пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200817
25.06.2008 | Михайло Романов

Порушення прав людини під час адміністративного арешту чи затримання

   

Позбавлення людини можливості вільно пересуватися, обирати місце проживання, коло спілкування, спосіб життя є одним з найтяжчих обмежень, які застосовуються в сучасному світі до правопорушників різного ступеня небезпечності. І якщо мова йде про кримінальні злочини, то покарання у виді позбавлення волі, як правило, дуже ретельно регламентоване, отже, процес його виконання та реалізації можна контролювати та досліджувати. Однак є й такі заходи впливу, які фактично позбавляють особу волі, але в юридичному контексті не мають статусу покарання та позбавлення волі. Дійсно, вони не мають тих ознак, які притаманні покаранню у виді позбавлення волі. Мабуть, саме цьому такі заходи впливу не регламентовані настільки докладно й, відповідно, немає змоги проконтролювати порядок їх виконання та умови тримання осіб, до яких застосовані відповідні обмеження. Йдеться, зокрема, про адміністративний арешт, який має статус адміністративного стягнення, та адміністративне затримання, яке має статус забезпечувального заходу під час вирішення питання про притягнення до адміністративної відповідальності. Регламентацію цих інститутів взагалі можна назвати скупою.

Так, ст. 32 Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП) вказує, що адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п’ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).

Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп. Отже, законодавець навіть не визначає, що це за захід впливу і в чому його каральні властивості.

Як правило, відбувають адміністративний арешт у так званих ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ).

Але метою цієї статті є не виявлення законодавчих негараздів. Основним завданням є звернення уваги на той факт, що відсутність регламентації та можливості контролю за особами, які тримаються в ІТТ, призводить до того, що під час відбування цього стягнення або знаходження в ІТТ у якості затриманого, порушників фактично позбавляють не лише волі, а й інших можливостей та благ, які не входять до об’єму стягнення у виді адміністративного арешту і тим більше до об’єму забезпечувального заходу.

Як вказано вище, адміністративне стягнення у виді арешту застосовується за рішенням суду. Але перед тим, ніж правопорушник буде підданий суду, його, як правило, затримують працівники міліції за вчинення правопорушення. Таке затримання проводиться на підставі глави 20 КпАП. Відповідно до цієї глави, затримання може бути проведене на строк до 3 годин, але є й виключення з цього правила. Частина 4 ст. 263 КпАП встановлює, що осіб, які вчинили дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції ... може бути затримано до розгляду справи суддею або начальником (заступником начальника) органу внутрішніх справ. Отже, термін затримання фактично не обмежений. При цьому в національному законодавстві немає нормативних актів, які б регламентували умови тримання таких осіб під час їх затримання. Це свідчить про те, що особа, яка можливо й не є порушником, може бути протримана будь-який час у будь-яких умовах.

Треба відзначити, що КпАП містить статті, присвячені змісту затримання, органам, які мають право затримувати, можливості проводити огляди речей та вилучати їх. Але такої регламентації недостатньо для того, щоб врегулювати умови тримання особи на протязі певного проміжку часу в умовах позбавлення волі (не як правової категорії).

Бесіди, проведені з правопорушниками, які відбувають стягнення або знаходяться у якості затриманих в ІТТ (зокрема, ІТТ м. Києва) свідчать про те, що ці особи позбавляються індивідуального місця, їжі, можливості спілкуватися з родичами та друзями та ін.

Затримані особи або особи, щодо яких обраний захід впливу у виді адміністративного арешту, тримаються у приміщеннях розміром близько 6-9 кв.м. по 4-5 осіб. У таких приміщеннях не обладнані спальні місця, освітлення є дуже тусклим та не вимикається на ніч. Особи, які тримаються в ІТТ, поміщаються до них без будь-якого медичного огляду та без дотримання вікових особливостей.

Єдиним нормативним актом, який має відношення до харчування осіб, які знаходяться в ІТТ, є Постанова Кабінету Міністрів № 336 від 16.06.1992 р. „Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках Міністерства внутрішніх справ”. Ця постанова фіксує лише норми харчування та кількість калорій, які повинні бути надані правопорушнику на добу.

Така „регламентація” порядку тримання в ІТТ дає змогу тримати в них осіб без надання їм харчування.

З розповіді одного правопорушника, який був підданий адміністративному затриманню, було виявлено, що його затримали за те, що він знаходився у стані сп’яніння та доставили до районного відділу внутрішніх справ. У відділі його помістили до ізолятора тимчасового тримання й після допиту залишили зі слів працівника міліції „до ранку”. Але зранку його не відпустили. У камері він знаходився ще з трьома особами, одна з яких мала якусь хворобу, за симптомами схожу на епілепсію. Під час епілептичних нападів допомогу цій особі надавали „сокамерники”. Індивідуального спального місця надано не було, правопорушники спали почергово на полицях. До туалету, який знаходився в іншому приміщенні, виводили за вимогою. З ранку стало зрозумілим, що випускати його ніхто не буде. Телефонний дзвінок дозволялося робити лише один і тільки зі стаціонарного міського телефону на міський телефон. Зі слів працівників міліції опитуваний правопорушник дізнався, що його затримано на 3 доби. Харчування протягом цих трьох діб йому не надавалося. Змога харчуватися з’являлася лише тоді, коли комусь із „сокамерників” приносили продуктові передачі.

Через три доби він був доставлений до суду, де суд призначив адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту строком на 1 добу. Оскільки порушник відбув три доби, його було звільнено у залі судового засідання. Копія постанови або якась довідка про відбуття стягнення, а також про те, де він знаходився три доби надана йому не була, будь-якої компенсації за те, що він утримувався три доби замість однієї, йому також не пропонувалося.

Отже, особа зазнала від держави, громадянином якої вона є, принизливого ставлення, відсутності поваги до особистості та гідності, нехтування елементарними правами та потребами людини. Безумовно, він порушив громадський порядок, але за це він був підданий адміністративній відповідальності, межі якої було грубо порушені. Виходить, що стягнення не має значення, бо такого порушника карають за допомогою іншого – за допомогою умов тримання та розуміння власної беззахисності.

В результаті маємо абсолютно не врегульовану та неконтрольовану сферу суспільних відносин, існування якої, як завжди, виправдовується „тимчасовими труднощами”, „відсутністю фінансування” та „перехідним періодом реформування”.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори