пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200907
06.03.2009 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Маніфест громадянського егоїзму

   

«Рятуймо Україну, Хлопці»1

Гасло початку 90-х

Якщо український народ упевнений в тому,

що незалежність важливіша, ніж будь-що інше,

— тоді навіть сильний сусід нічого не зможе зробити.

Українці добрі бійці

Збігнев Бжезинський2

Колись в одному зі своїх текстів я висловився у тому дусі, що, мовляв, це наша країна, але не наша держава, критикуючи очевидну фіктивність паперового народного суверенітету та відсутність ефективних механізмів контролю та впливу «пересічних громадян» на державну політику. Не так давно я прочитав подібну тезу у цілком російському (не плутати з російськомовним) тексті когось з мімікруючих під середній клас «дістатих» ентузіастів «бібікання» («Досталі? – сказала одна моя молода і язиката знайома котромусь з таких ензузіастів – Тепер сховайте!»).

Тоді мені йшлося, ясна справа, не про чужинницьке походження цієї держави, не про якусь її накинутість українському народу, а про майже абсолютну відчуженість від нашого народу державної влади. Але менше з тим – я тоді був неправий у своїй вербальній необережности. І справа не в бібіканні і не в ентузіастах.

Ні, в Україні не з’явилося народовладдя, не постала законність, а обмежене коло обмежених людей, що скупили (вишахраювали) владу, не зробило собі колективне сеппуку (втім, в їхньому випадку це мало б зватися насмішкуватим словом «гаракірі»). Зараз мені виглядає, що тоді я просто недооцінив небезпеку.

Обгрунтування і констатація «ненашости» існуючої держави стосовно нашої країни, за всієї відчужености держави від народу і набурмосеного холоду, а коли і навпаки – нахабного і злого блазнювання стосовно громадян, можливо, були б доцільними у якомусь теоретичному політико-правовому писанні – за умови, що незалежне державне існування і майбуття Української нації безумовно визнано, як історично доконаний факт, і українським суспільством і світовими потугами. Тобто якби питання було б про якість сутности, а не про буття сутности.

Манівці перебувають зовсім поруч.

Я тут не наводитиму цитат, не посилатимусь на конкретику, не шукатиму лінків – не так через лінощі, скільки через небажання фокусуватися на поодинокому, коли йдеться про загальне, але скажіть самі, чи не відчували ви останнім часом – на рівні прочитаного між рядків, почутого краєм вуха у політичних вар’ят-шоу, на рівні блимання випадкового дивного банеру в мережі, на рівні флюїдів в атмосфері, кінець кінцем – що нам обережно, але послідовно і з ведмежою впертістю підсовують мислебацилу про неспроможність, штучність, непотрібність (непотребність?) тощо Української держави як такої? Не влади-персоналій. Не «актуального» політикуму. А держави Україна. Українського проекту – нашого з вами.

Мені б не хотілося тицяти пальцем у північно-східний бік, вказуючи на «ведмежу загрозу» як на головну. По-перше, я нічого не маю проти росіян. Як записано десь у Юрія Андруховича з посиланнями на західне джерело, деякі з них в Новосибірську навіть слухають (на відміну від мене, до речі) Моцарта. Я навіть можу уявити Путіна, котрий, читаючи Дугіна, слухає Моцарта , чому ні? Хоча тут таки більше пасують Глінка та Глазунов…По-друге, ведмеді пальців все єдно не лякаються і географічно обумовлене співіснування з ними на суміжних територіях вимагає не епатажу, а сміливости та обачливости водночас. Тож головна загроза – в нас самих.

«Безпорадність лідерів відкриває дорогу зовнішньому втручанню» – слушно каже мудрий і досвідчений Збігнев Бжезинський1. Дозволю собі невеличку ремарку – слово «лідерів» тут є цілком доречним, але не всеохоплюючим – значення має і безпорадність влади як такої, і яловість політичних сил, але і низька резистентність самого суспільства до недружніх проявів, хоч внутрішніх хоч зовнішніх.

Іншими словами, не багатий на гази Путін, який, чадіючи від них, слухає Моцарта, винен у тому, що ми самі не можемо у своїх власних інтересах змінити безпорадних «лідерів», опанувати та відлагодити державний механізм і, до речі, припинити споживати «з московської чаші московську отруту» кшталту Газпром-фільму та ФСБ-новин.

І не російський ведмідь з його традиційною звичкою ломитися в усі двері і вікна, буде винним, якщо у відповідний момент наші двері замість бути надійно замкненими, калататимуть на зумисно чи то через недбалість створеному протязі. Це – його можливість, не його проблема. Проблема у недосконалому замку, у загублених ключах та у недбалости господаря.

Заклики до створення «іншої» держави, окрім того, що в аспекті конструктиву є гівна вартою провокацією без пропозиції чіткого і реального плану (і підлою маніпуляцією, якщо такий план є, але ініціатори не діляться ним з прихильниками), мають ще одну ваду. Вони не враховують (чи надто добре враховують), що святе місце не буває порожнім, а natura, своєю чергою, abhorret vacuum. Особливо – якщо бажаючі посісти святе місце завжди стоять поруч у низькому старті.

Цей рік є особливим і несе в собі особливі небезпеки, у перспективі президентської кампанії і можливих дострокових парламентських виборів на тлі зростаючого недружнього зовнішнього втручання, економічної кризи в головах та остаточного ошаління існуючого «політикуму». Ці небезпеки чи то пак загрози мені вбачаються не так у приході до влади певної особи чи то певної політичної сили, скільки у її приході до влади на хвилі дикого популізму та/чи на іноземних [пропагандистських, ідеологічних та фінансових] «багнетах», у нехтуванні людськими правами та у юридичному чи то фактичному згортанні громадянських прав, у тотальному проникненні та «укоріненні» зовнішнього впливу, у розпаді державного механізму та, зрештою, у втраті Україною суверенітету (тією чи іншою мірою).

І ці небезпеки є тим серйознішими, що не мінімізуються, а навпаки великою мірою підживлюються, загострюються і каталізуються вітчизняними владоможцями і політиками – чи зумисно чи через повну неспроможність до державницького мислення і державницьких дій. Як у «Берестечку» Ліни Костенко:

Отак воно і йдеться до руїни.

Отак ми й загрузаємо в убозтво.

Є боротьба за долю України.

Все інше — то велике мискоборство.

У певному розумінні неправда, що в Україні «еліта» нездатна виробити і вести єдину національну політику. Велике мискоборство в Україні зусиллями дрібних, дріб’язкових, обмежених і жадібних людей стало і інструментом політики і власне політикою. Інша річ, що ця політика не має нічого спільного з національними інтересами України (котрі є не чим іншим, як узгодженою через демократичну правову процедуру сумою власних (егоїстичних) інтересів українців). «Отак воно і йдеться до руїни». Руїна припиняє бути далекою минувщиною. Вона вже поруч. «Ви звали? – Я прийшов». Вони прикликали її хором.

1991-го року, коли я повернувся з війська, у моєму рідному Донецьку вулицями їздив рухівський жовто-блакитний автобус з гаслом «Рятуймо Україну, Хлопці». Гасло є знову надактуальним. Бо більше нема кому її рятувати – окрім кожного з нас. І то – свідомо, з власного інтересу, відповідально, без зайвої метушні та «білого шуму».

«Небезпека другого рівня», базована на тому самому неприйнятті порожнечі природою, полягає у наступі симулякрів громадянської дії з їхнім бібіканням за якусь іншу «республіку» та «гетьусіхством». «Геть усіх!» – не політичне гасло. Це або cпрямований похмільного ранку на зелених чортиків вияв delirium tremens або ж, за відсутности пропозиції реальної альтернативи, цілковита провокація, добре що малокреативна. А декларовані наміри створення нової «республіки» перебувають, як на мене, недалеко від визнання неприродної, нав’язаної, чужої сутности існуючої Української держави. При тому що іншої у нас нема і взятися їй нема звідки. Жонглювання сенсами іноді є грою з вогнем.

Розмноження та штучне розпліднення симулякрів; дозрівання «майданарбайтерства» до занесення його до офіційного державного переліку існуючих спеціальностей; поширений серед затійників різних публічних акцій гріх сріблолюбства та очевидний зовнішньополітичний контекст змушують до галасливих проявів «громадянського активізму», ніби спрямованих на вирішення надзадач рівня «змінимо світобудову» (колись це формулювалося як «все і негайно!», а тепер чомусь супроводжується скигленням: штибу «а можна я не буду відповідати за своїми кредитними зобов’язаннями?» ставитися з відчуттям громадянської гігієни.

Дискредитований і маніпульований «громадянський активізм» не є належною відповіддю на виклики. У багатьох девіантних проявах він сам може стати викликом для суспільства і держави.

Найвищим проявом громадянської свідомости українця мені видається український громадянський егоїзм.

Чому егоїзм? Бо визнання себе і своєї родини автономною самоцінністю з власними інтересами – то чесно. Я б сказав – єдино чесно. Героїчне залишимо героям, але особисто я геть не впевнений, що бійці українських Визвольних змагань боролися саме за пункти політичних програм партій, а не за свої права, за свої усвідомлені інтереси, за свою родину, за свою власність. Вірніше – переконаний у протилежному.

Чому громадянський? Бо усвідомлює абсолютну необхідність власної держави, держави правової і процедурної, для реалізації і захисту своїх прав, свобод, інтересів, бо відповідально ставиться до своїх конституційних обов’язків щодо держави, бо прагне до контролю над державою, бо готовий до захисту держави. Розуміє, що національна безпека – це не два слова у промовах владців і не «стабільність» маєтків у Кончі та Козині, це відлагодженість державного механізму, це доступне всім правосуддя і рівна міра, це належно профінансовані військо, розвідка, правоохоронні органи, це гідно оплачувані кваліфіковані чиновники на своїх місцях. Це безпека наших прав і нашої власности. Держава, залежно від її якостей, соціальної цінности, може сприяти розвитку громадянського суспільства (якщо простіше – вільному розвитку нації), а може його гальмувати, але громадянське суспільство без власної держави – то завжди фікція і нонсенс.

Чому український? Це очевидно.

Відтак, чим, на мою думку, сучасний український егоїст чи то індивідуаліст, відповідальний власник своєї власности і своєї долі, чиїм неписаним гаслом могло б бути щось кшталту «Україна. Свобода. Власність», мав би керуватися за цих умов («Чергові завдання українського егоїзму»):

1. Зберігати спокій, добрий гумор та дружність до оточуючих, вважати істеричок (незалежно від статі) істеричками. Не давати маніпулювати собою. «Всі брешуть», як слушно каже доктор Хаус, хоча в очі не бачив можновладних пацієнтів в Україні. Позбутися «стокгольмського синдрому» щодо політиків, вимикати телевізор чи перемикати програми під час політичних «вар’ят-шоу» і взагалі бойкотувати нинішній політикум в усіх випадках, коли не йдеться про конкретні вимоги до них на захист своїх прав, свобод, інтересів. «Не вір, не бійся, не проси». Вимагайте. Це – вигідно. Врешті – Who the f**k are they?

Не звертати увагу на придворних «паркетологів» («не вір курвам») і не йти за новоявленими жлобистими «данко», чиї серця вже відпочатку не палають, а сморідно тліють, подібно до нирок персонажа з п’єси Леся Подерв’янського. Цапів-провокаторів, до речі, видають не так їхні роги, як напрямок пропонованого ними руху, а надто те, що вони з тої подорожі завжди повертаються. На відміну від інших.

2. Ставитися до тих, хто, будучи дорослим, осудним і працездатним, вимагає від держави рятувати їх нашим податковим коштом від наслідків взятих ними на себе ризиків і зобов’язань, як до тих хто лізе до наших власних кишень.

3. Прагнути до максимальної автономізації, починаючи від питань енергозбереження, продовжуючи використанням можливостей саморозвитку і закінчуючи уникненням необов’язкових платежів як за необов’язкові так і за обов’язкові послуги. Самостійність – чеснота патріота. Не напружуйте, не «діставайте» державу, їй і без вас, працездатного і розумного, є чим перейматися.

У тому ж контексті – прагнути максимальної поінформованости. По-перше, це чинник незалежности. По-друге, якщо влада щось приховує – значить їй є що приховувати, а це владу відповідним чином характеризує. По-третє, громадяни мають право знати про державу все, окрім інформації, від якої вони, здійснюючи установчу владу, самі відмовляються в інтересах національної безпеки. Це – вигідно.

4. Не бути жертвою. Жорстко відстоювати власні права, свободи та інтереси, не просячи, а вимагаючи, а також подаючи до суду за наявности для того найменших підстав. Так, наявність правосуддя в сучасній Україні є більш ніж сумнівною. Але його точно ніколи і не буде, якщо ми не тренуватимемо суддів і не тренуватимемося самі. Так, виступаючи проти високопосадовця, ви, ймовірно, програєте. Але повірте, наступного разу він десять разів подумає, перш ніж «зв’язатися» саме з вами. Як відомо, на певному етапі кількість переходить в якість. «През шаблі маєм право».

І хай зараз в руках не шабля, обріз чи машингвер, а ноутбук, принтер та адреса відповідного суду – менше з тим.

Україні потрібен не той чи інший їй насправді не потрібний (непотрібний, непотребний) політик. Україні потрібні вільні українці. Українці, які нікому не спустять з рук порушення їх власних прав, свобод, законних інтересів чи то чиєсь посягання на правові процедури реалізації та захисту цих прав, свобод, інтересів. Якщо вони об’єднаються не для Юлі чи Віті тощо, а для захисту «свого власного» (поговоріть з сусідом, колегою тощо, а взагалі-то рекомендую почати з чоловіка/дружини) – у підсумку постане де-факто чи то сучасна «шляхта» чи то «українське модерне козацтво» – без шароварів шириною у Чорне море або лампасів і прадідівських «георгіїв», а з прагненням і здатністю до виборювання своїх прав та до захисту держави як необхідного інструменту.

5. Не допустити згортання людських і громадянських прав і свобод під соусом «подолання кризи».

6. Розуміти, що подані в будь-якій обгортці наміри обмеження чи звуження виборчого права хоч через другий тур парламентських виборів, хоч через підвищення бар’єру, хоч через вибори Президента у ВРУ, хоч через зрив виборів – є нічим іншим як посяганням хамуватих узурпаторів на Ваші власні права, а заклики до імпічменту Президента в рік президентських виборів – або ознакою неадекватности в медичному розумінні, або просто замовним співом.

7. Будучи українськими егоїстами, відповідальними людьми та свідомими виборцями, виходити з того, що демократичні вибори (а недемократичні – то не вибори) – це національний тендер суспільно-важливих проектів і програм, коли громадяни, маючи достовірну, повну і своєчасну інформацію, вільно розглядають та вільно оцінюють мету відповідного проекту, його завдання, вартість, плановані результати, реалістичність пропонованого механізму досягнення результатів, а також компетентність і достойність виконавця і – роблять усвідомлений вибір з реальними наслідками. Проведені дотепер замість реальних виборів маніпулятивні кампанії і шоу були лише відволікаючими маневрами. Відволікаючими від того, що, що робиться «акі тать в нощі». Вибір без вибору – не вибір, вибір без чесних правил і рівних можливостей – не вибір, вибір з-поміж нав’язаного (дехто каже про сорти лайна) – не вибір, вибір без наслідків – не вибір.

Що ж у цьому зв’язку робити у тактичному плані?

а) Прагнути до уникнення небезпечного становища «Interregnum» («міжкоролів’я»). Відкинути ідею одночасних парламентських та президентських виборів як таку, що несе небезпеку тривалих «розбірок», хаосу і безвладдя – при тому, повторюся, що кремлівською спокусою заповнити порожнечу не можна легковажити.

б) Вкрай необхідно акуратно і процедурно провести президентські вибори, забезпечивши наявність в Україні глави держави, легітимність якого була б визнана визначальною більшістю суспільства, попри неуникненно різне ставлення до відповідної персоналії. Процедура виборів, адекватність програми, її виконання, прозорість і законність діяльности нового Президента мають стати предметом небаченого дотепер за масштабами і прискіпливістю громадського контролю.

в) Ймовірні дострокові парламентські (хоча небагато спільного у позарегламентною4 ВРУ з парламентом) вибори варто використати для започаткування системного громадянського лобізму, пов’язавши підтримку будь-якої з політичних сил з вимогою отримання від них чітких зобов’язань з вирішення питань, щодо яких є якщо і не суспільний консенсус, то оформлена громадська думка, як-то: скасування депутатської недоторканности, зниження прохідного бар’єру і запровадження виборів за відкритими списками, прийняття Регламенту Верховної Ради України законом, скасування «політреформи», законодавче забезпечення скликання Констиційної Асамблеї тощо.

Я не бачу сенсу у формальному узаконюванні удаваним народним волевиявленням нових п’яти циркових сезонів тих самих нездатних клоунів (навіть якщо із вкрапленням нових), натомість бачу сенс вже зараз вимагати від представлених у теперішньому нещасному складі Верховної Ради політичних сил прийняття відповідних законів5 як передумову продовження електоральної забавки «вибори до ВРУ» взагалі. Інакше – бойкот і обструкція, для успішної пропаганди чого, як на мене, зараз ситуація сприятливіша ніж будь коли раніше.

Взагалі, розглядаючи вибори як національний тендер, я думаю, що Україні потрібен закон, котрий ввів би однакову для всіх учасників виборчих кампаній єдину обов’язкову форму викладення програми у вигляді поділеного на розділи тексту, що спонукав би «конкурсантів» давати прямі і чіткі відповіді на прямі конкретні запитання про (див.вище) мету, завдання, плановані результати, механізм досягнення цих результатів, термін і вартість відповідної діяльности. Плюс, умовно кажучи, повне достовірне «резюме» та «декларацію про доходи». Тоді і буде про що розмовляти. Як на мене, то з цього взагалі треба починати.

г) Формуючи політичні вподобання, зважати не на довжину оселедця, колір і ширину шароварів тощо, а на те, чи ви б довірили відповідному товаришу (чи то «зграї товаришів») власне майно чи попильнувати свою дитину.

На жаль, ми ще не можемо виграти ці наступні вибори, але у наших силах закласти фундамент майбутніх перемог і убезпечити Україну від поразки, котра може стати історичною. Кажучи «ми», я говорю не про тих, в кого Україна обертається навколо «я», а про ти, чиє унікальне і самоцінне «я» опромінюється та обігрівається Україною і, відтак, для кого Україна і Українська держава є усвідомленими надцінностями.

Патріот, котрий раціонально осягнув засадничу вигідність існування Української держави – не менший патріот ніж той, кому в серце стукає чийсь попіл. Не кажучи вже про тих, чия «українськість» виявляється у зразково-показовому «фофудьїзмі», дарма що у синьо-жовтих кольорах.

Будьмо егоїстами – любімо себе і Україну як самих себе. Бережімо Українську державу. Слава Україні!

Примітки:

1. І дівчата – теж.

2, 3 Збігнев Бжезинський: Безпорадність лідерів відкриває дорогу зовнішньому втручанню.

http://day.kiev.ua/263298/

4 http://maidanua.org/static/news/2009/1235972873.html

5 Як учасник оргкомітету Громадянської асамблеї України (http://gau.org.ua/) сподіваюся, що відповідні питання знайдуть увагу учасників форуму ГАУ, запланованого на 29.03.09.
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори