пошук  
версія для друку
23.08.2005

Права людини в Україні - 2004. XIII. ПРОБЛЕМИ ДИСКРИМІНАЦІЇ ТА НЕРІВНОСТІ В УКРАЇНІ

   

Цей розділ присвячений проблемам дискримінації та нерівності в Україні за ознаками раси, кольору шкіри, громадянства, етнічної належності та мови. Питання дискримінації за ознаками релігії та гендерної належності розглядається, відповідно, у розділах, присвячених свободі релігії та правам жінок.

1. Коротке резюме проблем дискримінації і нерівності

Для України є характерними такі проблеми, де вбачають прояви дискримінації та нерівності.

1. Рівність в доступі до освіти

Нерівність в реалізації права на освіту пов’язана виключно з доходами відповідної родини і можливістю оплатити навчання.

2. Недискримінація в шкільній програмі

– висвітлення ролі меншин;

– програма різних курсів, особливо історії.

Тоталітарна спадщина дає про себе знати в освіті в галузі гуманітарних дисциплін, коли йдеться про роль титульної нації і окремих національних меншин та етнічних груп.

3. Рівність в галузі працевлаштування, зокрема:

– доступ до ринку праці;

– умови праці;

– можливість доступу до всіх рівнів працевлаштування;

– умови звільнення.

Ця проблема стосується певною мірою колишніх депортованих, які повертаються в Україну, та представників окремих груп та етносів, зокрема вихідців з Кавказу (яких абсолютно безглуздо називають «особи кавказької національності»), Азії та Африки, ромів, тощо.

4. Рівність в праві власності і житлових умовах, зокрема:

– компенсація за втрачену власність;

– доступ до колишньої власності (реституція);

– доступ до термінового житла і його якість у випадку втрати власності, пошкодження або окупації власності;

– приватизація землі.

Ця проблема є, можливо, найбільш гострою для представників депортованих народів. Варто зауважити, що вони знаходяться в нерівному становищі в порівнянні з нащадками розкуркулених, які принаймні теоретично мають право на повернення житлових будинків згідно з Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Є підстави говорити про нерівність при розпаюванні землі в Криму, де велика кількість кримських татар не можуть взяти участь в процесі приватизації.

5. Рівний доступ до соціальних послуг

– доступ до соціального благополуччя, соціальної опіки (включно з материнством і дитинством), пенсіям тощо;

– доступ до базових послуг таких, як вода, електрика, каналізація;

– рівність соціальних та комунальних послуг.

Наслідком повернення родин колишніх депортованих є нерівність у житлових умовах і доступу до комунальних послуг. Ця проблема стосується також окремих груп репресованих за політичними мотивами, але не реабілітованих, зокрема, чисельну групу засуджених радянськими судами до 1991 р. за відмову від строкової служби в армії з релігійних мотивів. Ці люди не отримують компенсації і пільги, передбачені для реабілітованих. Те ж саме стосується українців – вояків УПА, які досі не реабілітовані.

6. Рівність в економічних проектах, зокрема участь в проектах розвитку.

Ця проблема стосується ослаблених етнічних груп, які не мають змоги домогтися виділення коштів для задоволення їх соціальних, національно-культурних та інших потреб, та кримськотатарського народу, який, навпаки, обґрунтовано потребує виділення фінансування в обсягах, які держава не в змозі задовольнити.

7. Рівність в питаннях громадянства, зокрема умови його отримання.

Одну з п’яти умов отримання українського громадянства – а саме, доведення, що людина не є громадянином іншої держави, – досить часто просто неможливо виконати внаслідок загрози для життя при поверненні за необхідним документом в країну, де вони раніше мешкали, або внаслідок обтяжливих вимог оплати виходу з громадянства іншої країни.

8. Рівність в реалізації права на повернення (зв’язок з поверненням громадянства та проїзних документів, безпеки, житла, працевлаштування, доступу до соціальних послуг, примирення).

Ця проблема знов таки стосується представників депортованих народів, які повертаються в рідні місця.

9. Рівне поводження правоохоронців

– свобода від погроз та застосування фізичної сили;

– поводження під час арешту;

– поводження під час затримання.

Загальна важка проблема застосування катувань та жорстокого поводження з затриманими ще більше загострюється, коли йдеться про вихідців з Кавказу, Азії, Африки та представників окремих етнічних груп, зокрема ромів.

10. Рівне поводження в місцях попереднього ув’язнення та установах виконання покарань

– умови тюремного утримання;

– поводження тюремного персоналу.

Персонал місць попереднього ув’язнення та установ виконання покарань більш брутально поводиться з вихідцями з Кавказу, Азії, Африки та представниками окремих етнічних груп, зокрема, ромами.

11. Рівність в реалізації права на безпеку та особисту недоторканність

– державний захист проти сили, погроз та залякування;

– свобода від свавільного арешту чи затримання.

Вихідці з Кавказу, Азії, Африки та представники окремих етнічних груп, зокрема, ромів, є більш вразливими.

12. Рівність у реалізації права вільно обирати й бути обраним та доступі до участі в уряді та органах місцевого самоврядування

Представники кримськотатарського народу та деяких національних меншин й етнічних груп скаржаться на нерівність у реалізації цього права і вимагають введення в виборчу систему спеціальних квот.

13. Рівність у реалізації права на свободу думки, совісті та релігії

У різних регіонах України почуваються нерівними різні гілки православної церкви та греко-католицька церква, на цьому ґрунті багато говорять про дискримінацію, але це скоріше майнове питання, ніж питання свободи совісті. Є певні підстави говорити про дискримінацію нетрадиційних релігій у порівнянні з канонічними, ця нерівність має регіональну специфіку.

15. Рівноправність національних культур та мов

– використання рідної мови в публічній і приватній сфері;

– навчання рідній мові;

– отримання освіти рідною мовою;

– доступ до культурних цінностей.

Ця проблема є найбільш гучною і потребує уваги як на рівні етнополітики, так і на рівні змін у законодавстві.

2. Особливості етнополітичного статусу України

Сучасна етнонаціональна структура українського суспільства відповідно останнього перепису населення (грудень 2001 р.) виглядає наступним чином. Найбільш чисельним є український етнос: титульна нація становить 37.5 млн. Найбільш чисельною національною меншиною є росіяни – 8.3 млн. Вісім національних меншин представлені кількістю від 100 тис. до 500 тис.: білоруси (275 000), молдавани (258 600), кримські татари (248 200), болгари (204 600), угорці (156 600), румуни (151 000), поляки (144 100), євреї (103 600), вісім національних меншин та етнічних груп – кількістю від 30 тис. до 100 тис.: вірмени (99 900), греки (91 500), татари (73 300), роми (47 600), азербайджанці (45 200), грузини (34 200), німці (33 300), гагаузи (31 900). Решта етнічних груп представлені кількістю менше 30 тис.

Варто підкреслити одну з найбільш характерних тенденцій етнонаціонального розвитку Украї­ни протягом років незалежності (1991-2002): зменшення загальної чисельності населення з 52 млн. до 48,1 млн. та чисельності низки етнічних груп (серед яких – росіяни, євреї, білоруси, поляки), та зростання кількості українців, кримських татар, вірмен, грузин та азербайджанців.

Головною рисою структури поселення етнічних груп є їхня територіальна розпорошеність. Існує лише декілька областей з помітною часткою неукраїнських етнічних груп: Одеська, Харківська, Донецька та Луганська (росіяни складають від 20 до 39% загального населення); Чернівецька область з румунським та молдавським компонентами (12,5% та 7,3%, відповідно); Закарпатська область (угорці складають 12,1% всього населення). У Криму чисельність кримських татар дорівнює 12% населення півострова; в Одеській області зосереджуються поселення болгар (більш, ніж 6% загального населення).

У згаданих та в інших областях є ареали компактного розселення греків, гагаузів, німців, поляків та ромів.

Варто зауважити, що юридичне поняття національних меншин, дане в статті 3 Закону «Про на­ціональні меншини в Україні», є недосконалим. Воно не охоплює дійсну етнічну ситуацію в Україні і переважаючу після Другої світової війни тенденцію етнічної гетерогенності, яка передбачає забезпечення можливості самовизначення етносів. До національних меншин не можна віднести кримських татар, гагаузів, караїмів та кримчаків, чий етногенез відбувався на землях сучасної України. Ці етноси не мають державні утворення поза межами України. На нашу думку, враховуючи чисельність кримських татар (їх в Україні вже близько 260 тисяч), рівень почуття їх національного самоусвідомлення та спільності між собою та інші характеристики, їх слід ідентифікувати як народ. Особливий статус мають караїми та кримчаки, на наш погляд, їх можна віднести до корінних народів.

Загалом кількісні характеристики не є визначальними. Типова для західних держав модель «титульна нація – національні меншини» може примірюватись до України з суттєвими застереженнями. Її можна застосувати тільки для західного регіону країни. В решті регіонів України ситуація інша. Там досі відчувається старий вектор національної політики КПРС із виразною російською домінантою, при якій народи так званих «суверенних» республік були насправді національними меншинами, права яких на практиці постійно ігнорувалися. Український етнос, ослаб­лений 350-літньою русифікацією, продовжує почувати себе національною меншиною, як це було колись в СРСР. В той же час росіяни не можуть психологічно примиритися із статусом національної меншини й не бажають адаптуватися до нових умов, тим більше, що в багатьох регіонах України вони разом із зрусифікованими українцями, євреями, болгарами, білорусами, греками тощо є суспільною домінантою.

Виходячи з цих особливостей можна чекати порушення національних прав в двох площинах: в Галичині можуть бути утиски прав національних меншин – росіян, поляків, євреїв тощо (наприклад, при найманні на роботу), на сході і півдні порушуються права етнічної більшості – українців (право дати своїм дітям освіту рідною мовою, користуватися державною мовою тощо). Таким чином, для підтримки гармонійного міжнаціонального миру українська етнополітика, законодавство та адміністративна практика повинні передбачати захист прав не тільки національних меншин та етнічних груп, а й ослабленої титульної нації. Доки вона буде залишатися ослабленою, доти суспільство не гарантоване від конфліктів.

Український народ не має іншого місця для реалізації свого права на самовизначення. Тверд­ження, буцімто національний характер української державності автоматично веде до порушення прав національних меншин, є результатом тривалої дискримінаційної щодо українців пропаганди, на якій будувати майбутнє України просто недопустимо. Навпаки, чим більше відмовлятимуть українському народові в праві побудувати свою державність, тим гостріші форми прийматиме його протест. Тому права національних меншин можуть бути надійно захищені лише в тому випадку, якщо вони визнають національний характер державності України. У свою чергу, радикальні українські політичні угрупування мають усвідомити, що права українців не можуть бути захищені через порушення прав інших національностей.

Загальним принципом державної етнополітики, на нашу думку, має стати забезпечення всім без винятку мешканцям України певного рівня реалізації громадянських, політичних, соціальних, економічних і культурних прав в поєднанні з широкою програмою сприяння розвитку культур і мов тих етносів, які були штучно ослаблені в минулому (українці, кримські татари та інші) за умови, що таке сприяння не зачіпає права інших етнічних груп.

3. Становище депортованих народів

Як зазначалося вище, депортації 40-х років зазнали представники різних етносів України. Проблеми депортованих мають регіональну та місцеву специфіку. Найбільше конфліктогенною є ситуація в Криму, тому нижче подається короткий аналіз положення депортованих з Криму. Крім того, коротко розглядається становище караїмів та кримчаків, які потребують термінової державної допомоги.

3.1. Кримськотатарський народ

Питання національної цілісності кримськотатарського етносу

На сучасний стан кримськотатарського народу, якого було піддано поголовній депортації в 1944 році, значний вплив має незавершеність процесу повернення до етнічної батьківщини – в Крим. Повернення зіткнулося з штучною протидією регіональної влади Криму, відсутністю дієвої державної політики щодо облаштування репатріантів, жорстокою економічною кризою і розтягнулось на 15 років (1987-2002). За різними оцінками, кількість кримських татар, які проживали на території колишнього СРСР і бажали повернутися, становить 450-500 тис. осіб, з них тільки близько 260 тис. кримських татар реально змогли повернутись в Крим. Таким чином, ще досить великі групи кримськотатарського народу розділені між собою вимушеним проживанням у різних пострадянських країнах.

Соціальний і гуманітарний стан

Станом на кінець 2002 року з числа кримських татар, що повернулися до Криму, не мають житла приблизно 120 000 осіб, що складає близько 30 000 родин (з 70 000 родин), тобто 43%. Із 136 623 осіб працездатного віку – 71 379 кримських татар не мають роботи. Основна частина кримських татар, що повертаються, облаштовується у 300 нових поселеннях. Забезпечення селищ кримських татар електроенергією (електромережами) становить 75%, водопостачанням (водогоном) – 40%, рівень газифікації не більше 3%, каналізаційні та теплові комунікації практично відсутні, забезпечення доріг з твердим покриттям – 5%. У цих селищах немає шкіл, медичних закладів. Відсутність елементарних умов життя у селищах кримських татар призвели до різкого погіршення стану здоров’я, а також збільшення смертності серед репатріантів.

Кримські татари протягом 45 років були позбавлені права і можливості навчати дітей рідною мовою, розвивати інститути національної культури. У багатьох випадках відродження національної культури кримських татар здійснюється з початком репатріації. Так, для відкриття шкіл з кримськотатарською мовою навчання одночасно потрібно створення й видання підручників кримськотатарською мовою (які не створювались 50 років), підготовка вчителів з кримськотатарської мови. Сьогодні в Криму нараховується лише 9 шкіл з кримськотатарською мовою навчання. Рівень русифікації кримських татар набуває загрозливих масштабів.

Кримськотатарською мовою в Криму видаються дві газети, які виходять один раз на тиждень невеличкими тиражами. Загальний обсяг телерадіопередач кримськотатарською мовою складає кілька годин на тиждень.

Законодавче забезпечення процесу репатріації
і поновлення прав кримськотатарського народу

Це – один з найбільш актуальних і одночасно невирішених аспектів кримськотатарської проблеми. В Україні досі ще не ухвалено жодного закону, в якому було б врегульовано правової питання, пов’язані із процесом повернення і поновлення прав кримськотатарського народу. Відсутність законодавчої бази зменшує ефективність зусиль уряду України щодо вирішення практичних питань облаштування, а також створює додаткові проблеми в економічній, правовій і політичній інтеграції кримських татар до українського суспільства.

Найбільш гострим залишається питання представництва кримських татар у виборних і виконавчих органах влади Автономної Республіки Крим. Важливість вирішення зазначених проблем для кримських татар є зрозумілою, бо за період їх насильницького утримання у місцях депортації в Криму відбулися кардинальні демографічні і етнічні перетворення. Більшості нетатарського населення Криму й досі притаманні антикримськотатарські стереотипи. Відповідно до цього значна кількість питань власного розвитку, що є актуальними для кримських татар, не підтримується органами місцевої влади. Під час формування представницьких органів кримської автономії представники кримських татар практично не мають шансів бути обраними у ці органи при зви­чайній системі виборів, бо раніше влада розселяла кримських татар, які поверталися, таким чином, щоб у жодному регіоні Криму вони не могли мати чисельну більшість по відношенню до іншого населення.

Будь-які пропозиції кримських татар, налаштовані на створення правових механізмів, які б забезпечували реальне представництво кримськотатарського народу в органах влади у Криму, бойкотуються представниками етнічної більшості. Відповідно, продумана політика недопущення кримських татар до органів управління життям автономії сприяє самоізоляції кримських татар, призводить до зростання відчуження між людьми, до тенденцій протистояння.

Відсутність принципових законів щодо поновлення прав кримськотатарського народу призводить до створення нових проблем, які можна було б уникнути. Такі проблеми виникають у питаннях громадянства, проведення земельної реформи, приватизації державного майна, повернення культурних цінностей та в інших сферах. І це відбувається на тлі того, що законодавчо не визначено форми, механізми і терміни відшкодування матеріальних збитків, яких було завдано як кримськотатарському народу у цілому, так і кожному депортованому або його нащадкам. Достатньо зазначити, що під час депортації з Криму у кримських татар було незаконно вилучено понад 80 тисяч житлових будинків. Значна частина цих помешкань збереглася, однак їх було передано державою іншим особам.

Відношення влади до повернення. Складності діалогу

Комуністична політична еліта, яка володарювала в Криму, активно експлуатуючи сепаратистські настрої російських переселенців, що потрапили до півострова в післявоєнні роки, домоглася від центральної влади в Києві надання Кримській області статусу автономії. Здобуття нових повноважень активно використовувалось кримською владою для обмеження можливостей щодо політичної, соціально-економічної і культурної інтеграції кримських татар, що повертаються. Тіль­ки після того, як позиції влади незалежної України в Криму було посилено (після 1994 року), відкритих антитатарських виступів кримської влади стало набагато менше.

Взаємовідносини кримськотатарського народу на різних етапах розвитку незалежної України з офіційною державною владою можна характеризувати як неоднозначні. Однак, головним залишає­ться бажання держави сприяти поверненню кримських татар на свої рідні землі й практичні дії уряду щодо надання допомоги під час процесу репатріації. Інша справа – дискусії навколо пра­во­вого статусу кримськотатарського народу в Україні. В цьому питанні існує досить широке розмаїття підходів серед української політичної еліти – починаючи від бажання повністю асимілювати кримських татар, які повертаються, і закінчуючи підтримкою ідеї національно-територіального статусу кримської автономії у складі України як форми самовизначення кримськотатарського народу.

Зближенню позицій у пошуках оптимальних для всіх сторін рішень у такій багатоаспектній проблемі як повернення, облаштування й поновлення прав цілісного народу, заважало й заважає небажання державних органів визнавати де-юре традиційні виборні національні інститути кримськотатарського народу – Курултай і Меджліс кримськотатарського народу, який формується Курултаєм, – у якості органів, що представляють інтереси кримськотатарського народу Криму у відносинах з державними органами України до того часу, поки державою не буде створено дієвих механізмів взаємостосунків з кримськотатарським народом, які забезпечать збереження і розвиток його самобутньої культури, мови, традицій і релігії у складі української держави.

При цьому особливо слід зауважити, що більш плідні та послідовні відносини державних органів України з Меджлісом кримськотатарського народу властиві Президенту України і структурам Кабінету Міністрів України. В той же час особливо негативне сприйняття національних інституцій кримськотатарського народу в якості партнерів для взаємної роботи демонструють органи представницької влади кримської автономії. У Верховній Раді України противниками поновлення прав кримськотатарського народу відкрито виступають фракції лівих партій, особливо фрак­ція Комуністичної партії України. Сторонами, які йдуть на плідний діалог з Меджлісом кримськотатарського народу, виступають праві і правоцентристські фракції Верховної Ради України.

3.2. Депортовані етнічні групи Криму: болгари, вірмени, греки і німці

Як і кримськотатарський народ, ці етнічні групи зазнали поголовної депортації. Фактично по відношенню до них мав місце етноцид. У 1941 році було депортовано 51 тисяча кримських німців (взагалі з України близько 450 тисяч німців), влітку 1944 року – 38 тисяч болгар, вірмен, греків. За офіційними даними станом на 1 січня 2000 року в Криму проживають раніше депортованих 536 німців, 1865 греків, 306 болгар, 320 вірмен. За неофіційними даними (у тому числі за даними громадських організацій цих етнічних спільнот) на півострові проживають близько 12 тисяч депор­тованих болгар, вірмен, греків, німців.

Ці етнічні групи потерпають від багатьох проблем, які були згадані стосовно кримських татар. Але є суттєві відмінності. Вони не мали таких добре організованих національних рухів як у кримських татар за часів СРСР, тому в період масової репатріації (кінець 80-х – початок 90-х років), ці етнічні групи не змогли створити досить потужних громадських органів для захисту своїх прав. Їх організації мають суто культурницький характер, у вирішенні своїх проблем вони покла­даються повністю на державні установи. Тому регіональна влада скористалась цим становищем, культивуючи застережливе ставлення до кримських татар, які займають активну позицію в від­стоюванні своїх прав. Підкреслення владою більшої лояльності вірмен, болгар, греків та німців створює психологічне сприйняття, а в декотрих сферах і фактичне становище нерівності та дискримінації вже і в площині відносин кримських татар з іншими кримськими депортованими етнічними групами.

3.3. Караїми і кримчаки

На Україні проживають близько 1200 караїмів (з них у Криму близько 800) та 550 кримчаків. За минуле сторіччя їхня чисельність скоротилась майже вдесятеро, ці народності за трагічних обставин залишилися без закладів освіти і культури, майже втратили свою мову і знаходяться на межі зникнення, але ще зберігають свою національну свідомість.

Ці народи потребують обережного ставлення до їх мови, культурних і релігійних закладів та цінностей як з боку держави, так і з боку інших етнічних спільнот. Тобто ці народи знаходяться в такому стані, коли байдужість і є ознакою дискримінації та перманентної нерівності, бо самі вони вже не мають потенціалу для етнічного відродження.

Невідкладною справою є прийняття спеціальних законодавчих актів, які були б спрямовані на збереження цих малочисельних народів та їхньої культурної спадщини (наприклад, архітектурних споруджень). Необхідне вирішення питання щодо національної святині караїмів – Чуфут-Кале, а також щодо кенаси в Сімферополі і двох кенас на території Бахчисарайського заповідника.

4. Проблема ксенофобії в Україні

4.1. Загальні зауваження

На нашу думку, рівень ксенофобії в Україні не перевищує її рівень в інших посттоталітарних країнах. Більш того, він є меншим, ніж в Росії, Румунії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Хоча випадки ксенофобії відносно росіян, євреїв, кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки є достатньо частими. Ми були свідками актів вандалізму відносно російських та іудейських святих місць та символів; іноді відбуваються акти вандалізму по відношенню до українських святих місць та символів. У деяких виданнях ми зустрічали публікації з помітним відтінком ксено­фобії. Загалом, існують невеликі групи людей (їх можна було б назвати «професійними українцями, росіянами чи євреями» чи, користуючись терміном відомого російського філософа Григорія Померанца, «національно заклопотаними»), які ображають один одного на сторінках власних газет з дуже невеликим накладом. Як правило, обмін образливими статтями супроводжується судовими позовами щодо захисту честі та гідності. На наш погляд, суди адекватно розбирають ці позови.

Проте, починаючи з середини 2002 року, публікацій з ксенофобськими відтінками побільшало, їх стали друкувати і газети з великим накладом. Наприклад, 15 листопада 2002 року в газеті «Сільські вісті» (наклад – близько 500 000) з’явилася велика стаття професора Василя Яременка «Міф про український антисемітизм». Зокрема, автор писав: «Держава та громадськість мають регулювати масове проникнення особливо небезпечних сіоністських елементів в органи верховної влади, фінансову сферу та мас медіа». У відповідь Антифашистський комітет України звернувся до суду з вимогою припинити державну реєстрацію цієї газети. Зазвичай судові розгляди таких справ тривають довгий час. 28 січня 2004 року газета «Сільські вісті» була закрита Шевченківським районним судом. 26 листопада 2004 року Апеляційний суд міста Києва відмінив рішення суду першої інстанції як необґрунтоване і повернув справу для повторного розгляду. Ця провокативна за своїм характером справа викликала посилення ксенофобських настроїв в українському суспільстві (детальніше див. нижче).

Про підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії, починаючи з 2002 року, свідчать також результати соціологічних досліджень[1]. Якщо з 1992 року по 2001-й відбувалося поступове зниження середнього показника загальної національної дистанційованості, то в 2002 році стався великий стрибок, різке «дистанціювання» практично від усіх національностей. Загальний підсумок дослідження не може не викликати тривогу: як пише Наталія Паніна, «за десять років незалежності питома вага психологічно відкритих (схильних до національної толерантності) людей знизилася більше, ніж у 3,5 рази; практично половину населення тепер складають громадяни з ізоляціоністськими настановами на міжнаціональні взаємини; особливо тривожить розростання ксенофобних настанов: чисельність їх носіїв за десять років виросла більше ніж учетверо».

Ми вважаємо, що реакція владних органів на випадки ксенофобії була зневажливою. Це підтверджує необхідність розробки та втілення спеціальних заходів, спрямованих на попередження ксенофобії. Ці заходи мають розроблятися з урахуванням регіональної та місцевої специфіки.

4.2. Роми

Згідно з переписом 1989 року, кількість ромів становила 47 900. 12 131 ромів мешкали в Закарпатті. Але, згідно з даними спеціального дослідження Ужгородського обласного комітету статистики, кількість ромів в Закарпатті перевищувала 20000, або 1,6% населення області. Результати перепису 2001 року такі: 47 600 вказали на римське етнічне походження, з них 14 000 були мешканцями Закарпаття. За даними громадської організації «Романі Яг», кількість ромів в Закарпатті перевищує 40 000. В Одеській області мешкають більш ніж 4 000 ромів (згідно з переписом грудня 2001 року).

Відношення суспільства до ромів залишається негативним, та соціологічні опитування свідчать, що упередження до ромів є більш розповсюдженими, ніж до осіб, що належать до інших національних меншин. Дослідження національної терпимості за шкалою Богардуса, які проводилися декілька разів впродовж 90-х років Інститутом соціології, показали, що індекс нетерпимості до ромів перевищує 5 балів. Таким чином, роми не сприймаються масовою свідомістю як постійні мешканці України. Для характеристики ставлення до ромів ми хочемо навести такий приклад. У телевізійній програмі «Сім днів» (4 березня 2001 року, 21:00, ТБ канал «УТ-1») глядачів запитували: «Чи бажають українські громадяни бачити табір жебраків та циган на вулиці Хрещатик?» 5 березня в передачі «Акценти» її ведучий В.Лапікура назвав «політичними циганами» активістів табору на Хрещатику. Представники закарпатських ромів у відкритому листі до президента Національної телерадіокомпанії України пана Вадима Долганова висловили протест проти «образливого використання назви їх етнічної меншини» в передачах Першого національного телеканала та вимагали від журналістів «УТ-1» «публічно вибачитися перед ромською громадою». На жаль, ми не чули ніяких вибачень.

Роми мають найвищий індекс нетерпимості та дуже страждають від соціальної дискримінації. Рівень безробіття серед ромів є найвищим, в середньому, умови їх життя є гіршими, ніж умови життя інших етнічних груп. Вони мають більше труднощів у доступі до освіти, медичного обслуговування та судової системи. Показник відвідування дітьми ромів навчальних закладів залишається низьким.

У Закарпатті, де кількість ромів є найбільшою, нетерпиме ставлення до ромів є також дуже розповсюдженим. Таке ставлення є однією з причин відсутності роботи для ромів. Багато з них живуть нижче межі бідності. Згідно з даними останніх соціологічних опитувань в Закарпатті, 87,5% ромських сімей не займалися сільськогосподарською діяльністю впродовж останніх 9 років. 50% членів сімей не могли знайти інші джерела прибутку, крім зарплати, тільки 25% мали не­великі додаткові джерела прибутку[2].

Роми обговорюють проблеми навколо права власності на землю. Серед не-ромів одним з найстійкіших стереотипів щодо ромів є уявлення, що, з історичної точки зору, вони ніколи не займалися сільськогосподарською працею, та вони байдужі до отримання земельної частки. Резу­ль­тати дослідження вказують, що більш ніж 62,5% ромів хотіли б бути власниками землі та займатися сільським господарством. Прикро, що під час наших візитів до ромських таборів (128 в області) ми зустріли лише декількох ромів, які мали земельні частки. Таке становище створює напруженість в країні, оскільки декілька тисяч ромських сімей скоро залежатиме виключно від державної соціальної допомоги у вигляді; крім того, в сім’ях ромів дуже багато дітей. Помилка державної політики полягає в тому, що значне сільське населення (серед них – роми) залишаються без можливості заробити власною працею. В роки першої Чехословацької республіки більшість ромів були власниками землі, мали коней, корів, сільськогосподарське обладнання. Це давало їм можливості для забезпечення життя власних сімей та не вдаватися до жебракування, що є дуже розповсюдженим явищем зараз. У відповідь на питання «Яким є головні причини вашої міграції з вашого міста або регіону» 75% ромів відповіли, що вони втратили надію жити в нормальних умовах, тоді як 12,5% вказали, що причиною була неможливість займатися традиційними професіями. 62,5% ромів відповіли, що вони ніколи не шукали роботи за межами України, тоді як 12,5% мандрують як робітники-мігранти декілька разів або раз на рік. Результати нашого дослідження показують, що роми найбільше потерпали від економічної кризи та для них найскладніше скористатися можливостями ринкових реформ[3].

Кількість хворих на туберкульоз серед ромів Закарпаття постійно зростає. В одному з ужгород­ських таборів 25% з 300 мешканців хворі на туберкульоз. Обласне управління охорони здоров’я підтвердило, що 80% ромських дітей у Закарпатті хворі на туберкульоз[4].

Було зафіксовано багато випадків насильства, дискримінації та поганого поводження з ромами. Це стосується і працівників правоохоронних органів. Найбільш кричущі приклади наведено нижче.

1. Європейський Центр з прав ромів (ERRC) звернувся 28 жовтня 2001 року до української влади з вимогою розслідувати смерть 5 членів сім’ї ромів в Крюкові (район Кременчуга, Полтавська область). Згідно з даними Центру, майор міліції Іванов крюковського районного відділу міліції та двоє невідомих підпалили будинок Юрія Федорченко з 7 членами сім’ї в будинку. П’ятеро загиблих були віком від 3 до 25 років. Два члени сім’ї залишилися живими. Один з них, 50-річний Юрій Федорченко, стверджував, що майор Іванов зпалив будинок, тому що сім’я відмовилася платити щомісяця хабар у розмірі 215 гривень (близько 40 доларів) для забезпечення захисту Івановим наркоторгівлі, якою перед тим займалася донька Федорченко. Міліція затримала двох осіб та звільнила майора Іванова, але він не був звинувачений[5].

2. Генеральному прокурору України

С.Піскун

Копія: Міністерство внутрішніх справ, Юрію Смирнову

6 липня 2002 року Бучко Калман Калманович ромського етнічного походження був забитий до смерті групою п’яних підлітків в Шахтському районі Ужгорода. Сім’я його матері залишилася без годувальника. Ужгородська міліція розпочала кримінальну справу та ця справа була повернута до Ужгорода, де ромська громада очікувала об’єктивного рішення. Однак звинувачених осіб було звільнено з в’язниці та звинувачення було з них знято. Навіть особа, яка вчинила смертельні удари металічною трубою по голові Калмана Бучко та визнала свою вину, була звільнена з в’язниці та отримала повідомлення про заборону залишати країну. Протягом останніх трьох місяців вісім українців, звинувачених в вбивстві Калмана Бучко, було звільнено. Ми, лідери організацій ромів в Ужгороді, розчаровані тим, що ромів продовжують ув’язнювати за незначні порушення закону – збір цінних металів або крадіжку курки, але злочини які не є загрозою для життя інших ромів або не-ромів. Молодий українець, який вчинив злочин проти Бучко, скористався тим, що його батько працює в правовому відділенні місцевого закарпатського державного органу та закон не є обов’язковим для нього. Втім, незрозуміло, чому Україна продовжує стверджувати, що в країні немає дискримінації ромів. Ми вимагаємо, щоб ті, хто пов’язаний з вбивством Калмана Бучка, були притягнуті до відповідальності, незалежно від того, чиїми дітьми вони є. Ми очікуємо справедливості та об’єктивності в цій справі.

З повагою,

Аладар Адам

Президент Асоціації організацій ромських громад «Єдність»

Аладар Пап, голова циганської культурно-освітньої організації «Ром Сом»

Йосип Адам, голова циганської організації «Рома»

Омеліан Пап, голова регіональної ромської організації «Амаро Дром»[6]

3. 8 вересня 2002 року в селі Петрівка біля Одеси відбулася бійка між місцевою ромською та не-ромською молоддю. В результаті загинув хлопець не-ромського походження. Роми, які меш­кали в селі, залишили його, тому що вони побоювалися насильства. Сільська рада заявила, що «люди циганської національності» мусять залишити село. Відбувся масовий погром ромських будівель у селі. Мешканці, не-роми, зпалили 10 будинків ромів. Селяни, які давали інтерв’ю в телевізійній передачі, говорили, що молоді люди були втягнуті циганами в наркоторгівлю. Селяни вимагали забрати ромів з села. П’ять ромських підлітків здалися міліції через декілька тижнів після інциденту. Місцева влада тимчасово залучила групи міліції для підтримки порядку. Не було інформації про повторення насильства.[7]

4. Лист редактору бюлетеня «Романі Яг»

Шановні читачі Романі Яг!

Мені важко писати цей лист, але я відчуваю, що це мій обов’язок сказати про ставлення міліціонерів до ромів у місті Бровари, Україна. 25 грудня 2002 міліція в Броварах вирішила «полювати на циган».

Міліціонери вночі запитували мешканців, де живуть цигани, та привезли всіх чоловіків та деяких жінок циганської громади до відділення міліції. На кінець дня в камерах було більш ніж 50 циган.

Якою була їх мотивація?

За три дні до цих подій три в’язні втикли, було відомо, що один з них мав якесь відношення до циган. Міліція вирішила затримувати чоловіків-циган, щоб примусити «барона» віддати утікача.

Шановні громадяни, як довго наш народ буде козлом відпущення? Ми всі громадяни України, я підкреслюю «ми», тому що цигани живуть в Україні більш ніж два сторіччя. Але ставлення до циган, як показують події в Броварах, не покращується. Мені боляче, що не-цигани не розглядають циган як людей.

Чи складно освіченим людям, що живуть у сучасному світі, зрозуміти, що традиційний спосіб життя циган і система баронів більше не існує? Що кожна циганська родина живе окремо? Що діти циган навчаються поруч з українцями в школах, що цигани працюють разом з українцями на заводах, у бізнесі? Чому цигани мають страждати від цього? ТОМУ ЩО ВОНИ ЦИГАНИ? Дуже погано, що багато вважають, що цигани належать до нижчої раси.

Людмила Кравченко, Бровари, член організації циганської молоді «Terni Zor»[8]

5. Згідно з повідомленнями ужгородської організації циган «Романі Яг» 17 грудня 2002 року, після вбивства жінки-нециганки в місті Мукачево Закарпатської області України, міліція застосовувала фізичне насильство до ромів, яких було незаконно затримано для допиту. «Романі Яг» стверд­жує, що того ж дня мукачівська міліція здійснила рейд у ромський район міста, та приблизно о 5 годині вечора декілька ромів були затягнуті у міліцейські машини та привезені до міського відділення міліції. Як повідомляється, багато затриманих були легко вдягнуті, оскільки їм не дозволили взяти теплу одежу. Після їх прибуття в відділення деяких ромів тримали у дворі відділення, а інших – в коридорах будинку. Температура була мінус 10. Ромів, які знаходилися у дворі, змусили перебувати там протягом трьох холодних днів. Їх час від часу водили на допит. Через три дні цю групу впустили в коридори будинку. «Романі Яг» також проінформувала ERRC, що більшість ромів, яких допитували, мали поранення в результаті застосування офіцерами міліції фізичної сили. Згідно зі свідченнями затриманих, офіцери били їх палками та кулаками. Близько 50 ромів було допитано тільки впродовж першого дня. Допити тривали до 26 грудня 2002 року, коли роми були звільнені без будь-яких звинувачень.

«Романі Яг» вказує, що злочинця врешті-решт знайшли та затримали. Втім, мукачівська міліція ніколи не вибачалася перед ромами за необґрунтовані та незаконні затримання та побиття ромів. Ніяких дисциплінарних заходів не було вжито щодо офіцерів, які зловживали своїми повноваженнями. 28 грудня 2002 року «Романі Яг» надіслала листа в зв’язку з подіями 17-26 грудня 2002 Генеральному прокурору пану С.Піскуну. 28 лютого 2003 року «Романі Яг» отримала відповідь від головного прокурора Мукачево, в якому прокурор інформував, що звинувачення в зловживанні повноваженнями було знайдено необґрунтованими. Ось чому прокурор відмовив в започаткуванні розслідування кримінальної справи проти офіцерів мукачівсього відділення міліції[9].

4.3. Дискримінація іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки

Ми вважаємо, що статус цих груп має розглядатися в контексті расової дискримінації. Члени цих груп не можуть залишати власні оселі без документів, тому що вони ризикують бути затриманими міліцією для з’ясування особистості. Міліція часто затримувала чорношкірих осіб для перевірки документів, тоді як перевірка документів у іноземців європейського походження була рідкою. Хоча влада дисциплінувала представників міліції, що вдавалися до актів примусу, коли ці випадки доводилися до її відома, така поведінка залишається розповсюдженою. Представники цих груп є першими підозрюваними в скоєнні злочинів, з ними поводяться більш брутально міліціонери та персонал установ кримінально-виконавчої системи. Доповіді Державного департаменту США про права людини в Україні в 2000, 2001, 2002 та 2003 роках говорять про зростання кількості скарг з приводу расової дискримінації осіб азіатського та африканського походження. Крім того, почастішали повідомлення про расові мотиви насильства проти осіб азіатського та африканського походження та осіб «кавказької національності». Представники цих груп скаржилися, що працівники правоохоронних органів постійно ігнорували, а іноді навіть підтримували акти насильства проти них. Наведемо декілька прикладів.

1. Погожого квітневого вечора іранець Амір Кабіні разом зі своїм земляком Асхіном прогулювався поблизу гуртожитків медуніверситету на вулиці Пекарській. Обидва іноземці є фаховими лікарями. Амірові – 36 років, він – лікар-кардіолог. Три місяці тому приїхав до Львова і вступив до аспірантури.

– Це трапилося ввечері, близько 19.00, – розповів «Газеті» Амір Кабіні. – До нас підійшли четверо «накачаних» хлопців. Запитали, звідки я. Я, на жаль, ще не дуже добре розмовляю українською, тому спочатку не зрозумів, про що йдеться. Але ті хлопці відразу ж напали на нас.

Амір і Асхін спробували втекти, але їх швидко наздогнали. Обох дуже побили, Амірові зламали ногу в трьох місцях. Арабів пограбували: в Аміра забрали куртку, мобільний телефон і гаманець, в якому було 200 грн. У 32-річного Асхіна – 500 грн.

Нині Амір Кабіні лежить у своїй кімнаті у третьому гуртожитку медуніверситету.

– Я приїхав сюди вчитися, – каже він. – Натомість лежу в ліжку. Просто жах, що тут відбувається! Я звертався в міліцію. І що? Вони прийшли, щось довго писали – і більше я їх не бачив.

У Львові напади на арабів не поодинокі. «Газета» неодноразово писала про схожі випадки. Це, очевидно, стає звичним для нашого міста.

Товариш Аміра Кабіні, 26-річний гастроентеролог з Лівану Мухаммед Нажмеддін, став жертвою расистського нападу в лютому 2004 року.

– Поблизу клубу «Лялька» на мене накинулися одночасно декілька підлітків, які, схоже, уявили себе войовничими скінхедами, – розповів Мухаммед «Газеті». Вони кричали «Чорні, їдьте звідси!».

Внаслідок нападу арабський лікар отримав струс мозку.

У телефонній розмові з репортером «Газети» начальник ЛМУ УМВСУ Михайло Курочка повідомив, що з приводу побиття Аміра Кабіні вже порушили кримінальну справу. Однак детально коментувати пан Курочка відмовився, посилаючись на свою недостатню обізнаність у цій справі.[10]

«2. Импровизированная похоронная процессия из 40 иностранных студентов прошла в Донецке по проспекту Ильича от медуниверситета до площади Ленина. Это было не только ритуальное шествие, но и протест против убийства индийского студента Мохаммеда Ахмеда Сартаджи.

25-летнего пятикурсника Донецкого национального технического университета жестоко убили в минувший четверг в селе Коммунаровка Старобешевского района. Студенты несли плакаты и лозунги, на которых на хинди, арабском, английском и русском языках написали: «Мы хотим правосудия!», «Почему дискриминация?», «У вас есть право убивать меня?» и другие.

По информации пресс-секретаря прокуратуры Донецкой области Ирины Анкудиновой, тело студента было обнаружено в Коммунаровке в четверг вечером, в колодце у одного из частных домов – молодому человеку нанесли черепно-мозговую травму и ампутировали половые органы. Индус проживал в этом селе с 20-летней местной жительницей. По предварительным данным, в роковой день они сидели в гостях, что-то праздновали. В разгар веселья между Мохаммедом и 26-летним местным парнем возникла перепалка, они подрались. А спустя час тело индуса нашли в колодце. Подозреваемый в «умышленном убийстве, совершенном с особой жестокостью» задержан. Основные версии следствия – ревность или месть, но никак не расизм.

Представители землячеств иностранных студентов встретились с городскими властями Донецка, с которыми договорились «после праздников» провести совместное совещание по «этому и другим подобным фактам».

За последние несколько лет это третье убийство мусульманина. Все жертвы были женаты на украинках. Убийства пока не раскрыты[11].

3. Аналогичный случай произошел в Одессе. «Бритоголовые» якобы не только убили студента-суданца, но, как и в донецком преступлении, отрезали ему половые органы. Журналисты, поведавшие эту историю, ссылались на рассказы его товарищей – студентов-арабов, обучающихся в вузах портового города. На днях студенты провели акцию протеста с требованием принять меры по отношению к распоясавшимся «скинхедам».

В милицейском ЦОС Одесской области «Сегодня» сообщили, что информации об убийстве студента-суданца у них нет. Точно так же ответили в посольстве Судана, которое находится в Москве. Правда, наш собеседник сказал, что к ним время от времени обращаются студенты из Украины с жалобами на неонацистов. Проректор по международным связям Одесского медуниверситета Николай Аряев пояснил «Сегодня», что для проверки слухов об убийстве суданца они специально обращались в несколько правоохранительных инстанций. Но нигде эту информацию не подтвердили. По его словам, со студентами, проводившими акцию протеста, говорили правоохранители – они выслушали претензии и обещали разобраться с каждым упомянутым эпизодом.[12]»

Дослідження рівня національної толерантності з використанням шкали Богардуса, які проводилися декілька разів Інститутом соціології Національної Академії Наук України з 1992 року, свідчать, що індекс нетерпимості до цих груп перевищує 5 балів[13]. Таким чином, масова свідомість не сприймає ці групи як постійних мешканців України.

Необхідно зазначити, що в певних обставинах працівники правоохоронних органів збирають інформацію про приналежність осіб до етнічних груп або іммігрантських груп. Наприклад, вони збирали оперативну статистику щодо злочинів, скоєних представниками певних меншин. Ці дані містять детальну статистику кримінальних справ проти кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Африки та Азії в різних регіонах країни. Здається, що така діяльність не має правових підстав та не базується на добровільній ідентифікації осіб. Збір особистісних даних про приналежність осіб до певних національних меншин без їх згоди та за відсутності правових гарантій є брутальним порушенням права на приватність, що гарантується Конституцією та міжнародними стандартами.

4.4. Євреї

Згідно з переписом 1989 року, кількість євреїв складала 486 300. Протягом 90-х років вона суттєво зменшилася: за даними останнього перепису вона складає 103 591.

Існують певні конфлікти навколо спорудження хрестів на єврейських кладовищах. Конфлікти навколо спорудження хрестів у Самборі (Львівська область) та Бабиному Яру (Київ) залишилися без вирішення. У 2000 році євреї Самбору з іноземною допомогою почали будівництво меморіального парку на місці старого єврейського кладовища, де відбувалися нацистські злочини. Українці спорудили хрести на цьому місці в пам’ять християнських жертв нацистського терору. Вони були поховані на цьому місці. Хоча організатори меморіалу підтримали вшанування пам’яті всіх груп, постраждалих від нацистського насильства в Самборі, вони були проти використання християнських символів на землі єврейського кладовища. З іншого боку, місцеві націоналістичні групи залишилися незгодними з використанням єврейських символів та івриту в меморіальному парку. Єврейські та греко-католицькі лідери намагалися знайти вирішення цього конфлікту. Незважаючи на пропозицію іноземного спонсора спорудити хрести в іншому місці за власний рахунок, керівники місцевого самоврядування не досягли рішення наприкінці 2002 року.

Місцеві офіційні особи Володимир-Волинського (Західна Україна) продовжували підтримку будівництва житлового будинку на місці старого єврейського кладовища, незважаючи на рішення суду від 17 грудня 2002 року щодо його припинення.

Традиційний побутовий антисемітизм існує в Україні як і в багатьох інших країнах, але його прояви не є такими загрозливими, як це представляють деякі єврейські організації. Деякі ультра-націоналістичні організації та газети продовжують друкувати та розповсюджувати антисемітські матеріали. Такі матеріали привозяться з Росії та розповсюджуються без ліцензії. Варто привернути увагу до наступних прикладів:

1. У 2002 році львівська газета «Ідеаліст» (друкований орган Організації ідеалістів України) надрукувала лозунг «Давайте приймемо закон про депортацію євреїв з України!». Протягом багатьох років ця газета друкувала систематично антисемітські статті, такі як «Євреї готують нашу смерть!», «Єврейський терор» тощо. У червні 2002 року «Ідеаліст» оприлюднив великий перелік євреїв, які, на думку редакторів, мають залишити Україну. Цей перелік містив прізвища багатьох українських політиків. Олександр Фельдман, народний депутат, президент Асоціації національно-культурних союзів України, звернувся до Генерального прокурора з проханням застосувати відповідні заходи. 31 липня прокурор Львівської області розпочав кримінальне розслідування за статтею 295 Кримінального кодексу (публічні заклики до дій, які загрожують громадському порядку, зокрема, публічні заклики до насильницької депортації громадян). «Ідеаліст» припинив свій вихід. Але розслідування ще не закінчилося, а нові номери газети друкуються час від часу.

2. Георгій Щокін, ректор поважної Міжрегіональної академії управління персоналом, надрукував в журналі Академії «Персонал» велику статтю «Сіонізм: ідеологія Untermenshen», присвячену критиці сіонізму. Автор стверджував, що євреї спровокували власну масову ліквідацію нацистами Германії. Щотижневик «Столичні новини» відповів на брутальну нетерпимість статтями «Новий світ за Щокіним» та «Ректор МАУПа викрадає сліпих людей». Автори розпочали кримінальне розслідування за статтею 161 Кримінального кодексу. Але обласний прокурор відмовився розпочати кримінальну справу. Надалі в журналі з’явилася низка статей, метою яких, як заявлялося авторами, була наукова дискусія з сіонізмом. МАУПом була видана також низка видань аналогічного змісту. Більшість експертів оцінювали антисіоністську діяльність МАУПа як антисемітську, ці оцінки спричинили низку дифамаційних позовів МАУПа, представники якого подавалив скарги про захист честі, гідності й ділової репутації у всіх випадках, коли їхні публікації оцінювали як антисемітські. Деякі з цих скарг, зокрема проти газети «Столичные новости», були задоволені судом, деякі – відхилені.

3. Судовий процес щодо закриття газети «Сільські вісті» спричинив низку публікацій з випадами проти євреїв, які, начебто, закрили опозиційну газету. Українське суспільство жваво обговорювало різні версії і справедливість судового рішення, ці дискусії точаться до сих пір. Загалом можна сказати, що покищо провокативні судження не досягли своєї мети і не призвели до відкритих антисемітських дій, хоча кількість антисемітських публікацій у 2004 році суттєво виросла.

З іншого боку, згідно з даними Інституту іудаїки, кількість публікацій, засуджуючих антисемітизм, суттєво зросло. Видання різних політичних орієнтацій засуджують антисемітизм; кількість ґрунтовних публікацій (політичних діячів та вчених) також збільшилася. Особи, які публічно висловлюють антисемітські погляди, притягуються до кримінальної, цивільної та адміністративної відповідальності. Наприклад, Міністерство інформаційної політики надіслало лист редакційній колегії газети «За вільну Україну» з вимогою припинити антисемітські публікації. Державна адміністрація Києва звільнила з посади головного редактора газети «Столиця» після появи деяких антисемітських публікацій. Суд Київського району Харкова задовольнив позов щодо захисту честі та гідності з приводу антисемітської статті в газеті «Журавлик» тощо. Керівники єврейських громад вітали зміни в редакційних колегіях «Вечірнього Києва» та «За вільну Україну». З новими редакторами ці газети, які колись були серед головних образників та друкували антисемітські стат­ті, припинили таку діяльність. Хоча акти антисемітського насильства були рідкими, напад молоді на Велику синагогу в Києві в квітні 2002 після футбольного матчу викликав занепокоєння єврейської громади. Проте інших нападів на синагоги протягом року не було, і тому більшість експертів вважають, що квітневий інцидент не мав етнічного підґрунтя.

У 2003 році було зафіксовано два випадки насильства на антисемітському грунті, обидва в Києві. 30 липня на вулиці був побитий юнак Антон Мироманов, одягнений в футболку з надписом на івриті, а 28 серпня поблизу Центральної синагоги був жорстоко побитий один з рабинів сина­гоги Урі Файнштейн.

Під час виборчої кампанії представники штаба Януковича намагалися обвинуватити прихильників Ющенка в антисемітизмі. Деякі підстави для цього вони мали. Так, опозиційні сили беззаперечно виступали проти закриття газети «Сільські вісті», навіть не засуджуючи її за передрук антисемітських матеріалів. Член фракції «Наша Україна» Олег Тягнибок, виступаючи на горі Яво­рина в Долинському районі Івано-Франківської області, закликав до боротьби з російською та єврейською мафіями. Після цього «Наша України» виключила Тягнибока зі свого складу. Держком­нацміграцій звернувся до Генеральної прокуратури з проханням дати правову оцінку висловлюван­ням Тягнибока. 30 липня прокуратура Івано-Франківської області порушила кримінальну справу за частиною 1 статті 161 КК. Тягнибок оскаржив постанову прокуратури про порушення кримінальної справи до міського суду, але 28 вересня Івано-Франківський суд відмовив в задоволенні його скарги. А от апеляційна інстанція задовольнила скаргу і відмінила постанову про порушення кримінальної справи, в результаті обласна прокуратура закрила кримінальну справу. На нашу думку, цьому сприяло нечітке визначення складу злочину в статті 161 ККУ.

Євреї широко представлені в політичній, бізнесовій та культурній еліті України. Вони, мабуть, краще, ніж всі інші національні меншини, змогли скористатися новими можливостями, що відкрилися в сучасній Україні. Існує велика кількість єврейських освітніх та культурних закладів, шкіл, театрів, видань тощо. Таким чином, немає підстав говорити про дискримінацію євреїв, хоча бажано забезпечити подальший моніторинг антисемітських публікацій та інших антисемітських дій.

5. Мовна проблема. Українська та російська мови в Україні

5.1. Загальні зауваження

Правовий режим співіснування різних мов, використання мов в освіті, науці та інших сферах суспільного життя є тією сферою, в якій збігаються етнічні та мовні проблеми та протиріччя. Найзавзятіші дискусії та політичні спекуляції виникають саме навколо мовних проблем. Добре спланована державна політика вирішення мовної проблеми є гарантією попередження дискримінації та конфліктів. Звідси витікає велике значення аналізу проблеми, з урахуванням регіональних та місцевих особливостей.

Важливо пам’ятати, що в Україні мовні та етнічні групи не співпадають. Для великої частки етнічних українців російська є рідною мовою. Деякі з них не усвідомлюють та не вважають себе українцями. Опитування Міжнародного Інституту Соціології виявило, що тільки 58,8% з 72,6% етнічних українців вважають себе українцями, тоді як 10,8% росіян (20,1% всього населення) вважають себе українцями. Таким чином, кожний п’ятий українець та кожний другий росіянин вважають, що вони мають подвійну національність. 41.6% назвали українську мову рідною мовою. Російська мова є рідною для 43,4%. Решта відповіли, що вони є двомовними.

Ми вважаємо, що ці дані переконливо свідчать про те, що інформаційний обмін у країні здійснюється двома мовами – українською та російською. Бажано підтримувати обидві мови, одночасно запровад­жуючи спеціальні заходи на підтримку української мови як державної. Будь-які заяви щодо існування дискримінації російської мови, на нашу думку, є некоректними. 2 106 000 учнів, або 31,7% дітей, навчаються в російськомовних школах; 280 000 дітей виховуються в російськомовних групах 17 600 дитячих садків; 35% студентів навчаються російською мовою. В Україні функціонують 14 державних російськомовних театри, 440 млн. одиниць, або 55% всього бібліотечного фонду складається з видань російською мовою, 90% нових видань друкуються російською мовою, російськомовні газети складають 49,7% (1 195) загальної кількості періодичних видань.

З іншого боку, спостерігається шкідлива адміністративна практика, успадкована від радянської адміністративної системи, коли, наприклад, чиновники у насильницький спосіб впроваджують вищу освіту українською мовою в умовах відсутності викладачів, здатних викладати українською, посібників та студентів, які хочуть навчатися українською мовою. Або вони приймають рішення, згідно з яким вчитель може отримати вищу кваліфікаційну категорію, тільки якщо він розмовляє українською. Вимога проводити вступні екзамени в вищі навчальні заклади виключно українською також здається неадекватною, тому що багато абітурієнтів не знають українську на достатньому рівні. Таким чином, вони потрапляють у невигідне становище, у порівнянні з україномовними абітурієнтами. Протилежна, але подібна ситуація була в радянські часи, коли молодь з українських сіл не могла вступити до вузів, тому що молоді селяни погано знали російську. Таким чином, побоювання насильницької українізації підсилюються нетерплячими діями україномовних українців та некомпетентними владними органами. Втім, «насильницька українізація» доволі часто використовується певними політичними групами для агітації щодо повернення України в нову імперію. Ці два явища треба розрізняти.

Моральне заохочення кожного українського громадянина опанувати, протягом достатнього періоду, українську мову є прийнятним та не суперечить міжнародним стандартам прав людини. Знання української мови є обов’язковим для державних службовців. Будь-яке переслідування за використання української мови або агітація щодо суцільного переходу на цю мову не може толеруватися. З іншого боку, необхідно не дозволяти переслідувань за використання російської мови. Будь-які примусові обмеження інформаційних потоків російською мовою мають бути заборонені. Дискримінація на підставі етнічного походження при прийомі на роботу також треба забороняти.

Необхідно підкреслити, що уряд є відповідальним за утворення можливостей для ефективного навчання та вивчення української мови. Організація курсів, тренінг вчителів, створення сучасних посібників має йти попереду санкцій за недостатнє знання української мови державними службовцями, викладачами вузів тощо.

З іншого боку, ми не підтримуємо вимоги об’явити російську другою державною мовою України. Ця вимога є демократичною лише за формою. Надання статусу державної низці мов є можливим, якщо стартові умови є рівними для всіх мов. Але зважаючи на те, що внаслідок довгої русифікації російська та українська мови не знаходяться в рівних стартових умовах, застосування принципу вільної конкуренції неодмінно призведе до підсилення позицій російської мови. Більш того, надання статусу державної російській мові «зафіксує» сфери впливу кожної мови. В умовах, коли громадяни поводяться у відповідності з тоталітарними стереотипами, такий розподіл може привести до протистояння мов та встановити великі бар’єри між територіями, на яких вони вживаються, таким чином створюючи підвалини подальшого розпаду української держави.

Ми відкидаємо розподіл мов на «перспективні» та «неперспективні» та розглядаємо кожну мову безцінним здобутком людства. Ось чому державний захист історично більш слабкої української мови є не тільки виправданим, але й необхідним. Також необхідною є підтримка вільного функціонування інших мов, що постраждали від пресу русифікації.

Таким чином, державна політика щодо мов має уникати крайнощів. З одного боку, держава не повинна заохочувати громадян, які не визнають необхідність вивчати українську та заявляють, що будь-який крок у цьому напрямку є примусовою українізацією. З іншого боку, неприпустимим є ігнорування бажань російськомовних громадян України та примусові методи щодо використання української мови. Необхідно забезпечити поступове впровадження української мови в усі сфери нашого життя, враховуючи інерційність мовних процесів.

На жаль, політичні спекуляції на мовному питанні часто переважали над здоровим глуздом і приводили до помилкових рішень. Деякі приклади розглядаються нижче.

5.2. Рішення Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення
статті 10 Конституції[14]

З нашої точки зору, Рішення Конституційного Суду України про тлумачення 10-ї статті Конституції від 14 грудня 1999 р. є незадовільним і навіть шкідливим. Воно не зупинило політичні спе­куляції в мовній сфері, а навпаки активізувало їх. Наведемо основні результати експертного аналізу цього Рішення.

1. У п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України викладене тлумачення ч. 1 статті 10 Конституції України, тобто норми про те, що: «Державною мовою в Україні є україн­ська мова». Тлумачачи дану норму, Конституційний Суд дійшов висновку, що «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування…»

Дана теза викликає заперечення, тому що Рішення Конституційного Суду безпідставно на­в’язує застосування державної мови органам місцевого самоврядування, які не є частиною державного апарата. Місцеве самоврядування і його органи є суспільними, а не державними інститутами.

Як стверджується в статті 2 Всесвітньої декларації про місцеве самоврядування (прийнята Всесвітньою асоціацією місцевого самоврядування 26 вересня 1985 р. у Ріо-де-Жанейро), «місцеве самоврядування – це право й обов’язок місцевих органів влади регулювати і вести суспільні справи під свою персональну відповідальність і в інтересах населення».

У Європейській хартії про місцеве самоврядування від 15 жовтня 1985 р. (Преамбула) місцевому самоврядуванню надається також право участі в керуванні державними справами. При цьому в статті 3 Хартії підкреслюється, що така участь повинна здійснюватися в інтересах місцевого насе­лення. Зрозуміло, що інше знищувало б зміст і призначення місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що й у Конституції України органи місцевого самоврядування трактуються як «органи самоорганізації населення», що покликані «самостійно вирішувати питання місцевого значення» (ч. 1 та ч. 6 статті 140). Що ж стосується зв’язку місцевого самоврядування з державою, то на основі ч. 3 статті 143 Конституції України «Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади». При цьому Конституція відзначає, що органи місцевого самоврядування підконтрольні органам державної виконавчої влади лише з питань здійснення ними делегованих законом повноважень (ч. 4 статті 143).

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що закріплена в міжнародних правових документах і засвоєна Конституцією України політична і правова логіка існування й функціонування органів місцевого самоврядування не дозволяє трактувати останні в якості державних чи квазідержавних органів. Навпаки, такі органи мають статус суспільних інститутів, що в окремих випадках і на підставі закону можуть брати участь у керуванні державними справами. Як стверд­жується в статті 38 Конституції України, право на участь у керуванні державними справами мають також усі громадяни України. Однак з цього права автоматично не випливає їхній обов’язок спіл­куватися державною мовою. Не може випливати з даного права подібний обов’язок і для органів місцевого самоврядування.

Не можна засумніватися в тім, що делегуючи органам місцевого самоврядування здійснення окремих державних повноважень, заснований на Конституційній нормі закон виходить із презумпції, що подібне делегування буде мати сенс лише тоді, коли дані повноваження будуть реалізуватися саме в місцевих умовах, включаючи місцеву мову й інші місцеві особливості. У трактуванні ж резолютивної частини рішення Конституційного Суду де-факто передбачається, що органи місцевого самоврядування повинні «підбудовуватися» під державу. Дана обставина ігнорує і навіть демонтує уявлення про місію інститутів місцевого самоврядування, що затвердилися в демократичному світі. Фактично за ним стоїть переконаність українських конституційних суддів у тім, що... «спочатку держава і її права», а не характерне для судді в правовій і демократичній державі переконання в тім, що... «спочатку індивід і його права».

У ч. 2 статті 3 Конституції України говориться, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». При цьому право говорити тою мовою, за допомогою якої відбувається найбільш повне і комфортне самовираження особистості, є самоочевидним, елементарним правом людини (перелік прав людини в Українській Конституції не є вичерпним). Природно, що це право зберігається і на рівні функціонування інститутів місцевого самоврядування. Правова і демократична держава – не хазяїн, а слуга народу. Тому неможливо прийняти аргументи, що примушують хазяїна спілкуватися мовою власного слуги.

Що ж стосується мови, на якій функціонує державний апарат, то він закономірно повинний бути державним, тобто українським. Адже більшість громадян України говорить саме цією мовою. Підкоряючись більшості, держава одночасно здійснює функцію соціального умиротворення, адже в противному випадку її мовна політика породжувала б набагато більше конфліктів, ніж це випливає з української етнічної ситуації.

Варто відзначити, що застосування терміна «спілкування» у п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду є також невдалим. Цей термін не має чіткого юридичного значення (не дає вичерпного переліку його застосувань і Конституційний Суд). У загальновживаному змісті даний іменник охоплює безліч видів службової комунікації (розмови по телефону, у ресторані під час обідньої перерви, у коридорах міністерств і департаментів, курильних кімнатах і т.п.). Оче­видно, що примушуючи саме «спілкуватися» державною мовою агентів держави, Конституційний Суд почав спробу регулювання нерегульованого за природою.

Що ж стосується твердження Конституційного Суду про те, що «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування... також в інших публічних сферах суспільного життя», то можна погодитися з критичними зауваженнями, викладеними в «Особливій думці» судді О.М.Миро­ненка. Якщо вираз «публічні сфери суспільного життя» є тавтологічним, то Рішення Конституційного Суду дійсно вторгається в сферу приватної комунікації громадянського суспільства, і тому є протиправним (у демократичній і правовій державі). Якщо ж припустити, що Конституційний Суд вважає дану сферу комунікації теж державною, тоді незрозуміло, навіщо двічі (абзац перший і другий п. 1 резолютивної частини Рішення) писати про одне й те саме.

Більш уважний аналіз Рішення Конституційного Суду, однак, показує, що насправді його автори намагалися поширити обов’язок застосування державної мови на «білядержавні» чи «квазідержавні» сфери. Не маючи ясного уявлення про останні, Конституційний Суд полегшив свою місію посиланням на те, що «публічні сфери громадського життя» повинні визначатися законом. У результаті Конституційний Суд не стільки прояснив, скільки юридично заплутав ситуацію. Адже в його Рішенні на додаток до державної і недержавної сфер життя суспільства неявно матеріалізувалася напівдержавна чи «публічно-суспільна» сфера.

2. Що стосується аналізу тексту п. 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду, то його правова і політична логіка явно випливає з логіки пункту першого того ж Рішення.

Хоча в даній ситуації мова йде про застосування державної мови в сфері освіти, Конституційний Суд і в цьому випадку необґрунтовано ототожнив державне з недержавним (комунальним). Так, Конституційний Суд вирішив, що комунальні навчальні заклади всіх рівнів повинні знаходитися у тому ж мовному режимі, що і державні. Тим часом, на підставі ч. 1 статті 143 Конституції України майном, що знаходиться в комунальній власності керують винятково органи місцевого самоврядування. Саме вони на підставі конституційних та інших норм створюють, реорганізують і ліквідують комунальні підприємства, установи й організації, саме їм належить право контролю за їхньою діяльністю.

Простіше говорячи, комунальні навчальні заклади тому і комунальні (а не державні), що в їхній роботі повинний реалізуватися місцевий, а не загальний (державний) культурний інтерес. Немає необхідності спеціально доводити, що місцевий інтерес в освітній сфері найчастіше визначається мовою викладання і вивчення. Адже насамперед у цьому виявляють себе місцеві особливості, саме з цієї обставини випливає норма про місцевий контроль над об’єктами, що знаходяться в комунальній власності.

У підсумку, своїм рішенням Конституційний Суд здійснив суперечну духу і букві Конституції нормотворчу експансію у так звані «культурно чуттєві зони» (Д.Істон) українського соціуму, вторгся в непідвласні державному регулюванню сфери життєдіяльності громадянського суспільства. Звичайно, дії Конституційного Суду пояснюються не тільки юридичним позитивізмом, у зловживанні яким О.М.Мироненко обвинувачує своїх колег. Причина корениться також і в тому, що у свідомості навіть конституційних суддів як і раніше панує ідея про домінування держави над індивідом (людиною і громадянином).

Зрозуміло, обставини, у яких складалася і приймалася Українська Конституція, не могли не зробити її ідейно суперечливою. Саме людина, індивід проголошений у ч. 1 статті 3 Конституції України вищою соціальною цінністю. З іншого боку, як стверджується в ч. 1 статті 11 Конституції, держава «сприяє консолідації та розвиткові української нації». Закономірно, що дана біполярність не могла не відбитися й в аналізованому Рішенні. Це проявилося як у його ідейному змісті, так і на рівні юридичної техніки. Однак саме тому, що Рішення юридично суперечливе, воно порівняно «безпечно». Якщо абзац перший п. 1 резолютивної частини Рішення просякнутий ідеєю мовної консолідації, то абзац другий цього ж Рішення істотно звужує перспективу державної одномовності. Адже органам місцевого самоврядування, у підсумку, усе-таки дозволено робити виключення з правила.

Аналогічну ситуацію ми спостерігаємо в п. 2 резолютивної частини Рішення. Тут другий абзац п. 2 дозволяє зацікавленим суб’єктам ігнорувати вимоги абзацу першого. З одного боку, мовою навчання повсюдно проголошується державна мова. З іншого боку, як це випливає з Рішення, навчатися можна і на мовах національних меншин.

На закінчення залишається говорити лише про тенденцію. Очевидно, варто визнати, що тенденція до одержавлення культури в даному Рішенні Конституційного Суду України превалює над тенденцією захисту культури від необхідності «цілувати металевий холод держави» (С.Вейль). Переважаючою в Рішенні залишається і неявно виражена ідея культурного підпорядкування неукраїнської меншості українській більшості. Як інтелектуальний продукт реально приниженого в минулому великого народу вона зрозуміла, хоча ліберальною її назвати важко. Наше суспільство, Конституційний Суд і наша ж Конституція балансують поки на тонкій грані між минулим і майбутнім. Але з кожним днем цей еквілібріум виглядає усе менш виправданим.

5.3. Ратифікація Хартії регіональних мов та мовНИХ меншин

Яскравим прикладом політичної гри навколо мовної сфери є історія з ратифікацією Україною Європейської Хартії регіональних мов та мовних меншин. Хартія була підписана 2 травня 1996 та ратифікована парламентом 24 грудня 1999. Закон про ратифікацію був підписаний спікером Верховної Ради України; він був надрукований. Ратифікаційні документи вже були готові для відсилки до Ради Європи.

Однак 54 депутатів парламенту подали конституційне подання до Конституційного Суду України про невідповідність Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мовних меншин» статтям 89, 93 і 94 Конституції України. Мова йшла про порушення консти­туційної процедури подачі, розгляду, прийняття законопроекту і набрання чинності прийнятим Законом. Депутати стверджували, що порушено право законодавчої ініціативи Президента України (частина 1 стаття 93), оскільки законопроект був внесений Комітетом парламенту, що є порушенням статті 89 Конституції була заміна при підготовці законопроекту до розгляду сесією профільного Комітету ВРУ – Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, що і запропонував внести законопроект до порядку денного сесії – на Комітет ВРУ по міжнародних справах і зв’язкам зі СНД і що відповідно до другої частини статті 94 прийнятий Закон повинний був підписувати не Голова ВРУ, а Президент. Голова ВРУ заперечував, що згода на обов’язковість міжнародних договорів згідно зі статтею 9 Конституції віднесено до повноважень ВРУ, а стаття 7 Закону «Про міжнародні договори України» говорить, що ратифікація міжнародних договорів України реалізується ВРУ «шляхом прийняття спеціального закону про ратифікацію, що підписується Главою ВРУ». У відповідності зі сформованою практикою закони про ратифікацію на підпис Президенту не направлялися, і всі міжнародні договори України підписувалися саме головою парламенту.

Насправді конституційне подання було викликано незгодою частини парламенту з ратифікацією Хартії, оскільки закон про ратифікацію передбачав її застосування до російської мови. Тому депутати ВРУ знайшли процедурну лазівку, щоб зірвати приєднання України до Хартії.

Розглянувши конституційне подання, Конституційний Суд виніс 12 липня 2000 року рішення, яким визнав Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мовних меншин» таким, що не відповідає Конституції (неконституційним) у зв’язку з порушенням стат­ті 94 Конституції. Конституційний Суд визнав також неконституційною статтю 7 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року щодо порядку підписання закону про ратифікацію міжнародних договорів. Таким чином, процес ратифікації потрібно було починати спочатку.

Можна зробити висновок, що, на жаль, Хартія стала інструментом політичних спекуляцій. На жаль, ті, хто наполягають на включенні російської мови в перелік мов, якими користаються мовні меншини, і які підлягають захисту Хартією, не хочуть врахувати той очевидний факт, що російською мовою користається більшість населення України і до нього не можуть застосовуватися положення Хартії. У законопроекті «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мовних меншин», повторно винесеному на розгляд парламенту, російська мова включена в перелік мов, до яких застосовуються положення Хартії. Саме формулювання п.2 проекту постанови ВРУ про ратифікацію звучить, на наш погляд, некоректно: «положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, румунської, словацької й угорської». Насамперед, тут поплутані національні і мовні меншини. Сумнівним є віднесення кримськотатарського народу до національних меншин і вживання терміна «єврейська мова» – варто було б ужити термін «іврит» чи «ідиш». Викликає здивування відсутність у переліку мов, до яких повинна застосовуватися Хартія, таких мов, як вірменська і рома. На нашу думку, ці мови повинні бути, безумовно, захищені Хартією.

Відповідно до пункту 4 законопроекту «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мовних меншин», щодо кожної перерахованої вище мови будуть застосовуватися такі пункти і підпункти статей 8-14 Хартії:

a) підпункти a(iii), b(iv), d(iv), e(iii), f(iii), g, h, і пункту 1 і пункт 2 Статті 8;

b) підпункти a(iii), b(iii), c(iii) пункту 1, підпункт c пункту 2 і пункт 3 Статті 9;

c) підпункти a, c, d, e, f, g пункту 2, підпункт c пункту 4 Статті 10;

d) підпункти a(iii), b(ii), c(ii), d, e(і), g пункту 1, пункти 2 і 3 Статті 11;

e) підпункти a, b, c, d, f, g пункту 1 і пункти 2 і 3 Статті 12;

f) підпункти b, c пункту 1 Статті 13;

g) підпункти a, b Статті 14.

На нашу думку, було б коректніше використовувати різні підходи до різних регіонів подібно до закону про ратифікацію, що був прийнятий у 1999 році, тобто одну множину пунктів й підпунктів статей 8-14 для районів, де кількість населення, що використовує певну мову, більше ніж 20%; іншу множину пунктів і підпунктів статей 8-14 для районів, де кількість населення, що використовує цю мову, складає від 10% до 20%; третю множину пунктів і підпунктів статей 8-14 для районів, де кількість населення, що використовує цю мову, менше 10%. На додаток, необхідні спеціальні заходи щодо мов ромів, караїмів та кримчаків.

Пояснювальна записка до проекту містить твердження, що додаткове фінансування для реалізації Хартії в Україні непотрібне. На нашу думку, це велика помилка. Наприклад, відкриття шкіл з навчанням регіональною мовою потребує додаткового фінансування. Додаткові бюджетні витрати необхідні для реалізації практично кожного положення Хартії і складають велику суму.

Верховна Рада розглядала цей законопроект 7 лютого 2003 року. Народні депутати повернули його робочій групі для доопрацювання. 17 квітня парламент обговорював виправлений законопроект знову. Робоча група врахувала численні зауваження та пропозиції, зокрема, нашу пропозицію про різні підходи для різних районів і мов. Проте, на жаль, проект не був прийнятий. Його підтримало тільки 190 депутатів, а необхідно 226 голосів. 211 депутатів голосували за старий проект.

15 травня 2003 р. парламент обговорював проект Хартії знову й ухвалив старий законопроект, який був вже двічі відхилений 7 лютого та 17 квітня. На нашу думку, цей закон не дає жодної можливості адекватно реалізувати положення Хартії.

Пригоди з Хартією на цьому не закінчилися. Хоча вона ратифікована парламентом, ратифікаційні документи не були передані Міністерством закордонних справ до Ради Європи, і тому Хартія, з точки зору Ради Європи, не набула чинності, в чому легко переконатися, звернувшись до сайту Ради Європи. З неофіційних джерел відомо, що реалізація прийнятих положень Хартії коштує більше ніж 1 млрд. гривень, які бюджетом не передбачалися, отже, МЗС і притримав процедуру набуття чинності. Коментарі, як кажуть, зайві.

6. Реабілітація жертв політичних репресій
в контексті проблеми нерівності

Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій», прийнятий 14 квітня 1991 р., був великим кроком уперед на шляху подолання важких проблем тоталітарної спадщини і відновлення справедливості. Але він не охоплював усі категорії жертв політичних репресій. Тому люди, які роки і десятиріччя провели разом у сталінських і брежнєвських таборах чи були переселені, опинилися в нерівному становищі. Ті, хто був реабілітований, отримали компенсації, розмір яких визначався терміном позбавлення волі, та компенсації за втрачену власність, зокрема житлові будинки, а якщо житло збереглося і не зайняте іншими людьми, то реабілітовані мають право повернути житло у власність. Реабілітовані користуються пільгами, серед яких такі суттєві речі як 50% оплати за житло, комунальні послуги, електрику, безкоштовні ліки та інші. А ті, хто залишився не реабілітованим, не отримали геть нічого. Ця несправедливість має бути обов’язково виправлена.

Які ж категорії репресованих мають бути реабілітовані? Обмежимо розгляд цього питання контекстом питання про дискримінацію. Можна виділити три таких категорії.

1. Депортовані. На жаль, Закон про реабілітацію не розглядає цю категорію репресованих. Коли його обговорювали, йшлося про прийняття пізніше спеціального закону про реабілітацію репресованих народів. До Верховної Ради багато разів подавалися відповідні законопроекти, але всі вони відхилялися, а був прийнятий у першому читанні законопроект Кабінету міністрів. У другому читанні законопроект не був під­триманий і спрямований на повторне друге читання. До того ж були надані зауваження та пропозиції Президента Кучми. Поки що законопроект не розглядався. Слід зауважити, що такою ж гострою є проблема жертв депортації представників інших етнічних груп у 1944-1947 рр. – німців, яких депортували з Південної України, угорців Закарпаття, румунів Буковини, українців Холмщини, зокрема, бойків та інших.

2. Засуджені судами України за 72 статтею КК УРСР за відмову від строкової служби з релігійних переконань (до введення інституту альтернативної служби в грудні 1991 року). Йдеться про віруючих протестантських церков – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, свідків Ієгови та інших. Ці релігії забороняють брати в руки зброю, а інститут альтернативної служби тоді не існував. Юнаки, які відмовлялися від служби в армії іноді встигали отримати два вироки по 72 статті КК, міра покарання по якій сягала трьох років позбавлення волі. На нашу думку, ці засуджені були, безперечно, в’язнями сумління, оскільки були позбавлені волі за свої переконання. Але реабілітація цієї категорії репресованих законом про реабілітацію не передбачена.

3. Неповнолітні діти реабілітованих, що залишилися без опіки батьків внаслідок репресій. Рішенням Конституційного суду Росії ці люди визнані жертвами політичних репресій, які підлягають реабілітації Таким чином, склалася дискримінаційна ситуація, коли одні громадяни України, реабілітовані за законами про реабілітацію інших країн СНД, мають право на пільги (Комісії з питань поновлення прав реабілітованих отримують заяви цих громадян з посиланням на російький закон про реабілітацію), а інші громадяни України, члени родин репресованих в Україні, не мають ані статусу реабілітованих, ані пільг. Ми вбачаємо в цьому порушення статтей 24 і 46 Конституції України.

7. Огляд деяких необхідних змін в законодавстві

Слід зазначити, що законодавство України, що стосується проблем дискримінації та нерівності є недостатнім та потребує суттєвих змін. Так, базова конституційна норма статті 24 Конституції про рівність перед законом та заборону дискримінації не розповсюджується на тих, хто на законних підставах перебуває на території України, але не є її громадянином. Поняття «корінних народів», про яких згадується в статті 11 Конституції України, не отримало розвитку в законо­давстві, воно так і лишилося невизначеним.

Потребує змін Закон України «Про національні меншини». Існує декілька законопроектів про зміни до цього Закону, зокрема законопроект Кабінету міністрів України та законопроект депутатів А.Фельдмана та І.Гайдоша. Визначення національних меншин як груп «громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою» (стаття 3 чинного Закону) є недосконалим і ця недосконалість, на жаль не подо­лана в обох законопроектах. По-перше, зберігається етнічне протиставлення «українців за національністю і тих, хто «виявляє почуття національного самоусвідомлення». По-друге, зберігається існуюче протиріччя із змістом статті 11 про право вільно обирати свою національність. У визначен­ні національної меншини краще наголосити на суб’єктивному, а не об’єктивному характері ідентифікації людини як представника національної меншини. Формулювання ж у законопроектах Кабміну та депутатів О.Фельдмана та І.Гайдоша наголошують насамперед на об’єк­тивно обумовле­ній етнічності: «не є українцями за національністю», «не є українцями за національністю (поход­­женням)». Ліпше було б сформулювати визначення національних меншин як груп громадян України, що не зараховують себе за національністю до українців і виявляють почуття іншої національної самоідентифікації та спільності між собою. Доречно також підсилити гарантії свободи вибору національності нормою «Держава не втручається у питання національної ідентифікації громадян України».

Однією з вад чинного закону є відсутність концептуального закріплення змісту захисту прав національних меншин. Йдеться про відсутність права на існування, відсутність визначення національно-культурної автономії, через яку має здійснюватися самобутність меншин. Відсутня також і процедура створення такої автономії. У законопроекті Кабміну національно-культурна автономія визначена, але невдало. Проте саме національно-культурна автономія в різних її формах сприятиме реалізації прав національних меншин. Слід було б згадати про норми колишнього проекту цього закону, які були тоді, в 1992 році, виключені, – про створення національних адміністративно-територіальних одиниць і компетенції Рад народних депутатів по забезпеченню національним меншинам участі в управлінні державними і громадськими справами, вільному використанні рідної мови, створенню умов для розвитку національної культури, традицій і побуту, відкритті національних дошкільних і навчально-виховних закладів, тощо. Відповідні норми в законопроекті Фельдмана і Гайдоша є, але без зв’язку з процедурами їх реалізації через структури місцевого самоврядування вони носять декларативний характер: «Держава забезпечує…», «Держава гарантує…» й так далі.

Стаття 18 чинного закону в опосередкованому вигляді забороняє пряму і непряму дискримінацію за національною ознакою. При цьому поняття прямої і непрямої дискримінації не визначаються. Необхідно виправити ці вади чинного закону, дати визначення, розширити коло ознак, за якими забороняється дискримінація – раси, кольору шкіри, мови, релігії, та розповсюдити дію Закону на негромадян. Треба вирішити також на законодавчому рівні питання участі представників національних меншин у процесах прийняття рішень щодо виборів – це можна зробити у цьому законі або передбачити відповідні положення в виборчому законодавстві. Зокрема, було б доречно, на нашу думку, прийняти новий виборчий закон АРК, враховуючи складні міжетнічні відносини в цьому регіоні України. Необхідно також передбачити в Законі створення спеціального органу виконавчої влади, обов’язком якого була б боротьба з проявами расизму, ксенофобії, антисемітизму і нетолерантності на національному рівні. Проте обидва законопроекти взагалі оминають усі ці питання, що є неприпустимим.

Отже, на нашу думку, законопроекти необхідно направити на доопрацювання. Бажано було б створити єдиний законопроект і детально обговорити його на громадських слуханнях перед внесенням до парламенту.

Потребує змін стаття 161 Кримінального кодексу України, яка карає за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі й гідності, або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Дія статті 161 має бути розширена на всіх, а не тільки на громадян України. Крім того, захист честі й гідності мусить включати додаткові підстави окрім, національності та релігії, – такі, як раса, колір шкіри, етнічна належність і мова. Стаття 161 не визначає чітко дії расистської та ксенофобської природи як злочини. Саме це є причиною майже повної відсутності практики її застосування. Отже, необхідно надати визначення прямої та непрямої дискримінації і чітко розрізнити дискримінацію діями та вираженням поглядів.

Необхідно розвинути також загальний принцип недискримінації в цивільному та адміністративному законодавстві, зокрема, в Цивільному кодексі. Як це не дивно, але в Цивільному кодексі, який почав діяти з 1 січня 2004 року, взагалі відсутні антидискримінаційні положення. Необхідно ввести норми про заборону дискримінації в розділ про немайнові права.

8. Рекомендації

1. Підготувати законопроект про зміни до Закону «Про національні меншини в Україні», провести експертизу законопроекту на відповідність стандартам ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу.

2. Розробити законопроект про зміни до Закону про мови, переглянути Закон про ратифікацію Європейської хартії про регіональні мови та мовні меншини.

3. Підготувати законопроекти «Про національно-культурну автономію», про зміни в Цивільному кодексі та інших законах а також спеціальні програми з метою розвинути принцип недискримінації та передбачити спеціальні квоти для дискримінованих етнічних груп (рома, кримські татари, караїми, кримчаки, тощо).

4. Підготувати спеціальний виборчий закон для Автономної республіки Крим.

5. Провести інвентаризацію землі в АРК з метою вирішення проблеми надання земельних паїв представникам депортованих народів.

6. Уточнити кваліфікацію складу злочину за статтею 161 Кримінального кодексу, ввести норми, які передбачають цивільно-правову та адміністративну відповідальність за дії, спрямовані на дискримінацію окремих осіб і верств населення.

7. Поширити дію антидискримінаційних норм на іноземців, які на законних підставах перебувають в Україні.




[1] Наталія Паніна. Неподолана дистанція. /Критика, №7-8, 2003. – с.17-20.

[2] «Романи Яг», №.3, 27 березня 2002.

[3] «Романи Яг», №3, 27 березня, 2002.

[4] «Романи Яг», №10, 14 серпня, 2002.

[5] U.S. Department of State. Country Reports on Human Rights Practice - 2002.

[6] «Романи Яг», №14, 9 жовтня, 2002.

[7] «Романи Яг», №15, 23 жовтня, 2002.

[8] «Романи Яг», №21, 29 січня, 2003.

[9] Права ромів, № 1-2, 2003, с. 130.

[10] «Львівська газета», 16 квітня 2004 р.

[11] «Сегодня», №95, 28 квітня 2004 р.

[12] «Сегодня», №96, 29 квітня 2004 р.

[13] Наталія Паніна. Неподолана дистанція. /Критика, №7-8, 2003. – с.17-20.

[14] Підрозділ 5.2. підготовлено конституційним експертом ХПГ Всеволодом Речицьким.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори