пошук  
версія для друку
27.04.2006 | Сергій Грабовський
джерело: www.pravda.com.ua

Хтось мав першим вийти на Майдан

   

20 років тому вибухнув 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС. А рівно 18 років тому у Києві відбулася подія, яка мала безпосередній стосунок як до Чорнобильської катастрофи, так і до того, що сталося у близькому майбутньому - до унезалежнення країни, до появи в ній громадянського суспільства і вільної преси, зрештою, до Майдану, духом якого так охоче клянуться сучасні політики.

18 років тому понад півсотні членів Українського культурологічного клубу вийшли на київську площу Жовтневої революції, яка тепер зветься Майданом Незалежності.

Панове, то був радянський Київ з його традиційно специфічним політичним режимом, де місцеві ставленики Кремля охоче копіювали все найгірше, що діялося у "союзному центрі", але дуже неохоче наслідували якісь позитивні речі.

Це у Москві навесні 1988-го вже буяла перебудова. І коли ортодоксальна комуністка Ніна Андреєва з подачі деяких членів політбюро виступила зі своєю статтею "Не могу поступиться принципами" все, що було живого і чесного, піднялося на захист щойно здобутої ще неповної, але бодай напівсвободи слова.

У Києві ж усе ще владарював, здавалося, вічний Володимир Васильович Щербицький.

Писати по-старому дозволялося про "окремі недоліки". Анекдотично, але факт: коли до Києва приїхала рок-група "Машина времени", то окремі запитання журналіста в розлогому телевізійному інтерв’ю з Андрієм Макаревичем були прочитані іншим голосом. В останній момент начальство вирішило замінити надто радикальні журналістські вислови, а самого інтерв’юера, очевидно, не було під рукою.

Письменницькі часописи почали потроху друкувати розвідки про кризу національної культури та твори літераторів доби "розстріляного Відродження". Звісно, з числа тих, хто бодай позірно, але погоджувався з комуністичними ідеями. "Буржуазні націоналісти" ж минулих днів продовжували перебувати у списку тих, кого можна було згадувати лише з лайливими епітетами.

Але зміни таки були: вже не відправляли до Мордовії та Сибіру "націоналістів" сучасних - ставлю це слово у лапки, що до зазначеної категорії втрапляли у ті часи і справжні націоналісти, і великодержавні українські шовіністи, і соціал-демократи, і ліберали, і навіть ті комуністи, які хотіли жити "за Леніним".

Їх "лише" виганяли з роботи, били, кидали за ґрати на 15 діб. Але навіть такого послаблення було досить, щоб спонтанно почали проростати справжні паростки того, що ми сьогодні називаємо громадянським суспільством; з’явився Український культурологічний клуб.

Це була легальна, публічна, хоча й незареєстрована владою організація. З цією організацією влада вела боротьбу, даючи їй гнівну відсіч на шпальтах партійної преси – за активної підтримки "трудового народу".

І от у цій атмосфері активісти створеного 1987-го року Українського культурологічного клубу – "неформального" об’єднання, ядро якого становили кілька десятків інакодумців та недавніх політв’язнів різного віку, - вирішили відзначити другі роковини Чорнобильської трагедії маніфестацією у центрі Києва.

Не будемо переповідати обставини цієї демонстрації. Відішлемо читача до спогадів Інни Набоки "Як ми вийшли на свій Майдан" (maidan.org.ua/static/mai/1145982519.htlm) Власне, писала про цю демонстрацію й "Українська правда", коли Вахтанг Кіпіані згадував про Сергія Набоку, котрий був не тільки головою УКК та одним із ініціаторів маніфестації, а й примудрився народитися саме 26 квітня.

У рік, про який ідеться, Набоці виповнилося 33 роки. І відзначив цей день він справді гідно: на Майдані, а потім – за ґратами райвідділу радянської міліції...

Проте мова про інше. Про непоціновану мужність і про забронзовілу підлість.

У спогадах Інни Набоки, як і у інших учасників акції, є згадка про те, як мати Сергія журналістка Катерина Зеленська після початку арештів серед демонстрантів прибігла до спілки письменників – а там якраз проходило чи то засідання, чи то конференція, присвячена Чорнобилю, - і пробилася на трибуну, закликаючи на допомогу – мовляв, там ні за що хапають наших дітей!

Катерина Зеленська сподівалася, що знані українські радянські письменники – то справді совість нації, яка не може байдуже ставитися ані до наслідків Чорнобиля, ані до владної сваволі. Тим більше, що публічний демарш – якби, наприклад, з десяток-другий орденоносців і лауреатів спустився за 10 хвилин на площу Жовтневої революції - нічим істотним письменникам не загрожував.

Ну, пересунули б комусь чергову книгу у видавничому плані на рік. Ну, не дозволили б на якийсь час друкуватися в пресі. Так друкувалися б у Москві, де заборони, по суті, вже не діяли.

Але та "совість" трохи поремствувала у залі письменницького будинку, і все. Зате були там присутні іноземні кореспонденти, ймовірно, саме їхня присутність і не дала владі розгорнути масштабні репресії проти учасників демонстрації.

Зате потім, коли це стане безпечно, скільки тих літераторів дертиме на собі вишивану сорочку, розповідаючи про свій патріотизм! Й одержуючи з того таку-сяку матеріальну вигоду...

...Так, вони були першими. Ми навмисно не називаємо прізвищ учасників маніфестації, бо рішення ухвалювалося спільно, і ті, хто вийшов тоді на Майдан, зараз називають серед ініціаторів хіба що Сергія Набоку – і тому, що він був головою УКК, і тому, що його вже три роки немає з нами.

Мабуть, якщо треба буде когось виокремити з числа учасників та організаторів акції, це краще зроблять вони. Ми ж ведемо мову про те, чи пам’ятає суспільство, а особливо така його специфічна частина, як влада незалежної України, про ту не таку й давню маніфестацію.

...А вже восени того ж 1988-го перший легальний мітинг у Києві під екологічними гаслами зібрав на площі перед Республіканським стадіоном понад 40 тисяч киян. А ще за кілька місяців одним з люблених для скандування гасел на суто політичних мітингах стало: "Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!".

Але і цей мітинг, і заснування товариства української мови, і постання Народного Руху, і студентське голодування на граніті, і проголошення незалежності, і "Україна без Кучми", і помаранчевий Майдан – все це буде потім. Але хтось мусив тоді, 18 років тому, коли ще незрозумілим було, в який бік повернуть події, творити це "потім".

Учасники тієї демонстрації, окрім одного, котрому судилося побути народним депутатом України першого скликання, не здобули в незалежній Україні високих посад. Ці посади дісталися здебільшого тим, хто був байдужим або ворожим щодо учасників маніфестації. Але це ще не так страшно.

Головне, - що, здається, про факт демонстрації 26 квітня 1988 року просто забули, - забули й тих, хто створював громадянське суспільство і клав підмурівок незалежності. Отаку маємо "специфіку" вітчизняної історії і таку "забудькуватість" наших верхів.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори