пошук  
версія для друку
31.01.2007 | Сергій Губін

ЧИ НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ ЗАХИЩАЮТЬСЯ ПРАВА ВІЛ-ПОЗИТИВНИХ ТА ХВОРИХ НА СНІД?

   

“Україна займає одне з перших місць за темпами зростання епідемії ВІЛ/СНІДу в Європі. За даними прес-служби Міністерства охорони здоров’я, на даний час в Україні щодня заражаються цим захворюванням 37 людей і 8 ― помирає. Це просто жахлива статистика”, ― сказала пані Бордуніс.

Лідерами за порушенням прав хворих на ВІЛ/СНІД, провадила пані Бордуніс, є лікарі. Найчастіше порушення прав проявляється у відмові в наданні цій категорії людей медичної допомоги та в розголошенні їхнього діагнозу, що суперечить чинному законодавству.

“Поширеним також є вимагання плати за ліки”, ― додала пані Бордуніс. Найчастіше ці випадки трапляються в райцентрах та у сільській місцевості.
Користуючись нагодою, пані Бордуніс нагадала, що ліки хворим на ВІЛ/СНІД мають надаватися безкоштовно. І продовжила: “На жаль, цю норму закону про боротьбу зі СНІД знають далеко не всі люди, яких вона безпосередньо стосується”.

Що важливо, наголосила пані Бордуніс, всі знають про те, що медики часто розголошують діагноз, однак правоохоронці та судді ніяк на це не реагують. Як результат, жодного лікаря за це досі не притягнуто до кримінальної відповідальності.

Невдалою виявилася спроба притягти до кримінальної відповідальності медичного працівника, до якої цьогорічного березня вдалася й пані Бордуніс. “Я прийшла до прокуратури (Володар-Волинського району Житомирської області. ― Ред.), а мене навіть не прийняли. У мене навіть не взяли заяву”.

Пані Бордуніс підкреслила ― заяву не взяли від неї, адвоката! А що вже говорити про можливості пересічних людей, хворих на ВІЛ/СНІД. Втім, така претензія стосується не лише правоохоронців. Однаковою мірою вона адресується й працедавцям. Останні, за словами пані Бордуніс, дізнавшись про ВІЛ-статус когось зі своїх працівників, змушують їх звільнятися за власним бажанням. “І таких випадків дуже багато”.

“З дітьми ситуація складається взагалі жахлива. Тому що в Україні відсутня нормативно-правова база. Відсутні закони, які б дійсно регулювали сферу дітей: що з ними робити, куди їх вести, які групи створювати в дитячих садках чи в школах, як дійсно поводитися з тими дітьми.

У вересні 2005 року я була присутня на батьківських зборах в одній з провідних шкіл Соломинського району (м. Києва. ― Ред.), де батьки дізналися про ВІЛ-статус дівчинки. І вони були обурені, вимагали забрати цю дитину з класу. Більше того, 10 батьків не привели своїх дітей на заняття”.

У Нових Санжарах, що на Полтавщині, відбувся перший судовий процес, на якому розглядалося питання захисту прав людини, хворої на СНІД. Цей процес став показовим у тому сенсі, що довів ― миритися з чиновницькою бездушністю не варто. Але разом з тим, справа так і не просунулася далі: такі судові процеси в Україні є поодинокими, а випадки порушення прав ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД ― масовими.

Зрештою, це підтвердила і сама пані Бордуніс. У своїй вступній промові вона зазначила, що всього силами юридичного відділу Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД за останні півтора року до судового розгляду було підготовлено лише 8 справ.

“Самі хворі дуже бояться звертатися до суду... Вони бояться суспільства”, ― констатувала пані Бордуніс.

Пані Бордуніс підсумувала: “Доки ми не захистимо права цих людей, у нас не буде навіть ніякого сподівання на те, щоб подолати епідемію ВІЛ/СНІДу у нашій країні”.

Пан Скала впевнений, що питання надання допомоги, захисту прав ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД потребує термінового вирішення. Проте українська влада на нього реагує мляво: жоден з пунктів президентського указу, датованого 27 листопада минулого року, дотепер не виконано.

Україниський освітній центр реформ, 24 травня 2006 року, http://cure.org.ua/?info=616


 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори