пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201035
26.12.2010 | Василь Овсієнко

Час для правди

   

У Хмельницькому міському «Родинному домі» 23 грудня 2010 року відбулася презентація книжки: Кузьма Матвіюк. І ми цей шлях пройшли (Спогади, свідчення, оцінки подій) / Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2010. – 500 с., фотоіл.

Як бачимо, назва похідна від відомого Шевченкового: «Ми не лукавили з тобою, // Ми просто йшли; у нас нема // Зерна неправди за собою».

2 січня 2011 року Авторові виповниться 70 років.

Мало кому з українців ХХ століття вдалося дожити до поважного віку, написати мемуари та ще й побачити їх надрукованими…

Минулого 2009 року я мав неабияку втіху: мій колеґа з ув’язнення в Мордовському таборі ЖХ-385/19 Кузьма Матвіюк надіслав мені окремі розділи своєї книжки, попросив прочитати і висловити свою думку про них. А цього 2010 року я вже вичитував макет книжки. Тішуся, що причетний до її виходу як редактор.

Я прибув у згаданий табір 12 квітня 1974 року і відбув там із Кузьмою років два. І хоч Кузьма трохи старший за мене, заприязнили ми на увесь вік: він з дружиною Софією навіть запрошував мене в кінці 1978 року хрестити їхню донечку Ляну, і я за звичаєм не відмовлявся, але під той час мав не лише адміністративний нагляд, але й підписку про невиїзд у зв’язку з порушеною проти мене новою «кримінальною справою».

Мені тричі доводилося стояти перед судом нечестивих, тож зустрілися ми знову аж у вирі подій кінця 80 – початку 90-х років. Тоді було не до мемуарів, хіба принагідно доводилося писати про ті чи ті події або про окремих осіб, здебільшого про тих, хто загинув у неволі або відлетів у вирій раніше за нас. Осмислення ж нашого шляху залишали ми на потім. З 1998 року я працюю в Харківській правозахисній групі над українською частиною проекту «Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР». Беру інтерв’ю з політв’язнями середини 50-х – середини 80-х років, збираю матеріяли про них та пишу біоґрафічні довідки. Одним із перших я записав Кузьму, і тоді ж ми говорили, що це має бути початок ширших спогадів та роздумів про нашу епоху і наше місце в ній. Похвалюся, що з тих пір я записав до 180 інтерв’ю, півтори сотні з них уже виставлені на сайті ХПГ http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху). Там же є близько 270 біоґрафічних довідок…

Хтось мудрий сказав, що історія, на жаль, не завжди те, що було, а – що записане. І якщо учасники та очевидці суспільно важливих подій по свіжому сліду не засвідчать про них, то настануть нові часи і нові люди, які напишуть (або й не напишуть!) про них за тими документами, що збереглися, як вони розуміють або – що найгірше – як їм замовлять. А які документи залишаться від нас? «Кримінальні справи», в яких далеко не все правда і не вся правда; судові вироки, де ми зображені особливо небезпечними державними злочинцями; про декого – ганебні публікації в пресі... Тим часом (правду кажучи, не без наших зусиль) склалися умови, коли можна записати ПРАВДУ і цю ПРАВДУ зробити історією. Гай-гай, допоки що не такими тривалими були періоди історії, коли була певність, що за слово правди «ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т.Шевченко). І не знати, як довго нинішній період свободи слова в нас триватиме. То ж треба поспішати. Матвіюк устиг. Його правда вже не пропаде.

У юності своїй Кузьма сказав був, що якби зараз існувала Січ Запорозька, то він покинув би викладання в технікумі й пішов би на Січ.

Нам випало жити в епоху після поразки в черговому турі національно-визвольних змагань. Коли ми прийшли в політичні табори, то ще застали там з десяток 25-літників – вояків Української Повстанської Армії. Вони тішилися, що прийшла їм зміна, а ми тішилися, що Господь звів нас із людьми, які мали в таборах заслужену репутацію найстійкіших борців за волю. У їхній присутності слід було шануватися.

Отже, у 70-х роках наша Січ була в Мордовії. Що звідти не вибували, а навіть переважали там українці – це доказ, що «ще не вмерла Україна». Що вона є і що вона бореться за свої права. Але щоб потрапити на ту новітню Січ, мало було випити горілки та перехреститися (принаймні так свідчить Гоголь про прийняття в козаки). То в 20-х – 50-х роках чекісти діяли за принципом «вали кулём, там разберём». Тоді людину ув’язнювали не за конкретну індивідуальну провину, а за приналежність (часом уявну) до певної категорії населення («куркулі», «церковники», «націоналісти», «троцькісти» і т.п.). Нас же у 60-х – 80-х роках «за так», «за ніщо» не саджали. Кожен із нас робив щось таке, що шкодило окупаційній тоталітарній владі. Прочитайте, що робив Кузьма Матвіюк: вів просвітницьку роботу, провадив українізацію викладання в Уманському технікумі механізації сільського господарства, виготовляв фотокопії праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»…

Треба віддати належне КГБ: у наш час він ретельно добирав кадри в табори. То правда, що часом кагебісти переоцінювали наші дії і спроможності, але здебільшого вони правильно визначали тенденцію особи, потенційну небезпеку, яку вона становила б, якби надалі залишалася на волі, в своєму середовищі. Пам’ятаю, на моєму суді 1973 року прокурор Макаренко сказав був про чільних шістдесятників: «То були великі вожді малого руху». Тобто наші вороги розуміли, що ці «великі вожді» спроможні завтра розгорнути великий рух опору – з цієї точки зору арешти української інтеліґенції 1972-73 рр. були дуже вчасними.

І вирок суду в наш час не був остаточним. То в попередні часи ув’язнений був приречений перетворитися на «лагерную пыль» – ми ж потрапляли під своєрідну експертизу на якість. Термін «в’язень сумління» набув реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши «покаянну» заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Жертви «покосу» 1972-73 років виявилися навдивовижу стійкими. Випадки каяття в наш час були вкрай рідкісними. Раз ти «в опрічноє попав число» (І.Котляревський, «Енеїда»), то ти вже не сам по собі. Ми не схильні говорити високими словами, але процитувати слова Василя Стуса, написані в неволі за два роки до загибелі, тут буде доречно: «Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».

Додам від себе: бо честь нації складається з гідности кожного нас.

Що мільйони і мільйони наших сучасників тим часом похилилися перед окупантом, опустили свою людську гідність і національну самосвідомість нижче нуля і вже виховували своїх дітей неукраїнцями – то їхній гріх. Але слава Богу, що в суспільстві знайшлася ота «дрібнесенька щопта» («Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання». – В.Стус), яка і врятувала націю від історичного небуття в той тяжкий період. Попри наші помилки і прояви слабкости, ми таки не осоромили козацького роду. Автор не героїзує ні себе, ні оточення, але показує, що поводилися ми, як веліло наше національне і християнське сумління. Ми всього лише сумлінно виконували свій громадянський обов’язок.

У неволі Кузьма втратив пальці лівої руки. І все ж зазначу: наші страждання не йдуть ні в яке порівняння зі стражданнями, скажімо, партизанів УПА. Нас фізично не катували, не розстрілювали, не виморювали масово в концтаборах. Терор проти нас був переважно психологічний. Але одна справа – не кажу, що тяжча, але психологічно інша – йти у бій у складі рою або чоти, зовсім інша – витикатися одному з мільйона і не засумніватися у своїй правоті.

І знову ж таки: одна справа відстоювати свою гідність і свої людські права разом з однодумцями в таборі, а інша – боронити їх на так званій волі, у «великій зоні», де ти мусиш захищати ще й своїх дітей (хто був самотній, як-от я, тому легше). Відаймо належне нашим козацьким матерям, сестрам, жонам і нареченим, які в годину люту морально підтримували нас, страждали разом з ними, а часто й тяжче за нас.

Здається, ніхто так ретельно і виразно не описав становище української родини в тоталітарному суспільстві, як це зробив Матвіюк. Його розповідь правдива у великому і достовірна в деталях. Де тільки Матвіюк не влаштується на роботу, як проявляється інтерес до нього з боку КГБ, що начальство розуміло однозначно: звільнити.

Чималу частину книжки становлять нариси про повоєнне дитинство, про юність. За художньою вартістю їх можна порівняти хіба що з новелами Григора Тютюнника. Але вони мають такі заголовки: «Матеріальний рівень життя», «Інтенсивність праці». Колгоспне кріпацтво було тяжче, ніж царське… П’ятеро діток, які мали б стати дядьками й тітками Кузьми, померли з голоду…

Далі – «В умовах «развітого соціалізма»», «Перестройка», «Рухівський період». Мене дивує виняткова спостережливість Автора: адже й я багато чого з того бачив, але так увиразнити й осмислити дійсність могла лише людина великого аналітичного розуму і таланту.

Половина книжки – це події кінця 80-х – початку 90-х років. Мало в нас таких документально засвідчених і достовірних джерел, які нам оце відкрив Матвіюк. Якби в кожній області була написана така книжка про цю епоху…

Сучасник скаже: кожному поколінню – свої випробування і свої труднощі. Не знати, що чекає нинішнє юне покоління. Бо Російська імперія знову зазіхає на Україну, хоче зміцнитися українською силою, щоб знову претендувати на світове панування. Бо сказано ж: без України Російська імперія неможлива. Донедавна я цитував нашого старшого колеґу Петра Розумного з Січеславщини: «Наші батьки народили нас у рабстві. Ми вибилися з рабства і залишаємо вам вільну країну. Ради Бога, не втратьте її». Але цього року я вже не можу сказати, що Україна вільна. За її волю ще треба буде боротися… А щоб боротися, треба мати тверде опертя в минулому. Такі книжки створюють ґрунт під ногами.

Кажуть, що людина повинна побудувати дім, виростити дітей і посадити сад. А як на мене, то ще повинна написати книжку. На Заході чи не кожна домогосподиня пише спогади – для своїх онуків. Хоч би в одному екземплярі. Але нащадки вже знатимуть своє коріння. Тим паче в нас кожна людина, причетна до суспільних подій, мусить засвідчити про себе і про інших людей.

 

 25 грудня 2010 року.

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори