Доступ до інформації в органах внутрішніх справ. Окремі аспекти

Написати цей невеличкий текст мене підштовхнула історія з отриманням інформації про результати службового розслідування щодо незаконного затримання і утримання під вартою в Вінниці росіянина Михайла Гангана. Проведення цього розслідування було одним з перших завдань, отриманих новим управлінням МВС з моніторингу дотримання прав людини, і воно було виконане старанно і ретельно. За результатами розслідування був виданий наказ, але, як виявилося, керівництво МВС заперечувало його оприлюднення, хоча інтерес громадськості до цього питання був безсумнівним. Брак інформування навіть викликав появу спекулятивних закидів в бік МВС, – мовляв, і наказу ніякого не було, і ніхто не покараний за незаконні дії. При цьому закиди робилися в доволі хамській формі. Мені набридлі ці спекуляції, і я написав інформаційний запит до міністра внутрішніх справ з вимогою надати мені письмово копію наказу або забезпечити доступ до нього. 

Результатом було ознайомлення членів Громадської ради при МВС із забезпечення прав людини з текстом цього наказу без права копіювання. Виявилося, що керівництво МВС проти поширення тексту, оскільки вважає неможливим порушувати право на приватність тих, хто отримав дисциплінарні покарання і чиї імена та посади у зв’язку з цим  згадувалися в наказі. Принаймні, було надане саме таке усне пояснення.

На мою думку, небажання поінформувати про результати службового розслідування  тільки нашкодило МВС, оскільки виявило невміння керівництва враховувати зацікавленість громадськості. По-перше, ніхто не заважав випустити прес-реліз, в якому повідомити про результати розслідування резонансного інциденту без згадки прізвищ покараних офіцерів. По-друге, наказ свідчив про серйозне ставлення МВС до самої проблеми затримання іноземців і визначав заходи щодо її вирішення, тому оприлюднення цієї інформації було би тільки на користь МВС. По-третє, в цьому інциденті – незаконному затриманні Гангана і відсутності інформування щодо розслідування незаконних дій деяких вінницьких співробітників органів внутрішніх справ – яскраво проявилися загальні проблеми доступу до інформації, яка знаходиться в розпорядженні МВС.  

Тут доречно буде згадати, що дванадцять років тому, коли Харківська правозахисна група починала привчати органи державної влади України інформувати про свою діяльність і надавати інформацію за запитами, ситуація була зовсім іншою. Відомча статистика ховалася за грифами „для службового користування”, а отримання відповіді на запит залежало тільки від сумлінності і бажання конкретного чиновника, до якого цей запит потрапляв. Панували відписки і поради звернутися до іншого органу влади. Особливо дратували міністерства і відомства запити щодо статистики незаконних дій їхніх власних працівників і покарання за ці незаконні дії. А якщо така інформація подавалася в засобах масової інформації, то наслідком часто був позов про захист честі, гідності й ділової репутації. Частими були позови від офіцерів міліції, опис дій яких потрапляв до публічної сфери: керівництво вимагало від них або довести в суді, що поширена інформація не відповідає дійсності, або звільнитися. 

Я добре пам’ятаю, яке враження справила наша 274-сторінкова книга „Проти катувань” 2001 року з описом повідомлень про випадки катування та поганого поводження за період 1997 – квітень 2001 р. СБУ запросила у ХПГ тридцять примірників і дала завдання усім своїм регіональним відділенням перевірити викладені факти, що стосуються їхніх регіонів. Керівництво Департаменту виконання покарань зробило вигляд, що це його не стосується. Тодішнє керівництво МВС заперечувало викладене: мовляв, там тільки 5% інформації підтверджується. Поступово цей відсоток  зріс до 27%. А насправді, як пізніше виявилося, кожен випадок, наведений в книзі, окремо розслідувався, і наслідком були засоби дисциплінарного покарання. Жодного судового позову ми не отримали, бо не включали в книгу дані, достовірність яких була сумнівною.

Проблема катувань стала тоді публічною. Усі ЗМІ почали друкувати повідомлення про подібні факти. Результатом стало розсекречування даних про незаконні дії працівників органів внутрішніх справ і регулярні повідомлення керівництва МВС про покарання винних. Регулярні інформаційні запити до регіональних управлінь МВС і міністерства щодо діяльності міліції, які подавала ХПГ, спочатку сама, а потім разом з партнерами, поступово привчили МВС відповідати на запити і звернення. Сьогодні це найбільш відкритий правоохоронний орган, а у якості виконання Закону „Про інформацію” він поступається, за нашими спостереженнями, тільки Державній судовій адміністрації. Час переходити до нової якості.

Службове розслідування справи Гангана показало, що в МВС існує декілька спеціальних нормативних актів щодо затримання іноземців, про існування яких  співробітники Вінницького обласного управління навіть не здогадувалися. Можна навести й інші приклади, коли один Департамент МВС нічого не знає про внутрішні нормативні акти, якими користується інший Департамент. Загалом внутрішня нормативна база МВС є дуже великою. І тому вкрай необхідне створення і оприлюднення реєстру внутрішніх нормативно-правових актів МВС. Наступним кроком має бути вміщення усіх відкритих документів до Інтернет-сайту міністерства із забезпеченням доступу до них усім бажаючим.

Що ж стосується, умовно кажучи, частково відкритих документів, тобто документів, частина яких є відкритою, а частина даних з яких не може бути надана, то МВС має опанувати відомий принцип свободи інформації „Засекречується інформація, а не документ”. Необхідно переглянути усі внутрішні нормативні акти МВС з грифом „Для службового користування” (ДСК) під кутом зору цього принципу і визначити, яка частина цих документів є відкритою і може надаватися за запитом. Застосування грифу обмеження доступу ДСК для деяких актів взагалі є сумнівним. Наприклад, навіщо гриф ДСК має наказ, яким регламентуються правила поведінки затриманих в ІТТ, наказ, яким регламентується праця судової міліції? 

У випадку з наказом щодо службового розслідування справи Гангана можна було б, наприклад, зачорнити у копії документу посади і прізвища покараних в дисциплінарному порядку офіцерів МВС і в такому вигляді передати її за запитом. Можу засвідчити, що саме так вчиняють, наприклад, в США із розсекреченими архівними документами ЦРУ: усі прізвища, які мають залишатися засекреченими, густо замазують чорною фарбою.