пошук  
версія для друку
29.03.2013 | Наталка Ковальчук

Розлучення по-італійськи чи прощання по-англійськи?

   

Роздержавлення державних та комунальних ЗМІ – актуальна тема, що активно обговорюється. Останні новини щодо цього стосуються доопрацювання як невідкладного проекту Закону України про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації за участю Національної спілки журналістів України, фахових об'єднань, трудових колективів редакцій.

Отже, можна сказати, що реформа друкованих медіа – справа невідворотна. Тим більше, що роздержавлення газет, заснованих органами державної влади та органами місцевого самоврядування, це й одна з важливих умов виконання Україною зобов’язань перед Парламентською Асамблеєю Ради Європи.

Чому ж тоді настрої у представників самої «четвертої влади» не надто оптимістичні? Скоріше навпаки.

«Скільки «проживуть» комунальні газети на Вінниччині?», - запитує Винниця info.

«Роздержавлення – це посилення контролю», - зазначає Українська правда.

«Із вогню – та й у полум’я… Чи стане незалежною регіональна преса, якщо її роздержавлять?», - це Telekritika.ua.

Суть поставлених запитань зрозуміла. Однак, чому ж все-таки кроки до впровадження європейських стандартів у сфері друкованих засобів масової інформації в Україні викликають тривожні очікування?

Може, тому, що всі нововведення, які починалися у нашій країні, розвивалися за сценарієм: «хотіли як краще, а вийшло – як завжди». І журналісти, котрі активно долучаються до всіх суспільних процесів, знають це добре як ніхто інший?

Чи, може, тому, що років кілька тому комунальні ЗМІ вже стояли на порозі роздержавлення і процес також здавався невідворотним, але з того нічого не вийшло?

Сумніви у тому, що засновані органами державної влади, органами місцевого самоврядування друковані ЗМІ цивілізовано «відпустять у вільне плавання», -  небезпідставні. Чимало років саме цей сегмент українського медіа-простору чиновники у місцевій владі, звикли вважати своїми «кишеньковими» газетами, щодо яких можна, образно кажучи, безборонно «повелевать и властвовать», порушуючи права журналістів, а іноді й їх людську гідність, спричиняючи значний тиск на свободу слова.

Наприклад, згадується у зв’язку з цим історія, розказана газетярем з райцентру. Видання, у якому він працює, - міськрайонка, отже, співзасновниками є як міська, так і районна рада. Бути «слугою двох панів» - непросто. А коли ще й трапилася конфліктна ситуація між містом і районом, то крайнім у «розбірках» місцевих влад виявився колектив редакції. Українське прислів’я недаремно говорить: коли пани чубляться, у мужиків лоби тріщать. Так і в цьому випадку. Практично відразу після виникнення напруження у стосунках і в місті, в районі запланували заслухати звіт редактора газети на сесіях.

Причому, керівники рад та депутати не надто дослухали до журналістських здобутків і редакційних проблем своєї газети. Проблеми, які їх хвилювали, виявилися зовсім іншими.

У міських коридорах влади, озброївшись лінійкою та ручкою, старанно звели дебет з кредитом кількості квадратних сантиметрів газетної площі, відведеної під висвітлення роботи міської та районної рад. Полічили й фотознімки, і «розпинали» редактора за те, що число «парсун» з міським головою виявилося меншим, ніж кількість фотографій з районними керівниками.

Районна рада, як співзасновник, теж знайшла за що дорікнути. Хоча найоригінальнішим видається той факт, що чиновниця, котра готувала й представляла на сесії аналіз роботи редакції, звинуватила журналістів у тому, що вони «не виховують юних поетів».

Про цю ситуацію можна сказати: «Було б смішно, якби не було так сумно». Бо, на жаль, випадки такі в Україні непоодинокі. Достатньо лише згадати списки державних чиновників -«ворогів преси», які НСЖУ оприлюднює за поданням первинних організацій і редакційних колективів, серед яких є й імена чиновників місцевої державної влади та органів самоврядування, котрі поза законом звільняли з займаних посад редакторів комунальних газет, ініціювали виселення редакцій з приміщень, які вони займають, вимагали погодження матеріалів, які розміщуються у газеті…

Тож досить сумнівно, що вчорашні «вороги» сьогодні перетворяться у друзів і по-іншому будуть дивитися на роль у громадському житті вже роздержавленої місцевої преси, яку звикли вважати підконтрольною.

Врешті суттєвим питанням залишається, наскільки взагалі вдасться провести процес роздержавлення.

Адже після попереднього «пришестя» цієї ідеї у 2007-2008 роках на державному рівні все затихло, а на місцевому - зміни тільки почалися. За термін, що минув з того часу, частина комунальних районних газет в Україні виявилася втраченою назавжди. У інших - районні та міські ради зуміли вивести трудові колективи редакцій з числа співзасновників. Подекуди газети стали такими собі цехами комунальних підприємств, які можуть займатися всім чим завгодно, аж до асенізації. Процес цей продовжується й сьогодні.

Адже, скажімо, крім небажання втратити вплив на підконтрольну газету, досить дражливим моментом для місцевої влади залишається теза про передачу редакціям майна і приміщень на безоплатній основі. Втрачати те, що можне принести зиск, не хочеться.

Відповіддю на те, чи готові чиновники на місцях втрачати «свою» пресу, до певної міри може служити звіт про недавню семінар-нараду редакторів районних комунальних газет Полтавщини, розміщений на офіційному сайті Полтавської обласної ради.

Про таку актуальну тему, як майбутнє роздержавлення комунальної преси і про можливі варіанти стосунків між владою і ЗМІ  у нових умовах, тут жодним словом не згадано. Зате зазначалося, що (цитати за матеріалом офіційного сайту Полтавської облради) «…комунальні газети, засновниками і співзасновниками яких є районні ради та районні державні адміністрації, мають займати державницьку, конструктивну позицію, добре розуміти поточні проблеми та перспективи розвитку регіону, допомагати владі у її роботі, розв’язанні проблемних питань життєдіяльності області» та що «…у виборі теми матеріалу газетярі мають орієнтуватися на позитив…».

Отже, цінні вказівки з приводу подальших обов’язків для комунальних ЗМІ Полтавщини вже прозвучали. Цілком ймовірно, що таке обговорення проведуть й в інших областях, аби працівники місцевої преси не надто розхолоджувалися з приводу очікуваного роздержавлення. Бо, хоч «…газета має право подавати матеріали критичного спрямування, а журналіст – на авторську точку зору», але мати право і реалізувати його –це дві великі різниці в Україні, як то кажуть.

Залишається відкритим питання, чи не стануть виписані на державному рівні правила роздержавлення ЗМІ лише протоколом намірів, який благополучно «провалять» на місцевому. Наші чиновники вміють трактувати закони так, як вигідно їм, а не суспільству. Принаймні, розмови про бюджетну підтримку газет в період реформування, викликають великий сумнів щодо реалізації такої підтримки.

Адже і сьогоднішнє законодавство передбачає і дотації для газет, і оплату за висвітлення матеріалів про роботу влади, але більшість районних редакцій так і стоять з простягнутою рукою перед засновниками. А рішення «дати чи не дати» кошти залежить від «поведінки» самої редакції. Та все ж сьогодні фінансовий стан місцевих комунальних газет значною мірою залежить від своїх засновників, які «допомагають» з тиражами, і все-таки, хай нерідко і не в повній мірі, надають дотації та оплату за висвітлення діяльності.

Проте не надто віриться, що хтось захоче «відрізати шматок» від місцевого бюджету для вже «чужого» видання, навіть якщо редакція продовжуватиме висвітлювати діяльність влади, як незалежна. Не надто великі сподівання викликає і комерційна діяльність газет. У районах практично відсутні багаті рекламодавці, а якщо вони й є, то газета з невеличким тиражем їх не цікавить. Окремі оголошення, вітання та некрологи, які завжди були основним сегментом рекламної діяльності для районок, фінансової погоди не зроблять.

Одним словом, у місцевих газет проблем настільки багато, що вони затьмарюють навіть ті позитивні очікування, які може дати роздержавлення. От і виникає питання, чим воно стане для комунальної преси: розлученням по-італійськи, коли неминуче настає летальний кінець, чи прощанням по-англійськи, коли залишеній сам на сам з усіма проблемами редакції доведеться або якось виборсуватися самотужки, або чекати на «господаря», який знову ж таки «підімне» газету під себе?

А втім, поживемо – побачимо.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори