пошук  
версія для друку
08.07.2006

Права людини в Україні - 2005. IV. Право на приватність

   

1

Право на приватність гарантується Конституцією України. Зокрема, стаття 30 захищає територіальну приватність (недоторканність житла), стаття 31 – комунікаційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції), стаття 32 – інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а стаття 28 – деякі аспекти фізичної приватності («жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»).

Україна з 1997 року є учасницею Європейської конвенції з прав людини, яка є частиною національного законодавства і яка статтею 8 встановлює додатковий захист приватності.

Конституційні норми, які формулюють вичерпний перелік підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання, не отримали достатнього розвитку в законах і підзаконних актах. Доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання в право на приватність, обсягу та способів втручання, – є найбільш невирішеною проблемою в законодавчому регулюванні права на приватність, що породжує численні порушення цього права на практиці.

Відповідальність за порушення права на приватність передбачена як у кримінальному, так і цивільному й адміністративному законодавстві.

 

Комунікаційна приватність

Найбільша кількість порушень стосується комунікаційної приватності. Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет), чіткий строк, протягом якого здійснюється зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація має знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність.[1]

Протягом 2004 року політичне стеження в Україні набуло надзвичайно великих масштабів, і проблема стала публічною. Об’єктами стеження ставали народні депутаті, кандидати на посаду Президента, керівники органів державної влади.

10 серпня 2004 року в Криму народними депутатами України, що супроводжували кандидата в Президенти Віктора Ющенка, була помічена машина, яка стежила за кандидатом у Президенти. Міліція, що прибула на місце події, виявила в людини, затриманої на місці стеження, мікрофон направленої дії, апарати для підслуховування, фото- та відеотехніку. У машині зовнішнього спостереження було знайдено матеріали про стеження за Ющенком, різноманітне обладнання для стеження, 12 різних номерів для машини, офіційне завдання МВС України на стеження і перевірку. В інших документах, знайдених у цій самій машині, йшлося про ще одного кандидата в Президенти України – Наталію Вітренко.

Правоохоронні органи були активно задіяні у кампанії виборів Президента України на боці кандидата в Президенти Прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Органи внутрішніх справ здійснювали збір персональних даних про громадських активістів, безпідставно проводили їх масові затримання.[2]

Протягом 2004 року в Україні масово поширювалися записи телефонних розмов різних політиків. Зокрема, набули публічності записи розмов народного депутата України Давіда Жванії (у зв’язку із тимчасовим зникненням російського політика Івана Рибкіна), Президента Грузії Михаїла Саакашвілі (його розмова в ресторані, під час візиту в Україну, де він нібито назвав Ющенка ідіотом), керівників виборчого штабу провладного кандидата на посаду Президента Юрія Левенця, Сергія Клюєва, Олега Царьова із Головою Адміністрації Президента Віктором Медведчуком, Головою Центральної Виборчої Комісії Сергієм Ківаловим (про фальсифікацію результатів виборів).[3]

17 лютого 2005 року Голова Служби безпеки України Олександр Турчинов повідомив про порушення кримінальної справи за фактом незаконного прослуховування телефонних розмов лідерів колишньої опозиції, зокрема Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко.

Кримінальну справу було порушено за частиною 2 статті 359 Кримінального Кодексу України «Незаконне використання технічних засобів спостереження». За словами Голови СБУ, прослуховування опозиційних політиків здійснювалося незаконно й мало великі масштаби, а рішення про це ухвалювалося на найвищому рівні. До суду подавалися документи для отримання згоди на прослуховування особи, що мала проблеми із законом, і суд санкціонував такі дії. При цьому в поданих до суду документах указувалися телефонні номери інших осіб, що дозволяло прослуховувати будь-яку особу.

Олександр Турчинов повідомив, що в Україні необхідне обладнання для прослуховування мають різні державні органи, зокрема Міністерство внутрішніх справ, Державна прикордонна служба, Податкова міліція Державної податкової адміністрації, Департамент виконання покарань, розвідувальні органи.[4]

9 квітня 2005 року Голова Верховної Ради України Володимир Литвин заявив, що готовий надати докази стеження за ним і прослуховування його розмов. За його словами, після завершення виборів він отримав підтвердження, що за ним велося стеження, і особи, які його здійс­нювали, продовжують займати ті ж самі посади.[5] Володимир Литвин повідомив, що вже за нової влади у державі ним було «зафіксовано людей, прізвища, номери посвідчень, номери машин».

Широкого розголосу у світі набула ситуація із записами розмов у кабінеті колишнього Президента України Леоніда Кучми. На аудіозаписах, які зберігає колишній охоронець Президента Микола Мельниченко, є дані про можливу причетність керівників держави до скоєння тяжких злочинів, але так само інформація, що може становити державну таємницю. Прослуховування кабінету Президента України здійснювалося незаконно. У той же час, зафіксовані дані можуть дати важливу інформацію для розкриття злочинів. В Україні тривають дискусії політиків про те, чи має стати публічним весь архів записів Миколи Мельниченка.

У березні 2006 року представники виборчого блоку «Наша Україна» Роман Зварич, Роман Безсмертний та Петро Порошенко публічно заявили, що колишній Голова Служби безпеки України Олександр Турчинов використовував службове становище для контрою за телефонним спілкуванням за участю посадових осіб органів державної влади. Зокрема, за словами Романа Безсмертного, були поширені стенограми телефонних розмов за його участю. Крім того, здійснювалося прослуховування міждержавних переговорів. Олександр Турчинов заперечив усі звинувачення в здійсненні незаконного прослуховування політиків і посадових осіб вищих органів державної влади. Проте СБУ публічно підтвердила факти незаконного прослуховування, а Генеральна прокуратура України порушила з цього приводу кримінальну справу.

Слід зазначити, що за ЖОДНЕ із цих порушень приватності винуваті не були покарані. Принаймні громадськості такі випадки невідомі. Більше того, відповідно до офіційних даних Державної судової адміністрації протягом 2005 року за статтею 159 ККУ «Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації» не було засуджено жодної особи. Жодної особи не було засуджено за останні три роки й за статтею 163 ККУ «Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер». А за порушення недоторканності приватного життя (стат­тя 182 ККУ) було засуджено одну особу в 2004 р., не було засуджено жодної в 2003 та 2005 рр. Усі ці дані свідчать про відсутність адекватного захисту приватності.

Точні дані про обсяги прослуховування телефонних розмов в Україні не відомі, оскільки офіційна статистика державними органами не надається. Проте стало відомо, що в 2002 році судами надано понад 40 000 санкцій. Офіційно підтверджено, що у 2003 році Апеляційний суд найменшої в Україні Чернівецької області надав 823 дозволи на зняття інформації з каналів зв’язку.[6] За інформацією Генерального прокурора кількість таких дозволів у 2005 році перевищила 11 тисяч ще у вересні, а результати прослуховування були використані лише у 40 випадках.[7]

З огляду на поширення все більше фактів прослуховування та стеження за політиками та бізнесменами Українська Гельсінська спілка з прав людини 21 липня 2005 року поширила відкритий лист Президентові України, Голові Верховної Ради України, Прем’єр-міністрові України та Голові служби безпеки України, на яке деякі з них відповіли, що розуміють нашу стурбованість, але пропоновані заходи суперечать закону про оперативно-розшукову діяльність і роблять її неможливою. А трохи пізніше в новій версії «Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» (затверджений Наказом СБУ за №440 від 12.08.2005 р.) з’явився п. 4.4.8., який засекречує статистичні відомості про оперативну-розшукову діяльність. На нашу думку, це зроблено з метою приховати реальні масштаби таємного стеження й уникнути розгляду питання про ефективність оперативно-розшукової діяльності. На всі інформаційні запити правозахисників у другій половині 2005 року до апеляційних судів щодо кількості дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку були отримані відмови з посиланням саме на цей пункт ЗВДТ.

Виникає логічне питання, чому ці вимоги, встановлені Європейським судом з прав людини ще у 70-х роках минулого століття є аксіомою для західних демократій і є неможливими для української влади?

 

Необхідно ввести незалежний контроль за зняттям інформації з каналів зв’язку (в т.ч. прослуховування телефонів) органами державної влади[8]

За минулі півроку в Україні систематично виникають скандали з приводу зняття інформації з каналів зв’язку (зокрема, прослуховування телефонів, мобільних телефонів, контроль над електронною поштою та Інтернет-комунікаціями тощо) відомих громадян. Практично кожного тижня оприлюднюються відомості про незаконне прослуховування вищих посадових осіб. Нагадаємо, що зняття інформації з каналів зв’язку як засіб оперативно-розшукової діяльності може застосовуватися тільки у випадках, коли йдеться про тяжкі або особливо тяжкі злочини.

Значна частина цих повідомлень стосуються минулого, зокрема, подій до обрання нового Президента країни. Проте, ми глибоко переконані, що, змінюючи людей на посадах, і не змінюючи систему прослуховування в країні, неможливо досягти успіхів у цій сфері й уникнути незаконних прослуховувань бізнесменів, політичних і громадських діячів.

Необхідні системні зміни у сфері оперативно-розшукової діяльності. Для цього необхідно перш за все змінити українське законодавство. У відповідності до практики Європейського суду з прав людини та позитивної практики європейських демократичних країн необхідно запровадити, щоби:

1.  Зняття інформації з каналів зв’язку (в т.ч. прослуховування) мало бути крайнім заходом (в Україні в минулі роки видано близько 40 тисяч санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку, що приблизно в 40 раз більше, ніж у США; крім того, відповідні отримані матеріали насправді дуже рідко використовуються як доказ у суді).

2.  Зняття інформації з каналів зв’язку має проводитися протягом обмеженого терміну, визначеного в санкції суду (на сьогодні, максимальний термін не визначений законом, тобто за людиною можуть стежити без обмеження часу).

3.  Правоохоронний орган, що здійснював зняття інформації з каналів зв’язку, має обов’язково протягом 10 днів після закінчення стеження повідомити особу, за якою стежили, для того, щоби вона могла оскаржити ці дії правоохоронців у суді (на сьогодні більшість людей ніколи не дізнаються, що їх комунікації контролюються і за ними стежили, що порушує їхнє право на приватне життя).

4.  Необхідно запровадити незалежний контроль за проведенням електронного стеження з боку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або іншого органу влади, що не належить до правоохоронних.

5.  Необхідно запровадити щорічний звіт правоохоронних органів про використання оперативно-розшукових заходів, які порушують права людини (зняття інформації з каналів зв’язку, негласний обшук), у якому обов’язково зазначаються загальна кількість наданих дозволів, їхня систематизація за підставами та аналіз ефективності таких заходів.

Ми вважаємо, що без прийняття цих законодавчих змін безпідставне стеження за громадянами буде тривати й надалі. Принаймні, про це свідчить досвід демократичних країн, які багато років тому позбулися цієї важливої проблеми.

Більшою мірою це питання можна вирішити за допомогою прийняття проекту Закону № 4042-1 від 2 червня 2005 року «Про перехоплення телекомунікацій» (поданий народними депутатами України В.Лебедівським, О. Єдіним, О. Климпушем та А. Шкілем). Проте його прийняття активно блокується правоохоронцями, зокрема СБУ. Крім цього необхідно також внести зміни до Кримінально-процесуального кодексу України, Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та низку інших законів України. До сьогодні не існувало політичної волі щодо прийняття цих змін. Видається, коли всі сторони політичного процесу стають жертвами необґрунтованого контролю їхніх комунікацій (в т.ч. прослуховування телефонів, мобільних телефонів, перегляд електронної пошти тощо), вони мали би припинити подібну ганебну практику.

Тільки створення системи незалежного контролю за прослуховуванням телефонів та іншими формами електронного стеження може позбавити Україну від такої ганебної практики втручання в приватне життя громадян та незаконного контролю комунікацій бізнесменів, громадських і політичних діячів.

Екс-Голова РНБОУ Петро Порошенко в інтерв’ю газеті «Сегодня» в жовтні 2005 року прямо використав аргументи правозахисників:

«В СБУ же все внутри, без оформления, как слушали так и слушают... Это невообразимо, когда в США за год выдается тысяча разрешений на «прослушку», а у нас – 40 тысяч, причем в качестве доказательств в суде используется лишь... сто! Обвинительных приговоров на базе этих материалов, дай Бог, чтобы 15-20 в год! Вот это эффективность! Я предложил Турчинову, чтобы максимальный период прослушивания не превышал трех месяцев, потому что иначе рискуют судьи, штампующие разрешения и не имеющие возможности проанализировать переданные материалы. Однако, если в результате окажется, что человек невиновен, сообщите ему о том, что его прослушивали и гарантируйте, что все материалы будут уничтожены. Видели бы вы реакцию Турчинова: «Да как можно, вы уничтожаете всю оперативную работу».

Президент України 7 листопада 2005 року видав Указ №1556/2005 «Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів», проте він надалі покладається на інституційні зміни в правоохоронних органах, а не на встановлення процесуальних гарантій від зловживань. Такі заходи видаються поверховими. Передача «прослуховування» громадян одному органу, у даному разі СБУ, не вирішить питання, що видно з наведеної вище цитати. Тому УГСПЛ виступила із відкритим листом до Президента та Прем’єр міністра України щодо недоцільності створення спеціального зв’язку для чиновників.[9] Один із наших аргументів – неефективність цього заходу, оскільки й до цього часу СБУ часто прослуховувало політиків. Але, окрім цього, слід забезпечувати приватність не тільки чиновників, але й УСІХ громадян.

Жоден із наведених заходів, на нашу думку, не призведе до поліпщення ситуації, оскільки не враховує позитивну практику інших країн та стандарти, визначені Європейським судом з прав людини.[10]

 

Указ Президента України №1556/2005

«Про додержання прав людини під час проведення оперативно-тех­ніч­них заходів» (витяг)[11]

1. Кабінету Міністрів України у чотиримісячний строк:

  подати до Верховної Ради України пропозиції про внесення змін до законодавчих актів України щодо забезпечення додержання конституційних прав громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів;

  ужити заходів щодо утворення Служби спеціального зв’язку та захисту інформації України як центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом, визначивши основними її завданнями реалізацію державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, забезпечення функціонування державної системи урядового зв’язку, Національної системи конфіденційного зв’язку, криптографічного та технічного захисту інформації;

  затвердити за погодженням із Верховним Судом України і Генеральною прокуратурою України єдину інструкцію про порядок отримання підрозділами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дозволів на проведення відповідних заходів та використання одержаних при цьому матеріалів;

  привести свої рішення у відповідність із цим Указом.

2. Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державній податковій адміністрації України, Державному департаменту України з питань виконання покарань переглянути у тримісячний строк чинний порядок здійснення оперативно-техніч­них заходів, що зачіпають права людини на недоторканність житла, таємницю листування та телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя, та внести відповідні зміни до відомчих нормативно-правових актів.

3. Міністерству внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державній податковій адміністрації України, Державному департаменту України з питань виконання покарань узагальнити у тримісячний строк інформацію про наявність засобів для проведення оперативно-тех­нічних заходів зі зняття інформації з каналів зв’язку під час здійснення контр­розвідувальної та оперативно-розшукової діяльності і вжити заходів щодо передачі цих засобів в установленому порядку Службі безпеки України.

4. Міністерству юстиції України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України, Службі зовнішньої розвідки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державній податковій адміністрації України, Державному департаменту України з питань виконання покарань забезпечити безумовне додержання конституційних вимог щодо застосування негласного проникнення до житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, інших технічних засобів одержання інформації.

5. Службі безпеки України разом із Міністерством транспорту та зв’язку України розробити і затвердити до 1 січня 2006 року технічні вимоги до засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, необхідних для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів на телекомунікаційних мережах.

6. Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України підвищити рівень роботи з виявлення, запобігання та припинення фактів придбання чи використання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного одержання інформації суб’єктами, яким не надано права на проведення оперативно-розшукової діяльності.

7. Главі Секретаріату Президента України внести пропозиції щодо призначення Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України та забезпечити здійснення ним контролю за додержанням конституційних прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності органів і підрозділів Служби безпеки України, а також контроль за відповідністю Конституції і законам України виданих зазначеною Службою норматив­но-правових актів, які регулюють державні організації і проведення оперативно-розшукових заходів.

 

Інформація про цікаву нову сучасну форму стеження, що також здійснюється з порушенням права на приватність, з’явилася цього року під час судового засідання у справі щодо вибухів на ринку Троєщина в Києві.[12] Під час судового засідання був допитаний працівник компанії «Український мобільний зв’язок» (UMC) Микола Павлюк. З його слів можна зробити деякі висновки.

«У структурі компанії існує спеціальний підрозділ – відділ безпеки. Головна функція цього підрозділу — надання інформації правоохоронним органам.

Компанія фіксує номер базової станції та конкретної її антени, з якої було виконано з’єднання з вашим мобільним телефоном. У термін «з’єднання» в даному випадку включаються вхідні дзвінки, вихідні дзвінки, відправлені й отримані SMS та MMS повідомлення, дзвінки, при яких абонент «не підняв трубку». Базові станції в межах міста розташовані в середньому на відстані 200 — 1000 метрів. Кожна антена базової станції має такий параметр, як азимут, тобто головний напрямок. На основі даних про з’єднання, за словами представника UMC, можна з точністю до декількох сот метрів визначити місцезнаходження абонента. І таку інформацію у компанії називають суто технічною й конче необхідною для врегулювання питань взаєморозрахунків з іншими операторами зв’язку та абонентами. Правда, як саме ця інформація може впливати на грошову сферу, представник компанії пояснити не зміг.»

Кожен телефон має свій індивідуальний emei-код, за яким фактично можна контролювати переміщення абонента, а також усі інші дії абонента, що здійснюються через телефон. Отримати подібну «технічну» інформацію в компанії працівник правоохоронних органів може без санкції суду, оскільки це не є записом розмов, а лише за запитом слідчого або оперативного працівника. Більше того, суди вважають допустимим використовувати таку «технічну» інформацію, як підтвердження факту перебування особи в певний момент у певному місці.

Без сумніву, що й інші оператори займаються такою ж діяльністю з правоохоронними органами.

Наявна очевидна прогалина в законодавстві щодо захисту приватності особи.

Служба безпеки України виступає з ініціативами щодо розширення своїх повноважень, посилаючись на міжнародні принципи боротьби із тероризмом. З метою протидії так званому «комп’ютерному тероризму», ініціюються заходи щодо контролю за користувачами мережі Інтернет, регулюванню українського сегменту мережі. Так, СБУ, посилаючись на рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи боротьбт із тероризмом, виступала з ініціативами про розробку законопроектів «Про захист інформації у мережах передачі даних», «Про регулювання українського сегменту мережі Інтернет», «Про моніторинг телекомунікацій».[13]

Останній із наведених законопроектів став предметом широкої дискусії в 2003-2005 роках. Недержавні організації правозахисників, Інтернет-провайдерів, користувачів мережі, виступили із критикою пропозицій СБУ та розробили альтернативний законопроект «Про перехоплення телекомунікацій»[14] (проект № № 4042-1 у новій редакції від 2 червня 2005 року).

Законопроект, у розробці якого взяли активну участь «Інтернет-асоціація України» (ІнАУ), громадські організації «Українська Інтернет-спільнота» (УІС), Харківська правозахисна група та Український союз промисловців і підприємців (УСПП), передбачає створення системи автоматизованого дистанційного перехоплення телекомунікацій – захищеної телекомунікаційної мережі спеціального призначення, до якої підключені:

  технічні засоби перехоплення, які встановлюються безпосередньо на мережах операторів зв’язку;

  дозвільні термінали, встановлені в судових органах, які надають дозволи на перехоплення телекомунікацій;

  оперативні термінали, встановлені в оперативних підрозділах, які здійснюють оперативно-розшукову, контррозвідувальну, розвідувальну діяльність та досудове слідство;

  протоколюючі термінали, встановлені в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмана).

Особа, щодо якої застосовувалося перехоплення, повинна бути поінформована про терміни перехоплення і зміст перехопленої інформації. Крім цього, омбудсман повинен щорічно публікувати статистичну звітність про перехоплення телекомунікацій в Україні. Термін перехоплення не може перевищувати 6 місяців. Перехоплення застосовується винятково до фізичних осіб, які підозрюються в скоєнні або організації тяжких і особливо тяжких злочинів.

Тим часом, СБУ вносить через народних депутатів альтернативний законопроект. І фактично успішно блокує прийняття обох: парламент так і не розглянув ці законопроекти.

Проте, Служба безпеки України без визначеного законом права на таку діяльність активно й надалі просуває впровадження технічних можливостей для контролю за користувачами мережі Інтернет. Відповідно до Наказу №122 Державного комітету зв’язку від 17 червня 2002 року, надавати послуги з доступу до глобальних мереж передачі даних установам та організаціям, які отримують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, що є об’єктом державної власності, можуть лише Інтернет-провайдери, які встановили державну систему моніторингу (аналог російського СОРМ) і отримали відповідний сертифікат СБУ. Особливо негативно Інтернет-провайдери поставилися до вимоги СБУ встановлювати обладнання для моніторингу за власні кошти. Відділити трафік державного і недержавного користувача послуг і зробити його недоступним для моніторингу неможливо. Таким чином, автоматично всі клієнти кампаній, які погодилися на встановлення обладнання, стають об’єктами постійного моніторингу з боку СБУ.

Зміна влади в Україні в цьому питанні змін не принесла. Незважаючи на обіцянки скасувати Наказ №122, він і надалі лишається чинним. СБУ вже в 2005 році розсилає листи до державних установ з вимогами підключатися до «правильних» провайдерів:[15]

1.  СП «Інфоком»

2.  ТОВ «Глобал Юкрейн»

3.  ТОВ «Елвісті»

4.  ТОВ «УкрСат»

5.  ТОВ «Лакінет»

6.  ТОВ «Сітінет»

7.  ТОВ «Макет»

За даними експертів, СБУ незаконно вже перехоплює повідомлення та здійснює постійне стеження за близько 50 % українського трафіку. При цьому рівень стеження зростає на регіональному рівні до 90%, оскільки регіональним провайдерам важче суперечити СБУ.

Міністерство юстиції України у відповідь на звернення Інтернет Асоціації України з приводу законності видання Держкомзв’язку Наказу 122 визнало його законність, а пізніше, 23 листопада 2005 року, у відповідь на звернення УГСПЛ з того самого приводу, визнало його незаконним[16]:

«Одночасно стосовно питання скасування наказу Державного комітету зв’язку від 17.06.2002 р. № 122 зазначаємо, що Мін’юст листом від 13.10.2005 року № 37229-24 запропонував Міністерству транспорту і зв’язку у 5-денний термін визнати таким, що втратив чинність, наказ Державного комітету зв’язку та інформатизації України від 17.06.2002 року № 122».

У разі неприведення вказаного Наказу у відповідність до чинного законодавства, Мін’юст обіцяв розпочати процедуру скасування рішення про державну реєстрацію зазначеного нормативно-правового акта згідно з Порядком скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів, занесених до державного реєстру, який затверджений наказом Міністерства юстиції України від 31.07.2000 року № 32/5.

Проте, Наказ № 122 не втратив чинності і продовжує діяти станом на квітень 2006 року.

Захист персональних даних

Україна не приєдналася до Конвенції Ради Європи № 108 «Про захист прав осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних». Проте, у 2005 році почала свою діяльність відповідна робоча група Міністерства юстиції України, у якій беруть участь недержавні організації, що працюють у сфері захисту права на приватність.

План заходів щодо виконання Плану дій Україна-ЄС на 2005 рік передбачав ратифікацію Конвенції № 108 і Додаткового протоколу до неї з одночасним внесенням необхідних змін до національного законодавства. Реалізація цих намірів перенесена на 2006 рік. Протягом 2005 року цією робочою групою був розроблений проект Закону України «Про захист персональних даних», що враховує положення згаданої Конвенції Ради Європи, Директиви 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних» від 24 жовтня 1995 року, Директиви 97/66 Європейського Парламенту і Ради щодо передачі персональних даних та захисту приватності у сфері телекомунікацій від 15 грудня 1997 року, а також Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи у сфері захисту персональних даних. Проект закону ще не внесений до парламенту.

У 2004 році активно обговорювалися пропозиції створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб, а також інших державних реєстрів, що містять персональні дані, зокрема реєстру виборців. 16 листопада 2004 року Верховна Рада України відхилила законопроект про реєстрацію фізичних осіб в Україні.

Проте раніше, незважаючи на відсутність законних підстав, Президент України своїм Указом від 30 квітня 2004 року № 500 «Про створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб» санкціонував створення та ведення Єдиного реєстру. Указом такі функції покладені на Міністерство внутрішніх справ на основі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (далі – ЄДАПС).

Для виконання робіт зі створення Єдиної Державної автоматизованої паспортної системи Міністерство внутрішніх справ України визначило приватну компанію «Корпорація «ЄДАПС». Таким чином, персональні дані, які громадяни України передавали державному органу, потім передавалися приватній структурі.

Президент України Віктор Ющенко своїм Указом від 10 березня 2005 року за № 457 анулював попередні рішення Президента Леоніда Кучми щодо створення «Єдиного державного реєстру фізичних осіб» (Указ Президента від 30 квітня 2004 року), а відтак – наміри запровадження паспорта нового зразка у вигляді пластикової картки.[17]

Відповідно до скасованого Указу Президента Кучми, паспорт громадянина України між обкладинкою і першою сторінкою мав містити сторінку машинозчитуваних даних (сторінка даних). На ній планувалося розмістити цифрове зображення власника паспорта, дані про тип паспорта, код держави, номер паспорта, ім’я, прізвище, громадянство, дату народження, персональний номер, стать, місце народження, дату видачі й орган, що видав паспорт, строк дії документа й підпис власника.

Президент України Віктор Ющенко доручив Секретареві Ради національної безпеки й оборони України Анатолію Кінаху підготувати засідання РНБОУ з питань удосконалення роботи, пов’язаної з виготовленням, оформленням і видачею паспортних документів та приведення їх до міжнародних стандартів системи реєстрації фізичних осіб. 23 лютого 2006 року за розпорядженням Секретаря РНБОУ було утворено відповідну робочу групу. Такий розвиток подій свідчить про те, що питання паспортної системи та реєстрації осіб віднесено до категорії таких, що впливають на національну безпеку.

Проте, незважаючи на відсутність законодавчого регулювання та скасування відповідних указів Президента, МВС і надалі продовжує створювати ЄДАПС, на це виділяються кошти в державному бюджеті та надалі видаються закордонні паспорти раніше встановленого зразка.

У жовтні МВС подало до Кабінету Міністрів України пакет документів з метою «...зробити картку громадянина України у вигляді пластикової картки зі вшитим електронним чіпом, який буде серйозно захищено, і чіп матиме номер картки, який буде єдиним для використання як у Податковій службі, так і в Пенсійному фонді. Чіп міститиме всю необхідну інформацію про людину, і, крім того, у цей чіп можна буде внести інформацію про наявність водійського посвідчення»[18].

У 2005 році ця ініціатива ще не почала реалізовуватися, хоча на практиці МВС уже давно її реалізує без жодних законних підстав.

У відповідь на таку ініціативу УГСПЛ надіслала звернення до Прем’єр-міністра України та розпочала збір підписів громадян під відкритим листом до влади. Було зібрано понад 100 підписів.[19] Правозахисники вимагали простих, на перший погляд, речей, котрі ніяк не може зрозуміти влада:

1) Щодо пластикової картки:

  прийняти Закон про захист персональних даних;

  виробництвом має опікуватися лише ДЕРЖАВНА структура;

  особа має мати можливість знати, які дані містить код картки та мати можливість їх змінити.

2) Щодо коду особи:

  різні коди мають використовуватися окремо, не допускається створення ЄДИНОГО коду для накопичення всієї інформації про особу;

  коди мають використовуватися ЛИШЕ для тих цілей, для яких вони були створені;

  їх використання має бути обумовлене в Законі про захист персональних даних.

На цей час основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України, є ідентифікаційний код, що надається Державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений – податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливими є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрація суб’єктом підприємницької діяльності тощо.

Тому, фактично, на практиці склалася адміністративна практика органів державної влади свідомого порушення Закону України про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податків і використання податкового номеру для інших цілей, не передбачених цим Законом.

Інші аспекти приватності

При здійсненні усиновлення українське законодавство не враховує інтересів усиновленої дитини. Таємниця усиновлення гарантується можливістю усиновителям дитини записати себе її батьками (стаття 229 Сімейного кодексу), змінити вказівку про місце її народження в межах 6 місяців і дату народження (стаття 230 Сімейного кодексу), а розкриття таємниці усиновлення тягне за собою кримінальну відповідальність (стаття 168 Кримінального кодексу України). Проте право дитини знати своїх біологічних батьків (стаття 7 Конвенції ООН про права дитини) та право на збереження своєї індивідуальності (стаття 8 Конвенції ООН про права дитини) цілком забуті. Навіть більше, закон містить положення про збереження таємниці усиновлення для самої дитини (частина 2 статті 226 Сімейного кодексу).[20]

Причому у 2005 році за даними Державної судової адміністрації за статтею 168 ККУ було засуджено 3 осіб за розголошення таємниці усиновлення (удочеріння), з них одна особа була працівником медичного закладу чи службовою особою, і такі дії спричинили тяжкі наслідки. При цьому поняття тяжкого наслідку в даній редакції Кримінального кодексу важко зрозуміти.

Проблемою залишається питання примусового медичного обстеження, а також втручання правоохоронних органів у сімейне життя осіб, що мають нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Наприклад, до цього часу правоохоронні органи подають до Держкомстату відомості про виявлених гомосексуалістів, ведуть їх облік, як групу ризику захворювання на СНІД [21]. У відповідь на інформаційний запит Вінницької правозахисної групи МВС України офіційно повідомило, що протягом 2005 року виявлено 131 гомосексуаліста в Україні (!).

Всеукраїнська мережа людей, що живуть із ВІЛ, повідомляє про численні факти розголошення медичного діагнозу ВІЛ-інфікованих осіб. ВІЛ-інфіковані особи втрачають можливість працевлаш­тування, доступу до соціальних послуг. У Сімферополі особа, якій помилково був поставлений і розголошений діагноз ВІЛ-інфекція, звернулася із позовом до суду.[22] У багатьох регіонах особам, які хворі на СНІД, видаються спеціальні посвідчення, що зводить нанівець таємницю такого діагнозу.

Європейська конвенція з прав людини вимагає не перешкоджати ніяким чином зверненню будь-якої особи в державі до Європейського суду з прав людини. Проте чинне законодавство України не передбачає конфіденційності для кореспонденцій, що направляються з місць позбавлення волі до Європейського суду в Страсбурзі. На сьогодні не переглядаються адміністративними органами установ виконання покарань лише листи, заяви, пропозиції та скарги, адресовані Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та прокуророві. Розроблений Мін’юстом законопроект пропонує зміни до Кримінально-виконавчого кодексу та Закону України «Про попереднє ув’яз­нення», які мають закріпити на законодавчому рівні заборону перегляду кореспонденції, що направляється з місць позбавлення волі до Європейського суду з прав людини.

Незважаючи на це, проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо забезпечення права засуджених на листування з Європейським судом з прав людини)» № 6038 від 12 серпня 2004 року був відхилений парламентом 11 січня 2005 року й спрямований на повторне перше читання. І лише в грудні 2005 року даний закон був прийнятий в цілому і набув чинності.

Зауважимо, що 11 березня 2006 року був виданий наказ №13 Державного департаменту України з питань виконання покарань «Про затвердження інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах», відповідно до пункту 1.7 якого на конверті вихідної кореспонденції проставляється штамп з повною адресою виправної колонії. На нашу думку, це непропорційне обмеження права на приватність засуджених та членів їх сімей. Наприклад, батько вже не буде писати з установи Департаменту листи синові, який проходить строкову службу в армії.

У лютому 2005 року Європейський суд з прав людини постановив рішення, яким визнав порушення Україною Статті 8 Європейської конвенції з прав людини та зобов’язав сплатити 8 тис. євро громадянинові України Ромуальду Новоселецькому, який проживає в Уссурійську (Росія). Гроші повинні бути виплачені за відшкодування збитків, завданих унаслідок пропажі речей з квартири Новоселецького в той час, як там з незаконного дозволу державної установи жила інша людина, та за відшкодування нематеріальних збитків, заподіяних унаслідок неможливості позивача і його родини протягом тривалого часу жити у своїй квартирі. Європейський суд з прав людини визнав, що внаслідок незаконного рішення Новоселецький змушений був жити з чужою родиною, чим було порушено його право на особисте та сімейне життя (право на приватність).[23]

Протягом 2005 року за даними Державної судової адміністрації до кримінальної відповідальності за статтею 162 Кримінального кодексу України «Порушення недоторканності житла» було притягнуто до відповідальності:

–  326 осіб за порушення частини першої цієї статті, що встановлює відповідальність за «незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян»;

–  44 особи за частиною другої цієї статті, що встановлює відповідальність за «ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування».

Парламент 22 грудня 2005 року прийняв Закон України «Про доступ до судових рішень». Державна судова адміністрація протягом 2006 року має запровадити поетапно інформаційну систему, яка зробить доступними через мережу Інтернет рішення українських судів. Раніше доступ до судових рішень мали лише особи, що були сторонами в конкретній справі. Один з основних аргументів противників відкритого доступу до судових рішень – це захист права на приватність учасників судового процесу. Тому Закон передбачає можливість знеособлення персональних даних.

У справах про застосування статті 8 Конвенції щодо України слід окремо відзначити порушення права на власне ім’я, що є частиною права на приватність. Ці питання були розглянуті судом у справі «Булгаков проти України», яку 22 березня 2005 року Європейським судом було визнано прийнятною для подальшого розгляду. У згаданій справі заявник, росіянин за походженням, скаржився на те, що записавши його ім’я в паспорті громадянина України як Дмитро, а не як Дмітрій, а по батькові Володимирович замість Владіміровіч, українські державні органи порушили його право на власне ім’я. На його думку, вимога «записувати його ім’я українською мовою», передбачена чинним законодавством, означає лише можливість його транслітерації буквами українського алфавіту, так як жодна норма не вимагає від національних органів замінювати ім’я або по батькові російського походження українськими еквівалентами. Заявник вважав, що таке втручання є незаконним навіть з позиції національного права («Bulgakov проти України», ухвала від 22 березня 2005 року).[24]

Верховна Рада України 6 вересня ухвалила в першому читанні Проект закону України «Про зміну імені фізичної особи» (проект № 7356 від 13 квітня 2005 року).

Рекомендації

1.  Прийняти Закон України «Про захист персональних даних», який має відповідати сучасним європейським стандартам захисту приватності;

2.  Ратифікувати Конвенцію Ради Європи №108.

3.  Прийняти Закон України «Про перехоплення телекомунікацій», який має передбачати незалежний контроль за діяльністю СБУ щодо зняття інформації з каналів зв’язку, оприлюднення щорічного звіту із знеособленими даними відносно зняття інформації з каналів зв’язку в порядку оперативно-розшукової діяльності.

4.  Єдина державна автоматизована паспортна система має запроваджуватися лише на законних підставах, із урахуванням положень Конвенції Ради Європи №108. Виробництвом документів, що підтверджують громадянство України, має опікуватися лише державна структура;

  Припинити практику протиправного використання ідентифікаційного коду платника податків для інших цілей, не передбачених законом. Особа повинна мати можливість знати, які дані містить код картки, та мати можливість їх змінити. Різні коди (класифікатори баз персональних даних) мають використовуватися окремо, виключно для тих цілей, для яких вони були створені; їх використання має бути обумовлено Законом про захист персональних даних.

5.  МВС має припинити немотивований збір уразливих персональних даних про особу (інформація про політичні переконання, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, тощо).

6.  Скасувати Наказ Держкомзв’язку №122 від 17 червня 2002 року та припинити втручання органів державної влади у діяльність учасників ринку Інтернет-послуг шляхом примушування до встановлення обладнання для перехоплення телекомунікацій.

7.  Скасувати ліцензування IP-телефонії.



1 Підготовлено Романом Романовим, директором програми «Верховенство права» Міжнародного Фонду «Відродження».

[1] «Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій» – Харків: Фоліо, 2005. – с.92. Доповідь доступна в Інтернеті за адресою: www.helsinki.org.ua.

[2] Автор має у своєму розпорядженні копії відповідних службових звітів.

[3] Докладний перелік таких випадків за 2004 рік, що були оприлюднені, доступний у розділі щодо приватності видання «Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій» – Харків: Фоліо, 2005. – с.92. Доповідь доступна в Інтернеті за адресою: www.helsinki.org.ua.

[4] Дивіться в Інтернеті: http://news.qs.kiev.ua/n/n3792.htm.

[5] Інтернет-видання «Подробности» http://www.podrobnosti.ua/power/security/2005/04/12/203781.html

[6] Євген Захаров. Оперативно-розшукова діяльність та приватність комунікацій. – В кн..: Свобода інформації та право на приват­ність в Україні, т.2. – Харків: Фоліо, 2004 – с.45-60

[7] Права людини, №28, 1-15 жовтня 2005 р.

[8] Заява УГСПЛ від 21 липня 2005 року.

[9] Текст звернення доступний в Інтернеті на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1129291524.

[10] Дивіться докладніше з цього приводу: European Court of Human Rights, Case of Klass and Others: Judgement of 6 September 1978, Series A No. 28 (1979). Malone v. Commissioner of Police, 2 All E.R. 620 (1979). See Note, Secret Surveillance and the European Convention on Human Rights, 33 Stanford Law Review 1113, 1122 (1981).

[11] Із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 16 січня 2006 року N 6/2006.

[12] Докладніше дивіться статтю «Мобільний громадянин. Без права на анонімність» в газеті «Дзеркало тижня» № 34 (562) від 3-9 вересня 2005 року. Доступно в Інтернеті на сайті газети: http://www.zn.kiev.ua/ie/show/562/51101/.

[13] Юридичний Вісник України від 26 січня 2002 року.

[14] Проект закону доступний на сайті парламенту: www.rada.gov.ua.

[15] Інтернет видання «Майдан» http://maidan.org.ua/static/news/1113766876.html.

[16] Повний текст відповіді доступний на сайті УГСПЛ http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1132741095.

[17] ДЗГ МВС України в Інтернеті: http://mvsinfo.gov.ua/official/2005/03/031805_1.html

[18] http://5tv.com.ua/newsline/179/0/12980/

[19] Докладніше дивіться в Інтернеті на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1130842348, http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id=1128526519.

[20] Право на повагу до особистого та сімейного життя: цивільно-правові аспекти в законодавстві і судовій практиці України. Н.Петрова. Європейська Конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л.Жуковської. – К.:ЗАТ «ВІПОЛ», 2004.- стор. 403.

[21] Звіт про результати роботи органів внутрішніх справ у боротьбі з проституцією, по виявленню груп ризику та результати їх обстеження на СНІД, затверджене Наказом Державного комітету статистики України від 10 грудня 2002 року № 436.

[22] Бюлетень «Наша жизнь», №1(5) 2004, C.27 www.network.org.ua

[23] Сторінка УГСПЛ в Інтернеті: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1109179619.

[24] Право особи на власне ім’я в сенсі статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Ірена Коваль. Доступно на сайті Міністерства юстиції України у розділі «Коментарі фахівців»: www.minjust.gov.ua.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори