пошук  
версія для друку
12.07.2012
джерело: zik.ua

Як не перетворити життя на пекло

   

Класик світової філософії Чарльз Тейлор розставив деякі наголоси в розумінні сучасності на зустрічі в Українському католицькому університеті. Попри те, що мова універсальних філософських категорій видається занадто складною, деякі питання «на хлопський розум» вирішити не вдасться. І хоча йшлося ніби не про Україну, але певні паралелі очевидні. Тижневик ZIK подає фрагменти виступу професора Тейлора, присвячені патріотизмові й моделям знаходження порозуміння між людьми на осі шляху знизу до Бога.

– Людське життя годі вкласти у систему. Аби розуміти людське етичне життя, доводиться сягати тих меж, де нас щось дивує, де чогось бракує, де щось «не грає», де щось не так. Це стається і коли постає питання нашого стосунку до Бога. З цього не слід робити соціології чи вкладати у систему – нею цього не охопити, як це робив Платон.

Людей не можна змусити вірити, хоча іноді їх можна посунути в протилежний бік, змусивши не вірити. Але, зазначу, ми не доберемося до наступного щабля, якщо не зцілимося від цього бажання контролю.

Сучасні демократичні суспільства мають велику пошану до універсальних принципів – демократії, людських прав, рівності. Однак патріотизм – це емоція, почуття до історичного проекту здійснення цих цілей. Якщо людські права порушують у Єгипті, мені від цього погано. Але коли їх порушують у Канаді (на батьківщині професора Тейлора. – ZIK), я відчуваю сором і просто не можу з цим жити. А все тому, що патріотична ідентифікація пов’язана не лише з загальними принципами, а з конкретним історичним проектом їх здійснення. Проблема у тому, що часто виникає напруга між патріотизмом і правильним, справедливим поводженням з іншими – скажімо, з представниками різних меншин. Ця напруга лежить в осерді ідентичності, бо демократична ідентичність мусить включати всіх, але якщо нацією себе бачить лише етнічна група більшості, це неможливо. Звісно, ідентичність демократичної нації та її сучасний патріотизм прийшли з минулого, але нація повинна бачити себе на історичній траєкторії, якою вона рухається у майбутнє. Візьмімо мультикультуралізм у контексті Квебеку: ми всі там франкомовні, походимо з XVII століття і є католиками, але зараз у нас з’явилися мусульмани з Алжиру, тож треба думати про нове визначення поняття «ми». Це «нас» має включати цих осіб як повноцінних членів спільноти. Ми не повинні кривити своєю історією, але траєкторія нашої думки має бути спрямована у майбутнє. Мусимо оберігати проект здійснення наших принципів і чеснот від зради, якою є виключення інших людей із суспільства.

Є безліч філософських концепцій, які займаються пошуком критеріїв визначення, що є добром, а що – ні. Але це не лише філософське явище – це явище світу, в якому наші життя обмежені певним кодексом поведінки. Цінністю політичного життя є людські права: що добре і що погане, коли доходить до конкретних учинків. Хочу сказати, що всі ці кодекси – лише поверхня багатовимірного світу. Це однаково, що бачити світ на карті, але не помічати всієї його повноти.

Моральні кодекси і закони нам потрібні, але слід завжди дивитися на їхній контекст. Слід усвідомлювати цілі, якими ми керуємося, засновуючи статті про права людини у наших конституціях. Це означає, що люди можуть робити все, що заманеться, якщо це не перешкоджає іншим,  – чи ми повинні, коли користуємося своєю свободою, думати, що важливо у житті?

Аристотель казав, що самих правил недостатньо – людям потрібна здатність розрізняти у конкретній ситуації, що насправді є важливим. Різних благ чимало – й ми часто мусимо обирати між двома благами, що конкурують одне з одним, причім обох досягнути одразу неможливо. Людське життя сповнене дилемами, і часто ми навіть не знаємо, яким шляхом слід іти. Приклади бачимо у політиці: справедливість чи милосердя, відновлення справедливості чи поблажливість, успішність чи співчутливе розуміння, бюрократична правильність чи ставлення до людей як до унікальних особистостей... Ми постійно стикаємося з питанням, яким благам надавати перевагу. І часто слід вибирати таке, яке просто спричинить меншу шкоду.

Останніми десятиліттями бачимо повалення багатьох негуманних режимів. Питання у тому, наскільки слід карати людей за жахіття, вчинені у часи старих режимів. З одного боку, можна сказати: «Слід вимагати максимального покарання для всіх, хто причетний до тих жахів». І що далі ми дивимося на ці звірства, то сильніше це бажання. З іншого боку, щось підказує потребу шукати інший шлях, бо люди часто були задіяні у здійсненні злочинів не з власної волі. Так, по ІІ Світовій війні було рішення покарати найбільших злочинців, а про дрібніших вирішили забути – перегорнути сторінку й піти далі.

Новим рішенням стало створення Комісії правди і примирення у Південноафриканській Республіці. Люди, яких калічили і з яких знущалися, хотіли бачити злочинців справедливо покараними. У глобальному ж вимірі залежало, аби світ знав, хто чинив і які саме злочини це були. У комісії існувало правило: якщо приходите зі щирим каяттям, покарано вас не буде. Люди, відчуваючи потребу у помсті й справедливості, були розчаровані. Дилема була така: що важливіше – відновити справедливість чи знайти порозуміння у майбутньому? Конкретним постраждалим було від цієї дилеми дуже боляче. Ми живемо у дуже складному світі, але чи з’явиться рішення, часто залежить від того, як люди інтерпретують пережите. Саме у цьому Комісія правди і примирення зробила важливий крок, пропонуючи людям глянути на ситуацію з іншої точки зору: не дбайте лише про свої компенсації – думайте про те, як жити далі в одному суспільстві. Небезпека для ПАР крилась у нескінченному ланцюгу помсти і компенсацій – і Нельсон Мандела та єпископ Деніел Туту багато зробили, аби змінити мислення людей, націливши їх на досягнення примирення замість низки майбутніх конфліктів. Отож Мандела попросив усіх переорієнтувати погляд на ситуацію, подивитися на себе як на майбутніх громадян суспільства, в якому далі треба жити. Люди можуть змінювати своє розуміння речей – і якщо це стається, з’являються рішення дилеми, котрі до того не були можливими. Раніше всі були абсолютно переконані: треба добитися справедливості, отримавши компенсацію. Людина має динамічну здатність змінюватися, роблячи можливими рішення, які є вищими і кращими, бо вони дають шлях для примирення спільного життя у майбутньому. Інакше вона задовольнить, звісно, свої тимчасові вигоди, але майбутнє буде для неї закрите. Чи не вимагаємо ми від людей надто багато? Але якщо намагатися вискочити з дилеми про любов до ближнього обхідним шляхом, настане катастрофічна поразка. Цей принцип – суміш глибокого морального прозріння, глибокої людяності й великої політичної чутливості. Варто згадати і постать Ганді, який міг розгледіти, наскільки люди можуть піти на поступки і як не викликати обурення. Безперечно, коли поліція нападає на вас з кийками, природною реакцією буде діяти так само – але ж насправді всі очікують власне мирного вирішення. Якби Ганді перегнув палицю, це могло би призвести до масової різанини. Насправді конфлікт не лише між вибором благ, він має і вертикальний вимір – наскільки ми можемо піднятися над дилемою.

Можна згадати суспільства, які віддавна практикували вендету: я вбив твого брата, а ти прийдеш і вб’єш мого – і так до двоюрідних родичів. Тож якщо спробувати запровадити протилежний закон, спочатку слід переконати всіх у необхідності змінити розуміння ситуації – на одну й ту саму дилему дві різні людини реагують по-різному, маючи свої вимоги компенсації. Це вирішено в Євангелії. Гарним прикладом такого «кроку вперед» є притча про виноградаря – він запрошує робітників, обіцяючи кожному заплатити по одному динарію. Люди приходять уранці, в обід, ввечері, але всі отримують однакову платню. Ті, хто прийшов вранці, мають претензію до такої політики компенсації – «хіба ж вона справедлива?» У Новому Завіті маємо погляд на проблему за вертикальною траєкторією – це є точка Бога. Ми маємо бути спасенними, тому в Новому Завіті точка оцього третього виміру є для нас видимою. Подібні дилеми у християнстві вирішуються саме так. Водночас відомо, наскільки ми тут насправді віддалені у подоланні своїх проблем… Але ж ми спроможні і трішки наблизитися… Єпископ Туту знав, як слід рухатися новозавітнім шляхом – шляхом прощення.

Наша зацикленість на кодексах і нормах поведінки почасти спричинена занадто спрощеним раціоналізмом. Ніби легко діяти з огляду на хартію прав – «стався до іншого так, як хочеш, аби ставилися до тебе». Але це працює за наявності сильного аргументу, який усі поділяють. Натомість щодо інших речей досягнути порозуміння складно – скажімо, що найважливіше у житті? Хтось назве релігію, а хтось – свободу її не практикувати... Але коли ми прагнемо вийти за межі цього, ставлячи питання, чи можемо рухатися цією віссю вгору, досягаючи компромісу для всіх? Раціоналістичний дух нашої епохи каже – ні, не рухаємо цих правил. Одержимість кодексами поведінки викликає занепокоєння. Бо ж норми етики можуть надаватися до застосування, якщо ви маєте мотиви впроваджувати їх у своє власне життя. Багато людей мають відчуття вищості щодо тих, які не живуть за правилами і нормами. Але, сподіваюся, ви серйозно потрактуєте те, про що я зараз кажу,  – часто у питанні норм є якась сліпота. Наприклад, вимагання повернути борг: «Я вимагаю повернути все і мене не цікавить, що буде з твоїми дітьми». Коли кожен наполягає на своєму праві, ми опиняємось у ситуації, коли замість підніматися вгору опускаємося вниз. Люди, які застосовують правила щодо інших, мають спитати в себе: «А що ж я роблю заради загального усвідомлення того, як нам жити всім разом? Я посуваюся по вертикальній осі вгору чи вниз?!» Якби кожен дивився на себе, то помітив би, що часто він сам є найбільшою перешкодою для пошуку виходу з ситуації. В Новому Завіті опрацьоване і це. Якщо ми дивимося навколо, думаючи, «як нам бути з усіма тими “жахливими” людьми», краще глянути на себе. Відомі слова Достоєвського «на всіх на нас є вина – кожен із нас має заглянути в себе». Згадаймо євангельську притчу про те, як одну жінку було впіймано на перелюбі. Її планували за це каменувати, але Христові слова були: «Хто без гріха, най кине каменем».

Коли ми оголошуємо війну тероризму, це передбачає, що не маємо нічого спільного з тероризмом,  – але це занадто горда заявка. За рік після жахливих подій 11 вересня канадський прем’єр (зізнаюся, не мій улюблений політик) в інтерв’ю сказав важливу річ: «Можливо, нам слід подумати, як багаті держави поводилися з країнами, що розвиваються. Можливо, нам слід переглянути те, як ми ставилися до них». Був вибух негативної реакції з боку США – мовляв, ви звинувачуєте жертву, а це неймовірна несправедливість. Люди ввійшли у стан озлоблення і не могли осягнути рацію сказаного. Бідний прем’єр не очікував такого – він це говорив як прем’єр однієї з багатих «жирних» країн, він це казав із точки зору самокритики. Але це викликало злість, яка не дала почути того, що він казав.

Суспільства можуть жити у різний спосіб: як племена, постійно воюючи між собою і сповідуючи канібалізм, або стати цивілізованими громадянами республіки. Способи різні – натомість видимі переваги має один. Подіб­не з рухом вгору по осі – бо досі існують суспільства, де нормою є вендета і за однією смертю приходить інша. Але ж питання у тому, як люди рухаються – вгору чи вниз. Відповідальність дуже важлива – звинувачення себе й усвідомлення, що я також глибоко відповідальний за те чи інше явище. Саме це відкриває перспективу для вирішення інших питань. Скажу дещо, що звучатиме як божевілля: ми зобов’язані жити відповідально з самими собою, інакше перетворимо життя інших на пекло.

Довідка. Всесвітньовідомому філософові Чарльзу Тейлорові 81 рік. Проживає у Канаді, у провінції Квебек. Професор Тейлор – автор фундаментальних праць із політичної та соціальної філософії. 2007 року отримав аналог Нобеля – Темплтонівську премію, котра перевищує фінансовий еквівалент «Нобелівки», становлячи понад 1, 5 млн доларів. Півстоліття Тейлор наполягає на тому, що насильству й нетерпимості можна запобігти лише шляхом вивчення їхніх духовних перед­умов, і вимагає обов’язкового включення духовних аспектів до державної політики. За Тейлором, саме Нельсон Мандела в ПАР та Махатма Ганді в Індії завдяки врахуванню духов­ної складової допомогли своїм країнам звільнитися від колоніальної окупації. Чарльз Тейлор є практикуючим римо-католиком.

Далі – інтерв’ю Чарлза Тейлора.

Чарльз Тейлор: «Політика може і повинна „зберігати мову“»

Видатний філософ Чарльз Тейлор у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським дав оцінку фразі Ніцше про смерть Бога, пояснив, чому ЄС перегляне еміграційну політику, чи повинна держава свідомо зберігати мову і чи подолана релігійна ворожнеча.

Чому між собою досі ворогують монотеїстичні релігії (християнство, юдаїзм та іслам)? І хто має врешті першим стати на шлях порозуміння?

– Усі ці релігії почалися з юдаїзму, з розуміння того, що потрібна релігія справжня, а не фальшива, коли люди вклоняються ідолам чи божествам. Справжня релігія передбачала поклоніння єдиному Богові так, як Він того бажав (хоча й люди також жадали цього поклоніння). Ми всі успадкували це. Хоча ідея монотеїзму легко передбачає й нас­тупне: якщо ти не поділяєш наших принципів, то помиляєшся.

В усій монотеїстичній традиції слід врахувати інший аспект: усі вони – світові релігії, а це якраз і передбачає, що вони – для всіх людей. Всі люди заслуговують на повагу, пошану та щоби їх запрошували до релігії, а не проклинали,  – й у всіх трьох релігіях такий рух є. Але в кожній з них є й протилежне. Й у певні моменти ця зла сила, сповнена бажанням карати і засуджувати, ставала сильнішою і перемагала. Ми це можемо бачити зараз в деяких ісламських суспільствах. Слід визнати, до певної міри це присутнє і в християнстві; хоча реальністю було хіба у минулому – візьмімо хрестові походи. Водночас сама природа християнського одкровення є глибоко парадоксальною, адже почалося християнство саме як релігія людей (воно мало так початися), і досі лишається релігією людей в широкому сенсі, включаючи всі небезпеки, які з цього випливають. Але воно повинне вийти за свої власні межі.

Таке враження, що європейський континент і США зараз пливуть у різні боки, а Україна досі не знає, до кого пристати. Чи бачите перспективи повернення до «спільного плавання» Європи й Америки, як це було ще півстоліття тому?

– Надія на це є. Обидва континенти стикаються з подібними проблемами, насамперед соціальними. Але в політичній Америці зараз сильне праве крило, яке відновлювати цю мету не хоче. Щиро кажучи, вирішення проблем Америки, яке пропонують ці люди (йдеться про партію республіканців, останнім президентом США від якої був Джордж Буш. – ZIK), як на мене, абсолютно ілюзорні й далекі від реальності. Вони відкидають глобальні попередження, а зараз це вже просто неймовірно небезпечно. Але маю надію, що світ стане пастирем й Америка навернеться до центру, звернувшись до спільних проблем разом з усіма нами.

Ніцше зазначив, що «Бог помер» – і низка подій ХХ століття додала аргументів (Голодомор, Голокост) на користь тих, хто так вважає. А що на це скаже Чарльз Тейлор?

– Це дуже складна проблема. У певному сенсі людство справді саме по собі. На ранніх етапах, глибоко в історії людської релігії, виникла віра, що Бог врятує нас від голоду й інших трагедій – це ніби була Його робота. Ті ж, хто звинувачували Бога, завжди казали, що Він нездужав, раз допустив ці жахіття. Тобто, з одного боку, ми ніби самі за себе, проте водночас християнська релігія стверджує: Бог із нами і Він із нами страждає. Тож Господь веде нас, хоча й не простягає руки, щоби витягнути нас із наших халеп.

Певно, розв’язання цього питання неможливе без залучення Бога, бо людське розуміння проблеми на цьому рівні Бога не сягає.

Як гадаєте, чи потрібно рятувати «білу расу», про що каже американець Патрік Б’юкенен (правий політолог, який виступає за обмеження «кольорової» еміграції через загрозу автентиці США) і низка подібних авторів?

– Та хто такий цей Б’юкенен? Якийсь американський вар’ят (сміється. – ZIK).

Але і в ЄС дедалі частіше лунають націоналістичні голоси, закликаючи рятувати «стару Європу» від нових хвиль еміграції…

– Європі потрібні емігранти. Вони необхідні її економіці. Якщо не буде емігрантів, не буде кого рятувати від них. Європейці просто повинні визнати, що слід бути відкритішими й інтегрувати прибульців. Насправді жодної реальної загрози нема, хоча люди відчувають страх перед іншою культурою, і я їх розумію. Коли особи різного походження опиняються вперше в одному суспільстві, у багатьох виникає страх перед можливими змінами. Водночас ми повинні опиратися цьому страху, бо інакше у нас не буде процвітаючих демократичних суспільств.

Мовна ситуація в Україні дещо подібна до канадської. В чому успіх співіснування англомовних і франкомовних канадців?

– Це не відбулося раптово. Франкомовне суспільство існувало в Канаді віддавна і, на мою думку, так буде й надалі. Це породило необхідність продовжувати всі відповідні освітні заходи. Останнім часом, коли еміграція набула особливого значення, почали вживати заходи з інтеграції емігрантів у життя Квебеку, забезпечуючи знання французької та англійської мов. І це дало можливість надалі виживати такій мовній групі, яка в Північній Америці налічує лише 350 тисяч людей. Тож політика може і повинна зберігати мову. Скажімо, ісландців у світі якихось 300 тисяч – вони єдині розмовляють цією мовою, й у них навіть є урядовий комітет, що постійно займається створенням неологізмів ісландською. Певно, це доволі красномовний приклад. Аби мова виживала, необхідно вести певну роботу.

газета ZIK № 25 (27 червня 2012 р.)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори