пошук  
версія для друку
04.01.2010 | Ярослава Музиченко
джерело: www.umoloda.kiev.ua

Архів без секретів

   

«Ми переконані, що європейська спецслужба не має ховати від суспільства під грифом «таємно» злочини будь-якого періоду», – заявив голова Служби безпеки Валентин Наливайченко минулого тижня у День відкритих дверей в архіві СБУ. Вперше в історії України цей архів «окупували» журналісти – їх набилося в тісну будівлю кілька десятків. Відвідувачі з фотоапаратами й телекамерами дізналися, в яких умовах зберігають цінні документи і яким чином працівники Галузевого державного архіву (ГДА) роблять їх доступними для широкого загалу.

Картки на людей

Оглядини почалися з раритетної картотеки з прізвищами «неблагонадійних» осіб і тематичної – про придушення селянського руху 1920 – 30-х років, боротьбу з націоналістичним підпіллям, з дисидентами та проявами сіонізму. Томи справ зберігаються в картонних коробках в архівосховищах. Простору бракує – рятують хіба що стелажі, що розсуваються на рейках. Утім і вони є лише в одному з восьми таких сховищ. Пошук завдяки електронній базі даних тепер відбувається швидко. «Тут зберігаються документи на людей, справи яких були припинені або люди були реабілітовані за законом України 1991 року, – розповідає в одному зі сховищ співробітниця ГДА СБУ Валентина Олесько. – Це 11,5 тисячі справ із 1919 по 1974 рік».

В одному з фондів архіву – звіти про оперативне інформування Комітетом держбезпеки керівництва компартії. КДБ реагував на громадську діяльність в Україні і українців за кордоном. До 1990 року звітували керівництву компартії, з 1991-го – Верховній Раді України. «КДБ давав доволі точну інформацію про те, що відбувалося в країні, – каже керівник архіву Володимир В’ятрович. – Скажімо, задовго до Чорнобильської катастрофи інформували керівництво про проблеми на АЕС, що, врешті, й призвели до аварії».

Користь відкриття

«Стенограми пленумів Компартії, статистика про колгоспи і заводи – це імітація історії. Справжня історія – у цьому архіві, – каже голова правління Української Гельсінської групи з прав людини Євген Захаров. – Історія поневоленого народу – це історія його боротьби за незалежність. Саме тому ці документи слід вивчати. Без цієї бази будемо мати історію непередбачувану – кожен новий політик переписуватиме її по-своєму». Пан Захаров багатьох здивував фактом, що найбільші в післясталінські часи репресії були у 1957–1958 рр., на початку «відлиги». «Ми намалювали графік потужностей репресій у часі, там чітко видно три піки, – каже правозахисник. – Перший – у 1957–58 роки, після повстання в Угорщині. Другий – 1971–1972 – після «Празької весни». І третій – 1980-й, після виникнення «Солідарності» в Польщі. Після кожного сплеску у «соцтаборі» влада боялася, щоб таке ж не сталося і в сусідній Україні. І починала репресії проти всіх, хто, на її думку, був на це здатний».

Загальна кількість потерпілих має бути уточненою, власне, після розкриття архівів. Сьогодні відома кількість людей, засуджених за суто політичними статтями, скажімо, 62-ю – «антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади». Утім було ще багато позасудових, кримінальних і адміністративних переслідувань. Перелік репресованих сьогодні не враховує тих, хто з релігійних мотивів відмовлявся брати до рук зброю і йти в армію, а також тих, хто пройшов через психлікарні, скажімо, тисячі авторів анонімних антирадянських листівок. Також тих, кому сфабрикували крпимінальні справи – цих людей досі не реабілітовано. Серед них – Василь Овсієнко, Микола Горбаль, Микола Плахотнюк. Як не дивно – і В’ячеслав Чорновіл.

Студентам пощастило

На одній зі скриньок картотеки – напис олівцем: «фільтраційні справи, унічтожено». В архіві СБУ залишилися накази КДБ про знищення документів. Один із таких наказів видано в липні 1990 року. Серед інших, у журналі реєстрації знищень за 1990 рік відзначено «Дело на Союз писателей Украины». Деякі документи випадково збереглися. Скажімо, оперативно-розшукова справа на кінорежисера Олександра Довженка. Папери, які «вижили», часто в жахливому стані. Особливо ті, що потрапили в колишній КДБ із лісового підпілля. Їх поїдає грибок, із часом вони пошарпалися, порвалися. «Свідків історії» рятують у реставраційній майстерні. Реставратор Леся Воронина в гумових рукавичках «чаклує» над документами Карпатської України. «Знищуємо грибки формаліном, – розповідає дівчина. – Клей виготовляємо з натуральних компонентів».

Одночасно працівники архіву копіюють документи на електронні носії. За словами Володимира В’ятровича, нині по Україні їх оцифровано два-­чотири відсотки від загальної кількості. Архівісти кажуть, що несподіванки в їхній роботі – на кожному кроці. Адже цей архів не створювався для досліджень, його структура не є логічною. Часом матеріали, що накопичувалися десятки років, навіть не описано й не зареєстровано. Для опрацювання такого масиву цікавих матеріалів потрібні розумні голови. Архівісти СБУ презентували свою роботу в кількох столичних ВНЗ, отож упродовж року з колись секретними документами працювали студенти-історики Києво-Могилянської академії, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Національного педагогічного університету ім. Драгоманова та курсанти Академії СБУ. Вони описували документи, сканували їх і вносили до електронної бази даних. За словами волонтерів, така праця допомагає їм писати курсові й дипломні: вони першими вводять не відомі доти документи в науковий обіг.

«Ні» – комерції

В архіві СБУ нині охоче працюють іноземці. Можливо, з часом їх приїжджатиме ще більше, адже тут унікальна колекція документів із радянської історії, є звіти, інструкції, вказівки всесоюзного значення. Краща і набагато більша колекція документів – у Москві, але вона закрита. Київський архів – чи не єдине «вікно» в радянську епоху для совєтологів. Використання документів безкоштовне. «Ми з моральних міркувань не беремо грошей, бо в більшості випадків мова йде про долю репресованих, яких покалічив тоталітарний режим, – каже Володимир В’ятрович. – Наживатися на такій інформації вважаємо аморальним. Навпаки, ми йдемо назустріч цим людям та їхнім родичам, самі виготовляємо для них електронні копії матеріалів».

Щоб працювати в читальному залі архіву, треба лише написати заяву, де обґрунтувати свій інтерес і вказати тематику зацікавлень. Працівники, розшукавши необхідні документи, зв’язуються з родичем чи дослідником. Відтепер тут дозволяють робити цифрові копії документів. За інформацією архівістів, на сьогодні засекреченими є лише матеріали, що містять державну таємницю. Таких – відсотків 10. Утім Євген Захаров нагадує, що в нас досі немає базового закону про захист персональних даних, прийнятого у багатьох країнах. Утім про це йшлося в указі Президента Віктора Ющенка щодо приведення українського законодавства до європейських норм, на виконання вимог Ради Європи. В областях архівно-­слідчі справи часом не дають навіть реабілітованим, як от в Одесі. Архівісти пояснюють, що у справах є імена прокурора, судді, адвоката, нащадкам яких було б неприємно дізнатися такі факти з біографії родичів.

Із системи – на флешку

Інформаційно­довідковий зал архіву СБУ у столиці діє трохи більше року. У залі – кілька комп’ютерів. На екрані – чітка структура електронної бази даних: українська державність 1917–1922 років; антибільшовицька боротьба 1917–1930 року; матеріали різних антирадянських організацій, УГВР; репресії проти церков, національних громад, різних соціальних груп; діяльність КДБ за кордоном. Кожна тема має підрозділи – накази, інструкції, персоналії, звіти. Відкритий електронний архів розсекречених документів на сьогодні нараховує понад 16 тисяч електронних копій та понад дві тисячі фото, ознайомитися із ними можна в кожному обласному центрі в спеціально створених для цього інформаційно­довідкових залах СБУ.

«Ця система дозволяє здійснювати пошук за прізвищем, професією, тематикою, датами, – розповідає Володимир В’ятрович. – Кожен бажаючий, знайшовши цікаву для нього інформацію, може скачати її на власні електронні носії – флешку чи диск, або роздрукувати. Ми максимально спростили роботу з нашими документами. У перспективі плануємо розмістити електронний архів на сайті, доступному в усіх точках земної кулі».

За словами директора Центру дослідження визвольного руху ГДА СБУ Олександра Іщука, сьогодні в базу вносять інформацію десять людей. Один кваліфікований історик вносить документ за 5–10 хвилин. За вісім годин – 48 документів. А їх – тисячі. В Інституті національної пам’яті Польщі така робота ведеться вже багато років, станом на минулий рік електронний архів мав 10 терабайтів. «Поляки сканують одночасно на вісьмох сканерах, а в нас усього один», – констатує пан Іщук.

Архівісти презентували журналістам також путівник фондами Галузевого державного архіву СБУ, підготовлений за сприяння Харківської правозахисної групи. Там представлено основні фонди та найцікавіші документи архіву від 1919-го до кінця 1990-х. Це перше таке видання на пострадянському просторі. За словами директора архіву, після опублікування цієї інформації ніхто вже не зможе приховати злочини тоталітарного режиму.

ДОВІДКА «УМ»

Указ № 37/2009 «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні» Президент України підписав 23 січня 2009 року.

ВАРТО ЗНАТИ

Галузевий державний архів СБУ у Києві нараховує майже 110 тисяч одиниць зберігання, об’єднаних у 85 архівних фондів. Це мільйони документів, що розкривають історію України радянського періоду з 1919 до 1991 року. По-­перше, це документи карально-репресивного апарату, що розкривають механізм дії системи. По-­друге, документи організацій і структур, що піддавалися репресіям: зібрані під час обшуків, арештів, конфіскацій документи організацій визвольного руху українців, національних меншин, церков.

«Україна молода», 30 грудня 2009 р.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори