пошук  
версія для друку
17.04.2006

Виклад фактів №24. Права робітників-мігрантів

   

Організація об’єднаних націй

ХАРКІВ, 2006

 

Друге видання

Переклад українською Харківської правозахисної групи

з женевського видання Організації Об’єднаних Націй 1997 року

Ця публікація здійснена за фінансової підтримки
Європейського Союзу. За зміст публікації відповідає лише
Харківська правозахисна група, і його ні за яких обставин
не можна вважати таким, що відбиває позицію Європейського Союзу

This document has been produced with the financial assistance of the European
Union. The contents of this document are the sole responsibility of Kharkiv
Human Rights Protection Group and can under no circumstances be regarded
as reflecting the position of the European Union


Права робітників-мігрантів. Виклад фактів / Харківська правозахисна група; – Харків, 2004. – 64 с.

Серія “Виклад фактів у галузі прав людини” видається Центром прав людини при Відділенні Організації Об’єднаних Націй у Женеві. Вона освітлює питання прав людини, які вивчаються або викликають особливий інтерес.

Серія “Виклад фактів у галузі прав людини” має на меті глибше знайомити широке коло читачів з основними правами людини, з тим, що робить Організація Об’єднаних Націй для їх утвердження і захисту, і з діючим міжнародним механізмом, який забезпечує їх ефективне дотримання. Публікації цієї серії розповсюджуються безкоштовно в усьому світі. Вони можуть перекладатися на інші мови, окрім офіційних мов Організації Об’єднаних Націй, за умови, що їх зміст не змінюється, що організація, яка передруковує їх, інформує про це Центр прав людини в Женеві, і що цей Центр зазначається як джерело інформації.

Термін “робітник-мігрант” означає особу, що буде займатися, займається чи займалася оплачуваною діяльністю в державі, до громадянства якої він не належить.

Міжнародна Конвенція про захист прав усіх робітників-мігрантів
і членів їх родин [Прийнята резолюцією 45/158 Генеральної Асамблеї від 18 грудня 1990 року] (пункт 1 статті 2)

ВСТУП

У грудні 1990 року Генеральна Асамблея прийняла Міжнародну конвенцію про захист прав усіх робітників-мігрантів і членів їх родин (див. додаток).

Ця Конвенція відкрила нову главу в історії зусиль, спрямованих на встановлення прав робітників-мігрантів і на забезпечення захисту і поваги цих прав. Вона являє собою всеосяжний міжнародний договір, заснований на існуючих угодах, що мають обов’язкову юридичну чинність, на дослідженнях Організації Об’єднаних Націй в галузі прав людини, на висновках і рекомендаціях нарад експертів, а також на матеріалах дискусій і резолюціях з питання щодо робітників-мігрантів в органах Організації Об’єднаних Націй за останні два десятиліття.

Подібно до всіх інших міжнародних угод з прав людини, ця Конвенція встановлює стандарти, які служать зразком для законів і судово-адміністративних процедур окремих держав. Уряди держав, що ратифікують цю Конвенцію чи приєднуються до неї, зобов’язуються здійснювати її положення шляхом вжиття необхідних заходів. Вони зобов’язуються забезпечити робітникам-мігрантам, права яких порушені, можливість домагатися судового захисту.

У цьому фактологічному бюлетені спочатку описуються проблеми, що створюють найбільші труднощі для робітників-мігрантів та їх родин, а потім описуються вжиті на міжнародному рівні заходи, спрямовані на заохочення і захист їхніх прав.

ПРАВА ЛЮДИНИ І РОБІТНИКИ-МІГРАНТИ

Явище трудової міграції виникло не в XX столітті. Жінки і чоловіки залишали рідні місця в пошуках роботи в інших краях з того часу, як було введено оплату за працю. Відмінність полягає лише в тому, що сьогодні робітників-мігрантів набагато більше, ніж будь-коли в історії людства. Мільйони людей, що заробляють на життя чи шукають оплачувану роботу в державах, де вони проживають, прибули сюди в якості іноземців. Немає жодного континенту і жодного регіону світу, в яких не було б свого контингенту робітників-мігрантів.

Причини міграції

Основними причинами переміщення людей у пошуках роботи з однієї держави в іншу є бідність і нездатність заробляти чи виробляти достатньо для того, щоб забезпечувати себе і свою родину. Ці причини характерні не тільки для міграції з бідних держав у багаті; бідністю викликане також переміщення з однієї країни, що розвивається, в інші, у яких перспективи роботи, принаймні здалеку, виглядають привабливіше.

Існують й інші причини виїзду людей за кордон у пошуках роботи. Війни, цивільні конфлікти, загроза безпеці чи гоніння, засновані на дискримінації за такими ознаками, як раса, етнічне походження, колір шкіри, релігія, мова чи політичні переконання, – усі ці фактори впливають на потік робітників-мігрантів.

Підготовка до міграції

Деякі держави заохочують виїзд своїх громадян на роботу за кордон; інші активно залучають іноземну робочу силу. У деяких випадках між державами існують двосторонні угоди, які стосуються міграції робочої сили.

В ідеалі робітники-мігранти, що виїжджають за контрактом чи на основі іншої офіційної домовленості чи просто відправляються за власною ініціативою, повинні одержувати загальне уявлення про мову, культуру і правову, соціальну і політичну систему країн, у які вони вирушають. Їх варто заздалегідь інформувати про заробітну плату, умови роботи і загальні умови проживання, на які вони можуть розраховувати після прибуття.

У відповідності до статті 33 Міжнародної конвенції про захист прав усіх робітників-мігрантів і членів їх родин держави-учасниці зобов’язані вживати всіх заходів, які вони вважають доцільними, для того щоб інформувати робітників-мігрантів і членів їх родин, на їхнє прохання, безкоштовно і, по можливості, мовою, яку вони можуть зрозуміти, про їхні права, що випливають з Конвенції, і про всі інші питання, що дозволять їм дотримуватись адміністративних та інших формальностей в державі роботи за наймом. Крім того, у статті 37 Конвенції проголошується право робітників-мігрантів і членів їх родин бути інформованими “до свого від’їзду чи, найпізніше, у момент їхнього в’їзду в державу роботи за наймом” про всі умови їхнього допуску, а також відносно “вимог, яких вони повинні дотримуватись в державі роботи за наймом, і щодо органа, до якого вони повинні звертатися з метою будь-якої зміни цих умов”.

Коли регулювання міграційних потоків здійснюється за сприяння офіційних служб з працевлаштування, мігранти мають у своєму розпорядженні кращі можливості одержання хоча б мінімальної підготовки до життя і роботи за кордоном, ніж у тих випадках, коли найманням і працевлаштуванням займаються приватні агенти.

Залишається фактом те, що значне число робітників-мігрантів не має необхідної інформації і погано підготовлене до умов життя і роботи за кордоном. Крім того, більшість з них не має поняття про захист прав людини та основних свобод, що гарантуються їм відповідно до міжнародних договорів і національних законів.

Проблеми адаптації

Робітники-мігранти є іноземцями. Вже лише з цієї причини в громадах, де вони проживають і працюють, до них можуть ставитися з підозрілістю і ворожістю. Робітники-мігранти, які у більшості випадків у фінансовому плані є малозабезпеченими, страждають від того ж економічного, соціального і культурного утиску, так як і найбільш знедолені соціальні групи в державі перебування.

Дискримінація щодо робітників-мігрантів в сфері зайнятості виявляється в багатьох формах, наприклад, у ненаданні чи переважному наданні певних видів робіт, що доступні мігрантам, і в утрудненні доступу до професійної підготовки. Що стосується трудових прав, то до громадян країни, з одного боку, і до мігрантів, з іншого боку, часто застосовуються різні стандарти, а в умовах контрактів може передбачатися позбавлення мігрантів визначених пільг.

У пункті 1 статті 25 Міжнародної конвенції про захист прав усіх робітників-мігрантів і членів їх родин говориться про те, що “робітники-мігранти користуються не менш сприятливим поводженням, ніж те, що застосовується до громадян держави роботи за наймом, у питаннях винагороди” і щодо інших умов праці і зайнятості. Відповідно до пункту 3 тієї ж статті держави-учасниці зобов’язані вжити всіх належних заходів для забезпечення того, щоб робітники-мігранти не були позбавлені жодного з цих прав.

Відомі приклади адміністративно-правових норм, що змушують мігрантів залишатися в рамках визначених професій і конкретних регіонів, а також приклади нерівної оплати й оцінки за рівноцінну працю. Відомі випадки, коли на робітників-мігрантів не поширюється дія положень, що регулюють умови роботи, і коли вони позбавлені права брати участь у профспілковій діяльності.

Широко розповсюдженою є тенденція вважати мігрантів додатковою робочою силою і залишати їм ті види робіт, які найменш привабливі для громадян країни.

Соціальні і культурні проблеми

Умови життя робітників-мігрантів часто є незадовільними. До основних факторів, що, накладаючись один на одного, серйозно ускладнюють процес адаптації, відносяться низькі доходи, висока квартирна плата, нестача житла, розмір сімей мігрантів і упереджене ставлення до іноземних елементів у суспільстві з боку місцевого населення.

Незважаючи на те, що робітники-мігранти вносять вклад до системи соціального забезпечення, вони самі та їх родини не завжди користуються тими ж пільгами і доступом до соціальних послуг, що і громадяни держави перебування.

У багатьох випадках робітники-мігранти залишають родини в себе на батьківщині. Життя на самоті перешкоджає розвитку нормальних контактів із громадою, в якій мігрант проживає, і негативно позначається на його добробуті. Це одне з питань, розглянутих у деяких міжнародно-правових документах, що згадуються в цьому фактологічному бюлетені і в яких державам пропонується сприяти возз’єднанню родин робітників-мігрантів.

Ще однією обговорюваною на міжнародному рівні проблемою є інтеграція робітників-мігрантів та їх родин у соціальне середовище держав, які приймають, без втрати їх культурної самобутності. Неодноразово відзначалося, що від дітей-мігрантів, що навчаються нерідною мовою і намагаються пристосуватися до нових звичаїв, не можна очікувати таких же результатів, як від їхніх однолітків, якщо не вживати відповідних заходів з метою подолання їхніх труднощів. У деяких державах гострого характеру набула проблема ворожості з боку місцевих батьків, які побоюються загального зниження освітніх стандартів через прийом дітей-мігрантів.

Безпідставне вислання і добровільне повернення

У міжнародно-правових документах передбачається захист робітників-мігрантів від безпідставного вислання, наприклад, після закінчення терміну дії трудової угоди, а також передбачається право на оскарження розпоряджень про вислання.

Питанням вислання і безпідставного вислання присвячені статті 22 і 56 Міжнародної конвенції про захист прав усіх робітників-мігрантів і членів їх родин. Пункт 1 статті 22 прямо забороняє заходи колективного вислання. Рішення про вислання може прийматися компетентним органом відповідно до закону (пункт 2 статті 22) і тільки з причин, передбачених національним законодавством держави роботи за наймом (пункт 1 статті 56).

Відповідно до пункту 4 статті 22, за винятком випадків, коли остаточне рішення виноситься судовим органом, “зацікавлені особи мають право на представлення доводів проти свого вислання і на перегляд своєї справи компетентним органом, якщо іншого не вимагають вищі інтереси державної безпеки”.

Робітники-мігранти мають право повертатися додому, якщо вони цього побажають. У ході міжнародних дискусій склалася думка, що це питання повинне регулюватися на основі співробітництва між державою, з якої вони походять, і державою, яка їх приймає. Мігранти, що повертаються, повинні мати можливість користуватися послугами консультаційно-довідкових служб і використовувати набуті за кордоном навички.

Нелегальна і таємна міграція

Найбільша небезпека недотримання прав людини та основних свобод робітників-мігрантів виникає в тих випадках, коли їхнє наймання, переїзд і робота здійснюються в обхід закону. Масова убогість, безробіття і неповна зайнятість у багатьох країнах, що розвиваються, служать благодатним ґрунтом для наймання робочої сили несумлінними наймачами і приватними агентами; у деяких випадках таємне переправляння працівників набуває характеру злочинної діяльності.

Не маючи офіційного статусу, незаконний мігрант стає природним об’єктом експлуатації. Він знаходиться в повній залежності від наймачів і може бути примушений погодитися на будь-яку роботу і на будь-які умови праці і життя. У гіршому випадку становище робітників-мігрантів схоже з рабством чи кабалою. Побоюючись викриття і вислання, незаконні мігранти рідко звертаються за захистом, і в багатьох державах не існує права на оскарження адміністративних рішень, які стосуються їх.

Припинення незаконної міграції

У періоди економічного спаду широкого поширення набуває практика обмеження законної міграції іноземної робочої сили. Однак жорсткість режиму законного в’їзду, як правило, дає лише тимчасовий чи обмежений ефект і спрямовує потік потенційних мігрантів у незаконне русло.

У деяких державах були запропоновані і введені більш суворі покарання для посередників, що здійснюють наймання незаконної робочої сили, і для роботодавців, що приймають її.

У відповідності зі статтею 68 Міжнародної конвенції про захист прав усіх робітників-мігрантів і членів їх родин держави-учасниці зобов’язані співпрацювати “у справі запобігання або припинення незаконних чи таємних переїздів і наймання робітників-мігрантів, які не мають постійного статусу”. У більш конкретному плані держави-учасниці зобов’язані вживати належних заходів, спрямованих проти поширення інформації, що вводить в оману, стосовно питань еміграції й імміграції; заходів для виявлення і недопущення незаконних чи таємних переїздів; і заходів для прийняття ефективних санкцій проти осіб, груп чи утворень, що займаються організацією, здійсненням чи наданням допомоги в організації чи здійсненні незаконної або таємної міграції, застосовують щодо робітників-мігрантів, що не мають постійного статусу, насильство, погрози чи залякування; або наймають таких робітників.

Разом з тим, якщо не боротися з такими основними причинами трудової міграції, як економічна відсталість і хронічна неповна зайнятість, існує мало надій на те, що вдасться припинити таємну торгівлю іноземною робочою силою. У цьому сенсі, очевидним є те, що вирішенню цієї проблеми може допомогти вжиття заходів, які сприяють економічному розвитку і зменшенню розриву між промислово розвинутими державами і регіонами, що розвиваються.

У рамках міжнародних дискусій підкреслювалися три аспекти незаконної міграції. Мова йде про незаконного мігранта як порушника імміграційних законів, як працівника і як людину. Було зроблено висновок про те, що кожен з цих аспектів має власні юридичні наслідки, які не можна плутати один з одним, щоб не завдавати шкоди правам кожного окремого робітника.

АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ

Міжнародна організація праці

Починаючи з 20-х років зусилля з встановлення і проведення справедливої політики щодо робітників-мігрантів та їх родин очолює Міжнародна організація праці (МОП).

У вкладі МОП у забезпечення більш справедливого ставлення до робітників-мігрантів виділяються два основних елементи. По-перше, певні конвенції і рекомендації МОП є прикладом того, якими повинні бути національні закони, а також судові й адміністративні процедури, що стосуються робітників-мігрантів. По-друге, завдяки своїм проектам у сфері технічного співробітництва МОП сприяє забезпеченню прав людини робітників-мігрантів.

Двома основними конвенціями МОП, що стосуються робітників-мігрантів, є Конвенція про робітників-мігрантів (переглянута) (№ 97) 1949 року і Конвенція про робітників-мігрантів (додаткові положення) (№ 143) 1975 року.

У Конвенції № 97 міститься ряд положень, покликаних сприяти забезпеченню прав робітників-мігрантів. Конвенція, наприклад, зобов’язує держави, що ратифікували її, надавати відповідну інформацію іншим державам-членам МОП і самій Організації, вживати заходів проти всякої пропаганди, що вводить в оману, а також заходи для полегшення від’їзду, переїзду і прийому мігрантів.

Конвенція передбачає також, що держави, які ратифікували її, зобов’язані надавати мігрантам, що законно перебувають на їхній території, такі ж умови, якими користуються їхні власні громадяни при застосуванні широкого кола законів і положень, що стосуються їхнього трудового життя, без будь-якої дискримінації за ознакою національності, раси, релігії чи статі.

Розділ I Конвенції № 143 стосується зловживань в області міграції, а розділ II – рівності можливостей і поводження. Держави, що ратифікують цю Конвенцію, можуть або прийняти цей документ в повному обсязі, або один з його двох розділів.

Конвенція передбачає, що держави зобов’язані дотримуватися основних прав людини всіх робітників-мігрантів. Вони повинні також вжити заходів для попередження таємної міграції в пошуках роботи і для припинення незаконної торгівлі робочою силою. Крім того, держави зобов’язані розробляти і здійснювати політику, спрямовану на забезпечення рівності поводження щодо праці і занять, соціального забезпечення, профспілкових і культурних прав.

Що стосується технічного співробітництва, то МОП розробила міжрегіональний проект для боротьби з дискримінацією щодо робітників-мігрантів. Цей проект, орієнтований на промислово розвинуті приймаючі держави, ставить своєю метою вирішення проблем неофіційної дискримінації чи дискримінації де-факто, коли нерівноправне поводження з робітниками-мігрантами заборонено законом, але існує на практиці. Як видно з результатів попередніх досліджень, такого роду дискримінація широко розповсюджена і майже не викорінена. Мета проекту – надати допомогу державам у боротьбі проти дискримінації шляхом інформування осіб, що формують політику, організацій роботодавців і робітників, осіб, що займаються підготовкою кадрів для боротьби з дискримінацією, і неурядових організацій про шляхи підвищення ефективності законодавчих та інших відповідних механізмів надання допомоги і підготовки кадрів на основі міжнародного зіставлення ефективності такого роду мір і заходів.

У 1995 році МОП представила Підкомісії з попередження дискримінації і захисту меншин документ, у якому вона відзначила, що її діяльність значною мірою сприяла прийняттю концепції рівного поводження з робітниками-мігрантами, а також ліквідації дискримінації. У цьому документі вказується також на нові заходи, спрямовані на захист прав робітників-мігрантів в Африці, Америці, Азії і районі Тихого океану й у Європі на основі застосування міжнародно-правових норм у рамках конституційного і національного законодавства приймаючих держав.

Освіта мігрантів та їх родин

Комісія соціального розвитку Організації Об’єднаних Націй і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) приділяють особливу увагу потребам дітей робітників-мігрантів в галузі освіти.

Дитячий фонд Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ) в останні роки також почав приділяти більше уваги заохоченню і захисту прав дітей робітників-мігрантів, до яких повною мірою можуть бути застосовані всі положення Конвенції про права дитини. Ряд наукових публікацій Міжнародного центру розвитку дитини ЮНІСЕФ присвячений становищу таких дітей, як власне мігрантів і як представників етнічних меншин у державі, що приймає.

Усі вищенаведені ініціативи, спрямовані на регулювання конкретних аспектів прав мігрантів чи ситуацій, характерних для певних регіонів і країн, сприяли створенню основи для міжнародної конвенції – документа, який би повною мірою охоплював права людини й основні свободи робітників-мігрантів та їх родин і був би досить гнучким, щоб його можна було застосовувати в усьому світі.

НА ШЛЯХУ ДО ВСЕОСЯЖНОЇ УГОДИ

А. Вступ

На початку 70-х років проблема незаконної торгівлі робочою силою викликала обговорення в Організації Об’єднаних Націй питання про права робітників-мігрантів.

У 1972 році Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) висловила занепокоєння в зв’язку з організованим кримінальними елементами незаконним перевезенням робітників з деяких африканських країн у деякі європейські країни та їхню експлуатацію в умовах, подібних до рабства і кабали (резолюція 1706 (LIII), преамбула). Рада висловила глибоке співчуття в зв’язку з тим, що умови масової убогості, неуцтва і безробіття, що існують у країнах походження робітників, використовуються для експлуатації і отримання вигоди з такої робочої сили шляхом незаконної і підпільної торгівлі нею, і закликала уряди докласти зусиль для затримання і притягнення до судової відповідальності осіб, що чинять такі протизаконні дії, і вжити правових заходів для вирішення цієї проблеми.

Пізніше в тому ж році Генеральна Асамблея засудила дискримінацію щодо іноземних робітників і закликала уряди покінчити з такою практикою і поліпшити умови працевлаштування робітників-мігрантів (резолюція 2920 (XXVII)). Вона закликала також уряди дотримуватись положення Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації і настійно просила їх ратифікувати Конвенцію МОП № 97.

У 1973 році у своїй резолюції 1789 (LIV) ЕКОСОР знову настійно закликала держави ратифікувати Конвенцію МОП №97 і укласти двосторонні угоди, що стосуються робітників-мігрантів, а також просила Підкомісію з попередження дискримінації і захисту меншин і Комісію щодо становища жінок розглянути питання про незаконну і таємну торгівлю робочою силою.

В. Відповідні дослідження і семінари

Визнавши, що існують два аспекти проблеми – незаконні і таємні операції, з одного боку, і дискримінаційне поводження з робітниками-мігрантами в державах перебування, з іншого боку, – Підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин звернулась до одного із своїх членів, пані Халіме Варзазі, із проханням провести дослідження з питання експлуатації робочої сили шляхом незаконної і таємної торгівлі. Остаточна доповідь і рекомендації пані Варзазі були розглянуті Комісією з прав людини в 1976 році.

Тим часом на Всесвітній конференції Організації Об’єднаних Націй з народонаселення, що проходила в Бухаресті в 1974 році, був прийнятий Всесвітній план дій в галузі народонаселення. У цьому Плані дій містяться рекомендації, що стосуються міжнародної міграції робочої сили, і розглядаються, зокрема, питання боротьби з дискримінаційною практикою і незаконною торгівлею.

У листопаді 1975 року в Тунісі під егідою Організації Об’єднаних Націй було проведено семінар з прав людини робітників-мігрантів. На цьому семінарі були зроблені висновки, в яких підкреслювалася необхідність надання робітникам-мігрантам рівності перед законом у тому, що стосується прав людини і трудового законодавства; гуманного поводження з іноземцями, що перебувають у державі без законної підстави; і недопущення ситуацій, коли робітники-мігранти протягом тривалого часу не одержують правового статусу. На семінарі було звернено також увагу на той факт, що певні обов’язки щодо робітників-мігрантів є як у держав, з яких вони походять, так і в держав, які приймають.

Ще однією віхою на шляху до розробки міжнародної конвенції стало дослідження з питання міжнародно-правових положень, що передбачають захист прав людини осіб, які не є громадянами країни перебування, що у 1979 році для Підкомітету з попередження дискримінації і захисту меншин підготувала баронеса Еллес. У цьому дослідженні зроблений висновок про те, що захист прав іноземців забезпечується ще не в усьому світі, і що застосування міжнародних норм в галузі прав людини щодо іноземців характеризується відсутністю чіткості і визначеності. У зв’язку з цим баронеса Еллес запропонувала міжнародному співтовариству прийняти проект декларації про “права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, у якій вони проживають”.

У 1985 році Економічна і Соціальна Рада визнала необхідність подальших зусиль на національному двосторонньому, регіональному і міжнародному рівнях, з поліпшення соціального стану робітників-мігрантів та їх родин (резолюція 1985/24). Рада запропонувала державам-членам створити чи розширити програми щодо поліпшення добробуту з метою задоволення нових потреб і вирішення нових проблем, що виникають у результаті зміни умов міжнародної міграції робочої сили. Вона підкреслила важливе значення охорони родин мігрантів і закликала істотно поліпшити умови для інтеграції членів родин, особливо жінок, дітей і молоді, у життя країни, яка приймає. У резолюції було зазначено, що особлива увага повинна приділятися освіті дітей, для того щоб вони могли розвивати знання своєї рідної мови і свою культурну спадщину.

У вересні 1989 року в Афінах під егідою Організації Об’єднаних Націй було проведено міжнародний семінар з питання культурного діалогу між державами походження і державами перебування робітників-мігрантів. Цей семінар був проведений на виконання прохання ЕКОСОР до Генерального секретаря приділяти особливу увагу положенню робітників-мігрантів та членів їхніх родин (резолюція 1988/6, пункти 11, 12).

При розгляді питання про інтеграцію робітників-мігрантів і членів їх родин у нормальне життя учасники семінару підкреслили, що роль каталізатора при цьому грає освіта. Вони погодилися з тим, що найважливіше значення для успішної інтеграції має вивчення мови приймаючої держави. У той же час важливо, щоб діти зберігали самобутність культури, тому освіта повинна бути двомовною.

На семінарі був зроблений також висновок про те, що робітники-мігранти повинні мати право і можливість створювати власні асоціації і приєднуватися до них. Членство в профспілках відкриває робітникам-мігрантам дорогу до участі в суспільному житті. У процесі інтеграції важливу роль покликані відігравати неурядові організації. У рамках прийнятих на семінарі рекомендацій щодо громадянських прав, державам, які приймають, було запропоновано сприяти використанню робітниками-мігрантами права участі в голосуванні в державах, з яких вони походять і розглянути питання про надання їм, по можливості, права обирати і бути обраними. Було рекомендовано також забезпечити реалізацію права на возз’єднання родини.

С. Розробка міжнародної конвенції

Розробка міжнародної конвенції про захист прав робітників-мігрантів була рекомендована першою Всесвітньою конференцією з боротьби проти расизму і расової дискримінації, що відбулася в Женеві в 1978 році. Генеральна Асамблея виголосила аналогічну рекомендацію у своїй прийнятій у 1978 році резолюції (33/163) про заходи з поліпшення становища і забезпечення прав людини і людської гідності робітників-мігрантів.

Для розробки конвенції в 1980 році була створена робоча група, відкрита для участі всіх держав-членів і відповідних міжнародних органів і організацій, таких, як Комісія з прав людини, Комісія соціального розвитку, Міжнародна організація праці, Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури і Всесвітня організація охорони здоров’я, яким було запропоновано сприяти розв’язанню цієї задачі.

Робоча група, мандат якої послідовно поновлювався на щорічних сесіях Генеральної Асамблеї, завершила розробку Міжнародної конвенції про захист прав усіх робітників-мігрантів та членів їх родин у 1990 році.

Конвенція була прийнята Генеральною Асамблеєю 18 грудня 1990 року і відкрита для підписання всіма державами-членами Організації Об’єднаних Націй. Держави одержали можливість ратифікувати цю Конвенцію. Для ратифікації потрібно схвалення компетентного національного органу влади, як правило, парламенту. Держави можуть також приєднатися до Конвенції, об’єднавши підписання і ратифікацію в одному акті. Конвенція набере сили після того, як її ратифікують чи приєднаються до неї 20 держав. Держава, що ратифікує Конвенцію чи приєднується до неї, стає державою-учасницею.

КОНВЕНЦІЯ ТА ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ

Основний зміст Міжнародної конвенції про захист прав усіх робітників-мігрантів та членів їх родин (див. додаток) полягає в тому, що відповідно до її положень особи, що кваліфікуються як робітники-мігранти, незалежно від їхнього правового статусу одержують можливість користуватися своїми правами людини.

У Конвенції враховані відповідні міжнародні стандарти в галузі трудових відносин, а також Конвенції про рабство. У ній вказується також на Конвенцію ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти; Міжнародну конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації; Міжнародний пакт про цивільні і політичні права; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права; Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку; Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок; Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання; Конвенцію про права дитини; і Декларацію четвертого Конгресу Організації Об’єднаних Націй з попередження злочинності та поводження з правопорушниками.

У Конвенції викладено відповідні права в тих областях, що безпосередньо стосуються становища робітників-мігрантів. У ній відображено сучасне розуміння міграційних тенденцій з погляду як держав, з яких походять робітники-мігранти та їх родини, так і держав, які їх приймають. У Конвенції викристалізувана суть думок експертів із проблем робітників-мігрантів за більш ніж півстолітній період і враховуються вимоги широкого кола міжнародних і національних правових документів.

У Конвенції вперше визначаються ті права, що поширюються на певні категорії робітників-мігрантів та членів їх родин, включаючи:

– прикордонних робітників, що проживають у сусідній державі, у яку вони повертаються щодня чи принаймні один раз на тиждень;

– сезонних робітників;

– моряків, найнятих для роботи на судні, зареєстрованому в державі, до громадянства якої вони не належать;

– робітників, зайнятих на стаціонарних прибережних установках, що знаходяться під юрисдикцією держав, до громадянства якої вони не належать;

– робітників, робота яких пов’язана з переїздами;

– мігрантів, що працюють за наймом у конкретному проекті;

– робітників, що працюють не за наймом.

У частині VI Конвенції передбачається прийняття державами-учасницями ряду зобов’язань з метою сприяння створенню “нормальних, справедливих, гуманних і законних умов” для міжнародної міграції трудящих та членів їх родин. Ці зобов’язання передбачають розробку і здійснення політики, що стосується міграції; обмін інформацією з іншими державами-учасницями; надання наймачам, робітникам та їх організаціям інформації про політику, закони і правила; і надання допомоги робітникам-мігрантам та їх родинам.

Конвенція встановлює правила, що стосуються наймання робітників-мігрантів та їх повернення у держави походження. У ній також докладно описуються належні заходи для недопущення незаконної чи таємної міграції.

Застосування Конвенції

У статті 72 Конвенції передбачається створення Комітету з захисту прав усіх робітників-мігрантів та членів їх родин з метою спостереження за застосуванням Конвенції з моменту набуття нею чинності, тобто після її ратифікації 20 державами. Комітет повинен складатися з 10, а після реєстрації 41 ратифікаційної грамоти – з 14 безсторонніх експертів.

Члени Комітету обираються таємним голосуванням державами-учасницями, при цьому враховується справедливий географічний розподіл, включаючи як держави походження робітників-мігрантів, так і держави роботи за наймом, і представництво існуючих у світі основних правових систем. Члени Комітету обираються на чотирирічний термін і виконують функції у своїй особистій якості.

Держави-учасниці зобов’язуються представляти доповіді про вжиті ними заходи для здійснення Конвенції протягом одного року з дня набуття чинності Конвенцією для відповідної держави і далі через кожні п’ять років. Передбачається, що в доповідях повинні вказуватися проблеми, що виникають при здійсненні Конвенції, і міститися інформація про міграційні потоки. Після розгляду доповідей Комітет передає зацікавленій державі-учасниці такі зауваження, які він вважає доцільними.

У Конвенції передбачається здійснення тісного співробітництва між Комітетом і міжнародними установами, зокрема Міжнародною організацією праці.

Відповідно до статті 76 держава-учасниця може заявити про своє визнання компетенції Комітету одержувати і розглядати повідомлення від будь-якої держави-учасниці, які містять заяви про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань щодо Конвенції. Такі повідомлення можуть прийматися лише від держав-учасниць, що заявили про визнання компетенції Комітету. Комітет розглядає в такий спосіб передані йому питання тільки після того, як вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту; тоді він може запропонувати свої добрі послуги з метою дружнього вирішення питання.

Відповідно до статті 77 держава-учасниця може заявити про визнання компетенції Комітету одержувати і розглядати повідомлення від осіб, що підлягають його юрисдикції, які стверджують, що їхні права, передбачені Конвенцією, були порушені. Такі повідомлення можуть прийматися лише в тому випадку, якщо вони стосуються держави-учасниці, яка заявила про визнання компетенції Комітету. Якщо Комітет упевниться в тому, що це питання не розглядалося і не розглядається в іншому міжнародному контексті, і що вичерпано усі внутрішні засоби правового захисту, він може попросити пояснення і висловити свої міркування.

РОБІТНИКИ-МІГРАНТИ І НЕДАВНІ КОНФЕРЕНЦІЇ
ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ

Всесвітня конференція з прав людини

Всесвітня конференція з прав людини, що відбулася у Відні в червні 1993 року, закликала держави якомога швидше ратифікувати Міжнародну конвенцію про захист прав усіх робітників-мігрантів та членів їх родин. У Віденській декларації і Програмі дій, яку вона прийняла (частина II, пункти 33-35), Конференція настійно закликала всі держави гарантувати захист прав людини всіх робітників-мігрантів та їх родин. Конференція заявила, що особливо важливим є створення умов, що сприяють встановленню більш гармонійних і терпимих відносин між робітниками-мігрантами та іншою частиною суспільства приймаючих держав.

Міжнародна конференція з народонаселення та розвитку

Міжнародна конференція з народонаселення та розвитку, що відбулася в Каїрі у вересні 1994 року, розглянула питання міграції, і зокрема питання глобальної міграції. У главі X своєї Програми дій Конференція висловилася за всебічний міжнародний підхід до міжнародної міграції. В числі основних сфер діяльності Конференція в першу чергу відзначила корінні причини міграції і закликала до вжиття заходів як щодо зареєстрованих, так і щодо незареєстрованних мігрантів.

Всесвітня зустріч на вищому рівні
в інтересах соціального розвитку

На Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах соціального розвитку, що відбулася в Копенгагені в березні 1995 року, держави зобов’язалися на міжнародному рівні забезпечувати робітникам-мігрантам захист, передбачений відповідними національними і міжнародними документами, вживати конкретних і ефективних заходів проти експлуатації робітників-мігрантів і спонукати всі держави вивчити питання про ратифікацію і повне здійснення міжнародних договорів про робітників-мігрантів.

У главі III своєї Програми дій, що стосується розширення продуктивної зайнятості і зниження рівня безробіття, Зустріч визнала необхідність активізації міжнародного співробітництва і національних зусиль, у тому що стосується становища робітників-мігрантів та їх родин.

З питання соціальної інтеграції (глава IV) Зустріч висловила думку про те, що урядам варто сприяти рівності і соціальній справедливості, зокрема, шляхом розширення сфери базової освіти і шляхом розробки спеціальних заходів для охоплення навчанням дітей і підлітків, зокрема, у родинах мігрантів. Вона також висловила думку про необхідність заохочувати рівноправне поводження й інтеграцію зареєстрованих робітників-мігрантів та їх родин.

Для того щоб зменшити занепокоєність щодо незареєстрованих мігрантів, і сприяти задоволенню їхніх основних людських потреб, Зустріч висловилася за вжиття різних заходів. Вона закликала уряди співпрацювати в справі усунення причин нелегальної міграції і покарання злочинців, що організують торгівлю людьми, при гарантуванні основних прав людини незареєстрованих мігрантів, недопущенні їхньої експлуатації і наданні їм належних засобів оскарження відповідно до національного законодавства.

Четверта Всесвітня конференція щодо становища жінок

Тяжке становище жінок з числа робітників-мігрантів також викликає стурбованість Організації Об’єднаних Націй, тому що вони стають жертвами насильства і сексуальної експлуатації. Четверта Всесвітня конференція щодо становища жінок, що відбулася в Пекіні у вересні 1995 року, приділила багато уваги положенню жінок-мігрантів. У своїй Платформі дій (глава IV.D) Конференція визнала, що особливо вразливими для насильства та інших посягань є жінки-мігранти, включаючи робітників жінок-мігрантів, правовий статус яких у державі, що приймає, залежить від роботодавців, чим останні можуть користуватися. Вона також закликала уряди створити мережу послуг, з урахуванням мовних і культурних факторів, для жінок і дівчат з числа мігрантів, включаючи жінок з числа робітників-мігрантів, що є жертвами насильства за ознакою статі.

У своїй попередній доповіді за листопад 1994 року (E/CN.4/1995/42, пункт 233) Спеціальний доповідач Комісії з прав людини з питання насильства щодо жінок п. Радхика Кумарасвамі закликала держави, які відправляють і приймають:

а) вжити конкретних заходів для регламентації діяльності приватних агентств з наймання в питаннях працевлаштування жінок-мігрантів;

b) організувати програми консультування жінок-мігрантів, у рамках яких їм надавалася б правова, соціальна й освітня допомога;

c) організувати підготовку в поліцейських дільницях жінок-поліцейських для надання допомоги жінкам-мігрантам, що стали жертвами посягань;

d) гарантувати застосування до жінок-мігрантів норм захисту відповідно до мінімальних національних трудових стандартів і активно переслідувати роботодавців за порушення цих стандартів.

РОЗВИТОК ПОДІЙ ОСТАННІМ ЧАСОМ

Останнім часом новий розвиток одержали расизм і ксенофобія, що може мати негативні наслідки для соціального благополуччя робітників-мігрантів. У зв’язку з цим Комісія з прав людини і Генеральна Асамблея настійно закликали держави ратифікувати Міжнародну конвенцію.

Станом на 14 листопада 1995 року Конвенція була ратифікована тільки шістьма державами (Єгипет, Колумбія, Марокко, Сейшельські о-ви, Філіппіни й Уганда) а також була підписана Чилі, Мексикою та Монако.


Додаток

Міжнародна конвенція про захист прав усіх робітників-мігрантів та членів їх родин

[Прийнята Генеральною Асамблеєю в резолюції 45/158 від 18 грудня 1990 року]

Преамбула

Держави-учасниці цієї Конвенції.

Беручи до уваги принципи, закріплені в основних документах Організації Об’єднаних Націй з прав людини, зокрема в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародній конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок і Конвенції про права дитини,

беручи до уваги також принципи і стандарти, що містяться у відповідних документах, створених у рамках Міжнародної організації праці, особливо в Конвенції про робітників-мігрантів (№ 97), Конвенції про зловживання в сфері міграції і про забезпечення робітникам-мігрантам рівність можливостей і поводження (№ 143), у Рекомендації про робітників-мігрантів (№ 86), Рекомендації про робітників-мігрантів (№ 151), у Конвенції про примусову чи обов’язкову працю (№ 29) і Конвенції про скасування примусової праці (№ 105),

знову підтверджуючи важливість принципів, що містяться в Конвенції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти,

нагадуючи про Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання, Декларацію четвертого Конгресу Організації Об’єднаних Націй з попередження злочинності і поводження з правопорушниками, Кодекс поводження посадових осіб з підтримання правопорядку і про Конвенції про рабство,

нагадуючи про те, що однією з задач Міжнародної організації праці, відповідно до її Статуту, є захист інтересів робітників, що працюють в інших державах, ніж їхня власна держава, і з огляду на знання і досвід цієї організації в питаннях, що стосуються робітників-мігрантів та членів їх родин,

визнаючи важливість роботи, яка була пророблена в зв’язку з робітниками-мігрантами та членами їх родини у різних органах Організації Об’єднаних Націй, зокрема в Комісії з прав людини і Комісії соціального розвитку, а також у Продовольчій і сільськогосподарській організації Об’єднаних Націй, Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури і Всесвітньої організації охорони здоров’я, а також в інших міжнародних організаціях,

визнаючи також прогрес, досягнутий деякими державами на регіональній чи двосторонній основі щодо захисту прав робітників-мігрантів та членів їх родин, а також важливість і корисність двосторонніх і багатосторонніх угод у цій галузі,

усвідомлюючи значення і масштаби явища міграції, до якої втягнуті мільйони людей і яка стосується значного числа держав міжнародного співтовариства,

з огляду на вплив потоків робітників-мігрантів на держави і відповідних осіб і прагнучи встановити норми, що можуть сприяти узгодженню позицій держав за допомогою прийняття основних принципів, що стосуються поводження з робітниками-мігрантами та членами їх родин,

з огляду на вразливе становище, у яке часто потрапляють робітники-мігранти та члени їх родин у силу, зокрема, того, що вони не знаходяться в державі походження, і труднощів, з якими вони можуть зіштовхуватися в зв’язку з їхнім перебуванням у державі роботи за наймом,

будучи переконані в тому, що права робітників-мігрантів та членів їх родин дотепер ще ніде не визнані на достатньому рівні і тому вимагають відповідного міжнародного захисту,

беручи до уваги той факт, що міграція часто є причиною серйозних проблем для членів родин робітників-мігрантів і для них самих, особливо через роз’єднання родин,

з огляду на те, що гуманітарні проблеми, пов’язані з міграцією, є ще більш гострими у випадку незаконної міграції, і будучи переконані в зв’язку з цим, що необхідно заохочувати відповідну діяльність з метою запобігання і викорінювання незаконних і таємних пересувань і перевезень робітників-мігрантів, одночасно забезпечуючи захист їхніх основних прав людини,

з огляду на те, що робітники, які не мають документів чи постійного статусу, часто наймаються на роботу на менш сприятливих умовах, ніж інші робітники, і що це спонукає деяких роботодавців залучати таку робочу силу з метою отримання вигоди шляхом нечесної конкуренції,

з огляду на те, що більш широке визнання основних прав людини всіх робітників-мігрантів буде перешкоджати найманню робітників-мігрантів, що не мають постійного статусу, і що, крім того, надання деяких додаткових прав робітникам-мігрантам та членам їх родин, що мають постійний статус, буде заохочувати всіх мігрантів і роботодавців до поваги і дотримання законів і процедур, встановлених відповідною державою,

будучи переконані в необхідності забезпечити міжнародний захист прав усіх робітників-мігрантів та членів їх родин, підтвердивши знову і встановивши основні норми у всеосяжній конвенції, що могла б мати універсальне застосування,

домовилися про нижченаведене;

Частина I
СФЕРА ЗАСТОСУВАННЯ І ВИЗНАЧЕННЯ

Стаття 1

1. Ця Конвенція, за винятком випадків, що передбачають інше, застосовується до всіх робітників-мігрантів та членів їх родин без будь-якої різниці, як то: за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії чи переконань, політичних чи інших поглядів, національного, етнічного чи соціального походження, громадянства, віку, економічного, майнового, сімейного і станового становища чи за будь-якою іншою ознакою.

2. Ця Конвенція застосовується протягом усього процесу міграції робітників-мігрантів та членів їх родин, що включає підготовку до міграції, виїзд, транзит і весь період перебування й оплачуваної діяльності в державі роботи за наймом, а також повернення в державу походження чи державу звичайного проживання.

Стаття 2

Для цілей цієї Конвенції:

1. Термін “робітник-мігрант” означає особу, що буде займатися, займається чи займалася оплачуваною діяльністю в державі, до громадянства якої він чи вона не належить.

2. а) Термін “прикордонний робітник” означає робітника-мігранта, який чи яка зберігає своє звичайне місце проживання в сусідній державі, до якої він чи вона звичайно повертається щодня чи принаймні один раз на тиждень;

b) термін “сезонний робітник” означає робітника-мігранта, робота якого за своїм характером залежить від сезонних умов і виконується тільки протягом частини року;

c) термін “моряк”, що охоплює також рибалок, означає робітника-мігранта, найнятого для роботи на судні, зареєстрованому в державі, до громадянства якої він чи вона не належить;

d) термін “робітник, зайнятий на стаціонарній прибережній установці” означає робітників-мігрантів, найнятих на роботу на прибережній установці, що знаходиться під юрисдикцією держави, до громадянства якої він чи вона не належить;

e) термін “робітник, робота якого пов’язана з переїздами” означає робітника-мігранта, що, звичайно проживаючи в одній державі, внаслідок характеру своєї роботи змушений переїжджати в іншу державу чи держави на короткі періоди;

f) термін “робітник на проекті” означає робітника-мігранта, допущеного в державу роботи за наймом на певний термін для роботи винятково з конкретним проектом, який здійснює у цій державі його чи її наймач;

g) термін “робітник цільового найму” означає робітника-мігранта:

i) який посланий його чи її наймачем на обмежений і певний період часу в державу роботи за наймом для виконання конкретних функцій чи обов’язків; чи

ii) який протягом обмеженого і певного періоду часу виконує роботу, що вимагає професійних, комерційних, технічних чи інших спеціальних навичок; чи

iii) який, на прохання його чи її наймача в державі роботи за наймом виконує протягом обмеженого і певного періоду часу роботу, яка носить тимчасовий чи короткостроковий характер;

і який повинен залишити державу роботи за наймом або після закінчення дозволеного періоду перебування, або раніше, якщо він чи вона більше не виконує цих конкретних функцій чи обов’язків, чи не займається цією роботою;

h) термін “робітник, що працює не за наймом” означає робітника-мігранта, що займається винагороджуваною діяльністю, відмінною від роботи за договором найму, і який забезпечує за рахунок такої діяльності засоби свого існування, працюючи, як правило, самостійно чи разом із членами своєї родини, а також будь-якого іншого робітника-мігранта, визнаного робітником, працюючим не за наймом, відповідно до чинного законодавства держави роботи за наймом чи двосторонніми або багатосторонніми угодами.

Стаття 3

Ця Конвенція не застосовується:

a) до осіб, направлених чи найнятих міжнародними організаціями й установами, чи осіб, направлених або найнятих якою-небудь державою поза її територією для виконання офіційних функцій, допуск і статус яких регулюється загальним міжнародним правом чи конкретними міжнародними угодами чи конвенціями;

b) до осіб, направлених або найнятих державою чи від її імені поза його територією, які беруть участь в здійсненні програм розвитку чи інших програм співробітництва, допуск і статус яких регулюється угодою з державою роботи за наймом, і які відповідно до цієї угоди не вважаються робітниками-мігрантами;

c) до осіб, що проживають не в державі свого походження і виступають в ролі інвесторів;

d) до біженців і осіб без громадянства, якщо таке застосування не передбачене у відповідному національному законодавстві чи міжнародних документах, які діють щодо відповідної Держави-учасниці;

e) до учнів і стажерів;

f) до моряків і працюючих, що зайняті на стаціонарній прибережній установці, яким не був виданий дозвіл на проживання й участь в оплачуваній діяльності у державі роботи за наймом.

Стаття 4

Для цілей цієї Конвенції термін “члени родини” означає осіб, які перебувають у шлюбі з мігрантами чи перебувають з ними в таких відносинах, що відповідно до чинного права можуть бути прирівняні до шлюбу, а також дітей та інших осіб, які знаходяться на їхньому утриманні і визнаються членами родини відповідно до чинного законодавства чи двосторонніх або багатосторонніх угод між відповідними державами.

Стаття 5

Для цілей цієї Конвенції робітники-мігранти та члени їх родин:

a) вважаються такими, що мають документи чи постійний статус, якщо вони одержали дозвіл на в’їзд, перебування й оплачувану діяльність у державі роботи за наймом відповідно до законодавства цієї держави і міжнародних угод, учасницею яких є ця держава;

b) вважаються такими, що не мають документів чи постійного статусу, якщо вони не підпадають під умови, передбачені у підпункті (а) цієї статті.

Стаття 6

Для цілей цієї Конвенції:

а) термін “держава походження” означає державу, громадянином якої є відповідна особа;

b) термін “держава роботи за наймом” означає державу, в якій, у залежності від конкретного випадку, робітник-мігрант буде займатися, займається чи займався оплачуваною діяльністю;

с) термін “держава транзиту” означає будь-яку державу, через яку відповідна особа проїжджає прямуючи в державу роботи за наймом чи з держави роботи за наймом в державу походження чи звичайного проживання.

Частина II
НЕДИСКРИМІНАЦІЯ ЩОДО ПРАВ

Стаття 7

Держави-учасниці зобов’язуються відповідно до міжнародних документів з прав людини поважати і забезпечувати права всіх робітників-мігрантів та членів їх родин, що знаходяться на їхній території чи під їхньою юрисдикцією, передбачені в цій Конвенції, без будь-якої різниці, як то: щодо статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії чи переконань, політичних чи інших поглядів, національного, етнічного чи соціального походження, громадянства, віку, економічного, майнового, сімейного і станового становища чи за будь-якою іншою ознакою.

Частина III

ПРАВА ЛЮДИНИ ВСІХ РОБІТНИКІВ-МІГРАНТІВ
ТА ЧЛЕНІВ ЇХ РОДИН

Стаття 8

1. Робітники-мігранти і члени їх родин можуть вільно залишати будь-яку державу, включаючи державу свого походження. Це право не повинно підлягати будь-яким обмеженням, за винятком тих, котрі передбачаються законом, необхідні для охорони національної безпеки, громадського порядку (ordre public), здоров’я чи моральності населення або прав і свобод інших і сумісні з визнаними в цій частині Конвенції іншими правами.

2. Робітники-мігранти і члени їх родин мають право в будь-який час повернутися в державу свого походження і залишитися в ній.

Стаття 9

Право робітників-мігрантів та членів їх родин на життя охороняється законом.

Стаття 10

Робітник-мігрант і член його чи її родини не повинні зазнавати катувань чи жорстокого, нелюдського або такого що принижує їхню гідність поводження чи покарання.

Стаття 11

1. Робітник-мігрант і член його чи її родини не повинні перебувати в рабстві чи в підневільному стані.

2. Робітник-мігрант і член його чи її родини не повинні залучатися до примусової чи обов’язкової праці.

3. У тих державах, де у вигляді покарання за злочин може передбачатися позбавлення волі з каторжними роботами, пункт 2 цієї статті не вважається перешкодою для виконання каторжних робіт за вироком компетентного суду.

4. Для цілей цієї статті терміном “примусова чи обов’язкова праця” не охоплюються:

a) будь-яка робота чи служба, яка не згадується в пункті 3 цієї статті, що, як правило, повинна виконувати особа, яка знаходиться в ув’язненні на підставі законного розпорядження суду, чи особа, умовно звільнена від такого ув’язнення;

b) будь-яка служба, обов’язкова у випадках надзвичайного стану чи стихійного лиха, що загрожують життю чи добробуту суспільства;

c) будь-яка робота чи служба, що входить у звичайні громадянські обов’язки, якщо до них також залучаються громадяни даної держави.

Стаття 12

1. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання за своїм вибором і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним чи приватним чином, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і навчанні.

2. Робітники-мігранти та члени їх родин не повинні зазнавати примусу, що обмежує їхню свободу мати чи приймати релігію або переконання за своїм вибором.

3. Свобода сповідувати релігію чи переконання підлягає лише обмеженням, встановленим законом і необхідним для охорони громадської безпеки, порядку, здоров’я і моралі й основних прав і свобод інших осіб.

4. Держави-учасниці цієї Конвенції зобов’язуються поважати свободу батьків і, у відповідних випадках, законних опікунів, принаймні один із яких є робітником-мігрантом, забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей у відповідності зі своїми власними переконаннями.

Стаття 13

1. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право безперешкодно дотримуватись своїх поглядів.

2. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право на вільне вираження своїх поглядів; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-якого роду інформацію й ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово, за допомогою друку чи художніх форм вираження чи іншими способами за своїм вибором.

3. Користування передбаченим у пункті 2 цієї статті правом накладає особливі обов’язки й особливу відповідальність. Отже, воно може підлягати деяким обмеженням, що, однак, повинні бути встановлені законом і є необхідними:

a) для поваги прав і репутації інших осіб;

b) для охорони національної безпеки відповідних держав, громадського порядку (ordre public), здоров’я чи моральності населення;

c) для цілей запобігання будь-якої пропаганди війни;

d) для цілей запобігання будь-яким виступам на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі чи насильства.

Стаття 14

Робітник-мігрант і член його чи її родини не повинні зазнавати безпідставного чи незаконного втручання в його чи її особисте і сімейне життя, безпідставних і незаконних посягань на недоторканність його чи її житла або таємницю його чи її листування чи інших форм зв’язку, або незаконних посягань на його чи її честь і репутацію. Кожен робітник-мігрант і член його чи її родини мають право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.

Стаття 15

Робітник-мігрант і член його чи її родини не можуть бути безпідставно позбавлені власності, якою вони володіють індивідуально чи разом з іншими особами. Там, де, відповідно до чинного законодавства держави роботи за наймом, активи мігранта чи члена його чи її родини експропріюються цілком чи частково, відповідна особа має право на справедливу і належну компенсацію.

Стаття 16

1. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право на свободу й особисту недоторканність.

2. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право на забезпечуваний державою ефективний захист від насильства, тілесних ушкоджень, погроз і залякування як з боку державних посадових осіб, так і з боку приватних осіб, груп чи установ.

3. Будь-яка перевірка посадовими особами правоохоронних органів особистості мігрантів чи членів їх родин здійснюється відповідно до встановлених законом процедур.

4. Робітники-мігранти та члени їх родин не можуть бути піддані безпідставному арешту чи утриманню під вартою, індивідуально чи колективно; вони не повинні позбавлятися свободи інакше, ніж на таких підставах і відповідно до таких процедур, які встановлені законом.

5. Робітникам-мігрантам та членам їх родин, що зазнають арешту, у момент арешту повідомляється, наскільки це можливо, мовою, яку вони розуміють, про причини їхнього арешту і без затримки повідомляється мовою, яку вони розуміють, про будь-які обвинувачення, які їм пред’являються .

6. Робітники-мігранти та члени їх родин, що зазнають арешту чи затримання за обвинуваченням у кримінальному злочині, без затримки доставляються до судді чи іншої посадової особи, яка наділена, за законом, судовою владою, і мають право на судовий розгляд у розумний термін чи на звільнення. Перебування їх під вартою в очікуванні суду не є загальним правилом, однак їхнє звільнення може бути поставлене в залежність від представлення гарантій явки до суду, явки на судовий розгляд на будь-якій іншій його стадії і, у разі потреби, явки для виконання вироку.

7. У випадку арешту, ув’язнення чи утримання під вартою до суду чи затримання в якій-небудь іншій формі мігранта чи члена його чи її родини:

a) про його чи її арешт чи затримання і про причини цього негайно повідомляється консульським чи дипломатичним установам держави його чи її походження чи держави, яка представляє інтереси цієї держави, якщо він чи вона просять про це;

b) відповідна особа має право зв’язуватися зі згаданими установами. Будь-яке повідомлення відповідних осіб, спрямоване згаданим установам, негайно доводиться до їхнього відома, і він чи вона також мають право одержувати без затримки повідомлення, спрямовані згаданими установами;

c) відповідні особи негайно повідомляються про це право і про права, що випливають з будь-яких відповідних договорів, якщо вони можуть бути застосовані у відносинах між відповідними державами, листуватися і зустрічатися з представниками згаданих установ і укладати угоди з ними для його чи її правового представництва.

8. Робітники-мігранти та члени їх родин, позбавлені волі внаслідок арешту чи затримання, мають право розпочати справу в суді, для того щоб цей суд міг невідкладно винести рішення щодо законності їхнього затримання і розпорядитися про їхнє звільнення, якщо затримання є незаконним. У випадку їхньої участі в такому розгляді вони користуються допомогою усного перекладача, при необхідності безкоштовно, якщо вони не розуміють чи не говорять мовою, яка використовується.

9. Робітники-мігранти та члени їх родин, що стали жертвами незаконного арешту чи затримання, мають підкріплене правовою санкцією право на компенсацію.

Стаття 17

1. Робітники-мігранти та члени їх родин, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і повагу гідності, властиву людській особистості і культурній самобутності.

2. Обвинувачувані робітники-мігранти та члени їх родин, крім виняткових обставин, відокремлюються від засуджених осіб, і їм надається окремий режим, що відповідає їхньому статусу незасуджених осіб. Обвинувачувані неповнолітні відокремлюються від дорослих, і їхні справи розглядаються в найкоротший термін.

3. Мігрант чи член його чи її родини, затриманий у державі транзиту чи в державі роботи за наймом за порушення положень про міграцію, знаходиться, наскільки це практично можна здійснити, окремо від засуджених осіб чи осіб, що знаходяться під вартою у чеканні суду.

4. У будь-який період тюремного ув’язнення відповідно до вироку, винесеного судом, істотною метою поводження з мігрантом чи членом його чи її родини є його чи її перевиховання і соціальна реабілітація. Малолітні злочинці відокремлюються від дорослих, і їм забезпечується поводження, що відповідає їхньому віку і правовому статусу.

5. Під час затримання чи тюремного ув’язнення робітники-мігранти та члени їх родин користуються однаковими з громадянами цієї держави правами на побачення з членами своїх родин.

6. У будь-якому випадку, коли робітник-мігрант позбавляється волі, компетентні органи відповідної держави враховують проблеми, з якими можуть зіштовхнутися члени його чи її родини, зокрема дружина і діти молодшого віку.

7. Робітники-мігранти та члени їх родин, якщо вони зазнали будь-якої форми затримання чи ув’язнення відповідно до закону, що діє в державі роботи за наймом чи державі транзиту, користуються такими ж правами, як і громадяни цих держав в аналогічному становищі.

8. Якщо мігрант чи член його чи її родини затримується з метою встановлення порушення яких-небудь положень про міграцію, він чи вона не несуть ніяких пов’язаних з цим витрат.

Стаття 18

1. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право на рівність із громадянами відповідної держави в судах і трибуналах. При визначенні будь-якого кримінального обвинувачення, що їм пред’являється, чи їхніх прав і обов’язків у процесі судочинства вони мають право на справедливе і публічне слухання компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

2. На робітників-мігрантів та членів їх родин, обвинувачуваних у кримінальному злочині, поширюється презумпція невинності, поки відповідно до закону не буде доведено їхню вину.

3. При пред’явленні їм будь-якого кримінального обвинувачення робітники-мігранти та члени їх родин мають право на наступний мінімум гарантій:

a) бути негайно і докладно поінформованими мовою, яку вони розуміють, про характер і підставу обвинувачення, що їм пред’являється;

b) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту і зв’язуватися з адвокатом, якого вони самі вибирають;

c) бути судимими без невиправданої затримки;

d) бути судимими в їхній присутності і захищати себе особисто чи за посередництвом адвоката, якого вони вибирають самі; бути поінформованими, якщо в них немає адвоката, про це право; і користуватися послугами призначеного їм адвоката в будь-якому випадку, коли цього вимагають інтереси правосуддя, і безоплатно в будь-якому такому випадку, коли в них немає досить коштів для оплати таких послуг;

e) допитувати свідків, що свідчать проти них, чи мати право на те, щоб ці свідки були допитані, і мати право на виклик і допит його свідків на тих же умовах, що існують для свідків, що свідчать проти них;

f) користуватися безкоштовною допомогою перекладача, якщо вони не розуміють мови, яка використовується в суді, чи не говорять цією мовою;

g) не бути примушеними до дачі свідчень проти самих себе чи до визнання своєї вини.

4. Щодо неповнолітніх процес повинен бути таким, щоб враховувати їхній вік і бажаність сприяння їх перевихованню.

5. Робітники-мігранти та члени їх родин, засуджені за будь-який злочин, мають право на те, щоб їхнє засудження і вирок були переглянуті вищою судовою інстанцією відповідно до закону.

6. Якщо мігрант чи член його чи її родини остаточним рішенням був засуджений за кримінальний злочин і якщо винесений йому чи їй вирок був згодом відмінений або він чи вона були помилувані на тій підставі, що якась нова чи знову відкрита обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то особа, що понесла покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію відповідно до закону, якщо не буде доведено, що зазначена невідома обставина не була вчасно виявлена виключно чи частково з вини відповідної особи.

7. Мігрант чи член його чи її родини не може бути вдруге судимий чи покараний за злочин, за який він чи вона були кінцево засуджені чи виправдані відповідно до закону і кримінально-процесуального права відповідної держави.

Стаття 19

1. Мігрант чи член його чи її родини не може бути визнаний винним у здійсненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якої-небудь дії чи бездіяльності, що, відповідно до чинного в момент його здійснення внутрішньодержавного законодавства чи міжнародного права, не було кримінальним злочином; не може також призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню в момент його здійснення. Якщо після здійснення правопорушення законом встановлюється більш легке покарання, то на нього чи на неї поширюється дія цього закону.

2. При винесенні вироку за правопорушення, зроблене мігрантом чи членом його чи її родини, варто взяти до уваги гуманітарні міркування, які стосуються статусу робітників-мігрантів, зокрема щодо його чи її права проживання чи одержання роботи.

Стаття 20

1. Мігрант чи член його чи її родини не повинен зазнавати тюремного ув’язнення тільки на підставі невиконання будь-якого договірного зобов’язання.

2. Мігрант чи член його чи її родини не повинен позбавлятися дозволу на проживання чи одержання роботи чи висилатися тільки на підставі невиконання зобов’язання, що випливає з трудової угоди, якщо тільки виконання такого зобов’язання не являє собою одну з умов одержання такого дозволу.

Стаття 21

Ніхто, крім державної посадової особи, наділеної законом відповідними повноваженнями, не може в законному порядку конфіскувати, знищити чи спробувати знищити документи, які посвідчують особистість, документи, які дають дозвіл на в’їзд чи перебування, проживання чи поселення на національній території, чи дозвіл на роботу. Ніяка санкціонована конфіскація таких документів не повинна проводитися без видачі детальної розписки. Ні в якому разі не допускається знищення паспорта чи аналогічного документа робітника-мігранта чи члена його чи її родини.

Стаття 22

1. На робітників-мігрантів та членів їх родин не поширюються заходи колективного вислання. Кожен випадок вислання розглядається і зважується в індивідуальному порядку.

2. Робітники-мігранти та члени їх родин можуть бути вислані з території Держави-учасниці лише на виконання рішення, прийнятого компетентним органом відповідно до закону.

3. Таке рішення доводиться до їхнього відома мовою, яку вони розуміють. У тих випадках, коли це не носить обов’язкового характеру, на їхнє прохання рішення доводиться до їхнього відома у письмовому вигляді і, за відсутності виняткових обставин, пов’язаних з інтересами державної безпеки, повідомляються також причини прийняття такого рішення. Зацікавлені особи повідомляються про ці права до винесення чи, у крайньому випадку, під час винесення рішення.

4. За винятком випадків, коли остаточне рішення виноситься судовим органом, зацікавлені особи мають право на представлення доказів проти свого вислання і на перегляд своєї справи компетентним органом, якщо іншого не вимагають вищі інтереси державної безпеки. До такого перегляду зацікавлені особи мають право клопотатися про призупинення рішення про вислання.

5. Якщо уже виконане рішення про вислання згодом скасовується, зацікавлені особи мають право клопотатися про компенсацію відповідно до закону, і прийняте раніше рішення не може бути використане з метою перешкодити їхньому повторному в’їзду в дану державу.

6. У випадку вислання відповідним особам перед виїздом чи після виїзду надається розумна можливість врегулювати будь-які претензії, пов’язані з заробітною платою чи іншими належними їм виплатами, і будь-які невиконані зобов’язання.

7. Без шкоди для здійснення рішення про вислання мігрант чи член його чи її родини, на яких поширюється це рішення, може просити дозволу на в’їзд в іншу державу, крім держави його чи її походження.

8. У випадку вислання мігранта чи члена його чи її родини він не несе витрати, пов’язані з висланням, відповідній особі може бути пред’явлена вимога оплатити свої витрати пов’язані з переїздом.

9. Саме вислання з держави роботи за наймом не завдає шкоди будь-яким набутим відповідно до законів цієї держави правам мігранта чи члена його чи її родини, включаючи право на одержання заробітної плати та інших належних йому чи їй виплат.

Стаття 23

Робітники-мігранти і члени їх родин мають право на одержання захисту і допомоги з боку консульських чи дипломатичних установ держав свого походження чи держави, що представляє інтереси цієї держави, коли порушуються права, визнані в цій Конвенції. Зокрема, у випадку вислання, відповідна особа невідкладно інформується про це право, і влада держави, що висилає, сприяє здійсненню цього права.

Стаття 24

Кожен робітник-мігрант і будь-який член родини робітника-мігранта всюди мають право на визнання його правосуб’єктності.

Стаття 25

1. Робітники-мігранти користуються не менш сприятливим ставленням, ніж таке, що застосовується до громадян держави роботи за наймом, у питаннях винагороди і:

a) інших умов праці, а саме:

– понаднормового часу, робочого часу, щотижневого відпочинку, оплачуваних відпусток, безпеки, охорони здоров’я, припинення трудових взаємин і будь-яких інших умов праці, на які відповідно до національних законів і практики поширюється це поняття;

b) інших умов зайнятості, а саме:

– мінімального віку зайнятості, обмеження надомної праці і будь-яких інших питань, що відповідно до національних законів і практики вважаються умовами зайнятості.

2. Відхилення від принципу рівного ставлення, згаданого в пункті 1 цієї статті, у приватних договорах наймання є незаконним.

3. Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення того, щоб робітники-мігранти не позбавлялися ніяких прав, що випливають з цього принципу, в силу будь-якого відхилення в статусі їхнього перебування чи зайнятості. Зокрема, роботодавці не звільняються від яких-небудь правових чи договірних зобов’язань, і їхні зобов’язання ніяким чином не будуть обмежені в силу будь-якого такого відхилення.

Стаття 26

1. Держави-учасниці визнають право робітників-мігрантів та членів їх родин:

а) брати участь у зборах і заходах профспілок і будь-яких інших асоціацій, створених відповідно до закону з метою захисту їхніх економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, підкоряючись тільки правилам відповідної організації;

b) вільно вступати в будь-які професійні спілки і будь-які такі вищезгадані асоціації, підкоряючись тільки правилам відповідної організації;

c) звертатися за допомогою і підтримкою до будь-якої професійної спілки і будь-якої такої вищезгаданої асоціації.

2. На здійснення цих прав не можуть накладатися будь-які обмеження, крім обмежень, що передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві для забезпечення інтересів національної безпеки, громадського порядку (ordre public) чи захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 27

1. Що стосується соціального забезпечення, то робітники-мігранти та члени їх родин користуються в державі роботи за наймом правами нарівні з його громадянами на тому рівні, на якому вони виконують вимоги, передбачені чинним законодавством цієї держави і чинними двосторонніми чи багатосторонніми договорами. Компетентні органи держави походження і держави роботи за наймом можуть у будь-який час встановити необхідні процедури для визначення умов застосування цієї норми.

2. У тих випадках, коли чинне законодавство не передбачає робітникам-мігрантам та членам їх родин права на допомогу, відповідні держави розглядають можливість відшкодування зацікавленим особам суми внесків, зроблених ними в зв’язку з цією допомогою, на основі рівності ставлення з громадянами відповідної держави.

Стаття 28

Робітники-мігранти та члени їх родин мають право на одержання будь-якої медичної допомоги, що є вкрай необхідною для збереження їхнього життя чи запобігання непоправній шкоді їхньому здоров’ю на основі рівності з громадянами відповідної держави. Їм не можна відмовляти в такій терміновій медичній допомозі в силу будь-яких відхилень у тому, що стосується перебування чи зайнятості.

Стаття 29

Кожна дитина робітника-мігранта має право на ім’я, реєстрацію народження і громадянство.

Стаття 30

Кожна дитина робітника-мігранта має основне право на освіту на основі рівності ставлення з громадянами відповідної держави. Не може бути відмовлено у відвідуванні державних дошкільних навчальних закладів чи шкіл чи обмеження такого відвідування через відсутність постійного статусу в тому, що стосується перебування чи зайнятості кожного з батьків, чи через відсутність постійного статусу, в тому, що стосується перебування такої дитини в державі роботи за наймом.

Стаття 31

1. Держави-учасниці забезпечують повагу культурної самобутності робітників-мігрантів і членів їх родин і не перешкоджають їм підтримувати культурні зв’язки з державою їхнього походження.

2. Держави-учасниці можуть застосовувати відповідні заходи з метою надання допомоги і сприяння зусиллям щодо цього.

Стаття 32

Робітники-мігранти та члени їх родин після закінчення свого перебування в державі роботи за наймом мають право переказувати свої зароблені кошти і заощадження і, відповідно до чинного законодавства відповідної держави, вивозити своє особисте майно і речі.

Стаття 33

1. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право на одержання від держави походження, держави роботи за наймом чи держави транзиту – в залежності від обставин – інформації, що стосується:

a) їхніх прав, що випливають з цієї Конвенції;

b) умов їхнього перебування, їхніх прав і обов’язків відповідно до законів і практики відповідних держав, а також таких інших питань, що дозволяють їм дотримуватись адміністративних й інших формальностей в цій державі.

2. Держави-учасниці вживають усіх заходів, які вони вважають доцільними, для поширення зазначеної інформації чи для забезпечення її надання наймачами, профспілками чи іншими відповідними органами чи установами. При потребі вони співпрацюють з іншими зацікавленими державами.

3. Така адекватна інформація надається робітникам-мігрантам та членам їх родин на їхнє прохання безкоштовно і, по можливості, мовою, яку вони можуть зрозуміти.

Стаття 34

Ніщо в цій частині Конвенції не звільняє робітників-мігрантів та членів їх родин від зобов’язання дотримуватись законів і правил будь-якої держави транзиту і держави роботи за наймом чи від зобов’язання поважати культурну самобутність жителів таких держав.

Стаття 35

Ніщо в цій частині Конвенції не повинно тлумачитися як таке, що має на увазі встановлення постійного статусу для мігрантів чи членів їхніх родин, що не мають документів чи постійного статусу чи якого-небудь права на одержання такого постійного статусу, так само як не повинно перешкоджати здійсненню заходів, спрямованих на забезпечення розумних і справедливих умов для міжнародної міграції відповідно до положень частини VI цієї Конвенції.

Частина IV

ІНШІ ПРАВА РОБІТНИКІВ-МІГРАНТІВ ТА ЧЛЕНІВ ЇХ РОДИН,
ЩО МАЮТЬ ДОКУМЕНТИ ЧИ ПОСТІЙНИЙ СТАТУС

Стаття 36

Робітники-мігранти та члени їх родин, що мають документи чи постійний статус у державі роботи за наймом користуються, крім прав, встановлених у частині III, правами, встановленими в цій частині Конвенції.

Стаття 37

Робітники-мігранти та члени їх родин мають право бути цілковито поінформованими державою походження чи державою роботи за наймом, в залежності від конкретного випадку, ще до свого від’їзду чи, найпізніше, в момент їхнього в’їзду в державу роботи за наймом, про всі умови їхнього допуску і, зокрема, про умови їхнього перебування й оплачуваної діяльності, якою вони можуть займатися, а також відносно вимог, яких вони повинні дотримуватись в державі роботи за наймом, і щодо органу, до якого вони повинні звертатися з метою будь-якої зміни цих умов.

Стаття 38

1. Держави роботи за наймом докладають усіх зусиль для того, щоб дозволяти робітникам-мігрантам та членам їх родин тимчасово бути відсутніми без шкоди для дозволу на перебування чи на роботу, в залежності від конкретного випадку. При цьому держави роботи за наймом беруть до уваги особливі потреби й обов’язки робітників-мігрантів та членів їх родин, особливо в державах походження.

2. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право бути цілковито поінформованими про умови видачі такого дозволу на тимчасову відсутність.

Стаття 39

1. Робітники-мігранти та члени їх родин користуються правом вільного пересування по території держави роботи за наймом і свободою вибору місця проживання в ній.

2. Згадані в пункті 1 цієї статті права, не підлягають ніяким обмеженням, крім тих, котрі передбачені законом, необхідних для охорони національної безпеки, громадського порядку (ordre public), здоров’я чи моральності населення чи прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Стаття 40

1. Робітники-мігранти і члени їх родин мають право створювати асоціації і профспілки в державі роботи за наймом з метою забезпечення і захисту своїх економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, котрі передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, громадського порядку (ordre public) чи захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 41

1. Робітники-мігранти та члени їх родин мають право брати участь у суспільному житті держави свого перебування, обирати і бути обраними в цій державі відповідно до законодавства цієї держави.

2. Держави, яких це стосується, сприяють, за потребою і у відповідності зі своїм законодавством, здійсненню цих прав.

Стаття 42

1. Держави-учасниці розглядають питання про створення процедур чи інститутів, за посередництвом яких могли б враховуватися як у державах походження, так і в державах роботи за наймом особливі потреби, сподівання й обов’язки робітників-мігрантів та членів їх родин, і передбачають, у відповідних випадках, можливість того, щоб робітники-мігранти та члени їх родин мали в цих інститутах своїх вільно обраних представників.

2. Держави роботи за наймом сприяють, у відповідності з їхнім національним законодавством, тому, щоб з робітниками-мігрантами і членами їх родин консультувались при прийнятті рішень, що стосуються життя і управління місцевими громадами, чи тому, щоб вони брали участь у прийнятті таких рішень.

3. Робітники-мігранти можуть користуватися політичними правами в державі роботи за наймом, якщо ця держава на здійснення свого суверенітету надає їм такі права.

Стаття 43

1. Робітники-мігранти користуються рівним режимом із громадянами держави роботи за наймом щодо:

а) доступу до навчальних закладів і послуг у відповідності з умовами прийому та інших правил, які діють щодо відповідних закладів і послуг;

b) доступу до служб професійної орієнтації і працевлаштування;

c) доступу до закладів й установ професійної підготовки і перепідготовки;

d) забезпечення житлом, у тому числі житлом, наданим за програмами соціального забезпечення, і захисту від експлуатації через орендну плату за житло;

e) доступу до соціального і медичного обслуговування за умови дотримання вимог, запропонованих щодо участі у відповідних програмах;

f) доступу до кооперативів і самокерованих підприємств, який не передбачає зміни їхнього статусу мігрантів, і за умови дотримання норм і правил відповідних кооперативів і підприємств;

g) доступу до культурного життя й участі в ньому.

2. Держави-учасниці створюють умови для забезпечення справжньої рівності становища, для того щоб робітники-мігранти могли користуватися правами, згаданими в пункті 1 цієї статті, у всіх випадках, коли умови їхнього перебування, встановлені державою роботи за наймом, відповідають певним вимогам.

3. Держави роботи за наймом не перешкоджають наймачу робітників-мігрантів у створенні для них житлових, соціальних чи культурних умов. На підставі статті 70 цієї Конвенції держава роботи за наймом може поставити створення таких умов у залежність від тих вимог щодо їх створення, що звичайно застосовуються в цій державі.

Стаття 44

1. Держави-учасниці, визнаючи, що родина є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави, вживають належних заходів для забезпечення захисту єдності родин робітників-мігрантів.

2. Держави-учасниці вживають заходів, які вони вважають необхідними і які входять до сфери їхньої компетенції, для сприяння возз’єднанню робітників-мігрантів з їхніми подружжями чи особами, які перебувають з робітниками-мігрантами в таких стосунках, що, у відповідності до чинного права, можуть бути прирівняні до шлюбу, а також з їхніми неповнолітніми дітьми, які не перебувають у шлюбі.

3. Держави роботи за наймом, виходячи з гуманних міркувань, позитивно розглядають питання про надання рівного режиму відповідно до положень пункту 2 цієї статті іншим членам родин робітників-мігрантів.

Стаття 45

1. Члени родини робітників-мігрантів користуються в державі роботи за наймом рівним режимом із громадянами цієї держави щодо:

a) доступу до навчальних закладів і послуг у відповідності з умовами прийому та іншими правилами, що діють щодо відповідних закладів і послуг;

b) доступу до закладів і установ професійної орієнтації і підготовки за умови виконання вимог щодо участі;

c) доступу до соціального і медичного обслуговування за умови дотримання вимог, що пред’являються щодо участі у відповідних програмах;

d) доступу до культурного життя й участі в ньому.

2. Держави роботи за наймом проводять, коли це доречно, у співробітництві з державами походження, політику, спрямовану на залучення дітей робітників-мігрантів до місцевої системи шкільного навчання, особливо щодо навчання їх місцевій мові.

3. Держави роботи за наймом прагнуть сприяти навчанню дітей робітників-мігрантів їхній рідній мові й ознайомленню з їхньою рідною культурою, а держави походження в зв’язку з цим співпрацюють з ними, коли в цьому є необхідність.

4. Держави роботи за наймом можуть організовувати спеціальні програми навчання рідною мовою дітей робітників-мігрантів, при необхідності в співпраці з державами походження.

Стаття 46

Робітники-мігранти та члени їх родин, з урахуванням чинного законодавства відповідних держав, а також міжнародних угод, які можуть бути застосовані до даного питання, і зобов’язань відповідних держав, що випливають з їхньої участі в митних союзах, звільняються від зборів і мита на ввіз і вивіз своїх особистих речей і предметів побутового призначення, а також предметів, необхідних для здійснення діяльності, що винагороджується, для якої вони допускаються в державу роботи за наймом:

a) при виїзді з держави походження чи держави звичайного проживання;

b) при первісному допуску в державу роботи за наймом;

c) при остаточному виїзді з держави роботи за наймом;

d) при остаточному поверненні в державу походження чи державу звичайного проживання.

Стаття 47

1. Робітники-мігранти мають право переказувати свої зароблені кошти і заощадження, зокрема такі суми, які необхідні для утримання їхніх родин з держави роботи за наймом в державу походження чи будь-яку іншу державу. Такі перекази повинні проводитися відповідно до процедур, встановлених чинним законодавством відповідної держави й у відповідності до чинних міжнародних угод.

2. Відповідні держави вживають відповідних заходів для полегшення таких переказів.

Стаття 48

1. Без шкоди для чинних угод про усунення подвійного оподатковування робітники-мігранти та члени їх родин щодо заробітку в державі роботи за наймом:

а) не обкладаються податками, митом чи зборами будь-якого характеру, які вище чи обтяжливіше податків, мита чи зборів, встановлених для власних громадян в аналогічних обставинах;

b) мають право на відрахування чи звільнення від податків будь-якого характеру і на будь-які податкові знижки, надані громадянам в аналогічних обставинах, включаючи податкові знижки для утриманців – членів їхніх родин.

2. Держави-учасниці забезпечують вжиття належних заходів з метою усунення подвійного оподатковування зароблених коштів і заощаджень робітників-мігрантів та членів їх родин.

Стаття 49

1. Якщо за національним законодавством передбачено окремі дозволи на проживання і роботу за наймом, держави роботи за наймом видають робітникам-мігрантам дозвіл на проживання принаймні на період, рівний терміну дії виданого їм дозволу на заняття діяльністю, що винагороджується.

2. Робітники-мігранти, яким у державі роботи за наймом дозволяється вільно вибирати вид діяльності, що винагороджується, не вважаються такими, що втратили постійний статус чи виданий їм дозвіл на проживання лише в силу припинення їхньої діяльності, що винагороджується, до закінчення терміну дії їхнього дозволу на роботу чи аналогічних дозволів.

3. З метою надання робітникам-мігрантам, згаданим у пункті 2 цієї статті, достатнього часу для пошуку іншого виду діяльності, що винагороджується, дозвіл на проживання не анулюється, принаймні, протягом періоду, що відповідає терміну, протягом якого вони можуть мати право на отримання допомоги з безробіття.

Стаття 50

1. У випадку смерті мігранта чи розірвання шлюбу держава роботи за наймом позитивно розглядає питання про надання членам родини цього робітника-мігранта, що проживає у цій державі, на підставі возз’єднання родини, дозволу на проживання; держава роботи за наймом бере до уваги термін, протягом якого вони вже проживають у цій державі.

2. Членам родини, яким відмовлено в такому дозволі, надається до від’їзду розумний період часу, для того щоб вони могли врегулювати свої справи у державі роботи за наймом.

3. Положення пунктів 1 і 2 цієї статті не повинні тлумачитися як такі, що утискають будь-яке право на житло і роботу, надане таким членам родини на інших підставах за законодавством держави роботи за наймом чи за двосторонніми чи багатосторонніми угодами, що можуть застосовуватися до цієї держави.

Стаття 51

Робітники-мігранти, яким у державі роботи за наймом не дозволено вільно вибирати собі оплачувану діяльність, не вважаються такими, що не мають законного статусу і не втрачають дозволу на проживання лише внаслідок припинення їхньої діяльності, що винагороджується, до закінчення терміну дії дозволу на роботу, за винятком тих випадків, коли в дозволі на проживання спеціально обумовлюється конкретна діяльність, що винагороджується, для заняття якою вони були допущені. Такі робітники-мігранти мають право на пошуки іншої роботи за наймом, участь у програмах громадських робіт і перепідготовку протягом періоду дії їхнього дозволу на роботу, що залишився, з урахуванням тих умов чи обмежень, що передбачені в дозволі на роботу.

Стаття 52

1. Робітники-мігранти в державі роботи за наймом мають право вільно вибирати свою діяльність, що винагороджується, з врахуванням викладених нижче обмежень чи умов.

2. Щодо будь-якого робітника-мігранта держава роботи за наймом може:

a) встановлювати обмеження категорій робіт за наймом, функцій, роду чи занять діяльності, коли це необхідно в інтересах цієї держави і передбачається національним законодавством;

b) обмежувати свободу вибору діяльності, що винагороджується, у відповідності зі своїм законодавством, що стосується визнання професійної кваліфікації, отриманої за межами її території. Разом з тим відповідні Держави-учасниці прагнуть забезпечити визнання такої кваліфікації.

3. Щодо робітників-мігрантів, що одержали обмежений за терміном дозвіл на роботу, держава роботи за наймом може також:

a) надавати право вільного вибору своєї діяльності, що винагороджується, за умови, що робітник-мігрант законно проживав на її території з метою діяльності, що винагороджується, протягом передбаченого в її національному законодавстві періоду, який не повинен перевищувати двох років;

b) обмежувати доступ робітника-мігранта до діяльності, що винагороджується, на здійснення політики надання пріоритету своїм громадянам чи особам, що асимілювалися з ними з цією метою, в силу чинності законодавства чи двосторонніх або багатосторонніх угод. Будь-яке таке обмеження не може застосовуватися до робітника-мігранта, який законно проживає на його території з метою діяльності, що винагороджується, протягом передбаченого в її національному законодавстві періоду часу, що не повинен перевищувати п’яти років.

4. Держави роботи за наймом встановлюють умови, на яких робітник-мігрант, допущений у державу для роботи за наймом, може одержати дозвіл на вільний вибір роботи. Враховується період, протягом якого робітник-мігрант вже законно знаходився в державі роботи за наймом.

Стаття 53

1. Членам родини робітника-мігранта, що сам має необмежене за часом чи автоматично поновлюваний дозвіл на проживання чи допуск в державу, дозволяється вільний вибір своєї діяльності, що винагороджується, на тих же умовах, які застосовуються до зазначеного робітника-мігранта у відповідності зі статтею 52 цієї Конвенції.

2. Щодо членів родини робітника-мігранта, яким не дозволено вільно вибирати свою діяльність, що винагороджується, Держави-учасниці розглядають питання про надання їм пріоритету в одержанні дозволу займатися діяльністю, що винагороджується, над тими робітниками, що хочуть одержати допуск у державу роботи за наймом, з обліком застосовних двосторонніх і багатосторонніх угод.

Стаття 54

1. Без шкоди для умов наданого їм дозволу на проживання чи дозволу на роботу, а також для прав, передбачених у статтях 25 і 27 цієї Конвенції, робітникам-мігрантам надається рівний режим із громадянами держави роботи за наймом щодо:

a) захисту проти звільнення;

b) допомоги по безробіттю;

c) доступу до програм громадських робіт, які проводяться з метою боротьби з безробіттям;

d) доступу до іншої роботи за наймом у випадку втрати роботи чи припинення іншого виду діяльності, що винагороджується, при дотриманні положень статті 52 цієї Конвенції.

2. Якщо робітник-мігрант заявляє, що умови його чи її трудової угоди порушені його чи її наймачем, він чи вона має право на звернення зі своєю справою в компетентні органи держави з найму відповідно до умов, обговореними в пункті 1 статті 18 цієї Конвенції.

Стаття 55

Робітники-мігранти, яким виданий дозвіл займатися якою-небудь діяльністю, що винагороджується, з урахуванням умов надання такого дозволу, мають право на рівне з громадянами держави роботи за наймом поводження в здійсненні цієї діяльності, що винагороджується.

Стаття 56

1. Робітники-мігранти і члени їхніх родин, на яких поширюється ця частина Конвенції, не можуть висилатися з держави роботи за наймом, інакше як з причин, передбачених у національному законодавстві цієї держави, і з урахуванням гарантій, передбачених у частині III.

2. Не можна застосовувати вислання з метою позбавлення мігранта чи членів його чи її родини прав, наданих їм дозволом на проживання і дозволом на роботу.

3. При розгляді питання про вислання мігранта чи члена його чи її родини необхідно враховувати гуманітарні міркування, а також термін проживання даної особи в державі роботи за наймом.

Частина V

ПОЛОЖЕННЯ, ЗАСТОСОВНІ ДО КОНКРЕТНИХ КАТЕГОРІЙ
РОБІТНИКІВ-МІГРАНТІВ І ЧЛЕНІВ ЇХ РОДИН

Стаття 57

Зазначені в цій частині Конвенції конкретні категорії робітників-мігрантів і членів їх родин, які мають документи чи постійний статус, користуються правами, викладеними в частині III і, за винятком викладених нижче змін, частини IV.

Стаття 58

1. Прикордонні робітники, визначення яких дається в пункті 2 (а) статті 2 цієї Конвенції, користуються правами, передбаченими в частині IV, що можуть застосовуватися до них у силу їхнього перебування і роботи на території держави роботи за наймом, з огляду на те, що вони не мають звичайного місця проживання в даній державі.

2. Держави роботи за наймом доброзичливо розглядають питання, що стосуються надання прикордонним робітникам права вільно вибирати діяльність, що винагороджується, після якогось визначеного періоду часу. Надання цього права не стосується їхнього статусу прикордонних робітників.

Стаття 59

1. Сезонні робітники, визначення яких дається в пункті 2 (b) статті 2 цієї Конвенції, користуються всіма правами, передбаченими в частині IV, що можуть застосовуватися до них у силу їхньої присутності і роботи на території держави роботи за наймом і які сумісні з їх статусом у цій державі як сезонних робітників, з огляду на те, що вони знаходяться в цій державі протягом лише частини року.

2. Держава роботи за наймом, з урахуванням пункту 1 цієї статті, розглядає питання про надання сезонним робітникам, що були найняті на його території на значний період часу, можливості зайнятися іншими видами діяльності, що винагороджується, і надає їм пріоритет перед іншими робітниками, які прагнуть одержати дозвіл на в’їзд у цю державу на підставі застосовних двосторонніх і багатосторонніх угод.

Стаття 60

Робітники, робота яких пов’язана з переїздами і визначення яких наводиться в пункті 2 (е) статті 2 цієї Конвенції, користуються правами, передбаченими в частині IV, що можуть надаватися їм у силу їхньої присутності і роботи на території держави роботи за наймом і які сумісні з їх статусом робітників, робота яких пов’язана з переїздами, у цій державі.

Стаття 61

1. Працюючі за проектами робітники, визначення яких наводиться в пункті 2 (f) статті 2 цієї Конвенції, і члени їхніх родин мають права, передбачені в частині IV, за винятком положень пунктів 1 (b) і (с) статті 43; у пункті 1 (d) статті 43, що стосується наданого за програмами соціального забезпечення житла; у пункті 1 (b) статті 45; і в статтях 52-55.

2. Якщо працюючий на проекті робітник заявляє, що умови його чи її трудової угоди порушені його наймачем, він чи вона має право на звернення зі своєю справою до компетентних органів держави, яка має юрисдикцію над цим наймачем, відповідно до умов, передбачених в пункті 1 статті 18 цієї Конвенції.

3. За умови дотримання положень, що діють щодо відповідних держав-учасниць двосторонніх і багатосторонніх угод, ці Держави-учасниці докладають зусиль для того, щоб надати працюючим за проектами робітникам можливість залишатися під адекватним захистом систем соціального забезпечення своєї держави походження чи звичайного проживання під час їхньої роботи за проектами. Відповідні Держави-учасниці вживають належних заходів з метою запобігання будь-якій відмові в правах чи подвійним платежам у зв’язку з цим.

4. Без шкоди для положень статті 47 цієї Конвенції, а також конкретних двосторонніх чи багатосторонніх угод відповідні Держави-учасниці дозволяють проводити виплату заробітної плати працюючим за проектами робітникам у державі їхнього походження чи звичайного проживання.

Стаття 62

1. Робітники цільового найму, визначення яких дається в пункті 2 (d) статті 2, мають права, що стосуються робітників-мігрантів, викладені в частині IV цієї Конвенції, за винятком прав, передбачених у пунктах 1 (b) і (с) статті 43; у пункті 1 (d) статті 43, що стосується наданого за програмами соціального забезпечення житла; і в статті 52 і в пункті 1 (d) статті 54.

2. Члени родини робітника цільового найму мають права, що стосуються членів родини робітників-мігрантів, викладених в частині IV цієї Конвенції, за винятком положень статті 53.

Стаття 63

1. Робітники-мігранти, що працюють не за наймом, визначення яких міститься в пункті 2 (h) статті 2 цієї Конвенції, користуються правами, передбаченими в частині IV, за винятком таких прав, що надаються тільки робітникам, які мають договір за наймом.

2. Без шкоди для статей 52 і 79 цієї Конвенції припинення економічної діяльності робітників-мігрантів, що працюють не за наймом, як таке не тягне припинення дії виданого їм чи членам їхніх родин дозволу на проживання чи діяльність, що винагороджується, у державі роботи за наймом, за винятком тих випадків, коли дозвіл на проживання прямо залежить від конкретного виду діяльності, що винагороджується, для виконання якої вони були допущені.

Частина VI

СПРИЯННЯ СТВОРЕННЮ НОРМАЛЬНИХ, СПРАВЕДЛИВИХ,
ГУМАННИХ І ЗАКОННИХ УМОВ ЩОДО МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБІТНИКІВ І ЧЛЕНІВ ЇХ РОДИН

Стаття 64

1. Без шкоди для статті 79 цієї Конвенції зацікавлені Держави-учасниці у відповідних випадках консультуються і співпрацюють одна одною з метою сприяння створенню нормальних, справедливих і гуманних умов щодо міжнародної міграції робітників і членів їх родин.

2. У зв’язку з цим належна увага приділяється не тільки трудовим потребам і ресурсам, але і соціальним, економічним, культурним та іншим потребам робітників-мігрантів і членів їх родин, а також наслідкам такої міграції для відповідних громад.

Стаття 65

1. Держави-учасниці повинні мати відповідні служби з питань, що стосується міжнародної міграції робітників і членів їх родин. До їхніх функцій, серед іншого, належать:

a) розробка і здійснення політики, що стосуються такої міграції;

b) обмін інформацією, консультації і співробітництво з компетентною владою інших Держав-учасниць, яких стосується така міграція;

c) надання відповідної інформації, зокрема, наймачам, робітникам і їхнім організаціям, про політику, закони і правила, що стосуються міграції і найму, про угоди щодо міграції, укладені з іншими державами, і про інші відповідні питання;

d) надання інформації і надання відповідної допомоги робітникам-мігрантам і членам їхніх родин у тому, що стосується необхідних дозволів, формальностей і процедур, пов’язаних з від’їздом, переїздом, прибуттям, перебуванням, діяльністю, що винагороджується, виїздом і поверненням, а також інформації про умови праці і життя в державі роботи за наймом і митних, валютних, податкових та інших відповідних законів і правил.

2. Держави-учасниці у відповідних випадках сприяють наданню належних консульських і інших послуг, що необхідні для задоволення соціальних, культурних та інших потреб робітників-мігрантів і членів їхніх родин.

Стаття 66

1. За умови дотримання пункту 2 цієї статті право розпочинати дії з метою наймання робітників в іншій державі поширюється тільки на:

a) державні служби чи органи держави, у якій розпочинаються такі дії;

b) державні служби чи органи держави роботи за наймом на основі угоди між зацікавленими державами;

c) орган, створений на основі двосторонньої чи багатосторонньої угоди.

2. За наявності будь-якого дозволу, згоди і під контролем органів зацікавлених Держав-учасниць, що можуть бути створені відповідно до національного законодавства і практики цих держав, установам передбачуваних наймачів чи особам, що діють від їхнього імені, може бути також дозволено починати зазначені дії.

Стаття 67

1. Зацікавлені Держави-учасниці співпрацюють у відповідних випадках у вживанні заходів, які стосуються впорядкованого повернення робітників-мігрантів і їхніх родин у державу походження, якщо вони приймають рішення повернутися чи якщо минає термін їхнього дозволу на проживання чи роботу, або якщо вони знаходяться в державі роботи за наймом, не маючи постійного статусу.

2. Щодо робітників-мігрантів і членів їхніх родин, що мають постійний статус, зацікавлені Держави-учасниці співпрацюють у відповідних випадках на умовах, погоджених цими державами, з метою створення належних економічних умов для їхнього розселення і полегшення міцної соціальної і культурної реінтеграції в державі походження.

Стаття 68

1. Держави-учасниці, у тому числі держави транзиту, співпрацюють у справі запобігання чи припинення незаконних чи таємних переїздів і наймання робітників-мігрантів, що не мають постійного статусу. Заходи, що вживаються в цих цілях у рамках юрисдикції кожної зацікавленої держави, передбачають:

a) відповідні заходи, спрямовані проти поширення інформації, що вводить в оману, стосовно питань еміграції й імміграції;

b) заходи для виявлення і недопущення незаконних чи таємних переїздів робітників-мігрантів і членів їхніх родин і прийняттю ефективних санкцій проти осіб, груп чи утворень, що займаються організацією, здійсненням чи наданням допомоги в організації чи здійсненні таких переїздів;

c) заходи для прийняття ефективних санкцій проти осіб, груп осіб чи утворень, що застосовують щодо мігрантів чи членів їхніх родин, які не мають постійного статусу, насильство, погрози чи залякування.

2. Держави роботи за наймом вживають усіх належних і ефективних заходів для припинення наймання на їхній території робітників-мігрантів, що не мають постійного статусу, включаючи, у разі потреби, застосування санкцій щодо наймачів таких робітників. Ці заходи не повинні завдавати шкоди правам робітників-мігрантів, що випливають з найму, щодо їхнього наймача.

Стаття 69

1. Держави-учасниці, у випадку, коли в межах їхньої території знаходяться робітники-мігранти і члени їхніх родин, що не мають постійного статусу, вживають належних заходів, для того щоб не допустити збереження такого становища.

2. У випадку, коли зацікавлені Держави-учасниці розглядають можливість упорядкування становища таких осіб відповідно до застосовного національного законодавства і двосторонніх чи багатосторонніх угод, належним чином враховуються обставини їхнього в’їзду, тривалість їхнього перебування в державах роботи за наймом та інші відповідні міркування, зокрема ті, котрі стосуються їхнього родинного стану.

Стаття 70

Держави-учасниці вживають заходів, не менш сприятливих, ніж ті, котрі застосовуються до власних громадян, для забезпечення того, щоб умови праці і життя робітників-мігрантів і членів їх родин, що мають постійний статус, відповідали нормам придатності, техніки безпеки, охорони здоров’я і принципам людської гідності.

Стаття 71

1. Держави-учасниці, у разі потреби, сприяють поверненню в державу походження останків померлих мігрантів чи членів їхніх родин.

2. Щодо питань компенсації, пов’язаних зі смертю мігранта чи члена його чи її родини, Держави-учасниці у відповідних випадках надають відповідним особам допомогу з метою якнайшвидшого розв’язання таких питань. Вирішення таких питань здійснюється на основі діючого національного законодавства відповідно до положень цієї Конвенції і будь-яких відповідних двосторонніх чи багатосторонніх угод.

Частина VII
ЗАСТОСУВАННЯ КОНВЕНЦІЇ

Стаття 72

1. а) Для цілей спостереження за застосуванням цієї Конвенції створюється Комітет із захисту прав усіх робітників-мігрантів і членів їхніх родин (іменований нижче “Комітет”);

b) Комітет складається, у момент набуття чинності цією Конвенцією, з десяти – а після набуття чинності цією Конвенцією для сорок першої Держави-учасниці – з чотирнадцяти експертів, що володіють високими моральними якостями, неупередженістю і визнаною компетентністю в сфері, яку охоплює Конвенція.

2. а) Члени Комітету обираються таємним голосуванням Державами-учасницями зі списку кандидатур, поданих Державами-учасницями; при цьому враховується справедливий географічний розподіл, включаючи як держави походження, так і держави роботи за наймом, і представництво основних правових систем. Кожна Держава-учасниця може висунути по одній особі з числа своїх власних громадян;

b) члени обираються і виконують функції у своїй особистій якості.

3. Первинні вибори проводяться не пізніше ніж через шість місяців із дня набуття чинності цією Конвенцією, а наступні вибори – кожні два роки. Принаймні за чотири місяці до дати проведення наступних виборів Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй направляє всім Державам-учасницям лист із пропозицією представити свої кандидатури протягом двох місяців. Генеральний секретар складає список, у який за абеткою внесено усіх висунутих в такий спосіб осіб за вказівкою Держав-учасниць, що висунули їх, і представляє цей список Державам-учасницям не пізніше ніж за місяць до дати проведення відповідних виборів разом з короткою біографією висунутих у такий спосіб осіб.

4. Вибори членів Комітету проводяться на нараді Держав-учасниць, яка скликається Генеральним секретарем у Центральних установах Організації Об’єднаних Націй. На цій нараді, на якій дві третини Держав-учасниць складають кворум, особами, обраними до Комітету, вважаються ті кандидати, що одержують найбільше число голосів і абсолютну більшість голосів Держав-учасниць, що є присутніми і беруть участь у голосуванні.

5. а) Члени Комітету обираються на чотирирічний термін. Однак термін повноважень п’яти членів, обраних під час перших виборів, минає після закінчення двох років; відразу ж після перших виборів прізвища цих п’яти членів вибираються за жеребкуванням Головою наради Держав-учасниць;

b) вибори чотирьох додаткових членів Комітету проводяться відповідно до положень пунктів 2, 3 і 4 цієї статті після набуття чинності цією Конвенцією для сорок першої Держави-учасниці. Термін повноважень двох додаткових членів, обраних у зв’язку з цим, минає після закінчення двох років; прізвища цих членів вибираються за жеребкуванням Головою наради Держав-учасниць;

c) члени Комітету можуть бути переобрані на новий термін у випадку повторного висування їхніх кандидатур.

6. Якщо член Комітету вмирає чи подає у відставку, чи заявляє, що з якоїсь причини не може більше виконувати свої обов’язки в Комітеті, Держава-учасниця, яка висунула кандидатуру цього експерта, призначає з числа своїх громадян іншого експерта на частину терміну, що залишився. Нове призначення підлягає затвердженню Комітетом.

7. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй забезпечує необхідний персонал і умови для ефективного здійснення функцій Комітету.

8. Члени Комітету одержують винагороду з коштів Організації Об’єднаних Націй на умовах, що визначаються Генеральною Асамблеєю.

9. Члени Комітету мають право на пільги, привілеї та імунітети експертів, що виконують доручення Організації Об’єднаних Націй, передбачені у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй.

Стаття 73

1. Держави-учасниці зобов’язуються подавати Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй для розгляду Комітетом доповіді про законодавчі, судові, адміністративні та інші заходи, вжиті ними для здійснення положень цієї Конвенції:

a) протягом одного року з дня набуття чинності цією Конвенцією для зацікавленої Держави-учасниці;

b) далі через кожні п’ять років і кожен раз, коли Комітет запитує про це.

2. У доповідях, що подаються відповідно до цієї статті, вказуються фактори і труднощі, якщо такі мають місце, що впливають на здійснення цієї Конвенції, і міститься інформація про характеристики міграційних потоків, які стосуються зацікавленої Держави-учасниці.

3. Комітет приймає й інші керівні вказівки, що застосовуються до змісту доповідей.

4. Держави-учасниці забезпечують широку гласність своїх доповідей у своїх власних державах.

Стаття 74

1. Комітет розглядає доповіді, що подаються кожною Державою-учасницею цієї Конвенції, і передає зацікавленій Державі-учасниці такі зауваження, які він вважає доцільними. Ця Держава-учасниця може представити Комітету зауваження щодо будь-яких коментарів, зроблених Комітетом відповідно до цієї статті. При розгляді цих доповідей Комітет може попросити у Держав-учасниць додаткову інформацію.

2. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй у належний час до початку кожної чергової сесії Комітету направляє Генеральному директору Міжнародного бюро праці копії доповідей, представлених відповідними Державами-учасницями, та інформацію, яка стосується розгляду цих доповідей, для того щоб дати Бюро можливість надавати сприяння Комітету шляхом представлення експертної думки з таких регульованих цією Конвенцією питань, які входять у сферу компетенції Міжнародної організації праці. У ході своєї роботи Комітет розглядає подані Бюро зауваження і матеріали.

3. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй може також, після консультацій з Комітетом, направляти іншим спеціалізованим установам, а також міжурядовим організаціям копії тих частин вищевказаних доповідей, зміст яких входить до сфери їхньої компетенції.

4. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам і іншим органам Організації Об’єднаних Націй, а також міжурядовим та іншим зацікавленим організаціям подати для розгляду Комітетом письмову інформацію з таких регульованих цією Конвенцією питань, які належать до кола їхнього відання.

5. Комітет пропонує Міжнародному бюро праці призначати представників для участі в засіданнях Комітету з правом дорадчого голосу.

6. Комітет може запросити представників інших спеціалізованих установ і органів Організації Об’єднаних Націй, а також міжурядових організацій, для того щоб вони були присутні і були заслухані на його засіданнях, коли розглядаються питання, що входять до їхньої компетенції.

7. Комітет представляє щорічну доповідь Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй про виконання цієї Конвенції, що містить його думки і рекомендації, засновані, зокрема, на розгляді доповідей і будь-яких зауважень, представлених Державами-учасницями.

8. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй передає щорічні доповіді Комітету Державам-учасницям цієї Конвенції, Економічній і Соціальній Раді, Комісії з прав людини Організації Об’єднаних Націй, Генеральному директору Міжнародного бюро праці й іншим відповідним організаціям.

Стаття 75

1. Комітет приймає свої власні правила процедури.

2. Комітет обирає своїх посадових осіб на дворічний термін.

3. Комітет звичайно проводить свої засідання щорічно.

4. Засідання Комітету звичайно проводяться в Центральних установах Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 76

1. Держава-учасниця цієї Конвенції може в будь-який час заявити відповідно до цієї статті, що вона визнає компетенцію Комітету одержувати і розглядати повідомлення про те, що одна Держава-учасниця заявляє, що інша Держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань за цією Конвенцією. Повідомлення, що передбачаються цією статтею, можуть прийматися і розглядатися лише у випадку подання їх Державою-учасницею, яка зробила заяву, про визнання щодо себе компетенції Комітету. Комітет не приймає повідомлення, якщо вони стосуються Держави-учасниці, яка не зробила такої заяви. Повідомлення, отримані відповідно до цієї статті, розглядаються у відповідності з наступною процедурою:

a) якщо яка-небудь Держава-учасниця цієї Конвенції вважає, що інша Держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань за цією Конвенцією, вона може шляхом письмового повідомлення довести це питання до відома цієї Держави-учасниці. Держава-учасниця може також інформувати Комітет з даного питання. Протягом трьох місяців після одержання повідомлення Держава, що його отримує, представляє Державі, що направила повідомлення, пояснення чи будь-яку іншу заяву в письмовому вигляді з роз’ясненнями з цього питання, де повинна міститися, наскільки це можливо і доцільно, вказівка на внутрішні процедури і заходи для виправлення становища, які були, будуть чи можуть бути вжиті з даного питання;

b) якщо питання не вирішено на задоволення обох зацікавлених Держав-учасниць протягом шести місяців після надходження до Держави, яка отримує, первинного повідомлення, кожна з цих Держав має право передати питання в Комітет шляхом сповіщення Комітету й іншої Держави;

c) Комітет розглядає передане йому питання тільки після того, як він переконається, що всі наявні внутрішні засоби правового захисту були застосовані і вичерпані з даного питання відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права. Це правило не діє в тих випадках, коли, на думку Комітету, невиправдано затягується; застосування цих засобів

d) з дотриманням положень підпункту (с) цього пункту Комітет надає свої добрі послуги зацікавленим Державам-учасницям з метою дружнього вирішення на основі поваги зобов’язань, викладених у цій Конвенції;

e) при розгляді повідомлень, що передбачаються цією статтею, Комітет проводить закриті засідання;

f) з будь-якого переданого на його розгляд питання відповідно до підпункту (b) цієї статті Комітет може звернутися до зацікавлених Держав-учасниць, згаданих у підпункті (b), із проханням представити будь-яку інформацію, яка стосується справи;

g) зацікавлені Держави-учасниці, згадані в підпункті (b) цього пункту, мають право бути представленими при розгляді питання в Комітеті і робити подання усно і/чи письмово;

h) Комітет представляє протягом дванадцяти місяців із дня одержання повідомлення про первинне повідомлення відповідно до підпункту (b) цього пункту доповіді:

і) якщо досягається врегулювання в рамках положень підпункту (d) цього пункту, Комітет обмежується у своїй доповіді коротким викладом фактів і досягнутого врегулювання;

ii) якщо врегулювання в рамках положень підпункту (d) цього пункту не досягнуто, Комітет у своїй доповіді викладає відповідні факти, що стосуються питання, що виникло між зацікавленими Державами-учасницями. Письмові подання і запис усних подань, зроблених зацікавленими Державами-учасницями, додаються до доповіді. Комітет може також повідомити зацікавленим Державам-учасницям будь-які думки, які він може вважати істотними для питання, що виникло між ними.

У будь-якому випадку доповідь передається зацікавленим Державам-учасницям.

2. Положення цієї статті набирають сили, коли десять Держав-учасниць цієї Конвенції зроблять заяви відповідно до пункту 1 цієї статті. Такі заяви здаються Державами-учасницями на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй, який передає їхні копії іншим Державам-учасницям. Заява може бути анульована в будь-який час шляхом повідомлення Генерального секретаря. Таке анулювання не перешкоджає розгляду будь-якого питання, що є предметом повідомлення, уже переданого відповідно до цієї статті; ніякі наступні повідомлення не будуть прийматися за цією статтею від будь-якої Держави-учасниці після одержання Генеральним секретарем повідомлення про анулювання заяви, якщо тільки зацікавлена Держава-учасниця не зробила нової заяви.

Стаття 77

1. Держава-учасниця цієї Конвенції може в будь-який час заявити відповідно до цієї статті, що вона визнає компетенцію Комітету одержувати і розглядати повідомлення від осіб, що підлягають його юрисдикції, які стверджують, що Держава-учасниця порушила їхні особисті права, передбачені цією Конвенцією. Комітет не приймає ніяких повідомлень, якщо вони стосуються Держави-учасниці, що не зробила такої заяви.

2. Комітет вважає неприйнятним будь-яке повідомлення відповідно до цієї статті, що є анонімним чи, на його думку, являє собою зловживання правом на представлення таких повідомлень чи несумісне з положеннями цієї Конвенції.

3. Комітет не розглядає ніяких повідомлень від будь-якої особи відповідно до цієї статті, якщо не упевниться в тому, що:

a) це ж питання не розглядалося і не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду чи врегулювання;

b) дана особа вичерпала всі наявні внутрішні засоби правового захисту; це правило не діє в тих випадках, коли застосування таких засобів, на думку Комітету, невиправдано затягується чи швидше за все не забезпечить ефективного захисту цій особі.

4. З урахуванням положень пункту 2 цієї статті Комітет доводить будь-яке повідомлення, подане йому відповідно до цієї статті, до відома Держави-учасниці цієї Конвенції, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 і яка нібито порушує ті чи інші положення цієї Конвенції. Протягом шести місяців держава, що одержала повідомлення, представляє Комітету письмові пояснення чи заяви, що роз’ясняють це питання і будь-які заходи, якщо такі є, що, можливо, були вжиті цією державою.

5. Комітет розглядає отримані відповідно до цієї статті повідомлення з урахуванням всієї інформації, представленої йому даною особою чи від її імені і зацікавленою Державою-учасницею.

6. При розгляді повідомлень, що передбачаються цією статтею, Комітет проводить закриті засідання.

7. Комітет представляє свої міркування відповідній Державі-учасниці й особі.

8. Положення цієї статті набувають чинності, коли десять Держав-учасниць цієї Конвенції зроблять заяви відповідно до пункту 1 цієї статті. Такі заяви здаються Державами-учасницями на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй, який передає їхні копії іншим Державам-учасницям. Заяву може бути в будь-який час анульовано шляхом повідомлення Генерального секретаря. Таке анулювання не повинно завдавати шкоди розгляду будь-якого питання, що є предметом повідомлення, уже переданого відповідно до цієї статті; ніякі наступні повідомлення, що направляються будь-якою особою чи від її імені, не приймаються відповідно до цієї статті після одержання Генеральним секретарем повідомлення про анулювання заяви, якщо відповідна Держава-учасниця не зробила нової заяви.

Стаття 78

Положення статті 76 цієї Конвенції застосовуються без шкоди для будь-яких процедур врегулювання спорів чи розгляду скарг в області, яку охоплює ця Конвенція, викладених в установчих документах Організації Об’єднаних Націй та її спеціалізованих установ чи у прийнятих ними конвенціях, і не перешкоджають Державам-учасницям застосовувати будь-яку процедуру для врегулювання спорів відповідно до міжнародних угод, що діють у відносинах між ними.

Частина VIII
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 79

Ніщо в цій Конвенції не стосується права кожної Держави-учасниці встановлювати критерії, які регулюють допуск робітників-мігрантів і членів їхніх родин. Щодо інших питань, які стосуються їхнього правового становища і режиму як робітників-мігрантів і членів їхніх родин, Держави-учасниці дотримуються обмежень, встановленим у цій Конвенції.

Стаття 80

Ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитися як применшення значення положень Статуту Організації Об’єднаних Націй і статутів спеціалізованих установ, що визначають відповідні обов’язки різних органів Організації Об’єднаних Націй і спеціалізованих установ щодо питань, розглянутих у цій Конвенції.

Стаття 81

1. Ніщо в цій Конвенції не стосується більш широких прав чи свобод, наданих робітникам-мігрантам і членам їхніх родин в силу:

а) закону чи практики Держави-учасниці; чи

b) будь-який двосторонній чи багатосторонній договір, що чинний для відповідної Держави-учасниці.

2. Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі осіб чи окремим особам будь-яке право брати участь у будь-якій діяльності чи чинити будь-як дії, що завдавали б шкоди будь-яким правам чи свободам, викладеним у цій Конвенції.

Стаття 82

У правах робітників-мігрантів і членів їхніх родин, передбачених цією Конвенцією, не може бути відмовлено. Здійснення тиску на робітників-мігрантів і членів їхніх родин у будь-якій формі, з тим, щоб вони зреклися чи відмовилися від будь-якого з вищезгаданих прав, не дозволяється. Обмеження прав, визнаних у цій Конвенції, внаслідок будь-якого договору не допускається. Держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення дотримання цих принципів.

Стаття 83

Кожна Держава-учасниця цієї Конвенції зобов’язується:

a) забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої, визнані в цій Конвенції, порушено, ефективні засоби правового захисту, навіть якщо це порушення було зроблено особами, що діяли в офіційній якості;

b) забезпечити, щоб позов будь-якої особи, що вимагає такого захисту, був розглянутий і щоб по ньому було винесене рішення компетентною судовою, адміністративною чи законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою Держави, і розвивати можливості судового захисту;

c) забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються.

Стаття 84

Кожна Держава-учасниця зобов’язується вживати законодавчі й інші заходи, необхідні для здійснення положень цієї Конвенції.

Частина IX
ПІДСУМКОВІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 85

Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй призначається депозитарієм цієї Конвенції.

Стаття 86

1. Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами. Вона підлягає ратифікації.

2. Ця Конвенція відкрита для приєднання будь-якою державою.

3. Ратифікаційні грамоти чи документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 87

1. Ця Конвенція набуває чинності в перший день місяця після закінчення трьох місяців з дати здачі на зберігання двадцятого документа про ратифікацію чи приєднання.

2. Для кожної Держави, що ратифікує цю Конвенцію чи приєднується до неї після набуття нею чинності, Конвенція набуває чинності в перший день місяця після закінчення трьох місяців з дати здачі на зберігання цією державою свого документа про ратифікацію чи приєднання.

Стаття 88

Держава, що ратифікує цю Конвенцію чи приєднується до неї, не може виключати застосування будь-якої її частини чи, без шкоди для статті 3, виключати її застосування щодо якої-небудь окремої категорії робітників-мігрантів.

Стаття 89

1. Кожна Держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію не раніше, ніж через п’ять років після набуття Конвенцією чинності для даної держави шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.

2. Така денонсація набуває чинності в перший день місяця після закінчення дванадцяти місяців з дати одержання повідомлення Генеральним секретарем Організації Об’єднаних Націй.

3. Така денонсація не звільняє Державу-учасницю від її зобов’язань відповідно до цієї Конвенції щодо будь-якої дії чи бездіяльності, що мало місце до дати набуття денонсацією чинності, і денонсація не завдає будь-якої шкоди подальшому розгляду будь-якого питання, що до дати вже знаходився на розгляді Комітету.

4. Після набуття денонсацією чинності Держави-учасниці Комітет не приступає до розгляду будь-якого нового питання щодо цієї Держави.

Стаття 90

1. Після закінчення п’яти років після набуття чинності цією Конвенцією прохання про перегляд цієї Конвенції може бути внесено в будь-який час будь-якою Державою-учасницею шляхом письмового повідомлення на ім’я Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй. Генеральний секретар передає потім будь-які запропоновані зміни Державам-учасницям із проханням повідомити йому, чи висловлюються вони за скликання конференції Держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення щодо них голосування. Якщо протягом чотирьох місяців з дати такого послання щонайменше одна третина Держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає конференцію під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-які зміни, прийняті більшістю Держав-учасниць, що є присутніми і беруть участь у голосуванні, представляється на затвердження Генеральній Асамблеї.

2. Виправлення набувають чинності після затвердження їх Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй і прийнятті їх більшістю двома третинами Держав-учасниць цієї Конвенції відповідно до їхніх конституційних процедур.

3. Коли зміни набувають чинності, вони стають обов’язковими для тих Держав-учасниць, що їх прийняли, а для інших Держав-учасниць залишаються обов’язковими положення цієї Конвенції і будь-які попередні зміни, що ними прийняті.

Стаття 91

1. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй одержує і розсилає всім державам тексти застережень, зроблених державами під час підписання, ратифікації чи приєднання.

2. Застереження, не сумісні з об’єктом і цілями цієї Конвенції, не допускається.

3. Застереження може бути знято в будь-який час шляхом відповідного повідомлення, направленого на ім’я Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, який потім сповіщає про це всім Державам-учасницям. Таке повідомлення набуває чинності з дня його одержання.

Стаття 92

1. Будь-який спір між двома чи декількома Державами-учасницями щодо тлумачення чи застосування цієї Конвенції, який не вирішено шляхом переговорів, передається на прохання одного з них на арбітражний розгляд. Якщо протягом шести місяців з дати подачі заяви про арбітражний розгляд сторонам не вдалося дійти згоди щодо організації арбітражного розгляду, кожна з цих сторін може передати даний спір до Міжнародного Суду шляхом подачі заяви у відповідності зі Статутом Суду.

2. Кожна Держава-учасниця може під час підписання чи ратифікації цієї Конвенції чи приєднання до неї заявити про те, що вона не вважає себе зв’язаною зобов’язаннями, що містяться в пункті 1 цієї статті. Інші Держави-учасниці не вважають себе зв’язаними положеннями пункту 1 цієї статті щодо будь-якої Держави-учасниці, що зробила подібну заяву.

3. Кожна Держава-учасниця, що зробила заяву відповідно до пункту 2 цієї статті, може в будь-який час анулювати свою заяву шляхом повідомлення Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 93

1. Ця Конвенція, тексти якої англійською, арабською, іспанською, китайською, російською і французькою мовами є автентичними, здається на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй.

2. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй передає засвідчені копії цієї Конвенції всім державам.

НА ПОСВІДЧЕННЯ ЦЬОГО ті, що нижче підписалися повноважні представники, уповноважені на те належним чином своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію.

 

 

Запити надсилати на адресу:

Centre for Human Rights
United Nations Office at Geneva
8-14, Avenue de la Paix
1211 Geneva 10, Switzerland

New York Office:
Centre for Human Rights

United Nations

New York, N.Y. 10017

USA

Видання підготовлене Харківською правозахисною групою

Довідкове видання

Права робітників-мігрантів

Виклад фактів № 24

Відповідальний за випуск Євген Захаров

Переклад Ніна Кусайкіна

Редактор Ірина Рапп

Художнє оформлення Борис Захаров

Комп’ютерна верстка Олег Мірошниченко


Наклад 1000 прим.

Розповсюджується безкоштовно

Замовлення надсилати на адресу:

61002, Харків-2, а/с 10430 або root@khpg.org

Харківська правозахисна група
61002, Харків, а/с 10430

root@khpg.org
www.khpg.org


Надруковано на обладнанні Харківської правозахисної групи
61002, Харків, вул. Іванова, 27, кв. 4

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори