MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Політичні репресії 60-80-х років. Різновиди політичних в’язнів: «націоналісти», «демократи», «відмовники», «релігійники»

19.11.2013   
Василь Овсієнко, ХПГ, багаторічний в’язень сумління радянських часів

У середині 50-х років політичні табори, розкидані по всій території СРСР, майже обезлюдніли. Комісії Верховної Ради не звільняли лише тих, хто був звинувачений у конкретних індивідуальних убивствах совєцьких чиновників, найчастіше екаведистів. До речі, сотник Березівської сотні УПА Мирослав Симчич (псевдо «Кривоніс», 5 січня цього року йому минуло 90 років, 32, 5 з яких він провів у неволі), розумно зауважив, що участь у боях між підрозділами УПА і підрозділами НКВД суди і ці комісії Верховної Ради до уваги не брали. Таким чином, тодішня влада фактично визнавала УПА воюючою стороною, яка вела військові дії (а не бандитські, як твердила пропаганда).

Литовський партизан Баліс Ґаяускас казав мені, що в його таборі в Джезказґані (Казахстан) залишилося хіба 2% в΄язнів. Не було сенсу зберігати ці табори. На початку 1961 року решта політв’язнів була етапована в Мордовську АРСР, в управління «Дубравлаг», ЖХ-385 (у 20–30-х рр. це були Темниківські табори). Це вже були не мільйони, як у сталінські часи, а тисячі осіб, і кількість їх неухильно зменшувалася. На думку Владіміра Осипова, в 1962 р. загальна кількість «особливо небезпечних державних злочинців» у Мордовії становила 5, 5 – 6 тисяч осіб. За даними Прокуратури РРФСР, на 14.07.1965 серед приблизно 10 тисяч ув'язнених «Дубравлагу» було 3.816 «особливо небезпечних»; у середині 70-х їх було близько 500. У мій час, у 70–80-х роках, їх було вже сотень три-чотири. Відтак на 1991 рік їх практично не стало. Але не забуваймо, що багато ув΄язнених з політичних мотивів сиділи за сфабрикованими кримінальними справами в карних таборах або були запроторені в психіатричні лікарні. Їхню кількість установити важко.

Управління «Дубравлаг» із центром у селиці Явас у Мордовії із 1961 до 1972 було єдиним в СРСР, у таборах якого відбували покарання засуджені в усіх республіках за «особливо небезпечні державні злочини» за статтями 64–72 КК РСФСР (аналоги КК УРСР – ст. 56–64, «зрада Батьківщини», «антирадянська агітація і пропаганда», «участь в антирадянській організації»). Серед півтора-двох десятків табірних відділень і лаґпунктів, ізольованих один від одного і розкиданих уздовж вузькоколійки довжиною близько 60 км або неподалік її (за 15–20 км), було кілька табірних зон (в окремі періоди – до 7-8), де окремо від карних в'язнів утримувалися засуджені за «особливо небезпечні державні злочини».

Я не маю конкретних даних, щоб визначити процент тих чи тих категорій в΄язнів, але можна сказати, що у 60-х роках більшість політичних в'язнів, засуджених за «зраду Батьківщини», складали українські повстанці – вояки́ УПА та «лісові брати» – учасники збройного опору окупаційній радянській владі в Західній Україні та Прибалтиці. Майже всі вони були заарештовані ще в 1944–1955 р. і досиджували в «Дубравлагу» свої 25- і 15-річні терміни. До речі, десь 1974 (?) року вступила в силу міжнародна конвенція, за якою всі 25-літники мали б бути звільнені, бо максимальний строк тим часом скоротився до 15 років. Але нікого з них не звільнили. У 70-х роках вони вже становили приблизно третину континґенту, відтак їхній процент зменшувався. Власовці були звільнені ще в 50-х роках.

Другу третину в 70-х роках становили звинувачені у співпраці з німецькими окупантами під час війни (найбільше серед них білорусів і українців): поліцаї, учасники допоміжних підрозділів німецької армії, співробітники окупаційних адміністрацій, звинувачені в участі в каральних акціях. (Втім, багатьом із них, як і «антирадянщинам», справи відверто фабрикувалися в ході кампанії «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» – для підтримання в суспільстві атмосфери страху).

Останню третину в 70-х роках становили «антирадянщини» різних відтінків. Серед політв'язнів Дубравлагу, засуджених за ст. 70 КК РРФСР (ст. 62 КК УРСР, «антирадянська агітація і пропаганда») у 1970–1980-х абсолютну більшість складали дисиденти, «самвидавники», автори листівок, учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів, лідери заборонених релігійних громад, а також люди, які не були пов'язані з жодними опозиційними громадськими і політичними рухами, але активно виявили своє «інакомислення». У 80-х роках «антирадянщики» вже становили явну більшість континґенту.

Помітну частку засуджених за «зраду Батьківщини» складали також радянські громадяни, які різними способами намагалися втекти з СРСР. Зараз Олег Софяник із Севастополя готує книжчину «Беглецы из СССР и жертвы карательной психиатрии». У ній уже є 128 іменних статей, а в декотрих статтях фігурує й по дві-три особи. Долі цих відчайдушних утікачів справді трагічні, більшість із них потрапляли в психлікарні, а то страшніше смерти.

Були і «невозвращенцы» – це працівники радянських посольств та інших місій, учасники закордонних поїздок, які залишилися за кордоном, а потім передумали і повернулися, бо совєцькі дипломати запевнили, що «Родина-мать простит». І – прямо в лапи КГБ, відтак у неволю на 12-15 років.

У першій половині 1960-х у «Дубравлазі» також було чимало кримінальних в’язнів, повторно засуджених в інших таборах за «антирадянські висловлювання» і переведених відбувати новий термін у «Дубравлаг»; пізніше їхня кількість помітно скоротилася. Зокрема, у 1971 році були розстріляні 11 в΄язнів кримінального походження, які мали на відкритих частинах тіла (на обличчі) наколки типу «Раб КПСС» і відмовлялися їх вирізати. Таких живих «агітаторів» большевики не могли живими випустити на волю.

Крім того, тут відбувала покарання група чекістів, засуджених у 1953-1956 рр. у «справі Берія» та за аналогічними судовими процесами, а також трохи ув'язнених, засуджених за шпигунство (справжнє, а не уявне) на користь іноземних держав. Тут була і суворо ізольована від політичних і кримінальних в’язнів зона для іноземних громадян.

Мордовські політичні табори, долі їхніх мешканців, умови утримання в них привернули громадську увагу на початку 1966, коли там опинилися герої найвідомішого політичного процесу того часу – Андрій Синявський і Юлій Даніель. У 1967 році в Самвидаві з'явилися мемуарна книжка Анатолія Марченка «Мои показания» і нарис Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія», публікації в «Хронике текущих событий», у збірці Вячеслава Чорновола «Лихо з розуму», у журналі «Український вісник», потім у бюлетені «Віснику репресій в Україні».

Щодо національного складу. Українці в Дубравлазі зазвичай становили половину континґенту. Як доказ наведу цитату з заяви Михайла Масютка, яку в 1976 р. цитувала Українська Гельсінкська Група у своєму «Меморандумі № 1»:

«Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв'язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв'язнів?»

Другою за кількістю групою були в’язні з Литви, Латвії та Естонії (разом узяті). Росіян навряд чи було більше від прибалтів. Значні були громади євреїв (найбільше «самольотчиків»), вірменів (Національна об΄єднана партія), російських монархістів і російських демократів.

Нині Дубравний ВТК залишається діючою установою Управління федеральної служби виконання покарань у Мордовії. У селищі Барашево адміністрація табору організувала музейну експозицію, де представлена, в основному, історія Темниковських таборів 30-х років.

Днями я з превеликою втіхою прочитав в Інтернеті таке повідомлення (http://sobor-ushakova.ru/index.php?id=25870 :

«27 мая [2013 года] на стадионе поселка Явас прошел ряд мероприятий, посвященных празднованию 80-й годовщины образования Управления федеральной службы исполнения наказаний по Республике Мордовия (тобто «Дубравлагу»!). От лица Высокопреосвященнейшего Варсонофия, митрополита Саранского и Мордовского, руководство УФСИН приехали поздравить секретарь Саранской епархии протоиерей Виктор Хохлов (і тут хохли!) и председатель отдела тюремного служения протоиерей Сергий Позоров (прізвище якраз для священника!). На мероприятии были награждены наиболее отличившиеся сотрудники и ветераны уголовно-исполнительной системы. Также вниманию гостей были представлены показательные выступления подразделения специального назначения УФСИН по республике Мордовия, парад и праздничный концерт (!). По случаю юбилея представителями Саранской епархии было зачитано послание Владыки Варсонофия и была передана в дар икона святого праведного воина Феодора Ушакова, покровителя военнослужащих (це той адмірал, що виграв 32 морські битви і потопив тисячі своїх і чужих матросів):

З цієї нагоди я розіслав колишнім в΄язням «Дубравлагу» привітання і маю дуже зворушливі відгуки. Наприклад, Арсеній Рогінський пише: «Дорогой Василь, они это всюду празднуют – не только в Дубравлаге, но и в Перми, и где угодно... Ваш АР».

Оскільки з Мордовських таборів виходило надто багато інформації, яка публікувалася за кордоном і звучала по радіо «Свобода», то Москва вирішила перевести найактивніших в’язнів якомога далі від Москви, на Урал. Однак кілька мордовських зон продовжували функціонувати як «політичні» (до серпня 1976 – табір № 17-А у сел. Озерний, мовою мокша – Умор, Зубово-Полянського р-ну; аж до 1986–1987 – табори суворого режиму ЖХ-385-3/5 з єдиним в СРСР жіночим відділенням 3/4 в сел. Барашево та № 19 у сел. Лєсной Теньгушовського р-ну (маю його знімки 1978 року); до березня 1980 діяв табір особливого режиму № 1 у сел. Сосновка Зубово-Полянського р-ну Останні політичні в’язні були звільнені з Мордовських таборів у роки горбачовської перебудови.

У 1972 році у Скальнинському управлінні (Пермська обл.) були створені табори суворого режиму ВС-389/35 (ст. Всесвятська) і 36 (Кучино Чусовського р-ну). Туди в 1972 і в 1976 роках етапували значну частину (близько 500) політичних в'язнів «Дубравлагу». За оцінками «Хроники текущих событий» (вип. 33), можливо, дуже заниженими, восени 1974 року в таборі № 35 утримувалося близько 100 в'язнів, у таборі № 36 – близько 150. У вересні 1975 у сел. Половинка був відкритий політичний табір № 37, де було розміщено близько 50 осіб («ХТС», вип. 38).

1 березня 1980 року біля кучинського табору суворого режиму відкрилася «дільниця особливого режиму», куди були переведені 32 в’язні (один у дорозі помер) табору особливого режиму №1 «Дубравлагу». Тут у найжорстокішій ізоляції й вкрай тяжких умовах утримувалися ув’язнені, визнані ОНР – «особливо небезпечними рецидивістами», тобто особи, повторно засуджені за «особливо небезпечні державні злочини». За даними пермського Меморіального центру вивчення політичних репресій, через дільницю особливого режиму пройшло 57 ув'язнених, семеро з них, у т.ч. Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус, – загинули.

За підрахунком директора Музею історії політичних репресій і тоталітаризму Віктора Шмирова (діє на базі колишнього табору № 36) за 15 років (від 1972 до 1987-го) в Скальнинському управлінні таборів перебуло 996 в’язнів. «Антирадянщики» становили 38, 1%. У 80-х роках вони становили вже більшість континґенту.

Щодо національного складу – показовою є дільниця особливого (камерного) режиму, що діяла від 1 березня 1980 року до 8 грудня 1987 року. З 57 її мешканців щонайменше 32 – українці, 17 з них – члени Української Гельсінкської групи).

З лютого 1987 починається звільнення політв’язнів Мордовських і Пермських таборів через «помилування». Вимагали написати хоч якусь заяву типу: не буду більше, я хворий; хай мати попросить чи дружина. Ніхто з особливого режиму такої заяви не подав. Однак до осени 1988 цей процес в основному був закінчений. Останні в'язні, як мали крім антирадянської ще якусь статтю, вийшли на волю в 1991 році.

Табори №№ 35 і 37 перепрофільовані під звичайні карні зони; табір № 36 ліквідований. У 1995 році зусиллями Пермського відділення Товариства «Меморіял» на базі колишнього табору № 36 був створений Музей історії політичних репресій і тоталітаризму в СРСР «Перм-36», який я називаю совістю Росії. Одна справа створювати музей во славу своєї батьківщини, інша –  показувати ганьбу своєї батьківщини, щоб очистити її від скверни.

 

Щодо визнання політичним в’язнем. У наш час діяли статті КК УРСР розділу «особливо небезпечні державні злочини» №№ 56 – 65. Тепер більшості з цих статей нема, або вони суттєво змінені. Але політв’язні в сучасній Україні все одно є. Критерій розрізнення між політичними і кримінальними в’язнями, як на мене, дуже простий: приватний чи громадський інтерес відстоювала людина, яку звинувачено у вчиненні злочину, особливо ж тоді, коли вона взагалі його не вчиняла?

 

Щодо умов утримання в таборах 60–80-х років і нинішніх політв’язнів, то вони дуже відрізняються. Це тим паче не йде ні в яке порівняння з режимом сталінських часів. Тоді в’язнів було мільйони і вони вимирали, як мухи. У мій час гинули одиниці: Марченко, Тихий, Литвин, Стус (19 листопада минуло 24 роки з дня їх перепоховання в Києві). Гинули й на волі: Василь Симоненко, Алла Горська, Володимир Івасюк, художник Ростислав Палецький.

 

Основні відмінності режиму.

Сувора ізоляція. Одне особисте (до 3 діб) побачення на рік і одне загальне (до 4 годин). В.Стус мав одне побачення в Мордовії і одне на Уралі. Позбавлення побачень за вигадані порушення режиму.

Примусова праця. Покарання за невиконання норми виробітку, у т. ч карцером до 15 діб, приміщенням камерного типу (ПКТ) до 6 місяців на суворому режимі, до року на особливому режимі. Переведення на тюремний режим.

Передачу або пакунок до 5 кг можна було одержати один раз на рік після половини терміну. Цього теж могли позбавити.

Харчування коштувало 22-25 руб. на місяць. Додатково купити продуктів можна було на 5 – 7 руб., на особливому режимі 4 – 6 руб., і то тільки на зароблені гроші. Цього права могли позбавити за «порушення».

На суворому режимі можна було писати 2 підцензурні листи на місяць, на особливому – 1 лист. Їх часто конфісковували як такі, що містять «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто «підозрілі за змістом».

У камері можна було тримати не більше 5 книг, журналів і брошур разом узятих.

Утримання за межами батьківщини. Примусове російщення.

 

Підготував Василь ОВСІЄНКО 18.11.2013 р. за матеріялами Харківської правозахисної групи, Московського «Меморіялу» та Музею історії політичних репресій «Пермь-36».

 

 Поділитися