пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201007
10.03.2010 | Інна Сухорукова

Яку модель суспільства і держави ми маємо?

   

Здається, ми є чи не єдиною країною західного світу, якій загрожує диктатура не президента чи прем’єра, а парламенту. Адже парламентаризм вважається засадою демократії. І чим раніше в історії західноєвропейської країни починалось становлення парламентаризму, тим скоріше таки країна просувалась шляхом створення громадянського суспільства й обмеження абсолютної одноосібної влади.

Недарма всі диктатури існували при тотальному або частковому паралічу парламентаризму.

В Україні, де складається дуже дивна картина у розподілі владних повноважень після сумнозвісної конституційної реформи, парламент дедалі сильніше виступає як деструктивна сила.

Можна, навіть, стверджувати, що здобуття якимись партнерськими політичними силами конституційної більшості може, і надовго, покласти край демократії в країні.

Як приклад, закони, за які одночасно голосували і ПР, і БЮТ були спрямовані саме на обмеження прав громадян. Про що ми вже неодноразово писали.

Але ж, так було не з початку історії нового Українського парламентаризму.

Згадаємо, яку позитивну і прогресивну роль відігравав парламент в Україні з 1994 року. Навіть, при керуванні президентом Кучмою більшістю, при великому відсотку комуністів, ВР відчутно обмежувала авторитарну владу Кучми. А з 2002 року ВР просто перетворилась на осередок демократичних змін в суспільстві. Стійка парламентська опозиція робила реальною свободу слова, яку Кучма утискав, як міг. Тому приховати зовсім від суспільства злочини авторитарного режиму було неможливо. Можна згадати, як приклад, „касетний скандал”. Саме парламентська опозиція гуртувала навколо себе паростки громадянського суспільства, яке з кінця 90-х зростало на очах. Що ж трапилось з нами? Як із позитивно-конструктивної гілки влади ВР повністю перетворилась на осередок деструкції і тотальної брехні, які отруюють суспільство і, безумовно, складають небезпеку для існування країни?

Багато фахівців конституціоналістів і правозахисників з самого початку прийняття Конституційної реформи, яка була наслідком суто кулуарної, не суспільної домовленості між лідером опозиції і кандидатом в президенти Ющенком і тодішньою владою, відверто заявляли, що її наслідки будуть згубними і для країни, і для суспільства.

Ці висновки не забарилися втілитись у реальність.

Вибори за закритими списками, панівна роль лідера фракції у вирішенні усіх питань, зробили свою справу. Парламент перетворився на постійну арену для майбутніх перегонів, де не мало значення ані виборча ідеологія, ані переконання гравців.

Законодавство України і до того досить суперечливе, зараз нагадує божевільню. І нас до якоїсь міри рятує тільки те, що звички суворо дотримуватись букви закону у нас ніколи не було.

Президент Ющенко, попри усю свою слабкість і обмеженість повноважень, мав тверді переконання щодо основних прав і свобод. І саме він їх намагався захищати до виборів. Але між двома турами він відчутно підтримав одного з кандидатів, підписавши низку законів, що відкривали значні можливості до фальсифікацій у другому турі. Важко сказати при тій мізерній різниці між кандидатами в президенти, як би закінчилися вибори, якби не дозвіл майже неконтрольованого голосування вдома. Але це, підкреслюю, тільки в останній тиждень свого перебування при владі. Все його президентство відзначилось тим, що ВР намагалась порушувати і обмежувати права громадян, а він ветував такі закони. І, якщо вето не долалось ситуативним поєднанням ПР та БЮТ, громадяни могли спокійно жити до чергової атаки парламентської більшості.

Якщо вето долалось, ми отримували такі закони, як Закон України „Про відчуження приватних земельних ділянок у разі державної потреби та державної необхідності”, де порушується право громадян на власність і до того ж Конституція України.

Суперечить Конституції і новісінька „перлина” новесенької ситуативної більшості ВР- антибютівської.

Довго не переймаючись, депутати скасували вибори до місцевих органів влади. Отак їм забажалось. Те, що це прямо порушує Конституцію України, нікого не обходить. То ж їхня, а не наша Конституція, як вони собі гадають: Схотів – виконав, схотів – порушив..

Цікаво, яке рішення прийме з цього приводу Конституційний Суд України. Якщо ця ухвала ВР не буде визнана неконституційною, можна буде сміливо сказати, що ми живемо у неправовій, не передбачуваній, і, тому, страшенно небезпечній державі. Найголовніше, що світовій спільноті дуже важко зробити такі висновки. Бо, на відміну від Білорусі, Росії та інших авторитарних чи напівавторитарних режимів, ми спостерігаємо у Верховній Раді та ЗМІ відчайдушну відкриту бійку між опозицією і владою, і – навпаки. Влада переходить шляхом більш-менш пристойних виборів в опозицію і навпаки. Отже, формально – все гаразд.

Але ніхто з західних спостерігачів не помічає, що народ України на сьогодні значно більше відсторонений від влади, ніж це було за часів авторитарного Кучми, при якому були мажоритарні вибори і в обласні, міські, районні ради, - тобто виборці знали за кого голосують. І змішані партійно-мажоритарні вибори до Верховної Ради – і теж виборці знали, за кого голосують. Саме це поклало край авторитарній моделі влади епохи Кучми. Але до справжньої демократії пострадянська країна, яка не має гадки, що таке право, виявилася не готовою. Громадянське суспільство існує, як пасивний, чи майже пасивний, спостерігач рідного політикуму. Ми нагадуємо глядачів, які зібрались навколо боксерського рингу, або футбольного поля. Можна кричати, що хочеш (тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочити), можна, навіть натерти пику тому, хто вболіває за іншу команду чи боксера. Але на результаті це не відіб’ється. Можна заперечити, але ж Президента ми обираємо усім народом? Так, а застави у 2,5 мільйони, а ідеологія, яку репрезентують, точніше не репрезентують наші лідери? От скажіть мені, будь ласка: що таке БЮТ – це ліва, права чи центристська партія? А Партія регіонів? Та й усі інші? Коли виборець йде до виборчої урни в Британії, Польщі, країнах Балтії, Америці – він розуміє, що є в програмі демократів чи республіканців, консерваторів чи лейбористів – тобто соціал-демократичних або праволіберальних сил.

Ми не знаємо анічогісінько. Риторика у всіх кандидатів в Президенти, якщо мати на увазі головне – ідеологічно-економічну сутність партій – однакова. Всі усіх нагодують, поцілують та обіймуть. Розбіжності у кандидатів є, і вони стосуються мови – дві чи одна державна, ставленням до Росії та Заходу. Але ж це – ідеологія - самогубство для єдиної незалежної країни. Обираючи двомовність і Росію або одномовність і Захід, можна однаково не мати ані гідної економіки, ані дієвої медицини, освіти тощо. А мати абсолютну, тотальну корупцію, яку ми до того ж освятили своєю ходою до виборчої дільниці. Мати „касту”, на яку не розповсюджуються ані закони, ані здоровий глузд. Сицилійська мафія – відпочиває. Бо все ж таки вона не при владі, а тільки має на неї вплив. І я вважаю, що ми ще якось вдаємо з себе демократичну країну, маємо хоч якісь свободи і права, тільки через те, що політики безперервно чубляться. Бо на позитиві вони не об’єднуються. Будь-яка згода між ними – це згода проти нас з вами. На останнє і Ющенко не втримався. Долучився до тієї згоди. Ненависть до Тимошенко виявилась більшою за ідеали свободи і права.

Вважаєте, що надто сумно? Якби мені хтось заперечив, я би так зраділа!

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори