пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200710
12.04.2007

1937 рік і сучасність

   

Сімдесят років тому, за постановою вищих партійних органів у СРСР розгорнулося чергова кривава «чистка», яка тривала майже два роки. В історичній публіцистиці ця репресивна кампанія нерідко йменується «Великим Терором»; у народі ж її називають просто – «Тридцять Сьомий».

Комуністична диктатура завжди – і до, і після 1937 року – супроводжувалася політичними репресіями. Однак саме Тридцять Сьомий став у пам’яті людей лиховісним символом системи масових убивств, які були організовані та проведені державною владою. Очевидно, це трапилося через те, що Великому Терору були властиві деякі надзвичайні риси, що визначили його особливе місце в історії і той величезний вплив, що він вчинив – і продовжує чинити – на долю нашої країни.

Тридцять Сьомий — це гігантський масштаб репресій, що охопили всі регіони й усі без винятку верстви суспільства, від вищого керівництва країни до безмежно далеких від політики селян і робітників. Упродовж 1937–1938 за політичними звинуваченнями було заарештовано більше 1,7 мільйона осіб. А разом з жертвами депортацій і засудженими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони.

Це неймовірна жорстокість вироків: більше 700 тисяч заарештованих були страчені.

Це безпрецедентна плановість терористичних «спецоперацій». Уся кампанія була ретельно продумана заздалегідь вищим політичним керівництвом СРСР і проходила під його постійним контролем. У секретних наказах НКВС визначалися строки проведення окремих операцій, групи й категорії населення, що підлягали «чистці», а також «ліміти» – планові цифри арештів і розстрілів у кожному регіоні. Будь-які зміни, будь-які «ініціативи знизу» мали узгоджуватися з Москвою і схвалюватися нею.

Але для основної маси населення, не обізнаної зі змістом наказів, логіка арештів здавалася загадковою й незрозумілою, що не пов’язувалася зі здоровим ґлуздом. Сучасникам Великий Терор здавався гігантською лотереєю. Майже містична незбагненність подій, що відбувалися, викликала особливий жахі породжувала в мільйонів людей невпевненість у власній долі.

Репресії ґрунтовно зачепили, зокрема, представників нових радянських еліт: політичної, військової, господарської. Розправа над людьми, імена яких були відомі всій країні (саме про них насамперед повідомляли газети) і в лояльності яких не було ніяких підстав сумніватися, збільшувала паніку й посилювала масовий психоз. Згодом навіть народився міф про те, що Великий Терор нібито був спрямований винятково проти старих більшовиків і партійно-державної верхівки. Насправді переважна більшість арештованих і розстріляних були простими радянськими громадянами, безпартійними й ні до яких еліт не належними.

Тридцять Сьомий — це невідомі світовій історії масштаби фальсифікації звинувачень. У 1937–1938 вірогідність арешту визначалася, головним чином, належністю до якої-небудь категорії населення, зазначеної в одному з «оперативних наказів» НКВД, або зв’язками — службовими, родинними, дружніми — з людьми, заарештованими раніше. Формулювання індивідуальної «провини» було клопотом слідчих. Тому сотням і сотням тисяч заарештованих пред’являлися фантастичні звинувачення в «контрреволюційних змовах», «шпигунстві», «підготовці до терористичних актів», «диверсіях» і т.п.

Тридцять Сьомий — це відродження в ХХ столітті норм середньовічного інквізиційного процесу, з усією його традиційною атрибутикою: заочністю (у переважній більшості випадків) квазісудової процедури, відсутністю захисту, фактичним об’єднанням у рамках одного відомства ролей слідчого, обвинувача, судді й ката. Знову, як у часи інквізиції, головним доказом стало ритуальне «визнання своєї провини» самим підслідним. Прагнення домогтися такого визнання, поєднане з довільністю й фантастичністю звинувачень, привели до масового застосування катувань; улітку 1937-гокатування були офіційно санкціоновані й рекомендовані як метод ведення слідства.

Тридцять Сьомий — це надзвичайний і закритий характер судочинства. Це таємниця, яка огорнула провадження «правосуддя», це непроникна секретність навколо розстрільних полігонів і місць поховань страчених. Це систематична багаторічна офіційна неправда про долі розстріляних: спочатку — про міфічні «табори без права листування», потім — про смерть, що настала нібито від хвороби, зі вказівкою фальшивих дати й місця смерті.

Тридцять Сьомий — це кругова порука, якою сталінське керівництво намагалося пов’язати весь народ. По всій країні проводилися збори, на яких людей змушували бурхливо аплодувати публічній неправді про викритих і знешкоджених «ворогів народу». Дітей змушували відрікатися від заарештованих батьків, дружин – від чоловіків.

Це мільйони розбитих родин. Це лиховісна абревіатура «ЧСІР» — «член сім’ї ізменніка Родіни»,що сама по собі була вироком для ув’язнення в спеціальних таборах для двадцяти тисяч удів, чоловіки яких були страчені за постановою Військової Колегії Верховного Суду. Це сотні тисяч «сиріт Тридцять Сьомого» – людей з украденим дитинством і зламаною юністю.

Це остаточна девальвація цінності людського життя і свободи. Це культ чекізму, романтизація насильства, обожнювання ідола держави. Це епоха повного зсуву в народній свідомості всіх правових понять.

Нарешті, Тридцять Сьомий — це фантастичне поєднання вакханалії терору з невтримною пропагандистською кампанією, що вихваляла найкращу в світі радянську демократію, найдемократичнішу в світі радянську Конституцію, великі досягнення й трудові подвиги радянського народу. Саме в 1937 році остаточно сформувалася характерна риса радянського суспільства — дворушництво, наслідок роздвоєння реальності, нав’язане пропагандою суспільній та індивідуальній свідомості.

 

* * *

 

І зараз, через сімдесят років, у стереотипах громадського життя й державної політики Росії й інших країн, які виникли на руїнах СРСР, виразно помітний згубний вплив як самої катастрофи 1937–1938 р., так і всієї тієї системи державного насильства, символом і квінтесенцією якого стали ці роки. Ця катастрофа ввійшла в масову й індивідуальну підсвідомість, покалічила психологію людей, загострила застарілі хвороби нашого менталітету, успадковані ще від Російської імперії, породила нові небезпечні комплекси.

Відчуття дріб`язковості людського життя й свободи перед ідолом Влади — це непереборний досвід Великого Терору.

Звичка до «керованого правосуддя», правоохоронні органи, що підпорядковуються не нормі закону, а волі начальства, — це очевидна спадщина Великого Терору.

Імітація демократичного процесу при одночасному вихолощуванні основних демократичних інституцій і відкритій зневазі до прав людини й основних свобод, порушення Конституції, чинені під акомпанемент клятв у непорушній вірності конституційному порядку, — це суспільна модель, яка вперше була успішно випробувана саме в період Великого Терору.

Рефлекторна ворожість нинішнього бюрократичного апарату до незалежної суспільної активності, триваючі спроби поставити її під твердий державний контроль, — це теж підсумок Великого Терору, коли більшовицький режим поставив останню крапку в багаторічній історії своєї боротьби з громадянським суспільством. До 1937 всі колективні форми громадського життя в СРСР – культурного, наукового, релігійного, соціального й т.п., не кажучи про політичне, – були вже ліквідовані або підмінені імітаціями, муляжами; після цього людей можна було знищувати поодинці, заразом викорінюючи із суспільної свідомості уявлення про незалежність, громадянську відповідальність і людську солідарність.

Відродження в сучасній російській політиці старої концепції «ворожого оточення» — ідеологічної бази й пропагандистського забезпечення Великого Терору, підозрілість і ворожість до всього закордонного, істеричний пошук «ворогів» за кордоном і «п’ятої колони» усередині країни й інші сталінські ідеологічні шаблони, що відроджуються в новому політичному контексті, — усе це свідчення нездоланної спадщини Тридцять Сьомого в нашому політичному й громадському житті.

Легкість, з якою в нашому суспільстві виникають і розквітають націоналізм і ксенофобія, безсумнівно успадкована нами в тому числі й від «національних спецоперацій» 1937–1938, і від депортацій у роки війни цілих народів, звинувачених у зрадництві, і від «боротьби з космополітизмом», «справи лікарів» і супутніх усьому цьому пропагандистських кампаній.

Інтелектуальний конформізм, острах будь-якої «інакшості», відсутність звички вільно й незалежно мислити, податливість неправді, — це багато в чому результат Великого Терору.

Невтримний цинізм — зворотний бік дворушництва, вовча табірна мораль («сконай ти сьогодні, а я завтра»), втрата традиційних сімейних цінностей — і цими нашими лихами ми великою мірою зобов’язані школі Великого Терору, школі Гулагу.

Катастрофічна роз’єднаність людей, стадність, що підмінила колективізм, гострий дефіцит людської солідарності, — усе це результат репресій, депортацій, насильницьких переселень, результат Великого Терору, метою якого й був поділ суспільства на атоми, перетворення народу в «населення», у юрбу, якою легко й просто керувати.

 

* * *

 

Зрозуміло, що нині спадщина Великого Терору не втілюється і навряд чи може втілитися в масові арешти – ми живемо в зовсім іншу епоху. Але ця спадщина, не осмислена суспільством, і, отже, не переборена ним, легко може стати «скелетом у шафі», прокляттям нинішнього й майбутнього поколінь, що проривається назовні то державною манією величі, то спалахами шпигуноманії, то рецидивами репресивної політики.

Що потрібно зробити для осмислення й подолання руйнівного досвіду Тридцять Сьомого?

Останні півтора десятиліття показали, що необхідно публічно розглянути політичний терор радянського періоду із правових позицій. Терористичній політиці тодішніх керівників країни, і, насамперед, генерального ідеолога й верховного організатора терору – Йосифа Сталіна, конкретним злочинам, ними вчиненим, необхідно дати чітку юридичну оцінку. Тільки така оцінка може стати точкою відліку, наріжним каменем правової й історичної свідомості, фундаментом для подальшої роботи з минулим. У супротивному випадку ставлення суспільства до подій епохи терору неминуче буде хитатися залежно від змін політичної кон’юнктури, а примара сталінізму – періодично воскресати й виявлятися то погруддями диктаторів на вулицях наших міст, то рецидивами сталінської політичної практики в нашому житті.

Мабуть, для повноцінного розгляду слід було б створити спеціальний судовий орган – указувати на прецеденти у світовій юридичній практиці не варто.

На жаль, поки що маємо протилежну тенденцію: у 2005 Державна Дума Російської Федерації виключила з преамбули Закону про реабілітацію 1991 року єдину в російському законодавстві згадку про «моральний збиток», заподіяний жертвам терору. Немає потреби давати моральну й політичну оцінку цьому крокові — вона очевидна. Необхідно просто повернути слова про моральний збиток у текст Закону. Це треба зробити не тільки в ім’я пам’яті загиблих, але й заради самоповаги. Це треба зробити й для того, щоб загладити образу, завдану декільком десяткам тисяч літніх людей – в’язням Гулагу, які вижили, і сотням тисяч родичів жертв терору.

Однак правова оцінка терору – це важливий, але недостатній крок.

Необхідно забезпечити сприятливі умови для продовження й розширення дослідницької роботи з історії державного терору в СРСР. Для цього потрібно, насамперед, зняти всі нині чинні штучні й необґрунтовані обмеження доступу до архівних матеріалів, пов’язаних з політичними репресіями.

Необхідно зробити сучасне історичне знання про епоху терору загальним надбанням: створити, нарешті, шкільні й вузівські підручники історії, у яких темі політичних репресій і, зокрема, Великому Теророві, було б відведене місце, що відповідає їхньому історичному значенню. Історія радянського терору повинна стати не тільки обов’язковою й значною частиною шкільного навчання, але й об’єктом серйозних зусиль у галузі народної освіти в найширшому розумінні цього слова. Необхідні просвітні й культурні програми, присвячені цій темі, на державних каналах телебачення, необхідна державна підтримка видавничим проектам щодо видання наукової, просвітньої, мемуарної літератури, присвяченій епосі терору.

Необхідно створити загальнонаціональний Музей історії державного терору, що відповідає за своїм статусом та рівнем масштабам трагедії, і зробити його методичним і науковим центром музейної роботи з цієї теми. Історія терору й Гулагу повинна бути представлена у всіх історичних і краєзнавчих музеях країни, так, як це робиться, наприклад, щодо іншої грандіозної історичної трагедії — Великої Вітчизняної війни.

Необхідно, нарешті, спорудити в Москві загальнонаціональний пам’ятник загиблим, котрий був би поставлений державою й від імені держави. Такий пам’ятник нам обіцяють от уже 45 років; пора б і виконати обіцянку. Але цього мало: треба, щоб пам’ятники жертвам терору постали по всій країні. На жаль, у багатьох містах справа увічнення пам’яті жертв дотепер не просунулася далі закладних каменів, установлених 15–18 років тому.

У країні повинні з’явитися пам’ятні знаки й меморіальні дошки, які позначали б місця, пов’язані з інфраструктурою терору: збережені будинки слідчих і пересильних в’язниць, політізоляторів, управлінь НКВС і Гулагу й т.п. Пам’ятні знаки, покажчики й інформаційні щити слід установити також у місцях дислокації великих табірних комплексів, на підприємствах, створених працею в’язнів, на дорогах, що ведуть до збережених руїн табірних зон.

Необхідно прибрати з назв вулиць і площ, та й з назв населених пунктів, імена державних діячів — організаторів й активних учасників терору. Топоніміка не може більше залишатися зоною увічнення пам’яті злочинців.

Необхідна державна програма підготовки й видання у всіх суб’єктах Російської Федерації Книг пам’яті жертв політичних репресій. Поки що такі Книги пам’яті видані тільки в частині регіонів Росії. За приблизними підрахунками, сукупний список імен, перерахованих у цих книгах, охоплює насьогодні не більше 20% загальної кількості людей, які стали жертвами політичних репресій.

Терміново необхідно розробити й здійснити загальноросійську або навіть міждержавну програму пошуку й меморіалізації місць поховань жертв терору. Це проблема не стільки освітня й просвітницька, скільки моральна. На території колишнього СРСР – багато сотень розстрільних ровів і братських могил, де таємно закопували страчених, тисячі табірних і спецпоселенських цвинтарів, зруйнованих, напівзруйнованих і таких, від яких залишилися лише сліди; від тисяч цвинтарів уже й слідів не лишилося.

Усе це сприяло б відновленню пам’яті про одну з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття й допомогло б виробити стійкий імунітет до тоталітарних стереотипів.

 

Сказане вище стосується, в першу чергу, Росії, – правонаступниці СРСР, найбільшої з колишніх радянських республік країни, у столиці якої розташовувався центр вироблення й запуску терористичних кампаній, управління механізмами терору, на території якої перебувала основна частина імперії Гулагу.

Однак дуже багато чого з того, що має бути зроблене, повинне робитися на всій території колишнього СРСР, найкраще – спільними зусиллями наших країн. Історія терору розуміється й трактується в нинішніх пострадянських державах по-різному. Це природно. Але принципово важливо, щоб із цієї різниці виник діалог. Діалог національних пам’ятей – важлива й необхідна частина осмислення історичної правди; погано лише, коли він перетворюється в лайку, у спроби зняти історичну (і, отже, громадянську) відповідальність із себе й перекласти її на «іншого». На жаль, дуже часто саме історія радянського терору стає інструментом нинішніх міждержавних політичних роздорів, а чесна спільна робота над спільним минулим підмінюється виставлянням переліків взаємних образ, рахунків і претензій.

Тому розгорнута комплексна програма, присвячена трагічному досвіду минулого, повинна бути радше міжнародною й міждержавною. Це стосується й історичних досліджень, і видання Книг пам’яті, і меморіалізації місць поховань, і багато чого іншого – можливо, навіть і підготовки шкільних підручників. Пам’ять про терор – це спільна пам’ять наших народів. Ця пам’ять не роз’єднує, а об`єднує нас – ще й тому, що це пам`ять не лише про злочини, але й пам’ять про спільне протистояння машині вбивств, пам’ять про інтернаціональну солідарність і людську взаємодопомогу.

 

* * *

 

Звичайно, пам’ять про минуле формується не Указами й постановами урядів. Долі історичної пам’яті можуть визначитися лише в широкій суспільній дискусії. Чим далі, тим більше очевидною стає гостра необхідність такої дискусії.

Осмислення Великого Терору і, ширше, усього досвіду радянської історії, потрібне не лише Росії й не лише країнам, які входили до СРСР або до складу «соціалістичного табору». Таке обговорення потрібне всім країнам і народам, усьому людству, тому що події Великого Терору наклали відбиток не тільки на радянську, але й на всесвітню історію. Гулаг, Колима, Тридцять Сьомий — такі ж символи ХХ століття, як Освенцим і Хіросіма. Вони виходять за межі історичної долі СРСР або Росії й стають свідченням крихкості й нестійкості людської цивілізації, відносності завоювань прогресу, попередженням про можливість майбутніх катастрофічних рецидивів варварства. Тому дискусія про Великий Терор повинна вийти за межі національної проблематики так само, як згадані вище гуманітарні катастрофи, вона повинна стати предметом загальнолюдської рефлексії. Але ініціатором і осередком цієї дискусії зобов’язана стати, зрозуміло, суспільна думка в країнах, які входили до складу СРСР, у першу чергу – в Росії.

На жаль, саме в Росії готовність суспільства довідатися й прийняти правду про свою історію, яка здавалася наприкінці 1980-х досить високою, змінилася в 1990-і байдужістю, апатією й небажанням «копирсатися в минулому». Є й сили, прямо зацікавлені в тому, щоб ніяких дискусій на ці теми більше не було. І в суспільній свідомості, і в державній політиці посилюються тенденції, що аж ніяк не сприяють вільній і прямій розмові про нашу недавню історію. Ці тенденції знайшли своє відображення в офіційній, хоча й не завжди чітко формульованій концепції вітчизняної історії винятково як «нашого славного минулого».

Нам кажуть, що актуалізація пам’яті про злочини, вчинені державою в минулому, перешкоджає національній консолідації (або, висловлюючись мовою тоталітарної епохи, «підриває морально-політичну єдність радянського народу»).

Нам кажуть, що ця пам’ять завдає шкоди процесові національного відродження.

Нам кажуть, що ми повинні пам’ятати, у першу чергу, про героїчні досягнення й подвиги народу в ім’я великої й вічної Держави.

Нам кажуть, що народ не хоче іншої пам’яті, відкидає її.

І справді, значній частині наших співгромадян легше прийняти зручні заспокійливі міфи, ніж тверезо глянути на свою трагічну історію й осмислити її в ім’я майбутнього. Ми розуміємо, чому це так: чесне осмислення минулого покладає на плечі нинішніх поколінь величезну й незвичну вагу історичної й громадянської відповідальності. Але ми впевнені: якщо не візьмемо на себе цей справді найважчий тягар відповідальності за минуле, то не матимемо ніякої національної консолідації й ніякого відродження.

У переддень однієї з найстрашніших річниць нашої спільної історії «Меморіал» закликає всіх, хто цінує майбутнє наших країн і народів, пильно приглянутися до минулого й постаратися зрозуміти його уроки.

Міжнародне товариство «Меморіал»

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори