пошук  
версія для друку
22.02.2011

Права людини в Україні 2009–2010. XV. Соціально-економічні права

   

[1]

1. Загальний огляд

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визначає, що ідеал вільної людської особистості може бути здійснено лише за умов, коли кожен зможе користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само як і своїми громадянськими і політичними правами.

Україна, на жаль, є ще дуже далекою від створення таких умов, за яких кожен міг би в повній мірі реалізувати свої соціально-економічні права. Європейські стандарти у сфері забезпечення соціально-економічних прав покищо залишаються недосяжними для України.

Останні два роки якість життя більшості людей в Україні знизилась. Це пов’язано із багатьма чинниками, зокрема, зниженням реальних доходів населення, і збільшенням цін та тарифів на продукти харчування, а також транспортні і житлово-комунальні послуги. І хоча державою вживалися для подолання цих явищ певні заходи, однак вони не були системними і ефективними.

Так, вдосконалення державою системи надання субсидій на житлово-комунальні послуги соціально вразливим верствам населення через ряд як формальних, так і суб’єктивних чинників поки що не стало ефективною відповіддю на значне  підвищення тарифів у цій сфері.

Продовжує існувати проблема із адекватністю встановленого рівня прожиткового мінімуму, відповідністю його мінімальним умовам, потрібним для виживання людини. До сьогодні цей базовий показник для всієї системи соціального забезпечення розраховується на основі норм споживчого кошика (переліку продуктів харчування, товарів та послуг), який було затверджено ще у 2000 році.

Також в Україні продовжує застосовуватись такий показник, як «рівень забезпечення прожиткового мінімуму», який суперечить українському законодавству і протиправно обмежує рівень соціальної допомоги. Використання цього «сурогатного» показника відображає неспроможність держави реалізувати базові соціальні стандарти і забезпечити зростання життєвого рівня населення.

Право на достатнє житлове забезпечення не здійснюється на належному рівні, оскільки держава протягом багатьох років не спроможна забезпечити житлом найбільш вразливі категорії населення. На сьогодні більше 1, 3 млн. людей стоять на квартирному обліку, але мають примарні шанси коли-небудь отримати житло.

Система соціального забезпечення в Україні є неефективною, зокрема, внаслідок декларативності багатьох встановлених законодавством пільг, безсистемності їх встановлення, а також у багатьох випадках відсутності їх повного бюджетного фінансування.  Також необхідно відзначити відсутність поділу між правовими нормами, які встановлюють соціальні гарантії, і нормами, які затверджують привілеї. Результатом є фактична неможливість здійснення ефективного  державного регулювання у цій сфері.

Реформування пенсійної системи вже багато років є одним із найбільш актуальних  аспектів у забезпеченні гарантій соціального захисту осіб похилого віку. Певна діяльність здійснюється у цій сфері постійно, але на жаль, вона до сьогодні не привела до здійснення конкретних кроків щодо затвердження необхідних законодавчих і організаційних змін. Зокрема, впровадження накопичувального рівня у пенсійній системі в черговий раз відкладено.

 

2. Право на достатній життєвий рівень

2.1. Гарантії права на достатній життєвий рівень

Глобальна фінансово-економічна криза в поєднанні з внутрішніми політико-правовими суперечностями, падінням економіки, збільшенням цін призвели до зниження рівня життя громадян України.

Звісно, бідність не є суто українською проблемою, а має глобальний характер (за даними міжнародних експертів, близько чверті всього населення планети тягне жебрацьке існування). Але бідність в Україні має такі специфічні особливості:

– низький рівень життя населення в цілому;

– надмірне соціальне та майнове розшарування;

– розповсюдженість бідності серед працюючого населення;

– висока питома вага людей, що вважають себе бідними.

Упродовж останніх років в Україні були розроблені та впроваджені певні заходи щодо подолання та попередження бідності населення. Про це свідчить ціла низка нормативно-правових документів, прийнятих Верховною Радою України та Кабінетом міністрів  України. Одним із них є довгострокова (до 2010 року) Стратегія подолання бідності (затверджена Указом Президента України від 15.08.2001 р. № 637), яка визначає основні напрямки політики боротьби з бідністю шляхом:

– створення економічно-правових умов для збільшення доходів населення;

– підвищення економічної активності працюючих громадян;

– підвищення ефективності соціальної підтримки шляхом реформування системи соціального захисту.[2]

Аналіз даних оцінки бідності населення в Україні, який був проведений Радою національної безпеки і оборони України щодо стану виконання Стратегії подолання бідності та подальших заходів боротьби із бідністю на період з 2001 по 2009 рр. свідчать про те, що ціла низка питань залишаються невирішеними. Кількісні показники моніторингу бідності доводять, що Україна належить до країн зі стабільно високим рівнем бідності. Так, за станом на 2008 р. рівень бідності в Україні складав 27, 0 %, що на 11, 0 % вище, ніж у країнах ЄС (10.0-16.0 %). Показник глибини бідності за 2008 р. зріс на 0, 3 % і становив 23, 4 %.  Про те, що стратегія подолання бідності не реалізується і у 2009-2010 роках, заявляв також Президент України Віктор Янукович.[3]

Високі показники бідності в Україні супроводжуються посиленням регіональної неоднорідності цього соціально-економічного явища, що підтверджується дослідженнями Міжнародної організації праці. Так, рівень бідності на Львівщині – 38%, [4] високим також цей рівень є в Криму.[5]

Проблема бідності населення в Україні набуває ще більшої гостроти в умовах фінансово-економічної кризи, яка суттєво вплинула на соціально-економічний стан України. Економічні негаразди неминуче призводять до зниження розміру заробітної плати, зростання заборгованостей із її виплати, зростання утриманців за рахунок звільнених та безробітних тощо, що веде до зниження рівня доходів населення та зростання частки бідних.

Це підтверджують дані опитування, проведеного Центром Разумкова, відповідно до якого  83, 2% українців вважають, що їх зачепила економічна криза. Лише 13, 2% опитаних соціологами сказали, що криза їх не зачепила, 3, 6% не змогли відповісти на це питання.

За цим же дослідженням головним проявом кризи для українців стало зростання цін і тарифів. Його вплив відчули 82, 3% респондентів. 53, 9% опитаних зазначили, що знизився рівень їхніх доходів, 52, 5% стали менш упевненими в завтрашньому дні, 47, 3% констатували погіршення якості харчування, яке може дозволити їхня родина, 21, 4% заявили, що їм затримують зарплати або пенсії.[6]

Усе вищезазначене свідчить про актуальність та гостроту проблеми бідності, офіційним визнанням чого є Указ Президента України «Про невідкладні заходи з подолання бідності» за № 274/2010 від 26.02.2010 р.

На виконання цього Указу розроблено проект Закону України «Про затвердження Загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010–2015 роки».

Метою цієї Програми є створення системи дій, спрямованих на зниження рівня бідності, подолання хронічної бідності, бідності серед працюючих та сімей з дітьми, особливо багатодітних сімей.

Одним із основних напрямів Програми є відновлення та стимулювання економічного зростання. Основними завданнями у цьому напрямі визначено: запровадження нових механізмів відновлення виробництва; стимулювання економічного зростання та соціального прогресу; створення умов для забезпечення стабільного розвитку галузей промисловості. Ці аспекти мають важливе значення для вирішення проблем бідності, адже ефективно впливати на бідність можна тільки на основі економічного зростання.

Водночас потрібно зазначити, що і загальний економічний ріст автоматично не приведе до зниження рівня бідності, що підтверджується результатами попередніх років економічного зростання української економіки і невідповідної цьому зростанню динаміки основних показників бідності. Як показує досвід інших країн, нікому не вдається вирішити проблему бідності без адекватних заходів і реформ в області відносин розподілу, без обґрунтованої політики у соціально-трудовій сфері.

Вирішення проблеми бідності в Україні потребує розробки системи комплексних науково-обґрунтованих заходів, які повинні враховувати профіль, специфіку та особливості формування та поширення бідності, причини її виникнення.[7]

На думку багатьох експертів, головна проблема полягає навіть не у кількості бідних. Останнє соціологічне опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова показує, що за рівнем доходів до середнього класу себе віднесли трохи більше половини опитаних, а 31% – назвали себе бідними.[8] А основною проблемою є збільшення розриву між бідними й багатими.

Звісно, знайти реальні цифри про зарплати та премії наших високопосадовців чи керівників вітчизняних компаній і банків фактично неможливо. За скандальними даними, які періодично з’являються у пресі, можна зробити хіба опосередкований аналіз. Тим більше, суми хабарів, які беруть не лише чиновники, навіть приблизно не підрахуєш. Проте нині майже ніхто не сперечається із тим, що такий розрив існує.

 А щодо розриву між багатими і бідними, то можна пригадати події 2005 року. Тоді, згідно із постановою Кабінету міністрів України, рівень оплати праці високопосадовців та звичайних працівників бюджетних установ був миттєво збільшений чи не удесятеро. Відтоді міністри почали отримувати із різними нарахуваннями майже по 15 тисяч гривень. Рівень оплати праці прем’єра та Президента перетнув позначку у 20 тисяч. Приблизно стільки ж отримують і депутати. І це без урахування багатотисячних виплат – щорічних і при виході на пенсію.[9]

При цьому основні соціальні стандарти та нормативи, такі, як прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія, не відповідають європейським стандартам. Відповідно до вимог Європейської соціальної хартії (переглянутої)  мінімальна заробітна плата повинна становити не менше ніж 2, 5 прожиткового мінімуму. Зрозуміло, що цього не має в Україні.

Водночас серед досягнень держави слід відмітити, що нарешті у 2010 році розмір мінімальної заробітної плати в Україні був встановлений таким же, як розмір прожиткового мінімуму.  

Проте цей основний показник, який встановлюється державою для всієї системи соціального захисту,  розраховується на підставі норм споживчого кошика (переліку продуктів харчування, товарів та послуг), який було затверджено ще у 2000 році. А відповідно до статті 3 Закону України «Про прожитковий мінімум» мінімально необхідний для людини набір продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг має оновлюватися не рідше одного разу на п’ять років.

Необхідність затвердження оновленого набору передбачена також розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2009 року №192-р «Про затвердження плану заходів щодо реалізації в 2009 році Стратегії подолання бідності».Але до сьогодні ситуація не змінилась і через це є певна ілюзорність підвищення соціальних стандартів, які ніби і зростають, але насправді не відображають той необхідний мінімум, що необхідних для виживання.

Також Кабінет міністрів України так і не відмовився від використання терміну «рівень забезпечення прожиткового мінімуму», який суперечить Конституції України, Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» і протиправно обмежує рівень соціальної допомоги. Використання цього «сурогатного» показника відображає неспроможність держави реалізувати базові соціальні стандарти і забезпечити зростання життєвого рівня населення.

 

2.2. Якість і безпека харчових продуктів

Потрібно зазначити, що чинна система державного регулювання безпеки харчових продуктів в Україні не відповідає європейській і в цілому міжнародній практиці, у тому числі вимогам Світової Організації Торгівлі. Відсутня чітка організаційна структура на національному рівні (через дублювання функцій органів контролю), фрагментована та суперечлива законодавча база. В Україні досі не створена дієва і всеосяжна система відстежування продукції, а система регулювання безпеки харчових продуктів не гарантує високих показників здоров’я українських громадян.

Для прикладу можна навести ситуацію із моніторингом наявності антибіотиків у харчовій продукції. За словами фахівця з харчової безпеки Проекту IFC «Безпека харчової продукції в Україні» Юрія Зваженка, на сьогодні в Україні діє два документи, які регламентують вміст антибіотиків у продукції тваринного походження: «Медико-біологічні вимоги і санітарні норми якості продовольчої сировини і харчових продуктів» та «Обов’язковий мінімальний перелік досліджень сировини, продукції тваринного і рослинного походження, комбікормової сировини, комбікормів, вітамінних препаратів та ін.».З першим працюють  органи Державної санітарної служби, з другим – органи Державного комітету ветеринарної медицини. Але ці «догми закону» морально застаріли: перший  документ затверджували ще за часів СРСР, а другий практично дублює перший.

На сьогодні в Україні законодавчо визначено 5 антибіотиків (пеніцилін, стрептоміцин, тетрациклін, гризни, цинкбацитрацин), вміст яких контролюють, хоча у Європі таких препаратів понад 20.

Але хімічна промисловість не стоїть на місці. «На сьогодні виробники можуть застосовувати антибіотики нових поколінь, які ніяк не регламентуються в названих документах, відповідно, їх не можливо ефективно контролювати», – підкреслив Ю.Зваженко.

Що ж до приведення українських стандартів у відповідність до європейських, то за словами старшого аналітика з правових питань IFC Катерини Онул, у ЄС на сьогодні процес гармонізації національного законодавства щодо харчової безпеки йде повільно. В Україні все ще не впроваджено інтегральний підхід «від поля до столу»… Ефективність системи самоконтролю виробника викликає сумніви через відсутність чітко виписаної відповідальності за виготовлення небезпечних продуктів», – констатує К.Онул.[10]

Проблема із безпекою і якістю харчових продуктів було визнано і державними структурами. Зокрема, перший заступник голови Адміністрації Президента Ірина Акімова повідомила, що українське законодавство в галузі технічного регулювання, безпеки продукції та сертифікації незабаром буде серйозно покращено.

За її словами, відповідний пакет законопроектів уже підготовлений в рамках Комітету з економічних реформ. Акімова уточнила, що ідеться про три законопроекти, зокрема, законопроект про загальну безпеку продукції, що описує, яким чином буде здійснюватися перевірка продукції на безпеку. За словами Акімової, він містить критерії перевірки і правила застосування цих критеріїв, обсяг інформації про безпеку і порядок доступу до неї.

Другий законопроект – «Про ринковий нагляд і прикордонний контроль продукції при її ввезенні на територію України» – теж буде регулювати, як контролювати безпеку продукції, при цьому не посилюючи адміністративні бар’єри для бізнесу.

Третій законопроект – це поправки до законів з приводу стандартизації та обов’язкової сертифікації. Він, як планується, буде розділяти систему технічного регулювання і систему державного регулювання і контролю за безпекою продукції, перш за все, в галузі харчових продуктів.[11]

Водночас жоден із цих законів до сьогодні не подано до Верховної Ради України.

Щодо використання у харчових продуктах ГМО (генетично модифікованих організмів), то 17 грудня 2009 року Верховна Рада України ввела обов’язкове маркування продукції на вміст або відсутність ГМО в продуктах харчування, ухваливши відповідні зміни до Закону України «Про безпеку і якість харчових продуктів».

Прийнятий закон забороняє обіг харчових продуктів, етикетка яких не містить інформацію про вміст або відсутність у харчових продуктах ГМО. Таким чином, на етикетці продукту повинен бути відображений напис «із ГМО» або «без ГМО» відповідно. Дещо раніше Верховна Рада України ввела штраф за недостовірну інформацію про ГМО в продуктах харчування в розмірі 10-50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За Постановою Кабінету міністрів України від 1 липня 2009 року рівень вмісту генетично модифікованих організмів у продуктах харчування для їхнього обов’язкового маркування збільшено  з 0, 1% до 0, 9%.

Водночас експерти називають абсурдним рішення про обов’язкове маркування «З ГМО» або «Без ГМО» усіх без виключення продуктів, навіть тих, де цих компонентів у принципі не може бути – мінеральна вода, пиво й інші продукти, які не містять білок.

Україна – перша країна в Європі, яка ввела маркування «Без ГМО» як обов’язкове. У ЄС така позначка є своєрідним привілеєм, і тільки певні виробництва, які пройшли відповідну сертифікацію, мають право наносити її на упаковку. Це – дуже високий рівень контролю сировини, самих заводів. В Україні подібного немає. У нас така позначка стала лише маркетинговим кроком для деяких компаній.

Введення додаткових аналізів на ГМО привело по подорожчання продукції – відповідні витрати виробники переклали на плечі споживача. Проте, для українців ясності в харчуванні не стало більше. Продукти, на упаковках яких чесно вказувався б зміст трансгенних компонентів, часто виявити на полицях магазинів так і не вдається. Мабуть, виробники не дуже прагнуть цією інформацією хвалитися. Очевидно, закон не працює, якщо створюється враження, що уся наша продукція без ГМО. Але насправді далеко не так. За словами керівника науково-дослідного Центру випробування продукції ДП «Укрметртестстандарт» Володимира Семеновича, з перевірених 154 продуктів харчування у 101 виявлені генетично модифіковані організми. Перевірені кондитерські вироби, ковбаси, біологічно активні добавки, продуктові суміші та ін. Навіть у борошні і сухому молоці була виявлена генетично модифікована соя.[12]

 

2.3. Забезпечення належної якості води

Питання забезпечення питною водою належить до одного із ключових питань забезпечення права на достатній життєвий рівень. Експерти в цій галузі констатують, що в Україні існує серйозна проблема з якістю питного водопостачання. Її вирішення лежить в площині державного управління[13], [14] – необхідні модернізація інфраструктури водопостачання, тарифної політики і дотримання критеріїв якості води, що поставляється населенню.

 В Україні ухвалений закон про питну воду, в основі якого лежить Державна програма «Питна вода України», але він не виконується. Україна за якістю джерел води опустилася на останні місця серед країн Європи саме через те, що немає належного контролю за якістю водоймищ, водозаборів і безнадійно застарілих мереж водопостачання. Не лише у країнах Європи і США, але і в Росії питання якості питного водопостачання поставлене в ранг щонайперших державних завдань.[15]

Вирішення проблеми якості питного водопостачання вимагає комплексного підходу за участю різних відомств центральної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій. Важливо спрямувати зусилля на розробку комплексної програми, яка б включала розробку шляхів вирішення цієї проблеми, виходячи з політичних і економічних реалій України, лобіювання бюджетного фінансування на забезпечення якості питної води, питання тарифоутворення для населення і підприємств водоканалу, а також технологічне вирішення доведення якості питної води до європейських і світових стандартів.

 

2.4. Здійснення права на достатнє житлове забезпечення

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен громадянин має право на житло. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до законодавства.

Громадяни, які перебувають на соціальному квартирному обліку, користуються правом на соціальне житло і перебувають у черзі на його отримання. Вони забезпечуються соціальним житлом безоплатно на підставі договору найму на певний строк та без права його приватизації.

Також Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання щодо дотримання права на достатнє житлове забезпечення, які визначені у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії(переглянутій) та інших міжнародних угодах.

В Україні реалізуються затверджені Кабінетом Міністрів України різноманітні програми забезпечення житлом окремих категорій громадян: Державна програма забезпечення молоді житлом на 2002 – 2012 роки; державне пільгове довгострокове кредитування індивідуальних сільських забудовників (програма «Власний дім»); Комплексна програма забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, кримінально-виконавчої системи, службових осіб митних органів та членів їх сімей; військовослужбовців, звільнених у запас або відставку; громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; суддів; інвалідів по слуху та зору; розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися на проживання в Україну; вчених Національної академії наук України. 

Але навіть державні органи визнають, що зазначені заходи не забезпечують вирішення питань поліпшення житлових умов громадян, які потребують цього відповідно до законодавства. Низький рівень забезпечення житлом населення залишається однією з найгостріших соціальних проблем в Україні.[16]

Неефективність деяких програм підтверджує і Рахункова палата України. Зокрема, цей державний орган визнав, що Міністерством фінансів та Міністерством економіки не було забезпечено здійснення ефективних управлінських дій щодо виконання Комплексної програми забезпечення житлом військовослужбовців, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 2166 від 29.11.99.

Також Рахункова палата зазначає, що існуюча система забезпечення житлом військовослужбовців і правоохоронців потребує удосконалення та додаткового залучення крім бюджетних коштів інших джерел фінансування. Використаннясиловими органами протягом останніх трьох років бюджетних коштів у загальній сумі 1433, 6млн. грн. було неефективним і не дало змоги наблизитися до вирішення гострої соціальної проблеми – забезпечення житлом військовослужбовців та правоохоронців.[17]

Загалом в Україні нараховується понад 14 мільйонів сімей, з яких понад 2, 5 мільйонів – родини, що знаходяться в важких матеріальних умовах. Велику роль при цьому грає славнозвісне «квартирне питання».За офіційними даними, 1, 3 млн. українців стоять у квартирній черзі, 400 тисяч мають право на отримання житла соціального призначення. Майже стільки ж українських громадян готові самостійно вирішити квартирне питання, але за умови наявності пропозицій доступного житла на ринку нерухомості. Масштабність житлової проблеми в Україні надто вражаюча, щоб і надалі її ігнорувати та використовувати лише як привід для порожніх політичних дискусій.[18]

В Україні часто плутають поняття «соціального» та «доступного» житла. Якщо соціальне житло має законодавче закріплення у Законі України «Про житловий фонд соціального призначення», то статус доступного житла й досі не врегульовано. «Соціальним» є житло всіх форм власності з житлового фонду соціального призначення, що безкоштовно надається на основі договору найму на певний строк громадянам, які потребують соціального захисту.

За загальною практикою, доступне житло – це збудовані і ті, що будуються за державною підтримкою, житлові будинки та квартири. Держава частково компенсує будівництво доступного житла чи надає пільгові іпотечні житлові кредити в уповноваженому банку для його придбання. Право на отримання такого житла надається громадянам, які потребують поліпшення житлових умов.

 Зараз соціальне житло в Україні практично не будують. Існує єдиний механізм, коли будинок будується на комерційній основі, а потім 15-20% квартир у забудовника забирають та безоплатно роздають черговикам. Це часто називають красивою назвою «фонд соціального житла».За поділ соціального житла відповідає місцева влада, і непоодинокими є випадки, коли в цьому процесі задіяні корупційні «важелі».

За останні п’ять років не було представлено реальних даних щодо поточного стану будівництва державою соціального та доступного житла, не розроблено дієвих варіантів розв’язання проблеми на рівні державної та місцевої влади. Натомість весь цей час «кипіла» законодавча робота: штампувалися закони та постанови Уряду з декларативними обіцянками. Був прийнятий Указ Президента «Про заходи по будівництву доступного житла в Україні і поліпшенню забезпечення громадян житлом».Далі були прийняті: Закон «Про попередження впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі і житлового будівництва», «Порядок надання держпідтримки для забезпечення громадян доступним житлом» і, нарешті, Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення житлом громадян».Загальний зміст вищевказаних законодавчих актів зводився до наступних «солодких» обіцянок:

– на будівництво доступного житла щорічно виділятиметься 0, 5 % ВВП;

– покупцям нададуть одноразову державну допомогу;

– не здатним купити житло відразу нададуть його в оренду на строк до 30 років з правом викупу;

– вибір забудовників має проходити виключно за конкурсом, а землі під забудову надаватимуться безкоштовно.

Але красиві законодавчі норми залишилися лише на папері. Натомість, улюбленим методом вирішення «квартирного питання», а за сумісництвом і піару міських та державних чиновників, залишалась фрагментарна роздача квартир у власність черговикам.

Як вже зазначалось, ще у 2006 році в Україні був прийнятий Закон України «Про житловий фонд соціального призначення».У 2008 році Постановою Кабміну був затверджений Порядок реалізації прав соціально незахищених громадян на отримання житла з такого фонду. Це право надаєься громадянам, середньомісячний дохід яких (з розрахунку на одного члена сім`ї) не перевищує розміру встановленого законодавством прожиткового мінімуму. Але єдиною спробою реалізації вищевказаного Закону та Постанови Уряду стало ухвалення на початку березня 2010 року рішення Київради «Про створення житлового фонду соціального призначення».В цьому документі зазначається, що Фонд соціального житла буде поповнюватися квартирами і кімнатами в гуртожитках, що не підлягають приватизації. Формувати чергу на отримання квартир будуть районні адміністрації. Але в цьому існує все той же корупційний чинник. Надто високою є спокуса чиновників районної адміністрації внести до списку осіб, які мають потребу у отриманні соціального житла, своїх родичів чи підставних осіб. Крім того, київські чиновники радісно рапортують, що соціальне житло не буде підлягати приватизації, мотивуючи це тим, що начебто така практика розповсюджена у багатьох країнах. Але іноземний досвід прямо протилежний. Більшість країн Європи дозволяє мешканцям соціального житла його подальший викуп із знижкою та за умови постійного проживання в ньому певний період часу. Такий досвід є успішним, але київська влада його ігнорує.

Наразі також існує прийнятий у першому читанні проект Закону України «Про забезпечення громадян доступним житлом».Він був внесений до Парламенту на початку 2010 року у період президентських баталій. Цей законопроект, на жаль, носить суто декларативний характер та у теперішньому його вигляді не зможе вирішити проблем будівництва доступного житла.

Залишається доволі гострою проблема виселення мешканців гуртожитків. Ця група є однією із найбільш соціально незахищених верств населення, права на житло яких закріплені Конституцією України, але постійно ігноруються в реальному житті. Особливо, якщо на гуртожиток «покладе око» якийсь впливовий бізнесмен чи посадовець. Як приклад, можна навести виселення 24 травня 2010 року мешканців гуртожитку по вул. Заболотного, 132 просто серед білого дня. Люди, яким нікуди було піти були змушені ночувати на вулиці.   Ця ситуація  набула широкого розголосу у засобах масової інформації.  

Подробиці цієї справи вражають кількістю змін власників, рясніють порушеннями законодавства і як результат теперішні власники, діючи спільно з НК «Експоцентр України» та за підтримки Державного Управління справами, почали активно виживати мешканців із гуртожитку: людям відключили опалення, електро-, водо- та газопостачання.[19]

П’ятьом  мешканцям, які пропрацювали на підприємстві по 20 з лишнім років, запропонували переселитись до готелю на проспекті 40-річчя Жовтня, 101, але лише на час роботи в НК «Експоцентр України».Причому, в кімнати, де вже проживали інші люди.  Відомо, що готелі не відноситься до житлового фонду і з них людей можуть виселити в будь-який час. Проживання в них не дає людям права ні на реєстрацію їх місця проживання, ні на закріплення за ними житлової площі. А таке пропонувалось лише 5-ти особам, і лише на час їх роботи в «Експоцентрі».Членам же їхніх сімей, які також прожили в цьому гуртожитку багато років (включаючи неповнолітніх дітей і онуків, які тут народились, і не мають і ніколи не мали іншого житла), було запропоновано виселитись із гуртожитку без надання їм іншого житла. Тобто, залишитись без будь-якого місця проживання. 

24 травня 2010 року, скориставшись тим, що всі мешканці були на вулиці, власник змінив охорону, нагнав пару десятків здоровенних охоронців кримінальної зовнішності, які просто не пустили їх з дітьми назад в приміщення – так мешканці стали бомжами і ночували на вулиці в чому були.

Крім того, доволі суттєві складнощі є із забезпеченням права на достатнє житлове забезпечення вразливих груп, зокрема дітей.

Для здійснення будь-яких правочинів в Україні стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна (стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»).

Водночас реальність є дещо іншою. Так за даними, що надала прокуратура Одеської області в ході перевірки  додержання законодавства України про захист прав неповнолітніх, було виявлено, що керівники інтернатних закладів неналежно виконують передбачені законом функції опікуна та піклувальника щодо соціального захисту вихованців. Встановлено, що керівниками деяких закладів не здійснюється контроль за спадковим майном вихованців та не вживаються заходи щодо оформлення спадщини.[20]

Наприклад, у Фонтанській загальноосвітній школі соціальної реабілітації з 2008 року перебуває неповнолітній вихованець, 1996 року народження, батько якого помер у 2006 році. Після смерті батька неповнолітньому залишилася квартира, розташована у м. Арцизі. Проте, протягом двох років знаходження дитини у закладі посадовими особами школи заходи до оформлення спадщини не вживалися.

У школі-інтернат №5 міста Одеси на повному державному забезпеченні перебуває 13-річна дитина. Після смерті матері, яка раніше була судом позбавлена батьківських прав, відносно дитини у 2009 році відкрилася спадщина – житло у місті Одесі. Одначе відомості про отримання свідоцтва про спадщину або звернення законного представника дитини до нотаріальної контори відсутні.

У Ізмаїльській школі-інтернаті перебувають п’ятеро дітей-сиріт із  Тарутинського району. Перевіркою встановлено, що ці діти мають право на спадщину на земельні ділянки, які їм залишилися від померлих батьків, загальною площею 2, 93 га. Але на час перевірки заяви до державних органів про оформлення  права власності за спадщиною та державних актів на землю адміністрацією інтернату не подані.

Службою у справах дітей Одеської міської ради до дитячого будинку «Перлинка» направлено шестирічну дитину-інваліда. При цьому не надано документів, які підтверджують право власності дитини на нерухомість. Надано лише довідку служби у справах дітей про відсутність житла, хоча, позбавлена батьківських прав мати дитини має реєстрацію у м. Одесі.  Перевірка статусу цього житла не проведена, не вжиті заходи щодо закріплення його в разі настання спадкового факту в порядку, передбаченому ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства».

Чиновниками не здійснюється належний контроль за закріпленим житлом дітей. Прокуратура наводить кричущий факт. Прокуратурою Комінтернівського району встановлено, що у 2002 році рішенням Новомиколаївської сільради троє неповнолітніх – дві сестри і брат – направлені до державного інтернатного закладу, цим же рішенням за ними закріплено право на проживання у будинку у с. Новомиколаївка. Водночас рішенням цієї ж сільради уже в 2006 році цей будинок списано як не придатний до проживання і в подальшому продано громадянину під будівництво продовольчого магазину. Лише після припису прокуратури району права дітей на житло сільрадою поновлені, їм виділено інше житло.[21]

Існування проблем у цій сфері підтвердила Рахункова палата України. Вона відзначила, що в даний час продовжує існувати така гостра соціальна проблема, як безпритульність дітей. Більш того, в умовах економічної кризи в установах соціального захисту дітей з’явилася нова категорія дітей – діти із сімей, що не мають коштів для існування.

У 2006 році Уряд затвердив Державну програму подолання дитячої безпритульності на 2006-2010 роки. У складі Міністерства у справах сім’ї, молоді і спорту було створено Державний департамент по усиновленню і захисту прав дитини.

Проведений Рахунковою палатою аудит ефективності використання коштів державного бюджету на здійснення заходів на подолання дитячої безпритульності показав, що Мінсім’ямолодьспорт і зазначений Держдепартамент протягом 2006-2009 років не забезпечили належної організації виконання цих заходів, які здійснювалися безсистемно та з порушенням вимог порядків, що регламентують використання бюджетних коштів на ці цілі. Це негативно вплинуло на виконання Державної програми і вирішення проблем дітей, що знаходяться в складних життєвих обставинах.

Як наслідок, на сьогодні відсутній облік безпритульних та бездоглядних дітей, не проводиться моніторинг вирішення їх проблем та не створена оптимальна мережа установ соціального захисту таких дітей. Хоча вирішення цих питань було визначено серед основних завдань Державної програми.

Інше завдання Державної програми – завершення формування мережі установ соціального захисту дітей – також не виконане. В ході виконання Державної програми передбачалась реорганізація притулків у центри соціально-психологічної реабілітації дітей. Оптимальну мережу установ для дітей, позбавлених можливості жити в повноцінній сім’ї, не створено. Притулки для неповнолітніх завантажені на 56-76 відсотків. Водночас не забезпечується потреба дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, у послугах центрів соціально-психологічної реабілітації дітей, особливо дітей сільської місцевості.[22]

Невиконання «Державної програми подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки» засвідчують також дані прокуратури. Зокрема, прокуратура Одеської області зазначає, що в області не виконується ця Програма, якою  передбачено  тимчасове вирішення житлових проблем молоді  з числа  дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, випускників інтернатних закладів.

На теперішній час створено тільки 2 таких гуртожитки – в Котовському і Тарутинському районах, які розраховані на 15 та 28 дітей відповідно.

Водночас тільки на  квартирному обліку  перебуває 83 дитини-сироти та дитини, позбавлені батьківського піклування, які не мають житла.  Ще більше дітей  названої категорії, які у 2009-2010 навчальному  році закінчують  заклади освіти,   потребують постановки на квартирний облік.

Проте, як показали перевірки прокуратури, у порушення вимог ст. 25 Закону України «Про охорону дитинства» діти своєчасно на квартирний облік не ставляться.

Такі факти мають місце на території окремих сільрад Любашівського, Іванівського районів, у райдержадміністраціях Білгород-Дністровського, Суворовського у м. Одесі районів.[23]

Існують також проблеми із забезпечення фізичної доступності до житла осіб із інвалідністю. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачає, що планування і забудова населених пунктів, формування жилих районів, розробка проектних рішень, будівництво і реконструкція будинків, споруд та їх комплексів без пристосування для використання інвалідами не допускається.

Також законом передбачено, що жилі приміщення, займані інвалідами або сім’ями, у складі яких вони є, під’їзди, сходові площадки будинків, в яких мешкають інваліди, мають бути обладнані спеціальними засобами і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв’язком. Обладнання зазначених жилих приміщень здійснюється органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, у віданні яких знаходиться житловий фонд.

У разі невідповідності житла інваліда вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб інваліда може провадитись заміна жилої площі. Слід зауважити, що прийняті нові будівельні норми щодо будинків житлового призначення,   які передбачають врахування потреб осіб з інвалідністю. Але більшість існуючих житлових приміщень, в яких мешкають особи із інвалідністю, не відповідають цим нормам.

Законодавством передбачений доступ інвалідів до отримання державного безкоштовного житла, але він не забезпечений. Так, зокрема, Концепція Державної комплексної програми «Житло – інвалідам»  затверджена  розпорядженням Кабінету Міністрів України № 994-р від 31 грудня 2004 р., передбачила на кінець 2010 року забезпечити житлом близько 75 відсотків інвалідів усіх категорій, які перебували на квартирному обліку станом на 1 січня 2004 р. Починаючи з 2005 року фінансове забезпечення Програми мінімізоване або відсутнє взагалі, тобто вона носить суто декларативний характер. Крім того, Програми будівництва соціального житла для людей з інвалідністю в регіонах України не діють взагалі.

Крім того, не встановлені гарантії щодо отримання різних видів державного кредитування та іпотечного кредитування людьми з інвалідністю. Основна причина недоступності кредитів – відсутність фінансових можливостей.[24]

 

3. Право на соціальний захист

3.1. Система соціального захисту  та соціального забезпечення

Прийнята 28 червня 1998 року Конституція України проголосила нашу державу соціальною. Однак існуюча економічна ситуація в Україні, незбалансованість і нерозвиненість діючої системи соціального захисту та соціального забезпечення не дозволяють перетворити цю декларацію на реальність.

Непрозора система пільг та соціальних виплат і далі домінує у сфері соціального захисту та соціального забезпечення. А замість реального соціального обслуговування населення утримується громіздка мережа державних і комунальних закладів соціального захисту та соціальних служб. Водночас, поряд із підтримкою найбільш соціально вразливих груп, система соціального захисту та соціального забезпечення передбачає значну кількість пільг та соціальних гарантій за професійною ознакою. Згідно із чинним законодавством в Україні нараховується близько 120 категорій пільговиків, з яких лише 45 категорій мають право на пільги за соціальною ознакою, а 57 – за професійною.

Часто такі заходи соціального захисту та соціального забезпечення представників окремих професій абсолютно невиправдані, адже працевлаштування в окремій галузі повинне стимулюватися не через надання певних пільг, а шляхом підвищення заробітної плати працівників, як це відбувається у розвинених країнах.

Істотною ознакою чинного законодавства у сфері соціального захисту та соціального забезпечення є його безсистемність та непослідовність. Так, у відповідних законодавчих актах простежується вплив принципово відмінних концепцій і підходів, серед яких визначальними є радянська модель (домінування пільг та соціальних виплат, які часто підміняють належний рівень заробітної плати та матеріального забезпечення) і європейська модель (домінування соціальних послуг та соціальної роботи, спрямованих на підтримку найбільш соціально вразливих категорій та осіб, що опинилися у складних життєвих обставинах). Навіть після ухвалення Закону України «Про соціальні послуги», який фактично задекларував перехід до європейської моделі, законодавці ще неодноразово поверталися до традиційних для радянських часів методів і підходів, встановлюючи нові види пільг та соціальних виплат.

Запровадження пільг, соціальних та компенсаційних виплат у ряді випадків виходить за рамки конституційних стандартів, оскільки на рівні законів України перелік категорій одержувачів різних форм соціального захисту значно розширено. Це призводить до розмивання соціальної функції держави та втрати адресності соціального захисту, передумови для якої закладено на рівні Конституції України.

Більшість конституційних соціальних стандартів залишаються деклараціями через застарілість та неефективність діючих механізмів соціального захисту, неадресність, зрівняльний характер і невідповідність реальним потребам українського суспільства діючої системи соціального захисту та соціального забезпечення, а також неефективність та непрозорість системи бюджетного фінансування соціальних видатків держави.

Суттєвою проблемою реалізації конституційного права на соціальний захист та інших соціальних прав громадян є відсутність єдиного кодифікованого акта (кодексу або основ законодавства). У цьому акті мали би встановлювалися загальні підходи до регулювання системи соціального захисту та соціального забезпечення, а також вичерпний перелік критеріїв і підстав, що дають право на соціальний захист з боку держави та визначають характер і обсяг державних соціальних гарантій.

Ще одним важливим аспектом є те, що однією із важливих конституційних гарантій прав та свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування або звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, оскільки для значної кількості громадян України пільги, соціальні та компенсаційні виплати, інші соціальні гарантії, право на які передбачено чинним законодавством, є додатковими до основних засобами існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення достатнього життєвого рівня (який щонайменше не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом), не допускається звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів. Зупинення його дії можливе лише за умови введення надзвичайного стану.

На жаль, Верховна Рада України вже неодноразово порушувала цей принцип, коли розглядала  закони України про державний бюджет на відповідний рік. Це змусило Конституційний Суд України у різні роки визнати неконституційними окремі норми Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік», а також значну частину положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік».

І, хоча Закон України «Про державний бюджет на 2009 рік» і Закон України  «Про державний бюджет на 2010 рік» не містять змін до законів, що встановлюють соціальні гарантії для людей, але до сьогодні ми відчуваємо наслідки попередніх порушень законодавства.  Так, до сьогодні є певні  правові положення, які передбачають наявність певних соціальних гарантій, оскільки їх обмеження визнано неконституційним. Але, щоб захистити це своє право, особі доводитися відстоювати його у суді. І навіть добившись позитивного рішення у своїй справі, таке рішення залишається невиконаним через відсутність бюджетних коштів на ці цілі, а також відповідної процедури.

Однак засади системи соціального захисту та соціального забезпечення випливають не лише із законодавчих актів України, а й із її міжнародно-правових зобов’язань. Україна є учасником ряду основоположних міжнародних договорів у сфері соціальних прав людини.

Серйозною проблемою тут  є реалізація міжнародно-правових зобов’язань України в національному законодавстві. У переважній більшості випадків закони з питань ратифікації міжнародних договорів приймаються без одночасного внесення відповідних змін до законів України, прийняття нових або скасування діючих законів, які не відповідають взятим державою міжнародним зобов’язанням.

 В Україні також ще не встановилась практика застосування норм міжнародних договорів (які, згідно з Конституцією України, прирівнюються і навіть мають пріоритет перед законами України) як норм прямої дії, а також майже відсутня судова практика на основі міжнародних договорів. В комплексі вони могли б стати основою для формування додаткових механізми реалізації та захисту соціальних прав громадян України.

Суттєвою перешкодою для подальшої інтеграції України до Європейського Союзу може стати її здебільшого декларативне приєднання до європейської системи соціальних стандартів та відмова визнати навіть на формальному рівні (ратифікація) значну частину норм європейського права у сфері соціальних прав людини, зокрема, низку положень Європейської соціальної хартії (переглянутої).

Від вирішення цих проблем залежить повний перехід України до європейської моделі розвитку системи соціального захисту та соціального забезпечення.

Аналіз законодавства у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, проведений Центром громадської експертизи, визначив, що різноманітні пільги, соціальні виплати та соціальні послуги в Україні безпосередньо передбаченіу 58 законах та більше ніж 120 підзаконних нормативно-правових актах.У різні періоди незалежності України законодавці використовували для розвитку національної системи соціального захисту та соціального забезпечення неоднакові підходи та моделі, через що законодавчі акти, прийняті в різний час, характеризуються значною суперечливістю та відмінністю домінуючих форм і видів соціального захисту.[25]

Комплексний аналіз чинного законодавства у сфері соціального захисту та соціального забезпечення підтверджує, що вищі органи державної влади не послуговуються єдиною концепцією, приймаючи нові акти законодавства та намагаючись заповнити існуючі прогалини.

Також зазначається, що чинне законодавство у сфері соціального захисту та соціального забезпечення є безсистемним та непослідовним: при ухваленні законодавчих актів щодо запровадження нових видів пільг, встановлення нових соціальних та компенсаційних виплат, часто не враховується вже діюче регулювання та не проводиться узгодження цих актів з уже чинними актами в інших галузях законодавства.

 Значна частина актів чинного законодавства у сфері соціального захисту та соціального забезпечення або окремі їх положення на сьогодні втратили актуальність чи ніколи не застосовувалися на практиці, проте формально продовжують діяти.

Відповідно до аналітичного звіту Центру громадської експертизи більшість пільг, соціальних та компенсаційних виплат, передбачених у чинному законодавстві, не виконують функції пом’якшення негативних наслідків економічних перетворень в Україні для найбільш соціально незахищених категорій населення, а запроваджуються, виходячи з політичних декларацій, і спрямовані на встановлення додаткових соціальних гарантій та преференцій для певних соціальних груп.

Серед усіх форм соціального захисту, які сьогодні використовуються в Україні, домінуюча роль належить пільгам та соціальним виплатам. Такі заходи соціального захисту відтворюються від одного законодавчого акту до іншого, але здебільшого є неадресними і недостатньою мірою виконують функцію соціального захисту та соціальної підтримки найбільш соціально незахищених категорій населення.

Більшість встановлених чинним законодавством пільг, соціальних та компенсаційних виплат мають суто декларативний характер, і їх фінансування за рахунок коштів державного бюджету чи державних цільових позабюджетних фондів або ніколи не здійснювалося, або здійснювалося в недостатньому обсязі чи несистематично. Потрібно зазначити, що загальна чисельність громадян України, які мають право на використання тих або інших видів пільг, встановлених чинним законодавством, становить близько 15 млн. громадян. І за оцінками різних експертів, загальна вартість задекларованих у чинному законодавстві пільг складає від 3, 8 до 5, 8 млрд. дол. США на рік, проте реально фінансується лише незначна їх частина.

Це в багатьох випадках дає підстави для захисту особою своїх прав на соціальні виплати, які передбачаються законодавством, але не виконуються урядом. Як приклад, можна навести справу щодо визнання незаконними окремих положень постанови Кабінету міністрів України, яка позбавляла українських пожежників компенсації за недоотриманий форменний одяг, надання якого передбачалося іншими законами.

 

Справа щодо скасування окремих положень Постанови Кабінету міністрів України № 319 від 08.04.2009 року.[26]

Кабінет міністрів України незаконно позбавив українських пожежників компенсації за недоотриманий форменний одяг. Таке рішення прийняв окружний адміністративний суд м. Києва.

За захистом порушених прав до суду звернувся колишній сержант служби цивільного захисту. Пожежник з 1992 по 2009 був змушений купувати спецодяг за власний рахунок. Коли ж за станом здоров’я він був звільнений з посади та звернувся за компенсацією витрачених коштів, йому відповіли, що грошей він не отримає. Адже Кабінет міністрів України, з метою зекономити на пожежниках, прийняв постанову № 319 від 08.04.2009 року.

У ній йшлося про те, що особам рядового та начальницького складу цивільного захисту, звільненим за станом здоров’я, недоотриманий на момент звільнення форменний одяг не видається і грошова компенсація не нараховується. Виходило, що купувати форменний одяг – це приватні витрати особи, що отримувала й не без того невелику зарплатню.

Постанова діяла майже рік, не зважаючи на те, що її положення суперечили Кодексу законів про працю, Закону України «Про правові засади цивільного захисту», Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Фактично уряд позбавив десятки тисяч людей, які щодня ризикують життям на службі держави, належних їм коштів. Держава змусила пожежників купувати спецодяг за власний кошт, і не збиралася це компенсувати.

У липні 2010 року суд скасував вказану постанову. За словами адвоката Вячеслава Якубенка, який представляв інтереси вогнеборців у суді: «Бажання влади зекономити бюджетні кошти не може бути аргументом для утисків пожежних, які і так роками купують за власні кошти кітелі, кашкети, чоботи. Хоч оскаржувана постанова і була прийнята ще урядом Тимошенко, нинішній Кабінет міністрів України захищав її в суді, як свою власну», – зауважив адвокат.

 

Автори дослідження приходять до висновків, що:

– в межах чинного законодавства у сфері соціального захисту та соціального забезпечення деякі громадяни безпідставно користуються певними видами пільг та отримують соціальні виплати, оскільки державі складно контролювати надання соціальної підтримки за такої кількості її видів та одержувачів. Така непрозорість діючої системи дозволяє громадянам безкарно користуватися окремими заходами соціального захисту з боку держави, не маючи для того достатніх підстав;

– соціальні потреби найбільш соціально незахищених категорій населення в Україні задовольняються недостатньою мірою: високий рівень бідності, особливо у сім’ях із дітьми та сім’ях з інвалідами або непрацюючими особами працездатного віку, свідчить про недостатню ефективність механізмів соціальної підтримки з боку держави найбільш соціально незахищених категорій населення;

– система передбачених чинним законодавством пільг, соціальних та компенсаційних виплат, соціальних послуг значною мірою не співвідноситься з діючою системою бюджетного фінансування, яка в основному ґрунтується на «формульному» підході, що не враховує реальної потреби в матеріальному забезпеченні соціально незахищених категорій населення, а також реальної вартості пільг та послуг.[27]

 

3.2.  Житлово-комунальні пільги і  субсидії, як елемент соціального захисту

За останній час в Україні значно підвищилися тарифи на житлово-комунальні послуги.  Так, ціна тільки на газ для населення в Україні зросла на 50%, тарифи на опалення та водопостачання у  Києві  зросли на 30-40%, також зросли ціни на житлово-комунальні послуги в інших регіонах.

Державні органи, які згідно із законодавством відповідальні за управління цінами і тарифами на житлово-комунальні послуги, фактично не контролюють питання тарифоутворення. Тому мають місце значні коливання собівартості та рівня відшкодування її затвердженими тарифами – максимальний показник собівартості комунальної послуги одного виду перевищує мінімальний по Україні у 2, 5-4 рази. Це свідчить про різні підходи до формування собівартості послуг і визначення тарифів для населення, часто без врахування платоспроможності громадян. Станом на 1 січня 2010 року собівартість виробництва теплової енергії в Ужгороді була у 3, 7 разів більшою, ніж у Києві; собівартість водовідведення у Полтаві у 4, 2 рази більшою, ніж у Сімферополі..[28] Тобто, можна ставити питання про справедливість і обґрунтованість встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги.

Усі ці обставини значною мірою вплинули на те, що рівень якості життя в Україні за цей період знизився. Значно збільшилась заборгованість із оплати житлово-комунальних послуг, яка і надалі постійно зростає. Зокрема, станом на 1 січня 2008 року заборгованість становила 7, 2 млрд. грн., а на 1 липня 2010 року – 10, 5 млрд. грн.

У зв’язку із цим особливого значення набуває захист соціально вразливих верств населення, які не мають можливості оплачувати комунальні послуги. Надання за рахунок бюджету субсидій населенню на оплату житлово-комунальних послуг є доволі дієвим елементом соціального реагування на ці виклики у багатьох країнах.

У 2010 році Кабінетом міністрів України, був запроваджений спрощений порядок отримання субсидій, які компенсують частину витрат на комунальні послуги. Плата громадян за житлово-комунальні послуги при призначенні житлової субсидії була зменшена з 20 до 15 відсотків середньомісячного сукупного доходу.

Водночас, як зазначає Рахункова палата України, в Україні існує непрозорий і складний механізм надання пільг і субсидій населенню та компенсації надавачам послуг неодержаних внаслідок цього доходів. А також було констатовано, що Міністерство праці та соціальної політики України і Міністерство фінансів України не створили ефективної системи управління коштами субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам  на надання пільг та субсидій для оплати житлово-комунальних послуг, здатної забезпечити дотримання принципів соціального захисту, рівності при розподілі суспільного багатства, надання населенню якісних послуг за обґрунтованими тарифами.[29]

Багато з тих людей, які потребують соціального захисту не зможуть отримати субсидії через наявність формальних перешкод, зокрема, пов’язаних з непрозорістю економіки, а також доходів, які отримують багато українців. 

Крім того, є суттєві проблеми з відшкодуванням за надані населенню пільги і субсидії з оплати житлово-комунальних послуг, зокрема, така проблема склалася у Львові. Борг управління соціального захисту Львівської міської ради перед підприємствами-надавачами комунальних послуг, а відповідно, й пільг, на червень 2010 року становив приблизно 2 млн 300 тис. грн. У той же час субвенція, що надійшла для відшкодування з державного бюджету, становила лише 15% від потреби в коштах.

Заступник начальника обласного управління соціального захисту Н.Кузяк зазначила: «Переважно, нам надходять щомісяця готівкові кошти в розмірі 15-18% від потреби. За півроку розмір не складав більше 20% потреби».Вона прокоментувала: «Я особисто телефонувала в управління соцзахисту різних областей України – до Харківської, Одеської, Донецької, Рівненської, Вінницької, щоб з’ясувати, яка у них ситуація із відшкодуванням пільг і субсидій. Виявляється, однакова. Це загальнодержавна ситуація. На відшкодування надходить в межах 10-20% від потреби».[30]

Про проблеми із фінансуванням також каже і голова бюджетної комісії Рівненської обласної ради, член Рівненського виконкому Олег Хомич. «Урядовці говорять, що не буде жодних питань по субсидіях та пільгах, натомість жодних фінансових підкріплень в обласному бюджеті по дотаціях не передбачено, а підняття тарифів, очевидно, не за горами», – зазначає він.[31]   

І хоча від недофінансування поки що страждають підприємства-надавачі житлово-комунальних послуг, у яких утворюється заборгованість, зрозумілим є те, що у випадку невирішення цієї проблеми у подальшому це відчують і ті люди, які безпосередньо отримують пільги і субсидії.

Не завжди спрацьовує і спрощений порядок отримання субсидій. Так, ще на початку масового субсидіювання населення чиновники розповідали, що найпростіше буде пенсіонерам, що їм навіть не треба буде виходити з дому. Та навіть тут виникли проблеми. Адже непросто навчити кожного потенційного отримувача субсидії, особливо пенсійного віку, правильно заповнити документи. Для прикладу, майже тисяча конвертів, які отримали пенсіонери Рівненської області для оформлення субсидій, вже повернулися в управління праці та соціального захисту, і більшість із них мають неточності. Навіть представник влади, заступник голови Рівненської облдержадміністрації Юрій Кічатий акцентував увагу на тому, що слід підійти до цього процесу зважено та обміркувати інформацію, яку просять вписати в кожній графі.[32]

Важливо відзначити також і проблеми, які виникають при наданні пільг по оплаті житлово-комунальних послуг. Зокрема, для багатьох категорій пільговиків немає положення, яке б визначало надання пільг у межах встановлених (середніх) норм споживання цих послуг. А оскільки пільги не обмежені об’єктивними нормами споживання, це призводить до того, що пільговик, який споживає більше житлово-комунальних послуг (внаслідок більшої сім’ї, площі квартири, наявності господарських приміщень тощо) дотується державою у більшому розмірі.

Наприклад, у Дніпропетровській і Харківській областях при перевищенні рівня пенсійного забезпечення пенсіонерів суддів і слідчих прокуратури проти пенсіонерів-педагогів і медиків у 6 разів, зазначеним категоріям пільговиків надається практично однаковий обсяг пільг (таблиця 1)

Таблиця 1[33]

 

3.3. Гарантії соціального забезпечення осіб похилого віку

Ми звикли до того, що пенсія – це виплати, які ми заробили тяжкою працею, і держава зобов’язана забезпечити її надання на рівні, що гарантує, як мінімум, гідне життя. Важко не погодитися з таким твердженням у цивілізованій державі у ХХІ столітті. З іншого боку, всі аналітичні дослідження вказують на поглиблення кризи пенсійної системи, яка впливає на всі державні фінанси та створює загрозу для економічного розвитку України.

Усі без винятку фахівці сходяться на думці, що вітчизняна пенсійна система перебуває в критичному стані і потребує негайного реформування.

До сьогоднішньої пенсійної системи експерти висувають дві ключові взаємопов’язані претензії. По-перше, вона не спроможна забезпечити гідний рівень життя пенсіонерів. По-друге, навіть з урахуванням нинішнього злиденного рівня пенсій вона є непосильним тягарем для державного бюджету, за рахунок якого покривається дефіцит бюджету Пенсійного фонду. Іншими словами, на потреби пенсіонерів відволікаються кошти, що призначаються на інші суспільні потреби: освіту, науку, медицину, армію тощо.

Загальноприйнятим показником рівня пенсій є коефіцієнт заміщення, тобто відношення середньої пенсії до середньої заробітної плати. Відповідно до норм Міжнародної організації праці, він має становити не менш як 55%. За останні кілька років цей коефіцієнт в Україні загалом збільшувався і досяг, для прикладу, у 2009 році 49%. Для порівняння: в Італії та Іспанії він становить 90%, Швеції та Німеччині – 65, Франції, Японії, США – 50%. Іншими словами, Україна має хоч і менший, але цілком порівнянний показник.[34]

Проте пенсіонерів мало цікавлять всілякі коефіцієнти. Їх цікавить реальний розмір пенсії. За середньої зарплати у 2009 році в 1906, 0 грн. середній розмір пенсії за віком становив 942, 7 грн. Але навіть якби він досягав, скажімо, 1340, 0 грн. і коефіцієнт становив би 70%, чи змінило б це ситуацію докорінно. Напевне, що ні. Навіть якби було доведено цей горезвісний коефіцієнт до 100%, український пенсіонер усе одно не зможе споживати таку ж кількість життєвих благ, як, для прикладу, шведський.

Причина криється в рівні відліку. Занадто низьким є рівень офіційних зарплат, з яких сплачуються страхові внески. Проблема пенсійної системи полягає в одному: тіньові зарплати платити можна, а тіньові пенсії – ні. Пенсія за природою своєю прозора й офіційна.

У більшості експертів не має ілюзій з приводу викорінення тіньової економіки. Так, це можливо. Але цього не захотіли зробити попередні уряди, не хоче нинішній і, напевне що, не захочуть і наступні. Надто багато інтересів переплетено навколо тіньового сектора. Ця специфічна галузь культивувалася протягом двох десятиліть і пустила надто глибоке коріння. Відповідно, й зусилля з її ліквідації мають бути величезні і підкріплені відповідною кількістю державної волі.

Зауважимо також, що наповнюваність Пенсійного фонду за інших однакових умов залежить від співвідношення кількості пенсіонерів і платників страхових внесків. І тут українські реалії зовсім безрадісні. Старіння населення в Україні, аналогічно до інших країн, призводить до систематичного погіршення співвідношення між населенням працездатного та непрацездатного віку. Згідно із сучасними демографічними прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, все населення України у працездатному віці, яке не досягло пенсійного віку, зменшиться з 27, 2 млн. у 2009 році до 22, 9 млн. у 2025-му і 17 млн. у 2050-му.[35]

Водночас, якщо не буде реформ у пенсійній системі, кількість населення пенсійного віку збільшиться з 11, 7 млн. у 2009 році до 14 млн. у 2050-му. Фактична кількість платників внесків є набагато меншою, ніж кількість працездатних, а кількість пенсіонерів – більшою, ніж кількість осіб у непрацездатному віці. У 2009 році на 100 осіб, які сплачували пенсійні внески, припадало 88 осіб, які отримували пенсію. У 2025-му припадатиме вже 100 пенсіонерів на 100 платників пенсійних внесків, а у 2050-му – 125 пенсіонерів на 100 осіб, які сплачують пенсійні внески.

З демографічних тенденцій випливає, що без радикальних реформ пенсійної системи майбутні пенсіонери потраплять у набагато гіршу ситуацію, ніж нинішні. Середня пенсія у 2009 році становила 40% від середньої заробітної плати, у 2050-му становитиме тільки 28%.

Обидва негативні чинники (низький рівень офіційних зарплат і демографічна ситуація) на сьогодні набули системного характеру, тобто не можуть бути виправлені з допомогою локальних заходів. Проблеми усунення цих чинників мають різний ступінь складності і різний часовий горизонт. Перелом демографічної ситуації є найскладнішим завданням і дасть результат у найкращому разі через 20 років. Проте в будь-якому випадку слід усвідомлювати, що кардинальне розв’язання проблеми рівня життя пенсіонерів лежить поза рамками пенсійної системи.

Магістральні напрямки реформ, що обговорюються в наукових, законодавчих, чиновницьких, профспілкових та інших колах, не викликають сумнівів. Це – модернізація солідарної, впровадження накопичувальної і стимулювання добровільної складових пенсійної системи.

Стосовно солідарної системи найчастіше пропонують усунути диспропорції в розмірах пенсій, ліквідувати дострокові і пільгові пенсії, запровадити заборону або обмеження на одержання пенсій працюючими пенсіонерами тощо. Безумовно, за нинішніх умов усі ці заходи потрібні й важливі хоч би тому, що більшість із них зміцнюють віру населення в соціальну справедливість. Проте слід зауважити, що в кращому разі вони лише сприятимуть більш справедливому (з погляду більшості населення) розподілу пирога, жодним чином не збільшуючи його розмірів. Інакше кажучи, вони здатні лише частково зменшити дефіцит Пенсійного фонду. Саме зменшити – навіть не зробивши його бездефіцитним.

Окремо слід згадати проблему підвищення пенсійного віку. Так, Міжнародний Валютний Фонд наполягає на цьому. Так, це відповідає світовій практиці. Але водночас слід пам’ятати, що в цього кроку є один реальний аргумент pro – часткове зменшення горезвісного дефіциту бюджету Пенсійного фонду. Причому тимчасове, якщо брати  масштаби державної політики.

Варіант, запропонований Програмою економічних реформ України на 2010–2014 роки (підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років поступово по півроку щорічно в 2012–2021 роках), з фінансової точки зору є найменш ефективним з усіх обговорюваних в експертному середовищі. У разі його реалізації зниження дефіциту бюджету Пенсійного фонду навіть у розпал реформи не перевищить 20% його розміру.[36]

Решту аргументів на користь підвищення пенсійного віку (повніша реалізація трудового потенціалу, підвищення рівня життя пенсіонерів, зниження проблеми дефіциту робочої сили, зростання ВВП тощо) слід вважати не більш ніж хорошою міною при поганій грі.

Виникає закономірне запитання: чи варта шкурка вичинки? Украй важко відповісти на запитання, що важливіше для держави та її громадян – часткове зниження дефіциту бюджету Пенсійного фонду чи цілий букет негативних демографічних, соціальних та інших наслідків. Серед них – неминуче збільшення контингенту пенсіонерів за інвалідністю, додатковий тиск на ринок праці. Про політичні наслідки підвищення пенсійного віку згадувати взагалі немає сенсу.

За великим рахунком, усі кроки, спрямовані на модернізацію діючої солідарної системи, покликані всіма доступними засобами відкласти, відтягнути подальше сповзання Пенсійного фонду в провалля, і не більше того. Тому їх навряд чи можна вважати реформою в буквальному розумінні цього слова, оскільки вони не змінюють кардинальним чином принципу дії системи.

У загальному контексті справді реформаторським кроком можна вважати запровадження накопичувальної складової. Так само, як і солідарна, накопичувальна система є обов’язковою, тобто внески до неї роблять не на добровільних, а на обов’язкових засадах. Проте є принципова відмінність. Солідарна система не передбачає грошових накопичень на індивідуальному рахунку. В цей же час урядом постійно відкладається впровадження обов’язкової накопичувальної  системи. Цього разу відклали до  2012 року.

Важливо зазначити, що на сьогодні ще не прийнято жодних законодавчих актів, які б реалізовували завдання пенсійної реформи, а отже, тяжко аналізувати їх ефективність чи неефективність.

На відміну від солідарної, накопичувальна система передбачає персоніфікацію пенсійних внесків, тобто індивідуальне накопичення коштів у процесі трудової діяльності на індивідуальному рахунку. Саме ці кошти й будуть основним джерелом пенсії у старості.

Солідарна система породжує до себе абстрактно-відсторонене ставлення з боку працівника як до своєрідного податку. Накопичувальна ж за своєю економічною сутністю є відкладеним доходом. Фактично, це індивідуальний пенсійний фонд, і людина бачить прямий зв’язок між своєю зарплатою сьогодні та розміром пенсії в старості.

Маємо кардинально іншу ідеологію. У солідарній системі людина змушена сподіватися на майбутнє покоління своїх співвітчизників, кількість яких до того ж постійно скорочується. А в накопичувальній системі людина може сподіватися тільки на саму себе: розмір накопичень визначається її легальною зарплатою, сумарним виробничим стажем та якістю управління пенсійними активами.

Накопичувальна система зрозуміла й прозора. У ній немає хитромудрих формул, поняття нормативного та понаднормативного виробничого стажу й багато інших малозрозумілих атрибутів солідарної системи. До речі, і з технічної точки зору її реалізація не є надто вже складним завданням.

Проте вона має дві особливості, зумовлені тим, що працівник робить внески в систему впродовж усієї своєї трудової діяльності, не маючи можливості вилучити їх до настання пенсійного віку. Звідси перша особливість – необхідність найсуворішого контролю над забезпеченням належного управління. Навіть коли припустити, що пенсійний вік залишиться на рівні 60 років, майбутні покоління відраховуватимуть внески з початку трудової діяльності. І ці внески накопичуватимуться в системі впродовж мінімум 35 років. І цими внесками необхідно буде управляти.

Звідси вимога до системи – найжорстокіший контроль із боку держави. Контроль на підставі розширених повноважень, які при цьому супроводжуються реальною, а не задекларованою відповідальністю. Збереження пенсійних активів у накопичувальній системі і неможливість зловживань із боку посадових осіб мають бути реально гарантовані державою.

Друга особливість випливає з необхідності впродовж тривалого часу управляти накопиченими коштами. Навіть за умови абсолютної, стовідсоткової чесності посадових осіб будь-які інвестиції можуть наразитися на ризики. Безризикових інвестицій не буває за визначенням. Тому процеси управління пенсійними накопиченнями мають бути побудовані в такий спосіб, аби зводити ризики до мінімуму й забезпечити вкладення коштів у диверсифіковані фінансові інструменти.

З напрямками вкладення коштів і диверсифікацією просто – достатньо закласти відповідні обмеження в законодавство та контролювати їхнє дотримання. А от перша складова (ризики відсоткових ставок, валютних курсів, котирувань цінних паперів та інших фінансових інструментів) можуть бути лише частково, із певною часткою ймовірності мінімізовані запровадженням необхідних правил і норм. Проте такі правила і норми мають бути розроблені та впроваджені в практику управління пенсійними активами накопичувальної системи. А мінімальним критерієм ефективності управління має бути захист накопичень від інфляції.

Окремо слід згадати проблему перехідного періоду. Пенсійна система досить зрозуміло (добре чи погано – інше питання) функціонує нині. Досить зрозуміло вона функціонуватиме після завершення перехідного періоду, коли підуть на пенсію ті, хто почне робити внески до накопичувальної системи, щойно отримають трудову книжку. Залишаються дві категорії працівників. Перша – ті, чий вік нині коливається між 40 роками та пенсійним. Це завтрашні пенсіонери. Відповідно до ідеології впровадження накопичувальної системи, вони не встигають зробити достатніх накопичень, тож залучати їх до накопичувальної системи просто немає сенсу. Отже, джерелом їхніх пенсій, як і раніше, залишатиметься солідарна система.

Друга категорія – нині працюючі люди молодше від 40 років. Це післязавтрашні пенсіонери. Вони встигнуть зробити певні пенсійні накопичення, але їхній розмір буде то більше недостатнім, що ближче сьогодні вік до 40 років. Отже, джерелом пенсій цих людей разом із власними накопиченнями мають бути кошти солідарної системи.

Сьогодні, умовно кажучи, із солідарної системи кожному працівникові виплачується вся пенсія повністю. Після завершення перехідного періоду із солідарної системи кожному пенсіонеру має виплачуватися якась мінімальна пенсія. Її джерелом повинні бути внески до солідарної системи в мінімально необхідному обсязі.

Звідси випливає проблема балансування доходів Пенсійного фонду в перехідному періоді, точніше, оптимізації співвідношення відрахувань до солідарної і накопичувальної систем. Інтуїтивно зрозуміло, що внаслідок демографічних процесів зазначене співвідношення має змінюватися на користь накопичувальної системи та визначатися не на око, а з використанням відповідної багатофакторної математичної моделі.

Звичайно, сама по собі накопичувальна система не є панацеєю. У накопичувальній системі, так само, як і в солідарній, нарахування робляться не на всю, а лише на офіційну зарплату. І коли новоспечений пенсіонер з’ясує, що його персональних накопичень явно недостатньо для задоволення його ж амбіцій, докоряти можна буде лише самому собі.

У цьому контексті має особливий сенс існування недержавного пенсійного забезпечення, яке розвивається в Україні з 2004 року. На сьогодні у цій галузі створена вся необхідна інфраструктура та сформоване повноцінне конкурентне середовище. Проте, як і раніше, не досягнуто цілей, задекларованих при впровадженні системи. Реально недержавним пенсійним забезпеченням охоплено не більш як 3% працездатного населення. Сумарний обсяг залучених коштів не досягає й 1 млрд. грн. Досить скромний результат для п’яти років розвитку.

Сподівання на те, що добровільні накопичення можуть становити значний сегмент у пенсійній системі, на сьогодні явно завищені. Оскільки людина самостійно вирішує, чи вступати їй до системи добровільного накопичення, відрахування на майбутню пенсію починають конкурувати з іншими статтями витрат (харчування, одяг, товари тривалого користування, освіта, лікування тощо), які на певних етапах життєвого циклу стають більш нагальними. Іншими словами, добровільні пенсійні накопичення – забавка для багатих суспільств, до яких Україна, на жаль, не належить.

Крім того, є ще дві причини, які гальмують розвиток недержавного пенсійного забезпечення. По-перше, населення (цілком, до речі, обгрунтовано) не довіряє фінансовим інституціям. Події кінця 2008 року вкотре розтоптали боязкі паростки довіри до політики Національного банку України.

По-друге, нинішніх стимулів явно недостатньо, щоб реально зацікавити працівників та роботодавців. Потрібна додаткова мотивація роботодавців, яка може базуватися виключно на економічній вигоді.

Тому зусилля фахівців слід зосередити на розробці стимулів негрошового характеру. Наприклад, у разі підвищення пенсійного віку в солідарній системі до учасників НПФ (Недержавного пенсійного фонду) могли б застосовуватися окремі правила визначення пенсійного віку. Аналогічні механізми можуть бути розроблені для системи освіти, охорони здоров’я тощо.[37]

Багато проблем виникають і щодо виконання існуючого пенсійного законодавства. Зокрема, у 2009 році працюючим пенсіонерам виплачували менше коштів, ніж передбачено законодавством.

Так, Постанова Кабінету міністрів України № 530 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян» передбачає, що у випадку перерахунку пенсії з більшого заробітку із урахуванням страхового стажу, набутого після її призначення, має застосовуватись показник середньомісячної заробітної плати на одну особу за рік, що передує перерахунку пенсії.

Проте, Міністерство праці та соціальної політики і Пенсійний фонд України приймають роз’яснення (лист № 20/0/18-09/039 від 11.03.2009 р.), в якому визначено, що перерахунок пенсії у 2009 році проводиться із застосуванням показника заробітної плати за 2007 рік.

Це означає, що в 2009  році ми отримали велику кількість ошуканих пенсіонерів. Яким виплатили менше коштів, ніж передбачено законодавством. Адже, виявляється, лист міністерства чомусь є важливішим за постанову Кабінету міністрів України.

Звісно, це питання потребує врегулювання шляхом внесення змін до законів, які регулюють пенсійне забезпечення. Про це повідомило Українську Гельсінську спілку з прав людини Міністерство праці  і соціальної політики. Але ж до його законодавчого вирішення держава має діяти у відповідності до законодавства, а не шукати шляхи зекономити на пенсіонерах.[38]

Згодом Міністерство юстиції України звернулося до Міністерства праці та соціальної політики та Пенсійного фонду з вимогою відкликати лист з місць застосування та скасувати його. Адже ці дві установи своєю вказівкою порушували українське законодавство.[39]

Генеральна прокуратура України також знайшла в діях посадових осіб Міністерства праці і соціальної політики та Пенсійного фонду України ознаки складу злочину. У відповідь на депутатське звернення Генеральна прокуратура винесла протест на незаконні дії посадових осіб Міністерства праці та соціальної політики і Пенсійного фонду України.[40]

Також протягом довгого періоду часу в Україні діяли дискримінаційні положення пенсійного законодавства, які  обмежували право людей на пенсію у випадку виїзду на постійне місце проживання до інших країн.  

Проблема порушення прав українців на пенсію, коли вони виїжджають в іншу країну, стоїть вже дуже давно. Багато списів було зламано у боротьбі пенсіонерів із державними органами щодо їх права на пенсійне забезпечення.

І все впиралося у положення Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», які передбачали, що виплата пенсій припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном. І тільки у випадку, якщо є міжнародний договір про соціальне забезпечення з відповідною державою, у пенсіонера з’являвся шанс отримати те, на що він заслужив своєю працею.

Фактично право пенсіонерів на отримання пенсії ставилось у залежність від дій держави по підписанню міжнародних договорів з тої чи іншою країною. Законодавчо була створена така ситуація, у якій громадяни, працюючи на території України і  сплачуючи страхові внески, були позбавлені можливості одержувати цю пенсію.

І тільки після прийняття рішення Конституційного суду України  (25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року) про визнання неконституційними цих положень пенсійного законодавства у пенсіонерів з’явився шанс захистити своє право на пенсію.

Крім того, Конституційний суд у своєму рішенні зазначив, що Верховна Рада України має звернути увагу на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору. Але до сьогодні це питання законодавчо не визначено, і права таких пенсіонерів й надалі порушуються.

Важливим також є зазначити, що Конституційним судом України однозначно поставлено питання про обов’язок держави прийняти закон про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. Але оскільки до сьогодні немає також і цього закону, який визначає порядок та умови такого відшкодування, то фактичноне можливо його отримати.[41]

 

3.4. Запровадження єдиного соціального внеску

Потрібно зазначити, що в останні два роки були здійснені чергові спроби запровадити єдиний соціальний внесок в Україні.

Так, на початку липня 2010 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування «, який згодом був підписаний Президентом України. Цей документ пропонує запровадити в Україні єдину систему збору страхових внесків, їх обліку та контролю за повнотою і своєчасністю сплати, а також єдину інформаційну систему платників страхових внесків та застрахованих осіб.

У законі наголошується, що введення єдиного соціального внеску, який пропонується ввести з 1 січня 2011 року, дозволить значно спростити взаємодію платників з фондами соціального страхування.

Водночас, цей законодавчий документ не уникнув проблем, які можуть значно зменшити користь від нього. Це засвідчує аналіз цього документу Головним науково-експертним управлінням Верховної ради України ще як проекту закону, прийнятого за основу. І потрібно зазначити, що концептуальні зауваження цього органу в подальшому так і не були враховані.

Зокрема, на думку Головного науково-експертного управління, уконцептуальному відношенні цей закон виглядає досить вразливим, оскільки з точки зору теорії державного управління не повною мірою узгоджується із закономірностями будь-якої управлінської діяльності (в тому числі у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування). Згідно з її постулатами запровадження єдиного соціального внеску об’єктивно має супроводжуватися створенням єдиного фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування, управління яким має здійснювати єдиний в організаційному відношенні орган управління.[42]

Натомість у законі пропонується всупереч цим закономірностям зберегти існуючу систему відповідних фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, які є відносно відокремленими страховими фондами, управління якими здійснюється через відповідні відносно відокремлені органи управління, створені з метою управління цими фондами. За змістом законопроекту вони, поряд з органами Пенсійного фонду України, продовжуватимуть здійснювати частину управлінських функцій щодо відповідних страхових фондів, що об’єктивно призведе до дублювання їх управлінських функцій у відповідних сферах загальнообов’язкового державного соціального страхування України, до виникнення конфліктів та непорозумінь між Пенсійним фондом України та органами управління відповідними страховими фондами. У сукупності зазначені вище чинники, на думку Головного науково-експертного управліннянегативно позначаться на ефективності управління у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування України в цілому.

Необхідно зазначити, що при запровадженні єдиного соціального внеску важливо було провести системне реформування всіх органів  загальнообов’язкового державного соціального страхування та законодавства у цій сфері, яке мало б завершитися створенням єдиного органу, який забезпечував би виконання функцій щодо консолідації збору, ведення  обліку  та  здійснення контролю  за сплатою та використанням єдиного соціального внеску на загальнообов’язкове державне  соціальне страхування. На жаль, цього зроблено не було.

Крім того, до зазначеного закону експерти мають ще доволі багато зауважень. Так, цим законом вносяться зміни до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», які не стосується теми законопроекту. А саме, проектом виключаються положення щодо добровільної участі в цьому виді страхування самозайнятих осіб та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Такі особи в обов’язковому порядку підлягають страхуванню на випадок безробіття. Також, змінами до цього Закону до кола осіб, які підлягають обов’язковому страхуванню на випадок безробіття, включені працюючі пенсіонери.

     Важливо що, такі зміни до зазначеного Закону порушують один із діючих принципів загальнообов’язкового державного соціального страхування щодо обов’язковості страхування лише найманих працівників, що є соціальним захистом цієї категорії осіб, гарантованим державою. Стосовно осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (в тому числі, виконуючи будь-які роботи за цивільно-правовими договорами), фізичних осіб-підприємців, то вони мають право на матеріальне забезпечення згідно із цим видом страхування за умови сплати страхових внесків на добровільних засадах, що є аналогічним страхуванню у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності.

     Одночасно слід зазначити, що, встановлюючи обов’язковість страхування на випадок безробіття працюючих пенсіонерів, порушується логіка забезпечення державою соціального захисту громадян, оскільки ця категорія осіб уже отримує пенсію і не потребує подвійного захисту.

     Із віднесенням зазначених категорій осіб до тих, хто в обов’язковому порядку підлягає страхуванню на випадок безробіття, в Законі України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» відповідно передбачено розмір єдиного внеску для його платників з урахуванням спрямування його частини на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття. У такий спосіб для цієї категорії платників збільшується розмір єдиного внеску.

     Головне юридичне управління Верховної ради України при аналізі цього закону відзначало, що положення щодо розширення кола осіб, які підлягають обов’язковому страхуванню на випадок безробіття, та спрямування частини сплаченого ними єдиного внеску на страхування на випадок безробіття не відповідають вимогам статті 22 Конституції України та потребують виключення з проекту.[43] Незважаючи на обґрунтованість цього зауваження Верховна рада України при прийняті закону його також не врахувала.

 

4. Рекомендації

1) Реформувати систему надання соціальних пільг: здійснити розділення правових норм на ті, що гарантують соціально-економічні права, та ті, що надають певні привілеї в зв’язку із зайняттям певної посади чи особливими заслугами;

2) припинити практику невиконання правових норм, що гарантують реалізацію соціально-економічних прав;

3) у повному обсязі передбачати фінансування закріплених у законодавстві гарантій дотримання соціально-економічних прав;

4) удосконалити розрахунок прожиткового мінімуму, зокрема, затвердити новий набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів та послуг, затвердити нову методику розрахунку цього показника;

5) відмовитись від використання показника «рівня забезпечення прожиткового мінімуму», який необґрунтовано знижує мінімальні соціальні гарантії, що декларуються у законодавстві;

6) удосконалити регулювання якості харчових продуктів, а також безпеки та якості питної води;

7) запроваджувати заходи, спрямовані на забезпечення доступності житла, не допускати безпідставного виселення із житла (наприклад, гуртожитків), порушення прав на доступність житла вразливих категорій населення;

8) забезпечити належне фінансування і зрозумілі та ефективні механізми впровадження програми надання соціального житла, а також розвиток мережі центрів реінтеграції, соціальних готелів для бездомних громадян;

9) вдосконалити роботу щодо забезпечення вразливим верствам населення соціального захисту у зв’язку із підвищенням тарифів на житлово-комунальні послуги, зокрема, функціонування прозорої та ефективної системи житлово-комунальних пільг та субсидій;

10) поступово зменшити частку прямого державного фінансування соціальних потреб та підвищити частку фінансування з боку населення на основі збільшення всіх доходів, насамперед заробітної плати, пенсії, інших видів соціальних трансфертів;

11) запровадити єдину адресну соціальну допомогу на випадок непередбачуваних життєвих обставин – смерті родича, важкого захворювання, стихійного лиха, соціальних конфліктів;

12) забезпечити жорсткий зв’язок між соціальними пільгами, що надаються, та джерелами й механізмами відшкодування їхньої вартості надавачам;

13) впровадити уніфіковані підходи до визначення розміру видатків державного бюджету на відшкодування витрат надавачам пільгових послуг;

14) продовжувати реформувати пенсійну систему шляхом впровадження накопичувального рівня цієї системи, створити передумови для цього;

15) уникати дискретного підвищення мінімальної пенсії; запровадити правило індексації, за якого підвищення пенсії буде прив’язане до індексу споживчих цін, розрахованого для груп населення з різними доходами;

16) удосконалити регулювання та нагляд за недержавними пенсійними фондами з урахуванням міжнародного досвіду та консультацій;

17) створити механізми для реалізації рішення Конституційного Суду щодо невідповідності Конституції України Закону «Про Державний бюджет на 2008 рік»;

18) здійснити заходи щодо вдосконалення правового регулювання системи єдиного соціального страхування, розробити механізми його впровадження і недопущення використання «корупційних схем» у процесі функціонування системи.

==========

 

[1] Підготовлено Максимом Щербатюком, УГСПЛ

[2] Сивак А.Д. «Реалії та перспективи подолання бідності в Україні» // Центр перспективних соціальних досліджень

http://cpsr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=108:2010-06-24-05-27-39&catid=26:2010-06-13-21-43-34&Itemid=31

[3] Янукович: Дотримання прав людини в Україні поліпшиться через рік-два #more-358

[4] «Дефіцит достатку». Проблема бідності в Україні http://www.radiosvoboda.org/content/article/1330751.html

[5] Дефіцит достатку». Проблема бідності в Україні http://www.radiosvoboda.org/content/article/1330751.html

[6] Опитування: Більше 30% українців ледве зводить кінці з кінцями http://tsn.ua/groshi/opituvannya-bilshe-30-ukrayintsiv-ledve-zvodit-kintsi-z-kintsyami.html

[7]  Сивак А.Д. «Реалії та перспективи подолання бідності в Україні» // Центр перспективних соціальних досліджень http://cpsr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=108:2010-06-24-05-27-39&catid=26:2010-06-13-21-43-34&Itemid=31

[8] Дефіцит достатку». Проблема бідності в Україні http://www.radiosvoboda.org/content/article/1330751.html

[9] Багаті та бідні: світовий досвід http://project.ukrinform.ua/news/14814/

[10] УВАГА, продукти! В антибіотиках "сила" наша… http://economics.unian.net/ukr/detail/43450

[11] Акімова обіцяє три закони про безпеку продукції http://www.epravda.com.ua/news/2010/04/29/234286/

[12] Небезпечні продукти харчування: не ГМО єдиним... http://economics.unian.net/ukr/detail/47741

[13] «Питання забезпечення якості питної води – це питання національної безпеки, і його рішення в Україні лежить в площині державного управління», - Григорій Семчук  http://new-ukraine.org.ua/news/477/

[14] ЗДОРОВА ПИТНА ВОДА – НОВИЙ ПІДХІД ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

http://www.fpsu.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=3233%3A2010-09-22-07-17-21&catid=18%3A2009-07-14-18-15-30&Itemid=39&lang=uk

[15] «Питання забезпечення якості питної води – це питання національної безпеки, і його рішення в Україні лежить в площині державного управління», - Григорій Семчук  http://new-ukraine.org.ua/news/477/

[16]Концепція Загальнодержавної програми забезпечення житлом громадян на 2009 - 2012 роки (проект) http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=97605929&cat_id=32395

[17]ПРО РЕЗУЛЬТАТИ АУДИТУ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ БЮДЖЕТНИХ КОШТІВ НА БУДІВНИЦТВО (ПРИДБАННЯ) ЖИТЛА ДЛЯ ОСІБ РЯДОВОГО І НАЧАЛЬНИЦЬКОГО СКЛАДУ, А ТАКОЖ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ТА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16726534

[18] Соціальне та доступне житло: завдання для влади #

[19] Мешканців гуртожитку виселили на вулицю http://kiev4you.org/index.php/pisateli/45-rasskaz/540-2010-05-26-17-07-21

[20] Стан додержання законодавства України про захист прав неповнолітніх є одним із пріоритетних напрямків у діяльності органів прокуратури області  http://www.od.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=47626

[21] Стан додержання законодавства України про захист прав неповнолітніх є одним із пріоритетних напрямків у діяльності органів прокуратури області  http://www.od.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=47626

[22] "Безпритульне" завтра України http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16727728

[23] Стан додержання законодавства України про захист прав неповнолітніх є одним із пріоритетних напрямків у діяльності органів прокуратури області  http://www.od.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=47626

[24] Права людей із інвалідністю. Звіт за результатами громадського моніторингу. Національна асамблея інвалідів України  К. 2008-2009 рік

[25] Система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні. Реальний стан та перспективи реформування.– К.: Центр громадської експертизи, 2009. – 104 с. –: с. 104. http://www.irf.ua/files/ukr/programs_law_areas_publ_2028_ua_law.pdf

[26] Справа підтримувалася Фондом стратегічних справ УГСПЛ http://helsinki.org.ua/index.php?id=1278409519

[27] Система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні. Реальний стан та перспективи реформування.– К.: Центр громадської експертизи, 2009. – 104 с. –: с. 104. http://www.irf.ua/files/ukr/programs_law_areas_publ_2028_ua_law.pdf

[28] Стефанюк І. Надання житлово-комунальних пільг – необхідність і проблеми // Фінансовий контроль № 7 (60) 2010 р. ст. 8-13.

[29] Стефанюк І. Надання житлово-комунальних пільг – необхідність і проблеми // Фінансовий контроль № 7 (60) 2010 р. ст. 8-13.

[30] Уряд відшкодовує лише до 20% наданих львів’янам субсидій http://www.zaxid.net/newsua/2010/8/4/150013/

[31] А чи реально оформити субсидію? http://www.reporter.rovno.ua/current/1382

[32] А чи реально оформити субсидію? http://www.reporter.rovno.ua/current/1382

[33] Стефанюк І. Надання житлово-комунальних пільг – необхідність і проблеми // Фінансовий контроль № 7 (60) 2010 р. ст. 8-13.

[34] Підвищувати треба не пенсійний вік, а офіційну зарплату. Пенсійна реформа очима не стороннього. Коваль О. // Дзеркало тижня № 33 (813) 11 — 17 вересня 2010 http://www.dt.ua/2000/2650/70348/

[35] Виправлення пенсійної системи М. СВЄНЧІЦКІ  // Дзеркало тижня № 17 (797) 30 квітня — 14 травня 2010 http://www.dt.ua/2000/2650/69370/

[36] Підвищувати треба не пенсійний вік, а офіційну зарплату. Пенсійна реформа очима не стороннього. Коваль О. // Дзеркало тижня № 33 (813) 11 — 17 вересня 2010 http://www.dt.ua/2000/2650/70348/

[37] Підвищувати треба не пенсійний вік, а офіційну зарплату. Пенсійна реформа очима не стороннього. Коваль О. // Дзеркало тижня № 33 (813) 11 — 17 вересня 2010 http://www.dt.ua/2000/2650/70348/

[38] Держава ошукала пенсіонерів http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1254745773

[39] Пенсійний фонд та Мінпраці порушили законодавство України http://www.khpg.org/index.php?id=1261861143

[40] Пенсіонерам недодають щомісяця по 250-400 грн http://ua.glavred.info/archive/2009/06/23/101255-3.html

[41] Українцям за кордоном пенсії мають виплатити. Але чи компенсують моральну шкоду? http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1255086207

[42] Висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України на проект Закону України «Про збір та облік  єдиного соціального внеску» (№ 6525 від 15.06.2010 р.) http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=37981

[43] Зауваження Головного юридичного управління Верховної ради України  до проекту Закону України  «Про збір та облік єдиного внеску  на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (реєстраційний № 6525) http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=37981

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори