пошук  
версія для друку
21.02.2011

Права людини в Україні 2009–2010. IV. Право на справедливий суд

   

[1]

1. Загальний огляд

У травні-липні 2010 року була проведена судова реформа, що стала найважливішою подією минулих років. Паралельно посилилася політизація правосуддя та залежність суддів від політиків. Цю реформу очікували багато років, проте значною мірою вона не вдалася.

Минулі роки характеризувалися серйозними проблемами дотримання права на справедливий суд. Зокрема, серед них, можна виділити такі основні проблеми:

  • Порушення розумних строків при розгляді справ та масове невиконання судових рішень;

  • Невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції, видам та стадіям судочинства;

  • Незавершеність реформи процесуального права: кримінальний процес та процес про адміністративні правопорушення прийняті за часів СРСР, їхня концепція та положення суперечать багатьом стандартам прав людини;

  • Перевантаженість судів та недостатня прозорість їхньої діяльності;

  • Проблема фінансової та адміністративної незалежності суддів: процедура призначення суддів була не прозорою, не встановлено чіткої системи визначення суддівської винагороди, голови судів виконували багато не властивих для них функцій (адміністративно-господарські, розподілу справ, вплив на вирішення питань кар’єри та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо), широко поширений тиск з боку органів влади;

  • Недостатнє фінансування судової влади;

  • Неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу та малоефективність системи професійної відповідальності суддів;

  • Високий рівень корупції суддів.

Судова реформа почала створюватися ще в 2006 році Президентом Ющенко та створеною ним Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Ця комісія розробила проект концепції реформи, що була затверджена указом Президента № 361/2006 від 10 травня 2006 року. Пізніше були розроблені низка законопроектів для впровадження реформи. Проте через різні політичні чинники, розгляд законопроектів був загальмований на стадії другого читання.

Президент Янукович у березні 2010 року оголосив про наміри провести судову реформу. Публічно було оголошено про відмову від раніше зроблених напрацювань і парламент скасував прийняті у першому читанні законопроекти.

Але насправді в Адміністрації Президента спеціально створена робоча група на базі старих напрацювань розробила проект закону „Про судоустрій та статус суддів”. Фактично, ця реформа включала близько 70 % раніше розроблених норм.

Проект закону „Про судоустрій та статус суддів” містив нову редакцію двох попередніх законів, а також численні зміни в процесуальні кодекси.

31 травня 2010 року президент подав до парламенту проект закону „Про судоустрій та статус суддів”[2]. Уже 3 червня без жодного громадського та парламентського обговорення законопроект був прийнятий у першому читанні. 6 липня була оприлюднена редакція закону до другого читання, що практично не містила суттєвих змін у порівнянні з попередньою редакцією. І вже 7 липня парламент прийняв закон у цілому. Правозахисні та інші громадські організації, а також громадські активісти (загалом 132 особи) звернулися до Президента з проханням застосувати вето до закону[3], проте Президент підписав закон і він набув чинності 27 липня 2010 року.

Попри достатньо різну оцінку цієї реформи, більшість все таки схиляється, що реформа мала свої позитивні сторони, але значною мірою погіршила ситуацію, оскільки розбалансувала судову систему та зробила суддів більш залежними від політиків. Також низка нововведень можна вважати порушенням права на справедливий суд.[4]

Серед позитивів відзначають завершення створення спеціалізованих судів: адміністративних, цивільних і кримінальних та господарських судів, а також ліквідацію військових. Проте достатньо дивною залишається функція Верховного суду, до котрого за існуючої процедури справи практично не надходитимуть на розгляд. У такій ситуації кожна з гілок спеціалізованих судів житиме власною судовою практикою, що не залежатиме одна від одної. Фактично не передбачено ефективної системи узгодження судової практики. А Верховний суд позбавлений можливості впливати на судову практику спеціалізованих судів.

Також позитивом є чітке визначення законом процедури добору суддів та їхнього соціального й матеріального забезпечення. Одночасно, усі ці процедури мають низку суттєвих недоліків.

Загалом можна навести такі основні недоліки судової реформи:

  1. Значне розширення функцій Вищої ради юстиції щодо призначення та звільнення суддів, а також проведення дисциплінарного провадження щодо суддів. Крім того, закон передбачає, що голів і заступників голів усіх судів, за винятком Верховного суду, на посади призначає і звільняє з них Вища рада юстиції за поданням відповідної ради суддів. При цьому Вища рада юстиції залишається політичним органом, що в основному формується іншими органами влади. Крім того, ч. 1 ст. 131 Конституції визначає вичерпно повноваження ВРЮ, а цих повноважень там немає.

  2. Залишаються повноваження Президента створювати та ліквідовувати суди за поданням Міністра юстиції та голови вищого спеціалізованого суду (стаття 19 закону), що суперечить п. 1 статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини, котра вимагає, щоби суд був установлений законом. Це означає, що «судочинство в демократичному суспільстві мусить залежати не від розсуду виконавчої влади, а має регламентуватися законом, джерелом якого є парламент».

  3. Статтею 86 Закону «Про судоустрій і статус суддів» попри формальну згадку у частині одинадцятій про змагальність, збережено інквізиційну (не змагальну) процедуру притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, за якої член Вищої кваліфікаційної комісії суддів або Вищої ради юстиції одночасно здійснює перевірку щодо судді, готує висновок за результатами перевірки і бере участь в ухваленні рішення у дисциплінарній справі. Іншими словами, член дисциплінарного органу фактично є й слідчим, і обвинувачем, і суддею відносно судді. Це порушує принцип змагальності та безсторонності. Відповідно до європейських стандартів, дисциплінарна процедура має бути аналогічною до визначеної п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та в повному обсязі гарантувати право на захист[5].

  4. Склад з’їзду суддів України та Ради суддів України передбачає рівне представництво кожної судової юрисдикції. Внаслідок цього судді загальних судів виявляються представленими недостатньо. Такий спосіб формування найвищого представницького органу суддів приводить до того, що понад 6 тисяч суддів загальних судів представлені меншою кількістю суддів, ніж менше 2, 5 тисяч суддів господарських і адміністративних судів разом узятих. З’їзд суддів повноважний обирати суддів до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів і Вищої ради юстиції. Обидва ці органи мають широку компетенцію щодо вирішення питань добору, кар’єри та відповідальності суддів, а тому мають попадати під вимоги до «незалежного органу з істотним представництвом суддів, обраного демократичним шляхом іншими суддями»[6].

  5. Статтею 80 Закону «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обрання судді до суду вищого рівня чи іншої спеціалізації відбувається в порядку обрання судді безстроково. Однак такий порядок не передбачає конкурсу та не визначає критеріїв, за якими суддів добиратимуть до судів вищого рівня, – є лише положення про те, що кандидати подають заяву і проходять співбесіду у Вищій кваліфікаційній комісії суддів, а також вимога щодо наявності певного стажу суддівської роботи. Проте, відповідно до п. 4.1 Європейської хартії про статут для суддів, п. 29 Висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів, стаж роботи не повинен бути керівним принципом для підвищення судді на посаді, професійний досвід і кількість відпрацьованих років мають розглядатися лише як додаткова основа для незалежності судді.

  6. Статтями 66 та 69 Закону «Про судоустрій і статус суддів» передбачено обов’язок кандидатів на посаду судді пройти шестимісячну спеціальну підготовку спочатку в спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі IV рівня акредитації, а потім - у Національній школі суддів. Підготовка майбутніх суддів у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі IV рівня акредитації (Інститут підготовки професійних суддів в Одесі та аналогічний факультет Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого в Харкові), що діють в системі Міністерства освіти і науки, суперечить рекомендації п. 66 Висновку №10 (2007) Консультативної ради європейських суддів „Рада судівництва на службі суспільства”. Адже спеціальну підготовку суддів, відповідно до європейських стандартів, не можуть здійснювати заклади освіти, залежні від міністерства освіти, зокрема, у питанні акредитації. Цим повинна займатися автономна установа під контролем суддів.

  7. Скорочено строки позовної давності, процесуальні строки для оскарження рішень, а також ліквідована можливість апеляційного оскарження в справах про певні види адміністративних правопорушень, що потенційно обмежує право на доступ до суду чи право на оскарження рішення. Також суттєво скорочені строки розгляду справ, що вплине на якість розгляду складних справ в умовах великої перевантаженості суддів.

  8. Зменшення матеріального та соціального забезпечення суддів. Зокрема, скасовано право судді на відставку за станом здоров’я; зменшено розмір вихідної допомоги судді, який виходить у відставку; звужується перелік посад, час роботи на яких зараховується до суддівського стажу; вводиться положення щодо забезпечення суддів, які потребують поліпшення житлових умов, лише службовим житлом; установлюється право на безоплатне медичне обслуговування у державних закладах охорони здоров’я тільки для суддів у відставці та членів їхніх сімей; змінюється порядок соціального страхування суддів та скасовується низка інших матеріальних і соціальних благ. Закон під виглядом обіцянки ввести високу зарплату із січня 2015 року, урізає теперішні відрахування для суддів.

Одним з перших наслідків реформи стало масове подання суддями з великим стажем заяв про відставку[7]. До кінця року їх було понад 700, що становить близько 10 % усіх суддів. Вони це робили з декількох міркувань, серед яких, скорочення матеріального забезпечення та розміру виплат при виході на пенсію, а також збільшення політичного тиску на них.

15-16 жовтня Венеціанська Комісія Ради Європи затвердила спільний висновок щодо закону про судоустрій та статус суддів[8]. У висновку зазначається про позитив щодо забезпечення незалежності суддів у певних сферах. Також позитивом названо впровадження автоматично розподілу справ у судах, переведення Державної судової адміністрації під контроль судової влади та ліквідацію військових судів.

З іншої сторони, виражено стурбованість щодо зростання ролі Вищої ради юстиції при збереженні її формування політичними органами та зменшення статусу Верховного суду. Загалом, поряд з чотирма позитивними позиціями, у висновку містяться понад 30 серйозних зауважень та рекомендацій щодо зміни цього закону. Така диспропорція у висновку свідчить про більш негативну оцінку цих змін, ніж позитивну.

Частиною судової реформи можна вважати прийняття в травні 2010 року парламентом закону „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження”[9]. Законом передбачено, що Вищому адміністративному суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції. При цьому в цих справах відсутня процедура подачі апеляції. Крім того, закон надає надзвичайно широкі повноваження Вищій раді юстиції щодо проведення дисциплінарного провадження проти суддів. Так, суддя чи інший суб’єкт за першим запитом зобов’язаний надати у 10-денний строк будь-які документи ВРЮ, включаючи копії матеріалів справи, що розглядалася чи зараз розглядається суддею. Також, розширено повноваження ВРЮ щодо звільнення суддів з посади, зокрема, за порушення присяги – надзвичайно не чітко визначено підстави, що фактично дозволяє звільнити будь-якого неугодного суддю.

Венеціанська комісія Ради Європи дуже критично поставилися до цього закону[10]. Вона стверджувала, що за умови політичного формування Вищої ради юстиції необхідно навпаки зменшувати її повноваження. Також вона висловила занепокоєння щодо політизації дисциплінарного провадження проти суддів.

Критика цього закону звучала від багатьох експертів[11], проте він активно впроваджувався протягом року.

Цілком прогнозовано Конституційний суд відмовив у розгляді подання про конституційність цього закону.[12]

Паралельно законодавчим змінам, здійснювалося посилення політичної залежності суддів шляхом зміни керівництва судів або зміни складу вищих судів. При цьому на нові посади призначалися людини з високою ймовірністю політичного впливу на них.

Так, Головою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ у вересні 2010 року призначено в минулому члена парламенту за списком партії Регіонів, члена партії Регіонів Леоніда Фесенко. Згідно закону про судоустрій і статус суддів, подання на призначення голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ вносить Рада суддів загальних судів, а остаточне рішення ухвалює Вища рада юстиції (ВРЮ). Проте сам Фесенко публічно заявив, що отримав пропозицію очолити суд особисто від президента.[13] З біографії видно, що він був народним депутатом двох скликань та 10 років очолював Луганський апеляційний суд. Це дає підстави сумніватися в незалежності та самостійності як цих органів, що здійснюють призначення, так і самого судді.

У грудні заступником Фесенко було обрано рідного брата Генерального прокурора – Миколу Пшонку.

У вересні 2010 року був затверджений на посаді Голови Вищого адміністративного суду Олександр Пасенюк, котрий знаходився на цій посаді з 2005 року. Його лобіюванням займалася так звана „група Портнова”, котрий у минулому очолював юридичну службу БЮТ, а в 2010 році перейшов працювати в Адміністрацію Президента й був відповідальним за розробку судової реформи.

У вересні також був призначений новий Голова Вищого господарського суду – Віктор Татьков, котрий до цього часу працював головою Донецького апеляційного господарського суду.

У вересні також було змінено 4 суддів Конституційного суду. Несподівано, 4 судді подали заяви про свою відставку з посади судді. У минулому вони були відомі своєю принциповою позицією не на користь президента в низці справ. Їх практично одразу ж було замінено, що фактично забезпечило президенту більшість у цьому суді.[14]

Таким чином, Президент та партія Регіонів, що перебуває у владі, через функції президента та парламенту, а також Вищу раду юстиції мають усі важелі впливу на суддів, що забезпечує їм прийняття важливих для них рішень. При цьому справді, встановлюється більш сильний контроль за діями суддів та посилюється судова ієрархія та дисципліна для забезпечення керованості суддів. Також очевидно, що головними чинниками судової реформи були посилення впливу на суддів та зменшення ролі Верховного суду, як єдиної інституції, що контролюється опозиційною партією.

 

2. Незалежність судів і суддів

Як уже зазначалося вище, основним інструментом політичного тиску на суддів стала Вища рада юстиції. Цей орган сконцентрував на собі надзвичайно важливі функції:

  • відіграє ключову роль у призначенні та звільненні суддів;

  • члени ВРЮ мають право ініціювати дисциплінарне провадження проти судді та мають широкі повноваження щодо витребування будь-яких документів, навіть копій матеріалів справи, що зараз розглядаються суддею;

  • призначає голів судів.

При цьому цей орган залишається надзвичайно політичним. Відповідно до Конституції Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Отже, у випадку України, коли більшість у парламенті та посада президента знаходяться у однієї політичної сили, ця ж політична сила призначає працівників виконавчої влади (керівників юридичних вищих навчальних закладів, міністрів, Генерального прокурора тощо), то максимально незалежність можуть зберігати лише не більше 7 членів ВРЮ.

Достатньо дивним було включення до складу ВРЮ Голови Служби безпеки України В.Хорошковського, котрий був виключений зі складу лише в грудні 2010 року. Також достатньо дивним є представництво в цьому органів двох членів від працівників прокуратури та Генерального прокурора. З огляду на те, що вони представляють сторону обвинувачення в суді та матимуть повноваження щодо дисциплінарного розслідування проти суддів, очевидним є конфлікт інтересів та за ангажованість цих представників.

Саме тому, однією з головних вимог Венеціанської комісії Ради Європи стало зміна порядку формування цього органу або вилучення функцій фактичного управління судовою владою.

Практично не зміненими судовою реформою залишилися функції Голів судів, що також є інструментом впливу на суддів. Хоча вони не мають тепер права розподіляти справи між суддями, проте зберігають вплив через інші функції (визначення часу відпусток, розподілу премій, просування в кар’єрі тощо).

Судова реформа також не додала інструментів щодо забезпечення фінансової незалежності судової влади. Хоча з переведенням Державної судової адміністрації під контроль судової влади суди, стали контролювати використання коштів, вони так і не змогли отримати гарантії належного фінансування.

Хоча за останні 5 років фінансування судів істотно зросло, вони однак фінансуються на близько 50 % від їхньої потреби. При цьому реально ці кошти надходять дуже не рівномірно й часто наприкінці року, що не дозволяє їх використовувати, наприклад, для ремонту та будівництва.

Судова реформа відклала на майбутні роки покращення фінансування судів і суддів. При цьому це може відкладатися й в майбутньому. Наприклад, як це було зроблено в грудні 2010 року при прийнятті бюджету, коли певні норми щодо фінансування судів були знову відтерміновані на один рік.

 

3. Огляд рішень „п’ятої судової палати” Вищого адміністративного суду, як барометр успішності судової реформи[15]

Одним із найцікавіших вимірювачів «успішності» судової реформи, на мій погляд, може стати практика так званої п’ятої судової палати Вищого адміністративного суду, яку було спеціально створено на підставі Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 р. для розгляду позовів до Президента, Верховної Ради, Вищої ради юстиції, а згодом і Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Мабуть, автори ідеї створення такої палати вирішили, що так зручніше буде тримати під ковпаком вирішення найважливіших спорів.

Рішення цієї палати дуже важливі з огляду на два аспекти.

По-перше, вони демонструють рівень готовності захищати права людей від порушень з боку влади, особливо, від владної верхівки. Іншими словами, аналіз рішень Вищого адміністративного суду може показати, чи є він реальним інструментом захисту прав людини від свавілля влади чи навпаки – перетворився на інструмент захисту сваволі влади від «зазіхань» звичайних смертних.

По-друге, деякі постанови Вищого адміністративного суду відкривають завісу над мотивацією рішень зміцнілої у своїх повноваженнях Вищої ради юстиції. Вона чомусь боїться робити їх публічними і не оприлюднює на своєму сайті у повному обсязі. Вища рада юстиції, за реформою, отримала значні важелі щодо суддівського корпусу, зокрема, щодо звільнення суддів. Фактично, вона стала центром ухвалення кадрових рішень. Тому питання про якість цих рішень та рівень «політичності» є ключовим для оцінки стану незалежності суддів.

 

Цікаві цифри

За 5 місяців роботи п’ята палата Вищого адміністративного суду, згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень[16], вирішила по суті 15 позовів до Президента, 19 – до Верховної Ради і 12 – до Вищої ради юстиції. З них повністю або частково задоволено лише один позов до Президента, та й то про незаконність указу Президента Л.Кучми 2002 р. про звільнення судді з посади, 4 позови до Верховної Ради (усі від колишніх суддів) і 4 позови до Вищої ради юстиції (лише один із них не від судді – щодо ненадання відповіді на звернення). Можливо, реальна статистика дещо відрізняється, якщо в реєстр якимось дивом потрапили не усі рішення, незважаючи на те, що закон «Про доступ до судових рішень» зобов’язує включати туди кожне рішення.

Цифри, можливо, і непогані – біля 10 % вимог в умовах політичного тиску, хай навіть і непрямого, але задоволено повністю чи частково. Але треба звернути увагу й на те, що усі задоволені позови, крім одного, надійшли від колишніх суддів.

Поки що лише чинний Президент має бездоганну судову репутацію. Однак складається враження, що така незаплямованість є результатом «старанності» саме Вищого адміністративного суду, а не самого Президента чи його адміністрації. Ось декілька прикладів судової правотворчості, що наштовхують до такого висновку.

 

Імунітет від відшкодування шкоди

Кодекс адміністративного судочинства (ст. 21) дає право в позові про незаконність будь-яких актів чи дій органів влади одночасно вимагати відшкодування завданої ними шкоди.

Однак для декількох суб’єктів Вищий адміністративний суд установив виняток: «Ураховуючи, що ст. 171-1 КАС України встановлено особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції та не визначено право позивача на звернення до Вищого адміністративного суду України як до суду першої інстанції з вимогами про відшкодування шкоди, суд не приймає до розгляду вимоги позивача про відшкодування шкоди»[17].

Звичайно, можна припустити, що законодавець хотів завуальовано позбавити особу права вимагати в адміністративному позові від Президента, Верховної Ради та ще двох органів відшкодування шкоди (хоча прямо про це у законі не сказано). Але якщо, керуватися здоровим глуздом, спеціальна стаття 171-1 Кодексу не заперечує можливості застосування загальних положень, коли це не суперечить природі відповідного спору. Чим Президент, Верховна Рада, Вища рада юстиції чи Вища кваліфікаційна комісія кращі від інших органів, щоб мати такі імунітети?

 

Президент – не орган державної влади з усіма відповідними наслідками

Ще одна позиція Вищого адміністративного суду може мати абсурдні наслідки, якщо її розвивати далі. Йдеться про ось такі невинні, на перший погляд, міркування:

«Відповідно до Конституції України державна влада в Україні здійснюється на принципах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Президент України не належить до зазначених гілок державної влади. Інститут Президента України ґрунтується на сукупності норм, що містяться у розділі V Конституції України, згідно з якими Президент України визначений, зокрема, главою держави, виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. З огляду на це Президент України наділений спеціальним правовим статусом»[18].

Однак таке формулювання привело суд до висновку, що Президент – не орган державної влади, а тому на нього не поширюється стаття 10 Конституції про державну мову, яка за тлумаченням Конституційного Суду зобов’язує застосовувати державну мову як мову офіційного спілкування в роботі органів державної влади.

Мабуть, керуючись такою ж логікою у низці інших справ Вищий адміністративний суд дійшов висновку, що на Президента не поширюється обов’язок розглядати індивідуальні чи колективні звернення і давати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції). Начебто це не входить до повноважень Президента, а є функцією адміністрації Президента[19].

Так, журналіст був акредитований на захід за участю Президента, однак його не впустили на цей захід. Журналіст оскаржив такі дії адміністрації Президента до самого Президента, але всупереч закону одержав відповідь від того ж органу, дії якого оскаржував. Тому журналіст оскаржив бездіяльність Президента щодо розгляду його скарги до Вищого адміністративну суду, який, відмовляючи у задоволенні позову, послався на положення про адміністрацію Президента, де вказано, що та організовує розгляд звернень, здійснює аналіз таких звернень, на основі аналізу звернень розробляє та подає Президентові пропозиції щодо розв’язання порушених у них проблем. Зверніть увагу: «організовує розгляд звернень» і «подає Президентові пропозиції щодо розв’язання порушених у них проблем». Тобто при зверненні до Президента відносини виникають саме з ним, а не адміністрацією Президента. Навіть у США Президент не цурається мати справу зі зверненнями громадян, а на деякі навіть відповідає власноручно[20].

На жаль, подібна позиція Вищого адміністративного суду знайшла відображення у декількох справах. Таким чином, Президент одержав імунітет від відповідальності за нерозгляд або несвоєчасний розгляд звернень громадян до нього або за відмову в наданні інформації тощо, оскільки за це начебто має відповідати його адміністрація.

Виходячи з логіки, що Президент не є органом державної влади, то невдовзі можна очікувати більш «просунутих» висновків: що на нього не поширюється вимога ст. 19 Конституції про здійснення повноважень виключно на підставі, у спосіб та в порядку, що визначені Конституцією і законами, або що рішення, дії чи бездіяльність Президента не можна оскаржувати в суді відповідно до ст. 55 Конституції.

 

Нечинні акти поза судовим контролем

Можливі випадки, коли право особи порушено певним актом, але згодом цей акт втрачає чинність. Порушення права припиняється, але в особи залишається право на відшкодування шкоди, завданої таким актом. Проте відшкодувати шкоду можна лише, якщо довести незаконність такого акта та факт заподіяння шкоди. Тому у практиці адміністративних судів визнання органом акта нечинним чи його скасування, зазвичай, не було перешкодою для розгляду справи про його незаконність.

Водночас, Вищий адміністративний суд в одній зі справ проти Президента сформулював дивовижну позицію:

«Юрисдикція Вищого адміністративного суду України відповідно до ч. 2 ст. 171-1 та ч. 4 ст. 18 КАС України, яка визначає правила виключної предметної підсудності адміністративних справ, поширюється на чинні нормативно-правові акти. Оспорюваний в позові Указ Президента України…, що втратив чинність…, не може бути об’єктом судового контролю»[21].

Подібну позицію дозволив собі сформулювати Конституційний Суд у рішенні від 14 листопада 2001 р. №15-рп/2001 у справі щодо прописки: «юрисдикція Конституційного Суду України поширюється на чинні нормативно-правові акти». Однак до такого висновку його підштовхнула стаття 152 Конституції: «Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність», звідки логічно випливає, що втратити чинність може лише той акт, що був чинним на момент розгляду справи.

Але статті Кодексу, на які послався Вищий адміністративний суд, як і інші положення законів, не дають підстав стверджувати, що юрисдикція адміністративних судів поширюється лише на чинні акти. Позиція Вищого адміністративного суду створює дуже небезпечний прецедент на майбутнє, адже позбавляє особу можливості захистити свої права, що були порушені незаконними актами, незважаючи на те, що ці акти згодом втратили чинність.

 

Подвійні стандарти?

Що ж до позовів до Верховної Ради, то шанс здобути перемогу в судовому спорі з нею поки що випав лише декільком суддям, звільненим з порушенням процедури. Зокрема, перемога була пов’язана з тим, що розгляд питання відбувся без участі судді, який у той час перебував на стаціонарному лікуванні, тож «не (була)забезпечена важлива процедурна гарантія щодо права судді бути присутнім на пленарному засіданні Верховної Ради України і надавати свої пояснення»[22].

Однак в іншій справі при повідомленні судді з Одеси про засідання профільного комітету напередодні (замість того, щоб не пізніше ніж за три дні, як вимагав закон), а про пленарне засідання – у день такого засідання, Вищий адміністративний суд не визнав це порушенням права судді, якого пропонують звільнити, бути вислуханим[23].

Ще одна цікава ситуація виникла під час місцевих виборів. Відповідно до тлумачення Конституційного Суду при обранні депутатів до складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради чи сільського, селищного, міського голови на передбачених Конституцією чергових та позачергових виборах на них поширюються відповідно п’ятирічний та чотирирічний строки повноважень. Саме тому в м. Києві в 2010 р. місцевих виборів не було. У деяких населених пунктах виникла подібна ситуація, тому мери та депутати місцевих рад, що були обрані на позачергових виборах рік-два тому, подали позови про незаконність постанови Верховної Ради про призначення чергових місцевих виборів у частині призначення виборів у їхніх населених пунктах.

По-різному мотивуючи свої рішення та повністю закриваючи очі на Рішення Конституційного Суду (хоча згадування про нього у мотивувальній частині є, але без будь якої оцінки), Вищий адміністративний суд відмовив у задоволенні таких позовів, мовляв, «призначення чергових виборів не порушує права і інтереси позивача, оскільки він не позбавлений можливості прийняти в них участь як кандидат»[24]. Такий висновок суду дав можливість провести ці вибори, незважаючи на те, що термін повноважень місцевих рад та мерів, обраних на позачергових виборах, ще не вичерпався.

 

Оскаржене рішення незаконне, але в позові відмовити повністю

Щодо Вищої ради юстиції, то Вищий адміністративний суд з нею дуже обережний. І це й не дивно, адже крок убік – і подання про звільнення з посади судді вищого суду уже на розгляді Верховної Ради. Заради справедливості варто зазначити, що деякі позови до Вищої ради юстиції було задоволено. Хоча це не завжди приводить до поновлення судді на посаді. Наприклад, одне з подань щодо звільнення судді Верховного Суду О. Волкова було визнано незаконним, але інше подання, за яким суддю було звільнено, залишилося без змін.

Вищий адміністративний суд зняв також більшість звинувачень Вищої ради з колишнього голови Окружного адміністративного суду м. Києва О. Бачуна, бо Вища рада юстиції застосувала зворотну дію закону в часі[25]. Водночас, рішення Вищої ради юстиції не було визнано судом незаконним навіть у цій частині – у задоволенні позову відмовлено повністю. Порушення присяги підтверджено лише в двох випадках забезпечення позову. Однак мотивація Вищого адміністративного суду, яка зустрічається й у деяких інших рішеннях (№11572542, 11572268), не достатньо переконлива: судді у вину поставлено те, що «ухвалами про забезпечення позову фактично вирішено позов із задоволенням вимог позивача без розгляду справи по суті». Але будь-яке забезпечення позову в адміністративній справі є наданням тимчасового захисту – до вирішення справи по суті. Вимога про скасування рішення органу влади може бути забезпечена шляхом зупинення його дії. Тобто забезпечення позову у більшості випадків і є тимчасовим задоволенням вимог позивача до вирішення справи.

Як видно з ухвалених Вищою радою юстиції рішень, вона часто вдається до оцінки судових рішень, навіть у випадках, коли вищі інстанції їх не скасовували. Також можна побачити тенденцію, що члени Вищої ради юстиції, делеговані від прокуратури, ініціюють звільнення суддів за виправдувальні вироки або за надто м’які покарання (див., наприклад, постанови Вищого адміністративного суду №11659732, 11942386). Тому й недивно, що кількість виправдувальних вироків в Україні уже багато років не перевищує 0, 5 відсотка від усіх вироків, що менше, ніж навіть у радянські часи! Саме в такому втручанні в діяльність суддів побачила значну загрозу Венеціанська комісія, оцінюючи новий закон «Про судоустрій і статус суддів».

На жаль, не вдалося знайти в реєстрі судових рішень постанову Вищого адміністративного суду, якою було визнано незаконним звільнення судді Окружного адміністративного суду м. Києва М. Кишинського. Дивує й те, що відразу після поновлення на посаді Президент перевів його до Івано-Франківського окружного адміністративного суду. До речі, несподіваним також виявилося повернення судді п’ятої судової палати Вищого адміністративного суду Р. Ханової до Донецького апеляційного адміністративного суду. Такі переведення не можуть відбутися без заяви судді, однак, які обставини змусили написати таку заяву, – залишається загадкою.

 

На захист інтересів влади чи людини?

Влада в особі президента та парламенту не уникнула спокуси використати реформування для посилення впливу на суди. Цьогорічна реформа створила серйозні важелі для політичного тиску на суддів. Мабуть, не стільки пряме використання цих важелів, скільки сама лише їхня наявність змушує суддів ставати самому собі цензором і поступатися своїй совісті.

З аналізу судових рішень можна побачити стійку тенденцію до створення судом штучних бар’єрів для задоволення вимог позивачів до найвищих органів влади, як тих, що подано, так і тих, які будуть надходити в майбутньому.

Водночас, Вищий адміністративний суд дає шанс незаконно звільненим суддям виграти справу. Це можна лише вітати. Адже в такий спосіб заявлено, хай і не дуже переконливо, що певний судовий контроль за реалізацією найвищими органами влади повноважень, що можуть використовуватися для тиску на суддів, усе ще існує. Однак хочеться, щоб реальний доступ до правосуддя у спорах з Президентом чи Верховною Радою отримували не лише судді, а й звичайні громадяни. Особливо, зважаючи на завдання адміністративного судочинства – захист прав та інтересів особи від сваволі влади, але аж ніяк не навпаки.

 

4. Доступ до суду

Принцип вільного доступу до правосуддя передбачає, серед іншого, обов’язок судів не відмовляти в розгляді справ компетентної юрисдикції, територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів, а також багато інших чинників, що дозволяють особі без зайвих перешкод звернутися до суду.

Зберігається серйозна проблема щодо чіткого визначення юрисдикції судів. Відомі багато суперечок про підсудність, зокрема, між адміністративними, господарськими чи цивільними судами. Наприклад, така проблема є щодо оскарження рішень установ обмеження волі, Національної експертної комісії по захисту суспільної моралі та багатьох інших органів влади, коли з невідомих причин адміністративні суди не визнають їх органами влади.

Також є проблема фізичного доступу до окружних адміністративних судів, що здійснюють судочинство для декількох областей і є на значній відстані для громадян.

Судова реформа зумовила ще дві проблеми щодо доступу до суду:

  1. обмеження строків позовної давності.

Зокрема, в адміністративному процесі скорочено загальний строк позовної давності з одного року до шести місяців, а також розширено застосування спеціального строку в один місяць. Так, „для звернення до адміністративного суду щодо оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів, установлюється місячний строк”. Наприклад, це стосується усіх справ щодо соціальних виплат тощо. Очевидно, що цей строк є надзвичайно маленьким для звернення до суду, ураховуючи необхідність зібрання необхідних доказів.

При цьому не було встановлено перехідного періоду і суди почали застосовувати скорочені строки позовної давності одразу з 27 липня.

2) Неможливість апеляційного оскарження рішень місцевого суду в певних справах про адміністративні правопорушення.

Відповідно до нової редакції статті 171-2 КАСУ, прийнятої в рамках судової реформи, „Рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним і оскарженню не підлягає". Тобто, наприклад, коли орган влади самостійно накладає стягнення у вигляді штрафу, то по таким справам рішення місцевого суду буде остаточним. Очевидно, що коли у таких випадках буде йти мова про розгляд адміністративних правопорушень, що у розумінні статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини є кримінальними, то відмова у апеляційному розгляді буде тлумачитися як порушення права на апеляційне оскарження та доступу до суду у широкому розумінні цього поняття.

 

5.  Право на правову допомогу та право на захист

Існує багато проблем щодо забезпечення права на захист, що не вирішуються роками. Вони пов’язані з однієї сторони, із застарілим процесуальним законодавством, а з іншої сторони – фактичною відсутністю системи надання безоплатної правової допомоги.

Зокрема, на цій проблемі усе більше акцентує свою увагу Європейський суд з прав людини. Окрім рішень, винесених Європейським судом (дивіться нижче у частині 10 цього розділу), які встановили певні випадки порушень права на захист, про проблеми в цій сфері також свідчать справи, передані на комунікацію Уряду України.

З цих справ можна виокремити кілька типових ситуацій порушення права на захист.

 

Маніпулювання обвинуваченням задля позбавлення права на обов’язковий захист

Балицький проти України, заява № 12793/03. 15 травня 1998 року заявнику було пред’явлено звинувачення у вбивстві (стаття 94 КК), і він був допитаний в якості обвинуваченого за відсутності адвоката. Справа була передана до прокуратури міста Харкова. 27 липня 1998, за кілька днів до закінчення досудового слідства, йому було пред’явлено звинувачення в скоєнні вбивства, передбаченого пунктами «а» і «е» статті 93 КК, а також у вчиненні розбійного нападу, передбаченого частиною 3 статті 142 КК.

Бортник проти України, заява № 39582/04. Заявника затримали 1 жовтня 2002 року за підозрою в спричиненні тяжких тілесних ушкоджень, що потягли смерть потерпілого. Він допитувався за підозрою у вчиненні цього злочину без адвоката. Кілька разів він писав заяви, що не потребує правової допомоги. Але 13 листопада 2002 року психіатрична експертиза встановила, що він страждає на хронічний алкоголізм. Адвокат був йому призначений лише 28 січня 2003 року, під час судового розгляду. Після направлення справи судом на додаткове розслідування, злочин було перекваліфіковано на умисне вбивство, за яким його і було засуджено до 13 років ув’язнення.

 

Відсутність доступу до адвоката під час початкових слідчих дій

Бондаренко проти України, заява № 27892/05. Заявника було засуджено за вбивство. 6 вересня 2002 року його було заарештовано за відповідною підозрою. За твердженням заявника, його катували, внаслідок чого він був змушений зізнатися. Також його змусили підписати відмову від адвоката. Через кілька днів він знову написав відмову від адвоката через обіцянку надати йому побачення із батьками.

Лише 19 вересня 2002 року заявник побачився із батьками, які наступного дня запросили йому адвоката. Але 23 вересня, коли адвокат вимагав зустрічі із клієнтом, слідчий відмовив йому, пославшись на відмову від адвоката. Слідчий сказав, що з’ясує, чи не передумав обвинувачений, але відмовив адвокату бути присутнім при цьому. Наступного дня слідчий повідомив адвоката, що заявник знову відмовився від адвоката. Лише 28 жовтня 2002 року заявник уперше був допитаний у присутності адвоката. Суд поставив питання, чи відповідав той факт, що заявник не мав доступу до адвоката під час початкових допитів, статті 6 § 3(с) Конвенції.

Бандалетов проти України, заява № 23180/06. Заявник визнавав себе винним у вбивстві потерпілих, але заперечував мотиви вбивства, за якими було кваліфіковано його злочин. Згодом він був засуджений до довічного ув’язнення. Заявник вважав, що суд ґрунтував свій висновок про мотиви злочину на його зізнанні, отриманому у міліції за відсутності адвоката, якого в нього не було на початку розслідування, а також не врахував агресивну та провокаційну поведінку потерпілих.

Задорожний проти України, заява № 37949/05. Увечері 18 липня 2005 року міліція заарештувала заявника за підозрою у вбивстві та пограбуванні. За словами заявника, він був побитий співробітниками міліції для того, щоб зламати його волю й змусити його зізнатися в злочині. Його прохання надати адвоката були проігноровані. У ту ніч він написав зізнання.

Наступного дня заявнику надали адвоката за призначенням. У присутності адвоката заявник знову визнав свою вину. У той же день слідчим проведено відтворення обставин події за участі адвоката. Під час судового розгляду щодо взяття під варту 22 липня 2005 заявник знову підтвердив своє зізнання. Але під час судового розгляду заявник заперечував свою причетність до злочину і стверджував, що його зізнання були наслідком катувань. Він був засуджений до 15 років ув’язнення.

Європейський суд поставив питання щодо додержання права на захист заявника під час первісного допиту, коли він зробив зізнання.

Нечипорук та Йонкало проти України, заява № 42310/04. Заявник був засуджений до 15 років ув’язнення за звинуваченням у вбивстві. За словами заявника, він не був представлений адвокатом у період з 20 по 24 травня 2004 року, коли перебував у міліції під приводом вчинення адміністративного правопорушення. У невстановлений день слідчий призначив заявнику адвоката. 24 травня 2004 року батьки заявника уклали договір з приватним адвокатом з тим, щоб той представляв його інтереси заявника в ході попереднього слідства і судового розгляду. 25 травня 2004 року вищезгаданий адвокат отримав від слідчого, який займається цією справою, письмовий дозвіл на зустрічі із заявником у Хмельницькому ІТТ, де містився заявник. Але 2 червня 2004 адвокат не був допущений до заявника на тій підставі, що дозвіл нібито не було оформлено належним чином. Ще кілька разів були епізоди, коли адвокат не мав можливості прийняти участь у слідчих діях.

Подібні обставини, коли під час початкових слідчих дій обвинувачені не мали можливості скористатися допомогою захисника, також розглядаються в наступних справах:

Паскаль проти України, заява № 24652/04 та Тодоров проти України, заява № 16717/05. Обидва заявники були засуджені до 14 з половиною років та 7 років ув’язнення.

Тарасов проти України, заява № 17416/03. Заявник був засуджений до п’яти років ув’язнення.

Панасюк проти України, заява № 19906/04. Заявник був засуджений до довічного ув’язнення.

Карпюк і Ляхович проти України, заява № 30582/04, Мазур та інші проти України, заява № 32152/04, Зайченко проти України, заява № 7188/02. У цих трьох справах заявники були засуджені до різних строків ув’язнення. Справи стосуються звинувачень акції руху «Україна без Кучми» 9 березня 2001 року біля пам’ятника Шевченку.

Джулай проти України, заява № 24439/06. Заявник був засуджений до дев’яти років ув’язнення.

Єрохіна проти України, заява № 12167/04. Заявниця була засуджена за вбивство до 10 років ув’язнення.

 

Відсутність адвоката та право на адвоката за кошт держави

Іренеуж Мойжак проти України, заява № 38071/06. Заявник, громадянин Польщі, був затриманий українською митницею під час перетинання кордону. Його вимога надати перекладача та адвоката була проігнорована. Було складено протокол, який передано до суду. У суді заявнику лише надали папери українською мовою. Повернувшись до Польщі, заявник отримав переклад і взнав, що він визнаний винним у контрабанді та його автомобіль і сигарети, які він віз, конфісковані.

Пржевальський проти України, заява № 12203/04. Заявник був заарештований за підозрою в кількох розбійних нападах і зізнався, як він стверджував, під тиском. Він не був представлений адвокатом під час досудового розслідування. Саме із цієї підстави вирок був скасований апеляційним судом і справа була направлена на додаткове розслідування для усунення порушення права на захист, оскільки суд уважав, що інтереси правосуддя вимагають правового захисту, оскільки він страждає психічною хворобою. Згодом заявник був засуджений до п’яти років ув’язнення. Суд поставив питання про відповідність статті 6 § 3(с) Конвенції відсутності адвоката під час досудового розслідування.

Василенко проти України, заява № 36136/05. 15 січня 2000 року заявник був заарештований за підозрою в скоєнні шахрайства. У період з 18 січня 2000 року по 8 листопада 2001 року він перебував під вартою, після чого він був звільнений під зобов’язання не ухилятися від слідства. 2 серпня 2002 року заявник подав клопотання, щоб йому надали адвоката. Прохання було проігноровано й, за словами заявника, він залишився не представлені протягом усього попереднього слідства.

Суд поставив питання, чи не вимагали інтереси правосуддя того, щоб заявник був представлений адвокатом.

 

Право на адвоката за власним вибором

Загородній проти України, заява № 27004/06. Заявника звинувачували в злочині, пов’язаному із порушенням правил дорожнього руху. Він запросив у якості захисника фахівця у галузі права, що мав вищу юридичну освіту, який представляв його під час досудового розслідування. Але суд першої інстанції не допустив цього фахівця до захисту, оскільки він не був адвокатом. Більше того, суд спрямував справу на додаткове розслідування через порушення права заявника на захист.

Заявник безуспішно оскаржував таке рішення суду, вимагаючи залучення обраного ним захисника до справи. Згодом заявнику був призначений захисник із числа адвокатів. У новому попередньому засіданні вже заявник вимагав направлення справи на додаткове розслідування, стверджуючи, що його прав на захист було порушено через призначення захисника, якого він не вибирав, замість обраного ним захисника. Він стверджував, що призначений адвокат не є його захисником, і він бачив його лише одного разу, під час призначення. Клопотання було відхилено.

Пізніше суд першої інстанції задовольнив відмову заявника від призначеного йому адвоката, і призначив йому іншого адвоката у якості захисника. Згодом заявник відмовився і від цього адвоката й просив призначити захисником свою дружину. Суд відхилив відмову заявника від адвоката, але допустив дружину в якості захисника. Пізніше заявник відмовився від адвоката, зазначаючи, що обидва призначених йому адвоката не здійснюють належним чином його захист. Однак він зазначав, що потребує правової допомоги. Його відмова була відхилена судом. Урешті решт, заявника було засуджено.

Суд поставив перед сторонами наступне запитання: чи мав заявник можливість захищатися за допомогою захисника за власним вибором і чи відповідало відсторонення обраного ним адвоката національному законодавству?

 

Відсутність адвоката під час розгляду у Верховному суді

Іглін проти України, заява № 39908/05та Довженко проти України, заява № 36650/03. В обох справах заявники були засуджені до довічного ув’язнення. Касаційний розгляд у Верховному Суді відбувався за присутності обвинуваченого, але за відсутності його адвоката.

 

Розвиток права на правову допомогу в Україні

У контексті рішень Європейського суду з прав людини, що засвідчили системну проблему порушення права на захист у кримінальному процесі, а також в очікуванні рішень за справами переданими на комунікацію Уряду (див. вище), вкрай суттєвим було вирішення питання права на захист на національному рівні.

Проект Закону «Про безоплатну правову допомогу» пройшов перше читання і має численні недоліки, відзначені експертами Ради Європи.[26] Проте парламент, здається, не має наміру прислухатися до думки міжнародних та українських експертів.

Однак, 30 вересня 2009 року Конституційний Суд України прийняв важливе рішення в справі за конституційний зверненням Голованя Ігоря Володимировича, [27] яким розглянув право кожного на правову допомогу в новому контексті. Предметом розгляду було питання, чи поширюється право, гарантоване статтею 59 Конституції на будь-які ситуації, у яких людина може потребувати такої допомоги, або воно обмежене визнанням за особою певного статусу.

Конституційний Суд постановив:

«1. Положення частини першої статті 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

2. Положення частини другої статті 59 Конституції України «для... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень».

У обґрунтуванні свого рішення Конституційний Суд послався на те, що «кожній особі, зокрема, свідку під час допиту в органах дізнання чи досудового слідства та особам при наданні пояснень у державних органах, має бути забезпечена реальна можливість отримувати правову допомогу для захисту від можливого порушення права не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, які можуть бути використані у кримінальному процесі для доведення обвинувачення зазначених осіб».

Також Конституційний Суд зазначив: «Вибірформи та суб’єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати».

Харківська правозахисна група пропонувала у своєму поданні до Конституційного Суду[28], зокрема, «визначити ті її невід’ємні ознаки, які не можуть бути скасовані або обмежені за будь-яких обставин і будь-якого законодавчого регулювання цього права. Серед таких ознак найважливішими є:

  1. Право на безпосередність спілкування з адвокатом, що включає можливість безперешкодно зустрітися з адвокатом для отримання правової поради тоді, коли, на думку особи, вона її потребує;

  2. Право на конфіденційність спілкування з адвокатом, що включає право спілкування поза межами чутності для інших осіб, а також конфіденційність будь-яких засобів комунікації та відображення такої комунікації (листування, письмові поради, електронна комунікація тощо).

  3. Право на присутність адвоката під час будь-яких дій, у яких бере участь особа.

  4. Право адвоката діяти від імені особи, якій він надає правову допомогу в будь-яких процедурах, спрямованих на захист її прав».

На жаль, Конституційний Суд, маючи, напевне, вагомі міркування, не визначив мінімальні вимоги до правової допомоги, без яких вона не може вважатися правовою допомогою по суті.

Цим скористалася Верховна Рада, яка змінами до Кримінально-процесуального кодексу[29], запровадженими, нібито, на виконання рішення Конституційного Суду, насправді спотворила й зміст рішення, і зміст правової допомоги взагалі.

Попри зміст рішення Конституційного Суду законодавець вводить обмеження у надання правової допомоги в вигляді «дозволу» слідчого.[30]

По-друге, законодавець унеможливив взагалі ефективне користування правовою допомогою. Чого варте, наприклад, таке положення, згідно з яким захисник свідка:

«має право… надавати в присутності слідчого консультації свідку, якщо фактичні обставини у справі можуть бути використані для кримінального переслідування особисто самого свідка або членів його сім’ї чи близьких родичів».

Тобто, фундаментальний принцип правової допомоги – її конфіденційність – відверто порушується. Крім того, свідомо або через недолуге формулювання, якщо, на думку слідчого, «фактичні обставини» не можуть «бути використані для кримінального переслідування», то свідок не має права і на таку консультацію.

Таким чином, законодавець позбавив будь-якого сенсу рішення Конституційного Суду, яке так вітала юридична громадськість, і, фактично, відмовився його виконувати, у всякому випадку в контексті кримінального процесу.

Крім того, право свідка на адвоката не захищено в такій же мірі кримінальною відповідальністю, як аналогічне право обвинуваченого або підсудного, тому перешкода адвокату прийняти участь у допиті свідка, не складає злочину.[31]

 

6.  Розумні строки розгляду справ

Однією з найбільших проблем залишається судова тяганина та порушення розумних строків розгляду справ. Серед іншого, це відбивається на долях десятків тисяч обвинувачених у вчиненні злочину, котрі роками очікують на завершення судових процесів у переповнених слідчих ізоляторах.

З однієї сторони, цьому сприяє перевантаженість суддів, що не встигають розглядати справи.

Хоча в 2009 році вдалося зменшити навантаження суддів адміністративних судів.У 2009 р. суди загальної юрисдикції по першій інстанції розглянули 5, 9 млн. справ, заяв, позовних заяв, скарг, подань, клопотань, що на 40, 7 % менше, ніж у 2008 р. Насамперед це пов’язано зі зменшенням майже на 5 млн. кількості розглянутих справ про адміністративні правопорушення в зв’язку з прийняттям Закону від 24 вересня 2008 р. № 586-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху».

З іншої сторони, зберігається інститут повернення справи на додаткове розслідування, чи багаторазовий перегляд справи в місцевих судах, а також звичайна судова тяганина, спричинена неспішністю та не кваліфікованістю суддів.

 

Оперативність розгляду справ місцевими загальними судами[32]

№ з/п

Найменування показника

2007

2008

2009

 

 

Кримінальні справи

 

1

Кількість справ, провадження в яких закінчено, усього

186 244

182 100

182 498

 

2

Призначено справ до розгляду з порушенням строків, передбачених статтею 241 КПК України

1 425

1 202

1 620

 

Питома вага від числа справ, провадження в яких закінчено, %

0, 77

0, 66

0, 89

 

3

Призначено справ до розгляду з порушенням строків, передбачених статтею 256 КПК України

3 867

3 609

4 133

 

Питома вага від числа справ, провадження в яких закінчено, %

2, 08

1, 98

2, 26

 

4

Залишок нерозглянутих справ на кінець звітного періоду

40 348

44 891

49 298

 

Питома вага від числа справ, що перебували у провадженні, %

17, 81

19, 78

21, 27

 

5

У тому числі не розглянуто справ у строк понад 6 місяців (без урахування справ із зупиненим провадженням)

5 363

7 642

9 100

 

Питома вага від числа нерозглянутих справ, за мінусом справ провадження в яких зупинено, %

18, 60

22, 67

23, 16

 

6

Кількість справ, провадження в яких закінчено, усього

126 035

148 972

1 010 974

 

7

У тому числі з порушенням термінів розгляду справ, встановлених КАС України

14 439

13 912

115 348

 

Питома вага від справ, провадження в яких закінчено, %

11, 46

9, 34

11, 41

 

8

Залишок нерозглянутих справ на кінець звітного періоду

19 970

65 069

159 281

 

Питома вага від числа справ, що перебували у провадженні, %

13, 68

30, 40

13, 61

 

9

Залишок нерозглянутих справ (без урахування справ, провадження в яких зупинено)

18 557

63 844

157 556

 

Питома вага від числа справ, що перебували у провадженні, %

12, 71

29, 83

13, 46

 

10

Не розглянуто справ у строк понад 2 місяці (без урахування справ із зупиненим провадженням)

5 299

10 000

34 048

 

 

Питома вага від числа нерозглянутих справ, за мінусом зупинених провадженням, %

28, 56

15, 66

21, 61

 

 

11

Кількість справ, провадження в яких закінчено, усього

1 240 758

1 257 092

1 153 857

 

 

12

Провадження у справах закінчено понад строки, встановлені ЦПК України

123 484

138 696

157 296

 

 

Питома вага від справ, провадження в яких закінчено, %

9, 95

11, 03

13, 63

 

 

13

Залишок нерозглянутих справ на кінець звітного періоду

207 892

252 686

321 743

 

 

Питома вага від числа справ, що перебували у провадженні, %

14, 35

16, 74

21, 80

 

 

14

Залишок нерозглянутих справ (без урахування справ, провадження в яких зупинено)

183 805

230 882

300 687

 

 

Питома вага від числа справ, що перебували у провадженні, %

12, 69

15, 29

20, 38

 

15

Не розглянуто справ у строк понад 3 місяці (без урахування справ із зупиненим провадженням)

40 846

60 184

78 129

 

Питома вага від числа нерозглянутих справ, за мінусом зупинених провадженням, %

22, 22

26, 07

25, 98

 

 

7. Презумпція невинуватості

Право не свідчити проти себе є частиною презумпції невинуватості, проте й надалі частими є випадки, коли особу спочатку допитують у якості свідка, а потім ці свідчення використовують проти неї вже при обвинуваченні.

Порушенням презумпції невинуватості в законодавстві також можна вважати:

  1. інститут повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування;

  2. можливість порушення кримінальної справи проти конкретної особи, а не за фактом події злочину.

 

Кількість кримінальних справ, повернених судами першої інстанції [33]

 

№ з/п

Найменування показників

2007

2008

2009

1

Кількість кримінальних справ, що розглянуті судами (з урахуванням справ, повернутих прокурорам у порядку ст. 232 КПК України та без урахування справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого)

185 773

181 415

86 094

2

Повернено справ судами першої інстанції на додаткове розслідування (статті 246, 281 КПК України) (без урахування справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого)

6 858

5 751

2 245

Питома вага від кількості закінчених провадженням кримінальних справ публічного обвинувачення, %

3, 69

3, 17

2, 61

3

Повернено справ прокурорам у порядку статті 2491 КПК України

1 444

1 250

462

Питома вага від кількості закінчених провадженням кримінальних справ публічного обвинувачення, %

0, 78

0, 69

0, 54

4

Відкликано із суду кримінальних справ прокурорами у порядку статті 232 КПК України

2 873

1 826

730

Питома вага від кількості закінчених провадженням кримінальних справ публічного обвинувачення, %

1, 55

1, 01

0, 85

5

Усього повернено судами та відкликано прокурорами кримінальних справ (без урахування справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого)

11 175

8 827

3 437

 Питома вага від кількості закінчених провадженням кримінальних справ публічного обвинувачення, %

6, 02

4, 87

3, 99

6

Кількість осіб, щодо яких в апеляційному порядку скасовано ухвали (постанови) місцевих судів про повернення справ на додаткове (досудове) розслідування

2 029

1 959

1 801

7

Винесено окремих ухвал на порушення законодавства при проведенні дізнання чи попереднього слідства

2 348

2 452

1 000

 

 

Серйозною проблемою, що пов’язана з презумпцією невинуватості, є надзвичайно мала кількість виправдувальних вироків. Для судової системи ще з радянських часів характерний низький відсоток виправдувальних вироків, що можна пояснити збереженням радянських традицій інквізиційного кримінального процесу, обмеженістю змагальності, особливо на досудовій стадії, наявністю інституту додаткового розслідування (у разі браку доказів вини особи суди часто повертають справу органам слідства на «додаткове розслідування», де часто справа закривається без винесення виправдувального вироку). Суддям й надалі ставлять в провину винесення виправдувальних вироків і це також може бути причиною початку розслідування з боку прокуратури.

При чому кількість виправдувальних вироків має тенденцію до зменшення з року в рік і становить загалом за останні 5 років не більше 0, 5 % від загальної кількості вироків у кримінальних справах.

 

Кількість виправдувальних вироків[34]

 

 

Рік

Кількість осіб, щодо яких місцевими судами постановлено виправдувальні вироки

Кількість осіб, щодо яких апеляційною інстанцією постановлено новий вирок у зв‘язку з необхідністю скасування необґрунтованого виправдувального вироку

2008

672

12

2008

539

8

2009

579

13

 

Співвідношення засуджених і виправданих осіб[35]

 

Засуджених, тис. осіб / у відсотках

Виправданих, тис. осіб / у відсотках

2005

196, 6 / 99, 5 %

0, 9 / 0, 5 %

2006

177, 6 / 99, 5 %

0, 9 / 0, 5 %

2007

165, 5 / 99, 5 %

0, 7 / 0, 5 %

2008

167, 7 / 99, 7 %

0, 5 / 0, 3 %

2009

162, 6 / 99, 6 %

0, 6 / 0, 4

 

У 2009 році кількість виправдувальних вироків збільшилася до 579, з яких 13 було скасовано апеляційною інстанцією з постановленням нового вироку, а 52 скасовані з направленням справи на додаткове розслідування.

 

8. Окремі гарантії справедливості кримінального процесу

8.1. Право знати обвинувачення та право на достатні час і можливості для підготовки захисту

21 жовтня 2010 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Корнєва та Карпенко проти України, у якій визнав, що пані Карпенко не мала жодних можливостей для підготовки свого захисту, оскільки розгляд щодо адміністративного правопорушення, у якому її звинувачували, відбувся за годину після звинувачення.

Справа Жупнік проти України (9 грудня 2010 року, заява № 20792/05) піднімає іншу важливуі недооцінену до цього часу проблему перекваліфікації злочину з однієї статті Кримінального кодексу на іншу. До цього часу така можливість перекваліфікувати злочин вважається невід’ємною частиною компетенції суду. Але у світлі Європейської Конвенції це ставить достатньо складні питання дотримання прав, передбачених статтею 6 § 3(а) та (b) Конвенції.

Заявник скаржився на те, що Приморський суд Одеси у вироку кваліфікував вчинене ним, як злочин, передбачений статтею 165 Кримінального кодексу 1960 року (Зловживання владою або посадовим становищем), у той час як його звинувачували в злочині, передбаченому статтею 84 того ж Кодексу (Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем).

Європейський суд зазначив, що «заявник не знав, що Приморский районний суд Одеси може перекваліфікувати його дії як карані за статтею 165 § 1 чинного на час вчинення Кримінального кодексу. Такий розвиток подій підривав його можливість захищатися в суді першої інстанції від злочину, за який він був урешті засуджений».

У згаданій справі не було встановлено порушення цих прав, але лише через подальші дії апеляційного суду, який провів повний судовий розгляд обвинувачень і надав заявнику можливість захищатися від нового обвинувачення.

Кримінально-процесуальний Кодекс передбачає більш досконалу форму зміни обвинувачення у своїй статті 277, яка потенційно може краще забезпечити права, передбачені статтею 6 § 3(a) та (b) Конвенції.

Але багато статей КПК імпліцитно передбачають можливість для суду змінювати кваліфікацію злочину судом. Наприклад, стаття 373 КПК дає апеляційному суду повноваження змінити кваліфікацію злочину й застосувати кримінальний закон про менш тяжкий злочин. Не відкидаючи суттєвість обмеження, зазначеного в цій статті, все ж слід сказати, що навіть при перекваліфікації на менш тяжкий злочин права захисту можуть порушуватися, якщо нова кваліфікація має суттєві відмінності в елементах злочину.

 

8.2. Право на допит свідків

19 листопада 2009 рокуЄвропейський суд прийняв рішення у справі Олега Колєсніка проти України, засудженого за вбивство та інші злочини, у якому визнав, що «ключові свідки обвинувачення не були допитані у суді і заявник не мав можливості допитати їх або на досудовому слідстві, або в суді». У той же час покази цих свідків були істотною частиною доказів, на підставі яких заявника було засуджено.

Ще частіше порушення права на допит свідків трапляється у розглядах, пов’язаних зі злочинами в сфері обігу наркотичних речовин. 21 жовтня 2010 року Європейський суд у рішенні у справі Корнєва та Карпенко проти України (див. вище) розглянув одну з таких ситуацій. Суд відзначив, що головний свідок обвинувачення був взятий під програму захисту свідків і не з’являвся до національних судів. Ані заявник, ані адвокат ніколи не мали можливості провести перехресний допит цього свідка, а національні суди ґрунтували свої висновки в справі на її письмових показах.

8.3. Використання провокації у кримінальному судочинстві

Інша важлива проблема – провокація злочину була поставлені у справі Любченка проти України (заява № 34640/05), яка у березні була передана на комунікацію Уряду України, але у контексті засудження за хабарництво. У цій справі проти заявника була проведена операція, після якої він був заарештований. Джанкойський районний суд не визнав результати операції допустимими доказами і виправдав заявника. Але апеляційний суд АР Крим скасував виправдувальний вирок і засудив заявника до трьох років ув’язнення. Європейський суд поставив перед сторонами питання щодо провокації злочину з боку міліції.

Проблема провокації злочину особливо поширена у розслідуванні злочинів, пов’язаних з обігом наркотичних речовин.

Аналіз законодавства в цій сфері виявляє умови, які сприяють таким порушенням.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 8 Закону «Про державну таємницю» інформація про засоби, зміст, плани, організацію, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше співпрацювали на конфіденційній основі з органами, що проводять таку діяльність може бути віднесена до державної таємниці. Частиною 2 цієї статті Закону передбачено загальне обмеження щодо засекречуваної інформації – конкретні відомості можуть бути віднесені до державної таємниці за ступенями секретності «особливої важливості», «цілком таємно» та «таємно» лише за умови, що вони належать до категорій, зазначених у частині першій цієї статті, і їх розголошення завдаватиме шкоди інтересам національної безпеки України.

Відповідно до цих положень закону складається Звіт відомостей, що становить державну таємницю[36]. Відповідно до пунктів 4.2.2 та 4.4.4 цього Зводу до державної таємниці відносяться відомості про результати оперативно-розшукової діяльності, комплексу або окремого оперативно-розшукового заходу, розголошення яких створює загрозу національним інтересам та безпеці. Звичайно, розголошення результатів ОРД, унаслідок якої виявлено факт збуту, наприклад, одного чи декількох грамів наркотичної речовини, не може створювати такої загрози й, відповідно, відбувається у формі долучення до матеріалів кримінальних справ протоколів за результатами оперативно-розшукової діяльності.

Разом з тим, відомості про причетність до співробітництва з оперативними підрозділами особи, яка на конфіденційній основі співпрацює для виконання завдань ОРД, що дають змогу її ідентифікувати, відповідно до пункту 4.2.1. цього Зводу віднесено до державної таємниці. Вочевидь, що у випадку проведення ОРД з метою викриття збуту незначної кількості наркотичної речовини, розголошення інформації про причетність до конфіденційного співробітництва з оперативними підрозділами особи не може створити загрозу національним інтересам та безпеці. Відповідно, такі відомості не мають складати державну таємницю та підлягати засекречуванню.

Оперативним підрозділам на підставі пункту 15 частини 1 статті 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» дозволяється встановлювати конфіденційне співробітництво з особами лише на засадах добровільності. Оперативна закупівля товарів, предметів та речовин, передбачена пунктом 2 частини 1 статті 8 цього Закону, здійснюється в порядку, передбаченому «Інструкцією про порядок проведення оперативної закупівлі та контрольованого постачання предметів, товарів, речовин, у тому числі заборонених до обігу, у фізичних та юридичних осіб, незалежно від форм власності»[37]. Відповідно до положень цієї Інструкції для здійснення закупівлі речовин, заборонених до обігу, потрібна письмова згода таких осіб. Також за цією Інструкцією «в разі потреби використовуються документи, які зашифровують особу», і на практиці в постанові про проведення оперативної закупівлі використовують вигадані персональні дані.

У ході подальшого провадження у справі, для отримання фактичних даних для використання в якості доказів в якій проводилась оперативна закупівля, на підставі положень Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві», та ст. 52-1 КПК до такої особи застосовують заходи безпеки. Відповідно до ч. 1 ст. 52-1 КПК та ч. 1 ст. 20 зазначеного Закону такі особи мають право на забезпечення заходів безпеки лише за наявності реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу або майну. За ч. 2 ст. 20 цього Закону приводами для вжиття заходів безпеки є:

а) заява учасника кримінального судочинства, члена його сім’ї або близького родича;

б) звернення керівника відповідного державного органу;

в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров’ю, житлу і майну зазначених осіб.

У переважній кількості випадків такі заходи вживаються за зверненням відповідних посадових осіб, і саме щодо осіб, які приймають участь в оперативній закупівлі в якості «покупців».

Найчастіше особа, в якої проводиться оперативна закупівля, знайома з особою, яка використовується в ході оперативної закупівлі в якості покупця, тобто відсутні підстави для зашифровування особи покупця від особи, в зв’язку зі злочинною діяльністю якої проводиться оперативна закупівля, а також відсутні дані про наявність реальної загрози її життю, здоров’ю, житлу або майну. Таким чином, фактично здійснюється «засекречування» особи покупця не від обвинуваченого та його захисника, а від суду, що, звичайно, створює істотні обмеження для дотримання судом принципу всебічного та повного дослідження обставин кримінальної справи при її судовому розгляді.

Після застосування відносно «покупця» наркотичних засобів заходів безпеки сторона захисту позбувається можливості безпосередньо допитати його. Під час досудового слідства очні ставки підозрюваного, обвинуваченого з такою особою не проводяться.

У судовому засіданні, в кращому для захисту випадку, за клопотанням прокурора або за власною ініціативою суд (суддя) на підставі ч. 6 ст. 303 КПК ухвалює постанову про проведення допиту такого свідка за допомогою технічних засобів з іншого приміщення, у т.ч. за межами приміщення суду. При цьому під час такого допиту, зазвичай, поруч зі свідком у зазначеному приміщенні перебувають оперативні працівники, які проводили оперативну закупівлю, і відсутня можливість унеможливити їхній вплив (підказки) на відповіді свідка під час допиту.

На практиці, зокрема, у випадках технічної можливості допиту свідка з іншого приміщення, частіше суди застосовують норму ч. 2 ст. 292 КПК, коли свідок, щодо якого застосовані засоби безпеки, звільняється від обов’язку з’являтися в судове засідання, за наявності письмового підтвердження показань, даних ним раніше. Таким чином, навіть ні прокурор, ні суддя жодного разу не бачать такого свідка, а письмове підтвердження наданих ним раніше показань відбирається, знов-таки, оперативними працівниками.

Після цього застосовується положення п. 3 ч. 1 ст. 306 КПК, і суд оголошує показання свідка, надані ним під час дізнання, досудового слідства.

Практично, у переважній кількості випадків застосування оперативної закупівлі заборонених предметів ідеться не про збут заборонених речовин наркоділерами у відповідних за розмірами обсягах, а в обмежених обсягах споживачами наркотиків один одному. Окрім цього, зазвичай, «продавець» особисто знайомий з «продавцем» ще до часу підготування та проведення оперативної закупівлі.

Таким чином, зашифровування особи, яка співпрацює з оперативними підрозділами, має своїм наслідком, власне, не забезпечення безпеки осіб, які співпрацюють з оперативними підрозділами, яка майже завжди здійснюється у формі забезпечення конфіденційності відомостей про особу, а ускладнення або повне унеможливлення дослідження і перевірки при судовому розгляді справи обставин щодо проведення оперативної закупівлі та перевірки відповідних доказів.

Унаслідок такого довільного та безпідставного застосування працівниками оперативних підрозділів заходів безпеки щодо «покупців», які приймають участь в оперативних закупівлях, створені умови для необмежених зловживань з боку оперативних працівників, а також грубо порушується право на захист осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, у формі істотного обмеження їхнього права на надання доказів, допиту свідків і т.д. У результаті застосування комплексу таких заходів для засекречування осіб-покупців в оперативних закупках практично унеможливлюється перспективи виявлення фактів постійної участі в оперативних закупівлях в якості «покупців» одних і тих же осіб, залучення їх до такого «співробітництва» не на добровільній основі, а під тиском працівників міліції, тобто використання їх в якості негласних агентів держави, а також здійснення провокації та фальсифікації злочинів. Така ситуація із засекречуванням фактів зловживань не лише не відповідає положенням Закону «Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави», а й є перешкодою для отримання інформації про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб, яка відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону «Про державну таємницю» не може бути віднесена до державної таємниці.

У контексті можливих зловживань у використанні заходів безпеки щодо осіб, які залучаються до участі в проведенні оперативних закупівель доцільно звернутися до практики Європейського суду з прав людини. Так, у нещодавньому рішенні від 21 жовтня 2010 року Корнева та Карпенко проти України Європейський суд установив порушення § 3 (d) статті 6 Європейської конвенції з захисту прав людини (права на захист від кримінального обвинувачення) у випадку, коли у кримінальній справі зі збуту наркотичних засобів із застосуванням оперативної закупівлі головний свідок обвинувачення був («покупець») включений у програму захисту свідка, та зовсім не з’являвся перед національними судами. Він визнав важливим те, що ці свідчення «були важливими в спірному провадженні, оскільки вона була єдиною особою, яка безпосередньо приймала участь в покупці наркотиків… та могла б свідчити про те, що він продав їй ці наркотики…». Також Європейський суд зауважив, що «заявникові та його адвокату не була надана можливість зробити перехресний допит цього свідка на жодній стадії провадження, навіть як анонімного свідка, та що національні суди самі обґрунтовували свої висновки в справі її письмовими показаннями, наданими на стадії досудового слідства. Більш того, влада не зробила заяв, що була необхідність урівноважити інтереси різних зацікавлених осіб, зокрема, свідка...».

Для оцінки поширеності використання таких методів слід згадати свідчення Корниленка, оприлюднені у мережі Інтернет[38], у яких він стверджує, що приймав участь у сотнях так званих «оперативних закупівлях» у Полтавській області. До цього часу компетентні правоохоронні органи не провели незалежного розслідування й не надали задовільної відповіді на правові питання, поставлені у зізнаннях Корниленка.

Слід звернути увагу, що про невиправдано поширене використання техніки оперативних закупівель саме у Полтавській області свідчить і статистика щодо кількості оперативних закупівель наркотичних засобів та психотропних речовин, проведених в 2005-2008 р.

 

Адміністративно-територіальна одиниця

Загальна кількість зареєстрованих злочинів

Загальна кількість оперативних закупівель

Полтавська обл.

59 968

1 267

Харківська обл.

107 021

1 051

місто Київ

111 312

1 130

 

Уявляється дивним, що на території Полтавської області, кількість населення якої, як і загальна кількість зареєстрованих злочинів та кількість споживачів наркотиків набагато менші, ніж в інших наведених у таблиці адміністративно-територіальних одиницях, оперативними підрозділами ОВС було проведено більше оперативних закупівель наркотичних засобів.

Слід зазначити, що Верховний Суд у своєму узагальненні практики розгляду судами справ про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів або прекурсорів звернув увагу на проблему провокації злочинів і зазначив, що «суспільним інтересом не можна виправдати використання доказів, здобутих шляхом підбурювання до такої діяльності з боку працівників міліції. Враховуючи викладене, а також обов’язковість застосування судової практики Європейського суду з прав людини при проведені досудового слідства, необхідно перевіряти, чи не було з боку працівників міліції та їхніх довірених осіб підбурювання та організації придбання і збуту наркотичного засобу».[39]

 

8.4. Проблеми кримінального переслідування дітей

Під час кримінального переслідування дітей на досудових стадіях кримінального провадження трапляються випадки не лише невиконання вимог закону щодо обов’язкового з’ясування додаткових обставин, що характеризують особу неповнолітнього, зокрема, умови життя та виховання неповнолітнього, обставини, що негативно вплинули на нього, наявність засобів до існування тощо, а також бездушного ставлення до дітей як до звичайних кримінальних злочинців. Оскільки в разі кримінального переслідування дітей, більшість з яких позбавлені батьківської опіки та піклування, інтерес держави та суспільства полягає, головним чином не в покаранні їх за вчинений злочин, а в поверненні їх до повноцінного соціального життя, перевихованні, навчанні і т.д., необхідно удосконалити діяльність відповідних державних органів при здійсненні провадження у справах неповнолітніх.

 

9. Виконання судових рішень національних судів

Залишається проблема невиконання судових рішень національних судів.

За даними Мін’юсту, станом на 1 грудня 2009 року, фактично підлягало виконанню органами державної виконавчої служби 7 979 251 виконавчий документ на загальну суму 97 392 913 578 грн., що на 477 676 документів та на 39 809 759 430 грн. більше порівняно з 2008 роком.

Протягом 2009 року було завершено державними виконавцями 4 429 195 виконавчих документів, що становить 55, 5% від загальної кількості документів, які перебували на виконанні, на суму 26 083 154 691 грн. або 26, 8%, що на 97 298 документів та на 10 346 274 082 грн. більше, ніж за аналогічний період 2008 року.

За 2009 рік фактично виконано 2 262 923 виконавчих документи (28, 4%) та стягнуто 6 871 777 236 грн. (7, 1%), що менше на 149 719 документів, але більше на 1 878 827 740 грн., ніж за 2008 рік. Залишок виконавчих документів на кінець вказаного періоду становить 3 550 057 документів на суму 70 999 398 586 грн., що на 380 650 документів та на 29 265 353 710 грн. більше в порівнянні з аналогічним періодом 2008 року.

На 1 грудня 2009 року понад строки, встановлені чинним законодавством, на виконанні перебувало 182 216 виконавчих документів, що становить 5, 1% від кількості документів, що перебувають у залишку на кінець звітного періоду. Протягом цього ж періоду в 2008 році на виконанні перебував 333 781 виконавчий документ з порушеними термінами виконання (10, 5%).

З цих даних видно, що щорічно накопичується кількість невиконаних судових рішень. Хоча відсоток виконань виріс до 55 % у порівнянні з попередніми роками, коли це відсоток був близько 40. Інша тенденція: це достатньо велика різниця між кількістю завершених виконавчих проваджень та фактично виконаних рішень – практично у половині випадків завершення виконання не означає виконання рішення суду. Наприклад, таке завершення може здійснюватися через відсутність коштів, передбачених у державному бюджеті. Тобто, у 2009 році з усіх виконавчих документів, лише 28, 4 % фактично виконується і відповідно 71, 6 % виконавчих документів не виконуються.

За 11 місяців 2010 року державними виконавцями було завершено 4 912 071 виконавчий документ, що менше, ніж у 2009 році. За цей же період в органах державної виконавчої служби перебувало на виконанні 8 814 661 виконавчий документ, що більше, ніж за весь 2009 рік. Відсоток завершень виконавчих проваджень у 2010 році практично не змінився і становить близько 55 %. Але зменшилася кількість виконаних рішень у грошовому вимірі: у 2006 – 5 742 462 037 грн., у 2007 – 5 580 330 958 грн., у 2008 – 6 036 963 509 грн., у 2009 – 8 341 475 579 грн., за 11 місяців 2010 року – 7 342 350 662 грн.

Тобто, судова реформа жодним чином не вплинула на виконання рішень судів. У середньому за останні роки близько 70 % рішень судів фактично не виконуються. Цю цифру намагаються приховати показником завершень виконавчих проваджень, котрий лише вводить в оману: часто завершені виконавчі провадження потім знову відкриваються або завершення виконання скасовується або, як показано вище, завершення виконання у половині випадків не показує фактичне виконання рішення, а говорить про формальне закриття виконавчого провадження з різних причин.

У січні 2010 року набуло чинності пілотне рішення Європейського суду з прав людини Іванов проти України. Це рішення стосується системної проблеми - масового невиконання рішень судів, де боржником є держава або державні установи та організації. Держава не виконує такі рішення через відсутність коштів у державному бюджеті. Механізму виконання таких рішень на сьогодні не існує і єдине, що залишається українцям – звертатися до Європейського суду з прав людини. Не дивно, що Україна програє все більше справ, пов’язаних із цією проблемою (понад 70 % рішень стосується цієї проблеми).

Пілотне рішення зобов’язує державу вжити протягом року заходи для усунення системної проблеми, проте держава так нічого і не зробила для вирішення цього питання.[40]

 

10. Виконання рішень Європейського суду з прав людини щодо порушеннясправа на справедливий судовий розгляд

У 2008-2010 роках Європейським судом з прав людини було постановлено декілька рішень щодо порушення права на справедливий судовий розгляд у кримінальному процесі, які вимагають перегляду судових рішень українських судів (звичайно, у разі звернення із таким клопотанням зацікавлених осіб):

Яременко проти України, 12 червня 2008 року, заява № 32092/02, набрало чинності 12 вересня 2008 року – засудження на підставі зізнань, отриманих унаслідок порушення права зберігати мовчання та права на захист.

Луценко проти України, 18 грудня 2008 року, заява № 30663/04, набрало чинності 18 березня 2009 року – засудження на підставі свідчень спів-обвинуваченого, отриманих унаслідок порушення права зберігати мовчання.

Шабельник проти України, 19 лютого 2009 року, заява № 16404/03, набрало чинності 19 травня 2009 року – засудження на підставі зізнань, отриманих унаслідок порушення права зберігати мовчання та права на захист.

Шагін проти України, 10 грудня 2009 року, заява № 20437/05, набрало чинності 10 березня 2010 року – відсутність публічного розгляду.

Олег Колєснік проти України, 19 листопада 2009 року, заява № 17551/02, набрало чинності 19 лютого 2010 року – засудження на підставі зізнань, отриманих унаслідок порушення права зберігати мовчання та права на захист, а також порушення права допитати важливих свідків.

Мироненко й Мартенко проти України, заява № 4785/02, 10 грудня 2009, набрало чинності 10 березня 2010 року – засудження небезстороннім судом.

Фельдман проти України, 8 квітня 2010 року, заяви №№ 76556/01 та 38779/04, набрало чинності 4 жовтня 2010 року – засудження небезстороннім судом.

Гурепка проти України (№ 2), 8 квітня 2010, заява № 38789/04, набрало чинності 8 липня 2010 року – відсутність апеляційного перегляду постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.

Пелевін проти України, 20 травня 2010 року, заява № 24402/02, набрало чинності 20 серпня 2010 року – відсутність доступу до касаційного розгляду.

Жук проти України, 21 жовтня 2010 року, заява № 45783/05, не набрало чинності – відсутність заявника під час розгляду у Верховному суді.

Корнев і Карпенко проти України, 21 жовтня 2010 року, заява № 17444/04, не набрало чинності – засудження на підставі показів свідка, якого підсудний не міг допитати в суді (перший заявник), засудження за відсутності достатнього часу та можливостей для підготовки захисту (другий заявник).

Леонід Лазаренко проти України, заява № 22313/04, 28 жовтня 2010 року, не набрало чинності – засудження на підставі зізнань, отриманих унаслідок порушення права на захист.

Боротюк проти України, заява № 33579/04, 16 грудня 2010 року, не набрало чинності – засудження на підставі зізнань, отриманих унаслідок порушення права мовчати й права на захист.

Ці рішення висвітлюють системні проблеми, що існують в українському судочинстві, що потребує певних заходів загального характеру для попередження виявлених порушень у подальшому.

Але історія перегляду рішень у двох справах – Яременка та Шабельника – викриває неготовність українського правосуддя до імплементації рішень Європейського суду.

У справі Яременка Верховний Суд, переглянувши попередні рішення в порядку виключного провадження, виключив із вироку посилання на два зізнавальні свідчення Яременка, які, за висновком Європейського суду були головною підставою його засудження, але залишив вирок у силі. У намаганні нівелювати наслідки рішення Європейського суду Верховний Суд України навіть вийшов за межі своєї компетенції, що, разом з іншими порушеннями з боку Верховного Суду, стало підставою для нової скарги Яременка до Європейського суду[41], яка вже зараз передана на комунікацію Уряду України.

Після певної публічної кампанії щодо дій Верховного Суду України у справі Яременка, у справі Шабельника Верховний Суд змінив свою позицію. Він скасував касаційну ухвалу Верховного Суду, якою було підтримано обвинувальний вирок щодо Шабельника, та передав справу на новий касаційний розгляд. Але вирок було залишено в силі за таким же сценарієм, як і у випадку Яременка.

Клопотання Станіслава Луценка про перегляд рішень у порядку виключного провадження було взагалі залишено Верховним Судом України без розгляду, оскільки суд не побачив підстав для перегляду. За повторним клопотанням справа була витребувана до Верховного суду, але з березня 2010 року ніякого рішення за клопотанням не прийнято.

Крім того, за 2009-2010 роки Європейський суд передав на комунікацію Уряду України значну кількість справ зі схожими порушеннями.

Можна сказати, що вирішені Європейським судом справи та справи, які передані ним на комунікацію Уряду, становлять навіть не верхівку айсбергу різноманітних порушень права справедливий суд, а лише невеличкий прапорець на цій верхівці. Це ставить проблему системної реформи кримінальної юстиції, правил та принципів судочинства, та опрацювання масиву судової практики, що запобігає подібним порушенням у майбутньому.

З цього погляду викликають певне занепокоєння зміни, внесені до судової системи Законом України «Про судоустрій та статус суддів», а також певні зміни до Кримінально-процесуального кодексу України.

Єдиним позитивним моментом, який можна відзначити у контексті виконання рішень Європейського суду, є те, що законом передбачене повноваження переглянути справу у разі встановлення міжнародною судовою установою… міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом» (стаття 38 Закону «Про судоустрій та статус суддів»).

Але це супроводжувалося звуженням загальної компетенції Верховного Суду законом «Про судоустрій та статус суддів». Відповідно до частини 2 статті 38 закону Верховний Суд України:

«1) переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом;

2) переглядає справи в разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом;…».[42]

Виходячи із тексту закону, Верховний Суд узагалі позбавлений повноважень втручатися у застосування процесуального права судами України і має лише спостерігати за порушеннями ними принципів справедливої процедури, аж допоки міжнародна судова установа не встановить такі порушення. У цьому випадку, називати Верховний Суд, позбавлений можливості впливати на справедливість судочинства у країні, «найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції» навряд чи можливо. У цьому аспекті Верховний Суд виглядає лише декоративним органом, роль якого зводиться лише до перекладу рішення міжнародного органу на зрозумілу для національної судової системи мову.

Крім того, навіть у випадку визнання міжнародним органом порушення права, передбаченого міжнародним договором, Верховний Суд України не може самостійно порушити провадження, а має чекати, поки один із вищих судів визнає заяву про перегляд прийнятною.

Крім того, право втрутитися навіть у випадку «неоднакового застосування» права виглядає дуже обмеженим. Можна уявити, що законодавець мав на увазі, що ВСУ має слідкувати за одноманітністю судової практики. Але в такому разі «неодноманітність» розуміється законодавцем дуже вузько. Одноманітність може порушуватися в кількох аспектах. Крім неоднакового застосування однієї й тієї ж норми права в подібних правовідносинах, може існувати:

  • однакове застосування однієї й тієї ж норми права в різних правовідносинах;

  • застосування різних норм права в подібних правовідносинах;

  • у подібних правовідносинах застосування норми права в одному випадку і незастосування тієї ж норми в іншому випадку;

  • незастосування норми права у відносинах, до яких вона має бути застосована тощо.

Навряд чи можна завчасно передбачити усі випадки «різноманітності» судової практики, і важко знайти обґрунтування виділенню одного виду «різноманітності» як такого, що потребує втручання Верховного Суду України на відміну від інших.

Більше того, із Кримінально-процесуального кодексу виключені положення, що визначали (хоча й не достатньо детально) процедуру перегляду за виключними обставинами. Натомість створені повноваження без процедури їх здійснення не відповідають вимогам правової визначеності.

 

11. Рекомендації

  1. Змінити спосіб формування Вищої ради юстиції: зокрема, усі її члени мають формуватися з’їздом суддів, або ліквідувати цю інституцію з передачею її функцій органам, що відповідають критеріям незалежного формування органу судової влади.

  2. Розширити компетенцію Верховного суду України, зокрема, надати можливість усім сторонам процесу звертатися до нього в певних випадках конфліктів компетенції, неоднакового застосування норм матеріального чи процесуального права. Надати повноваження Верховному Суду України самостійно і незалежно від вищих спеціалізованих судів вирішувати питання перегляду справ.

  3. Щодо забезпечення права на правову допомогу:

  4. Реалізувати Концепцію реформування системи безоплатної правової допомоги, затвердженої указом Президента від 9 червня 2006 року № 509/2000.[43]

  5. Доопрацювати закон «Про безоплатну правову допомогу» з урахування досвіду роботи офісів безоплатної правової допомоги, створених на виконання Указу Президента України від 9 червня 2006 року № 509/2006 та прискорити його прийняття.

  6. Забезпечити систему безоплатної правової допомоги достатнім фінансуванням;

  7. Привести положення законодавства щодо права на правову допомогу у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 1-23/2009, зокрема, скасувати будь-які положення, які обмежують або значним чином ускладнюють отримання правової допомоги.

  8. Почати реалізацію Концепції реформування кримінальної юстиції, схваленої Указом Президента від 8 квітня 2008 року № 311/2008[44], зокрема, через реформу кримінально-процесуального права й прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України[45] та Кодексу про адміністративні проступки.

  9. Удосконалити процедуру розгляду справ про адміністративні правопорушення, встановивши гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини.

  10. При обвинуваченні особи у вчиненні кримінального злочину або адміністративного правопорушення необхідно забезпечити наступні гарантії дотримання права на справедливий суд:

  11. Позбавити будь-які позасудові свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного доказової сили, якщо вони не підтверджені ним у відкритому судовому розгляді.

  12. Розширити випадки обов’язкового юридичного представництва, а також установити презумпцію обов’язковості юридичного представництва у сумнівних випадках.

  13. Скасувати обов’язковість дозволу слідчого на побачення адвоката з клієнтом і встановити, що заява обвинуваченого, підозрюваного, підсудного є достатньою підставою для надання побачення особою, під контролем якої знаходиться особа.

  14. Позбавити юридичної сили будь-яку відмову від надання правової допомоги, яка заявлена за відсутності адвоката.

  15. Забезпечити права обвинуваченого, підсудного на захист, зокрема, заборонивши судам змінювати засуджувати за злочин, проти якого особа не захищалась (перекваліфікація злочину).

  16. Передбачити процесуальні положення, які заборонять використання позасудових свідчень у судовому розгляді, окрім як у виняткових випадках і з обов’язковим наданням їм меншої доказової сили, ніж свідченням, наданим у суді.

  17. Забезпечити практичні можливості допиту свідків, які перебувають під захистом.

  18. Надати суду можливість перевіряти законність та доречність застосування до свідка заходів безпеки у контексті забезпечення права на допит свідка та скасовувати або змінювати такі заходи для забезпечення прав підсудного.

  19. Удосконалити концепцію провокації злочину з урахуванням розвитку практики Європейського суду з прав людини.

  20. Провести перевірку законності проведення «оперативних закупівель» наркотичних засобів у областях, де рівень використання такого заходу видається вкрай підозрілим.

  21. Під час дізнання і досудового слідства вживати заходів для з’ясування фактичних умов проживання дитини, а саме, умов фізичного існування дитини: наявність житла, постійного місця для сну та його якість, наявність і якість харчування (у разі відсутності батьків чи осіб, які їх заміщують – наявність коштів для існування).

  22. У кримінальних справах щодо злочинів, скоєних неповнолітніми, пов’язаних з викраданням майна, без застосування насильства, в разі з’ясування в ході досудового слідства відсутності у дитини коштів для придбання продуктів харчування:

- долучати матеріали на підтвердження таких обставин до матеріалів справи;

- з метою додержання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи в разі притягнення до кримінальної відповідальності дитини, позбавленої батьківського піклування, в обов’язковому порядку витребувати від територіальних органів у справах дітей відомості про умови проживання таких дітей для забезпечення можливості їх використання в якості обставини, що пом’якшує відповідальність. У разі ненадання таких відомостей – реагувати на такі дії (бездіяльність) відповідними поданнями, а також надавати інформацію про такі випадки до органів прокуратури;

- виходячи із передбачених спеціальним Законом «Про охорону дитинства» (ст. 6, ст. 8) прав дитини на життя і охорону здоров’я, а також на достатній життєвий рівень, що рекомендувати органам досудового слідства досліджувати обставини справи на предмет наявності в діях неповнолітнього, що скоїв злочин зазначеного вище виду, стану крайньої необхідності (яка відповідно до ст. 39 КК є обставиною, що виключає кримінальну відповідальність), пов’язаної з відсутністю у нього коштів для харчування, що становило реальну загрозою для його життя або здоров’я, і, за наявності такого стану, закривати кримінальну справу за відсутністю у діях дитини складу злочину.

  1. На виконання п. 12 Державної програми подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки покращити взаємне інформування підрозділів кримінальної міліції у справах дітей ОВС і служб у справах дітей та органів управління освітою про дітей, які не навчаються, скоїли злочини, правопорушення, затримані за вживання наркотичних речовин, алкогольних напоїв, бродяжництво, жебракування і налагодити їх взаємодію у попередженні залучення дітей до злочинної діяльності.. Зокрема в разі затримання за підозрою у скоєнні злочину неповнолітньої особи, у якої немає родичів, замість інформування про затримання родичів інформувати про це служби у справах дітей в порядку ч. 5 ст. 106 КПК.

  2. Запровадити громадський контроль над роботою підрозділів кримінальної міліції у справах дітей ОВС в частині виконання ними обов’язків з виявлення і викорінення причин і умов виникнення дитячої злочинності у районі діяльності відповідних ОВС, профілактичної роботи та діяльності з попередження скоєння злочинів неповнолітніми особами.

  3. Необхідно внести зміни до процесуального законодавства та закону про виконавче провадження, що забезпечували б обов’язкове внесення всіх рішень судів до Єдиного державного реєстру судових рішень.

  4. Президенту, Кабінету Міністрів та парламенту слід припинити практику нагородження діючих суддів, а також практику включення діючих суддів до складу різноманітних органів виконавчої влади.

  5. Законодавчо забезпечити діяльність недержавних експертів та експертних бюро.

  6. Необхідно розробити та прийняти законодавчі норми для забезпечення розумних строків розгляду справ судом. Також необхідно передбачити можливість компенсації особам за порушення їхніх прав через порушення розумних строків розгляду справ.

  7. Потрібно чітко визначити місце державної виконавчої служби в системі органів державної влади. Особи, які претендують на зайняття діяльністю, пов’язаною з виконанням судових рішень, повинні обов’язково скласти кваліфікаційний іспит та пройти стажування. Доцільно поступово демонополізувати державну діяльність з виконання судових рішень і передбачити можливість передачі її недержавним виконавцям чи виконавчим агенціям під дієвим контролем з боку Міністерства юстиції України.

  8. Підвищити відповідальність боржників за невиконання судових рішень чи за навмисне створення умов, які унеможливлюють їх виконання, а також впровадити мотивацію для добровільного виконання рішення суду.

  9. У Державному бюджеті України щорічно окремим рядком мають закладатися кошти на виконання рішень українських судів, за якими боржником є держава, органи державної влади, державні установи та організації.

 


[1] Підготовлено Аркадієм Бущенком, адвокатом, Головою Правління УГСПЛ, Володимиром Яворським, виконавчим директором УГСПЛ, Геннадієм Токарєвим, адвокатом, експертом Офісів безоплатної правової допомоги в Україні.

[2] Доступний тут: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=37806.

[3] Див. текст звернення тут: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1279436602.

[4] Див., наприклад, Новий Закон про судоустрій: швидке і неякісне правосуддя від розумних, але залежних суддів, http://www.pravo.org.ua/?w=r&i=&d=861; Закон про судоустрій і статус суддів – плюси і мінуси, радіо „Свобода”, http://www.radiosvoboda.org/content/article/2119835.html.

[5] П. 3 Принципу VI Рекомендації № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів, п. 60 b Висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів, п. 69 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів про принципи й правила, що регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, етичні норми, несумісну з посадою поведінку та неупередженість.

[6] П. 45 Висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів.

[7] Див., зокрема, тут: „Про те, що вирішують кадри”, „Дзеркало тижня”, № 36 (816) 2-8 жовтня 2010, http://www.dt.ua/1000/1050/70505.

[8] Англійською доступний тут: file:///docs/2010/CDL-AD(2010)026-e.asp.

[9] Доступний тут: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2181-17.

[10] Див. англійською тут: http://www.venice.coe.int/docs/2010/CDL-AD%282010%29029-e.asp. Неофіційний переклад висновку доступний тут: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2010/10/19/5492776/.

[11] Див. наприклад, Сергій Головатий: Вища рада юстиції – це «гестапо», http://helsinki.org.ua/index.php?id=1276257459; Експерт: Вища рада юстиції перетворилася на орган розправи з суддями, Дзеркало тижня, http://www.dt.ua/issue/69839/; Зголоднілий Молох, Дзеркало тижня, http://www.dt.ua/1000/1050/69814/.

[12] Дивіться Ухвалу КСУ від 12 жовтня 2010 року, http://www.nau.ua/druk.php?name=342478-12102010-0.txt.

[13]Высшее предназначение, Комерсант, http://www.kommersant.ua/doc.html?docId=1507918; ЗМІ: Вищий спеціалізований суд з цивільних і кримінальних справ очолить "регіонал" Леонід Фесенко, http://www.newsru.ua/ukraine/21sep2010/fesenko.html.

[14] Див. більш докладно тут: Суддівська ненаситність на службі Віктора Януковича, Українська правда, http://www.pravda.com.ua/articles/2010/09/14/5382062/;

[15] Підготовлено Романом Куйбідою, к.ю.н., заступником Голови правління Центру політико-правових реформ.

[16] Див. http://www.reyestr.court.gov.ua.

[17] Ухвала Вищого адміністративного суду від 17 червня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – № 10227672.

[18] Постанова Вищого адміністративного суду від 27 липня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – № 10678995.

[19] Див., наприклад, постанову Вищого адміністративного суду від 28 вересня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – № 11678126.

[20] Див. наприклад, http://www.bbc.co.uk/news/world-us-canada-11676403.

[21] Постанова Вищого адміністративного суду від 18 серпня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – № 10931333.

[22] Постанова Вищого адміністративного суду від 9 вересня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – №11572268.

[23] Постанова Вищого адміністративного суду від 9 вересня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – №11274243.

[24] Постанова Вищого адміністративного суду від 14 вересня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – №11380260.

[25] Див. постанову Вищого адміністративного суду від 13 серпня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – №10958598, 11382825.

[26] Див. на сайті Мін’юсту: http://minjust.gov.ua/0/19278

[27] Повний текст подання доступний тут: http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=73758

[28] Доступне тут: http://hr-lawyers.org/index.php?id=1254812726

[29] Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо права свідка на захисника та іншу правову допомогу» від 1 липня 2010 року № 2395-VI (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2395-17)

[30]«Допуск захисника свідка до участі у справі здійснюється у порядку, передбаченому частиною п’ятою цієї статті».

[31] Див., наприклад, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4807787

[32] За даними ДСАУ за 2008-2009 роки, дані за 2010 рік на час підготовки доповіді були не доступні.

[33]За даними ДСАУ за 2008-2009 роки, дані за 2010 рік на час підготовки доповіді були не доступні. Доступні на офіційному сайті http://www.court.gov.ua. Справи, що перебували на розгляді в апеляційних і місцевих загальних судах та повернуті на додаткове розслідування або відкликані прокурорами (без урахування справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого). Дані не показують діяльність Верховного суду України.

[34] За даними Державної судової адміністрації України (http://www.court.gov.ua/home/). Ці цифри відображають як вироки, що набрали, так і ті, що не набрали законної сили.

[35] Там же.

[36] Затверджений Наказом Служби безпеки України від 12.08.2005 № 440.

[37] Затверджена спільним наказом МВС/Служби безпеки/ДПА України від 30.11.2001 р. № 1065/307/482.

[38] Його відео свідчення доступні тут: http://www.youtube.com/watch?v=NbYL2NRrNto

[39] http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/0AD9FB2100C7353AC22574F600554A1C?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=0AD9FB2100C7353AC22574F600554A1C&Count=500&

[40] Дивіться більш докладно про питання невиконання рішень судів у розділі щодо права власності.

[41] Заява № 66338/09

[42] Верховний суд має ще два повноваження, які не дотичні до проблеми, що розглядається

[43] Доступна тут: http://www.president.gov.ua/documents/4549.html.

[44]Доступна тут: http://www.president.gov.ua/documents/7703.html.

[45] Слід зазначити, що мова йде не про проект КПК, що вже багато років знаходиться на розгляді в парламенті, оскільки він не встановлює процедури для дотримання прав і свобод під час кримінального процесу, визначені міжнародними стандартами. Мова йде про проект, що розроблений робочою групою й схвалений Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори