MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

На захист волонтерського руху, — заява групи ‘Першого Грудня’Церковне підпілля, рух ‘Атеш’, неприязнь до вобли — дайджест російських протестівАвдіївку обстріляли, рух потягів обмеженоРада ухвалила правила дорожнього руху для осіб на інвалідних візкахРФ: Про ліквідацію Руху «За права людини». Заява Міжнародного МеморіялуЧому Україна рухається в ЄС, а судді і прокурори залишаються в радянському минулому?!Мінімум грошей, але хочеться мати власне житло: скільки коштують будинки в селах УкраїниОдин з лідерів татарського національного руху Рафіс Кашапов залишив РосіюВідкритий лист колишніх політв’язнів – учасників демократичного руху в Радянському Союзі у зв’язку з відкриттям в Москві пам’ятника жертвам політичних репресійПроблеми з порушенням права ВПО на реєстрацію у їх нерухомому майні на окупованій території потрібно вирішити якнайшвидче«Закон Савченко» - помилка чи рух вперед?Особливості правового режиму нерухомого майна у квазідержавах ЛНР і ДНРГромадська організація ініціює створення ради ексертів: "РУХ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ". Прес-релізЕтичні засади правозахисного руху в Україні 60–80-х рр. ХХ ст.Чи прозоро використовуються місцеві бюджети, та з яких коштів родичі владників стають магнатами з нерухомості?Виступ на круглому столі «Московська Гельсінкська група і значення Гельсінського руху в ретроспективі»Правозахисник оскаржив рішення Харківської міськради щодо обмеження руху мотоциклівУпочила в Бозі Світлана Кириченко – активна учасниця національно-визвольного і правозахисного руху 60–90-х роківВийшов з друку анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ, під загальною назвою «Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917–1925 рр.)»Москаль заборонив рух транспорту через лінію розмежування (документ)

Камінці з прослухачами або як захищають наш спокій прокуратура, спецслужби і влада в цілому

04.10.2006   
Інна Сухорукова

Останнім часом по Україні прокотилась хвиля дивних міжрелігійних конфліктів, яких не було навіть на початку буремних 90-х. Схаменулись якісь суто «канонічно православні», які начебто тільки тепер побачили себе не в «стерильному» духовному середовищі. О, дивина яка: в Україні є і Київський Патріархат, і УАПЦ, і католики, і греко-католики, і протестанти, і, навіть, жах який, буддисти! Доброго ранку, шановні канонічні друзі! Але щось таке на диво знайоме проглядає у цій нібито закінченій шизусі. Перш за все схожість і керованість «мероприятий». Ну просто, як за часи «совку» колективні заходи на підтримку Фіделя Кастро, або на не підтримку війни Америки у В’єтнамі. Чи ще десь.

З невеликою різницею в часі по східним, південним містам, і, навіть, в Чернігові панове «канонічні» православні організували пікетування храмів УАПЦ КП, «молебственные стояния» і «молебственные шествия». Всі їх дії і висловлювання на усіляких телеканалах і ефірах, як на крилах, летять під ст. 161 КК України. Але бачать це тільки юристи і правозахисники. Прокуратура і СБУ спить і дивиться сни, про що невідомо, бо ми їх не прослуховуємо, чесне слово!

Якби це все відбувалося перед черговими виборами, якби на чолі всіх цих пікетів і стоянь справді «стояла» пані Вітренко, або, на худий кінець, пан Корчинський – і питань не було б. У нас перед виборами і не таке стоїть! А щоб так, у мирний час?! Ті, хто не застав радянські часи, мене не зрозуміють. А ті, хто застав, та ще й мав нагоду із КГБ поспілкуватися, думаю, зрозуміють миттєво. Коли раптом з’являється щось організоване і кероване бозна ким, і ніхто йому не перешкоджає робити бозна що, а Прокуратура і СБУ досить дружньо дивляться у небо, починаєш згадувати російські камінці з прослушками для іноземних шпигунів.

Зараз у канонічних перерва на Кашпіровського. От не до вподоби він їм. Мені, між іншим, теж. Але я не в такому захваті від цієї персони, щоб бігти його пікетувати. Не буду же я гаяти час, щоб пікетувати усе і усіх, що мені не до вподоби. А робити коли? А вдома справи є? А відпочити хочеться? Отож. А є люди, які знаходять і «час», і «натхнення». То і думаєш мимоволі, а чи не робота у них така? І хто за цю роботу платить? І чому влада жодним чином не реагує? Бо, як ви зараз побачите, в інших випадках наша влада поводить себе зовсім інакше!

Років три тому до нас звернулись представники руху Фань-Лунь-Гун. Це не релігійний рух, який дуже поширений, і через це переслідується у Китаї.

Рух цей абсолютно мирний і нічого крім здорового образу життя, любові і терпіння не пропагує. По суті – це різновидність руху Цю-Гун, тільки базується на сучасній філософії. Вони вчать, що Всесвіт базується на трьох духовних стовпах, якими є Любов, Терпіння і Істина. А істина в Китаї, звісно, одна – це комунізм, який з поширенням іншої істини хоч і невинної, хоч і мирної – жити разом не хоче. І пішли бідолашні китайські послідовники Фань-Лунь-Гун у страшні концтабори на катування, муки і загибель. Але це окрема, особисто болюча для мене тема, бо реакція так званих розвинених демократій на те, що робиться у Піднебесній, настільки ж неадекватна, наскільки вона була такою в 30-ті роки у 20-го сторіччя на геноциди, вчинені Сталіним і Гітлером.

Але зараз ми про своє, про рідне. Так от. Не встигли українські прихильники Фань-Лунь-Гун вийти на якусь суто мирну акцію проти страшного терору, який проводиться керівниками Китаю проти їх однодумців, наша, тоді ще кучмівська влада, ці акції заборонила. За послідовниками вчення почали стежити, і увагу вітчизняних спецслужб вони відчувають і зараз. Я тоді писала, що така прокитайська політика України здається мені трохи невчасною. Китайці ще не мають з нами спільного кордону, і ми не є залежними від них так, як від Росії і Європи. Тож здорового глузду в тому, щоб переслідувати в Україні тих, кого не полюбляє Китай, чи Японія, чи Гвінея-Бесау, в Україні немає! Спецслужби українські, як не дивно, мене не послухались.

І не тільки по відношенню до своїх мирних громадян – фанлуньгунівців, яким і надалі дають зрозуміти, що вони під контролем, а і по відношенню до узбеків з руху «Акромей», який за всіма твердженнями правозахисників світу теж є суто мирним об’єднанням. Це не завадило заарештувати 11 з них і депортувати прямо в зуби людожеру Карімову, про якого у всьому світі відомо, що він поводиться з нелюбими йому громадянами не набагато краще, ніж у Китаї. Масштаби репресій звісно не ті – не той розмах. При екстрадиції бідолашних узбецьких біженців були порушені всі міжнародні правові норми, під якими підписалася Україна, не кажучи вже про власне законодавство, але це для нашої влади взагалі іграшки. Чесно кажучи, як на мене – то в день екстрадиції узбеків Помаранчева революція скінчилась насправді. І почалися суворі українські будні: всім догоджати, всіх боятися і менш за все цінувати власні інтереси і гідність.

Екстрадиція узбеків вдарила по іміджу України, що так високо цінувався у світі після Помаранчевої революції. Чому ж ніхто не поніс за це ніякої відповідальності? Чому мовчав Президент, прокуратура, керівництво СБУ, омбудсман, опозиція усіх кольорів?

Чому ніхто, а в першу чергу Ви, панове прокурори, не реагуєте на повне безладдя, на порушення всіх статей КК України і її Конституції, коли мова йде про наших дійсно канонічних? Чому Ви надсилаєте тим, хто скаржиться на погрози погромів і захоплення споруд, відписки? Кого Ви боїтесь? Здається, я вже здогадалась. Вірно. Нашого північного сусіда, Росію. Маленька Грузія – не боїться. Молдова – теж. А ми аж тремтимо черговий раз. Ось тому і поширюються по нашій бідолашній Україні безглузді і бездарні, але вибухонебезпечні мовні і релігійні сценарії.

А ти, хто має нас від них захищати, медитує. Куди там фаньлуньгунівцям!

І нашому б Президенту, з його секретаріатом, і новому нашому Прем’єру, якщо тільки вони Президент і Прем’єр усієї держави, а не відповідно налаштованих її частин, чи не час замислитись над тим, хто, як і чим бавиться на теренах їхньої держави. Чи їх усіх цікавить тільки міжособисте спілкування?

Чому вони всі мовчать, коли то там, то тут лунають явно позазаконні виклики?

Не була Україна поділеною за часів «злочинного» кучмівського режиму, хоч як би я його не зневажала, той режим. Поділили її штучно, граючись в політичну гру, яка зветься «боротьба за владу». На схід і захід, на російськомовних і україномовних, на канонічних і неканонічних. Поділили під час виборчих перегонів 2004 року, нічого не зробили, щоб все це залагодити за рік до нових виборів. І на нових перегонах розхитали вже все, що можна. А від дестабілізації постраждають усі: і канонічні, і неканонічні. І російськомовні громадяни України, і україномовні. За останні 15 років я ще не відчувала такої хиткої землі під ногами. Ау, – хто управляє державою? Ау-у, – хто захищає громадян? Де ви всі заблукали, в якому лісі?

Може, я чогось не розумію? Але хто б, в якій країні Європи, до якої ми, проте, як і до ЄЕПу все прямуємо і прямуємо, допустив би до виборчих перегонів п. Вітренко, яка на ту ж саму статтю 161 собі заробила аж до несхочу? І коли проти Любомира Гузара «стоянку» влаштувала в Києві, і коли голосно зажадала вигнати «татарську орду» з Криму. Можна сміятись над цією пані, можна не сприймати її серйозно. Такий собі Жириновський у спідниці. Але, як підказує життєва мудрість – добре сміється останній.

І п. Жириновський вніс не одну краплину у те місиво культурно-релігійно-етнічного розбрату, в якому вже давно захлинається Росія, а тепер второпали і ми.

То яка б держава не захищала б свій і державний, і суспільний лад?

Чи будемо чекати бійки, шановна наша влада? Як у Абхазії чи Придністров’ї, чи у Нагорному Карабасі? Україна залишилась незайманою? Треба поправити. Ґрунту немає? Штучно створимо. А потім будемо довго і зі смаком звинувачувати один одного і злого «дядьку» Путіна, чи злого «дядьку» Буша через те, що самі не навели ладу у своїй хаті.

І будемо надалі вдавати, що робимо щось для держави, не даючи спокою фаньлуньгунівцям за те, що їх не полюбляє Китай, чеченцям за те, що вони не до вподоби Росії, «Акромеї» що не задружила з п. Каримовим. А може, на свійських свиней почнемо полювати – бо некошерні ж? Як їх розводити, а раптом – Ізраїль образиться? Чи сало, це святе – і є єдиним об’єднуючим фактором Сходу і Заходу, як це люблять глузувати з нас наші північні сусіди?

Як же низько ми цінуємо свою національну гідність, і як жваво співчуваємо зовсім чужим для нас інтересам чи, навіть, уявам. А ресурси для співчуття, між іншим, ті ж самі: державні, моральні і матеріальні набутки останніх 15 років. Років життя незалежної, суверенної, панове можновладці, України.

І не так їх, здається, багато. А все ж таки вони є! І народ наш вміє це довести, коли його доводять до краю. Але чи є сенс того краю чекати? І тим більше, його наближувати?

 

 Поділитися