пошук  
версія для друку
30.07.2009 | Всеволод Речицький

Конституціоналізм по-київському

   

Розширений варіант статті, надрукованої в часописі «Критика», № 5–6, 2009 р.

На межі березня-квітня 2009 р. Президент України В.Ющенко вийшов на український ринок символічних зразків, запропонувавши вітчизняній спільноті нову інтелектуальну спокусу – проект нової Конституції України. Щоб там не писали останнім часом про рейтинги Президента, мусимо визнати – в даному випадку Віктор Андрійович дотримав обіцянки, суспільство таки одержало матеріалізацію політичної філософії кумира помаранчевих днів. Бо конституційний проект внесено не «від імені» чи «за дорученням». Президент презентував в парламенті не абстрактний текст, а кредо власної політичної віри. Як на мене, цим, насамперед, і є цікавою президентська ініціатива. Отже, маємо «причинки до суспільного мислення» (В.Гордієнко) від фігури національного масштабу.

Якщо подивитися на запропонований текст під таким кутом зору, то неважко помітити, що він є хоч і опосередкованим, проте вдалим віддзеркаленням людської натури власного деміурга. Проект вочевидь не позбавлений ознак політичного стилю, конкретного способу мислення, думки. Дуже рідко його нормативні вимоги – це «все або нічого», в більшості випадків інтелектуальний тонус проекту поміркований. Втім, як і сам фатум модерної України. Так або інакше, хвалити нову Конституцію зарано, бо вдала конституція – це щось суттєво більше від її автора. Органічна конституція – це майже національна істина, а істина, як казали древні – глибока, спокійна та втішна понад усе. Вочевидь не таким є Основний Закон від глави Української держави. Та й чи можна в даному випадку взагалі вимагати чогось граничного?

Щоб в подальшому не виникало непорозумінь, мушу зробити одне застереження. Писатиму лише про те, що вважаю суттєвим сам, а не з позицій «універсального» підходу. Тобто намагатимусь не зловживати юридичними вимірювальними шаблонами, хоча останні, все-таки, існують. Наприклад, такий дослідник конституціоналізму і автор «Критики» як С.Шевчук, чудово ними оперує.

Чому не є суттєво важливими в даному випадку кліше європейського конституціоналізму? Думаю, тому, що в глибинному, сутнісному сенсі європейського конституціоналізму не існує. Тобто ліпше сказати, що він існує лише в географічному аспекті. З точки зору своєї внутрішньої «правди», конституціоналізм – це правовий американізм, якщо останній розуміти як уособлення девіантної, по відношенню до традиційних (докапіталістичних) уявлень про соціальну динаміку, думки. Образно кажучи, конституціоналізм – це охоронювана законом можливість сісти за гральний столик без шеляга в кишені, а по успішному завершенні гри за правилами,  встати з-за того ж столика магнатом. Звісно, що все це – суттєве спрощення. З іншого боку, в період після 1787-1791 рр. для найамбітніших й краще освічених переселенців за океан Америка таки ввижалася тим гральним столиком.

Переможців не судять, але вони закономірно подразнюють переможених. Якщо сенсом конституціоналізму, як пише у своєму розлогому есе С.Шевчук[1], є демократія і свобода, то цей тандем в американському виконанні ще й сьогодні продовжує вражати людську уяву. Відвідавши в наш час Сполучені Штати, демократичний європеєць Ж.Бодрійар пише про них майже так само захоплено, як і його аристократичний попередник А.Токвіль у 1835 році. За визнанням наукової зірки, європейці ніколи не будуть сучасними у власному розумінні цього слова. Бо вони ніколи не зможуть втілити у себе тієї свободи, що її так легко можна привселюдно побачити й відчути в США. На його думку, європейцям й надалі бракуватиме не тієї формальної свободи, яку вони намагаються повсякчас утверджувати, а цілком інакшої – конкретної, гнучкої, функціональної, активної свободи, яку можна спостерігати лише в американському суспільстві й свідомості кожного з його членів[2].   

Ця невеличка ремарка дозволяє емоційно підкріпити ту річ, що суто європейських конституційних стандартів насправді не існує. Натомість можна побачити й відчути лише європейський рівень конституціоналізму – міру соціальної динаміки, ступінь ефективності людського капіталу, межу індивідуальних викликів й здійсненності демократизму. Можливо, що саме через всю цю довгу і складну низку обставин М.Грушевський свого часу усіляко намагався довести принадність й придатність для молодої України американського конституційного проекту.[3] Втім, час повернутися до президентського тексту.

Відразу дещо насторожує Преамбула проекту Основного Закону. Якщо в чинній Конституції йдеться про Верховну Раду, українську націю і Український народ, то президентський проект більш чітко розрізняє «українську націю» й «Український народ». Якщо наш Президент дійсно щиро прагне досягти «злагоди й соборності України», то він починає довірену йому партію в оркестрі з хибної ноти. Тим більше, що за статтею 14 його ж проекту на Українську державу покладається обов’язок «сприяти консолідації та розвитку української нації». Хочеться запитати: а чому не консолідації цілого Українського народу? Адже саме етнічно, культурно й за мовною ознакою строкатий народ може з плином часу стати більш консолідованим. З іншого боку, якщо Український народ і нація за проектом – це різне, то чи проголосують за саме такий нюанс президентського світосприйняття українські поляки, вірмени, угорці?

Сумнів виникає також стосовно подальшого збереження в проекті норми про те, що Україна вважає себе соціальною державою (стаття 1). Папір витримає що завгодно, але сучасна Україна – це, все-таки, більшою мірою держава-визискувач. Навіть офіційній статистиці відомо, якою мізерною є вартість праці робочої сили у собівартості української промислової продукції. Не менш вражаючою є національна вилка зарплат в бюджетній сфері. Як відомо, в Україні зарплата парламентарія або міністра дорівнює десяти зарплатам хірурга вищої категорії, приблизно п’яти-семи зарплатам університетського професора,[4] а витрати 2009 р. на добудову лікарні для вищих урядовців перевищують бюджетні кошти, виділені на всю сільську медицину країни.

В свою чергу, стаття 4 проекту практично цитує статтю 3 чинного Основного Закону. Йдеться про те, що «життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека» людини знову визнаються в Україні найвищою цінністю. Як етична максима, моральний імператив це звучить більш-менш зрозуміло. Але спробуймо-но логічно розгорнути даний припис в якості норми прямої дії і вищої юридичної сили! Як послати солдата в бій, коли все, що він боронитиме, поступається за своєю цінністю його фізичному існуванню? Або чи насправді продасть Кабінет Міністрів України свій останній службовий лімузин для того щоб вилікувати вихованця сирітського притулку?  

Як відомо, Гегель, О.Кожев і Ф.Фукуяма – кожен у свій час – писали про недорозвинену політичну й моральну природу націй, що годні були поступитися своєю свободою заради ідеї фізичного виживання. Зокрема, як стверджує О.Кожев у своєму Начерку феноменології права, «людська або історична реальність здійснюється завдяки посередництву активного заперечення природної, тваринної реальності – в здатності ризикувати життям в процесі боротьби за визнання».[5] При цьому О.Кожев – соціальний філософ, що є одним із натхненників Європейського Союзу. Життя людини – це вища цінність, але де й коли ця теза була переконливою в процесі національного самовизначення, боротьбі за суверенітет й міжнародне визнання?

Стаття 17 проекту, як і нині існуючий текст (стаття 15), стверджує, що «жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова». Кінець ідеології в світі таки не настав, але чи є це виправданням конституційного максималізму? Чи не зобов’язалися європейські держави в Лісабонському договорі й Хартії засадничих прав Союзу гарантувати вільний рух людей, товарів, послуг та капіталу в якості прямого втілення ідеології свободи, демократії, прав людини й вільного ринку? Чи не є ідеологічним постулатом також верховенство права й обмежене правління?

Відомо, що Польща, ухвалюючи Конституцію 1997 р., вчинила економніше й, водночас, простіше. Основний Закон Речі Посполитої оголосив поза законом тоталітарну ідеологію фашизму й комунізму. Держава – це гарант порядку, без ідеології вона ризикує втратити свої орієнтири. Інша річ – громадянське суспільство, для якого навряд чи й справді існує кредо загальної віри.

Черговий привід для критики – положення статті 22 проекту про державні символи України. Нова версія Конституції стверджує, що Державний Гімн України – це національний гімн «Ще не вмерла України і слава і воля» на музику Михайла Вербицького зі словами Павла Чубинського в редакції, визначеній законом». Але ж П.Чубинському належать не так слова, як їх поєднання в оригінальні речення, поетичні рими. Якщо народні депутати міняють граматичні відмінки в строфах вірша, говорити про авторство П.Чубинського навряд чи коректно.

Що ж стосується включення до тексту статті 22 назви Духовного Гімну України, то даний прийом переносить інструментарій закону безпосередньо в царину людського серця. Навряд чи подібна сакралізація конституції є виправданою за сучасних обставин. Норми основного закону є (мають бути) раціональними, прагматичними й не виходити за межі можливостей правового регулювання. Тим більше, що пізніше, в статті 40 проекту Конституція утверджує право кожного «на свободу думки, совісті й віросповідання».

Взагалі, не ясно, як може існувати невідчужувана свобода совісті і думки в умовах офіційного проголошення духовного гімну? Простір прав і основоположних свобод – це простір автономії індивіда, забезпечений проти будь-якого державного чи іншого владно-авторитетного втручання. Права і свободи – це сфера особистої відповідальності індивіда, конкретної людини. Строго кажучи, в царині індивідуального людського духу конституція і демократія не стільки зайві, скільки відносно безсилі.

Розділ ІІ проекту Основного Закону від В.Ющенка присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. Він мало чим відрізняється від майже аналогічного розділу чинної Конституції України. Практично всі соціально-економічні права в проекті залишено в нині існуючій редакції. Відтак вони залишаються непридатними для реалізації і захисту в судовій процедурі. З одного боку, всі без винятку права і свободи викладені в проекті як непорушні юридичні імперативи, з іншого – третина з них не забезпечується юридичними гарантіями реалізації. В черговий раз соціально-економічні права своєю нездійсненністю компрометують решту конституційного тексту. Починаючи з Конституції СРСР 1936 р., ці «права-утопії» привчають громадян до думки, що Конституція – не стільки право, скільки «празнична одежина» (І.Франко). Чи багато людей в Україні мають нині «достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї» (стаття 53), гарантоване «право на працю» (стаття 48), «умови для ефективного і доступного для всіх <…> медичного обслуговування» (стаття 54)? Подібний нормативний стиль вперше дозволив собі сталінський соціалізм, плата за це надто добре відома.

З іншого боку, розділ ІІ проекту від Президента не містить в собі навіть натяків на академічну свободу; вільне пересування осіб, товарів, послуг та капіталу; право громадян та інших осіб на доступ до офіційної та іншої суспільно значущої інформації; модернізованих в європейських документах прав дітей і осіб похилого віку. Такий підхід є хибним для країни, яка публічно оголосила про своє прагнення увійти до європейської спільноти. Звичайно, плануючи інтеграцію в Євросоюз, не обов’язково ламати національну Конституцію. Але якщо в цій ділянці все-таки розпочато роботу, варто було б узгодити національний проект з Хартією засадничих прав Союзу, на яку посилається підписаний в грудні 2007 р. Лісабонський договір – de facto юридична конституція об’єднаної Європи.

Якщо ж обмежитися загальним порівнянням регламентації прав і свобод людини за президентським проектом з їх регламентацією в чинному Основному Законі, то президентський проект виглядає кращим – менш максималістським, більш раціональним, прагматичним, зрозумілим. Зокрема, в проекті йдеться про заборону не «будь-якого насильства над дитиною» (чинна норма), а про заборону «насильства над дитиною»; не лише про «право на життя» (чинна норма), а й про заборону засудження до смертної кари і страчення (стаття 28). Позитивним є також зменшення терміну можливого затримання особи до 24-х годин (нині – 72 години).

Проте, в цілому, президентський кодекс прав і свобод людини і громадянина залишився зібранням прав не потенційних співгромадян Європейського Союзу, а втіленням правового статусу особи в посттоталітарній державі. Прикро, але проектові бракує уваги до освітніх, наукових, інтелектуальних, віртуально-символічних аспектів сучасного життя людини. Зовсім небагато простору виділено у ньому для  визначення прав іноземців і апатридів. Як відомо, міжнародні зобов’язання України забороняють їй колективну висилку іноземців. Про це, зокрема, йдеться у статті 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. зі змінами, внесеними Протоколом № 11. Суттєвими є також гарантії прав іноземців в Україні й за статтею 1 Протоколу № 7 до Конвенції 1950 р. На жаль, ці норми не було піднято до конституційного рівня.

Президентський проект не визнає одностатевих шлюбів, не передбачає права громадян на придбання особистої зброї, ігнорує можливість страйків за політичними мотивами. Як і чинна Конституція, проект визнає відповідальність лише за віддання й виконання явно злочинних розпоряджень чи наказів. Проте очевидно, що віддання й виконання просто злочинних наказів також має протиправний характер. На відміну від Хартії засадничих прав Союзу, президентський проект не опікується й дотриманням прав і свобод людини  в місцях позбавлення волі.

Крім того, проект Конституції України від В.Ющенка передбачає можливість обмеження конституційних прав і свобод людини як таких, в той час як Європейська конвенція захисту прав людини та основоположних свобод 1950 р. передбачає можливість встановлення тимчасових обмежень щодо їх практичного здійснення. Це – важливий правовий нюанс, оскільки українська доктрина суб’єктивних прав і свобод побудована на засадах політичної філософії  Д.Локка, в якій права і свободи людини вважаються природними й невідчужуваними.

Ще більшим недоліком президентського проекту в ділянці забезпечення прав і свобод людини є нечітке дотримання в ньому вимог, так званого, трискладового тесту. Зокрема, Європейська конвенція захисту прав людини і основоположних свобод 1950 р. дозволяє обмежувати здійснення прав людини і основоположних свобод лише тоді, коли ці обмеження є: а) необхідними в демократичному суспільстві; б) передбачаються на рівні закону; в) точно відповідають цілям, для досягнення яких вони запроваджуються. Вказуючи на першу (а) і третю (в) вимоги, проект лише  натякає на другу (б) вимогу. Чинна ж Конституція України взагалі не вимагає, щоб передбачені в ній обмеження були необхідними в демократичному суспільстві. Не наполягає вона й на адекватності (пропорційності) обмежень щодо до їх законної мети.

Викликає подив те, що конституційний проект В.Ющенка не підняв до конституційного рівня норму частини другої статті 7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., у якій йдеться про можливість судового розгляду і покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, які на час їх вчинення становили злочин відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями. Якби саме ця норма набула вищої юридичної сили, Україні дозволялося б ставити питання не лише про визнання Голодомору 1933 р. актом геноциду Українського народу, але й про притягнення винних у Голодоморі осіб до кримінальної відповідальності.

Розділ ІІІ проекту Конституції, присвячений питанням народного волевиявлення, особливих зауважень не викликає. Більш проблемним, однак, є розділ, присвячений законодавчій гілці державної влади. Тут новелою є запровадження двопалатних Національних Зборів. Новим (300 осіб) є кількісний склад їх нижньої палати (Палати депутатів). Проект передбачає обмеження депутатської недоторканості, а також можливість поєднання депутатського мандату із здійсненням обов’язків міністра.

Схоже, що ідея двопалатного парламенту для України є наслідком усвідомлення її черговим Президентом складності процесів державного врядування на посткомуністичних теренах. З одного боку, президентська «диктатура» в Україні вкотре стикається з феноменом політичної пустки довкола себе. Щойно в країні виникає ускладнена політична ситуація, главі держави нема на кого опертися. Звісно, йдеться не про брак політичної експертизи, а про неможливість розділення його відповідальності з відповідальністю політичних важковаговиків нижчого рангу. З іншого боку, тільки сенаторам під силу ефективно протистояти надмірностям президентського авторитаризму.

Отже, можна погодитися з тим, що існуючого формату Верховної Ради для забезпечення нормального поступу України не вистачає. Діючий український парламент є найбагатшим в Європі за статками своїх членів (О.Квасьневський), проте в політичному відношенні він і досі вчиняє цілком по-богемному. Галасливі битви коаліції з опозицією ніколи не вщухають, проте цей поєдинок не має жодних креативних наслідків для країни. Парламентське побутування останніх років – це перманентна, виснажлива, дріб’язкова й самодостатня «хатня колотнеча». Коли ж доходить до справді стратегічних питань, парламентського потенціалу бракує. Ніхто не може взяти відповідальності на себе. При цьому парламент цілком адекватно відображає розкол, який реально існує серед населення України. За даних обставин Україна стоїть на політичному роздоріжжі як буриданів осел: посуватися в бік Європи бракує спокуси, приєднатися до російської геополітики бракує нахабства.

Очевидно, що якби в Україні існував двопалатний парламент, це допомагало б розв’язати існуючі протиріччя. Але для цього, на моє переконання, слід було б прив’язати долю уряду не до нижньої, як у президентському проекті, а до верхньої (як у США) палати. Решту становитимуть, більш-менш, дрібниці. Проте, як вже не раз траплялося, В.Ющенку забракло рішучості вчинити «не по-європейському». Національні Збори за президентською моделлю мало що зможуть дати Україні. Якби наш уряд формувався Президентом й затверджувався сенаторами, це надавало б йому стабільності. При цьому урядову легітимність забезпечували б народні вибори Президента, а стабільність – вибори в Сенат від регіонів, більшість з яких налаштована на євроінтеграцію України.

Загалом, на користь запровадження в Україні не парламентської, а президентської чи напівпрезидентської республіки переконливі аргументи наводить колишній заступник глави Секретаріату Президента України правник І. Пукшин. Як відомо, бізнесові кола в сучасних країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур, але з елементами централізації й авторитаризму, що пояснюється необхідністю концентрації влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання цивілізаційної відсталості. Дана обставина є однією з причин непопулярності парламентської республіки в арабських «нафтових монархіях». За свідченням фахівців, для країн, що розвиваються, типовим є прагнення не до парламентських, а до президентських форм правління (Алжир, Гана, Нігерія, Пакистан, Ефіопія, Греція (70-ті роки), Туреччина (80-ті роки).

Хоча не лише США, Франція, Великобританія, Японія чи  Канада, але й такі країни як Угорщина, Латвія, Молдова, Україна, Румунія та Чехія мають, так звану «полікратичну» форму держави (тобто державні органи формуються в них демократичним шляхом, існує розділення влад, система стримувань і противаг, забезпечується баланс інтересів центру та місць, гарантуються права людини й основоположні свободи), проте у випадку молодих демократій останні зазнають на собі сильного впливу корпоративно-олігархічних структур, яким здатна протистояти лише фігура всенародно обраного глави держави (Польща, Румунія, Україна, Словаччина, Болгарія, Хорватія, Словенія, Молдова, Литва, Грузія, Вірменія).

Можливо тому тенденцією сучасного розвитку є встановлення не стільки чистих (парламентська, президентська), скільки гібридних (напівпрезидентська, частково парламентська) форм правління. При цьому в країнах, які не мають сталих традицій державотворення, частіше встановлюється  президентська або напівпрезидентська форма правління. Тобто парламентські республіки (Італія, Індія, ФРН, Португалія, Болгарія, Угорщина, Чехія) розповсюджені в світі значно менше, ніж республіки президентські. Напівпрезидентські та президентські республіки є в Азії та Європі, нині вони є поширеними в США, Латинській Америці та на Африканському континенті. 

Варто також звернути увагу на те, що державотворчий успіх США як президентської республіки не можна вважати суто національним. США сформували європейські дисиденти, що свідомо й рішуче відкинули політичний абсолютизм старого світу. Винайдення Сполученими Штатами незалежного способу легітимації законодавчої та виконавчої гілок влади спричинилося до вражаючого культурного, економічного та військового успіху цієї країни. Після досягнень США (чиї здобутки можна порівнювати із сумарним результатом мало не решти країн світу) вже просто неприпустимо ігнорувати творчий потенціал президентської форми правління.

Проти конституційного загравання з парламентаризмом існують також й українські аргументи. Відомо, що успішні парламентські республіки в якості умови свого існування передбачають високу політичну культуру партій. Українські політичні партії явно не володіють такою культурою. Сама їх кількість свідчить про надмірне честолюбство і дріб’язкову непоступливість вітчизняної політичної еліти. Несформованими в Україні залишаються також основні (консерватизм, лібералізм) політичні ідеології. В свою чергу, партії з усталеними ідеологічними засадами – комуністи, соціалісти й, на жаль, рухівці набули в Україні маргінального статусу. Оскільки подібні недоліки долаються шляхом тривалої еволюції, парламентська республіка в Україні є неприйнятною з суто практичної точки зору.

В історичному плані український парламентаризм також не був успішним. Політика Центральної Ради, а пізніше «колегіальна диктатура» Директорії та діяльність Конгресу Трудового Народу нерідко відзначалися еклектизмом, дезорганізацією та відвертим популізмом. Хоча Центральна Рада скрупульозно дотримувалася демократичних процедур, а її керманич М.Грушевський не зловживав авторитарними методами, в загальному підсумку український парламентаризм початку ХХ століття виявився катастрофічним за своїми наслідками. Фактично, від часів Б.Хмельницького, П.Орлика й аж до гетьманату Павла Скоропадського відносно ефективним в Україні було лише автократичне правління. Майже всі дослідники політичної історії України погоджуються з тим, що український демократизм був ефективним лише за організаційної підтримки «єдиноначальства».

Що ж стосується сучасних обставин, то в умовах парламентської республіки етнокультурний розкол України на Захід і Схід ризикує створити ефект маятника на урядовому рівні. Політичне коливання тактичних пріоритетів в уряді є нормальним, проте в парламентарній Україні воно може стати коливанням на рівні урядових стратегій. Навряд чи це може витримувати довгий час будь-яка держава. Не секрет, що Росія – це фактична президентська республіка авторитарного типу. При цьому східна політика України просто силою географії формується як реакція на постійні виклики росіян. Прийняття рішень в Росії як президентській республіці відзначається рішучістю й динамізмом. Навпаки, в парламентських республіках воно має компромісний, пригальмований характер. Тому парламентська Україна ризикує вічно запізнюватися в своїх реакціях на виклики східного гіганта.  Можна передбачити, що за президентської республіки наш національний уряд може бути потенційно стабільним 4-5 років, а в умовах республіки парламентської йому буде відведено не більше ніж 6-12 місяців.

Не секрет, що в парламентських республіках урядова діяльність є об’єктом корпоративних (не завжди чесних) домовленостей партійних фракцій. В свою чергу, молодий парламент може бути об’єктом потужного корупційного впливу. Наприклад, фінансових можливостей тієї ж Росії цілком достатньо, щоб впливати на українське парламентське побутування. Простіше кажучи, в небагатій парламентській республіці депутатів (і уряд) можна в певний спосіб купити. В президентській же республіці главу виконавчої влади (і її стратегію) обирає народ, який корумпувати фізично неможливо.

Й, нарешті, останнє. Як показують наші соціологічні дослідження та голосування на телебаченні, народні симпатії в Україні схиляються (60-70%) на користь президентської республіки. Народ виступає й за пряме обрання президента країни. Відтак, не варто ігнорувати інтуїцію народу, на який саме в таких питаннях можна покластися. Крім того, ясно, що всенародно обраний президент не погодиться бути політичною «лялькою». Одержавши легітимацію від мільйонів громадян, він завжди буде активним. Тому логічно зробити такого президента адекватним до його сили – надати йому статус глави виконавчої влади. Сьогодні за парламентську форму правління в Україні щиро виступають лише ті лідери політичних партій, які мають не більше 5-7% електоральної підтримки. Сильніші ж політики просто спекулюють на цьому питанні в залежності від політичної кон’юнктури…[6]

Тактичним програшем проекту Конституції від В.Ющенка є й те, що передбачені ним сенатори мають обиратися безпосередньо населенням України. За даних обставин український електорат є все ще надто сприйнятливим до популізму. Статус сенатора є високим, проте сісти в його фотель може й базіка. Кращим було б обирати сенаторів обласними й міськими радами. Для забезпечення ж легітимації кандидатур варто було б висувати їх з місцевого депутатського складу. Політичний американізм в сучасній Європі є непопулярним, проте Українська держава надто довго хворіє. Нова Конституція – це черговий шанс поставити її на тверді ноги. Конституційні пігулки можуть видатися гіркими, проте більш важливим є те, чи будуть вони ефективні.

На жаль, проект Конституції від Президента більше нагадує пересолоджену цукерку. Смак ніби прийнятний, але потім все одно хочеться напитися з криниці. Свого часу І.Лисяк-Рудницькиї хвалив  IV-й універсал Центральної Ради за його «внутрішню чесність».[7] На жаль, цього нюансу помітно бракує в даному випадку. На початку вже згадувалося про українське усвідомлення засад конституціоналізму. Попри існуюче тут розмаїття поглядів, справа видається не такою вже й складною. Народові краще мати за головну цінність не фізичне виживання, а політичну свободу. Всі суб’єктивні права і свободи мають захищатися в звичайній судовій процедурі. Державна влада має бути розділеною на гілки з окремими, по можливості, каналами їх легітимації. Великий бізнес слід відсторонити від безпосереднього врядування, а місцевим громадам гарантувати фінансову незалежність.   

На жаль, в президентському проекті закріплене у статті 7 розділення влад не перешкоджає міністрам залишатися депутатами. Не маючи статусу глави виконавчої влади, Президент все одно має можливість блокувати урядові постанови практично з будь-якого питання. Й для цього йому навіть Конституційний Суд не потрібний. Будь-який акт Кабінету Міністрів він може відмінити, якщо останній становитиме загрозу національній безпеці. Але ж загрозу національній безпеці можна побачити у чому завгодно.

Невдалою виглядає у президентському проекті можливість ухвалювати закон про бюджет не лише Палатою депутатів, а й Сенатом. Вирішувати питання бюджету країни мають звичайні представники народу. Нижні палати формуються на засадах здорового глузду, що й дозволяє їм забезпечувати інтереси держави важелями фінансового впливу.

Решта положень розділу принципових зауважень не викликає. Можна, хіба що, відзначити брак узгоджувальних процедур на випадок, якщо палати Національних Зборів розійдуться в оцінках.  Проект Конституції нічого не говорить про погоджувальні комісії тощо. Але ж прийнято вважати, що двопалатний парламент – це класичний механізм для досягнення компромісу. Тому парламентський процес має будуватися на засадах толерантності й поваги до опозиційної думки. Якщо ж поглянути на модель Національних Зборів з цієї точки зору, то вона все ще виглядає «антагоністичною». Помітною також є нелогічність у визначенні статусу Сенату. Якщо верхня палата обирається за простою мажоритарною системою, чому її не можна розпустити?

Неузгодженість спостерігається й при достроковому припиненні повноважень Президента в порядку імпічменту (стаття 124 проекту). З одного боку, проект Конституції стверджує, що підставою для імпічменту є вчинення Президентом України «умисного злочину». З іншого – не ясно, як саме й звідки Національні Збори України дізнаються, що діяння президента перейшли межу кримінального закону. Адже стаття 66 проекту стверджує, що будь-яка «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину <…> доки її вину не буде доведено у визначеному законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Частина третя цієї статті вимагає, щоб всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачилися на її користь. За чинною Конституцією в процедурі імпічменту бере участь Верховний Суд України. В президентському ж проекті про нього не йдеться.  Це нелогічно, бо в умовах розділення влад (Сенат не є палатою лордів) без участі суду загальної юрисдикції неможливо дізнатися про вчинення Президентом кримінального діяння.

В свою чергу, стаття 125 проекту говорить, що у випадку дострокового припинення повноважень Президента здійснення його повноважень покладається на Голову Сенату. Даний ланцюжок замін є виправданим, але надто коротким. Наприклад, що робитиме країна у випадку одночасної загибелі Президента й спікера верхньої палати? Сучасна цивілізація робить лідерів дуже мобільними, але ризики для їх життя при цьому зростають. Отже, на це також слід реагувати в конституційний спосіб.

Розділи шостий (Кабінет Міністрів України) та сьомий (Суди і правосуддя) в президентському проекті особливої критики не викликають. Можна лише зазначити, що вказаний в проекті 27-літній вік для початку роботи особи на посаді судді не є узгодженим з міжнародною практикою. За свідченням фахівців, найбільш прийнятним вважається досягнення кандидатом у судді віку 30 років. Навпаки, вдалим в проекті є запровадження в Україні такого інституту як конституційна скарга. Даний інститут є ефективним способом захисту прав і свобод людини на найвищому рівні. Кращим від існуючого слід визнати також новий порядок призначення конституційних суддів. Тепер кожен з них завдячуватиме своєю посадою одночасно Президентові України й Сенату.

Що ж стосується територіальної організації влади за проектом, то тут ситуація є майже критичною.  Бо, на моє переконання, без районних державних адміністрацій (чи їх аналогу) Україні не обійтися. Як сказано в частині четвертій статті 166 конституційного проекту, «глави державних адміністрацій для забезпечення здійснення своїх повноважень можуть утворювати представництва в районах та містах». Але як зможуть глави державної адміністрації обласного чи міського рівня утворювати представництва в районах і містах без того, щоб кошти на це відразу передбачалися в державному бюджеті? В Україні існує 490 сільських районів, отже зрозуміло, про який масштаб державних витрат йдеться. На кожну область в середньому припадає двадцять районів, отже питання про держадміністрації в районах не є питанням місцевого рівня.

Підсумовуючи даний аналіз, хочеться підкреслити, що Україна одержала черговий шанс зробити крок назустріч власному успіхові. Маючи нагоду змінити Конституцію, Український народ і держава повинні використати її найліпшим чином. В новий Основний Закон можна було б включити розділи про громадянське суспільство, екологічну безпеку, режим воєнного та надзвичайного стану. Розширення потребують інформаційні права громадян, на окрему статтю заслуговує в Україні академічна свобода.

Загалом, в новій Конституції України права людини та основоположні свободи мали б розглядатися за мінімальними стандартами Європейського Союзу. Це, в свою чергу, дало б Україні можливість позбутися нав’язливого юридичного лицемірства. Проект нової Конституції має виходити з аксіоми: конституційне закріплення суб’єктивного права або свободи автоматично означає можливість його(її) захисту в судовій процедурі. В цій сфері слід бути скромним і правдивим.

Загалом же, новітній український конституціоналізм не повинен сліпо копіювати західноєвропейський конституційний досвід. Як на мене, європейська конституційна парадигма з її королями, королевами, лордами-суддями й іноді відвертим браком писаних законів є в більшій мірі цікавою, ніж захопливою і корисною. Люди живуть так, як уміють – з цього нам необхідно, насамперед, виходити.

Ще в 1918 р. Українська республіка наважилася виробити права і свободи своїх громадян за американською, а не європейською моделлю. Це було вражаюче закріплення суб’єктивних прав і свобод у, так званій, «негативній» – американській формі. Суб’єктивні права і свободи закріплювалися в Конституції УНР в якості простору, гарантованого проти державного втручання. Не менш прикметним в Основному Законі УНР був й проект «національно-персональної автономії». На жаль, права людини і основоположні свободи в європейських основних законах часто все ще нагадують державний подарунок.  

Що, власне, є найбільш привабливим в сучасному конституціоналізмі? На моє переконання, найголовнішим у ньому є заміна живої влади владою писаного закону. На другому місці стоїть свобода, право особи в межах й під захистом конституційних гарантій вчиняти по-своєму. Третім пріоритетом є обмежене правління, демократія, заснована на необмеженій свободі слова. Четверта цінність – це формально рівні стартові можливості, що стимулюють творчість. Інакше кажучи, принцип вільних рук має однаково діяти в бізнесі й освіті, мистецтві й науці. П’ятим конституційним пріоритетом можна вважати розділення влад, систему стримувань і противаг.

Розділення влад – це не лише розділення компетенцій, але й забезпечення прозорих каналів легітимізації кожної з гілок влади. Під цим кутом зору наші сумнозвісні «закриті списки» й «пакетне голосування» є відвертим посяганням на головні засади й цінності парламентаризму.

Законодавча влада визначає те, що є «добрим» і «поганим» для країни. Виконавча влада дбає про здійснення замірів і наявні ресурси. Судова влада підтримує раціональний початок нашого життя, бо закон, як прийнято вважати, це втілений розум. Відтак, українське конституційне завдання є водночас складним і простим. Принаймні, воно вимагає бажання й розуміння…



[1] Див.: Шевчук С. Історія конституціоналізму. Від Святого письма до конституційного тексту. Елементи конституціоналізму.// Юридичний журнал, № 10, 2008.

[2] Див.:  Бодрийар Ж. Америка. – СПб.: Изд-во «Владимир Даль», 2000. – С. 156.

[3] Див.: Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ: Знання, 1991. – С. 150.

[4] Див., наприклад: Речицький В. Чому точаться такі бої за депутатські мандати?// Слово (США), № 18, 5 травня, 2006. – С. 20, 24.

[5] Див.: Кожев А. Атеизм и другие работы. – М.: Праксис, 2006. – С. 304.

[6]  Див. докладніше: Пукшин І. Парламентська модель загрожує Україні // Українська правда (УП), 28.05. 2009 (Інтернет ресурс: www.pravda.com.ua/news_comments/2009/5/27/95497.htm) .

[7] Див. докладніше: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. – Мюнхен: Сучасність, 1973. – С. 19, 176.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори