пошук  
версія для друку
15.04.2009 | Андрій Гель

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ФУНКЦІЙ СПОСТЕРЕЖНОЇ КОМІСІЇ ЯК СУБ’ЄКТУ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ

   

Досвід зарубіжних країн з розвинутою демократією, а також вітчизняна практика виконання покарань свідчать, що одним із найбільш дієвих та ефективних видів контролю за діяльністю органів і установ виконання покарань по праву вважається саме громадський контроль, який може здійснюватися незалежними від органів державної влади інституціями.

На теренах нашої держави єдиною інституцією, на яку законодавець покладає здійснення громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, є спостережні комісії. Зокрема ч.2 ст.25 КВК України передбачає, що для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань створюються спостережні комісії, які діють на підставі КВК України та Положення про спостережні комісії, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. Отже, особливість становища спостережних комісій обумовлюється тим фактом, що право здійснювати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань законодавець прямо визнає лише за ними.

Спостережні комісії утворюються виконавчими комітетами міських (за винятком міст районного значення) рад, місцевими держадміністраціями і  відповідно до п. 3 Положення їх основними завданнями є:

1) організація громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання;

2) сприяння органам і установам виконання покарань у виправленні і ресоціалізації засуджених та створенні належних умов для їх тримання, залучення до цієї діяльності громадських організацій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян;

3) організація виховної роботи з особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання, та громадського контролю за їх поведінкою протягом невідбутої частини покарання;

4) надання допомоги у соціальній адаптації особам, звільненим від відбування покарання.

Хоча й всі перелічені завдання названі у Положенні основними, все ж таки, з огляду на зміст ч.2 ст.25 КВК України, пріоритетним завданням спостережних комісій, для виконання якого вони саме й створюються, безперечно повинно бути визнане завдання, закріплене у п.п.3.1. Положення – організація громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання. До речі, необхідно звернути увагу на той факт, що порівняльний аналіз змісту ч.2 ст.25 КВК України та п.п.3.1. Положення вже свідчить про безпідставну підміну понять у змісті основного завдання спостережних комісій на рівні підзаконного нормативного акту. Так, якщо у ч.2 ст.25 КВК України передбачається, що спостережні комісії утворюються для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засуджених, то вже у п.п. 3.1. Положення мова чомусь йде не про забезпечення, а лише про організацію громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених. Цілком зрозуміло, що діяльність із ”забезпечення громадського контролю” не є тотожною діяльності із ”організації громадського контролю” і суттєво відрізняється від другої за своїм змістом.

Проаналізуємо, виконання яких саме функцій Положення покладає на спостережні комісії. Пункт 4 Положення, який містить перелік цих функцій, передбачає, що відповідно до покладених завдань, спостережні комісії:

1) погоджують постанови і подання, які приймаються і вносяться установами виконання покарань, щодо:

– зміни умов тримання засуджених у межах однієї кримінально-виконавчої установи закритого типу (далі – виправна колонія) або у зв’язку з переведенням їх до виправної колонії іншого рівня безпеки;

– надання дозволу на проживання за межами виправної колонії засудженим жінкам на час звільнення від роботи у зв’язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку та скасування цього дозволу;

2) разом з органами і установами виконання покарань вносять до суду за місцем відбування покарання засудженими подання щодо:

– умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким;

– звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

3) сприяють адміністрації установ виконання покарань:

– у проведенні соціально-виховної роботи із засудженими, організації їх загальноосвітнього та професійно-технічного навчання;

– у залученні громадських організацій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян до надання допомоги у створенні належних умов для тримання засуджених, їх матеріально-побутовому та медично-санітарному забезпеченні, здійсненні оздоровчо-профілактичних заходів;

– у створенні додаткових робочих місць для залучення засуджених до суспільно-корисної праці;

4) на підставі інформації органів і установ виконання покарань ведуть облік осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, організовують громадський контроль за поведінкою цих осіб та проведення виховних заходів за місцем їх роботи (навчання) і проживання протягом невідбутої частини покарання;

5) здійснюють заходи соціального патронажу щодо осіб, звільнених від відбування покарання, сприяють розвитку мережі центрів соціальної адаптації та інших установ і організацій, діяльність яких спрямована на надання цим особам допомоги у соціальній адаптації;

6) виконують інші функції відповідно до законодавства.

Аналіз переліку наведених вище функцій дозволяє дійти висновку, що лише закріплені у п.п. 4.1 та 4.2. Положення функції спостережних комісій можуть бути віднесені до тих, які спрямовані законодавцем на виконання основного завдання – забезпечення громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, оскільки вони передбачають необхідність погодження зі спостережною комісією рішень адміністрації органів і установ виконання покарань, які можуть призвести до суттєвої зміни умов тримання засуджених (як у бік у покращення, так і у бік погіршення) або взагалі до звільнення їх від подальшого відбування покарання, внаслідок чого правовий статус засуджених може бути як суттєво розширено (навіть до повного зняття встановлених вироком правообмежень – при звільненні від подальшого відбування покарання), так і суттєво звужено (погіршено) при переведенні у більш суворі умови тримання. Всі ж інші функції спостережних комісій (п.п.4.4 – 4.6. Положення), виходячи зі змісту відповідних норм, жодного відношення до цього завдання не мають.

Спостережні комісії погоджують всі рішення (подання і постанови) адміністрації виправної колонії (далі – ВК) щодо зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі (як в межах однієї ВК, так і шляхом переведення до ВК іншого рівня безпеки) та надання дозволу відповідній категорії засуджених жінок на проживання поза межами виправної колонії або його скасування. Детально процедура прийняття рішень з означених вище питань урегульована статтями 100 та 142 КВК України. Отже, обов’язковому погодженню зі спостережними комісіями підлягають всі рішення адміністрації ВК щодо зміни умов тримання, які можуть вплинути на зміну обсягу правообмежень, встановлених для засуджених до позбавлення волі – як у бік покращення умов тримання, так і у бік їх погіршення, що на нашу думку навряд чи можна визнати доцільним та таким, що відповідає основному завданню спостережних комісій. Дійсно, у тих випадках, коли у відповідному рішенні адміністрації ВК (поданні або постанові) ставиться питання про зміну умов тримання засуджених у бік погіршення їх правового статусу, його погодження із спостережною комісією, безумовно, є доцільним і необхідним, оскільки саме таким чином спостережна комісія може забезпечити певний контроль за законністю та обґрунтованістю дій адміністрації ВК і дотриманням прав та законних інтересів засуджених. Проте у випадках, коли у рішеннях адміністрації ВК пропонується зміна умов тримання засуджених, яка передбачає їх покращення і зменшення обсягу встановлених для засуджених правообмежень (наприклад, переведення засудженого з дільниці ресоціалізації – до дільниці соціальної адаптації, переведення до ВК нижчого рівня безпеки, надання дозволу на проживання відповідній категорії засуджених жінок поза межами ВК), їх обов’язкове погодження із спостережної комісією навряд чи можна вважати виправданим та назвати таким, що відповідає здоровому глузду з точки зору забезпечення контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених. Адже якщо сама адміністрація ВК, тривалий час вивчаючи особистість засудженого, його поведінку і ставлення до праці, дійде висновку про необхідність покращення його правового статусу, то навряд чи доцільно передбачати обов’язкове погодження такого рішення зі спостережною комісією, оскільки таким своїм рішенням адміністрація ВК аж ніяк не може порушити права і законні інтереси засудженого.

Крім того, не можна не враховувати й того факту, що у практиці внаслідок недосконалості норм чинного Положення про спостережні комісії, яке було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2004 р. № 429 (далі – Положення) мають місце непоодинокі випадки, коли спостережні комісії з будь-яких мотивів відмовляють у погодженні подань і постанов адміністрації ВК, у яких ставиться питання про зміну умов тримання засуджених у бік їх покращення.

Що ж стосується функції спостережної комісії, закріпленої у п.п.4.2. Положення, то з огляду на зміст основного завдання цієї інституції, можна стверджувати, що вона взагалі не витримує жодної критики. Означена функція передбачає, що до виключної компетенції спостережної комісії належить внесення до суду спільного з адміністрацією органів чи установ виконання покарань подання для вирішення питання про застосування до засуджених інститутів умовно-дострокового звільнення від подальшого відбування покарання (ст.81 КК України), заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК України) та звільнення від подальшого відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст.83 КК України). Причому статті 407 та 407-1 КПК України, які регламентують процесуальний порядок розгляду цих питань судом, передбачають, що лише наявність такого спільного подання є підставою для їх розгляду судом по суті. Отже, відмова спостережної комісії у внесенні такого спільного подання з тих чи інших причин взагалі унеможливлює розгляд судом відповідного питання по суті, що прямо суперечить інтересам засудженого.

На мою думку, якщо засуджений буде представлений адміністрацією органу або установи виконання покарань до суду без достатніх на то підстав, які передбачені у нормах ст.ст.81,82, 83 КК України, то відповідним чином відреагувати на такий факт зобов’язані уповноважені державні органи. Зокрема органи прокуратури можуть внести протест на незаконне або необґрунтоване рішення адміністрації, або суд, як єдиний орган, до компетенції якого належить вирішення цього питання по суті, може відмовити засудженому у застосуванні відповідного інституту в порядку, передбаченому законом. Якщо ж у внесенні спільного подання до суду відмовляє спостережна комісія, то вона: по-перше – фактично перебирає на себе функцію органів прокурорського нагляду або підміняє собою суд, оскільки таке її рішення унеможливлює розгляд питання по суті; по-друге – діє всупереч основному завданню, задекларованому у п.п.3.1 Положення. Наприклад, одна із спостережних комісій Вінницької області (при Вінницькій РДА) відмовила адміністрації Стрижавської виправної колонії (№81) на протязі 2005 року – у внесенні 13-ти спільних подань про застосування умовно-дострокового звільнення засуджених, а на протязі 2006 р. – у внесенні 15 таких подань. Причому єдиною причиною відмови була названа тяжкість вчиненого засудженим злочину, що прямо суперечить вимогам ст.81 КК України. Отже, у таких випадках внаслідок недосконалості законодавства маємо парадоксальну ситуацію, коли адміністрація органу або установи виконання покарань, яка ретельно вивчає особу засудженого, його поведінку та ставлення до праці на протязі тривалого часу, приходить до висновку, що засуджений довів своє виправлення (або встав на шлях виправлення) і пропонує звільнити засудженого або суттєво зменшити встановлені вироком правообмеження, а спостережна комісія, як інституція, покликана здійснювати контроль за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, навпаки, перешкоджає цьому процесу.

Реалізуючи функцію, передбачену п.п.4.2 Положення, спостережна комісія по суті виконує роль зайвої бюрократичної інстанції, яка лише ускладнює процедуру прийняття відповідного рішення і жодним чином не сприяє забезпеченню прав і законних інтересів засуджених.

Отже, можемо зробити наступні основні висновки:

1. Функції спостережних комісій, як органу громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, закріплені у Положенні не в повній мірі відповідають основному завданню спостережних комісій та не спроможні забезпечити його належну реалізацію.

2. З огляду на основне завдання спостережних комісій, до їх компетенції повинно бути віднесено погодження лише тих рішень адміністрації і установ виконання покарань, які передбачають погіршення правового становища засудженого.

У зв’язку з наведеним, пропоную внести наступні зміни та доповнення до кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального законодавства України:

 І. До Положення про спостережні комісії:

1. П.п 3.1 Положення викласти у наступній редакції:

1) забезпечення громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання;

2. П.п. 4.1. Положення викласти у наступній редакції:

1) погоджують постанови і подання, які приймаються і вносяться установами виконання покарань, щодо:

зміни умов тримання засуджених у межах однієї кримінально-виконавчої установи закритого типу (далі – виправна колонія) або у зв’язку з переведенням їх до виправної колонії іншого рівня безпеки, якщо постанова чи подання передбачають збільшення обсягу встановлених для засуджених правообмежень або більш суворі умови тримання;

скасування дозволу на проживання за межами виправної колонії, наданого засудженим жінкам на час звільнення від роботи у зв’язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку;

3. П.п. 4.2 Положення виключити;

4. Другий та третій абзаци п.п. 6.1 Положення виключити;

5. П.п. 16.3 викласти у наступній редакції:

”бере участь у засіданні комісії установи, яка розглядає питання щодо зміни умов тримання засуджених.”

 ІІ. До Кримінально-виконавчого кодексу України:

1. Частину другу ст.100 КВК України викласти у наступній редакції:

”Зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії. У випадках, якщо така постанова передбачає переведення засудженого у більш суворі умови тримання або збільшення обсягу встановлених правообмежень, вона обов’язково погоджується зі спостережною комісією”.

2. Частину третю ст.100 КВК України викласти у наступній редакції:

”Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється Державним департаментом України з питань виконання покарань за поданням адміністрації виправної колонії, погодженим з начальником управління (відділу) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Київській області. У випадках, якщо таке подання передбачає переведення засудженого у більш суворі умови тримання або збільшення обсягу встановлених правообмежень, воно обов’язково погоджується зі спостережною комісією”.

3. З частини першої ст.142 КВК України слова ”за погодженням із спостережною комісією” вилучити.

4. Частину третю ст.154 КВК України викласти у наступній редакції:

”Адміністрація органу або установи виконання покарань стосовно засудженого, щодо якого віповідно до статей 81 і 82 Кримінального кодексу України може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням, після відбуття засудженим установленої Кримінальним кодексом України частини строку покарання зобов’язана в місячний термін, в порядку, що встановлюється нормативними актами Державного департаменту України з питань виконання покарань, розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням.

Для застосування до засудженого умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням орган або установа виконання покарань вносить до суду мотивоване подання, в якому повинні міститися дані, які характеризують поведінку засудженого, його ставлення до праці та навчання за весь час відбування покарання. Разом із поданням до суду направляється особова справа засудженого”.

5. З частини десятої ст.154 КВК України слова ”і спостережної комісії” вилучити.

ІІІ. До Кримінально-процесуального кодексу України:

1. Частину першу ст.407 КПК України викласти у наступній редакції:

”Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням відповідно до статей 81 і 82 Кримінального кодексу України застосовується суддею районного (міського) суду за місцем відбування покарання засудженим за поданням органу або установи виконання покарань”.

2. Частину четверту ст.407 КПК України викласти у наступній редакції:

”При розгляді судом подання органу або установи виконання покарань суд повідомляє їх про час і місце розгляду цього подання”.

3. Статтю 407-1 КПК України викласти у наступній редакції:

”Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, відповідно до статті 83 Кримінального кодексу здійснюється суддею районного (міського) суду за місцем відбування покарання за поданням установи виконання покарань.”

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори