пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201001
18.01.2010

Помер Іван Покровський

   

Від редакції «ПЛ»: 25 грудня 2009 року, у віці 88 років, у Городні на Чернігівщині помер Іван Покровський, повстанець, 25-літник, учасник боротьби за права людини.
Подаємо довідку про нього, підготовлену Харківською правозахисною групою, і добре слова Євгена Сверстюка, сказане після відвідин його 25 липня 2002 року.

Покровський Іван Миколайович народився 7.09. 1921 р., у с. Штунь Любомльського району Волинської.

Батько, Микола Олександрович Покровський (1894 – 19.12. 1943), з русифікованої священичої родини з Орловщини, закінчив духовну семінарію, вчився в Тартуському університеті. 1915 р. закінчив шестимісячні курси офіцерів. Після закінчення І Світової війни опинився на Волині. Висвячений на священика і призначений на парафію Івано-Богословської церкви в с. Штунь, що над Бугом. Був особою без громадянства. Одружився з учителькою Марією Павлівною Кужіль (1904 – 1960-і рр.), теж священичого роду з с. Злазно Костопільського р-ну Рівненської обл.. Мали чотирьох дітей – найстарший Іван і три дочки: Наталка, Олександра, Анна. З 1927 р. о. Микола почав відправляти службу Божу українською мовою. Знався на медицині, був активним просвітянином, його поважали парафіяни.

Іван 4 роки вчився в рідному селі, 2 роки в Любомлі в українській школі. 1935 р. вступив у польську ґімназію в Ковелі (бо там дешевше). Навчання не закінчив, бо 1939 р. розпочалася війна. Територію лівобіч Буга окупували німці, та скоро відступили її червоним «визволителям». Почалися репресії.

Іван працював у домашньому господарстві. У червні 1941, коли вибухнула радянсько-німецька війна, в цій місцевості три дні тривали запеклі бої. Селяни ховалися в болотах. У селах організовується самооборона (українська міліція). Іван, однак, у неї не пішов, але на Покрову 1942 р. присягнув на Декалозі українського націоналіста і став членом Організації Українських Націоналістів. На початку 1943 р. організував підпільний від німців військовий вишкіл у лісі поблизу свого села, а коли офіцер Української Народної Республіки, що його вів, загинув, мусив сам навчати односельчан військової справи. Довелося роззброїти групу німців, які намагалися не допустити вишколу. Далі Покровський працював референтом з пропаганди і військової справи, створював осередки ОУН по селах, організовував самооборону. Неодноразово йому доводилося заступати районного провідника ОУН.

Фактично, німецької влади на Волині не було: селяни розібрали маєтки, худобу, продукти. Покровський брав участь у численних сутичках і боях з німцями, з червоними партизанами, які грабували і палили села, вбивали селян. Йому вдалося схилити відділ СС "Галичина" і відділ мобілізованих німцями литовців перейти в УПА. Провід спрямував Покровського в Швацький район, потім у Заболотянський, згодом відкликав на Любомльщину, де сітка ОУН була розгромлена, і Покровському довелося її організовувати наново й очолити.

Навесні 1943 р. поляки почали нападати на українські села, грабувати й палити їх, убивати українців. Покровський брав участь у відплатних акціях.

1943 р. Іван не встиг у рідне село Штунь на іменини батька (на Миколая, 19 грудня), а 22 грудня поляки закатували його, дочку Наталку та багатьох односельчан, імітували розстріл матері та двох сестер. Вцілілі селяни на католицьке Різдво з почестями поховали священика біля церкви і поставили пам`ятний знак, що зберігся донині.

Мати і сестри перебралися в сусіднє село Вижгів. Іван далі діяв у підпіллі. Перед приходом червоних дістав наказ перевести свій підрозділ через фронт, але безуспішно. Надійшла команда розійтися. У кінці квітня 1944 р. Покровський прийшов у своє село, куди вже повернулися мати і сестри. Жили вони в сторожці біля церкви (хату спалили німці). Іван переховувався на горищі.

1 травня 1944 р. Червона армія прорвала фронт, але німцям удалося закрити прорив. Червоні, мабуть, новобранці, розбіглися. Німці влаштували велику облаву на них: хапали всіх стрижених чоловіків. Стягнули з горища й Покровського, бо він теж був стрижений, загнали в казарму в Любомлі і завтра відправили ешелоном у Німеччину. «Отут я кажу, що мені деколи не вистачало рішучості. Звідти, з того лагеря, можна було втекти», – казав Покровський.

У розподільному таборі в Кракові полонений Тихон Шеремета попросив Івана Покровського помінятися прізвищами, бо йому одному випадало їхати в Німеччину, коли всіх його односельчан відправляли в Чехословаччину. 9 місяців Покровський працював під цим іменем як остарбайтер у містечку Аґренсбурґ біля Гамбурґу на заводі, що виготовляв торпеди. Харчування – бруква, шматочок маргарину, 300 г хліба.

З наближенням фронту полонених вивезли в м. Кіль, де їх визволили англійці. Харчування поліпшилося, вже не треба було працювати. Жили в тих же, але незамкнених бараках. То деякі остарбайтери почали грабувати розбомблені німецькі будинки, склади з продуктами і вином, цивільних громадян. Тоді англійці одного ранку повантажили всіх остарбайтерів у «студебекери» і вивезли у радянську зону окупації. Так Іван Покровський потрапив у фільтраційний табір. Тут він повернув своє прізвище і після допитів був мобілізований у Радянську армію.

Новобранців, навіть не обмундирувавши, повезли збирати урожай у Померанію, очищену від німців і передану Польщі. Згодом Покровський пас худобу. Навесні 1946 р., обмундирувавши, його та інших на підводах посилають гнати ту худобу і коней в СРСР. У Білостоку демобілізують, саджають в ешелон, щоб розвозити по районах. Не бажаючи повертатися у свій край, Покровський попросив коменданта поїзда відпустити його в Бресті. Сам нишком приїхав у Любомль, де дізнався, що його матір і сестер Олександру та Анну на Водохреща, 19 січня 1945 року, вивезено на Північ Росії.

Покровський побачив оголошення, що в м. Барановичі (Білорусь) потрібні працівники залізниці. Влаштувався там касиром. 7 грудня  1949 р. – Покровський саме зібрався у відпустку – стук у двері каси. На голос знайомої касирки відчинив – "Руки вгору!" На слідстві Покровський підтвердив інкриміновані йому дії. Слідчий сказав: «Признавайся, бо як повеземо тебе на Волинь, то там не те з тебе зроблять». На початку 1950 р. «тройка» ОСО («особое совещание») присудила йому за ст. 58-1 (аналог ст. 54-1 КК УРСР, «зрада батьківщини») кару смерти з заміною на 25 р. До весни сидів у Гродно.

Тривалим етапом завезений у Карлаг, що півдні Казахстану. Працював на будівництві. Згодом був перевезений у Междуреченськ, що на Алтаї, де будував селище для в`язнів, яке після смерті Сталіна переробляли на гуртожитки. 1954 р. його відвозять в Омськ на будівництво електростанції та нафтопереробного заводу. Знайомий був з кардиналом Йосипом Сліпим, з сином ґенерала Тарновського, який відав електромережею заводу. Тут Покровський вивчився на електрика.

Комісія Верховної Ради СССР не скоротила термін Покровському як учасникові боїв, врахувавши також його участь у страйку з вимогою оплачувати роботу. Згодом карався в Тайшеті, працював на лісопильному заводі. 1959 р. переведений у Мордовію, у табір, що в сел. Явас. Працював електриком на меблевому заводі.

Тим часом мати і сестри Покровського перебували на засланні у с. Мотьма поблизу Котласа, Архангельська обл.. Кульгаву матір, що мала пошкоджену на допитах ногу, комендант виганяв на лісоповал. Переконавшись, що вона не може працювати, вигнав замість неї 13-річну дочку Олександру. Менша Анна допомагала в дитсадку, за це її там годували. Звільнені вони були 1961 р., але залишилися жити в Мотьмі. Тоді мати поїхала в Явас на побачення до сина. Побачення надали увечері, а вранці після підйому Івана вивели в зону. Начальник завимагав: "Пиши покаянну". – "Я не вмію писати". – "Ну то йди, тобі побачення нема". Мати ходила з плачем між робочою зоною й табором, а син сидів плачучи на даху бараку… Невдовзі мати померла у Мотьмі. Там же від пологів померла менша сестра Анна.

Коли в табори почало прибувати нове покоління політв`язнів – шістдесятники, Покровський організовував допомогу їм: збирав цукор, продукти, вводив у курс справ, організовував відзначення релігійних свят і пам`ятних національних дат. Спілкувався зі Святославом Караванським, Михайлом і Богданом Горинями, Панасом Заливаною, Олесем Назаренком, з євреями-«самольотчиками», з Яковом Сусленським, з іншими. Як фахівець найвищого, VI розряду, вів курси електриків. Хтось доніс, що там обговорюються й політичні питання. Курси розігнали.

1972 р. Покровський у складі великого етапу відправлений на Урал і до кінця терміну карався в таборі суворого режиму № 36, що в Кучино Пермської обл.. Режим тут був набагато суворіший, ніж у Мордовії, одначе перебування й тут скрашувало спілкування з новим поколінням політв`язнів різних національностей (зокрема, вчив на електрика Левка Лук`яненка). За свідченням Євгена Сверстюка, Покровський «мав репутацію доброго професіонала-електрика. Він мав репутацію дуже послідовного, принципового в’язня, яких мало є серед старих. Було багато порядних, але активних до кінця – таких уже мало залишалося на 25-му році сидіння».

Покровський і тут брав участь в організації різних зібрань. На одному святі він прочитав молитву і висловив привітання. Наглядачі повели його на вахту й допитували, де той папір, з якого він читав. Сказав, що з пам’яті. Роздягли догола і обшукали. А причина була в тому, що в`язні написали тоді звернення до ООН. Покровський переписав його собі в зошит з електрики, законспірувавши. Під час обшуку хитрість виявили. На роботі в нього вилучили під заголовком "Підписка на газету "Літературна Україна"" список друзів і близьких людей. Тоді Покровський вихопив список, побіг, на ходу рвучи його на дрібні шматочки. Наглядачі позбирали ті шматки і наклеїли на папір.

Покровський брав участь у місячному страйку, спровокованому побиттям наглядачами 22 червня 1974 р. політв’язня Степана Сапеляка. 26 червня був запроторений у ПКТ до кінця терміну. Це при тому, що мав відкриту форму туберкульозу. На захист Покровського тоді виступили з заявами багато політв`язнів різних національностей. У ПКТ Покровський тиждень голодував з вимогою надання Статусу політв’язня, сидів у карцері.

Звільнений прямо з ПКТ 5 грудня 1974 р.. Повертатися у прикордонну на Волинь йому не дозволили, як і їхати в Харків на запрошення Анатолія Здорового. У Чернігівську область, до батьків Л. Лук`яненка, дозволили. Одначе він спершу провідав сестру Олександру в Мотьмі. У потязі була спроба влаштувати йому провокацію.

У Чернігові Покровського не хотіли прописувати, радили завербуватися в Дніпропетровськ чи в Запоріжжя, послали на медкомісію, яка виявила у нього туберкульоз і направила його в обласну тублікарню в м. Городню.

Щомісяця впродовж півроку до Покровського навідувався кагебіст Полунін, цікавився його здоров’ям і поглядами, за ним наглядала старша медсестра. Його прийняли на роботу в лікарні електриком із зарплатнею 68 крб. Він познайомився з Єфросинію Марківною Середою, яка працювали на кухні. Вона прописала Покровського в себе, зареєструвавши шлюб. З погіршенням стану здоров`я у 1980 р. перейшов на роботу в санстанцію. На пенсію вийшов у 1985 р.

Покровський листувався з колишніми політв`язнями. До нього приїздив не знайомий раніше Олекса Тихий. Удвох з дружиною Покровський їздив у Київ до Оксани Мешко. За його розповідями вона склала довідку про становище політв`язнів, яка пізніше була використана для складання списку українських політв`язнів, що додавався до Меморандуму №1 Української Гельсінкської групи. При обшуку й арешті голови Групи Миколи Руденка цей текст був вилучений. Покровського викликали на допит, але він сказав, що Руденка зроду не бачив і нічого йому не розповідав.

Коли вдруге був заарештований Левко Лук`яненко (12.12. 1977) і була загроза запроторення його в психлікарню, Покровський з дружиною заявив протест. Його допитували у цій справі, з цієї нагоди до нього приїздив начальник Чернігівського управління КГБ Герасименко. Покровського викликали в суд над Лук`яненком, що відбувся в Городні.

Після арешту М. Гориня (3.11.1981 р.) в Покровського був проведений обшук, вилучили його листи, також поштівку від Панаса Заливахи, кілька знімків політв`язнів.

Покровський був оточений «стукачами». Один учитель викрав був ключі від хати. Коли на льонозаводі згоріла скирта, у підпалі звинувачували Покровського. Допитували дружину, її дочку Олену, провели криміналістичну експертизу (зняли відбиток чобота). На щастя, зізнався справжній винуватець.

Коли Л.Лук`яненко вийшов з ув`язнення на заслання (грудень 1987), Покровський удвох з його дружиною Надією Никанорівною їздив до нього в Томську область.

З настанням перебудови співпрацював з Українською Гельсінкською Спілкою. Делеґат її Установчого з`їзду (29 – 30.04. 1990). На ІІ з`їзді УРП (1 – 2.06. 1991) був обраний членом її Етичної комісії.

Не реабілітований. За розпорядженням Президента від 22.05.2002 р. мав довічну державну іменну стипендію.

Жив у м. Городня Чернігівської обл. Помер 25 грудня 2009 року.

***

Євген Сверстюк про Івана Покровського

Мене завжди цікавив феномен Покровського. Адже було багато людей, які сиділи з ним і досиджували такий самий термін, і навряд чи мені спало б на думку їхати до них чи зустрічатися. Вони самі по собі, і в кожного своя доля. А Іванова доля якось близька до серця багатьом і завжди була близькою, що дуже цікаво. Він чоловік непоказний, чоловік мовчазний, страшенно терплячкий і скромний. Але його помічають – його помічає лагерне начальство, ніколи не забуває про нього, його помічають зеки, і він присутній в усіх важливих моментах життя лагеря, бо він носить у собі оцю іскру опору, іскру, яка не гасне. І хоч я його знаю лише пару років, тобто від літа 1973 року до 1974 року, навіть не пару років, але він мені запам’ятався як отакий міцний, коренастий, не лукавий, справжній і вірний до кінця. Чоловік, на якого можна покластися, чоловік, який усе, за що береться, зробить добре. І якось мені трохи прояснилося, хто він, коли він сказав, що він з роду священиків і по батьковій, і по материній лінії. Це мені прояснилося. Потім, коли він сказав, що закінчив, або майже закінчив ґімназію. Це, звичайно, важило дуже багато. І те, що він ніколи у своїй справі нічого не знаходив такого, про що варто було б розказувати, а просто він ніс із собою долю своєї батьківщини – вона була репресована, і він з нею був репресований. Вона жила непримітним життям і непоказним – і він жив непримітним і непоказним життям. Ніколи йому нічого не треба було для себе і ніколи він нічого не просив ні в кого. Оце той чоловік, який може дати те, що він може дати, але він не просить. Я би сказав, що про гордість і якісь такі речі стосовно Івана Покровського говорити нема ніякого сенсу – він дуже далекий від цього, але гідність завжди з ним. І якби запитати тих людей, які були з ним – «О, Покровський!». А, може, вони більше б нічого не додали до цього. «О, Покровський – це людина!»

Випадок звільнення Покровського після піврічного перебування в ПКТ («приміщення камерного типу») і в карцерах не є ординарним. Як правило, перед тим, як випускати на волю людину виснажену, їй давали якийсь перепочинок у лікарні на якийсь тиждень або переводили її на ліпшу норму харчування, яка називалася в лагері "5Б". Але дати чоловікові, у якого є, я не знаю чи закрита, чи не зовсім закрита форма туберкульозу, і це відомо, і це значиться в його справі – дати йому перед закінченням ув`язнення півроку ПКТ, а потім ще давати карцери – то цілком свідома політика, політика рішучоої настанови адміністрації щодо цієї людини, і політика безцеремонна. Я вже забув зараз, як це було, але пригадую, що вся зона писала і вся зона переживала і дуже хвилювалася за те, як він вийде з цього ПКТ і як він дошкандибає куди-небудь після того, як його випустять, – це факт, який треба осмислити, він має різні виміри, цей факт. Я думаю, ми не випадково так хвилювалися – йшлося і про його долю, і про його особистість, і про те, що той чоловік здатний був піти на таку безоглядність без видимої необхідності. Адже йшлося не про якусь вирішальну битву, де можна ризикувати життям, а йшлося просто про солідарність з іншими зеками. І кожен із них міг іти на якусь голодівку і на якийсь карцер, бо ще мав сили й був молодшим. Але коли ТОЙ чоловік іде, то це вже є чоловік незвичайний, про цього чоловіка вже починають думати – він відрізняється від інших: чи в нього ослаблений інстинкт самозбереження, чи він просто є чоловіком великої віри, який впевнений у тому, що хто береже себе, той утратить себе, а хто віддає себе, той збереже себе. Ті, що йшли до кінця терміну, особливо після 25 років, в останні півроку були вже абсолютно пасивними: «Я вже не в зоні. Хлопці, мене вже не рахуйте, я вже не беру ніякої участі ні в чому».

25 липня 2002 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори