пошук  
версія для друку
21.02.2011

Загальний огляд стану з правами людини та основоположними свободами в 2009-2010 рр

   

[1]

Стаття 3 Конституції України проголошує, що «Людина, її життя і здоров’я... і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Проте ця стаття залишається суцільною декларацією.

У 2005-2009 роках в умовах безперервної боротьби політичних сил за владу опоненти якщо і згадували про права людини, то головним чином для легітимації своїх дій, а реальних кроків для покращення ситуації зроблено не було. Доволі важко робити щось для цього в умовах політичної нестабільності, коли будь-який крок органів влади, законопроект чи призначення на посаду оцінювалися насамперед з точки зору отримання переваг в політичній боротьбі. Політизація будь-якого питання і вирішення його через призму інтересів своєї політичної сили, а не через завдання задоволення інтересів суспільства і держави, призвели до того, що стан з правами людини в цей період після деякого покращення у 2005 році або залишався незмінним, або погіршувався. При цьому політична доцільність і відомчі інтереси органів влади значно переважають над інтересами громадян, а тому діяльність цих органів переважно спрямована не на утвердження прав людини, а на реалізацію мінливих державних або власних інтересів. А ті зміни на краще, які все ж таки відбулися, здійснені зусиллями правозахисних організацій, відбулися скоріше не завдяки підтримці держави, а всупереч їй.

Те ж саме стосується органів місцевого самоврядування. Так, наприклад, у Харкові в 2009 році під приводом відсутності фінансування в міському бюджеті був повністю ліквідований міський протитуберкульозний стаціонар на 645 ліжок, і це в умовах жорстокої епідемії. Мусимо зазначити, що стаття 3 Конституції належить до визначення основ конституційного ладу України, її юридичний сенс зводиться до того, що при здійсненні будь-яких соціальних виплат, визначення обсягів бюджетного фінансування витрати держави на охорону здоров’я громадян України повинні здійснюватися у беззаперечно пріоритетному порядку. Строго кажучи, охорона здоров’я населення України має здійснюватися коштом практично всіх наявних матеріальних ресурсів держави. Для будь-якої неупередженої людини дії міської влади міста Харкова перетворюють статтю 3 у даному випадку на звичайне лицемірство.

Головною передумовою дотримання прав людини та основних свобод є сильна і незалежна судова влада. Відсутність поваги до правосуддя, механізмів підтримки незалежності судів, їхнього авторитету перетворюють захист прав людини на ілюзію. Коли не працюють суди, залишається тільки кричати, сподіваючись пробудити совість сильних миру сього і звернути їхню увагу на брутальні порушення прав людини.

Хто тільки не заміряється на авторитет правосуддя! Найвищі посадові особи держави постійно дозволяють собі не виконувати судові рішення, порушувати їх, ображати усіх суддів разом, називаючи їх мафією, хоча мають на увазі тих, що були спіймані на гарячому або ухвалили недогодні рішення... Суддів весь час тримають на короткому повідці, постійно недофінансуючи судову систему. Звідки ж візьметься повага до правосуддя? Не дивно, що вже декілька років парламент не приймає законопроекти, спрямовані на реалізацію прогресивної Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду[2].

Залишається великою проблемою виконання судових рішень: щорічно понад 70% судових рішень у цивільних справах не виконуються. Щорічно більше 80% рішень Європейського суду з прав людини проти України стосуються порушення п. 1 статті 6 Європейської конвенції саме внаслідок порушення розумного строку тривалості судового розгляду і невиконання судових рішень, зокрема про виплату боргів по заробітній платні чи іншим виплатам державними та іншими підприємствами й установами. І держава за п’ять років не зробила нічого, щоб змінити процедуру виплати боргів і виплатити людям зароблені ними кошти. Інші системні порушення права на справедливий суд — відсутність професійної відповідальності суддів; порушення презумпції невинуватості та права на захист; недостатня обґрунтованість судових рішень; майже повна відсутність виправдувальних вироків; відсутність незалежної недержавної експертизи.

Відсутність інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, необґрунтоване засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну уявляються чи не найбільш небезпечними для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини. І справа навіть не тільки в тому, що це створює живильну атмосферу для зростання корупції. Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й просто будь-які рішення в царині галузей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обґрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах. Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто це має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагаються обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів. Отже, необхідно переглянути існуючі пріоритети інформаційної політики і закріпити відкритість інформації на законодавчому рівні.

Наступні порушення прав людини, які викликали в 2009 році найбільшу занепокоєність,  — системна практика застосування катувань й інших форм поганого поводження та свавільні чи необґрунтовані затримання та арешти правоохоронними органами. За Конституцією затримання має бути здійснене за санкцією суду, і тільки як виключення — без санкції, на практиці усе відбувається навпаки. Широко розповсюджене незаконне насильство для отримання зізнання у скоєнні злочину, і викоренити цю практику вкрай важко, бо вона визнається нормою, мовляв, із злочинцем можна робити все, що завгодно. Відсутність ефективного розслідування з боку прокуратури, визнана в багатьох рішеннях Європейського суду з прав людини, відсутність належного судового контролю щодо способу отримання зізнань та інформації та достатніх повноважень судів щодо виключення доказів, отриманих з використанням катувань та інших форм поганого поводження, сприяє створенню атмосфери безкарності, за якої катування перетворюються у рутинну практику.

Спостерігалося також намагання політичних опонентів використати правоохоронні органи як інструменти політичної боротьби. Про це, зокрема, свідчить суцільна впевненість вищих посадових осіб держави, що їхні комунікації контролюються — заяви про це лунали багаторазово, проте жоден такий випадок не був розслідуваний. Опосередковано це підтверджується істотним збільшенням, більше ніж у 1, 5 рази порівняльно з 2005 роком, кількості санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку, наданих апеляційними судами: 15 тисяч — у 2005 р., більше 25 тис. — у 2008 р. Ці цифри суттєво перевищують аналогічні дані в європейських країнах, де на рік видається більше 1000 санкцій тільки у Франції і в Нідерландах. При цьому третину санкцій у 2008 році отримали оперативні підрозділи СБУ. Таке посилення стеження силових структур за громадянами не може не хвилювати, тим більше, що гарантії дотримання права на приватність залишаються дуже слабкими. Навпаки, все більше поширення на практиці ідентифікаційного податкового номеру як універсального ідентифікаційного коду особи, який всупереч закону використовується в усіх операціях, постійні намагання ввести біометричні дані до нового закордонного й внутрішнього паспортів та інші незаконні дії грубо порушують право на приватність.

Стабільно поганою залишалася ситуація в Державному департаменті з питань виконання покарань, який ретельно охороняє свою закритість і безкарність. Це єдиний орган державної влади в Україні, який практично не змінився за роки незалежності, залишається не реформованим і виглядає суцільним анахронізмом. Зміна керівництва, здійснена в серпні 2009 року, давала певні надії на початок реформування, але вони не здійснилися.

Інші правоохоронні органи також потребують реформування, особливо прокуратура, яка виконує не властиві їй функції загального нагляду і має повноваження, що викликають конфлікт інтересів.

Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила прогресивну Концепцію з реформування кримінальної юстиції[3], яка є доброю основою для реформування. Проте реформувати правоохоронні органи держава не поспішає. Навіть внесення в парламент для розгляду багатостраждального проекту Кримінально-процесуального кодексу, ухвалення якого суттєво сприяло би змінам в правоохоронних органах, все відкладалося і відкладалося, хоча консенсус правників щодо цього законопроекту вже давно досягнутий.

У 2008-2009 рр. розгорнула і посилила свою діяльність Національна комісія з питань суспільної моралі. На нашу думку, її рішення були необґрунтованим та непропорційним втручанням у здійснення свободи вираження поглядів, ці втручання не відповідали жодній невідкладній суспільній потребі. Узагалі, існування окремого спеціального органу із захисту суспільної моралі є сумнівним в демократичному суспільстві.

Продовжувалися брутальні порушення права власності, зокрема, незаконні захвати земель чи іншої власності всупереч закону, бажанню і рішенням місцевих територіальних громад чи власників. Там, де голови селищних рад опиралися незаконному захопленню землі, проти них фальсифікували кримінальні справи.

Поступово зменшувалася в країні політична свобода. Конституційна реформа 2004 р. започаткувала справжню кризу пасивного виборчого права. Відповідно до статті 38 Конституції «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Проте Закон про вибори до парламенту вільного доступу громадян до пасивного виборчого права не передбачає. І коли політичні партії включають до виборчих списків виключно своїх членів, то це є брутальним порушенням Конституції — порушенням права бути обраним. Це фактично означає введення імперативного мандату явочним порядком. Здається, радянський «демократичний централізм» залишається ідеалом для політичної еліти України. При існуючій виборчій системі автономним особистостям, які хочуть брати участь у політичному процесі, але не хочуть приєднуватися до жодної партії (кожна з яких дивним чином нагадує КПРС), нема чого робити. Їхній інтелект та організаційні здібності не використовуються, що підсилює занепад політичних еліт.

У другій половині 2008 року до політичної кризи додалася повномасштабна економічна криза, з якою уряду було важко впоратися, зокрема, саме внаслідок втрати керованості й неможливості швидко розробляти та приймати рішення. Економічна криза боляче вдарила насамперед по бідним верствам населення і середньому класу. Бідним стало ще важче виживати внаслідок росту цін та інфляції, збільшення тарифів на комунальні послуги і відсутності адекватного державного соціального захисту, вони стали ще більш залежними від своїх роботодавців, відносини з якими іноді нагадують феодальні. Значно виросло безробіття, зокрема, приховане, воно значною мірою торкнулося й кваліфікованих працівників і службовців. Падіння ВВП стало найбільшим в Європі. І так величезна різниця в рівні життя між багатими і бідними стала ще більшою.

У цих умовах стан з економічними та соціальними правами людини в цілому міг тільки погіршитися, тим більше, що забезпечення і захист цих прав не є пріоритетом уряду. Як і в 2007 році, уряд знову призупинив реалізацію економічних і соціальних прав у бюджеті на 2008 рік і 2009 рік всупереч рішенню Конституційного суду щодо заборони зупинення реалізації прав щорічним законом про бюджет. Тобто, уряд демонстративно не бажав виконувати рішення Конституційного суду щодо захисту соціально-економічних прав.

Підсумовуючи огляд стану з правами людини в 2009 році, змушені констатувати, що в країні за певними винятками була відсутня цілісна системна політика щодо покращення становища із правами людини і основоположними свободами. Намагання правозахисних організацій, окремих підрозділів і окремих державних службовців з МВС і Міністерства юстиції, Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права покращити ситуацію мали наслідком певний прогрес, але політична криза, загальне ставлення політичних сил до прав людини як до чогось другорядного і незначущого порівняльно з політичною доцільністю не дали домогтися системних змін на краще. Залишилися невідкладними завдання посилити конституційні гарантії прав людини і основоположних свобод, ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс, провести реформування судової системи і кримінальної юстиції відповідно до ухвалених указами Президента концепцій, змінити пріоритети інформаційної політики, ухваливши законопроекти «Про доступ до публічної інформації», «Про інформацію», «Про суспільне радіомовлення», про громадські організації і переглянувши законодавство про захист суспільної моралі та практику його застосування, переробити законопроекти про безоплатну правову допомогу, про порядок проведення мирних зібрань, проект Кодексу про працю, які суттєво порушують права людини. Ці законодавчі зміни могли б стати основою для гуманізації кримінально-правової політики, зміни соціальної політики і подальших реформ. Дати поштовх цим змінам могли б вибори Президента на початку 2010 року. Проте після виборів стан з правами людини і основоположними свободами ще більше погіршився.

 

2010 рік : нові тенденції щодо порушень прав людини

 

Дії нової адміністрації після виборів свідчать не про наміри змінити ситуацію на краще, а про згортання навіть тих позитивних процесів, що були, і появу нових тенденцій щодо порушень прав людини і проявів неповаги до них. Спостерігався різкий наступ на громадянські права та політичні свободи.

Порушення свободи мирних зібрань у 2010 році були значно більшими, ніж за 2005–2009 роки разом. 25 березня Кабмін звернувся з дорученням до КМДА «вжити вичерпних заходів щодо... випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України». Таке «доручення» є брутальним порушенням свободи мирних зібрань і низки статей Конституції.

Міністр внутрішніх справ заявив, що для мирних зібрань треба виділити «яке-­небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає». Працівники ДАЇ перешкоджали мешканцям багатьох областей доїхати до Києва на мітинг опозиції 11 травня. Автоперевізників пообіцяли залишити без ліцензії, якщо вони привезуть людей на мітинг. Жоден з національних телеканалів, окрім СТБ, про ці події не повідомляв. Взагалі, використання міліції як інструмента в боротьбі проти політичних опонентів та громадськості стало постійним явищем. Так, у Харкові 15 травня правоохоронці не дали місцевим жителям провести мирну акцію протесту у зв’язку з залишенням сміття на міських вулицях. Двох учасників акції було затримано. Під час святкування 100 днів президентства Віктора Януковича 3 червня міліція перешкоджала опозиціонерам провести акцію протесту біля палацу «Україна», де виступав президент. У той же час активісти Партії регіонів змогли спокійно провести мітинг на підтримку Януковича навпроти палацу. 8 липня ДАЇ не пропустило автобуси із членами «Фронту змін» (лідер — Арсеній Яценюк) із Запоріжжя, Миколаєва, Тернополя і Чернігова на мітинг до Києва проти проекту Податкового кодекса.27 липня міліція перешкоджала паломникам Української православної церкви Київського патріархату потрапити в Київ на святкування Хрещення Київської Руси-України. Перелік фактів втручання міліції у політичні і громадські акції можна подовжувати і подовжувати. Більш детальний огляд порушень прав людини з боку міліції надається нижче в окремому підрозділі.

Як відзначають українські та міжнародні експерти, з кінця лютого 2010 року в країні помітно погіршилася ситуація зі свободою вираження поглядів. В Інтернеті та друкованих виданнях можна побачити чимало критичних матеріалів щодо дій нової адміністрації. А ось на телебаченні цензура знову з’явилася у різних формах, включаючи заборону сюжетів, у яких присутня критика чинної влади, обмеження редакційних повноважень, та видання інструкцій щодо включення або ігнорування певних політичних тем і фактів. Взагалі сірі та прісні новинні програми ТРК розповідають більше про події за кордоном, ніж в Україні. Про згортання свободи вираження поглядів свідчать також зникнення кількох гострих ток-­шоу, анулювання ліцензій на мовлення двох незалежних телекомпаній TVІ та 5 канал.

Кількість фізичних нападів на журналістів збільшилася протягом останніх шести місяців; у той же час реакція влади на такий розвиток подій була неадекватною: винних у скоєнні правопорушень не було притягнуто до відповідальності. 11 серпня в Харкові пропав без вісті головний редактор «Нового стилю» Василь Климентьєв. Міліція відкрила справу за фактом «навмисне вбивство», хоча тіло не було знайдено. Розслідування, на нашу думку, є млявим і неефективним.

Значно звужена політична свобода в цілому. Ректор Українського католицького університету о. Борис Гудзяк повідомив, що працівник СБУ намагався взяти в нього підпис під листом, не залишаючи копії, в якому ректор погодився би застерегти студентів від участі в будь-­яких протестах, «несанкціонованих владою». Ректор УКУ навіть читати цей лист не став і оприлюднив цей факт. Проте достеменно відомо, що багато ректорів вишів подібний лист підписали. Відомо також, що окремим наказом 22 квітня цього року в районних відділах освіти в Києві і в кожній середній школі були призначені відповідальні «за надання інформації, яка стосується міської влади, а також інформаційно-аналітичних матеріалів про суспільно-політичні та резонансні події у місті та районах, зокрема надання щоденної оперативної інформації про їх перебіг у районі». Мотив видання цього наказу простий: «посилення уваги до означеної інформації з боку Адміністрації Президента України», і ця інформація буде спрямовуватися до відділу внутрішньої політики міської державної адміністрації.

Наявність таких листів СБУ для ректорів вишів і таких наказів свідчить про бажання встановити контроль за громадським життям в цих освітніх установах. Про те ж саме свідчать скарги студентів з багатьох регіонів країни, які брали участь в протестах проти нового міністра освіти, що на них здійснюють тиск. Наразі проводилися тільки «профілактичні бесіди» у деканатах, але з погрозами відрахувань, якщо студенти не відмовляться від акцій протесту. Таку ж «профілактику» щодо протестних дій СБУ застосовує до активістів громадських організацій.

Ясно, що маємо справу з тою ж самою «профілактикою», коли СБУ взяла з блогера Олега Шинкаренка письмову обіцянку, що той більше не критикуватиме владу «в різкій формі» у своєму блозі. Всі тепер знають, що СБУ не тільки читає особисті блоги, а може до автора завітати. Очевидно, що в усіх демократичних країнах застосовується негласне стеження, аби вчасно запобігти терактам чи справжнім загрозам життю публічної особи чи державній безпеці. Ані блогер, який написав слова «забити гада», ані представники Харківської крайової організації «Спілка української молоді», що написали листа до Президента США, ані керівник представництва у Києві німецького Фонду Конрада Аденауера, Ніко Ланґе, який написав критичну статтю про перші 100 днів президентства В. Януковича, такої небезпеки не становили. Адже ні блогера, ні представників СУМу не арештували, аби потім в суді довести злочинність їхніх дій, та й Ланґе після виснажливого 10-годинного тримання в аеропорту таки впустили в країну (хоча все ж таки Генеральна прокуратура України разом з СБУ офіційно визнали його дії «втручанням у внутрішні справи України»).

У демократичній країні подібне залякування та тиск на громадян і гостей не тільки заборонено, але й немислимо, і немає жодного місця для так званої «профілактики».

Різко змінилася політика пам’яті. Матеріали з історії політичних репресій прибрали з сайтів Президента та облдержадміністрацій. Викликає обурення нове нав’язування радянського бачення історії, реабілітація сталінізму і Сталіна, якому 5 травня в Запоріжжі поставили бюст. І лише 141 депутат Верховної Ради підтримали проект постанови, яка засуджує його встановлення. Заявляючи про бажання з’єднати країну, Партія регіонів та її партнери по коаліції Блок Литвина та КПУ її фактично роз’єднують: ніщо інше не буде так розколювати країну, як подібні кроки.

Те ж саме можна сказати про «доопрацювання» підручників з історії. Вже в цьому році Міністерство освіти оновило підручники для п’ятикласників. У наступному навчальному році має з’явитися перероблений посібник з новітньої історії для 11-го класу.

Міносвіти відкоригувало програму з історії для 5-го класу і запропонувало відповідні зміни у підручнику «Вступ до історії України»: прибрали згадку про штучний характер голоду 1932-1933 рр., про репресії в Західній Україні в 1939 р. після захоплення її СРСР, фрагменти тексту про героїв Крут,  дії УПА в роки Другої світової війни, Помаранчеву революцію. Загалом було близько 20 пропозицій щодо коригування підручника, значна частина яких стосувалася політики Російської імперії та СРСР в Україні і мала на меті сформувати їхній мирний образ.

Спостерігалися брутальні порушення права на приватність. Такі порушення з боку МВС розглядаються нижче в окремому підрозділі. Адміністрація Президента запровадила незаконний збір інформації про особу, грубо порушуючи Конституцію та щойно прийнятий закон про захист персональних даних (до речі, вкрай невдалий). Заступником Глави Адміністрації Президента, керівником Головного управління регіональної та кадрової політики С.Скубашевським був надісланий циркуляр голові Ради міністрів АРК та головам обласних державних адміністрацій, в якому пропонувалося «з метою отримання інформації щодо суспільно-політичної, соціально-економічної ситуації в регіонах України» до 9 липня 2010 р. «підготувати паспорти районів станом на 1 липня 2010 року (згідно встановленого формату)» та надіслати їх електронною поштою. Ці паспорти повинні оновлюватися та надсилатися щоквартально. Рубрикатор паспорту району містить 11 рубрик, серед яких окрім рубрик, що стосуються структури населення, соціально-економічних показників, соціальної сфери та інших, є рубрики 6. «Політичні парті, громадські організації, конфесійні громади», 9. «Результати минулих виборів», 10. «Керівники району, підприємств, установ, організацій, відомі та впливові люди (ті, хто впливають на політичну ситуацію» та 11. «Засоби комунікації». У рубриці 6 треба надати окрім переліків конфесійних громад, районних та міських осередків партій, громадських організацій ще й їхню чисельність, адреси, а також прізвища, ім’я та по-батькові, телефони, посаду та домашню адресу керівників. Рубрика 9 містить результати всіх виборів, починаючи з 2004 року, а також дані про фракції та групи у складі рад, включаючи персональні дані керівників, дані про вплив на раду та взаємодію з головою ради. У рубриці 10 необхідно вказати персональні дані керівників підприємств, установ, організацій та освітніх закладів району, керівників сільськогосподарських та фермерських господарств, депутатів рад, голів, їхніх заступників та секретарів сільських рад, а також так званих «впливових осіб». Серед даних, що збираються, є відомості про партійність (політичну орієнтацію) та особисту підтримку на виборах Президента України 2010 року. У рубриці 11 вказуються детальні дані про телерадіокомпанії та друковані ЗМІ, засновані в районі, зокрема, джерела фінансування.

Збирання персональної інформації провадиться, вочевидь, з метою забезпечити контроль над політичною діяльністю в країні і перевагу правлячій партії. Ту ж саму мету переслідує і «Типова угода між співзасновниками засобу масової інформації та редакцією щодо гарантій незалежності редакційної політики», яка містить вимогу до співзасновників ЗМІ «публічно оголосити про підтримку тієї чи іншої політичної сили на виборах, при цьому вказавши, яку саме політичну силу він підтримує, а також засоби такої підтримки», а до редакторів — вимогу письмово повідомляти співзасновників про членство в партії чи громадській організації. Поява однакового тексту угоди в двох обласних центрах, Сумах і Тернополі, дозволяє зробити обґрунтоване припущення, що ця угода запроваджена в усій країні.

Українські та міжнародні громадські спостерігачі та експерти, які вели моніторинг виборчої кампанії до органів місцевого самоврядування, дали вкрай негативну загальну оцінку виборам. Організація та перебіг місцевих виборів засвідчили чіткий поворот політичної влади країни назад — до нехтування демократичними стандартами і свободами. Ця кампанія є найгіршою за п’ять останніх років. Загальна оцінка виборів (від прийняття Закону, який значно звузив права, встановив окремі преференції та обмежив суспільний контроль, до процесу встановлення результатів виборів) дає підстави стверджувати про невідповідність місцевих виборів стандартам вільних, чесних, справедливих та прозорих виборів. Громадськість мала можливість спостерігати за виборами, але було зроблено все, щоб не допустити повноцінного громадського контролю.

Плани радикального перегляду напряму і змісту освітньої реформи, озвучені міністром освіти та науки Дмитром Табачником, відкриття підготовчих курсів і можливість вступних іспитів до ВНЗ на старих засадах означають фактичне скасування зовнішнього незалежного оцінювання, втрату рівного доступу до вищої освіти і повернення минулих масштабів корупції у вищих навчальних закладах. Президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт вважає[4], що політика України Дмитра Табачника спрямована на авторитарну централізацію управління та деградацію науки і освіти в Україні. Міністерство освіти і науки України розробило проект Закону України «Про вищу освіту», який фактично має на меті загальмувати розвиток вітчизняних вишів, позбавити їх будь-яких ознак автономії, не дати можливості виходу на міжнародний конкурентоздатний рівень. Необхідно повністю відмовитися від запропонованого законопроекту і розробити новий законопроект на зовсім інших засадах.

Верховна Рада ухвалила низку законопроектів, які серйозно порушують права людини, (наприклад, Закон про місцеві вибори, багато статей якого не відповідає загальноприйнятим демократичним нормам і стандартам), і відкидає концепції та законопроекти, спрямовані на їхній захист, зокрема, концепції реформування судочинства, кримінальної юстиції, прогресивний проект Кримінально-процесуального кодексу.

Запропонована Президентом судова реформа, незважаючи на значну кількість позитивних новел, порушує Конституцію та міжнародні стандарти права на справедливий суд і суперечить інтересам громадян. Зокрема, не відповідають Конституції розширення всупереч ст. 131 Конституції функцій Вищої ради юстиції повноваженнями призначати і звільняти керівників судів, а також розглядати скарги суддів, яким відмовлено у рекомендації на безстрокове обрання. Також не відповідає Конституції позбавлення Верховного Суду, який відповідно до ст. 125 Конституції має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції, ефективних можливостей щодо уніфікації практики цих судів — позбавлення права на ухвалення остаточного рішення у справі; збереження можливості перегляду судових рішень у разі різного застосування лише норм матеріального, а не процесуального права, і тільки тоді, коли такий перегляд допустить відповідний вищий спеціалізований суд, рішення якого оскаржується. Не узгоджуються з міжнародними стандартами невстановлення об’єктивних критеріїв та конкурсу при переведенні суддів, у тому числі при обранні на посаду в судах вищого рівня, та збереження інквізиційної (не змагальної) процедури притягнення суддів до відповідальності, за якої член Вищої кваліфікаційної комісії суддів або Вищої ради юстиції є одночасно і слідчим, і обвинувачем, і суддею відносно судді. Не відповідають інтересам громадян запровадження можливості судового розгляду справи без участі особи, яка не була повідомлена про судовий розгляд, наприклад, з вини пошти; суттєве скорочення строків на подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду; значне скорочення строків розгляду справ у кожній інстанції до місяця-двох, а в деяких категоріях справ — 20, 15 чи навіть 5 днів; позбавлення права заявити судді відвід, якщо про обставини, які є підставою для цього, стали відомі після початку розгляду справи.

Після ухвалення Закону «Про судоустрій і статус суддів» громадяни отримали швидке, але несправедливе правосуддя від залежних суддів. Для забезпечення справедливого судочинства та справжньої незалежності суддів необхідно повернути Закон до Верховної Ради для нового розгляду.

Слід зауважити, що запобіжник у вигляді узгодження законопроектів з Міністерством юстиції на предмет відповідності законопроектів рішенням Європейського суду з прав людини фактично не діє.

Спостерігалися репресії та насильство проти профспілкових активістів, громадянських активістів та правозахисників. На початку 2010 року адміністрація ВАТ «Краснодонвугілля» нищила Незалежну профспілку гірників за те, що вона не надала згоди на погіршення умов оплати праці шахтарів всупереч чинному законодавству. 14 вересня в Херсоні охоронці мера міста Володимира Сальдо побили журналіста і голову обласної громадської організації Комітету виборців України, члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини Дементія Бєлого під час звітування мера[5]. Перелік переслідувань громадських активістів та правозахисників можна подовжувати і подовжувати. Такі події були у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, Вінниці, Херсоні, Запоріжжі, Криму та інших містах[6]. Кількість таких випадків за останні шість місяців 2010 року значно перевищила їхню кількість за попередні п’ять років разом. 27 жовтня УГСПЛ оприлюднила відкрите звернення з вимогою до органів влади припинити переслідування. У цьому зверненні УГСПЛ звернулася до міжнародного співтовариства, міжнародних організацій та іноземних посольств з проханням вплинути на політику України з метою припинення переслідування правозахисників за їхню діяльність, а також до Європейського союзу та країн-членів ЄС з проханням більш активно використовувати Керівні принципи ЄС щодо захисту правозахисників[7]та розробити план щодо їх впровадження в Україні..

Посилився адміністративний тиск органів влади на громадян, про це свідчить, зокрема, значне збільшення скарг на сваволю податкових та інших перевіряючих органів. У другій половині 2010 року відносини між підприємцями та владою перейшли у відкрите протистояння у зв’язку з підготовкою і ухваленням проекту Податкового кодексу. Детальніше ці події розглядаються нижче.

Зауважимо, що Президент В. Янукович неодноразово реагував в своїх виступах на факти порушення прав людини, стверджуючи, що «критика з боку опонентів є невід’ємною складовою демократичного суспільства», що «не можна економити на правах людини» і так далі. Але складається враження, що його заяви носять ритуальний характер, а слідувати цим рекомендаціям ніхто не збирається.

Мусимо констатувати, що майже ніякої реакції органів влади та місцевого самоврядування на звернення громадськості, на протести проти незаконних дій, заяви про порушення прав людини немає, вона просто їх ігнорує. Водночас протестна активність наростає. За перші 6 місяців 2010 року кількість мирних публічних зібрань приблизно на 30% перевищує їхню кількість за весь 2009 рік. У другій половині 2010 року їх вочевидь було значно більше, ніж в першій. Тому нова адміністрація мусить усвідомити, що силовий тиск на суспільство тільки призведе до більш гострих конфліктів. Проте, влада, навпаки, у другій половині 2010 року вдалася до відвертих політичних переслідувань. Ця проблема розглядається нижче.

 

====================== 

[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ та членом правління УГСПЛ 

[2] Затверджена Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 

[3] Затверджена Указом Президента №  311/2008 від 8 квітня 2008 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів». 

[4] http://ukma.kiev.ua/news/news_detailed.php?id=1762.%D0%A3

[5] Див. детальніше про цей інцидент: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1284633113

[6] Детальніше див. на сайтах УГСПЛ та ХПГ. Інформація про використання психіатрії проти Андрія Бондаренка наведена в розділі «Право на свободу та особисту недотоканність», про переслідування Вінницької правозахисної групи та її координатора Дмитра Гройсмана — в розділі «Свобода об’єднань». 

 [7] http://olddoc.ishr.ch/hrdo/documents

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори