уряд стверджував, що коли районний суд м. Донецька своєю постановою повернув кримінальну справу заявника на додаткове розслідування, порядок внесення подання прокурора на таку постанову був  чітко врегульований  процесуальним законодавством. Стаття 281 КПК України на момент винесення постанови про повернення справи заявника на додаткове розслідування передбачала, що ця постанова оскарженню не підлягає. Однак прокурор міг внести окреме подання на неї. Відповідно до статті 252 КПК України на постанову судді прокурор мав право у семиденний строк з дня її винесення внести до вищестоящого суду окреме подання. Таким чином, національним законодавством був встановлений чіткий строк, протягом якого прокурором могло бути внесене окреме подання на постанову суду. Відповідно, виключалась можливість в будь-який час змінити на шкоду заявника постанову суду, яка вступила в законну силу.

Заявник стверджував, що у випадку скасування остаточної та юридично обов’язкової постанови в його справі був порушений  принцип правової певності. Більше того, він  підкреслив, що постанова Куйбишевського районного суду м. Донецька від 7 березня 2000 року, яка набула остаточного характеру, пізніше була скасована, навіть незважаючи на те, що прокурор не  вніс протест про скасування постанови протягом семиденного строку відповідно до статті 252 КПК України; протест був внесений лише 30 березня 2000 року. Заявник повторив, що фактично рішення щодо повернення справи на додаткове розслідування було рівнозначним скасуванню обвинувачення, винесеного прокурором проти нього за пунктом 2 статті 127 КК України.

Уряд стверджував, що вносячи протест на постанову суду від 7 березня 2000 року, заступник прокурора жодним чином не порушив права заявника і не спричинив шкоди інтересам правосуддя. Уряд вважав, що тривалість провадження була єдиним фактором, на який могла б вплинути процедура направлення справи на додаткове розслідування. Однак під час розгляду справи заявника не було затримок.

Заявник не погодився з думкою Уряду. Зокрема, він зазначив, що внесення протесту вплинуло на тривалість провадження, оскільки воно було здійснене з порушенням процесуальних строків, встановлених національним законодавством. Більше того, метою внесення протесту було затягування провадження. Відповідно до постанови від 7 березня 2000 року прокурор не довів вини заявника у вчиненні злочину за частиною 2 статті 127 КК України і не визнав за необхідне перекваліфікувати злочин відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення чи до статті 125 КК України. Відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення максимальна санкція після визнання особи винною  повинна бути у вигляді штрафу на суму 51 грн., а не восьми років позбавлення волі. Тому заявник вирішив, що внесення протесту на постанову районного суду м. Донецька та остання постанова президії Донецького обласного суду від 5 квітня 2000 року порушили принцип незалежності суду, закріплений у пункті 1 статті 6 Конвенції.

Він додатково зауважив, що відповідно до вказівок президії Донецького обласного суду районний суд мав би його засудити. Суддя насправді був зобов’язаний змінити свою думку, висловлену в постанові від 7 березня 2000 року, щодо відсутності достатніх доказів  вини заявника та повністю змінити свою позицію. Для заявника скасування постанови порушило баланс між його правами на захист і правами сторони обвинувачення.

Уряд зазначив у відповідь, що у своєму протесті від 30 березня 2000 року заступник прокурора заперечував необхідність проведення додаткових слідчих дій, стверджуючи, що досудовим слідством зібрано достатньо доказів у справі, щоб вона була розглянута по суті. Заступник прокурора також зазначив у протесті, що постанова від 7 березня 2000 року була необґрунтована.

Уряд стверджував, що всі затримки, пов’язані з внесенням прокурорського протесу, були спричинені необґрунтованістю постанови суду та відсутністю у ній чітких вказівок стосовно того, які саме слідчі дії необхідно провести. Таким чином, насправді затягування розгляду справи та подовження строку утримання заявника під вартою були спричинені постановою суду. Вносячи протест на постанову від 7 березня 2000 року, заступник прокурора навпаки своїми діями перешкодив затягуванню розгляду справи заявника та тривалому знаходженню його під вартою.

Заявник не погодився з думкою Уряду. Зокрема, він стверджував, що недотримання відповідного строку на внесення протесту щодо скасування  постанови було здійснено з метою продовжити провадження у його справі. До того ж протест вносився не для того, щоб зменшити строк тримання під вартою. Якби прокурор захотів, він міг би змінити запобіжний захід щодо заявника. Він також зауважив, що тривалість провадження у кримінальній справі не пов’язана з питанням тримання під вартою. Заявник дійшов висновку, що гарантії справедливого судового розгляду, зокрема гарантії незалежного та  неупередженого суду, були порушені в даній справі.

(іі) Дотримання принципу верховенства права та принципу правової певності

Уряд посилався на рішення у справі “Брумареску проти Румунії” (ВП, № 28342/92, пар. 62, 1999-VII), заявляючи, зокрема, що Суд знайшов порушення принципу правової певності в вищезгаданій справі тому, що Генеральний Прокурор Румунії був уповноважений звернутися до суду з вимогою скасувати  остаточне судове рішення. При цьому здійснення цього повноваження не підлягало жодному часовому обмеженню. Ці фактори спонукали Суд знайти порушення принципу правової певності. Однак обставини справи заявника відрізнялися, зокрема, природою протесту.

Уряд відзначив, що президія Донецького обласного суду погодилася з аргументом прокурора і визнала постанову від 7 березня 2000 року необґрунтованою.  Президія також визнала, що постанова є такою, що суперечить закону. Таким чином, прийнявши прокурорський протест до розгляду і скасувавши постанову про направлення справи заявника на додаткове розслідування, президія Донецького обласного суду перешкодила необґрунтованому затягуванню розгляду справи заявника.

Заявник  стверджував, що його ситуація подібна до справи “Брумареску проти Румунії”, що розглядалася в Суді. Зокрема, він заявив, що навіть незважаючи на те, що кінцевий термін внесення протесту щодо скасування рішення був закріплений в національному законодавстві, він не був  дотриманий ані прокурором, ані президією Донецького обласного суду. Він також зазначив, що суддя, який попередньо направив справу на додаткове розслідування, пізніше розглядав її. Суддя, таким чином, проігнорував власне попереднє процесуальне рішення.

(с) Оцінка Суду

Суд вважає, що оскільки у скаргах піднімають серйозні питання фактів та права відповідно до Конвенції, їх оцінка вимагає розгляду справи по суті. Суд, таким чином, робить висновок, що ця скарга не є явно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Інших підстав для проголошення її неприйнятною не встановлено.

3. Скарга щодо пункту 1 статті  7 Конвенції

(а) Твердження сторін

Заявник скаржився, що з огляду на рішення районного суду м. Донецька від 6 листопада 2000 року він був обвинувачений у вчиненні неправильно кваліфікованого злочину, що суперечить пункту 1 статті 7 Конвенції, яка передбачає:

Ніхто не може бути обвинувачений  у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання більш тяжке від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального злочину.”

Уряд підкреслив, що відповідно до вироку районного суду м. Донецька від 6 липня 2000 року заявник був засуджений за перешкоджання здійсненню громадянами України їх виборчих прав, що є кримінальним злочином.

Заявник стверджував, що його повинні були притягти до відповідальності за поширення неправдивих відомостей про кандидата на пост президента, що відповідно до частини 2 статті 186 Кодексу про адміністративні порушення становить адміністративне правопорушення. Частина 2 статті 127 КК України не може застосовуватися щодо всієї інформації, розповсюдженої особою, а лише щодо інформації, що створювала перешкоди щодо участі громадян у виборах. Він посилався на коментарі Кримінального кодексу України, які чітко визначають злочин, передбачений частиною 2 статті 127 КК України, як дію, направлену на участь у виборах чи створення фізичної перешкоди у голосуванні. Він заявив, що суд, таким чином, помилково застосував частину 2 статті 127 КК України.

Уряд зазначив, що тлумачення та застосування національного права не належить до компетенції Європейського суду з прав людини. Це належить до компетенції національних органів. Уряд посилався на статтю 127 КК України, яка передбачає відповідальність за перешкоджання здійсненню громадянами виборчих прав, вчинене з метою вплинути на результати виборів посадовою особою, як у цьому випадку. Уряд дійшов висновку, що дії заявника відповідають складу злочину, передбаченому частиною 2 статті 127 КК України.

(в) Прецедентна практика Суду щодо ст. 7 Конвенції

Стаття 7 включає, серед іншого, принцип, відповідно до якого лише закон може визначати покарання за правопорушення (nullum crimen, nulla poena sine lege), а також принцип, згідно якого кримінальний закон не повинен тлумачитись розширено на шкоду обвинуваченому, наприклад, за аналогією. Відповідно до цих принципів будь-який злочин повинен бути чітко визначений у законі. Цій вимозі відповідатиме лише така норма закону, із змісту якої безпосередньо або, в разі необхідності, за допомогою судового тлумачення, особа може зрозуміти, за вчинення яких дій чи бездіяльності передбачена кримінальна відповідальність.

 Під терміном “закон”, що вживається в статті 7, як і в інших статтях Конвенції, слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам “доступності” та “передбачуваності” (див. рішення у справі “Толстой-Мілославський проти Сполученого Королівства” від 13 липня 1995 року, серія А, №316-В, ст. 71-72,  пар. 37).

Суд зазначає, що “закон” повинен бути належним чином доступним: громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм в конкретному випадку. Крім того, норма не може розглядатися як “закон”, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Громадянин повинен мати можливість – за необхідності за належної правової допомоги – передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія (див. рішення у справі “Толстой-Мілославський проти Сполученого Королівства”).

Ці наслідки не повинні бути “передбачуваними” з абсолютною точністю: досвід показує, що це недосяжно. Знову ж, тоді як певність є дуже бажаною, вона може призвести до надмірної закостенілості, а закон повинен пристосовуватись до обставин, що змінюються. Таким чином, не можна уникнути ситуації, коли багато законів викладені термінами, які є, в тій чи іншій мірі, неясними і тлумачення та застосування яких є питанняи практики (див. рішення у справі “Санді Таймс проти Сполученого Королівства” від 26 квітня 1979 року, серія А, № 30, пар. 49). Наскільки чітко не були б сформульовані правові положення, завжди існує елемент судового тлумачення, оскільки завжди існує потреба у роз’ясненні спірних питань та в пристосуванні до зміни обставин.

(б) Оцінка Суду

 Суд зазначає, що застосоване право в цій справі було в  достатній мірі доступним. Щодо передбачуваності закону, Суд вважає, що на підставі правової допомоги або на підставі власних знань (адже заявник є практикуючим адвокатом) він мав знати, що у разі висвітлення в пресі неправдивої інформації щодо кандидата на пост Президента України він міг бути визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 127 КК України.

Суд не виявив жодних підтверджень того, що заявник не міг передбачити термін свого ув’язнення. Оскільки національні судові органи визнали порушення  таким, що підпадає під дію статті 127 КК України, то мали застосовуватися санкції, передбачені цією статтею, включаючи ув’язнення. Суд підтвердив, що тлумачення чинного закону Куйбишевським районним судом м. Донецька, яке було підтримане Донецьким обласним судом, не виходить за межі того, що може бути передбачене за обставин цієї справи.

Це означає, що ця скарга є явно необґрунтованою і повинна, таким чином, бути відхилена у відповідності до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

4. Скарга щодо статті 10 Конвенції

Заявник скаржився, що з огляду на рішення Куйбишевського районного суду м. Донецька від 6 липня 2000 року його право на свободу виявлення поглядів, гарантоване статтею 10, було порушене. Відповідна частина ст. 10 Конвенції передбачає:

“1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів…

3.  Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві,…з метою запобігання злочинам, … для захисту репутації чи прав інших осіб, …”

Уряд погодився, що засудження заявника та призначення йому покарання є втручанням в свободу виявлення поглядів відповідно до пункту 1 ст. 10 Конвенції. Однак втручання було обґрунтованим  відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції. Воно було “передбачене законом” (ст. 127 КК України) та переслідувало виправдану мету (захист прав інших осіб обирати Президента України на основі свободи та справедливого проведення голосування). Втручання було також “необхідним у демократичному суспільстві”. Щодо останнього питання, Уряд стверджував, що прецедентна практика Суду (див. рішення у справі “Ахмед та інші проти Сполученого Королівства” від 2 вересня 1998 р.,Reports of Judgments and Decisions 1998-VI, пар. 52) наголошує на  важливості забезпечення свободи вираження думки особами протягом виборів та необхідності захищати демократичне суспільство від втручання, що мало місце в цій справі. Поширення  інформації щодо кандидата на пост Президента було в інтересах електорату. Проте там, де ця неправдива інформація була розповсюджена, це могло мати небезпечний вплив на репутацію кандидата та зашкодити ефективності проведення виборчої кампанії.

Уряд повторив, що заявник, діючи як представник іншого кандидата на пост  Президента, розповсюджував неправдиву інформацію щодо смерті конкурента. Він, таким чином, брав участь у нечесній виборчій кампанії та спричинив шкоду інтересам українського суспільства щодо проведення справедливих виборів. При засудженні особи за скоєння злочину, передбаченого ст. 127 КК України, національні судові органи діяли чітко в межах своїх повноважень. Більше того, заявнику було надано випробувальний термін, який не може розглядатися як неадекватний, враховуючи обставини цієї справи.

Заявник не погодився з думкою Уряду. Він повторив, що чатсина 2 статті 127 КК України не могла бути застосована відносно його дій. Це положення було настільки нечітким, що він не міг передбачити, що його могли засудити за такі дії. Кодекс про адміністративні правопорушення мав би бути застосований щодо його дій і заявник не мав бути покараний за розповсюдження відповідної інформації у кримінальному порядку. Більше того, відповідні санкції були застосовані до нього виключно у зв’язку з виборчою кампанією кандидата на пост Президента Л.Д.Кучми. До того ж на пост президента балотувалися й інші кандидати і щодо них було поширено чимало неправдивої інформації, однак жоден з поширювачів інформації не був покараний. Що стосується випробувального терміну, заявник відзначив, що саме це демонструє, що навіть суд визнав абсурдним обвинувачення, висунуте проти нього.

Суд вважає в світлі тверджень сторін, що ця скарга піднімає серйозні питання фактів та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду по суті. Суд, таким чином, робить висновок, що ця скарга не є явно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Інших підстав для проголошення її неприйнятною не встановлено.

На цих підставах Суд одноголосно

Проголошує прийнятною, не висловлюючись щодо суті скарг, скаргу заявника стосовно заявленого порушення ст. 5 п. 3 та ст. 10 Конвенції;

Вирішує приєднати до розгляду по суті попереднє заперечення Уряду щодо прийнятності скарг заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та проголошує ці скарги прийнятними до розгляду;

Проголошує решту заяви неприйнятною.

Саллі Доллє

Й.-П. Коста

Секретар

Президент

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори