пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200708
03.03.2007 | Євген Захаров
джерело: www.pravda.com.ua

Політичне реформування в Україні та європейські стандарти демократії (виступ Є.Захарова на конференції «Нова Україна в новій Європі» 2 березня 2007 року)

   

Одне з відомих визначень демократії належить Леху Валенсі: це війна всіх проти всіх під контролем права. Війну всіх проти всіх ми спостерігаємо, а от контролю за нею з боку права у нас більше року не було, оскільки фактично не працював Конституційний Суд.

Україну сьогодні не можна вважати правовою державою, оскільки право здійснюється саме через Конституційний Суд.

Усі рішення, які були прийняті за відсутності Конституційного Суду, є, взагалі-то, нелегітимними, і треба бути готовим до того, що він може скасувати ці рішення.

Блокування роботи Конституційного Суду є одним з яскравих прикладів тенденції зловживання правом, яка поступово набуває все більшого розповсюдження.

Українські політики вважають можливим вчиняти будь-які політично доцільні з їхньої точки зору дії, не зважаючи на порушення Конституції і законів, принципів верховенства права.

Так, колишній спікер парламенту Володимир Литвин свідомо ухилявся від приведення конституційних суддів до присяги, мотивуючи це намаганням забезпечити «порядок» і «стабільність» в державі.

Колишній голова Верховного Суду Василь Маляренко на час парламентської виборчої кампанії подав у відпустку – формально – через включення його кандидатури до першої п’ятірки кандидатів у народні депутати за списком політичного блоку Литвина.

Цим своїм кроком колишній Голова Верховного Суду не тільки порушив спеціальне законодавство про судоустрій та політичні партії, яке забороняє суддям будь-яку політичну діяльність, але й унеможливив свою присутність в офіційній якості на процедурі приведення суддів Конституційного Суду до присяги.

Можна зробити висновок, що парламент намагався в період з жовтня 2005 по квітень 2006 р. присвоїти собі роль якоїсь «головної влади» в державі.

В результаті, він не тільки не призначив належну йому за квотою кількість конституційних суддів, але й не дозволив уже призначеним суддям розпочати свою роботу.

Як би різко це не звучало, дії Українського парламенту в даній ситуації необхідно кваліфікувати як небезпечне посягання на принцип конституційної законності, а реалізовані особисто спікером Литвином та колишнім головою Верховного Суду Маляренком політичні стратегії – як, хоча й політично забарвлене, проте пряме зловживання своїм службовим становищем.

І коли сьогодні Володимир Литвин висловлює різку критику політичної реформи і каже, що на початку 2005 року треба було провести парламентські вибори, то це свідчить про його нещирість як політика.

Нещирість, нечесність, небажання українських політиків називати речі своїми іменами, зневага до дотримання процедури, зневага до суду і невиконання його рішень якраз і мають наслідком ігнорування верховенства права.

Ще один приклад такого ж ґатунку – участь у виборчій кампанії парламентського уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової.

Заборона в законі про уповноваженого мати представницький мандат означає, що уповноважений не має жодного юридичного права вчиняти будь-які дії для його набуття в безпосередньому майбутньому.

Адже участь у виборчій кампанії в якості кандидата в народні депутати є загальнонаціональною демонстрацією очевидних політичних уподобань, явних партійних пристрастей.

Необхідно зважити також на ту обставину, що Ніна Карпачова фактично обіймала друге після лідера партії місце у виборчому списку. Все це свідчить про те, що імідж, авторитет та сила посади українського уповноваженого з прав людини були свідомо поставлені на користь інтересів конкретної політичної сили.

Крім того, якщо очевидно незаконною є ціль, вказана в законі, то незаконними мають визнаватися і конкретні умисні кроки до її досягнення. В протилежному випадку ми мусили б визнати фактичний дозвіл на відверту спекуляцію на законодавчих нормах, на очевидне для громадського загалу зловживання формальним правом, на ігнорування законодавчих гарантій неупередженості уповноваженого.

На жаль, Ніна Карпачова вдалася саме до відвертого, якщо не цинічного, зловживання правом під час парламентської виборчої кампанії. В подальшому, будучи обраною до Верховної Ради, Карпачова не звільнилася добровільно з посади уповноваженого, чим порушила вимоги закону щодо несумісності цієї посади з депутатською діяльністю.

Приклади зловживання правом можна наводити далі й далі. Воно може бути не тільки у формі дій, а й у вигляді бездіяльності.

Так, президент був просто зобов’язаний звернутися до Конституційного Суду з питанням щодо відповідності Конституції процедури голосування змін до неї «в пакеті» із змінами до ординарних законів. Але політичні домовленості виявилися для нього важливішими, ніж обов’язки гаранта Конституції та прав людини.

Згубні наслідки так званої «політичної реформи» вимагають її перегляду.

З грудня 2004 року правозахисні організації багаторазово і публічно говорили про загрози, які вона несе. Боляче сьогодні спостерігати, як усі прогнози збуваються. Її запровадження створило конкуренцію легітимних і непідробних центрів влади – президента і прем’єра – в межах однієї, виконавчої гілки влади, що призводить до втрати керованості країни.

Фактично реформа створила загрозу державному суверенітету і незалежності взагалі.

Вона розірвала єдність зовнішньої і внутрішньої політики, запровадила засади найгіршого політичного колективізму, перетворивши депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі лідерів, я би навіть сказав, власників фракцій.

Реформа значно посилила вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-промислових груп на парламент, одночасно зменшуючи доступ народу до влади.

Є ще один бік політичної реформи: це не що інше, як змова багатих проти бідних. Бо принцип Джона Ролза – «нерівність, вигідна всім» – в Україні не діє, і реформа вочевидь гальмує його втілення.

І про яку демократію і верховенство права в Україні можна всерйоз говорити, коли безробітний парламентарій здобув собі право одержувати щомісяця приблизно 4 стипендії дійсного члена Національної академії наук України, або приблизно 6 зарплат професора українського університету IY (вищої) категорії, або 12-13 зарплат лікаря вищої категорії, або приблизно 20 зарплат шкільного вчителя вищої категорії, а один діючий депутат парламенту коштує бюджету України як вісім діючих академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів-хірургів, або 40 вчителів середніх шкіл?

Пенсія ж народного депутата коливається в межах 80-90% від діючої на момент виплати зарплати народного депутата.

При цьому вилка зарплат для всіх, хто працює в бюджетних установах, дорівнює співвідношенню 1:40, такі дані сховані в документах з обмеженим доступом і закриті від громадськості – для порівняння в Західній Європі 1:4, у США – 1:5, і ці дані є відкритими і визначені законом.

Досвід останніх місяців переконливо довів, що Україна поки не може бути парламентською республікою.

Наша молода демократія до неї ще просто не доросла. Наші політичні партії здатні лише розділити людей на своїх і чужих, тоталітарне мислення українських політиків не може осягнути парламентську демократію.

Наші політики не вміють домовлятися, досягати компромісу, вони вміють тільки примусити опонента, образити його, перемагати.

Недарма в лексиконі великої кількості народних депутатів так популярне слово «порву». Слід зрозуміти, що зміни, внесені до Конституції, породжують об’єктивні причини політичного протистояння в суспільстві, і тому необхідно переглянути засади української політики, закріплені в Конституції.

Я не знаю, як це буде зроблено – через Конституційний суд, або через внесення нових змін до Конституції, але робити це необхідно.

Свого часу Шамберлайн написав в своїй праці «Україна – поневолена нація», що українська політична еліта постійно зраджувала свій народ.

Але він писав це про часи політичної несвободи, а тепер ми спостерігаємо моральну зраду елітою українського народу вже в обставинах державного суверенітету.

Знову стало вкрай актуальним вже трохи призабуте за два роки протиставлення «ми-вони».

Ось який красномовний текст я прочитав буквально вчора в листі одного з рядових членів партії «Батьківщина»:

«Вони» забрали у нас все національне багатство. Зараз воно сконцентроване в руках кількох сотень сімей.
"Вони» забрали у нас право вибирати достойних людей до Верховної Ради. Ми змушені голосувати за «їхні» партійні списки.

«Вони» забрали в нас право впливати на політику країни через Президента – забравши у нього повноваження.

«Вони» забрали у нас місцеві ради, а зараз, після впровадження Закону «Про імперативний мандат» вони чітко підпорядкують їх собі. Прощавай, місцеве самоврядування! Доля будь-якої територіальної громади тепер буде залежати лише від волі «партійного куратора» даної території.
"Вони» прагнуть нових виборів, щоб остаточно відсіяти всіх інших.

Невдале політичне реформування привело сьогодні політичну еліту і народ до конфлікту.

На інтуїтивному рівні я відчуваю, що довго цей конфлікт тривати не може, він якимось чином буде знятий: суспільство в його теперішньому стані не зможе співіснувати з владою, організованою саме таким чином.

Думаю, що ми скоро будемо свідками того, як це станеться. У зв’язку з цим хочу нагадати про дві фундаментальні речі.

Перше. Українська національна ідея виростає з ідеї свободи. Левова більшість учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу – Кенгірського та Норильського – були українцями.

«Вірус непокори», спрага свободи, бажання вільно чинити власною долею є таким сильним саме в українців, саме вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть.

Цю ж спрагу я вбачаю у шістдесятників, які пішли в табори за право називати речі своїми іменами, саме вона була пружиною подій восени 2004 року. І я би радив українським політикам пам’ятати про це.

Друге. Уся новітня історія свідчить, що політичний режим, який порушує права людини і принципи верховенства права все більше і більше, рано чи пізно приречений на поразку.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори