пошук  
версія для друку
21.03.2012

Загальний огляд стану з правами людини та основоположними свободами в 2011 рр.

   

[1]

Якщо в 2005–2009 роках ми зазначали, що державна політика в галузі прав людини є неефективною, безсистемною та хаотичною, то сьогодні змушені констатувати, що останні два роки ця політика взагалі відсутня: права людини зовсім не є пріоритетом для керівництва держави. Позитивних дій органів влади та управління, спрямованих на здійснення українцями своїх прав, майже не спостерігається, а порушень прав людини та основоположних свобод стає все більше і більше.

У цьому огляді коротко розглядаються лише декілька тенденцій, які отримали розвиток у 2011 р. і видаються нам найбільш загрозливими для прав людини, — падіння рівня життя левової частини населення країни, політичні переслідування опозиції та громадянських рухів з використанням судів й правоохоронних органів, нехтування незалежністю суддів й втручання в судові процеси та жорстокість кримінально-правової політики.

Зростання бідності та соціальної нерівності

Катастрофічним виглядає стан забезпечення державою соціальних і економічних прав. Наявність 36 млрд. грн. дефіциту платіжного балансу на кінець 2011 р. означає неспроможність уряду забезпечити свої фінансові зобов’язання. І хоча уряд заявляє про скорочення бідності на 2,3% у 2011 р. за рахунок збільшення прожиткового мінімуму на 25%, середнього розміру пенсій на понад 12% та реальної заробітної плати на 10%[2], — це лукава статистика. Вона заснована на збільшенні ВВП на душу населення, але не враховує купівельну спроможність пересічного українця, а прожитковий мінімум не передбачає багатьох необхідних витрат, наприклад, на утримання дітей в дитячих садочках, на освіту, медичні послуги тощо. А оцінки профспілок, соціологічні дослідження Українського центру соціальних досліджень, Міжнародного інституту соціології, Центру імені Разумкова, Центру «Демократичні ініціативи» та інших дослідницьких інституцій свідчать навпаки про ріст бідності. Сьогодні бідними вважає себе одна четверта населення України[3], 85% українців, аби вижити, змушені були економити на своєму харчуванні, відпочинку, дозвіллі та одягу. Середня зарплатня по країні складає 2,5 тис. грн., що свідчить про подальше збільшення розриву між багатими і бідними і наступ на малий і середній бізнес, послаблення середнього класу, який мав би бути основою і локомотивом економічного зростання.

Проблема бідності стосується, зокрема, і бюджетної сфери. До категорії бідних потрапили освічені, кваліфіковані і працюючі у режимі повної зайнятості групи населення (працівники бюджетних установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я, соціальні працівники, державні службовці, інженери тощо). Через низькі зарплати і пенсії вони не мають можливості в умовах стрімкого зростання цін і тарифів прогодувати свої сім’ї і забезпечити їх найнеобхіднішим.[4]

Але навіть така низька, іноді менше мінімальної, заробітна плата виплачується із запізненням — як недержавними роботодавцями, так і в бюджетній сфері. Так, станом на 1 жовт­ня 2011 р. борг із заробітної плати складав 1,180 млрд. гривень.[5] При цьому спостерігається стійка тенденція росту заборгованості.

У цих умовах держава зайняла жорстку позицію щодо припинення або зменшення соціальних виплат чорнобильцям, афганцям, на дітей тощо, а у відповідь на протести громадян перейшла фактично до політичних переслідувань. Всупереч рішенню Конституційного суду 2007 року (справа про соціальні гарантії громадян)[6], згідно з яким права не можна призупиняти в дії на відміну від привілеїв, уряд демонстративно призупинив реалізацію соціальних гарантій в законі про бюджет на 2011 рік. І більше того, в п. 4 розділу 7 «Прикінцеві положення» закону про бюджет на 2011 рік Кабінету міністрів надано право встановлювати порядок та розміри соціальних виплат, виходячи з наявних фінансових можливостей. Кабінет міністрів одразу розпорядився нараховувати пенсії без врахування судових постанов. Це викликало масові протести чорнобильців, афганців, «дітей війни» та інших груп населення по всій країні і загрожує посиленням протистояння протестних груп суспільства з правоохоронними органами. Одна людина вже померла в Донецьку внаслідок цього протистояння — 74-літній інвалід-шахтар Геннадій Конопльов.

Уряд каже, що в бюджеті немає коштів для соціальних виплат в таких розмірах. І аналогічна норма про управління соціальними виплатами Кабміном закладена і в законі про бюджет на 2012 рік. Але такі дії уряду виглядають особливо непристойно на тлі витрачання шалених коштів на утримання Президента, парламенту, уряду, іншого державного апарату, які загалом перевищували бюджетну суму соціальних виплат в 2011 р. на 3 млрд. грн. Закупівля дорогих автомобілів, гвинтокрилів, перлинних ванн, золотих унітазів, пересування по країні чартерними рейсами тощо — усе це тільки підкріплює думки людей про аморальність влади, про те, що кошти в бюджеті є, але тільки їх крадуть та/або спрямовують на потреби вищих посадовців, а не громадян. Зауважимо, що при цьому на пільги за професійною ознакою майже не зазіхають, і вони в основному залишаються.

Політику держави щодо соціальних виплат закріпив своїм рішенням № 20-рп/2011 від 26 грудня Конституційний Суд, який визнав конституційним п. 4 розділу 7 «Прикінцевих положень» закону про бюджет на 2011 рік. Це рішення КСУ фактично позбавило українців відстоювати в суді свої соціальні гарантії в обсязі, передбаченому в відповідних законах. Цікаво, чи погодяться судді Конституційного суду, що Українську державу не можна назвати правовою та соціальною?

Ухвалюючи це рішення, Конституційний суд спирався на принцип пропорційності між необхідністю соціального захисту та фінансовими можливостями держави. Звичайно, суми виплат за соціальною ознакою понад 13 млн. осіб, та за професійною ознакою — 3,2 млн. осіб, є непосильним тягарем для бюджету. Але для ухвалення такого рішення треба було б спочатку позбавитися в Конституції цього рудименту соціалізму — декларативних обіцянок соціальних гарантій для всіх, ввести до неї принцип пропорційності, а вже потім можна було б всерйоз розглядати це рішення. При цьому фактично відкинуте головне — розділення понять пільг і привілеїв та соціальних і економічних прав, а звужувати зміст та обсяг останніх забороняє стаття 22 Конституції. Наприклад, виплати чорнобильцям — це здійснення їхнього права на соціальний захист. Коли молодих солдат і службовців відправляли в 1986–1987 рр. ліквідувати наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, їх ніхто не питав про згоду, а повернулися вони інвалідами. І держава повинна за будь-яких обставин надавати їм допомогу як компенсацію за підірване здоров’я, а часто і зруйноване життя. Виплати реабілітованим жертвам політичних репресій є не пільгами, а компенсацією, яку держава зобов’язана виплатити за роки неволі в жахливих умовах за незаконними вироками. Такі виплати не можуть бути скасовані чи зменшені, «виходячи з фінансових можливостей
держави».

У цьому контексті не можна не згадати про ухвалену в 2011 році дискримінаційну пенсійну реформу, внаслідок якої чинні пенсії зменшилися.

Політичні переслідування опозиції та громадських рухів

26 грудня рішенням КСУ немовби поставлена крапка в правовому спорі. Проте кричуща несправедливість зменшення обсягу соціальних прав попри діючі закони для чорнобильців та деяких інших верств населення обумовлює і буде й далі викликати їхні масові протести. Замість того, щоб переглянути свою політику, не вдаватися до силових дій проти протестуючих і перейти до діалогу, держава намагається залякати протестуючих, використовуючи правоохоронні органи — органи МВС, СБУ, прокуратури. Ця тенденція — використання державою правоохоронних органів як інструмента для політичних переслідувань своїх політичних опонентів та громадських рухів — є дуже загрозливою для прав людини, оскільки може привести до розкручування маховика репресій, який потім буде дуже важко зупинити. І тоді політичні репресії проти уявних ворогів можуть перетворитися на репресії проти усіх.

Наведемо приклад з тими ж чорнобильцями. Незадоволені поведінкою президента Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» Юрія Андрєєва, який недобросовісно, на їхню думку, представляв їхні інтереси[7], чорнобильці бажали його переобрати на звітно-виборчій конференції 16 грудня в Києві. Але по кількості бійців «Беркуту» збори скоріше нагадували військові навчання. «Беркут» впускав на конференцію, кого треба, не впускав, кого не треба, а депутата від Кременчука Анатолія Мокрого, який намагався протестувати з трибуни проти такого проведення конференції, фактично викинув із зали, повідомивши, що він уже позбавлений статусу делегата конференції[8].

Обрані делегатами конференції від харківських чорнобильців Володимир Проскурін та Петро Прокопенко взагалі не змогли на неї потрапити. Проскуріна на цей день на 11.00 викликали як свідка в обласне слідче управління МВС у справі про підробку посвідчень чорнобильця. O 6-й ранку 16 грудня його затримали біля власної квартири і доставили до слідчого управління, де він чекав до 11.00 допита, а потім допитувався 8 годин. Петро Прокопенко був викликаний до слідчого на 18 грудня. Тим не менше його затримали в Києві 16 грудня зранку на порозі зали конференції і машиною привезли до Харкова, загалом він був затриманий близько 9 годин.

Таке безпрецедентне брутальне втручання працівників МВС у внутрішні справи громадської організації є, безперечно, політичним переслідуванням. Характерно, що кримінальну справу за фактом підробки документів обласне слідче управління МВС порушило за дорученням міністра МВС Захарченка. Проскурін був вже затриманий, і його рятувало тільки те, що нардеп Михайло Волинець випадково в той же день отримав в МВС і привіз літаком до Харкова давно замовлену в МВС довідку, що 21-річний міліціонер Володимир Проскурін у 1986-му році тричі їздив в Чорнобиль і Прип’ять, де брав участь у ліквідації наслідків аварії.

Володимир Проскурін реєструє нову всеукраїнську організацію «Спілка ветеранів Чорнобиля». Мабуть, сильні лідери, які вимагають неухильного виконання Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», послідовно відстоюють інтереси чорнобильців, явно неугодні владі. Ось і розгорнута безпрецедентна кампанія з їх дискредитації: публічні заяви про «липових чорнобильців», які купили рішення судів, отримують необґрунтовані завеликі пенсії тощо. Але мало цього, з чорнобильцями поводяться як із злочинцями: стеження, незаконні затримання, спроби за будь-яких умов порушити кримінальні справи. З 3 січня декілька вечорів Проскуріна стерегли дві машини з міліціонерами біля його будинку. Він вважає, що його хочуть затримати і примусово піддати медичній експертизі з метою зняти другу групу інвалідності, яку він отримав безстроково в 2010 р. І що таку акцію планують провести й проти інших лідерів чорнобильського руху.

Такого брутального втручання у справи громадського об’єднання і принизливого презирства до своїх громадян не спостерігалося за усі 20 років незалежності. Однак чорнобильці — не єдина суспільна група, яка переслідується владою за допомогою правоохоронних органів. Взагалі 2011 рік відзначився посиленням політичних переслідувань проти учасників громадських рухів і організацій громадянського суспільства. За нашими спостереженнями, переслідувань зазнали близько 60 громадських активістів, журналістів, правозахисників та 11 громадських організацій. Такі випадки спостерігалися в 17 регіонах країни. По відношенню до 30 людей були порушені кримінальні справи, у 3 випадках зафіксоване порушення адміністративних та у 2 випадках цивільних справ. До однієї людини було винесено рішення про застосування примусових заходів медичного характеру. Близько 25 людей зазнали обмеження свободи (затримання, утримання під вартою в ІТТ або СІЗО) різної тривалості. 16 активістів зазнали фізичного насильства. Дві людини емігрували. Усі вони зіштовхнулися з порушеннями законодавства або непропорційним втручанням держави.

Політично вмотивованими були кримінальні справи, порушені проти учасників податкового «Майдану», членів ВО «Свобода», товариства «Тризуб», які пофарбували пам’ятник Дзержинському, відпиляли голову бюсту Йосифа Сталіна, справи про підсмаження яєчні на вічному вогні в парку Слави в Києві. Безсумнівні політичні мотиви мало відключення від ефіру трьох телеканалів АТН, «Фора» та А/ТВК в Харкові, які критикували місцеву владу і міського голову. Масовими були порушення свободи мирних зібрань. Окрім безпідставних заборон їх проведення судами і навіть місцевими органами влади, були і зовсім анекдотичні випадки, як, наприклад, в Сімферополі. Сергій Веселовський, був притягнений до адміністративної відповідальності за «організацію несанкціонованого антиурядового мітингу на площі Леніна». «Мітинг» полягав у мовчазному сидінні декількох молодих людей на сходинках будівлі Ради міністрів АРК спиною до парадного входу протягом 15 хвилин після закінчення протестної акції проти вирубування дерев на вулиці Горького у зовсім іншому місці.

Спостерігалися також дії різних органів влади, які мали на меті відторгнення молоді від суспільної активності, такий собі охолоджуючий ефект, і також є прикладами політичного переслідування молоді. Так, працівники міліції у серпні 2011 року завітали до молодіжного табору Молодіжного Націоналістичного Конгресу, який відбувався в Сумській області. Примусово переписали паспортні дані та реєстрацію усіх учасників (більше 50-ти), які приїхали на тренінги з туризму та громадської активності, та зняли їх на відеокамеру. Не припинялися профілактичні бесіди, які з 2010 року проводилися в різних регіонах СБУ та міліцією з активістами ВМГО «Фонд регіональних ініціатив», ВМГО «ДемАльянс», незалежною студентською профспілкою «Пряма Дія», жіночої організації «Femen». У різній формі від порад до погроз молоді рекомендували не приймати участь в протестних акціях, розпитували про керівництво організації, джерела її фінансування тощо.

Існує також значний тиск зі сторони Міністерства освіти, науки, молоді та спорту та адміністрацій ВНЗ на окремих студентів та органи студентського самоврядування (ОСС), які не підтримують політику міністерства, зокрема, виступають проти нового законопроекту «Про вищу освіту». Так, поширеною стала ситуація, коли до вишів телефонують з Міністерства з вимогою провести виховну бесіду зі студентами та очільниками ОСС, які публічно висловлюють свою незгоду із законопроектом, або були помічені на акціях протесту.

Політичні переслідування є дуже серйозним порушенням прав людини, вони суттєво впливають на стан політичної свободи, яка зменшується, як шагренева шкіра, вони спрямовані на залякування суспільства. Але мають вони протилежний результат, бо викликають ще більші протести. Влада ще більше лякається і приймає превентивних заходів, на кшталт передачі підслідності за статтею 294 КК (масові заворушення) від МВС до СБУ.

Таким же превентивним заходом, спрямованим на утримання влади правлячою політичною силою, можна вважати новий Закон «Про вибори народних депутатів», ухвалений 17 листопада 2011 року конституційною більшістю. Його прийняття не було обумовлено об’єктивною необхідністю та вирішувало виключно політичні потреби влади. Пропорційно-мажоритарна система, прохідний бар’єр у 5%, заборона на участь блоків у виборах залишилися в запропонованому нею варіанті. Не зважаючи на власні обіцянки, влада не провели широкого публічного обговорення реформи виборчого законодавства, а результати обговорення, яке було проведено громадськістю, проігнорувала.

Тиск на судову владу і втручання в судові процеси

Сильна незалежна та справедлива судова влада — головна передумова дотримання прав людини. Проте, хто тільки не заміряється на авторитет правосуддя! Заборона Кабміну відділенням Пенсійного фонду виконувати рішення судів щодо соціальних виплат яскраво характеризує неповагу до правосуддя, зверхнє ставлення виконавчої влади до судової. Загалом у 2010-2011 рр. все більше посилювалися нехтування незалежністю судової влади та верховенства права в цілому. Все більше царювало вибіркове кримінальне переслідування, суди все більше потрапляли під контроль органів прокуратури, виконавчої влади і місцевого самоврядування. У справах, які мали політичний характер, у справах, пов’язаних із боротьбою з корупцією, та багатьох інших категоріях справ про змагальність можна забути, суди зовсім втратили незалежність, їх перетворили на слухняних виконавців чужої волі. Наругою над правосуддям є судові процеси проти колишніх урядовців. Так, Юлії Тимошенко та Юрію Луценку змінили запобіжний захід з підписки про невиїзд на утримання під вартою без жодної законної підстави. Просто знущанням над правосуддям був нещодавній дводенний судовий процес щодо визначення запобіжного заходу Юлії Тимошенко у справі ЄЕСУ прямо в медсанчастині СІЗО. І знущанням над обвинуваченою, яка не могла навіть підвестися з ліжка. Взагалі, усе, що відбувається у кримінальному переслідуванні екс-прем’єра, відповідає не закону, а бажанням вищих сил, які втручаються, ігноруючи усі правила та усталену практику, невтомно намагаючись принизити ув’язнену хвору жінку…

А щоб судді не могли чинити опір такому тиску, над ними повісили дамоклів меч у ви­гляді загрози звільнення за порушення присяги. І ця загроза у будь-який момент може здійснитись у вигляді подання до Вищої ради юстиції. Згідно з Законом «Про вищу Раду юстиції» її члени мають повноваження, розглядаючи таке подання, навіть втручатися у судові справи, розгляд яких не закінчено. Рішенням Конституційного суду від 11 березня 2011 року
№ 2-рп/2011 було заборонено витребовувати матеріали судових справ, розгляд яких не закінчено («право Вищої ради юстиції на ознайомлення з певними, необхідними для здійснення конституційних повноважень, матеріалами судових справ не передбачає витребування справи, розгляд якої не закінчено, оскільки це може призвести до втручання у процес здійснення правосуддя»[9]), і ВРУ мала змінити Закон, врахувавши це рішення КСУ. Проте зміни до цього Закону, ухвалені 4 жовтня та підписані Президентом 25 листопада 2011 року[10], навпаки, лише посилили можливість втручання Вищої ради юстиції в цілому та її членів у розгляд судових справ. Так, ч. 1 статті 40 цього Закону проголошує:

«Перевірка даних про дисциплінарний проступок здійснюється за дорученням Вищої ради юстиції або Голови Вищої ради юстиції одним із членів Вищої ради юстиції шляхом одержання письмового пояснення від судді та інших осіб, витребування судових справ (їх копій), розгляд яких закінчено, та ознайомлення з судовими справами, розгляд яких не закінчено, одержання іншої інформації від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадян чи їх об’єднань».

А ч. 4 статті 25 Закону передбачено, що Вища рада юстиції або її члени можуть витребовувати копії матеріалів судової справи, яка повернута на новий розгляд, або яку передано у провадження іншому судді, тобто в тих випадках, коли розгляд справи остаточно не завершений, і рішення суду не набрало законної сили. На думку Головного юридичного управління ВРУ[11], такі положення законопроекту не відповідають рішенням КСУ від 19 травня 1999 року № 4-рп/99, від 11 квітня 2000 року № 4-рп/2000, від 20 березня 2002 року
№ 4-рп/2002 та від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011, в яких зазначено, що Конституція України і закони України гарантують незалежність і недоторканність суддів, а також забороняють вплив на суддів у будь-який спосіб (стаття 126 Конституції України). Проте підконтрольна парламентська більшість не звернула на це увагу та ухвалила зміни до Закону всупереч Конституції та рішенням КСУ.

Практика використання подань до Вищої ради юстиції підтверджує бажання контролювати суддів. І навіть якщо вона не звільняє суддів, подання та його розгляд нагадують судді, що він має бути слухняним. В 2011 році спостерігалися подання до Вищої ради юстиції із заявами про порушення суддями присяги за ухвалення рішень, які не подобаються прокурорам. Так, 7 червня 2011 року заступник Генерального прокурора України Михайло Гаврилюк, який є одночасно членом Вищої ради юстиції, звернувся з поданням про звільнення суддів апеляційного суду міста Києва Ігоря Мороза, Валерія Лашевича та Людмили Бартащук за порушення присяги. А фактично п. Гаврилюк бажав покарати суддів за дотримання ними Конституції України та Європейської конвенції про захист прав людини. Ці судді прийняли рішення звільнити обвинуваченого з-під варти в зв’язку з відсутністю конкретних фактів, що обґрунтовували б підстави подальшого тримання людини за гратами. Таке рішення повністю узгоджується зі статтею 29 Конституції України та статтею 5 Європейської Конвенції, які передбачають право на свободу як невід’ємне людське право, з чого випливає, що ніхто не повинен доводити, що в нього є підстави перебувати на свободі. Це підтверджує і практика Європейського суду, який багато разів повторював, що «існує презумпція на користь звільнення», що «до вироку особа має вважатися невинуватою», і що «вона має бути звільнена до вироку, як тільки її тримання під вартою стає необґрунтованим». Фактично заступник Генерального прокурора звинувачує суддів в тому, що обвинувачення не змогло аргументовано довести необхідність утримання людини під вартою. Прокурор в суді не навів жодного конкретного факту на користь такого рішення. Проте намагання прокуратури здійснювати тиск на суддів лише через те, що судді не дослухаються до позиції прокуратури, є абсолютно неприйнятним. Прокуратура, якій виділені бюджетом шалені кошти на «захист прав людини», має спрямувати свою енергію на те, щоб викорінити ті порушення, у тому числі і у діяльності судів, які вже встановлені Європейським судом з прав людини, а не намагатися карати суддів за намагання зламати порочну практику потурання прокуратурі та за вимогливість до органів державної влади, що представляють обвинувачення.

Інший гучний приклад — втручання Генеральної прокуратури у діяльність Верховного суду. Як повідомило радіо «Свобода» 8 листопада 2011 р.[12], п. Гаврилюк звинуватив суддів Верховного Суду України у тому, що у 2009–2010 роках вони незаконно змінили 15 небезпечним злочинцям вироки з довічного ув’язнення на 15 років позбавлення волі. Народні депутати внесли подання про порушення присяги цими суддями. П. Гаврилюк заявив, що «незрозуміло, з яких підстав судова палата з кримінальних справ Верховного Суду в порядку виключного провадження переглянула всі ці вироки і з грубим порушенням вимог кримінального законодавства змінила їм міру покарання. Після розгляду Вищою радою юстиції всі прізвища суддів будуть названі». Він також зазначив, що частину суддів, яких підозрюють у вчиненні незаконних дій, уже звільнили з посад за власним бажанням. Проте проблема перекваліфікації смертної кари на довічне ув’язнення чи 15 років позбавлення волі є складною науковою проблемою. З 2000 року на цю тему велися постійні дискусії, погляди правників розділилися. І стверджувати тепер, що судді ВСУ, які переглянули вироки смертної кари і замінили їх на 15 років позбавлення волі, порушили тим самим присягу, є, на мою думку, некоректним.

Мали місце також подання про порушення присяги суддями, які ухвалювали рішення у справах, що мали виразний політичний характер. Так, 3 серпня 2011 року до Вищої ради юстиції надійшло звернення голови Апеляційного суду Києва Антона Чернушенка щодо порушення норм законодавства суддями цього суду Валентиною Лясковською, Анатолієм Кузьміним і Олександром Журавлем під час розгляду питання про зміну запобіжного заходу Анатолію Макаренку та Тарасу Шепітьку[13]. Як відомо, ці судді 5 липня звільнили Макаренка та Шепітька з-під варти, мотивувавши своє рішення позитивними характеристиками щодо них, клопотанням поважних осіб щодо їхнього звільнення, поганим станом здоров’я Макаренка і наявністю у Шепітька неповнолітніх дітей. При цьому суд заборонив звільненим залишати територію України[14].

Поки буде зберігатися такий інструмент тиску на суддів, говорити всерйоз про судовий захист прав людини неможливо.

Слід відзначити ухвалені в 2011 р. зміни до Закону «Про доступ до судових рішень», які серйозно звужують Реєстр судових рішень. Частина третя статті 3 цього Закону тепер викладена в такій редакції: «3. Перелік судових рішень судів загальної юрисдикції, що підлягають включенню до Реєстру, затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України».

Жорстокість кримінально-правової політики

У 2011 р. ситуація із катуваннями та поганим поводженням в Україні серйозно загострилася порівняльно з 2010 р. Попри неодноразові масові акції протесту випадки брутального поводження із затриманими тривають, незважаючи на проголошену МВС політику «нульової терпимості» до порушень закону з боку правоохоронців. За даними соціологічних досліджень на національному рівні (один з його елементів — опитування 3000 респондентів в Києві, Львові, Харкові, Полтаві та Криму), які були проведені за проектом Харківської правозахисної групи за підтримки Європейської Комісії, оціночна кількість постраждалих від незаконного насильства в міліції в 2010 р. склала більше 790 тисяч (це означає, що у 2010 році кожні 40 секунд в міліції відбувався акт незаконного насильства) а в 2011 р. — 980 тисяч. Відомо, що в 2010 році в установах міліції загинула 51 людина (в 2009 р. — 23 загиблих), а на кінець червня 2011 року до публічної сфери потрапили відомості про 27 загиблих.

Навіть Генеральний прокурор України Віктор Пшонка на розширеному засіданні колегії 21 червня за підсумками роботи органів прокуратури України у І півріччі 2011 року, визнав: «Надзвичайно гострою для України є проблема дотримання прав людини у кримінальному судочинстві. Непоодинокі факти катування і тортур на стадії дізнання та досудового слідства».

Наведені оцінки кількості постраждалих разюче відрізняються від кількості фактів незаконного насильства правоохоронців, які потрапили до публічної сфери: жертви бояться скаржитися, і ми бачимо тільки верхівку айсберга. Катування і жорстоке поводження найчастіше залишаються безкарними або, ще гірше, сприймаються як норма. Це призводить до збільшення свавілля і безкарності правоохоронних органів з одного боку і посиленню почуття незахищеності в усіх — з іншого.

Росте кількість позбавлених волі, залишається гострою проблема надання їм належної медичної допомоги. Смертність в установах Державної пенітенціарної служби зросла за першу половину 2011 року на 45% (померла 601 особа, тоді, як за весь 2010 рік — 808), кількість суїцидів — на 22%[15]. Знову загострилася проблема переповненості окремих СІЗО, де в деяких камерах в’язні сплять в ліжку по черзі. Так і не були виконані вимоги Європейського суду з прав людини у справі Харченко проти України щодо зміни законодавства про попереднє ув’язнення протягом 6 місяців. Так і не було введене обмеження термінів сумарного утримання під вартою під час слідства, ознайомлення зі справою і суду. А при тому, що суди направляли на додаткове розслідування приблизно кожну одинадцяту кримінальну справу, нерідкі випадки, коли обвинувачувані роками знаходилися в СІЗО, будучи невинуватими, оскільки вирок по їх справі не виносився, а виправдати їх або ж змінити запобіжний захід суддя не наважувався. Відповідний сумний рекорд становить 12 років! І так мізерна кількість виправдувальних вироків останні два роки ще зменшилася, при цьому прокуратура домагається їх скасування в апеляційній інстанції. Ці проблеми мав вирішити новий Кримінально-процесуальний кодекс, який обіцяли ухвалити в 2011 році, але проект так і не був внесений на розгляд Верховної Ради.

2011 рік відзначився ухваленням низки законів, які порушують права людини, зокрема, зміни до Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Усі без виключення зміни зосереджені виключно на розширенні повноважень державних органів у проведенні контролю за іноземцями та здійсненні щодо них функцій примусу й покарання.

Одночасно із запровадженням до законодавства змін, націлених на посилення правового тиску на іноземців, у 2011 році в Україні був остаточно сформований додатковий державний орган реалізації подібної імміграційної політики — Державна міграційна служба. На жаль, замість незалежного від МВС, цивільного та прозорого у своїй діяльності органу в Україні утворено ще один жандармський орган надзору за іноземцями, своєрідне «дочірнє підприємство» МВС.

Реакція суспільства

Для 2011 року було характерним посилення публічних протестних акцій різних груп населення. Хто тільки не протестував проти дій влади — робітники, вчителі, студенти, активісти екологічних рухів, представники різних політичних сил, пільговики фермери, ветеринари… Загалом, за даними МВС, в країні відбулося протягом 2011 року 160 тисяч протестних акцій[16]. Наскільки вони були результативними? Відстеження реакції влади дає підстави для висновку, що вона може в кращому разі піти на часткові поступки, але пізніше наполягатиме на своєму. Згода піти на чесний діалог із суспільством не спостерігається. А тому можна чекати, що протести проти владної політики будуть наростати. За даними соціологічного дослідження Центра Разумкова[17] частка тих, хто вважає, що в разі значного погіршення умов життя потрібно вийти на вулицю з протестом (52%) у грудні 2011 р. була помітно більшою, ніж частка тих, хто дотримується точки зору, що краще терпіти матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку (23,3%).

Ми знову змушені нагадати про історичний досвід ХХ століття, що політичний режим, який порушує права людини все більше і більше, приречений на поразку. Стан із правами людини та основоположними свободами зміниться на краще тільки за умови докорінної зміни ставлення керівництва держави до свого головного конституційного обов’язку — утвердження й захисту прав людини. Залишається питанням, чи здатне керівництво держави усвідомити це, бодай виходячи з власних егоїстичних інтересів та почуття самозбереження.

 

[1]    Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ та членом правління УГСПЛ

[2]    http://www.dw-world.de/dw/article/0,,15467021,00.html

[3]    Детальніше про рівень бідності в Україні див. розділ «Соціально-економічні права».

[4]    Комітет з питань соціальної політики та праці визнав незадовільною роботу Кабінету Міністрів щодо забезпечення виконання Указу Президента України «Про невідкладні заходи з подолання бідності» http://portal.rada.gov.ua/rada/control/uk/publish/article/news_left?art_id=259301&cat_id=37486

[5]    Заборгованість із зарплат збільшилася на 2,2% http://news.dt.ua/ECONOMICS/zaborgovanist_iz_zarplat_zbilshilasya_na_2,2-90232.html

[6]    Доступне на сайті КСУ: http://www.ccu.gov.ua/pls/wccu/P000?lang=0.

[7]    http://khpg.org/index.php?id=1321974814

[8]    http://www.pravda.com.ua/rus/news/2011/12/17/6845372

[9]    http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v002p710-11

[10]   http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=40136

[11]   Там само.

[12]   http://www.radiosvoboda.org/content/article/24384064.html

[13]   http://www.pravda.com.ua/news/2011/11/14/6752479/

[14]   http://www.pravda.com.ua/news/2011/07/5/6357873/

[15]   http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1314032401

[16]   http://tvi.ua/ua/watch/author/?prog=698

[17]   http://www.razumkov.org.ua/ukr/news.php?news_id=386

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори