MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні 2009–2010. V. Право на приватність (недоторканність приватного та сімейного життя)

21.02.2011   

[1]

КонституціяУкраїни гарантує право на приватність, вказуючи: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України» (стаття 32 Конституції). Разом із тим у Конституції передбачено також захист окремих аспектів приватності. Так, стаття 30 захищає недоторканність житла (територіальну приватність), стаття 31 – таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (комунікаційну приватність), стаття 32 передбачає заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (інформаційна приватність), а стаття 28 передбачає заборону піддавати особу без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (захищаючи певні елементи фізичної приватності).

Конституційні норми визначають вичерпний перелік законних підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання. Проте як в законодавстві, так і в правозастосовній практиці міститься багато суперечностей вимогам Конституції. Так, законодавство в частині права на приватність, значною мірою не відповідає міжнародним стандартам, є суперечливим та не відповідає поняттю «відповідно до закону» в розумінні практики Європейського суду з прав людини. У свою чергу правозастосовна практика, зокрема, правоохоронних органів, значною мірою не забезпечує повагу права на приватність.

16 січня 2009 р. окружний адміністративний суд м. Києва виніс окрему ухвалу, довівши до відома прем’єр-міністра України інформацію щодо необхідності розробки та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроекту щодо Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини та використання добутої інформації[2]. Адже хоча згідно з Конституцією України обмеження таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, можливе лише у випадках, передбачених законом, порядок отримання дозволу суду закріплено на рівні підзаконного акту – Постанови КМУ № 1169 від 26.09.2007 року, якою затверджено «Порядок отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації». Протягом 2009-2010 рр. такий порядок не був закріплений на рівні закону.

У зв’язку з цим не слід, очевидно, дивуватися затягуванню щодо зміни законодавства, на яку вказав Європейський суд з прав людини у справі Волохи проти України (2006). Так, до цього часу відсутній належний захист від неправомірного втручання органів державної влади у право на повагу приватного життя та кореспонденції. Адже, законодавство все ще не містить чіткої вказівки щодо осіб, до яких можуть застосовуватися такі заходи, обставин, за яких вони можуть вживатися, та строків таких дій, які мають встановлюватись та дотримуватися. В законодавстві відсутня також вимога проведення проміжного перегляду постанови про втручання у право на повагу приватного життя та кореспонденції у розумні проміжки часу або будь-яких строків для такого втручання, не передбачене додаткове залучення судових органів для нагляду за діяльністю правоохоронних органів при здійсненні останніми повноважень щодо втручання в приватне життя. У свою чергу відсутність обов’язку органів державної влади повідомляти особу про заходи спостереження, які було застосовано щодо неї, призводить до обмеження можливостей оскаржити законність рішення про втручання держави у право на приватність.

Таким чином, можна стверджувати, що гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку та перехоплення кореспонденції явно недостатні, а законодавство України не визначає з достатньою чіткістю меж та умов здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у цій сфері.

У березні 2009 р. до всіх апеляційних судів країни, які згідно юрисдикції розглядають питання про видачу санкцій на зняття інформації з телефонних каналів, представники Блоку Юлії Тимошенко направили списки телефонів, що належать вищим посадовцям, в незаконному прослуховуванні яких підозрюють Службу безпеки України. Аналогічні списки депутати направили також голові Верховного Суду Василю Онопенку, Генеральному прокуророві Олександру Медведьку і прокурорам областей.

Як заявив Святослав Олійник (фракція БЮТ): "На свій розсуд ми склали список ключових осіб і тих, хто, можливо, вже стоїть на прослуховуванні. Ми це зробили для того, щоб суди, прокурори і слідчі органи додатково перевірили відповідність виданих ними санкцій на ті прізвища, які знаходяться у них в матеріалах оперативно-розшукових справ. Ми вказали конкретні номери телефонів, щоб звернути увагу компетентних осіб, що беруть участь у видачі санкцій, на те, що ці телефони належать публічним політикам, а не фігурантам кримінальних справ"

За інформацією видання, депутати направили в Генпрокуратуру список, що містить 11 номерів, а до апеляційних судів – розширений список з 30 телефонних номерів. "Виходячи з конфіденційності, не називатиму прізвища тих, хто значиться в цьому списку", – сказав Олійник. За інформацією видання "Коммерсант", в інформаційних депутатських запитах значилися номери мобільних телефонів прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, першого віце-прем’єра Олександра Турчинова, заступників глави фракції БЮТ Андрія Кожем’якіна і Андрія Портнова, генпрокурора Олександра Медведька, заступників генпрокурора Миколи Голомши і Рената Кузьміна, а також першого президента Леоніда Кравчука. Крім того, джерело у фракції повідомило, що в короткому списку значиться прізвище "керівника одного з силових відомств".[3]

У листопаді 2010 р. журналіст В.Бойко («ОРД») повідомив, що йому стало відомо про те, що в поданні на прослуховування трьох телефонів луганського контрабандиста, санкціоноване головою Апеляційного суду Луганської області Анатолієм Михайловичем Візірем, номери телефонів належать таким журналістам як В.Бойко («ОРД»), С.Речинський («ОРД») та С. Лещенко («Українська правда»). Він також стверджував, що існує практика, коли «телефони журналістів і політиків прослуховуються працівниками СБУ за стандартною схемою – у реальну оперативно-розшукову справу, заведену щодо реального злочинця, вписуються «ліві» телефонні номери, які треба незаконно слухати».[4]У свою чергу, речниця СБУ заперечила ці твердження.[5]

1 грудня 2010 р. заступник начальника управління ДАІ у Львівській області С.Харабра повідомив на камеру журналістам програми «Хто тут живе» (телеканал «ZIK»), що у нього є записи розмов журналістів цього телеканалу, котрі, у разі його запрошення на передачу, він готовий оприлюднити в прямому ефірі, однак відмовився продовжувати розмову щодо способу здобуття такої специфічної інформації.[6]

Проблемою залишається порядок проведення обшуків та виїмки, що проводяться не в житлі чи іншому володіння особи, оскільки такі дії можуть здійснюватися без санкції суду, що не відповідає міжнародним стандартам. Окремі проблеми виникають під час обшуку приміщень адвокатів, пов’язані з тим, що в них може міститися інформація, яку особи довірили своєму адвокату і яка повинна мати особливий захист. Однак на практиці такий захист відсутній.

У серпні 2010 р. депутат від БЮТ Андрій Сенченко заявив, що під час незаконного обшуку його офісу 11 серпня 2010 р працівники СБУ встановили пристрій для прослуховування. Незаконність обшуку депутат обґрунтовував відсутністю постанови суду про проведення обшуку.[7]

СБУ з метою протидії так званому «комп’ютерному тероризму», здійснює заходи з контролю за користувачами мережі Інтернет, регулювання українського сегменту мережі. Незважаючи на відсутність правового визначення законом повноважень СБУ в цій сфері, вона й надалі впроваджує технічні можливості для контролю за користувачами мережі Інтернет.

Так, 1 вересня 2010 р. у приміщенні оператора мобільного зв’язку ТОВ «Інтертелеком» відбувався обшук, офіційною причиною якого названо отримання контрабанди. Втім, за заявою гендиректора «Інтертелекому» насправді такі дії пов’язані з відмовою встановити автоматичну систему зняття інформації з каналів зв’язку, як цього вимагала СБУ.[8] На думку коментаторів вимоги СБУ щодо встановлення такої системи недостатньо обґрунтовані.[9]

1 червня 2010 року було прийнято Закон України «Про захист персональних даних»[10], яким врегульовувалися відносини, пов’язані із захистом персональних даних під час їх обробки.

Дія цього Закону поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах за винятком баз персональних даних, створених фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб; журналістом – у зв’язку з виконанням ним службових чи професійних обов’язків; професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності.

Цим Законом всі персональні дані, крім знеособлених персональних даних, за режимом доступу віднесено до інформації з обмеженим доступом, за винятком випадків, в яких законом заборонено віднесення персональних даних певних категорій громадян чи їх вичерпного переліку до інформації з обмеженим доступом.

Зокрема, не належать до інформації з обмеженим доступом персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону.

Згідно із законом обробка персональних даних має здійснюватися лише з наперед сформульованою метою, у разі зміни якої має бути отримана згода суб’єкта персональних даних на обробку відповідно до нової мети, а самі персональні дані повинні бути співмірними меті їх обробки.

Не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. А після завершення строку, необхідного для їх призначення, персональні дані повинні бути знеособлені.

Разом із тим закон містить низку вад. Зокрема, нерозділення загальних (прізвище, ім’я, по-батькові, громадянство, місце та дата народження) та вразливих персональних даних може потягнути за собою доволі негативні наслідки. Так, вимога про необхідність оброблення персональних даних з науковою, статистичною та історичною метою у знеособленому вигляді може призвести до абсурдної ситуації, коли вживання прізвища, ім’я, по-батькові в наукових та історичних працях становитиме порушення цього закону. Іншою проблемою залишається необхідність розроблення відповідних підзаконних актів Кабінетом міністрів України без яких застосування закону є неможливим. Втім, очевидно, що те, яким чином буде застосовуватися цей закон, перш за все, залежатиме від того, який орган буде визнаний уповноваженим щодо захисту персональних даних і яку практику його застосування він сформує. Окремо слід зазначити, що закон не передбачає перехідний період, протягом якого особи, зобов’язані реєструвати бази даних, могли б здійснити поступовий перехід до такої системи реєстрації.

У квітні та червні 2010 р. МВС піднімало питання повернення до практики продажу іменних квитків на залізниці[11]. До цього часу, однак, «Укрзалізниця» не погодилася з такою пропозицією.

На цей час основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України, є ідентифікаційний номер, що надається Державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений законом – податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливими є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрації суб’єктом підприємницької діяльності, отримання державних дипломів про освіту тощо. Тому, фактично, на практиці склалася адміністративна практика органів державної влади свідомого порушення Закону України про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податків і використання податкового номеру для інших цілей, не передбачених цим Законом.

18 травня 2010 р. Верховною Радою України прийнято Закон «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом», який істотно розширює повноваження Держфінмоніторінгу. Закон виходить за межі положень законодавства про адвокатську, аудиторську таємницю, таємниці нотаріальної дії, примушуючи зазначених осіб розкривати інформацію про особу, використовуючи при цьому не дуже чіткі застереження, що в певних випадках така таємниця може не розкриватися. 

У липні 2010 р. райдержадміністрації Львівської області отримали розпорядження підготувати «соціальний паспорт території». В анкетах, які заповнювалися щодо керівників органів влади в регіоні: депутатів всіх рівнів та голів міст та селищ, міліції, прокуратури, судів, бізнесменів, керівників підприємств та установ серед питань, які можна пояснити такою метою, були присутні і питання на кшталт «партійність керівника, його політична орієнтація, ступінь впливовості на електорат, за кого керівник голосував на президентських виборах 2010 року». Також збиралася інформація про священників.[12]Згодом про подібну практику повідомляли з інших областей, зокрема, Чернівецької області[13]. Такі паспорти регіонів мали бути створені до 9 липня 2010 року, а потім вони мали щоквартально оновлюватися. Оглядачі вважали, що така інформація збиралася Адміністрацією Президента України для використання під час місцевих виборів восени 2010 року.[14]

У вересні 2010 р. за повідомленням головного редактора газети Сумської міськради «Суми і сучани» Миколи Чернотицького, редакторам комунальних ЗМІ Сумської області надійшов лист, яким від їхніх головних редакторів вимагалося підписати типовий договір, в якому містилися вимоги повідомляти засновників про своє членство в політичних партіях а також інформувати власника у випадку зміни власних поглядів. Облдержадміністрація пояснює свої дії виконанням доручення Кабінету міністрів України.[15]

Однією з проблем, яка стосувалася права на приватність та отримала свій розвиток протягом 2009-2010 рр. – встановлення камер відеоспостереження в публічних місцях. Йдеться перш за все про встановлення відеокамер в дитячих садочках[16]та школах[17], яке громадськістю сприймається неоднозначно.

Відповідно до європейських стандартів відеоспостереження може відбуватися, проте воно повинно відповідати наступним вимогам: слід систематично позначати зони, в яких ведеться спостереження; слід утворити незалежний орган на національному рівні для незалежного контролю щодо встановлення спостереження, а також зберігання та використання інформації про особу.[18]

Примусові медичні процедури неодноразово ставали питанням для обговорення у ЗМІ. Наприклад, мова йде про централізовані щеплення дітей. У разі відсутності щеплень, дитину не приймають до школи чи дитячого садочку. Проте сама процедура щеплень не є безспірною. Так, супротивники щеплення посилаються на вітчизняне законодавство, стверджуючи необхідність проведення щеплення лише за згодою особи, а щодо особи, яка не досягла віку 15 років, за згодою її батьків. Щодо заборони відвідувати дитячі заклади, то вони стверджують, що це суперечить передбаченому у Конституції праву на освіту.[19]

У липні 2009 р. прокуратура Луганської області порушила кримінальну справу проти 4 співробітників, у тому числі головного лікаря, одного з диспансерів Луганська за підозрою в проведенні експериментів над людьми.[20]

Рекомендації

1) Внести зміни до Закону України «Про захист персональних даних», передбачивши втілення наступних принципів:

– виділити загальні (прізвище, ім’я, по-батькові, громадянство, дата та місце народження) та вразливі персональні дані, передбачивши для них різний режим доступу;

– різні ідентифікаційні номери (бази даних різних органів влади) повинні використовуватися окремо, не допускається створення єдиного коду для накопичення всієї інформації про особу;

– обмін зібраною інформацією між органами влади повинен бути чітко регламентований і здійснюватися за санкцією суду з повідомленням особи про це й можливістю нею оскаржити такі дії.

2) Слід припинити адміністративну практику протиправного використання ідентифікаційного номеру (коду) платника податків для інших цілей, не передбачених законом. Також слід припинити застосування поняття „персональний номер”, використання якого не передбачено жодним законом.

3) Скасувати Постанову Кабінету Міністрів №1169 від 26 вересня 2007 р. «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації», прийнявши замість неї відповідний закон, в якому слід чітко визначити процедуру зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет):

– порядок отримання санкції суду на такі дії та терміни, протягом яких це може здійснюватися;

– процедуру періодичного перегляду судом наданої санкції;

– повідомлення особи про факт зняття інформації з каналів зв’язку після закінчення цієї процедури й відмови від порушення кримінальної справи або закриття кримінальної справи;

– право особи оскаржити ці дії до суду та вимагати відшкодування в разі необґрунтованих дій органів влади;

– процедуру зберігання та подальшого використання отриманих даних.

4) Внести зміни до законодавства, передбачивши незалежний контроль за діяльністю Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, СБУ та іншими правоохоронними органами щодо зняття інформації з каналів зв’язку, оприлюднення щорічного звіту зі знеособленими даними відносно зняття інформації з каналів зв’язку в порядку оперативно-розшукової діяльності.

5) Установити процедури в кримінальному процесі, що дозволяли б здійснювати оскарження дій правоохоронних органів щодо обшуку особи, її житла та робочого місця, а також надавали можливість вимагати сплати відповідної компенсації в разі порушення процедури обшуку.

6) Запровадити норму, яка б передбачала щорічне оприлюднення правоохоронними органами загальної кількості дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку та дозволів на перехоплення кореспонденції та обшуків.

7) МВС має припинити немотивований збір вразливих персональних даних про особу (інформація про політичні переконання, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, тощо).

8) Змінити законодавство щодо збереження таємниці усиновлення навіть від самої дитини. Зокрема, слід зробити винятки з положень законодавства, котрими встановлена абсолютна таємниця усиновлення (статті 226, 229, 230 Сімейного кодексу, стаття 168 Кримінального кодексу).

9) Прийняти закон та інші нормативно-правові акти, що захищали би права пацієнтів, зокрема, у частині здійснення примусових медичних процедур і захисту конфіденційної інформації про стан здоров’я.

10) Необхідно внести зміни в законодавство і юридичну практику з тим, щоб усунути суперечність між обов’язковістю щеплень для відвідування дитячих закладів і правом на освіту для дітей, батьки яких свідомо відмовляються робити такі щеплення, особливо, коли такі щеплення протипоказані для дитини чи наносять їй шкоду.

  1. Скасувати Постанову Кабінету Міністрів №1169 від 26 вересня 2007 р. «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації». На виконання Окремої Ухвали Окружного адміністративного суду України від 16 січня 2009 року Кабінет Міністрів повинен розробити та подати до парламенту законопроект, що визначав би цю процедуру.
  2. Необхідно виключити пункт 4.4.8. зі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю «Відомості про статистичні показники оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності, що дають змогу здійснити кількісну оцінку оперативних сил і засобів, які застосовувалися для здійснення цієї діяльності, але не розкривають об’єкти спрямувань цих заходів».
  3. Прийняти Закон України «Про перехоплення телекомунікацій», який має передбачати незалежний контроль за діяльністю Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, МВС, СБУ та іншими правоохоронними органами щодо зняття інформації з каналів зв’язку, оприлюднення щорічного звіту зі знеособленими даними відносно зняття інформації з каналів зв’язку в порядку оперативно-розшукової діяльності та розслідуванні кримінальних справ.

Необхідно внести зміни до законодавства, які б, зокрема, привели українське законодавство у відповідність до практики Європейського суду з прав людини в процедурі зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів і мобільних телефонів, хронометраж дзвінків, контроль за пересуванням абонента мобільного телефону, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет тощо):

– порядок отримання санкції суду на такі дії та терміни, протягом яких це може здійснюватися;

– чіткий перелік злочинів, здійснення яких може призвести до перехоплення повідомлень;

– обмеження випадками, коли фактичні підстави підозрювати особу у вчиненні тяжкого злочину вже виявлені іншими засобами;

– процедуру періодичного перегляду судом наданої санкції;

– повідомлення особи про факт зняття інформації з каналів зв’язку після закінчення цієї процедури й відмови від порушення кримінальної справи або закриття кримінальної справи;

– право особи оскаржити ці дії до суду та вимагати відшкодування в разі необґрунтованих дій органів влади;

– процедуру зберігання та подальшого використання отриманих даних;

– обставини, за якими записи можна чи необхідно знищити;

– механізм поводження з копіями або переписаними матеріалами, якщо обвинувачену особу буде виправдано.

  1. Установити процедури, що дозволяли б здійснювати оскарження дій правоохоронних органів щодо гласного чи негласного обшуку особи, її житла та робочого місця, а також надавали можливість вимагати сплати відповідної компенсації в разі порушення процедури обшуку.
  2. Запровадити норму, яка б передбачала щорічне оприлюднення правоохоронними органами загальної кількості дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку та дозволів на перехоплення кореспонденції та негласних обшуків.
  3. Припинити втручання органів державної влади в діяльність учасників ринку Інтернет-послуг шляхом використання встановленого обладнання для перехоплення телекомунікацій.
  4. МВС має припинити немотивований збір вразливих персональних даних про особу (інформація про політичні переконання, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, тощо).
  5. Змінити законодавство щодо збереження таємниці усиновлення навіть від самої дитини. Зокрема, слід зробити винятки з положень законодавства, котрими встановлена абсолютна таємниця усиновлення (статті 226, 229, 230 Сімейного кодексу, стаття 168 Кримінального кодексу).
  6. Прийняти закон та інші нормативно-правові акти, що захищали би права пацієнтів, зокрема, у частині здійснення примусових медичних процедур і захисту конфіденційної інформації про стан здоров’я.
  7. Необхідно внести зміни в законодавство і юридичну практику з тим, щоб усунути суперечність між обов’язковістю щеплень для відвідування дитячих закладів і правом на освіту для дітей, батьки яких свідомо відмовляються робити такі щеплення, особливо, коли такі щеплення протипоказані для дитини чи наносять їй шкоду.
  8. Урегулювати на законодавчому рівні здійснення відеоспостереження в публічних місцях, порядок зберігання, доступу та знищення таких відеозаписів, позначення таких місць, спосіб контролю за такою діяльністю.

 

===========

[1] Підготовлено Русланом Тополевським, Центр правових та політичних досліджень «СіМ»

[2] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1233228499

[3] http://tsn.ua/ua/ukrayina/byut-sklav-spisok-posadovtsiv-kandidativ-na-nezakonne-prosluhovuvannya.html

[4] http://ord-ua.com/2010/11/08/zhurnalisti---kontrabandisti/

[5] http://telekritika.ua/news/2010-11-09/57369

[6] http://zik.com.ua/ua/news/2010/12/03/259965

[7] http://pravda.com.ua/news/2010/08/16/5305574/

[8] http://interfax.com.ua/rus/main/47231/, http://biz.liga.net/news/E1008823.html,

[9] http://focus.ua/politics/141581

[10] http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2297-17

[11] http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/319925;jsessionid=D21660ABCE4C3D46B98A6AD0828786C8, http://24tv.com.ua/news/1/1/31894, http://gazeta.ua/index.php?id=344400

[12] http://wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=84201

[13] http://pravda.com.ua/news/2010/07/26/5251041 

[14] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1283967350

[15] ttp://obkom.net.ua/news/2010-09-13/1454.shtml

[16] http://gazeta.ua/index.php?id=336003

[17] http://daily.lviv.ua/news/20167, http://ukraine2012.gov.ua/publication/comments/559.html, http://zaxid.net/article/52893/

[18] European commission for democracy through law (Venice commission), Opinion «On video surveillance in public places by public authorities and the protection of human rights», Adopted by the Venice commission at its 70th plenary session (Venice, 16-17 March 2007), http://venice.coe.int/docs/2007/CDL-AD(2007)014-e.asp.

[19] http://radiosvoboda.org/content/article/1813129.html, http://vechirka.ck.ua/dodatok/zdorov%E2%80%99ya/shheplennya-robiti-budemo

[20] http://ua.glavred.info/archive/2009/07/04/152329-7.html

 

 

 Поділитися