пошук  
версія для друку
21.02.2011

Права людини в Україні 2009–2010. III. Право на свободу та особисту недоторканність

   

 

[1]

1.   Позбавлення свободи при кримінальному переслідуванні

За інформацією Верховного Суду України у 2009 році розглянуто 45100подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, з яких задоволено 39100, або 86, 7%. Розглянуто 4300апеляцій обвинувачених та їх захисників на постанови суддів про застосування цього запобіжного заходу; задоволено 674 таких подання, або 1, 7% від кількості винесених місцевими судами постанов про взяття під варту. Суди також розглянули 12600подань про продовження строків тримання під вартою; із них задоволено 11300, або 97, 1%.

До позбавлення волі на певний строк засуджено 35500 осіб. З них за результатами розгляду справ суди взяли під варту 7700осіб, а 27 800 осіб вже були позбавлені свободи на час винесення вироку.

Кількість осіб, звільнених з-під варти за результатами розгляду справ, зменшилася і становила 6 100, у тому числі 3 800 осіб, або 62, 6%, – у зв’язку із засудженням особи до інших видів покарання, не пов’язаних із позбавленням волі на певний строк; 37 осіб – у зв’язку із постановленням стосовно особи виправдувального вироку. За результатами розгляду кримінальних справ у апеляційному порядку було звільнено з-під варти 511 осіб; судом касаційної інстанції – 23 особи.

Під заставу суди звільнили 150 осіб.[2]

Судова статистика за 2010 рік недоступна на цей час. Але перший заступник Голови Державного департаменту з питань виконання покарань Сергій Сидоренко наголосив, що на даний час ситуація з розміщенням осіб, узятих під варту, та засуджених надзвичайно складна. Статистика останніх років не дає приводу для оптимістичного прогнозу щодо зниження їх чисельності: у період з січня 2009 року до квітня 2010 року чисельність ув’язнених зросла більш ніж на 8 тисяч осіб і наразі сягає понад 40 тисяч при наявності не більше 36, 4 тисячі місць в слідчих ізоляторах за нормою площі 2, 5 квадратних метрів на одну особу. Таке зростання чисельності ув’язнених значно ускладнює проблему їхнього розміщення, матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення.[3]

Ріст числа мешканців СІЗО триває два з половиною роки і є стрімким та значним. Якщо станом на 1.1.2008 у СІЗО трималося 32 110 осіб ( за рік до цього – 32 619), то за 2009 рік це число зросло на 3 882 особи (+11, 4%), а за наступні півроку 2010 – ще на 1 996 осіб (+5, 24%). Збереження темпів до кінця року може дати понад 10% росту за рік. Збільшення за два з половиною роки склало +24, 6% до рівня 1.1.2008.

 

01.01.2008

01.01.2009

01.01.2010

01.07.2010

Загальна чисельність осіб в установах департаменту
(довідково: на 1.1.01 222 254 осіб)

149 690 (- 6, 87)

145 946 (- 2, 65)

147 716 (+1, 21)

на 1770 осіб

150 724 (+2, 04%)

(+ 3008 ос)

чисельність осіб в колоніях

115 393

109 961

108 187

109 238 (+0, 97%)

чисельність осіб в СІЗО

довідково: на 1.1.07 32619 осіб

32 110 осіб

34 148 осіб

38 030 осіб

40 024 (+5, 24%) (+24, 6% до 1.1.08)

чисельність осіб у виховних колоніях

1902

1606

1499

1462

чисельність довічно ув’язнених осіб

1463

1538

1606 осіб

1643 (+2, 3%) (+12, 3%)

Можна відмітити певні регіональні особливості змін чисельності утриманців СІЗО.

Суттєва перевантаженість СІЗО спостерігається у Києві (+1065 осіб), у Донецькій області (+1651 на три СІЗО), Харкові (+738) та Сімферополі (+713). При цьому перевантаженість за останні півроку в цих СІЗО тільки зросла.

Зниження чисельності в’язнів у 2010 році відбулось тільки в п’яти чи шести СІЗО – в Одеській області, де два СІЗО (- 53), у Сумах (- 25), у Запорізькій області, де також два СІЗО (- 10) та Львові (-4) і Миколаєві (-8). І якщо в Сумах це призвело до зменшення перевантаженості до + 238 осіб, як і в Одеській області сумарно на обидва СІЗО до + 42, то у Львові, Запорізькій області (СІЗО м. Вільнянська) та Миколаєві і на початок року спостерігалась недозаповненість.  

Найменування установ

Утримується всього на 01.01.2010

Утримується всього на1.7.2010

Кількість місць за нормою

Зміна за півроку

Фактична заповненість СІЗО + - до норми на01.01.2010

Фактична заповненість СІЗО + - до норми на01.07.2010

1

УВП м. Вінниці

1278

1331

1535

+ 53

- 257

- 204

2

СІЗО м. Луцька

337

358

405

+ 21

-68

- 47

3

СІЗО м. Дніпропетровська

2993

4092

3382

+ 99

- 389

- 370

4

СІЗО м. Кривого Рогу

1000

1080

- 80

5

СІЗО м. Донецька

2711

5944

1970

+ 384

+ 741

+ 1651

6

СІЗО м. Артемівська

2048

1630

+ 418

7

СІЗО м. Маріуполя

801

693

+ 108

8

УВП м. Житомира

1252

1267

1959

+ 15

- 707

- 692

9

СІЗО м. Ужгорода

338

468

662

+ 130

- 324

- 194

10

СІЗО м. Запоріжжя

1038

1587

953

- 10

+ 85

- 166

11

СІЗО м. Вільнянськ

559

800

- 241

12

СІЗО м. Івано-Франківська

569

616

617

+ 47

-48

- 1

13

СІЗО м .Києва

3637

3915

2850

+ 278

+ 787

+ 1 065

14

СІЗО м. Кіровограда

1074

1125

901

+ 51

+ 173

+ 224

15

СІЗО м. Сімферополя

2109

2197

1484

+ 88

+ 625

+ 713

16

СІЗО м. Луганська

1686

2453

 

1382

+ 163

+ 304

+ 403

17

СІЗО м. Старобільська

604

668

- 64

18

СІЗО м. Львова

1280

1276

1389

- 4

- 109

- 113

19

СІЗО м. Миколаєва

979

971

1199

- 8

- 220

-228

20

СІЗО м. Одеси

2111

2659

1913

- 53

+ 198

+ 42

21

СІЗО м. Ізмаїла

601

704

- 103

22

СІЗО м. Полтави

809

821

982

+ 12

- 173

- 161

23

СІЗО м. Рівне

434

522

599

+ 88

- 165

- 77

24

СІЗО м. Суми

781

756

518

- 25

+ 263

+ 238

25

СІЗО м. Чорткова

238

258

406

+20

- 168

- 148

26

СІЗО м. Харкова

3192

3546

2808

+ 354

+ 384

+ 738

27

СІЗО м. Херсона

1264

1317

912

+ 53

+ 352

+ 405

28

СІЗО м. Хмельницького

551

628

636

+ 77

- 85

- 8

29

СІЗО м. Черкасс

720

755

657

+ 35

+ 63

+ 98

30

СІЗО м. Чернігова

432

621

420

+ 56

+ 12

- 122

31

СІЗО м. Н.-Сіверського

133

323

- 190

32

СІЗО м. Чернівці

471

541

555

+ 70

- 84

- 14

УСЬОГО

38030

40024

36992

+ 1 994

+ 1038

+ 3 032

Якщо взяти до уваги, що зазвичай підвищений рівень наповненості установ (як взагалі, і кількість самих установ в регіоні) спостерігається на сході та півдні країни, то виглядає дещо незвичним стабільне недозаповнення СІЗО у Запорізькій області (Вільнянськ), Дніпропетровську та Миколаєві.

В цілому в Україні залишаються недозаповненими 17 СІЗО, а перевантажені 15 СІЗО. Серед ізоляторів, які залишаються найбільш «просторими», – СІЗО Житомира, Вінниці, Дніпропетровська, Миколаєва, Вільнянська, Львова, Полтави, Чорткова Тернопільської області та Новгород-Сіверського.

Виявлення причин такої яскраво вираженої тенденції потребує окремого аналізу. Але можна сказати, що значною мірою це є наслідком відсутності будь-яких реформ у досудовому триманні під вартою.

Жодних принципових змін не відбулося у регулюванні затримання та тримання під вартою у контексті кримінального переслідування. Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, який був схвалений Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 10 грудня 2008 року, до цього часу не переданий до Верховної Ради України. Виходячи із заяв різних посадових осіб, неможливо з певністю з’ясувати, що відбувається із проектом.

Між тим, у рішеннях Європейського суду з прав людини накреслена низка системних проблем національного законодавства та практика, які вимагають негайного вирішення.

1.1.        Безпідставне і незареєстроване затримання

Проблема незареєстрованого (неформального затримання), що широко використовується правоохоронними органами майже у кожній кримінальній справі, неодноразово відзначалась і Комітетом ООН проти катувань (КПТ), і Європейським Комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), і національними правозахисними організаціями.

Європейський суд у низці справі також розглянув цю проблему. У справі Осипенка проти України (№ 4634/04, 9 листопада 2010 року) було встановлено, що заявник перебував у відділку міліції кілька годин до того, як став підозрюваним. Суд вважав, що для тримання під вартою не було жодних підстав, і воно не було зареєстроване. Посилання на нібито добровільний характер перебування у райвідділку було сприйняте Судом як нереалістичне.

Аналогічне порушення було встановлене у справі Лопатіна і Медведського проти України (№№ 2278/03 и 6222/03, 20 травня 2010 року).

Питання незареєстрованого безпідставного затримання також розглядається у переданих на комунікацію заявах проти України Кардави (№ 19886/09), Коваля та інших (№ 22429/05), Бєлея (№ 34199/09), Савіна (№ 34725/08), Омельчука (№ 42195/04), Контратьєва (№ 5203/09), Смоліка (№ 11778/05), Третьякова (№ 16698/05).

Особливий аспект безпідставного затримання постає у справі Şarupici проти Молдови та України (№ 37187/03), де мова йде про затримання заявника правоохоронцями та передання правоохоронцям Молдови поза офіційною процедурою екстрадиції.

Ще одна проблема безпідставного затримання, що стає все більше актуальною, ставиться у комунікованій справі Чости проти України (№ 35807/05). Справа стосується двох епізодів затримання заявника на кілька годин охоронцями підприємства за підозрою, що він перебуває у стані сп’яніння.

1.2.        Використання адміністративного арешту для мети кримінального переслідування

Ця проблема достатньо детально окреслена у доповідях КЗК[4], КПК.[5] Вона також відзначалась у попередніх доповідях правозахисних організацій «Права людини в Україні» в 2004-2008 рр.

Європейським судом встановлено порушення права на свободу через недобросовісне використання адміністративного арешту у справах Дороніна проти України (№ 16505/02, 19 лютого 2009 року), Гаркавого проти України (№ 25978/07, 18 лютого 2010 року), Олексія Михайловича Захаркіна проти України (№ 1727/04, 24 червня 2010 року). У всіх цих справах адміністративне затримання та/або арешт передували затриманню у кримінально-процесуальному порядку.

Аналогічні проблеми піднімаються у переданих на комунікацію уряду справах, зокрема, у справі Квашко проти України (№ 40939/05).

1.3.        Відсутність обґрунтування у рішеннях про тримання під вартою

Відсутність будь-якого обґрунтування рішень про тримання під вартою також становить системну проблему у правовій системі України.

У справі Хайрединова проти України (№ 38717/04, 14 жовтня 2010 року) національні суди не навели достатніх підстав для тримання заявника під вартою та не з’ясували можливість застосування інших запобіжних заходів.

Аналогічні порушення встановлені у справах Фельдмана проти України (№№ 76556/01 и 38779/04, 8 квітня 2010 року), Вітрука проти України (№ 26127/03, 16 вересня 2010року), Знайкіна проти України(№ 37538/05, 7 жовтня 2010 року) та низці інших.

1.4.        Відсутність у рішенні про тримання під вартою вказівки на строк дії такого заходу

Окрему проблему становить тримання під вартою після скасування вироку суду першої інстанції. Як правило, вищий суд, скасовуючи вирок і направляючи справу на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, у кращому випадку обмежується у своєму рішенні однією фразою: «Запобіжний захід залишити в силі», – не вдаючись до будь-якого обґрунтування і навіть не вказуючи, протягом якого строку такий захід діятиме. Також проблемою є ситуація, коли суди, продовжуючи строк тримання під вартою під час судового розгляду, не вказують строк дії такого заходу. Це є порушенням права на свободу, передбаченого статтею 5 Конвенції про права людини.

Таке порушення було встановлене Європейським судом у низці справ, зокрема у справах Дороніна проти України (№ 16505/02, 19 лютого 2009 року), Знайкіна проти України (№ 37538/05, 7 жовтня 2010 року), Гаркавого проти України (№ 25978/07, 18 лютого 2010 року), Фельдмана проти України (№№ 76556/01 и 38779/04, 8 квітня 2010 року), Гаважука проти України (№ 17650/02, 18 лютого 2010 року), Буряги проти України (№ 27672/03, 15 липня 2010 року), Вітрука проти України (№ 26127/03, 16 вересня 2010року)

Подібні обставини розглядаються у переданих на комунікацію справах Олейнікової проти України (№ 11930/09), Геращенка проти України (№ 20602/05)

1.5.        Тримання під вартою у період між завершенням досудового слідства та попереднім судовим розглядом

У доповіді «Права людини в Україні – 2008» відзначалось, що у рішеннях Європейського суду з прав людини у справах Свєршова проти України(№ 35231/02, 27 листопада 2008 року), Соловйова та Зозулі проти України (№№ 40774/02 та 4048/03, 27 листопада 2008 року), Єлоєва проти України (№ 17283/02, 6 листопада 2008 року) була відзначена системна проблема у законодавстві України, коли особи, справи яких передаються до суду, тримаються під вартою без судового рішення, а лише на підставі самого факту передання справи до суду.

За аналогічних обставин встановлене порушення статті 5 § 1 у справі Миколи Кучеренка проти України (№ 16447/04, 19 февраля 2009), Гаважука против Украины (№ 17650/02, 18 февраля 2010 года), Вітрука проти України (№ 26127/03, 16 вересня 2010року)

У 2010 році ця проблема стала настільки з’ясованою у практиці Європейського суду, що вже справа Руденка проти України (25 листопада 2010 року, № 5797/05) розглядалась Комітетом за спрощеною процедурою, як така, що не становить складних питань права.

На цей час на комунікацію Уряду за аналогічними питаннями передані справи Феленка проти України (№ 35188/05), Мустафаєва проти України (№ 36433/05), Веніосова проти України (№ 30634/05), Кравченка проти України(№ 49122/07).

1.6.        Довге доставлення до судді

Невиправдано пізнє доставлення до судді особи, що затримана за підозрою у вчиненні злочину, залишається проблемою. Законодавство передбачає дуже довгий строк доставлення – 72 години, – і правоохоронні органи намагаються використати його у повній мірі, дуже зрідка доставляючи до суду раніше. Крім того, правоохоронці часто використовуються незареєстроване затримання та адміністративне затримання як спосіб продовжити період доставлення до суду (див. розділи 1.1 та 1.2 вище).

Ще більшу проблему становить швидке доставлення до судді особи, яка затримана за постановою суду, що винесена під час судового розгляду справи, про взяття особи під варту.

Така проблема була розглянута Європейським судом у справі Корнєва та Карпенко проти України (21 жовтня 2010 року, № 17444/04). Суд під час розгляду справи змінив запобіжний захід Корнєву на тримання під вартою. Він був затриманий, але доставлений до суду лише через вісім днів після затримання, коли суд призначив чергове слухання справи. Європейський суд встановив порушення статті 5 § 3 Конвенції, зазначивши, що такий строк не відповідає вимогам «невідкладності».

1.7.        Необґрунтовано довге тримання під вартою

Проблема безпідставно довгого тримання під вартою, відсутності достатніх підстав для такого заходу, ігнорування будь-якої можливості використати інший запобіжний захід також залишається практично незмінною протягом багатьох років. Використання застави так і не набуло якогось значного поширення у кримінальному судочинстві.

Не дивно, що стають стандартними рішення Європейського суду з цього приводу. У справі Сергія Волосюка проти України (№ 1291/03, 12 березня 2009 року), у якій заявник тримався під вартою майже п’ять років, було встановлено порушення статті 5 § 3 Конвенції. Аналогічні порушення були встановлені Судом у рішеннях, постановлених проти України у справах Романа Мірошниченка (№ 34211/04, 19 лютого 2009 року), Шалімова (№ 20808/02, 4 березня 2010 року), Фельдмана (№№ 76556/01 и 38779/04, 8 квітня 2010 року), Москаленка (№ 37466/04, 20 травня 2010 року), Вінокурова (№ 2937/04, 15 червня 2010 року), Буряги (№ 27672/03, 15 липня 2010 року), Вітрука (№ 26127/03, 16 вересня 2010 року), Хайрединова (№ 38717/04, 14 жовтня 2010 року), Білого (№ 14475/03, 21 жовтня 2010 року), Корнєва і Карпенко (№ 17444/04, 21 жовтня 2010 року), Петухова (№ 43374/02, 21 жовтня 2010 року), Молодорича (№ 2161/02, 28 жовтня 2010 року), Осипенка (№ 4634/04, 9 листопада 2010 року).

З переданих на комунікацію з цього питання справ можна відзначити справи Клішина (№ 30671/04), Корнейкової (№ 39884/05), Тодорова (№ 16717/05), Нечипорука та Йонкало (№ 42310/04), Геращенка (№ 20602/05), Контратьєва (№ 5203/09), Уст’янцева проти України (№ 3299/05), поданих проти України.

1.8.        Відсутність можливості оскаржити тримання під вартою

Ще у доповіді «Права людини в Україні – 2004» відзначалось, що законодавство України не передбачає такої важливої для осіб, що знаходяться під вартою, гарантії, як право на періодичне оскарження обґрунтованості тримання під вартою, хоча ця гарантія міститься в статті 5 § 4 Конвенції з прав людини та у статті 29 Конституції.

Оскарження до суду тримання під вартою під час досудового розслідування та у період між переданням справи до суду і попереднім судовим розглядом залишається неможливим до цього часу. Це призвело до встановлення порушення статті 5 § 4 Конвенції у справах Сергія Волосюка проти України (№ 1291/03, 12 березня 2009 року), Мироненка и Мартенка проти України (№ 4785/02, 10 грудня 2009 року), Фельдмана проти України (№№ 76556/01 и 38779/04, 8 квітня 2010 року).

Проблема доступу к суду також пов’язана із проблемою якості судового розгляду. У низці справ Суд встановив порушення статті 5 § 4 Конвенції через те, що суди належним чином не обґрунтували свої рішення. У справі Молодорича проти України (№ 2161/02, 28 жовтня 2010 року) Суд, встановивши, що національні суди не навели жодного аргументу, яким би обґрунтовувалось необхідність тримання під вартою, дійшов висновку, що проблема полягає не у епізодичному небажанні вивчати законність тримання під вартою, а є проблемою відсутності чіткої та передбачуваної процедури на національному рівні.

У справі Руденка проти України (25 листопада 2010 року, № 5797/05) Суд встановив, що оскільки заявник тримався під вартою після передання справи до суду без будь-якого рішення, то він і не мав можливості оскаржити таке тримання під вартою до суду.

Ця ж проблема розглядається у переданій на комунікацію справі Кардави проти України (№ 19886/09)

1.9.        Право на компенсацію

У багатьох згаданих рішеннях Європейського суду щодо різноманітних порушень статті 5 §§ 1-4 встановлене також порушення статті 5 § 5 Конвенції, чим визнано відсутність в Україні права та системи компенсації за незаконне затримання.

Цікаве питання права на компенсацію поставлене у комунікованій заяві Шульгіна проти України(№. 29912/05). Заявник був засуджений за два злочини до семи років ув’язнення. Верховний Суд у порядку виключного провадження змінив вирок, виключивши одне з обвинувачень як недоведене і виключивши обтяжуючу ознаку з другого обвинувачення, а також пом’якшивши сукупне покарання до 5 років позбавлення волі. Спроба заявника отримати відшкодування за незаконне засудження у національному суді була безуспішною.

2.        Позбавлення свободи іноземців

КЗК під час візиту 2009 року зазначав, що особам, затриманим у відповідності до законодавства про іноземців, не забезпечуються базові права затриманих.

Право повідомити родичів, право на доступ до адвоката, право на інформацію про підстави затримання, про статус та права, у тому числі доступні процедури оскарження, затриманої особи не забезпечуються повною мірою. Також зазначалось, що у більшості випадків не забезпечувалось право на переклад, і іноземці були змушені підписувати купу незрозумілих їм документів, складених українською мовою.

Щодо права на адвоката, КЗК зазначив, що воно забезпечується лише спорадичною допомогою неурядових організацій.

Щодо спілкування із зовнішнім світом, КЗК зазначив, що така можливість суттєво підривається практикою конфіскації мобільних телефонів затриманих та відсутністю будь-яких умов для відвідування затриманих третіми особами.

Також зазначається, що затримані не мають можливості особисто спілкуватися із дипломатичними представництвами та консульськими установами своїх держав.

3.        Використання адміністративного затримання для обмеження прав і свобод

У 2010 році було поновлено використання адміністративного затримання та засудження за мирні протести, яке не спостерігалося з 2004 року.

У травні-червні 2010 року було затримано кілька десятків учасників мирної акції проти вирубки дерев у Центральному парку ім. Горького у місті Харкові. Деякі з них були згодом засуджені за злісну непокору законному розпорядженню працівника міліції, кілька осіб отримали покарання у вигляді арешту. Зокрема, Денис Чернега та Андрій Єварницький були засуджені до 15 діб арешту (згодом строк було зменшено апеляційним судом до 9 діб). Обставини свідчили про те, що фактично вони були покарані за участь у мирній акції для висловлювання протесту проти дій місцевої влади, що дало підстави «Міжнародній амністії» оголосити їх в’язнями сумління. У той же час ряд осіб, які були затримані міліцією разом з ними, були виправдані судами.

Судові процеси за цими обставинами засвідчили, що склад правопорушення «злісна непокора законним вимогами працівника міліції» є вкрай невизначеним, що створює можливість органам влади використовувати такі звинувачення для перешкоджання мирній реалізації конституційних прав осіб.

У подальшому міліція також вдавалася до спроб перешкоджати публічному вираженню поглядів активістами.

30 серпня в Харкові міліція затримала 2 активістів, які роздавали листівки поблизу виходу зі станції метро «Університет». У них було взято пояснення, після чого їх було відпущено, листівки в них було вилучено.

2 вересня в Харкові бійці спецпідрозділу «Беркут» затримали 7 активістів руху громадянського протесту «Зелений фронт», коли ті роздавали у центрі міста листівки, у яких містилася критика голови Харківської обласної державної адміністрації й виконуючого обов’язки мера Харкова. Затриманих доставили в Центральне відділення міліції Дзержинського райвідділу, однак причину затримання їм не пояснили. Як тільки з’явилися представники ЗМІ, бійці «Беркута» зникли. Через певний час активісти були звільнені, листівки були вилучені.

Оскільки міліція так і не знайшла виправдання затриманню активістів, представник Центру зв’язків із громадськістю Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Харківській області повідомив, що люди, які роздавали листівки, прийшли до міліції добровільно для надання пояснень, після чого їх було звільнено.

12 жовтня 2010 року з 11.30 до 12.40 у Львові громадська організація «Вартові закону» провела пікет перед прокуратурою з вимогою розслідування зловживань у сфері ЖКГ під гаслом «Геть корупцію з прокуратури!». Організатори пікету – керівник організації Олексій Вєренцов та Ігор Танячкевич – подали повідомлення про проведення мирного зібрання двічі: за декілька місяців про серію пікетів із зазначенням конкретних днів та за два дні до заходу.

На момент проведення мирного зібрання 12 жовтня рішення суду про заборону заходу не було. Працівники міліції вимагали припинили пікет, пояснюючи, що організатори не мали дозволу на проведення мирного зібрання, хоча відповідно до статті 39 Конституції України організатори мають повідомити про захід, а не отримувати дозвіл.

14 жовтня двоє організаторів пікету були затримані міліцією, доставлені до суду, котрий засудив їх до трьох діб адміністративного арешту за злісну непокору законному розпорядженню міліції та порушення порядку організації мирного зібрання (статті 185 та 185-1 Кодексу про адміністративні правопорушення).

Це ще раз підтверджує використання статті 185 КУАП як маніпулятивного інструмента для придушення громадянських свобод.

4.        Позбавлення свободи неповнолітніх

21 грудня 2010 року Європейським судом з прав людини було прийняте рішення у справі Ічіна та інших проти України (№№ 28189/04 та 28192/04).

5 січня 2004 року два підлітки 1990 та 1991 років народження були затримані за підозрою у крадіжці цукерок та інших продуктів у шкільній столовій, зізналися у крадіжці та повернули частину вкраденого. Згодом суд постановив тримання хлопців у приймальнику-розподільнику, вважаючи, що вони можуть вчинити соціально небезпечні дії, ухилитися від слідства та втручатися у хід розслідування. Вони перебували у приймальнику-розподільнику 30 діб.

Європейський суд встановив, що затримання та тримання двох підлітків не було виправдано жодною підставою, що перелічені у статті 5 § 1 Конвенції. Оскільки підлітки не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності, то вони не могли бути затримані для мети статті 5 § 1(с) Конвенції. Також їх затримання не виправдовувалося статтею 5 § 1(d) Конвенції, оскільки вони жодного «виховного нагляду», який вимагається цим пунктом, не здійснювалося протягом затримання.

Характер тримання підлітків у приймальниках-розподільниках залишається незмінним з того часу, коли сталися події у справі Ічіна та інших проти України, і таким же невиправданим з погляду Конвенції. Більше того, Законом України № 2507-VI від 9 вересня 2010 року внесені зміни до Кримінально-процесуального кодексу, якими надана можливість продовжувати тримання неповнолітніх у приймальнику-розподільнику до 60 днів «за наявності підстав». Закон не вказує, які підстави можуть виправдати подовження цього строку.

Але слід також відзначити, що цим же Законом до статті 7-3 КПК внесені зміни, що не дозволяють (принаймні, теоретично) тримати у приймальниках-розподільниках підлітків, які підозрюються у вчиненні «суспільно-небезпечних діянь», що передбачають покарання до 5 років позбавлення волі. Це може звузити застосування такого заходу, але не надає йому додаткової легітимності з погляду Конвенції, якої він позбавлений, виходячи з рішення у справі Ічіна та інших проти України.

Цим Законом передбачене слушне положення, за яким «у разі якщо зникли підстави, передбачені у цьому пункті, для подальшого тримання дитини у приймальнику-розподільнику для дітей або з’ясування обставин, зазначених у частині п’ятій цієї статті, слідчий або суд негайно вирішує питання про припинення подальшого тримання дитини у приймальнику-розподільнику для дітей». Але оскільки КПК до цього часу не передбачає можливість звернення до суду з клопотанням про звільнення (див. розділ 1.8 вище), то реалізація цього положення цілком залежить від доброї волі слідчого.

5.        Позбавлення свободи бродяг

Проблему затримання за підозрою у бродяжництві ми ставили у щорічних звітах починаючі з 2004 року. Ця проблема залишалася невирішеною протягом багатьох років, що було відзначено у багатьох доповідях міжнародних організацій.

9 лютого 2009 року опублікована доповідь Робочої групи ООН зі свавільних затримань[6], у якій знову питання цього затримання викликало стурбованість. Група відзначила, що «термін «бродяга» не визначений у законі і на практиці стосується будь-кого, хто не може пред’явити документ, коли міліція зупиняє його на вулиці».

Протягом 2009-2010 року відбулися певні зміни у законодавчому регулюванні такого затримання.

Законом України № 1188-VI від 19 березня 2009 року були внесені зміни до статті 5 Закону України «Про міліцію», за якими таке затримання може відбуватися лише за рішенням суду.

Конституційний суд України у своєму рішенні від 29 червня 2010 року зробив ще більш радикальний крок і визнав положення, яким надавалося право міліції затримувати за підозрою у бродяжництві, неконституційним. Суд виходив, зокрема з того, що це положення є рудиментом системи, яка існувала за часів кримінальної відповідальності за бродяжництво, і не відповідає вимогам правової певності, які пред’являє Конституція України та Конвенція з прав людини.

6.        Позбавлення свободи з метою екстрадиції

Після кількох рішень Європейського суду з прав людини[7] до законодавства України були прийняті зміни, які можна розцінювати як загальні заходи на виконання цих рішень.

21 травня 2010 року у Кримінально-процесуальний кодекс додано розділ 9 «Видача особи», який, серед іншого, містить норми щодо затримання, судового рішення про тимчасовий арешт, екстрадиційний арешт, певні правила процедури розгляду подання про арешт та інші гарантії особи, що затримана у зв’язку із запитом про екстрадицію.

Також, стаття 11 Закону «Про міліцію» після внесення змін 11 травня 2010 року тепер дозволяє затримання «іноземців та осіб без громадянства, які розшукуються правоохоронними органами інших держав як підозрювані, обвинувачені у вчиненні злочину або як засуджені, які ухиляються від виконання кримінального покарання, – в порядку та на строки, передбачені законодавством України, міжнародними договорами України».

Слід зазначити, що протягом 2004-2010 років Верховний Суд України та Генеральна прокуратура України намагалися певним чином врегулювати питання затримання та арешту з метою екстрадиції. Пленумом Верховного Суду України була прийнята постанова № 4 от 25 квітня 2003 року «Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов’язаних з їх екстрадицією», наказом Генерального прокурора України від 23.05.2007 № 8гн-1 було затверджено «Інструкцію про порядок розгляду в органах прокуратури України запитів про видачу правопорушників».

Однак, за висновком Європейського суду з прав людини, багаторазово повтореним у рішеннях щодо України, цьому регулюванню не вистачало «якості», яка має бути притаманною «закону» у значенні практики Суду.

Крім того, що законом тепер передбачається автоматичний перегляд підстав тримання під вартою з метою екстрадиції не рідше ніж раз у два місяці, слід відзначити також положення статті 463 КПК, яке передбачає, що «за скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника чи законного представника суддя за місцем тримання особи під вартою не частіше одного разу на місяць перевіряє наявність підстав для звільнення особи з-під варти».

Варто уваги, що наразі ця норма залишається єдиним положенням у законодавстві України, яке імплементує на національному рівні вимогу статті 5 § 4 Конвенції щодо права затриманої особи на оскарження її затримання (див. для порівняння розділ 1.8 вище).

Хоча важко робити остаточні висновки про якісність обговорюваних положень, оскільки недовгий строк їх дії не дає проаналізувати судову та адміністративну практику їх застосування, однак слід вітати такий значний внесок законодавця у виконання вимог Європейської Конвенції з прав людини.

Відповідність нового законодавства статті 5 Конвенції з прав людини може бути вже скоро перевірена у справах Far Abolfazl Abbas Mokallal проти України (№ 19246/10), Молочко проти України (№ 12275/10), Джаксибергенов проти України (no. 12343/10)та Добров проти України (no. 42409/09), які передані на комунікацію Уряду України.

7.        Спроби поновити методи каральної психіатрії

Профспілковий діяч та громадський активіст Андрій Бондаренко не мав будь-яких психічних захворювань. Після того, як проти нього розпочалися спроби визнати його психічно хворим, він пройшов три психіатричні експертизи, аби довести свою дієздатність, в останнє – в жовтні 2010 року.

Серед причин, які наводили прокуратура Вінницької області та Вінницька психіатрична лікарня ім. Ющенка, вимагаючи його поміщення до лікарні, згадується «загострене усвідомлення своїх особистих прав та войовнича, наполеглива готовність відстоювати їх неадекватно реальній ситуації (тільки за 2008 рік було написано 91 скаргу до прокуратури».

У 2007 році прокуратура Вінницької області двічі зверталась до місцевих органів охорони здоров’я за клопотанням про примусове психіатричне обстеження Андрія Бондаренко. Перше клопотання було відхилено суддею в липні 2007 року на тій підставі, що лікарня не сформулювала прохання правильно. Друге клопотання було відхилено в серпні того ж року після того, як Андрій Бондаренко пішов до психіатра до Вінницької обласної лікарні і отримав довідку про те, що є здоровим.

У січні 2009 року він був затриманий біля свого будинку і звинувачений у відмові показати посвідчення особи. Він був засуджений до 10 діб адміністративного арешту, а на сьомий день арешту був знову доставлений до суду, де розглядався третій запит на психіатричне обстеження. Лікарня заявила, що Андрій Бондаренко раніше звертався по психіатричну допомогу, хоча він і заперечує це, і представила документ, яким лікар уповноважується представляти інтереси Андрія Бондаренка на судовому засіданні. Однак, це третє клопотання було відхилено судом.

У серпні 2010 року, після четвертого запиту про його обстеження, Андрій Бондаренко відправився до міста Гайсин на Вінниччині, де пройшов психіатричне обстеження, щоб довести свою дієздатність. Він отримав довідку, яка підтверджувала його психічне здоров’я. Суд відхилив клопотання про примусове психіатричне обстеження. Прокуратура оскаржила це рішення і, крім того, порушила кримінальну справу відносно Андрія Бондаренка за звинуваченням у використанні підроблених документів при проведенні обстеження (згодом кримінальна справа була припинена).

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції і попри наявність кількох медичних довідок про повне психічне здоров’я Бондаренко, постановив направити його на психіатричне обстеження у психіатричну лікарню ім. Ющенка.

На цей час Бондаренко знаходиться під постійною загрозою затримання та поміщення до психіатричної лікарні.

Ця історія дуже нагадує використання методів каральної психіатрії, які широко використовувалися за радянських часів для придушення дисидентів та громадських активістів. Навіть формулювання, наведені психіатрами, майже слово в слово нагадують відомі психіатричні експертизи Інституту ім. Сербського, за якими були ув’язнені до психіатричних установ багато людей, що наважувалися відстоювати свої права «неадекватно реальній ситуації».

8.        Незалежні механізми контролю над діяльністю міліції

У серпні 2009 року Україна надала додаткову інформацію щодо виконання рекомендацій Комітету ООН з прав людини.[8] Зокрема, уряд України посилався на те, що для створення незалежних механізмів подачі скарг на дії працівників міліції «у січні 2008 року в структурі МВС було створено Управління моніторингу за дотриманням прав людини в діяльності органів внутрішніх справ. Метою діяльності Управління є налагодження системи відомчого контролю за дотриманням прав людини в роботі органів та підрозділів внутрішніх справ відповідно до міжнародних стандартів у галузі правоохоронної діяльності.

До складу Управління входять помічники Міністра внутрішніх справ, які розташовані у всіх областях України і є повністю незалежними від керівництва місцевих органів внутрішніх справ. Протягом 2008 року помічниками міністра були прийняті 2677 громадян, 1827 звернень громадян на неправомірні дії працівників міліції, ініційовано 1233 службових перевірки за фактом можливих порушень прав людини з боку працівників міліції.

За п’ять перших місяців 2009 року помічники Міністра внутрішніх справ з питань прав людини прийняли 314 громадян, 250 звернення, ініціювали проведення 144 службових перевірок».

В Коментарях Україні до Заключних зауважень Комітету ООН з прав людини[9] також згадувалося, що «за останні роки уряд України зробив ряд кроків для заохочення прав людини в діяльності органів внутрішніх справ, які включали наступне:

в жовтні 2004 року був створений пост радника міністра внутрішніх справ з прав людини та гендерних питань;

в грудні 2005 року були засновані громадська правозахисна рада при Міністерстві внутрішніх справ та аналогічні ради при управліннях Міністерства в областях. Громадські ради є колегіальними органами, в яких спільно працюють представники громадянського суспільства і правозастосовних установ з метою виявлення найбільш гострих проблем, пов’язаних з дотриманням прав людини та діяльністю органів внутрішніх справ, а також з метою розробки стратегій щодо їх подолання;

в серпні 2006 року з метою забезпечення незалежного інспектування місць утримання ув’язнених та заарештованих осіб почали свою роботу мобільні групи з моніторингу дотримання конституційних прав і свобод громадян; ці групи представляють собою унікальний інструмент громадянського контролю за діяльністю органів внутрішніх справ України. Вважається, що ці мобільні групи є аналогом національних превентивних механізмів, передбачених Факультативним протоколом до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання;

в січні 2008 року було створено Управління з моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ. Мета полягає у створенні системи відомчого моніторингу дотримання прав людини в роботі органів внутрішніх справ відповідно до міжнародних стандартів у галузі правоохоронної діяльності».

У березні 2010 року, після призначення нового міністра внутрішніх справ апарат міністра внутрішніх справ було реорганізовано. Найбільш помітним наслідком реорганізації стало скорочення Управління моніторингу дотримання прав людини та регіональних помічників міністра. Жодного разу громадська рада при МВС у 2010 році не збиралась, і робота мобільних груп майже у всіх областях припинилась.

Рекомендації

1. Надати згоду на публікацію доповіді КЗК за результатами візиту з 9 по 21 вересня 2009 року.

2. Пришвидшити прийняття закону «Про безоплатну правову допомогу», передбачивши обов’язок забезпечити безкоштовну правову допомогу:

– особам, затриманим за порушення правил перебування іноземців та з метою екстрадиції;

– неповнолітнім, затриманим за будь-якими підставами;

– особам, які перебувають у будь-якій процедурі, пов’язаній із визначенням їх психічного здоров’я та наслідків такого визначення.

3. Пришвидшити прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України або внести у діючий Кодекс положень, які повною мірою імплементують вимоги статті 5 Європейської Конвенції та запобігатимуть системним порушенням, встановленим у рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема:

1) внести зміни, які б перетворили затримання без рішення суду на виключення, що не виходять за обмеження, встановлені частиною 3 статті 29 Конституції;

2) узгодити строк доставляння до судді, передбачений статтею 106 КПК, з вимогами статті 29 Конституції, врахувавши час, необхідний для судового розгляду й прийняття рішення;

3) визначити початок затримання у зв’язку з підозрою у вчиненні кримінального чи адміністративного правопорушення в залежності від фактичних обставин справи, а не від рішення посадової особи правоохоронного органу;

5) включити до предмету судового розгляду під час вирішення питання про взяття під варту чи звільнення всі обставини, які стосуються обґрунтованості затримання, у тому числі:

– обґрунтованість підозри або звинувачення, у зв’язку з якими обвинувачення вимагає взяття під варту підозрюваного (обвинуваченого);

– обґрунтованість строку перебування під вартою правоохоронного органу до доставляння до судді;

6) встановити чітку презумпцію на користь звільнення особи та передбачити перекладення тягаря доведення обґрунтованості тримання під вартою на обвинувачення;

7) передбачити положення, які б виключали взяття під варту або продовження строку тримання під вартою на підставі лише гіпотетичних припущень;

8) сформулювати ризики, у зв’язку з якими припускається тримання під вартою, таким чином, щоб виключити тримання під вартою в залежності від позиції обвинуваченого у справі та тактики захисту;

9) передбачити положення, які б виключали практику повторного затримання особи після відмови судді у взятті її під варту, на підставі «прихованих» обвинувачень;

10) виключити із законодавства інститут «продовження затримання» суддею, або щонайменше внести відповідні зміни до законодавства, щоб виключити практику повернення особи до підрозділу міліції після рішення суду про продовження затримання;

11) внести зміни до частини 4 статті 165-2 КПК, щоб виключити тримання під вартою без судового контролю понад термін, встановлений частиною 3 статті 29 Конституції;

12) особам, що перебувають під вартою, надати право на періодичне оскарження обґрунтованості тримання під вартою;

13) встановити чіткі й детальні правила процедури для судового розгляду питання про тримання під вартою або звільнення, зокрема, передбачити:

− обов’язкову участь особи, що позбавлена свободи, у будь-якому слуханні, де розглядається питання про його тримання під вартою або звільнення;

− обов’язкове надання особі, що позбавлена свободи, та її захиснику копії подання слідчого (прокурора) про взяття її під варту або продовження її тримання під вартою;

− право особи, що позбавлена свободи, та її захисника на ознайомлення з матеріалами, що обґрунтовують подання про взяття її під варту або продовження її тримання під вартою;

14) розробити процедури, які сприяли б використанню застави замість тримання під вартою;

15) більш чітко визначити межі повноважень судді щодо взяття під варту, зокрема, встановити більш чіткі критерії для визначення тих виняткових випадків, коли суддя може застосувати взяття під варту поза межами звичайних повноважень;

16) скоротити граничний строк перебування під вартою протягом досудового слідства та встановити сукупний граничний строк перебування під вартою;

17) привести правила адміністративного затримання у відповідність до вимог статті 29 Конституції;

18) внести зміни до законодавства, які виключали б використання адміністративного затримання з метою кримінального переслідування, наприклад, передбачивши обов’язкове звільнення підозрюваного у вчиненні адміністративного правопорушення до розгляду справи судом;

19) внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення (зокрема, до статті 263 КУАП) та до інших законодавчих актів, які виключали б тримання особи під вартою без судового рішення понад 72 години;

4. Запровадити національні превентивні механізми відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.



[1] Підготовлено Аркадієм Бущенком, адвокатом, головою правління УГСПЛ.

[2] http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/09F805995C5F5CA6C2257752002A196D?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=09F805995C5F5CA6C2257752002A196D&Count=500&

[3] http://www.kmu.gov.ua/punish/control/uk/publish/article?art_id=68600&cat_id=47123

[4] Див., наприклад, Доповідь за результатами візиту 9-21 жовтня 2005 року, CPT/Inf (2007) 23, § 13

[5] Див., наприклад, Висновки і рекомендації Комітету за результатами розгляду Доповіді Уряду України на 38-й сесії Комітету, CAT/C/UKR/CO/5, § 9

[6] http://www2.ohchr.org/english/bodies/hrcouncil/docs/10session/A.HRC.10.21.Add4.pdf

[7] Солдатенко (№ 2440/07, 23 жовтня 2008 року), Свєтлорусов (№ 2929/05, 12 березня 2009 року), Дубóвик (№№ 33210/07 и 41866/08, 15 жовтня 2009 року), Кабулов (№ 41015/04, 19 листопада 2009 року), Коктыш (№ 43707/07, 10 декабря 2009 року), Крейдич (№ 48495/07, 10 декабря 2009 року), Пузан (№ 51243/08, 18 лютого 2010 року), Камишев (№ 3990/06, 20 травня 2010 року)

[8] CCPR/C/UKR/CO/6/Add.2, 28 August 2009

[9] CCPR/C/UKR/CO/6/Add.1, 21 August 2008

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори