пошук  
версія для друку
21.02.2011

Права людини в Україні 2009–2010. VI. Розділ Свобода думки, совісті та релігії

   

[1]

1. Загальний огляд

Церкви та релігійні організації користуються в суспільстві найбільшою довірою населення країни (70-80 %), хоча третина населення не відносить себе до жодної релігії. Це зумовлює багато наслідків. Церква та релігійні організації постійно відігравали та відіграють значну роль у суспільно-політичному житті, а тому політики відносяться до цієї теми з достатньою обережністю. Це пояснює певну стабільність цих відносин протягом останніх 20 років.

З іншої сторони, традиційно в країні співіснують різні конфесії та релігійні організації, котрі, у конкуренції поміж собою, не дають монополізувати вплив однієї релігії чи церкви на державу та суспільство. Це, у свою чергу, не дає можливості досягнути розвитку ситуації, яка вимагає консенсусу від різних релігій щодо важливих питань. З-за відсутності такого консенсусу залишаються невирішеними на законодавчому рівні питання реституції релігійного майна, нового закону про релігійні організації та загалом концепції стосунків держави та релігійних організацій.

На цьому фоні Україна вигідно вирізняється з поміж країн пострадянського табору, забезпечуючи базовий рівень релігійної свободи. Навіть не зважаючи на застарілий та місцями жорсткий закон про свободу совісті та релігійні організації, його недоліки значною мірою згладжуються переважно ліберальною адміністративною практикою органів влади. Хоча, очевидно, що за відсутності чітких правових гарантій релігійної свободи ситуація залишається хиткою та непередбачуваною й значно залежить від державної політики.

Загалом, законодавство захищає цю свободу й установлює багато гарантій щодо її забезпечення. Зокрема, відсутні положення щодо примусової підтримки релігійних організацій, примусового членства в організаціях чи перешкод у зміні релігії, існують положення щодо можливості не працювати на релігійні свята тощо. Відсутня державна релігія чи положення щодо традиційних та нетрадиційних релігій, а також дозволяється існування релігійних громад без державної реєстрації та навіть повідомлення про існування.

Тому цілком логічним було те, що протягом 2009-2010 року ситуація з дотриманням свободи думки, совісті та релігії істотно не змінилася. Хоча цих змін очікували з огляду на відкриту прихильність Президента Януковича та нового уряду до російської православної церкви. Але питання релігійних відносин не займало важливе місце у їхній діяльності протягом року, за винятком фінансування державою будівництва декількох церков УПЦ МП. Так, жодного разу не відбулися засідання консультативного органу при Президенті – Всеукраїнської ради Церков та релігійних організацій, хоча у минулому році вона засідала 5 разів. А новий керівник Держкомнацрелігій був призначений лише 5 липня 2010 року, хоча всі інші посадовці органів виконавчої влади були змінені практично одразу після приходу нового уряду в березні-квітні.

Україна практично нічого не зробила для виконання загальних заходів, які мали бути вжиті внаслідок рішення Європейського суду з прав людини «Свято-Михайлівська парафія проти України» (що ж до індивідуальних заходів, то ця справа була направлена Верховним судом на новий розгляд).[2] Нагадаємо, що в цій справі було визнано низку конкретних недоліків українського законодавства та адміністративної практики: порушення державою принципу нейтральності, порушення права на релігійні об’єднання, непередбачуваність, непослідовність та нечіткість законодавства тощо. Жодного заходу для усунення причин порушення прав, на котрі вказав Європейський суд, здійснено не було, хоча національні суди стали з більшою обережністю розглядати подібні справи, цитуючи це рішення.

Робоча група в Міністерстві юстиції продовжувала працювати над проектами законів про свободу совісті та релігійні організації, а також реституцію релігійного майна. Проте ця робота, що триває вже багато років, так і не була завершена. Президент Янукович дав доручення завершити розробку проекту до 1 грудня 2010 року, що викликало протест з боку Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій.

„Глави конфесій наголосили, що розгляд Парламентом ініціатив по зміні чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» доречний “лише за умови принципової згоди усіх суб’єктів законотворчого процесу про важливість релігійної свободи в Україні, як одного з найбільших надбань нашої держави у сфері забезпечення прав і свобод людини», – було зазначено у зверненні Ради. – “Важливим при цьому є залучення до цього процесу на всіх його етапах представників Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, тобто зацікавлених суб’єктів, думка яких має бути врахована”.[3]

Протягом останніх двох років у парламенті виникали декілька законодавчих ініціатив, що мали на меті обмежити свободу релігій, проте вони не знаходили підтримки навіть на рівні розгляду парламентських комітетів.[4]

Релігійна мережа станом на 1 січня 2010 р. представлена 55 віросповідними напрямками, в межах яких діє 35 184 релігійних організацій (на 719 більше проти минулого року), в тому числі 33 773 релігійних громад, 85 центрів та 265 управлінь, 439 монастирів, 347 місій, 76 братств, 199 духовних навчальних закладів, 12 758 недільних шкіл. Справами Церкви в Україні опікується 30 516 священнослужителів. Зростає видання церковних друкованих засобів масової інформації, нині їх кількість складає 377 одиниць. Для богослужінь релігійні організації використовують 22 787 культових та пристосованих під молитовні споруд. Дослідження темпів зростання кількості церковно-релігійних інституцій свідчить про те, що починаючи з 2000 р. по 2005 р. розширення релігійної мережі набуло усталеного характеру і становило 4, 1-4, 7 % на рік. За підсумками останніх трьох років цей показник зменшився і становить: у 2007 р. – 2, 3 %, у 2008 р. – 1, 8% у 2009 р. – 2, 04 %.[5] Найбільше релігійних організацій на заході країни і найменше – на сході.

Проте за даними Державного комітету статистики станом на 1 січня 2010 року в Єдиному державному реєстрі підприємств, організацій та установ (ЄДРПОУ) є відомості про 22 343 релігійних організацій. Цю різницю можна пояснити тим, що з моменту введення подвійної реєстрації для релігійних організацій декілька років назад уже зареєстровані до цього часу організації мали пройти додаткову реєстрацію в державному реєстраторі та отримати свідоцтво про державну реєстрацію. Але вони цього не роблять з різних міркувань. Ця статистика показує, що 12 841 релігійних організацій ще не пройшли такої подвійної реєстрації.

 

2. Свобода думки, совісті та релігії: право вірити

Залишається проблема регулювання альтернативної служби, щодо якої можна визначити наступні порушення міжнародних стандартів:

  • це право надається тільки за релігійними поглядами і не надається за не релігійними на підставі власних моральних чи політичних переконань особи, наприклад, за пацифістськими поглядами;
  • це право надається тільки членам офіційно зареєстрованих релігійних організацій, хоча відповідно до закону релігійні громади не обов’язково повинні реєструватися;
  • це право надається лише членам релігійних організацій, визначених Постановою Кабінету Міністрів України, що має явно дискримінаційний характер;
  • під час процедури реалізації цього права особа повинна підтвердити належність до певної релігійної організації (необхідність подання довідки про релігійні переконання, можливості перевірки релігійних переконань);
  • строк альтернативної служби є у двічі більшим від загального строку служби, що є явно дискримінаційним положенням.

З огляду на позитивну практику європейських країн, проблемою також є й вибір місця проходження альтернативної служби, що є надто вузьким, .

 

3. Свобода сповідувати релігію чи вірування

3.1. Створення та діяльність релігійних організацій

Колективне сповідування релігії чи вірування без створення юридичної особи (релігійної організації) є значно ускладненим, але дозволеним. Це необхідно практично для будь-якої «культової діяльності»: винайму приміщення, здійснення публічних богослужінь чи запрошення представників іноземних священнослужителів, друку та поширення літератури, а для заміни військового обов’язку на проходження альтернативної служби особа повинна належати до зареєстрованої організації, котра включена в перелік «організацій, учення яких не допускає застосування зброї». На практиці реєстрація є необхідним етапом для групи віруючих, що бажають у будь-який спосіб публічно сповідувати свою віру.

Відповідно до міжнародних стандартів право на створення релігійної організації є невід’ємною частиною загального права на асоціації, а тому різний режим реєстрації об’єднань громадян і релігійних організацій, що діє зараз, навряд чи є необхідним у демократичному суспільстві.

Загалом, можна визначити наступні порушення права на свободу віросповідання при реєстрації релігійних організацій:

  1. Законодавство визначає вичерпний перелік правових форм релігійних організацій з наперед установленою законом системою їхнього управління та структурою. Це є виразним порушенням, як права окремих осіб самим визначати форму власного релігійного об’єднання, так і права на автономію самої релігійної групи, елементом якої є самостійне визначення своєї структури та незалежність в управлінні. Так, наприклад, українське законодавство фактично не дозволяє створення харизматичних релігійних організацій, оскільки за законом вищим органом будь-яких релігійних організацій є загальні збори віруючих, що суперечить настановам багатьох релігій та вірувань. Також, не дозволяється й реєстрація «Церкви» як юридичної особи – реєструється лише виконавчий орган об’єднання релігійних громад.
  2. Наявність подвійної реєстрації: перша реєстрація – здійснюється прискіплива перевірка віровчення (статуту релігійної організації) на відповідність законодавству, друга реєстрація – набуття статусу юридичної особи в загальному порядку, як для всіх підприємств, установ і організацій.
  3. Термін реєстрації є дискримінаційним щодо інших об’єднань і явно невиправданим. Відповідно до закону він становить один місяць, а в деяких випадках цей строк може бути продовжено до 3 місяців. Проте на практиці середній термін реєстрації в кращому випадку триває 3-9 місяців.
  4. Законодавство не визначає чітких підстав відмови в реєстрації або ліквідації релігійної організації. Законодавство також не визначає, наскільки детальною повинна бути відмова в реєстрації, хоча з неї мало би бути чітко зрозуміло, в чому полягає порушення. Також законодавство не визначає, наскільки допустима невідповідність положень статуту релігійної організації українському законодавству: чи це проста текстова розбіжність, чи це істотна розбіжність у цілях і діяльності організації, що на практиці призведе до істотних порушень законодавства.
  5. Законодавство не дозволяє іноземцям, що навіть постійно проживають в країні, засновувати релігійні організації. Це питання особливо актуальне для національних меншин.

Загалом, як зазначає Європейський суд з прав людини у згадуваному вище рішенні проти України, закону про свободу совісті та релігійні організації бракує послідовності та передбачуваності.[6] Також, у цьому рішенні Суд вказав на першу та четверту проблеми з вказаних вище.

У 2009 році Держкомнацрелігій прийняв до розгляду 90 матеріалів на реєстрацію статутів релігійних організацій, змін та доповнень до них. Зареєстровано 44 статути та 44 зміни і доповнення до статутів релігійних організацій.[7] Офіційна інформація щодо відмов у реєстрації релігійних організацій органами влади традиційно не оприлюднюється. Хоча такі випадки непоодинокі.

Засновникам організацій, котрим відмовлено у реєстрації, не пояснюються причини відмови, а орган влади обмежується виключно посиланням на статті закону, що не дає жодної уяви про причини відмови. По суті, така практика суперечить закону, але так відбувається у всіх випадках. Достатньо часто такі відмови насправді не обґрунтовані. Іноді вони ґрунтуються на власних переконаннях працівників органу влади, а не на законі. Окрім того, органи влади систематично порушують строки розгляду поданих на реєстрацію документів.

Окружний адміністративний суд АРК 11 червня 2010 року визнав незаконними дії Республіканського комітету Автономної Республіки Крим у справах релігій в частині відмови зареєструвати статутні документи незалежної мусульманської релігійної громади «Салачик». Орган влади достатньо довго розглядав документи, просив подати зміни до статуту, хоча цієї процедури законом не передбачено. А потім відмовив у реєстрації начебто через те, що «Статут релігійної організації – мусульманської громади «Салачик» не відповідає вимогам Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зокрема в Статуті не зазначено інформацію про віросповідну приналежність громади – напрямок або релігійну течію». Суд визнав, що визначення у статуті того, що громада «віросповідує Іслам відповідно до Корану і Сунни», є достатнім для визначення її релігійної приналежності. Але швидше видається, що це була формальна підстава для відмови у реєстрації.

Достатньо багато проблем при реєстрації нових релігійних організацій чи внесенні змін до статуту існує в Києві, де Київська міська державна адміністрація систематично порушує строки розгляду поданих документів, а також часто необґрунтовано відмовляє у реєстрації.

Уже багато років відмовляють у реєстрації Церкві Саєнтології Києва. Черговий раз громадяни звернулися для реєстрації Церкви у Дніпровському районі м. Києва 28 травня 2009 року. Проте замість рішення про реєстрацію або відмову у реєстрації, КМДА 3 серпня надіслала листа, що немає підстав для розгляду цих документів у зв’язку з прийнятим 23 вересня 2004 року Розпорядженням КМДА № 1774 про відмову реєстрації статуту цієї організації. Такої відповіді законом не передбачено, але це не зупинило КМДА. За позовом засновників організації 4 грудня 2009 року Окружний адміністративний суд міста Києва визнав дії КМДА незаконними та зобов’язав розглянути документи, подані на реєстрацію релігійної організації[8]. У відповідь на це КМДА почала вимагати від засновників заново подати документи на реєстрацію. Очевидно, що всі ці незаконні дії КМДА, завдяки яким громада не може зареєструватися понад 17 місяців, не мають жодного правового обґрунтування. Це швидше виглядає так, що організацію намагаються не зареєструвати за будь-яку ціну та за будь-яких обставин через існування певної неформальної заборони.

Наведемо ще один характерний приклад.

У грудні 2009 року Окружний адміністративний суд міста Києва зобов’язав КМДА розглянути заяву та документи, подані 27 березня 2009 року засновниками релігійної громади «Асоціація Святого Духу за об’єднання світового християнства», та прийняти відповідне рішення в порядку та строки, встановлені Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Раніше у 2007 році громадяни хотіли зареєструвати таку ж громаду в Оболонському районі міста Києва, проте їм було відмовлено. Підставою відмови, як зазначено у рішенні, було те, що діяльність зазначеної релігійної громади не відповідає вимогам статей 3, 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». При цьому конкретної причини не було вказано, що суперечить законодавству. Базуючись на цьому старому рішенні, Листом Головного управління у справах національностей та релігій виконавчого органу Київської міської ради Київської міської державної адміністрації від 30.04.2009 р. №069/9-447 засновників громади було повідомлено про залишення документів (надійшли 24.02.2009 року) щодо реєстрації без розгляду.

3.2. Позитивні обов’язки держави щодо захисту мирного сповідування релігії від нападів інших та захист релігійних меншин

Держава має зобов’язання не тільки щодо необґрунтованого невтручання у свободу віросповідання, але й певні обов’язки щодо вжиття заходів для забезпечення свободи віросповідання. Держава повинна запроваджувати законодавчі та адміністративні заходи для стримування представників інших релігій від нападів чи іншому перешкоджанні мирному сповідуванні релігії чи вірування.

У цьому контексті особливою проблемою є неадекватні дії правоохоронних органів щодо захисту культового майна. Зокрема, залишаються поширеними факти вандалізму. Церкви, синагоги, кладовища та меморіали неодноразово були об’єктами актів вандалізму.

Особливо цікавим став випадок у Харкові, оскільки вандалізм у цьому випадку був санкціонований місцевим судом:

16 листопада 2010 року у Харкові було демонтовано пам’ятну таблицю зі стіни приміщення, колишньої пересильної харківської тюрми, («Тюремний замок» за адресою: Харків, вул. Малиновського, 5 – теперішній підрозділ міліції Ленінського району м. Харкова), де у 1960-х роках перебував блаженної пам’яті архіпастир-страждалець, вісімнадцятилітній в’язень за віру Патріарх УГКЦ Йосип Сліпий, і в 1961 році етапом був відправлений в мордовські табори на подальше заслання. Таблицю демонтували члени громадської організації „Велика Русь”. Вони це зробили, начебто, на виконання рішення Дзержинського районного суду, куди звернулася ця організація з позовом про незаконне встановлення таблиці. Проте організація, що встановлювала таблицю ще у 2005 році стверджує, що всі дозвільні документи були в порядку. Демонтаж відбувся незважаючи на протести представників УГКЦ. 14 грудня було повідомлено, що таблиця буде відновлена за рахунок Львівської міської ради, про що домовився Міський голова Львова та Голова Харківської ОДА.[9] Проте дії представників громадської організації залишилися безкарними. Очевидно, що вони не мали права самостійно руйнувати таблицю, навіть, на виконання рішення суду, оскільки це завдання виключно виконавчої служби. Проте такі дії, безумовно, розпалюють міжрелігійну ворожнечу.

Іншою проблемою є відсутність законодавчих та адміністративних заходів з боку влади щодо зменшення нетолерантних, неправдивих публікацій у ЗМІ щодо релігійних меншин та протидії розпалюванню релігійної ворожнечі.

3.3. Організація й проведення релігійних мирних зібрань

Закон про свободу совісті та релігійні організації всупереч статті 39 Конституції встановлює дозвільний порядок проведення релігійних мирних зібрань. На практиці проведення публічних релігійних мирних заходів стикається із ще більшою кількістю проблем, що базуються на дискримінації, нетолерантності або свавільному тлумаченні законодавства.

У травні-липні 2010 року в парламенті розглядався проекту закону про свободу мирних зібрань (проект № 2450). Автори проекту з незрозумілих причини вилучили з дії цього закону мирні збори, що проводяться релігійними організаціями. Це викликало протест з боку правозахисних організацій та Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій[10]. Розгляд цього проекту був зрештою перенесений на осінь 2010 року з метою до цього часу отримати висновки Венеціанської комісії Ради Європи й підготувати проект до другого читання з їх урахуванням.

3.4. Права іноземців та осіб без громадянства

Законодавство й надалі значно обмежує свободу віросповідання для іноземців та осіб без громадянства. Це проявляється в неможливості засновувати релігійні організації та обмеженні вести проповідницьку чи іншу релігійну діяльність. При цьому такі обмеження стосуються навіть осіб, котрі постійно проживають в Україні. Вести проповідницьку діяльність іноземцям можливо виключно за офіційним запрошенням зареєстрованої релігійної організації (хоча їхня реєстрація не є обов’язковою) та дозволом органів державної влади в справах релігій.

Відсутність дозволу тягне за собою адміністративну відповідальність для іноземців (штраф), а для релігійних організацій – попередження і в подальшому можливий примусовий розпуск.

Так, за релігійною візою Україну в 2009 році відвідало 8070 іноземців, що у порівнянні з 2008 р. більше на 225 осіб. Держкомнацрелігій було надано офіційні погодження для 3607 іноземних громадян на релігійну та іншу канонічну діяльність, відповідними структурними підрозділами обласних та міських держадміністрацій – для 4464, у тому числі 2542 громадянам США, Ізраїлю – 1705, Польщі – 935, країн Азії – 403, Африки – 292, ФРН – 298, Туреччини – 155, інших країн – 1055. Офіційна інформація щодо кількості відмов відсутня. Зафіксовано 7 порушень чинного законодавства про свободу совісті, скоєних іноземними громадянами, що перебували в Україні (Вінницька (4), Львівська (3) області).[11]

 

4. Держава та релігійні організації: принцип неототожнення та нейтральності

Конституційний принцип неототожнення походить з принципу плюралізму думок і означає неможливість ототожнення держави та релігії.[12] Принцип нейтральності вимагає від держави неупередженості до існуючих релігій чи вірувань. Цей принцип тісно пов’язаний з принципом неототожнення і є фактично наслідком відокремлення держави від релігійних організацій. Одним з ключових підходів при оцінці дій органів влади із цієї точки зору є дотримання принципів недискримінації, неупередженості та рівного ставлення до усіх релігійних організацій. При цьому державна підтримка певних церков не є порушенням цих принципів, допоки вона не встановлює загальнообов’язкові правила для всіх людей надавати таку підтримку чи виявляти свою прихильність до цієї релігійної організації.

Дотримання цих принципів є однією з найбільших проблем в адміністративній практиці органів влади, котра часто ґрунтується на підтримці домінуючих у цій місцевості релігій та дискримінації релігійних меншин. Насамперед це пов’язано з тим, що органи влади, борючись за підтримку електорату, завжди традиційно висловлюють своє прихильне ставлення до домінуючих релігій. Очевидно, що таке патронування неформально дає зрозуміти, що ці домінуючі релігійні організації мають більше прав.

Це яскраво відображається на прикладах вирішення майнових питань, зокрема, виділенні земельних ділянок під будівництво культових споруд чи поверненні конфіскованого радянською владою культового майна. При вирішенні таких питань, ця прихильність набуває практичного втілення. Позитивні рішення із цих питань, за незначними винятками, отримують виключно домінуючі релігійні організації. Слід зазначити, що в цьому контексті домінуючими є релігійні організації, що мають найбільше поширення на певній території (області). При цьому в кожній області таке домінування мають різні релігійні організації, зазвичай, УПЦ-МП чи УПЦ-КП.

За даними Держкомнацрелігій, за допомогою органів місцевої виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та залучення позабюджетних коштів впродовж 1992-2009 рр. збудовано 5672 культові споруди, із яких 251 (4, 4 %) у 2009 р. Провідними релігійними організаціями впродовж року збудовано: УПЦ-МП– 127, УГКЦ – 63, УПЦ-КП – 54, ВСО ЄХБ – 8, Союзом церков ХВЄП – 10, УАПЦ – 3, РКЦ – 2 культових приміщення. В стадії будівництва знаходиться ще 2398 об’єктів.[13] Окрім того, що сама по собі така підтримка є сумнівною з огляду на чинне законодавство, одразу кидається у вічі той факт, що практично вся ця допомога стосується домінуючих у цій місцевості релігійних організацій.

Так, наприклад, на початку грудня 2010 року Депутати Київради виділили 11 млн. гривень на будівництво Свято-Воскресенського кафедрального собору УПЦ (МП). Це комплекс на 22 тис. кв. м, в якому, окрім собору на 5 тис. парафіян, проектувальники запланували резиденцію митрополита, численні офіси, гімназію, духовно-просвітницький центр, готель для паломників, телестудію, конференц-зал на 1 тис. осіб, спорткомплекс і підземний паркінг на 126 місць. Попередньо в УПЦ повідомляли, що це буде найвищий в Європі собор — 120 м.[14]

А 8 вересня 2010 року Кабмін видав розпорядження, згідно з яким "для проведення археологічних досліджень та музеєфікації залишків фундаментів Десятинної церкви" виділяються бюджетні кошти на суму 13 мільйонів 400 тисяч гривень". "Коли керівники археологічної експедиції почали дізнаватися, що мається на увазі під "музеєфікацією", на яку виділено гроші, то з’ясувалося, що мається на увазі закладення підмурку для церкви Московського Патріархату: бетонні палі та бетонна плита на них”, - заявила ініціативна група археологів.[15] Тобто, фактично гроші було виділено на будівництво храму УПЦ МП на місці пам’ятки архітектури, тобто через знищення останньої.

Ще раніше, Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2010 року було виділено зі стабілізаційного фонду Державного бюджету 1, 4 млн грн на добудову кафедрального Свято-Андріївського собору Новокаховської єпархії УПЦ МП та 3 млн. грн. на будівництво Соборного храму Божої Матері (УПЦ) в місті Курахово Донецької області. Проте, як виявили журналісти, останній вже був збудований та освячений у 2005 році.[16]

Наведемо декілька прикладів щодо виділення земельних ділянок під будівництво культових споруд чи вирішення майнових питань:

  • Сумська міськрада у грудні 2009 року не дала дозволу на розробку проекту землевідведення ділянки під будівництво храму Української Греко-Католицької Церкви. Згідно з проектом рішення, під храм виділялося 1, 19 га землі на вулиці Краснозвєздінской (сквер КРЗ). Однак «за» проголосувало лише 5 депутатів. За повідомленням департаменту інформації УГКЦ, питання про виділення землі греко-католикам не можуть вирішити вже кілька років. У той же час відразу два храми в Сумах отримали в постійне користування земельні ділянки, на яких вони знаходяться. Як йдеться у повідомленні, Церква євангельських християн-баптистів «Світло Євангелії» отримала 23 сотки на вул. Покровська, 5. А Троїцька громада Сумської єпархії УПЦ-МП — 60 соток землі під Троїцьким собором.[17]
  • На засіданні, яке відбулося 23 вересня 2010 року, депутати Сімферопольської міської ради ухвалили рішення про відмову виділити земельну ділянку для будівництва в місті собору УПЦ-КП. Попередньо представники УПЦ-КП зверталися до міськради з проханням виділити для собору ділянку, площею 0, 49 га на вулиці Київській, поблизу української гімназії. Під час обговорення між голосуваннями депутати від блоку «За Януковича» та Наталії Вітренко висловились за відмову у видачі землі, аргументуючи свою позицію тим, що «Київський Патріархат винен у підтримці бандерівців та розколі православ’я». Перед голосуванням мер міста звернувся до депутатів з такими словами: «Якщо будь-яка церква, будь-яка мечеть, собор або храм працюють, значить, там є люди, які приходять туди здійснювати обряди. У нас є і адвентисти сьомого дня, і мормони, й інші громади. Навіть тим, які заборонені в більшості країн, ви видавали землю для будівництва культових споруд. Давайте приймати рішення голосуванням». Проте сам мер участі в голосуванні з цього питання не брав. На цьому ж засіданні депутати Сімферопольської міськради відмовили релігійній громада Апостольської християнської церкви України «Слово життя» в узгодженні місця під будівництво культового приміщення на проспекті Перемоги у зв’язку з наявністю попередньо прийнятого рішення щодо цього питання.[18]
  • Конфлікт виник і навколо можливого будівництва храму УГКЦ в Одесі, чого місцева громада добивається вже багато років. Після низки відмов та зволікань влада висунула вимогу провести громадські слухання щодо містобудівного обґрунтування розташування храму УГКЦ в Одесі на вул. Старопортофранківській (Прохорівський сквер). Громадське обговорення містобудівного обґрунтування було призначене на 4 вересня. Та на прохання Одесько-Кримського Екзархату Української Греко-Католицької Церкви його скасували та перенесли на невизначений термін. Містобудівне обґрунтування розміщення храму УГКЦ розроблене на підставі рішення виконкому Одеської міськради від 24 червня 2009 року. Документ погоджений органами земельних ресурсів, природоохоронними, протипожежними і санітарно-епідеміологічними органами, органами містобудування, архітектури і охорони культурної спадщини. 22 липня 2010 року отриманий позитивний експертний висновок містобудівної документації управління архітектури і містобудівної політики Одеської облдержадміністрації. За законом, немає необхідності проводити громадські слухання при будівництві культових споруд. Так, без жодного громадського обговорення на прохання Митрополита Одеського і Ізмаїльського УПЦ-МП Агафангела (Савіна), виконавчий комітет Одеської міської ради дав дозвіл на будівництво храму УПЦ-МП в центрі міста. Новий храм святителя Луки площею 12х12 м з’явиться на території міської лікарні № 3, розташованої за адресою Лідерсовський бульвар, 11. А 30 серпня 2010 року за клопотанням митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела, який є депутатом Одеської обласної ради від Партії регіонів, на засіданні комісій Одеської обласної ради було ухвалено також рішення про передачу у власність Одеської єпархії УПЦ комплексу будівель по вул. академіка Воробйова, 2 для зведення храму на честь святого праведного Йоанна Кронштадтського.[19] Одеська єпархія УПЦ МП 1 вересня опублікувала офіційну заяву щодо можливості будівництва греко-католицького храму в Одесі. «В Одесі, переважна більшість жителів якої є віруючими Української Православної Церкви, проживає така мала кількість греко-католиків, що немає жодної необхідності в будівництві не лише собору, але навіть і молитовного будинку для уніатів», — заявив митрополит Одеський та Ізмаїльський УПЦ Агафангел (Савін). У заяві наголошується, що митрополит Одеський УПЦ та духовенство Одеської єпархії вважають недоцільними і вкрай небезпечними зведення культового об’єкту «уніатів в столиці нашого краю».
  • Громада УГКЦ м. Ялти вже протягом 18 років не може отримати земельну ділянку для будівництва свого храму, хоча вся документація готова.
  • Лише в судовому порядку відстояла своє право на культову споруду римо-католицька парафія св. Йосипа в Дніпропетровську. 12 жовтня 2010 року громада нарешті отримала свідоцтво на право власності на храм та технічний паспорт. Таким чином, завершилася 12-річна боротьба за храм, що був збудований їхніми одновірцями в другій половині ХIХ ст. З 1998 року рішенням Дніпропетровської обласної ради храм св. Йосипа м. Дніпропетровська був незаконно переданий у приватну власність. З 2006 року на нього претендувала корпорація «Dugsbery, Inc.», яка, за словами віруючих та ЗМІ, своєю діяльністю систематично знищувала культову споруду. Лише у листопаді 2009 року рішенням Вищого господарського суду України було підтверджено право власності громади і лише через рік з-за різних юридичних перепон вдалося виконати рішення суду.[20]

Цих прикладів є значно більше. Таким чином, відповідно до складеної практики практично немає шансів отримати земельну ділянку для будівництва культової споруди у громад не православних або там, де є велике домінування однієї з конфесій.

Інша група проблем виникає, коли місцева державна адміністрація починає підтримувати в релігійному конфлікті одну зі сторін конфлікту. Релігійні конфлікти часто виникають при переході громади з однієї Церкви до іншої. У деяких випадках це є рішенням самої громади, а у деяких такі рішення приймають керівники громади, коли їх звільняє громада, до прикладу, за бездіяльність, а вони з-за цього хочуть перевести громаду до іншої Церкви, щоби там утримати свою владу. Ситуація зазвичай ускладнюється, якщо громада володіє культовою будівлею. У цій ситуації позиція органів влади дуже важлива, оскільки саме вони можуть зареєструвати або відмовити у реєстрації змін до статуту та керівних органів громади, а також видати нове свідоцтво на право власності храмом. Наведемо характерний приклад:

Київський апеляційний суд 6 квітня 2010 року визнав незаконними рішення Черкаської обласної адміністрації про скасування реєстрації громади Вознесіння Господнього в Каневі (Костянець) та передачу збудованого громадою УАПЦ храму новоствореній парафії УПЦ- КП. Судовий процес тривав впродовж 2 років. Конфлікт довкола храму розпочався тоді, коли за бездіяльність і фінансові зловживання парафіяни звільнили настоятеля громади о. Володимира Цянця. Після цього священик організував реєстрацію альтернативної громади УПЦ-КП й захоплення храму. У той час священика прийняли до клиру Черкаської єпархії УПЦ-КП. У Харківсько-Полтавській єпархії УАПЦ наголошували, що перереєстрацію статуту громади здійснив на початку 2008 р. начальник Черкаського обласного управління в справах національностей і релігій Євген Савісько, який раніше працював секретарем єпископа УПЦ-КП. Невдовзі суд відновив громаду УАПЦ у її правах на храм.[21]

Також проблема нейтральності органів влади проявляється при встановленні почергового користування культовими спорудами. Хоча слід відзначити, що таких конфліктів стає дедалі менше.

Залишається невирішеною проблема повернення націоналізованого радянською владою культового майна.

 

5. Право батьків на релігійну освіту дітей та принцип нейтральності держави

Останні два роки відзначилися продовженням впровадження навчання християнської релігії в загальноосвітніх державних школах. Це здійснюється за фактом і без належної правової бази. Такі дії обґрунтовуються необхідністю духовного та морального виховання учнів.

Відповідно до міжнародних стандартів релігійна освіта в школах та вищих учбових закладах може запроваджуватися, проте відповідні курси мають бути однаковими й побудованими на принципах об’єктивності, недискримінації та безсторонності. Тому такі курси не можуть включати вивчення настанов лише однієї релігії чи вірування. Держава повинна поважати право батьків на релігійне виховання своїх дітей.[22]

У цілому в країні у різних регіонах відбувається впровадження предметів «Християнська етика», «Основи християнської етики», «Основи ісламської культури», «Етика: духовні засади», «Християнська етика в українській культурі» та інших предметів духовно-морального спрямування з різною мірою зацікавлення з боку батьків, учнів та громадськості, глибини та якості викладання предметів і підготовки кадрів.

На сьогодні такі предмети частіше впроваджуються як факультативні і за бажанням батьків, що відповідає міжнародним стандартам. Проте так відбувається не в усіх містах.

На заході країни існує чітка тенденція до впровадження обов’язкового навчання виключно християнським релігіям. Практично всі підручники з цього питання є односторонніми і не відповідають загаданому вище принципу безсторонності.

Крім того, практично по всій країні бракує вчителів цього предмету.

Слід зазначити, що президентський указ від 2005 року про запровадження в навчальні програми державних шкіл курсу «Етика віри» суттєвих результатів на дав.

Ще у 2008 році при Міністерстві освіти та науки була створена Громадська рада з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями.[23] У 2009 році Громадською радою ініційовано включення предметів духовно-морального спрямування до переліку предметів, з яких проводяться олімпіади та конкурси, а саме запровадження конкурсу «Вчитель року» для вчителів з «Християнської етики» та олімпіаду «Юні знавці Біблії».[24] А 24 лютого 2010 року Громадська рада схвалила програму духовно-морального виховання дітей дошкільного віку, яка буде викладатися за згодою батьків. 

Громадська рада у 2010 році також розглянула питання про шляхи більш ширшого запровадження предметів духовно-морального спрямування, а саме «Основ християнської етики», за участі обласних та міських управлінь освіти. На засіданні було зазначено, що на сьогодні викладання цього предмету здійснюється лише у 30% шкіл України, найменше – у Луганській, Харківській, Полтавській, Сумській та кількох інших областях.[25]

З 2005 року при МОН діє Комісія щодо підготовки концепції факультативних курсів з етики віри, релігієзнавства й інших морально-етичних курсів. 6 вересня 2010 року Міністерство освіти і науки України ухвалило рішення рекомендувати для використання у загальноосвітніх навчальних закладах навчальну програму з курсу «Основи християнської етики» для 1-4 та 7-11 класів.[26] Курс не містить релігійних обрядів, проте не відповідає згаданим міжнародним стандартам. Він містить вивчення християнських релігійних джерел та фактично виключно християнства. Він не містить навіть згадки про інші релігії чи альтернативні думки щодо релігії. Одним із основних форм і методів заохочення учнів на уроках християнської етики є оцінювання. Об’єктом оцінювання є отримані учнями на уроці знання. Для оцінювання учнів учителем використовуються оцінювальні твердження та поурочний бал за встановленою 12-бальною системою. У школах, де предмет «Християнська етика» є факультативом, використовуються оцінки «зараховано», «не зараховано».

Паралельно МОН проводить експерименти на базі навчальних закладів з «Виховання духовності, національної свідомості особистості на засадах християнської моралі та національних цінностей українського народу».

Наприклад, такий експеримент проходив з 2006 по 2008 роки на базі Рогатинської гімназії імені Володимира Великого Івано-Франківської області. У рамках експерименту було випущено Щоденник, котрий серед іншого містить:

  • «Молитви перед навчанням і після навчання;
  • Подячна молитва «Знов прийшов до Тебе, Господи…»;
  • Рецепт від гріха;
  • Як сказати «Ні» спокусі;
  • Сім способів прихилити до себе людей…».

Крім того, в рамках експерименту вчителі відбули прощу в Унівській Святоуспенській лаврі, гімназисти випустили стіннівки «Пізнай себе через християнські чесноти» тощо.

Основними формами навчання під час експерименту були: читання Святого Письма, слухання духовної музики, спів, малювання, поезія, конкурси, вікторини, кросворди, дискусії, інсценізації, ознайомлення з основами іконографії, олімпіади.

Попри можливі позитивні сторони подібних експериментів, очевидно, що не всі його сторони узгоджуються зі стандартами прав людини. Хотілося, щоб одним із принципів його проведення було дотримання прав людини та основоположних свобод.

Відповідно до соціологічного дослідження, проведеного в 2010 році, населення підтримує появу в школах уроку «Основи православної культури та інших релігій». Запровадження в школах такого курсу (якщо на те буде згода місцевих громад) підтримують 67% опитаних. 16, 4% виступають проти. Майже стільки ж – не визначилися.[27]

 6. Рекомендації

  1. Слід привести українське законодавство у відповідність до вимог статтей 9 та 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у світлі судової практики Європейського суду з прав людини. При цьому доцільно використовувати Керівні принципи для аналізу законодавства стосовно релігії чи віри, схвалені Парламентською асамблеєю ОБСЄ та Венеціанською комісією у 2004 році.[28] Зокрема, при розробці змін до законодавства необхідно:
  2. Перенести акцент з перевірки організації при реєстрації на моніторинг їхньої діяльності: відповідно скоротити та спростити реєстрацію релігійних організацій, прирівнявши їх процедуру принаймні до реєстрації об’єднань громадян.
  3. Усунути дискримінацію при реєстрації статутів релігійних громад та чітко визначити підстави відмови в реєстрації або скасування реєстрації статутів релігійних організацій.
  4. Усунути із законодавства положення, якими нав’язується структура та порядок управління релігійною організацією. Ці питання повинні регулюватися виключно статутом організації.
  5. Скасувати дозвільний порядок проведення релігійних мирних зібрань.
  6. Скасувати обмеження щодо релігійної діяльності іноземців та осіб без громадянства, включно з наданням таким особам, що постійно проживають в Україні, права засновувати релігійні організації.
  7. Державні органи не повинні втручатися у внутрішньоцерковні справи, а повинні чітко дотримуватися принципу нейтральності, зокрема, щодо захисту однієї зі сторін у внутрішньоцерковному конфлікті тощо.
  8. Слід запровадити дієві механізми запобігання дискримінації за релігійною ознакою, особливо в кримінально-виконавчій системі, соціальній сфері та сфері трудових відносин. Також необхідно доопрацювати законодавство щодо оподаткування релігійних організацій з метою усунення дискримінації організацій, що не належать до християнського віровчення (наприклад, щодо оподаткування ПДВ, визначення поняття «культові послуги» тощо).
  9. Правоохоронні органи повинні продовжити швидко та належно реагувати на випадки розпалювання релігійної ворожнечі, вандалізму.
  10. З метою усунення дискримінаційної адміністративної практики та конфліктів між церквами необхідно прийняти чіткі правові норми щодо підстав, порядку та термінів повернення культового майна церков. Також доцільно розробити детальний план повернення культового майна з визначенням цих процедур у часі щодо кожного об’єкту. У разі неможливості повернення такого майна передбачити надання певної компенсації, зокрема, на будівлю нових культових споруд чи надання земельних ділянок.
  11. Місцевим органам влади слід переглянути прийняті ними правові акти, що встановлюють дискримінаційні положення, а також додаткові, непередбачені законом обмеження права на свободу віросповідання при проведенні мирних зібрань, оренди приміщень, виділенні земельних ділянок та поверненні культових споруд. Слід чітко законодавчо визначити загальні принципи виділення земельних ділянок під будівництво культових споруд.
  12. Релігійна освіта в школах та вищих учбових закладах може запроваджуватися, проте відповідні курси повинні бути однаковими й побудовані на принципах об’єктивності, недискримінації та безсторонності. Тому такі курси не можуть включати вивчення настанов лише однієї релігії чи вірування. Введення такої освіти має відповідати стандартам ОБСЄ та Ради Європи, зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини.

=========

[1] Підготовлено Володимиром Яворським, виконавчим директором УГСПЛ.

[2] Рішення Європейського суду з прав людини в справі Свято-Михайлівська парафія проти України від 14 вересня 2007 року. У цій справі Київська міська державна адміністрація відмовила в реєстрації змін до статуту Свято-Михайлівської парафії, котрими передбачалась зміна канонічної підпорядкованості громади від Московського Патріархату до Київського Патріархату. Дивіться також один з аналізів цього рішення: Непомічене судове рішення // Релігійно-інформаційна служба України. http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/article;20048/, 10.01.2008.

[3] Див. більше на сайті Інституту релігійної свободи: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=740%3A1&catid=34%3Aua&Itemid=61&lang=uk.

[4] Див. наприклад, проект закону народних депутатів Ігоря Рибакова (позафракційний) та Владислава Лук’янова (Партія регіонів) «Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”« щодо заборони діяльності тоталітарних релігійних сект (реєстр. №5473 від 24.12.2009 р.), котрий після негативної критики вже через місяць був відкликаний авторами. Пізніше знову з’явився проект про заборону релігійних сект (№6493 від 7 червня 2010 року, народний депутат з Фракції БЮТ Бірюк Л.В.), щодо якого див. тут: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=676%3A1&catid=34%3Aua&Itemid=61&lang=uk.

[5] Інформаційний звіт Державного комітету України у справах національностей та релігій «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні» (Короткий виклад), 24 березня 2010,  Прес-служба Держкомнацрелігій, http://www.scnm.gov.ua/control/.

[6] Див. параграфи 130-131 рішення Європейського суду з прав людини в справі Свято-Михайлівська парафія проти Українивід 14 вересня 2007 року.

[7] нформаційний звіт Державного комітету України у справах національностей та релігій «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні» (Короткий виклад), 24 березня 2010,  Прес-служба Держкомнацрелігій, http://www.scnm.gov.ua/control/

[8] Див. Рішення тут: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8029123.

[9] Див. більше: Вандалізм у Харкові, http://kharkiv.dyvy.info/reports/814-2010-11-16-11-17-53; Харьковский суд стал на сторону вандалов, http://www.glavnoe.ua/news/n62802; Садовый договорился с Добкиным о восстановлении мемориальной доски И.Слипому, http://glavnoe.ua/news/n64811 

[10] Див. більше тут: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/auccro/36227/

[11] Інформаційний звіт Державного комітету України у справах національностей та релігій «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні» (Короткий виклад), 24 березня 2010,  Прес-служба Держкомнацрелігій, http://www.scnm.gov.ua/control/

[12] Більше про це див., наприклад, «Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції». – К.: Реферат, 2006. – стор. 392-393.

[13] Інформаційний звіт Державного комітету України у справах національностей та релігій «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні» (Короткий виклад), 24 березня 2010,  Прес-служба Держкомнацрелігій, http://www.scnm.gov.ua/control/

[14] Див. більше: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/church_state_relations/39461/ та http://www.ukrvideo.com/ukraine/n/kiyivska_vlada_vidilila_11_mln_grn_na_budivnitstvo_hramu/.

[15] Див. заяву археологів тут: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/protests/38919/.

[16] Див. Постанову Кабміну від 14 червня 2010 року тут: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=472-2010-%EF&p=1292343051628427, а також щодо журналістського розслідування: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/church_state_relations/37654/.

[17] Див.http://www.ugcc.org.ua/news_single.0.html?&tx_ttnews[pS]=1255249199&tx_ttnews[tt_news]=1970&tx_ttnews[backPid]=1&cHash=ff9c3e9852

[18] Повідомлення РІСУ: http://risu.org.ua/article_blog_code.php?id=38057&name=land_and_property_problems&_lang=ua&.

[19] Див. тут: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/church_state_relations/37722/.

[20] Див. більш докладно тут: http://catholic-dp.org.ua.

[21] Апеляційний суд столиці підтвердив законність повернення УАПЦ храму в Каневі, 9 квітня 2010, РІСУ, http://risu.org.ua/article_blog_code.php?id=35156&name=temples_church_property&_lang=ua&.

[22] Див. про це докладніше: Toledo guiding principles on teaching about religions and beliefs in public schools, prepared by the ODIHR advisory council of experts on freedom of religion or belief, OSCE 2007.

[23] Наказ МОН від 20 жовтня 2008 року N 941.

[24] Більше про Громадську раду дивіться тут: http://risu.org.ua/article_blog_code.php?id=33417&name=church_and_school&_lang=ua&.

[25] Див. більше про це засідання тут: http://risu.org.ua/article_blog_code.php?id=34541&name=church_and_school&_lang=ua&.

[26] Повний текст програми доступний тут: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=713%3A1&catid=38%3Apub&Itemid=65&lang=uk.

[27] Дослідження було проведено в період з 13 по 22 квітня 2010 методом особистого інтерв’ю в 24 областях України та АР Крим. Респонденти відбиралися за квотною вибіркою, що репрезентує доросле населення країни за місцем проживання (область), статтю і віком. Обсяг вибіркової сукупності склав 2076 чоловік. Очікувана середня помилка вибірки становить 2, 2%. Урок «Основи православної культури» в якості експерименту зараз запроваджується у російських школах. http://risu.org.ua/article_blog_code.php?id=36029&name=social_questioning&_lang=ua&.

[28] Свобода релігії та віросповідання в Україні в контексті дотримання європейських стандартів / За ред. Володимира Яворського/ УГСПЛ, МГО Центр правових та політичних досліджень «СІМ». Харків: Фоліо, 2005. Доступно в Інтернеті на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1137518398

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори