пошук  
версія для друку
18.09.2013

Матієк проти Польщі

   

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

(Заява № 38184/03)

Рішення

СТРАСБУРГ
24 квітня 2007 року

ОСТАТОЧНЕ
24/09/2007

Це рішення стало остаточним відповідно до статті 44 §2 Конвенції. Може бути піддано редакторської правки.

У справі «Матієк проти Польщі»,

Європейський Суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи палатою у складі суддів:

пан Н. Братца (N. Bratza), голова,

пан Дж. Бонелло (G. Bonello),

пан К. Трая (K. Traja),

пан Л. Ґарлицький (L. Garlicki),

пані Л. Мійович (L. Mijović),

пан И. Чікута (J. Šikuta),

пані П. Хірвеля (P. Hirvelä)

і пан Т. Л. Ерлі (T. L. Early), секретар секції,

Розглянувши справу в закритому засіданні 30 травня 2006 року і 3 квітня 2007 року, виносить таке рішення, ухвалене в цей день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дана справа порушена за заявою (№ 38184/03) проти Республіки Польща, що було подано до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — «Конвенція») громадянином Польщі паном Тадеушем Матієк (далі — «заявник») 15 жовтня 2003.

2. Заявника представляла пані М. Гонсеровська, адвокат, що практикує в Варшаві. Польський уряд (далі — «Уряд») представляв його уповноважений пан Й. Волонсевіч, Міністерство закордонних справ.

3. Заявник стверджував, що люстраційний розгляд у його справі був несправедливим, що є порушенням статті 6 Конвенції.

4. Рішенням від 30 травня 2006 року суд визнав скаргу прийнятною.

5. Заявник та Уряд подали додаткові письмові пояснення (Правило 59 §1). Крім того, сторонні зауваження були отримані від Гельсінського фонду з прав людини (Варшава, Польща), якому Голова дозволив подати зауваження у письмовій формі (Стаття 36 §2 Конвенції і Правило 44 §2 Регламенту Суду). Держава-відповідач надала відповідь на ці зауваження (Правило 44 §5 Регламенту).

ФАКТИ

I. конкретні ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився в 1935 році і мешкає у Варшаві, Польща.

7. Після набрання чинності Законом від 11 квітня 1997 року про виявлені факти роботи або служби в органах державної безпеки, або співробітництва з ними в 1944–1990 роках осіб, які виконують державні функції (далі — «Закон про люстрацію 1997 року»), заявник, який у той час був членом Сейму[1], заявив, що він не співпрацював зі спецслужбами при комуністичному режимі.

8. 1 червня 1999 року Комісар з питань інтересів суспільства звернувся до Варшавського апеляційного суду з проханням порушити справу проти заявника на тій підставі, що він надав у своїй люстраційній декларації недостовірні відомості, заперечуючи свою співпрацю зі спецслужбами. 14 червня 1999 року заявник був повідомлений про те, що проти нього порушено люстраційний розгляд.

9. З 16 вересня по 25 жовтня 1999 року суд провів закрите слухання.

10. 17 грудня 1999 року Варшавський апеляційний суд, діючи в якості люстраційного суду першої інстанції, встановив, що заявник навмисно і таємно співпрацював зі Службою Безпеки (далі — «СБ») і тому надав недостовірні відомості у своїй люстраційній декларації. Суд спирався, зокрема, на експертний висновок, підготовлений Департаментом кримінології та хімії Бюро державної безпеки, яке підтвердило справжність підпису заявника на документі в його особовій справі. Резолютивна частина рішення була вручена заявникові 3 січня 2000 року. Однак обґрунтування рішення було оголошено «секретним», і, відповідно до статті 100 §5 Кримінально-процесуального кодексу, з ним можна було ознайомитися тільки в секретному реєстрі суду.

11. Заявник подав апеляцію. Він стверджував, що СБ, ймовірно, зареєструвала його в якості секретного співробітника без його відома і згоди. Заявник стверджував, що його контакти з цивільною міліцією і з його знайомим агентом СБ були чисто особистими і ніколи не приймали форму свідомого співробітництва. Заявник також попросив викликати додаткових свідків, включаючи його друга, на якого він нібито доніс в СБ, і організувати отримання думки незалежного фахівця, який не працює в Бюро державної безпеки.

12. 17 лютого 2000 року Варшавський апеляційний суд, діючи в якості люстраційного суду другої інстанції, відхилив апеляцію заявника. Суд встановив, зокрема, що опитати співробітника СБ, який нібито завербував заявника, неможливо, оскільки він вже помер. Суд знову повідомив заявника, що, у зв’язку з конфіденційним характером справи, йому не буде надано письмового обґрунтування рішення, але з ним можна ознайомитися в секретному реєстрі.

13. 20 квітня 2000 року заявник подав касаційну скаргу до Верховного суду.

14. 10 жовтня 2000 року Верховний суд скасував рішення Апеляційного суду і повернув справу до суду другої інстанції. Верховний суд визнав, що клопотання заявника про виклик двох додаткових свідків не було взято до уваги, що є серйозним процесуальним упущенням.

15. 11 грудня 2000 року Комісар з питань інтересів суспільства попросив Варшавський апеляційний суд запропонувати керівнику Бюро державної безпеки зняти секретні обмеження, пов’язані з матеріалами справи.

16. 20 грудня 2000 року керівник Бюро дер­жавної безпеки скасував секретні обмеження, пов’язані з особовою справою заявника, відповідний документ був включений в матеріали справи.

17. 19 січня 2001 року Варшавський апеляційний суд провів слухання, в якому він опитав свідків, викликаних заявником.

18. 25 січня 2001року Варшавський апеляційний суд скасував оспорюване рішення і направив справу на розгляд до суду першої інстанції.

19. Згодом суд попросив Бюро державної безпеки представити йому додаткові документи. 28 березня 2001 року Бюро передало суду особисту інформацію про деяких посадових осіб спецслужб. 30 травня 2001 року суд отримав від Бюро державної безпеки додаткові документи, що стосуються заявника, а саме витяги з документації колишньої цивільної міліції.

20. 1 червня 2001 року суд провів відкрите засідання, в якому було заслухано заявника. Подальше засідання 28 червня 2001 року було лише частково відкритим, оскільки суд вирішив допитати свідків в закритому режимі на тій підставі, що вони будуть давати свідчення з питань, пов’язаних з державною таємницею. Крім того, суд доручив Інституту кримінології Варшавського Університету підготувати експертний висновок.

21. 8 жовтня 2001 року, за запитом Комісара, Бюро державної безпеки представило суду документи з особистої справи іншого таємного співробітника, Р., пов’язані із заявником.

22. 4 грудня 2001 року відбулося ще одне закрите слухання. Того ж дня Варшавський апеляційний суд постановив, що заявник надав неправдиві відомості у своїй люстраційній декларації.

23. Заявник оскаржив це рішення, повторивши зокрема, що, як член національної спортивної команди, він автоматично вважався співробітником цивільної міліції, що мало бути взяте до уваги судом першої інстанції.

24. 2 жовтня 2002 року Варшавський апеляційний суд відхилив його апеляцію.

25. 16 травня 2003 року Верховний суд відхилив касаційну скаргу, подану заявником.

26. Згідно з національним законодавством, що було чинним на момент розгляду справи, рішення Апеляційного суду від 17 лютого 2000 року є остаточним. Таким чином, того ж дня заявник був позбавлений мандата члена парламенту. Заявник також був позбавлений права виставляти свою кандидатуру на виборах і обіймати інші державні посади протягом 10 років.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Закон про люстрацію

27. 3 серпня 1997 року набув чинності Закон про люстрацію 1997 року. Відповідні положення цього Закону, в редакції, що діяла на момент розгляду справи, свідчили таке.

Стаття 3

«1. Особами, які займають державні посади за змістом цього закону, є: Президент Республіки Польща, депутати, сенатори... судді, прокурори і адвокати...»

28. Стаття 4 містить таке визначення терміну «співробітництво»:

«1. Співпраця по суті цього закону — це навмисне і таємне співробітництво з оперативними чи слідчими підрозділами державних спецслужб в якості секретного інформатора або помічника в зборі інформації.

2. Співпраця за змістом цього закону не є дією, яка була обов’язковою відповідно до законодавства, чинного на момент розгляду справи...»

29. Розділ 6 стосується зобов’язання подати «Люстраційну декларацію»:

«1. Особи, що належать до категорій, перелічених у статті 7 цього Закону, зобов’язані подати декларацію щодо роботи або служби в органах державної безпеки, або співробітництва з цими службами між 22 липня 1944 року та 10 травня 1990 року (далі — «декларація»)».

Стаття 17 проголошує

«Декларація подається

...

2) кандидатами на посаду депутата чи сенатора...»

Стаття 40 вимагає подання такої декларації також особами, які на дату набрання чинності Законом про люстрацію 1997 року обіймають державні посади.

30. Стаття 17 стосується посади Комісара з питань інтересів суспільства. Вона, зокрема, говорить:

«1. Комісар з питань інтересів суспільства, далі іменований «Комісар», представляє суспільні інтереси в люстраційних розглядах».

Стаття 17 (d), зокрема, зазначає

«1. В обов’язки Комісара входить, зокрема,

i)   аналіз люстраційних позовів, поданих до суду;

ii)  збір інформації, необхідної для правильної оцінки таких позовів;

iii) подача заяви до суду з метою порушення люстраційного розгляду;

...

2. При виконанні своїх обов’язків, перелічених у пунктах 1 і 2 вище, Комісар може зажадати, аби йому були направлені або показані відповідні документи та письмові пояснення; у разі необхідності він може заслуховувати свідків, віддавати розпорядження про проведення експертиз та проводити обшуки; в цьому відношенні, а також щодо обов’язків, описаних у статті 17 (1), положення Кримінально-процесуального кодексу, що стосуються прокурорів, застосовні також до Комісара».

31. Стаття 17 (e) проголошує:

«Комісар, його заступники та уповноважені співробітники його офісу мають повний доступ до документації та інших інформаційних джерел незалежно від їх форми, за умови, що вони були створені до 10 травня 1990 року:

1. Міністром оборони, міністром внутрішніх справ, міністром юстиції, міністром закордонних справ, або службами, які перебувають у їхньому підпорядкуванні; або

2. Керівником Бюро державної безпеки».

32. Статті 19 і 20 посилаються на Кримінально-процесуальний кодекс. Стаття 19 говорить:

«Питання, не передбачені цим Законом та по­в’язані з Люстраційними розглядами, включаючи апеляційну та касаційну стадії, регулюються Кримінально-процесуальним кодексом».

Поправка до статті 19, яка набула чинності 8 березня 2002 року, передбачає, що провадження у справі також може проводитися в закритому режимі на підставі заяви особи, яка підлягає люстрації. Це положення замінило положення, яке містилося в статті 21 (4) і передбачало, що суд може прийняти рішення про проведення розгляду в закритому режимі з власної ініціативи або за заявою однієї із сторін.

Стаття 20 проголошує:

«Положення Кримінально-процесуального кодексу, що стосуються обвинуваченого, застосовується до осіб, що підлягають люстрації (далі — «суб’єкти»)».

33. Стаття 23 регулює інформування про рішення суду:

«1. Рішення суду, разом з письмовим обґрунтуванням, повинно бути негайно доведено до відома сторін у розгляді...»

Стаття 28, з поправками від 8 березня 2002 року, свідчить:

«Остаточне рішення, що встановлює, що декларація, подана суб’єктом, є недостовірною, має бути негайно опубліковано в Офіційному правовому бюлетені (Dziennik Urzędowy RP Monitor Polski), якщо

1)  касаційна скарга не була подана у встановлений строк; або

2)  касаційна скарга була залишена без розгляду; або

3)  касаційна скарга була відхилена».

34. У статті 30 перераховані наслідки рішення для особи, яка підлягає люстрації, яка подала недостовірну декларацію. Нею, зокрема, проголошено:

«1. Остаточне рішення, що встановлює, що декларація подана суб’єктом, є недостовірною, тягне за собою втрату моральних якостей, необхідних для того, щоб обіймати державні посади та передбачених у відповідних законах, таких як: бездоганний характер, незаплямована репутація, хороша громадянська репутація і повага до фундаментальних цінностей. Після 10 років судове рішення втрачає юридичну силу.

2. Остаточне рішення, що встановлює, що декларація, подана суб’єктом, є недостовірною, тягне за собою звільнення з посади, що обіймає ця особа, якщо моральні якості, згадані вище, є необхідними для заняття цієї посади.

3. Остаточне рішення, яке встановлює, що декларація, подана суб’єктом, є недостовірною, позбавляє цю особу права балотуватися на виборах на пост президента протягом 10 років».

8 березня 2002 року в закон було внесено підрозділ 4, де зазначено:

«Наслідки, перераховані в підрозділах 1–3 вище, мають місце, якщо:

1)  касаційна скарга не була подана у встановлений строк; або

2)  касаційна скарга була залишена без розгляду; або

3)  касаційна скарга була відхилена».

B. Кримінально-процесуальний кодекс

35. Стаття 100 §5, яка стосується повідомлення про судове рішення, свідчить:

«Якщо справа розглядалася в закритому засіданні з причини важливих державних інтересів, замість обґрунтування рішення надається повідомлення про те, що обґрунтування було підготовлено».

36. Стаття 156, яка стосується доступу до матеріалів справи, зокрема, зазначає:

«1. Судові матеріали, що мають відношення до справи, повинні бути доступні для сторін, їх захисників, законних представників та опікунів, які повинні мати можливість отримати копії матеріалів. Інші особи можуть отримати доступ до матеріалів справи за згодою голови суду.

2.   На прохання обвинуваченого або його захисника їм повинні бути надані ксерокопії документів справи за їх рахунок.

3.   Голова суду може, за наявності вагомих підстав, віддати розпорядження про виготовлення завірених копій матеріалів справи.

4.   Якщо існує небезпека розкриття державної таємниці, перевірка матеріалів справи, виготовлення завірених копій і ксерокопій документів повинні здійснюватися в умовах, встановлених головою суду або за рішенням суду. Завірені копії та ксерокопії не оприлюднюються, якщо інше не передбачено законом...»

С. Закони про секретну інформацію

37. Стаття 2 (1) Закону про захист державної та службової таємниці 1982 року, який діяв до 11 березня 1999 року, свідчила:

«Державна таємниця — це інформація, яка, в разі її розголошення не уповноваженій особі, може поставити під загрозу обороноздатність, безпеку чи інші інтереси держави, і стосується, зокрема:

...

2)  організації служб, що відповідають за захист безпеки та громадського порядку, їх технічних засобів і методів роботи, а також даних, що дозволяють ідентифікувати їх посадових осіб та осіб, які співпрацюють зі службами безпеки...»

38. Стаття 86 Закону про захист секретної інформації 1999 року, зокрема, говорить:

«2. Особи, зазначені у статті 21 (1), [уповноважені підписувати документ і привласнювати рейтинг секретності], або їх правонаступники щодо документів, що містять відомості, що становлять державну таємницю, які були створені до 10 травня 1990 року, зобов’язані протягом 36 місяців з дати набрання чинності цим Законом переглянути ці документи з метою коригування їх поточного рівня секретності відповідно до класифікації, встановленої цим Законом. До тих пір ці документи не вважаються секретними відповідно до положень пункту 1, якщо інше не передбачено законом...»

Додаток № 1 до Закону, зокрема, зазначає:

«I. Інформація, яка може бути класифікована як «цілком таємна»:

21. Інформація, яка стосується документів, що містять дані, що дозволяють ідентифікувати офіцерів, солдатів або співробітників державних органів, служб та установ, уповноважених брати участь в оперативній діяльності або про засоби, які вони використовують у своїй оперативній діяльності».

Стаття 52 (2) Закону 1999 стосується організації секретного реєстру. Ця стаття говорить:

«Документи з грифом «цілком таємно» і «таємно» можуть бути видані з секретного реєстру, тільки якщо одержувач може забезпечити захист цих документів від несанкціонованого розголошення. У разі виникнення сумнівів щодо умов захисту, документ може бути наданий тільки в секретному реєстрі».

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

39. Нижче наведені витяги з Резолюції 1096 (1996) Парламентської Асамблеї Ради Європи про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем:

«9. Асамблея вітає розкриття секретних службових документів громадськості в деяких колишніх комуністичних тоталітарних країнах. Вона рекомендує всім країнам надати зацікавленим особам, на їх прохання, можливість ознайомитися з документами, що знаходяться в розпорядженні колишніх спецслужб...

11. Що стосується поводження з особами, які не скоїли ніяких злочинів, відповідальність за які передбачена згідно з пунктом 7, але які, тим не менш, займали високі посади при колишніх тоталітарних комуністичних режимах і підтримували їх, Асамблея відзначає, що деякі держави визнали за необхідне ввести адміністративні заходи, такі як закони про люстрацію або декомунізацію. Метою цих заходів є відсторонення таких осіб від виконання державних функцій, якщо немає впевненості, що вони виконуватимуть їх відповідно до демократичних принципів, оскільки вони не продемонстрували прихильність таким принципам у минулому, і не мають ніякого інтересу або мотивації перейти до них у даний час.

12. Асамблея підкреслює, що, загалом, ці заходи можуть бути сумісні з демократичною державою, заснованою на верховенстві права, якщо вони відповідають кільком критеріям. По-перше, в кожному окремому випадку має бути продемонстровано почуття провини, індивідуальне, а не колективне — і це підкреслює необхідність індивідуального, а не колективного застосування законів про люстрацію. По-друге, має бути гарантовано право на захист, презумпція невинуватості, поки провину особи не доведено, а також право на звернення до суду. Помста ніколи не може бути метою таких заходів; також не допускаються політичні чи соціальні зловживання процесом люстрації. Мета люстрації — не покарання імовірно винних (це є завданням прокурорів та кримінального законодавства), але захист молодої демократії.

13. Асамблея, таким чином, вважає за необхідне забезпечити відповідність законів про люстрацію і аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на верховенстві права, і зосередитися на загрозі основним правам людини і процесу демократизації. Будь ласка, ознайомтеся з «Керівництвом щодо забезпечення відповідності законів про люстрацію і аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на верховенстві права».

ПРАВО

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

40. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав внутрішні засоби правового захисту, оскільки він не порушував у національних судах, навіть по суті, конкретні питання щодо несправедливості люстраційного розгляду. Зокрема, ані на апеляційній, ані на касаційній стадії заявник не оскаржив обмеження, накладені на нього відносно доступу до матеріалів справи; він також не скаржився, що йому не вдалося представити свої аргументи відповідно до принципів змагальності процесу та рівності сторін.

41. Заявник оскаржив цю точку зору. Він стверджував, що правила, що регулюють доступ до матеріалів кримінальної справи, і манера проведення люстраційного розгляду не могли бути ефективно оскаржені в апеляційному чи касаційному порядку, оскільки вони були передбачені внутрішнім законодавством. Заявник зазначив, що Уряд не зазначив жодних конкретних додаткових внутрішніх засобів правового захисту, за допомогою яких він міг би ефективно оскаржити справедливість судового розгляду.

42. У своєму рішенні про прийнятність Суд визнав, що питання про те, чи міг заявник ефективно оскаржувати правові норми, що регулюють доступ до матеріалів кримінальної справи і процедуру люстрації, пов’язаний з оцінкою Суду щодо дотримання Польщею вимоги «справедливого судового розгляду» у відповідності до статті 6 §1 Конвенції, і тому він повинен бути приєднаний до розгляду справи по суті. Суд підтверджує свій підхід у цьому питанні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 §1 КОНВЕНЦІЇ

43. Заявник скаржився на порушення статті 6, яка, зокрема, говорить:

«1. Кожен... у разі пред’явлення кримінального обвинувачення має право на справедливий і публічний розгляд справи... судом...

3. Кожен обвинувачений в скоєнні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення;

b)  мати час і можливості для підготовки свого захисту;

c)  захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника або, за браком достатніх коштів для оплати послуг захисника, користуватися послугами призначеного йому захисника безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

d)  допитувати свідків обвинувачення або право на те, щоб ці свідки були допитані, і мати право на виклик і допит свідків на його користь на тих же умовах, що й свідків, які свідчать проти нього;

e)  отримувати безкоштовну допомогу перекладача, якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє цією мовою».

A. Аргументи заявника

44. Заявник оскаржив у Європейському Суді саму суть люстраційного розгляду, зокрема його нерівний і секретний характер, секретність документів і несправедливість процедур, що регулюють доступ до матеріалів кримінальної справи та порядок проведення слухань.

45. Заявник стверджував, що люстраційний розгляд був несправедливим, що принцип рівності сторін був порушений, і що він не мав можливості захищати себе належним чином. Більше того, він перебував у вельми невигідному становищі порівняно з Комісаром з питань інтересів суспільства, враховуючи, що держава мала доступ до всіх архівів, і мав в своєму розпорядженні технічні і фінансові кошти для того, щоб вивчити необхідні документи і вибрати ті, які повинні бути включені в матеріали справи. Більшість документів були визнані секретними, і класифікація секретності матеріалів була довільною. Заявник також стверджував, що люстраційний суд недостатньо ретельно розглянув справу, і що йому не дозволили оскаржити докази, представлені Комісаром, або викликати незалежних експертів.

46. Заявник скаржився, що, при ознайомленні з матеріалами його справи в таємному реєстрі люстраційного суду, йому не було дозволено робити копії, взяти з собою записи, зроблені в реєстрі, показати кому-небудь ці записи або використовувати їх на слуханнях. Ситуація не змінилася після грудня 2000 року, коли гриф секретності з його особистої справи був знятий, оскільки інші документи, додані до матеріалів справи на більш пізньому етапі, продовжували вважатися секретними.

B. Аргументи Уряду

47. Уряд стверджував, що труднощі, з якими, можливо, зіткнувся заявник в ході судового розгляду, були наслідком того, що деякі документи, що стосуються справи, були визнані державною таємницею відповідно до статті 2 (2) Закону про захист державної таємниці 1982 року. Пізніше, Бюро державної безпеки підтвердило «секретний» статус цих документів на підставі статті 86 (2) Закону про захист секретної інформації 1999 року і статті 21 Додатка № 1 (див. пункти 37–38 вище).

48. Уряд стверджував, що принцип рівності сторін у даному випадку був дотриманий. Вони стверджували, що відповідно до статті 52 (2) Закону про захист секретної інформації та статті 156 §4 Кримінально-процесуального кодексу, сторони могли отримати доступ до доказів у справі лише в секретному реєстрі люстраційного суду. Вони стверджували, що обидві сторони у розгляді, тобто заявник та Комісар з питань інтересів суспільства, підпорядковувалися одним і тим же суворим правилам, регулюючим доступ до матеріалів, що зберігаються в секретному реєстрі, зокрема, правилам, що стосуються нотаток. Нотатки з матеріалами справи необхідно було робити в спеціальному зошиті, який згодом була поміщений в конверт, запечатаний і розміщений в секретному реєстрі. Ця ж процедура мала бути застосована також до всіх записів, зроблених під час слухань. Конверт з нотатками може відкрити тільки та особа, яка зробила ці нотатки.

49. Уряд далі стверджував, що 20 грудня 2000 року керівник Бюро державної безпеки зняв гриф секретності з деяких матеріалів справи, а саме з особистої справи заявника. Тим не менше, після цієї дати до матеріалів справи були додані ще деякі документи, надані Бюро державної безпеки за наказом суду. Ці документи були засекречені, поміщені в секретний реєстр і були доступні для сторін відповідно до згаданих вище правил.

50. Нарешті, Уряд стверджував, що люстраційний розгляд у справі заявника було проведено ретельно. Суд розглянув докази, представлені обома сторонами, опитав численних свідків і віддав розпорядження про проведення двох графологічних експертиз. В кінці судового розгляду ні заявник, ні Комісар не подали клопотання про представлення нових доказів.

C. Аргументи третьої сторони

51. Третя сторона стверджувала, що спільною метою Закону про люстрацію є розкриття правди про співпрацю окремих категорій державних службовців з органами безпеки держави. Враховуючи соціальну важливість процедури люстрації і серйозні наслідки для особи, яка подала недостовірну декларацію, принципи верховен­ства права та процесуальні гарантії для особи, яка підлягає люстрації, повинні дотримуватися неухильно. У світлі принципів, закріплених у статті 6 Конвенції, яка очевидно застосовна до люстраційного розгляду, останній повинний відповідати наступним вимогам: неупереджений і незалежний суд, розумні терміни, презумпція невинуватості, тлумачення сумнівів на користь підсудного, відкриті слухання, доступ до матеріалів і можливість робити нотатки.

52. Третя сторона підкреслила виняткову важливість права на доступ до відповідних матеріалів в люстраційному розгляді. Якщо одній зі сторін, якої торкаються секретні матеріали, було відмовлено в доступі до всіх або до більшої частини таких матеріалів, його або її здатність спростувати версію спецслужби буде серйозно обмежена. Відсутність доступу до матеріалів справи і неможливість отримати копії документів, що містяться в них, порушує право на адекватний захист і принцип рівності сторін. Нарешті, третя сторона стверджує, що, беручи до уваги важливість права на справедливий судовий розгляд для особи, що обвинувачується у співпраці з секретними службами, право на відкритий судовий розгляд і доступ до відповідних матеріалів можуть бути обмежені тільки у виняткових випадках.

D. Оцінка Суду

1. Масштаби справи

53. Суд повинен визначити, чи був судовий розгляд, порушений стосовно заявника відповідно до Закону про люстрацію 1997 року, «справедливим судовим розглядом» за змістом статті 6 Конвенції. Суд нагадує, що у своєму рішенні про прийнятність від 30 травня 2006 року він встановив, у світлі критеріїв Енгеля, що заявнику було пред’явлено кримінальне обвинувачення. Відповідно, процесуальні гарантії статті 6 Конвенції в її кримінальному аспекті застосовні до даного люстраційного розгляду (див. Matyjek v. Poland (dec.), no. 38184/03, ECHR 2006...).

54. Суд далі зазначає, що гарантії в пункті 3 статті 6 є специфічними аспектами права на справедливий судовий розгляд, викладеного в цілому в пункті 1. Через це Суд вважає за доцільне розглянути скаргу заявника відповідно до цих двох положень в сукупності (див. Edwards v. the United Kingdom, judgment of 16 December 1992, Series A no. 247 B, p. 34, §33).

2. Відповідність статті 6 Конвенції

55. Суд повторює, що відповідно до принципу рівності сторін, який є одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, кожній зі сторін повинна бути надана розумна можливість викласти свою справу в умовах, які не ставлять її в суттєво невигідне становище порівняно з протилежною стороною (див., наприклад, Jespers v. Belgium, no. 8403/78, Commission decision of 15 October 1980, Decisions and Reports (DR) 27, p. 61; Foucher v. France, judgment of 18 March 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997 II, §34; та Bulut v. Austria, judgment of 22 February 1996, Reports 1996 II, p. 380-81, §47). Європейський Суд також нагадує, що для того, щоб обвинуваченому був забезпечений справедливий судовий розгляд, будь-які труднощі в захисті, викликані обмеженням його прав, повинні в достатній мірі врівноважуватися процесуальними судовими заходами (див. Doorson v. The Netherlands, judgment of 26 March 1996, Reports 1996 II, p. 471, §72, і Van Mechelen and Others v. the Netherlands, judgment of 23 April 1997, Reports 1997 III, p. 712, §54).

56. Суд вже мав справу з питанням про люстраційний розгляд у справі Turek v. Slovakia case (no. 57986/00, §115, ECHR 2006... (витяги)). Зокрема, в цій справі Суд постановив, що, якщо інше не обумовлено фактами конкретної справи, не можна вважати, що має місце триваючий і актуальний суспільний інтерес у зв’язку з введенням обмежень на доступ до матеріалів, засекреченим колишнім режимом. Це обумовлено тим, що люстраційний розгляд, за самою своєю природою, зорієнтований на встановлення фактів, що відносяться до комуністичної епохи, і не пов’язаний безпосередньо з поточною діяльністю спецслужб. Люстраційний розгляд неминуче пов’язаний з розглядом документів, що відносяться до діяльності колишніх комуністичних органів безпеки. Якщо стороні, до якої відносяться секретні матеріали, відмовлено в доступі до всіх або до більшої частини розглянутих матеріалів, його або її можливості спростувати версію спецслужби щодо фактів будуть серйозно обмежені.

Ці міркування залишаються актуальними і в цій справі, незважаючи на деяку відмінність процедури люстрації у Польщі.

57. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, по-перше, що Уряд посилався на низку законів, на підставі яких матеріали комуністичних спецслужб продовжують вважатися державною таємницею (див. пункт 47 вище). Секретний статус таких матеріалів був підтверджений Бюро державної безпеки. Таким чином, принаймні, частина документів, що відносяться до люстраційного розгляду щодо заявника, були класифіковані як «цілком таємні». Керівник Бюро державної безпеки мав повноваження зняти гриф секретності, що він і зробив у грудні 2000 року по відношенню до деяких матеріалів що стосуються справи заявника. Суд зазначає, що, на його думку, існування такого повноваження державної спецслужби суперечить вимозі справедливості люстраційного розгляду, зокрема, принципу рівності сторін (див. Turek, згадане вище, §115).

58. По-друге, Суд зазначає, що на досудовій стадії Комісар з питань інтересів суспільства мав право доступу до всіх матеріалів, що зберігаються в секретному реєстрі його офісу або в Інституті національної пам’яті, які були створені колишніми спецслужбами і стосуються особи, яка підлягає люстрації. Після порушення люстраційного розгляду, заявник також зміг отримати доступ до судових матеріалів, що стосуються його справи. Однак, відповідно до статті 156 Кримінально-процесуального кодексу та статті 52 (2) Закону про захист секретної інформації 1999 року, копії матеріалів, що містяться в судових матеріалах, не могли бути виготовлені, а з секретними документами можна було ознайомитися тільки в секретному реєстрі люстраційного суду (див. пункти 36, 38 і 48 вище).

Крім того, сторони не оспорюють, що при ознайомленні з матеріалами справи заявнику було дозволено робити нотатки. Проте, будь-які замітки могли робитися тільки в спеціальних зошитах, які згодом були запечатані в конверт та віддані на зберігання в секретний реєстр. Нотатки не можна було забрати з цього реєстру, і їх могла відкрити тільки та особа, яка їх зробила. Уряд визнав, що заявник не міг забрати з зали суду нотатки, зроблені під час слухань, і що після слухань він повинен був передати їх призначеній компетентній особі. Далі Суд зазначає, що, хоча заявник був представлений в люстраційному розгляді, сторони не оспорюють, що аналогічні обмеження були застосовані також до його адвоката.

Крім того, заявник також стверджував, що він не міг використовувати в люстраційному суді нотатки, які він зробив у секретному реєстрі. Суд зазначає, що Уряд не заперечував це твердження заявника, і визнав, що нотатки не можна було забрати з секретного реєстру. Уряд також не згадав жодного положення внутрішнього законодавства, яке надавало б йому право на це.

59. Суд повторює, що ефективна участь обвинуваченого в його кримінальному процесі має включати право робити нотатки, щоб полегшити свій захист, незалежно від того, представлений він адвокатом чи ні (див. Pullicino v. Malta (dec.), no. 45441/99, 15 June 2000). Той факт, що заявник не міг забрати свої власні нотатки, зроблені на слуханні або в секретному реєстрі для того, щоб показати їх експерту або використовувати їх для будь-яких інших цілей, значно заважало йому використовувати те, що міститься в них, оскільки він змушений був покладатися тільки на свою пам’ять.

Беручи до уваги те, що було поставлено на карту для заявника в люстраційному розгляді — не тільки його добре ім’я, а й заборона бути членом парламенту і обіймати державні посади протягом 10 років — Суд вважає, що для нього було важливо мати необмежений доступ до цих матеріалів й можливість необмежено використовувати будь-які зроблені ним нотатки, включаючи, у разі необхідності мати можливість отримати копії відповідних документів (див. Foucher, вище згадане, §36).

60. По-третє, Суд не переконаний аргументом Уряду про те, що на стадії судового розгляду такі ж обмеження щодо доступу до конфіденційних документів застосовувалися і до Комісара з питань інтересів суспільства. Відповідно до внутрішнього законодавства, Комісар, який є представником державного органу, наділений повноваженнями, що ідентичні повноваженням прокурора. Відповідно до статті 17 (е) Закону про люстрацію, Комісар з питань інтересів суспільства має право доступу до всієї документації, що стосується особи, яка підлягає люстрації, створеної, зокрема, колишніми службами безпеки. У разі необхідності він може заслуховувати свідків і віддавати розпорядження про проведення експертиз. Комісару також був доступний секретний реєстр із співробітниками, які мають офіційний дозвіл на доступ до документів, що вважаються державною таємницею, функцією яких був аналіз люстраційних декларацій у світлі існуючих документів та підготовка матеріалів для люстраційного суду (див. пункти 30 і 31 вище).

61. Нарешті, Суд зазначає щодо судових рішень, винесених 17 грудня 1999 року і 17 лютого 2000 року, що заявник був повідомлений тільки про їх резолютивні частини. З письмовими обґрунтуваннями, хоча вони і були підготовлені, можна було ознайомитися тільки в таємному реєстрі суду. Суд зазначає, що цей перший етап розгляду мав вирішальне значення для заявника, оскільки, відповідно до внутрішнього законодавства, рішення від 17 лютого 2000 року було остаточним. Цього дня на заявника були накладені санкції, передбачені Законом про люстрацію, які тягли за собою, в першу чергу, втрату ним місця в парламенті.

Згодом, у грудні 2000 року, деякі документи були розсекречені. Проте, хоча доступ заявника до його особової справи, як видається, був більш не обмежений після цієї дати, обмеження були застосовані до знову доданим документам (див. пункти 19 і 21 вище). Уряд визнав, що після цієї дати деякі нові документи були додані до матеріалів справи і передані на зберігання в секретний реєстр люстраційного суду.

62. Суд визнає, що наприкінці 1990-х років держава була зацікавлена у проведенні люстрації щодо осіб, які займають найважливіші державні посади. Проте, Суд нагадує, що якщо держава вживає заходів щодо люстрації, вона повинна забезпечити, щоб особи, які підлягають люстрації, користувалися всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, пов’язаного із застосуванням таких заходів (див. Turek, згадане вище, §115). Суд визнає, що може виникнути ситуація, коли існує настійний державний інтерес у збереженні таємниці деяких документів, у тому числі документів, створених за часів колишнього режиму. Проте, така ситуація може виникати тільки у виняткових випадках, враховуючи значний час, що минув з моменту створення документів. Уряд зобов’язаний довести існування такого інтересу у кожній конкретній справі, тому що те, що прийнято як виняток, не повинно ставати нормою. Суд вважає, що система, за якої результат люстраційного розгляду в значній мірі залежить від реконструкції дій колишніх спецслужб, в той час як більшість відповідних матеріалів залишаються засекреченими, і прийняття рішень про збереження секретності залишається в компетенції нинішніх спецслужб, створює ситуацію, коли особа, що підлягає люстрації, виявляється в явно невигідному становищі.

63. У світлі вищевикладеного, Суд вважає, що у зв’язку з секретністю документів і обмеженнями на доступ до матеріалів справи для особи, що підлягає люстрації, а також привілейованим становищем Комісара з питань інтересів суспільства в люстраційному розгляді, здатність заявника довести, що його контакти з комуністичними спецслужбами не були «навмисним і таємним співробітництвом» за змістом Закону про люстрацію, була дуже обмежена. Зважаючи на конкретний контекст люстраційного розгляду, а також кумулятивне застосування цих правил, Суд вважає, що на заявника був покладений практично нереальний тягар й принцип рівності був порушений.

64. Залишається з’ясувати, чи міг заявник успішно оскаржити справедливість люстраційного розгляду в апеляційній чи касаційній скарзі. Враховуючи твердження Уряду, що доступ до секретних матеріалів регулювався законами про державну таємницю та статтею 156 Кримінально-процесуального кодексу, і що ці правові норми були дотримані в даній справі, Суд не переконаний, що заявник, в апеляційній чи касаційній скарзі, міг би успішно оскаржити чинне внутрішнє законодавство. Суд вказує, що Закон про люстрацію кілька разів безуспішно оскаржувався в Конституційному суді (див. Matyjek v. Poland (dec.), згадане вище). Уряд не згадав жодних інших внутрішніх засобів правового захисту, які могли б бути ефективними в цьому випадку.

Отже, не було показано, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективний засіб правового захисту відповідно до внутрішнього законодавства, за допомогою якого він міг би оскаржити правову основу люстраційного розгляду. Отже, заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту має бути відхилене.

65. За цих обставин Суд доходить висновку, що люстраційний розгляд відносно заявника в цілому не може вважатися справедливим за змістом статті 6 §1 Конвенції в сукупності зі статтею 6 §3. Відповідно, мало місце порушення цих положень.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ.

Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування цього порушення, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Збиток

67. Заявник зажадав 58 000 євро (EUR) як компенсацію матеріальної шкоди. Ця сума включає невиплату йому заробітної плати як члену парламенту в період між втратою ним цієї посади у зв’язку з остаточним судовим рішенням, прийнятим у рамках люстраційного розгляду, і закінченням терміну його повноважень у парламенті. Заявник також зажадав виплатити йому 60 тисяч євро як компенсацію моральної шкоди.

68. Уряд заперечив цю вимогу про компенсацію матеріальної шкоди, і визнав надмірною вимогу щодо нематеріальної шкоди. Крім того, Уряд закликав Суд постановити, що визнання порушення Конвенції саме по собі є достатньою справедливою компенсацією будь-якої нематеріальної шкоди, понесеною заявником.

69. Суд не вбачає причинне-наслідкового зв’яз­ку між встановленим порушенням та передбачуваним матеріальним збитком. Суд не зобов’язаний міркувати про те, яким міг бути результат судового розгляду, якби він відповідав вимогам справедливості, викладеним у статті 6 (Jalloh v. Germany [GC], no. 54810/00, §128, ECHR 2006...). Тому Суд відхиляє цю вимогу. Суд також вважає, що в обставинах цієї справи встановлення факту порушення саме по собі є достатньою справедливою компенсацією будь-якої нематеріальної шкоди, яка могла бути понесена заявником.

B. Судові та інші витрати

70. Заявник також вимагав виплатити йому EUR 20 000 в якості компенсації витрат та збитків, понесених ним у національних судах та в Суді.

71. Уряд заперечив це твердження на тій підставі, що заявник не представив жодних документів, які підтверджують ці витрати, ані на національному рівні, ані в Суді.

72. Відповідно до прецедентного права Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат та збитків тільки в тій мірі, в якій було показано, що вони були насправді понесені, були обов’язковими і розумними. У даній справі Суд зазначає, що, хоча адвокат заявника подала позов разом з письмовими зауваженнями від 31 липня 2006 року, вона не вказала, яка частина витрат була понесена в національних судах, а яка — в Суді. Позов не супроводжувався ніякими документами, крім одного рахунку від 31 жовтня 2005 року в розмірі EUR 1220 на оплату послуг адвоката при розгляді в Суді.

Беручи до уваги наявну в його розпорядженні інформацію та вищевказані критерії, Суд відхиляє вимогу про компенсацію витрат і збитків у національних судах, і вважає розумним присудити заявнику EUR 1220 як компенсацію витрат, понесених ним у ході розгляду в Суді.

C. Пеня

73. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути заснована на граничній кредитній ставці Європейського Центрального Банку, до якої слід додати три відсоткові пункти. На цих підставах Суд одноголосно

1. Відхиляє попередні заперечення Уряду;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 6 §1 Конвенції в сукупності зі статтею 6 §3;

3. Постановляє, що встановлення факту порушення саме по собі є достатньою справедливою компенсацією нематеріальної шкоди;

4. Постановляє:

(a) держава-відповідач повинна виплатити заявникові протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 §2 Конвенції, EUR 1220 (одну тисячу двісті двадцять євро) як компенсацію витрат та збитків, плюс будь-які податки, які можуть бути нараховані на цю суму, в переводі в національну валюту держави-​​відповідача за курсом, чинним на день виплати;

(b) зі спливом зазначених вище трьох місяців до виплати, на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної кредитної ставки Європейського Центрального Банку в цей період, плюс три відсоткових пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо компенсації.

Складено англійською мовою і повідомлено письмово 24 квітня 2007, відповідно до правила 77 §§2 і 3 Регламенту Суду.

 

Н. Братца

 

Т. Л. Ерлі

 

голова

 

секретар секції

 


Переклад Харківської правозахисної групи

 

[1]                  Польський парламент складається з двох палат — Сейму та Сенату.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори