увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 26.09.2016 01:32
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Іоанна Шульц проти Польщі

18.03.14

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

(Заява № 43932/08)

Рішення

СТРАСБУРГ
13 листопада 2012 року

ОСТАТОЧНЕ
13/02/2013

Це рішення стало остаточним відповідно до статті 44 §2 Конвенції. Може піддаватися редакторській правці.

У справі «Іоанна Шульц проти Польщі»,

Європейський Суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи в складі суддів:

пані П’яіві Хірвеля (Päivi Hirvelä), голова,

пан Лех Ґарлицький (Lech Garlicki),

пан Георг Николау (George Nicolaou),

пан Леди Бианку (Ledi Bianku),

пані Здравка Калайджиєва
                       (Zdravka Kalaydjieva),

пан Небойса Вучинич (Nebojša Vučinić),

пан Вінсент Ентоні Де Гаетано
                       (Vincent A. De Gaetano),

та Лоренс Ерлі (Lawrence Early), секретар секції, розглянувши справу в закритому засіданні 23 жовтня 2012 року, виносить таке рішення, ухвалене в цей день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дана справа порушена за заявою (№ 43932/08) проти Республіки Польща, поданої до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — «Конвенція») громадянкою Польщі пані Іоанною Шульц (далі — «Заявник») 29 серпня 2008 року.

2. Заявника представляв пан М. Петржак, адвокат, що практикує в Варшаві. Польський уряд (далі — «Уряд») представляли його уповноважені пан Й. Волонсевич, а потім пані Й. Хржановська, Міністерство закордонних справ.

3. Заявник скаржилася, зокрема, на порушення статті 8 Конвенції щодо доступу до її особової справи, що зберігається в Інституті національної пам’яті.

4. 24 листопада 2008 року Уряд було сповіщено про цю заяву. Також було прийнято рішення винести ухвалу з питання прийнятності та суті скарги одночасно.

ФАКТИ

I. конкретні ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився в 1953 році і живе у Варшаві.

A. Передісторія

6. За словами заявника, в 1974 році вона отримала пропозицію про роботу в японській компанії Kanematsu–Gosho Ltd, але відхилила цю пропозицію. У 1974–1975 роках вона працювала в посольстві Нігерії в Варшаві, а в 1976 році — в посольстві Індії.

7. Спецслужби кілька разів намагалися схилити заявника до співпраці, але вона не погоджувалася, незважаючи на погрози. У грудні 1974 року заявника було викликано в Варшавське управління громадянської міліції. У неї відбулася розмова з офіцером служби контррозвідки у зв’язку з пропозицією роботи від японської компанії.

Офіцер намагався переконати її співпрацювати зі спецслужбою, але заявник відмовилася і заявила, що вона краще відхилить пропозицію про роботу.

8. Наступні зустрічі із співробітниками служби безпеки відбулися в 1975 році. Заявник незмінно відмовлялася від співробітництва. Одна з таких зустрічей відбулася у зв’язку з клопотанням заявника про отримання паспорта для поїздки у відпустку до Греції.

Заявнику було доручено підготувати доповідь про свою поїздку і представити його після повернення.

9. Кілька років заявник жила в Англії. Вона брала участь у заходах на підтримку польської профспілки Солідарність.

B. Доступ до особової справи заявника,
що зберігається
в Інституті національної пам’яті

10. Закон від 18 грудня 1998 року про Інституті національної пам’яті — Комісії з розслідування злочинів проти польського народу (далі — «Закон про Інститут») набув чинності 19 січня 1999 року. До завдання Інституту входить, зокрема, зберігання і вивчення документів комуністичних спецслужб. Право на доступ до цих документів гарантується, передусім, «жертвам» згідно з визначенням Закону про Інститут.

11. 15 лютого 2001 року заявник звернулася в Інститут національної пам’яті (далі — «Інститут») з проханням надати їй доступ до всіх документів, зібраних на неї спецслужбами.

12. 2 березня 2004 року заявник отримала повідомлення, з якого випливає, що вона не може вважатися «жертвою» за змістом статті 6 Закону про Інститут. У листі від того числа їй повідомили, що Інститут буде продовжувати пошук в архівах документів, що її стосуються. У повідомленні, що було отримано заявником, просто зазначалося, що після двох спроб пошуку Інститут не знайшов жодних документів, зібраних на неї колишніми спецслужбами.

13. 26 жовтня 2005 Конституційний суд розглянув питання про конституційність положень Закону про Інститут стосовно доступу до документів , що зберігаються в Інституті (справа № K 31/04). Суд постановив , зокрема , що статті 30 §1 і 31 §§1 і 2 Закону про Інститут є неконституційними , оскільки вони позбавляють зацікавлених осіб — окрім жертв — права на доступ до інформації про документи, які їх стосуються (див. відповідне національне законодавство нижче).

14. 29 липня 2006 заявник знову подала запит про доступ до всіх документів, зібраних на неї спецслужбами. Вона послалася на згадане вище рішення Конституційного суду від 26 жовт­ня 2005 року. За словами заявника, це рішення наголошувало, що кожна зацікавлена особа має право на доступ до документів, що відносяться до нього, які зберігаються в Інституті, на підставі статті 51 §3 Конституції, незалежно від того, чи наданий цій особі статус «жертви».

15. 15 листопада 2006 заявнику було дозволено ознайомитися з документами, які стосувалися інтересу до неї з боку колишніх спецслужб. Тим не менш, вона не отримала доступ до всіх документів про себе, не змогла отримати жодних копій або робити нотатки.

16. 25 листопада 2006 заявник знову звернулася до Голови Інституту з проханням дозволити їй ознайомитися з усіма документами щодо себе. Вона зазначила, що документи, з якими їй дозволили ознайомитися досі, підтверджують, що вона відмовилася співпрацювати зі службами безпеки. З цих документів заявник вперше дізналася, що спецслужби підготували план спостереження за нею. Вона також з’ясувала, що їй дали кодове ім’я, і висловила своє обурення з цього приводу.

17. У відповідь, 20 лютого 2007 року заступник начальника Архівного Управління Інституту повідомив заявнику, що її прохання про доступ до всіх документів щодо неї не може бути задоволений. На його думку, відповідно до рішення Конституційного Суду від 26 жовтня 2005 року, право доступу до документів поширюється не на всі документи, що стосуються заявника, а виключно на документи, які стосуються інтересу до неї з боку колишніх спецслужб. Відповідно, їй повідомили, що ознайомлення з документами, яке відбулося 15 листопада 2006 року, відповідало процедурі, затвердженої Інститутом, і всі документи, що стосуються інтересу до неї з боку колишніх спецслужб, були їй надані.

18. У Закон про Інститут були внесені по­правки Законом від 18 жовтня 2006 року про розкриття інформації про документи державних спецслужб в період між 1944 і 1990 роками і про зміст цих документів (далі — «Закон про люстрацію 2006 року»), який набув чинності 15 березня 2007 року. Після цього правила про доступ до документів, що зберігаються в Інституті, стали регулюватися зміненими статтями 30 і 31 Закону про Інститут (див. відповідне національне законодавство нижче). Статус «Жертви» було скасовано. Далі змінений Закон про Інститут передбачав, що Інститут повинен створити Інтернет — каталог осіб, які співпрацювали або надавали сприяння колишнім дер­жавним спецслужбам.

19. Потім Закон про Інститут і Закон про люстрацію 2006 були змінені Законом від 14 лютого 2007 року, який набрав чинності 28 лютого 2007 року.

20. Заявник, знаючи, що її ім’я з’явилося в «списку Вільдштейна» (див. розділ С нижче), була стурбована тим, що її ім’я може бути включено в офіційний каталог. Це було б рівнозначно офіційному визнанню її як інформатора комуністичних спецслужб тільки на підставі записів, зроблених співробітниками цих служб, без відома заявника.

21. 11 травня 2007 р. Конституційний Суд (справа № K 2/07) визнав Закон про люстрацію 2006 і Закон про Інститут з внесеними змінами в значній мірі неконституційними і скасував багато їхніх положень з 15 травня 2007 року. Суд скасував, серед іншого, статтю 30 §2 (2) Закону про Інститут, що забороняла доступ зацікавлених осіб до документів, які свідчать, що вони співпрацювали або надавали сприяння колишнім державним спецслужбам (див. відповідне національне законодавство нижче).

22. 20 березня 2007 р. заявник знову звернулася із запитом про доступ до всіх документів, що стосуються її відповідно до правил, що набрали чинності з 15 березня 2007 року.

23. 19 листопада 2007 р. директор Варшав­ського відділення Інституту виніс рішення, в якому він відмовив заявнику в доступі до двох документів. На його думку, зміст цих двох документів задовольняє умовам, зазначеним у статті 31 §1 (2а) Закону про Інститут. Це положення передбачає, що відмова в доступі до документів, зміст яких свідчить, що заявник вважався секретним інформатором або помічником спецслужб в прихованому зборі інформації, повинен мати форму адміністративного рішення.

24. Заявник оскаржила це рішення, стверджуючи, що воно було прийнято відповідно до правил, які Конституційний суд визнав неконституційними.

25. 19 лютого 2008 р. голова Інституту скасував рішення відповідно до процесуальних підстав і повернув справу назад. Він встановив, що директор Варшавського відділення Інституту не виніс рішення за заявою Гельсінського фонду з прав людини, правозахисної організації, яка приєдналася до справи в якості третьої особи.

26. 4 червня 2008 р. директор Варшавського відділення Інституту виніс рішення, в якому він відмовив заявнику в доступі до трьох документів. Він знову послався на статтю 31 §1 (2а) Закону про Інститут. Заявник оскаржила це рішення.

27. 12 серпня 2008 р. голова Інституту залишив у силі оспорюване рішення. Він підтвердив, що дані документи свідчать, що заявник вважалася секретним інформатором або помічником спецслужб в прихованому зборі інформації.

Відповідно, відмова в доступі була виправдана згідно зі статтею 31 §1 (2а) Закону про Інститут.

Що стосується доводу заявника про те, що рішення ґрунтувалося на неконституційній нормі, голова Інституту зазначив, що стаття 30 §2 Закону про Інститут є правовою підставою для надання або відмови в доступі до документів, а стаття 31 §1 є процедурним положенням. Однак, оскільки законодавець вирішив повторити в статті 31 §1 ті ж умови, що виправдовують відмову, що і в статті 30 §2, перше з цих положень не може бути інтерпретовано без урахування цих умов. Голова Інституту не прийняв аргумент заявника про те, що, оскільки стаття 30 §2 була оголошена неконституційною і скасована, звідси випливає, що інше положення (стаття 31 §1) з тим же змістом також є неконституційним. Далі голова Інституту заявив, що це положення буде неприйнятним тільки тоді, коли Конституційний суд прямо визнає його неконституційним.

28. Заявник подала скаргу на це рішення до Варшавського окружного адміністративного суду. 27 травня року Окружний адміністративний суд відхилив її скаргу.

29. 7 липня 2009 року подала касаційну скаргу до Верховного адміністративного суду. Вона стверджувала, зокрема, що рішення Інституту про відмову в доступі до документів спецслужб спричинили за собою порушення низки конституційних положень і статті 8 Конвенції. Крім того, вони суперечили рішенню Конституційного Суду від 11 травня 2007 року (справа № K 2/07).

30. 21 жовтня 2009 року адміністративний суд призупинив провадження у справі на тій підставі, що юридичне питання про конституційність, зокрема, статті 31 §1 (2) Закону про Інститут, було порушене перед Конституційним судом іншою колегією Вищого адміністративного суду. Це положення було використане як підстава негативних рішень Інституту в справі заявника.

31. 20 жовтня 2010 року Конституційний суд (справа № P 37/09) постановив, зокрема, що стаття 31 §1 (2) Закону про Інститут є несумісною з Конституцією, зокрема, з правом на захист приватного життя (стаття 47), правом на доступ до офіційних документів щодо себе (стаття 51 §3) і правом вимагати виправлення або видалення недостовірної або неповної інформації (стаття 51 §4).

32. 14 січня 2011 року Вищий адміністративний суд відновив провадження у справі. 4 травня 2011р. він виніс рішення про скасування рішення Варшавського окружного адміністративного суду та двох попередніх рішень Інституту. Суд спирався на рішення Конституційного Суду від 20 жовтня 2010 року, зокрема, висновок суду про неконституційність статті 31 §1 (2) Закону про Інститут, який послужив правовою підставою рішень у справі заявника.

33. 22 серпня 2011 р. у Варшавському відділенні Інституту заявнику був наданий доступ до копій всіх документів, що стосуються неї і які були створені комуністичними спецслужбами.

C. Ім’я заявника в списку Вільдштейна
і «автолюстраційний» розгляд

34. У жовтні 2004 року Інститут національної пам’яті вирішив створити перелік офіцерів, співробітників, кандидатів у співробітники державних спецслужб, та інших осіб, матеріали про яких були зібрані. Цей перелік містив ім’я, прізвище, і, в деяких випадках, номер особистої справи. Перелік був доступний на комп’ютерах в бібліотеці інституту, доступ до яких був обмежений для дослідників і журналістів.

35. У січні 2005 року перелік, що складається приблизно з 240 000 імен, був опублікований в Інтернеті та неофіційно названий «списком Вільдштейна», по імені журналіста, який нібито скопіював його в інституті й опублікував. Публікація списку викликала великий резонанс у ЗМІ, тим більше, що в ньому містилися імена деяких знаних громадських діячів.

36. У відповідь на ці події, 4 березня 2005 року парламент прийняв поправку до Закону про Інститут і додав статтю 29а, що надає зацікавленим особам право на отримання довідки про наявність їх імені у списку.

37. У лютому 2005 року заявник виявила, що її ім’я знаходиться в «Списку Вільдштейна». 9 лютого 2005 року вона звернулася до Інституту, щоб дізнатися, чи відповідають її особисті дані даним в «списку Вільдштейна».

38. 27 січня 2006 року Інститут видав довідку, яка підтверджує, що її особисті дані (ім’я, прізвище, дата і місце народження) відповідають даним, що містяться в Інституті у каталозі офіцерів, співробітників, кандидатів у співробітники державних спецслужб та інших осіб.

Водночас її поінформували, що ця довідка не надає їй статусу «жертви» і не забезпечує їй доступ до документів, що зберігаються в Інституті.

39. 18 жовтня 2007 року заявник звернулася в Варшавський окружний суд з позовом про порушення так званого «авто-люстраційного розгляду» відповідно до статті 20 (5) Закону про люстрацію 2006 року. Це положення передбачає, що люстраційний розгляд може бути порушено особою, яка до набуття чинності Законом про люстрацію посідала державні посади, і яка була публічно звинувачена в роботі або співпраці з державними спецслужбами в період між 1944 і 1990 роками.

Заявник послалася на рішення Конституційного суду від 11 травня 2007 року (справа № K 2/07), яке розширило сферу застосування цього положення на осіб, які не обіймали державну посаду. Вона подала Люстраційну декларацію, де вона заперечувала своє навмисне і таємне співробітництво зі спецслужбами і просила суд винести рішення, що її декларація відповідає істині.

Заявник стверджувала, що той факт, що її ім’я з’явилося в «списку Вільдштейна», опублікованому в Інтернеті, являє собою публічне звинувачення, оскільки перелік був розцінений широкою громадськістю як список агентів та співробітників.

40. Вона стверджувала, що Інститут відмовився надати їй статус жертви, а потім відмовив їй у доступі до певних документів, що її стосуються. Ці обставини можуть означати, що існують деякі документи, що свідчать, про її співпрацю зі спецслужбами. Крім того, вона знайшла своє ім’я в «списку Вільдштейна» й отримала довідку, що її особисті дані відповідають даним в зазначеному переліку. Заявник стверджував, що ця ситуація є вкрай несправедливою і зажадала порушити люстраційний розгляд з метою припинення будь-яких спекуляцій про її передбачувану співпрацю зі спецслужбами. Вона також висловила надію, що в рамках цього розгляду їй буде дозволений доступ до всіх документів, що стосуються її і зберігаються в Інституті.

41. 18 грудня 2007 року Варшавський окружний суд відхилив її заяву про порушення люстраційного розгляду, вважаючи, що вона не була публічно звинувачена в роботі таємним співробітником за змістом статті 20 (5) Закону про люстрацію 2006 року. По-перше, не було точно відомо, що саме вона є людиною, ім’я якої зазначено в списку. Навіть якщо припустити, що її ім’я згадане в списку, це не може бути рівнозначно звинуваченням у співпраці зі спецслужбами. Суд зазначив, що засоби масової інформації повідомили, що перелік був всього лише свого роду каталогом, що полегшує використання архівів Інституту. Він містив імена осіб, які були зареєстровані службами безпеки через різні причини; деякі дійсно були секретними співробітниками, але були й інші особи, які були попередньо обрані для цієї ролі, не обов’язково будучи інформованими про ці факти.

42. Заявник оскаржила це рішення.

43. 29 лютого 2008 року Варшавський Апеляційний суд залишив у силі оскаржуване рішення. Суд встановив, що не було ніяких достатніх підстав вважати, що заявник була публічно звинувачена у співпраці зі спецслужбами. Перелік імен, представлений заявником, містив не тільки імена агентів, але й імена жертв. Крім того, суд встановив, що заявник не довела, що включення її імені до переліку мало будь-які конкретні негативні наслідки для неї. Суд зазначив, що рішення та довідки Інституту, на які посилалася заявник, не були відкритими документами.

Ніякі додаткові апеляції проти цього рішення не подавалися.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Відповідні конституційні положення

44. Стаття 47 Конституції 1997 року зазначає

«Кожен має право на законну охорону приватного, сімейного життя, честі і доброго імені, а також право приймати рішення про своє приватне життя».

45. Стаття 51 §§3 та 4 Конституції проголошує:

«3. Кожен має право доступу до офіційних документів та зібраним даним щодо нього. Обмеження цього права може бути встановлено законом.

4. Кожен має право вимагати виправлення, а також видалення неправильної або неповної інформації, або інформації, отриманої в спосіб, що суперечить закону».

B. Закон про Інститут
національної пам’яті

46. Закон від 18 грудня 1998 року про Інституті національної пам’яті — Комісію з розслідування злочинів проти польського народу (далі — «Закон про Інститут») набув чинності 19 січня 1999 року. У завдання Інституту входить, зокрема, зберігання і вивчення документів комуністичних спецслужб. Право на доступ до цих документів гарантовано, перш за все, «жертвам», згідно з визначенням Закону про Інститут. Також передбачений обмежений доступ посадових осіб, службовців і співробітників спецслужб, а також, окремо, для дослідників і журналістів.

47. Стаття 6 Закону про Інститут свідчить, що «жертвою» є особа, на яку державні спецслужби навмисно збирали інформацію, в тому числі таємно. Проте, особа, яка згодом стала посадовою особою, службовцем або співробітником спецслужб, не може вважатися «жертвою» (стаття 6 §3).

Відповідно до статті 30 §2 Закону про Інститут кожен має право з’ясувати, чи є він або вона жертвою за змістом Закону.

Особа, визнана «жертвою», має право на одержання від Інституту інформації про документи, що її стосуються (стаття 30 §1). Інститут зобов’язаний інформувати «жертву» про порядок доступу до документів, що її стосуються, й надати жертві, на її прохання, копії цих документів (стаття 31 §§1–2). Стаття 33 §1 також свідчить, що «жертва» має право запропонувати внести виправлення і уточнення в існуючі документи.

C. Поправка до Закону про Інститут після публікації
«списку Вільдштейна»

48. 18 лютого 2005 група депутатів Сейму запропонувала законопроект про внесення змін до Закону про Інститут. Вони відзначили, що створений Інститутом каталог офіцерів, таємних співробітників і кандидатів у таємні співробітники не містить жодних інших деталей, окрім імені та прізвища цих осіб. Ця ситуація призвела до загальної невизначеності і викликала підозри щодо багатьох осіб,які не мали в минулому будь-яких контактів з державними спецслужбами. Запропонований законопроект мав на меті виправити цю ситуацію.

49. 4 березня 2005 року парламент прийняв поправку до Закону про Інститут. 20 квітня 2005 року набула чинності нова стаття 29а (1) Закону про Інститут. Вона проголошує:

«Голова Інституту національної пам’яті повинен протягом 14 днів з моменту подачі заяви видати довідку про те, чи дійсно особисті дані заявника відповідають особистим даним, включеним до списку офіцерів, співробітників і кандидатів у співробітники державних спецслужб... або інших осіб, який був доступний в Інституті станом на 26 листопада 2004 року».

D. Рішення Конституційного Суду
від 26 жовтня 2005 року (справа № K 31/04)

50. У 2004 році Уповноважений з прав людини оскаржив конституційність деяких положень Закону про Інститут, що стосуються доступу до документів, які зберігаються в Інституті.

26 жовтня 2005 року Конституційний суд виніс рішення по справі № K 31/04. Він постановив, зокрема, що стаття 30 §1 і стаття 31 §§1 і 2 в поєднанні зі статтею 6 §§2 і 3 Закону про Інститут, які позбавляють зацікавлених осіб — окрім жертв — права на доступ до інформації, що міститься в документах, що їх стосується, є несумісними з положеннями статті 47 (захист приватного життя) та статті 51 §§3 та 4 Конституції (право на доступ до офіційних документів щодо себе і право вимагати виправлення або видалення невірної або неповної інформації). Крім того, суд ухвалив, що стаття 33 §1 у поєднанні зі статтею 6 §§2 і 3 Закону про Інститут, яка позбавляє зацікавлених осіб — окрім жертв — права пропонувати свої поправки та роз’яснення щодо документів, які їх стосуються,є несумісними з цими ж конституційними положеннями.

51. Конституційний суд зазначив, що Закон про Інститут правомірно присвоює «жертвам» спеціальний статус і надає цій категорії осіб низку прав. Він виділив, відповідно до Закону про Інститут, окрему категорію осіб, які подали заяву про отримання статусу «жертви», і чиї заяви були відхилені.

Причиною відмови було або відсутність документів, що стосуються особи, що бажає отримати статус, або те, що спецслужби не збирали інформації про неї. Конституційний суд не погодився з омбудсменом, що відмова Інституту визнати особу «жертвою» рівносильна офіційній заяві, що ця особа була посадовою особою, службовцем або співробітником державних спецслужб. Водночас він вказав на невизначеність критеріїв, які використовуються Інститутом при визнанні осіб співробітниками служб безпеки. Він також зазначив, що в архівах Інституту міститься інформація, яка, в принципі, збиралася без будь — якої правової підстави, і подекуди незаконно. Конституційний суд підкреслив, що конституційне право доступу до офіційних документів (стаття 51 §3) відноситься виключно до документів, що стосуються даної особи як предмета інтересу спецслужб. Це право не поширюється на документи, які були створені даною особою в якості посадової особи, службовця або співробітника спецслужб.

E. Поправки до Закону про Інститут
національної пам’яті

52. До Закону про Інститут були внесені поправки Законом від 18 жовтня 2006 року щодо розкриття інформації про документи державних спецслужб в період між 1944 і 1990 роками, і зміст цих документів (далі — «Закон про люстрацію 2006 року»).

Ці поправки набули чинності 15 березня 2007 року.

53. Закон про люстрацію 2006 року і Закон про Інститут були в подальшому змінені Законом від 14 лютого 2007 року. Ці поправки набули чинності 28 лютого 2007 року.

54. Змінені статті 30 і 31, що стосуються доступу до документів, які зберігаються в Інституті, зокрема, свідчать:

«Стаття 30. 1. Кожна людина має право подати в Інститут запит про доступ до копій документів, що стосуються цієї людини.

2. Інститут надає доступ до копій наявних документів, що стосуються заявника, які згадані в §1, за винятком таких документів:

1)  документи, створені заявником або за його участі... у зв’язку з його роботою або службою в органах державної безпеки, або у зв’язку з його діяльністю в якості секретного інформатора або помічника в прихованому зборі інформації;

2)  документи, зміст яких свідчить про те, що заявник:

а)   розглядався спецслужбами в якості секретного інформатора або помічника в прихованому зборі інформації,

b)   зобов’язався надавати інформацію дер­жавним спецслужбам або надавати допомогу спецслужбам у будь-якій формі в рамках їх таємної діяльності,

c)   виконував завдання, поставлені державними спецслужбами, зокрема, надавав інформацію спецслужбам...

Розділ 31 1. Відмова в задоволенні запиту, згаданого в статті 30 щодо доступу до документів:

1)  створених заявником або за його участі... у зв’язку з його роботою або службою в органах державної безпеки, або у зв’язку з його діяльністю в якості секретного інформатора або помічника в прихованому зборі інформації;

2)  зміст яких вказує, що заявник:

a)   розглядався спецслужбами в якості секретного інформатора або помічника в прихованому зборі інформації,

b)   зобов’язався надавати інформацію державним спецслужбам або надавати допомогу спецслужбам у будь-якій формі в рамках їх таємної діяльності,

c)   виконував завдання, поставлені державними спецслужбами, зокрема, надавав інформацію спецслужбам, виноситься у формі адміністративного рішення...»

F. Рішення Конституційного Суду
від 11 травня 2007 року (справа № K 2/07)

55. У справі № К 2/07 Конституційний Суд розглянув конституційність Закону про люстрацію 2006 року і Закону про Інститут із внесеними поправками, які були оскаржені групою членів парламенту. Суд виніс рішення з питань люстрації і доступу до документів, що зберігаються в Інституті, 11 травня 2007 року.

56. Відносно питання про доступ до документів, Конституційний суд скасував як неконституційну статтю 30 §2 (2) Закону про Інститут. Це положення забороняло доступ зацікавлених осіб до документів, що вказують на те, що вони співпрацювали або надавали допомогу колишнім державним спецслужбам в їх таємній діяльності. Конституційний суд зазначив, що Конституція гарантує кожному право на доступ до офіційних документів і зібраним щодо себе даним (стаття 51 §3), та право вимагати виправлення або видалення недостовірної або неповної інформації, або інформації, отриманої незаконним шляхом (стаття 51 §4). Це останнє право, яке пов’язане з правом на приватне життя, що гарантоване статтею 47 Конституції, не може бути законодавчо обмежене для певної категорії осіб. Конституційний суд підкреслив, що жоден державний інтерес не може узаконити або виправдати зберігання в офіційних реєстрах інформації, що не відповідає дійсності, неповної або отриманої в спосіб, що суперечить закону.

57. Крім того, суд визнав неконституційною статтю 52а (5) Закону про Інститут. Це положення передбачає, що люстраційний відділ Інституту займається підготовкою та публікацією каталогів осіб, зазначених у статті 30 §2 (2). Формулювання, використані в цьому положенні, ідентичні формулюванням, використаних в статті 30 §2 Закону про Інститут.

Конституційний суд зазначив, що такі каталоги спиратимуться на класифікацію, прийняту тоталітарними спецслужбами та їх оцінку особи. На думку суду, публікація подібних каталогів призвела б до легітимізації діяльності спецслужб і, в той же час, до стигматизації осіб, включених в ці каталоги. Така ситуація була б несумісна зі статтями 47 і 51 §4 Конституції.

58. Рішення було оприлюднене 15 травня 2007 року, і того ж дня неконституційні положення були скасовані.

G. Рішення Конституційного Суду
від 28 травня 2008 року (справа № K 2/07)

59. 17 липня 2007року спікер Сейму звернувся до Конституційного суду для тлумачення рішення від 11 травня 2007 року. Він стверджував, зокрема, що суд не аргументував свій висновок про неконституційність статті 30 §2 (2) Закону про Інститут.

60. Конституційний Суд зазначив, що не було ніяких сумнівів, що стаття 30 §2 (2) була визнана неконституційною. Він зазначив, що запит спікера був спрямований на доповнення обґрунтувань рішення; але така можливість була відсутня відповідно до Закону про Конституційний суд. Проте, Конституційний суд звернув увагу на те, що статті 30 §2 (2) і 52а (5) Закону про Інститут, які були визнані неконституційними, мають ідентичний зміст, і таким чином стосуються однієї і тієї ж правової норми, хоча і викладеної у двох різних положеннях. Обидва положення стосувалися однієї і тієї ж групи осіб, а саме осіб, які розглядалися державними спецслужбами в якості секретних інформаторів і помічників у прихованому зборі інформації.

Конституційний суд зазначив, що причини для висновку про неконституційність стосовно статті 52а (5) однаковою мірою застосовні до статті 30 §2 (2) Закону про Інститут. Він зазначив, що неконституційна правова норма може з’явитися частково, а також в одному або декількох законодавчих положеннях; однак визнання неконституційності правової норми і, отже, її анулювання будуть актуальними для всіх ситуацій, в яких така норма може бути застосована.

61. Конституційний суд також постановив:

«Слід підкреслити, що та ж категорія осіб [яка згадана в статті 30 §2 (2)] згадується в статті 31 §1 (2) Закону про Інститут, яка не була оскаржена у справі № К 2/07, і, отже, не була розглянута Конституційним судом. Тим не менше, відсутність розгляду в цій частині [в зв’язку з цим положенням] не може виправдати негативні адміністративні рішення, прийняті на підставі статті 31 Закону про Інститут, тільки з тієї причини, що стаття 31 §1 (2) залишилася в силі в результаті того, що вона не була оскаржена. Стаття 31 Закону про Інститут функціонально пов’язана зі змістом статті 30 §2 (2) і може мати юридичні наслідки лише в тій мірі, в якій вона відповідає змісту статті 30 §2 (2) після втручання Конституційного суду щодо останньої, а також стосовно статті 52а (5) Закону про Інститут. У таких ситуаціях вирішальним є те, що правова норма (що міститься в статті 52а (5) Закону про Інститут і використовувана також в неоскарженій статті 31 §1 (2)) була визнана неконституційною рішенням Конституційного Суду. Крім того, стаття 31 Закону про Інститут визначає виключно форму рішення про відмову в доступі до копій документів, що стосуються [заявника], в той час як у безпосередньо перед нею статті 30 йдеться про право особи на доступ до документів, що являє собою здійснення на законодавчому рівні конституційного принципу доступу кожної особи до офіційних документів та збору даних, що згадані в статті 51 §3 Конституції. Очевидно, що положення, що регулює виключно форму рішення щодо даного права, в даному випадку адміністративного рішення, не може служити підставою для визначення основного змісту права, його масштабів і умов його реалізації».

H. Рішення Конституційного суду
від 20 жовтня 2010 року
(справа № P 37/09)

62. У 2009 році Вищий адміністративний суд і Варшавський окружний адміністративний суд порушили перед Конституційним судом правові питання про конституційність різних положень Закону про Інститут, в тому числі статті 31 §1 (2).

63. 20 жовтня 2010 року Конституційний суд виніс рішення. Він постановив, що стаття 31 §1 (2) Закону про Інститут, в редакції, застосовної до 26 травня 2010 рок, несумісна, зокрема, зі статтями 47 і 51 §§3 та 4 Конституції у поєднанні зі статтею 31 §3 Конституції (принцип пропорційності).

64. Конституційний суд послався на своє рішення від 28 травня 2008 року (див. вище) і підтвердив, що висновок про неконституційність щодо даної правової норми є актуальним для всіх ситуацій, в яких така норма може бути застосована, незалежно від того, чи міститься ця норма в одному або кількох законодавчих положеннях.

У своєму рішенні Конституційний Суд також послався на свої висновки в рішенні від 11 травня 2007 року (справа № K 2/07). Він стисло сформулював свою думку з цього питання наступним чином:

«...За інституційними, функціональними і процесуальними причинами Закон про Інститут спільно з Законом про люстрацію 2006 року становить один інструмент. Тому, якщо документи, створені і зібрані державними спецслужбами, які вказують на співпрацю за змістом статті 3а §2 Закону про люстрацію 2006 року, можуть спричинити за собою несприятливі соціальні, моральні, політичні та правові наслідки для осіб, які підлягають люстрації, та інших осіб, чиї дані були зареєстровані і включені в каталоги [Інституту], [то] такі особи, в демократичній правовій державі, повинні мати право на захист своєї гідності, репутації і доброго імені. Відповідно, їм має бути надано право доступу до всіх документів, що стосуються їх і використовуються проти них... Це право має охоплювати доступ до документів, що зберігаються в Інституті, які свідчать про причетність зацікавлених осіб до створення цих документів. Це розумно з точки зору змісту цих документів, висновків, зроблених співробітниками державних спецслужб на підставі переданої інформації, і, зокрема, з точки зору передбачуваного наміру особи, що передає інформацію, «порушити права і свободи людини і громадянина»».

65. Конституційний Суд зазначив, що стаття 31 §1 (2) Закону про Інститут носить процесуальний характер, але, крім того, вона визначає підстави для прийняття рішення про відмову в доступі до певних документів. Ці умови відповідають змісту статті 30 §2 (2) Закону про Інститут, яка була анульована в результаті визнання її неконституційною. Проте адміністративні суди заявили Конституційному суду, що на практиці стаття 31 §1 (2) застосовувалася Інститутом як важлива підстава для рішень про відмову в доступі до документів, зазначених у даному положенні. Крім того, суд зазначив, що після зазначеного рішення парламент п’ять разів вносив поправки до Закону про Інститут, однак не вніс жодної поправки до статті 31 §1 (2).

66. Конституційний Суд дійшов висновку, що обмеження на доступ до документів для осіб, зазначених у неконституційній статті 30 §2 (2), які викладені радше в процесуальній, а не в матеріальній формі у статті 31 §1 (2), склали необґрунтоване втручання в інформаційну незалежність особи і завдали збитку конституційному праву вимагати виправлення або видалення недостовірної або неповної інформації (стаття 51 §4).

Конституційний Суд постановив, що обмеження, зазначені в статті 31 §1 (2) Закону про Інститут, щодо доступу зацікавлених осіб до офіційних документів щодо них, були конституційно невідповідними, і, таким чином, являли собою порушення статей 47 і 51 §§3 та 4 Конституції в поєднанні зі статтею 31 §3 Конституції. Суд також постановив, що оспорюване положення несумісне зі статтею 2 Конституції (принцип верховенства права) з причини його надмірної неточності і невизначеності.

I. Поправки 2010 року до Закону
про Інститут національної пам’яті

67. 18 березня 2010 року парламент прийняв поправки до Закону про Інститут, які набули чинності 27 травня 2010 року. Згідно з новою редакцією статті 30 Закону про Інститут, кожен має право доступу до документів, що стосуються даної особи та зберігаються в Інституті.

Обмеження на доступ, які були проаналізовані Конституційним судом у рішенні від 20 жовт­ня 2010 року, були скасовані.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ
СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО
ДОСТУПУ до особової справи заявника

68. Заявник скаржилася, відповідно до статті 8 Конвенції, на свої невдалі спроби отримати доступ до всіх документів, зібраних на неї спецслужбами комуністичної епохи й які зберігаються в Інституті. Стаття 8 Конвенції зазначає:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і його кореспонденції.

2. Не допускається втручання з боку публічної влади в здійснення цього права, за винятком випадку, коли таке втручання передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та громадського порядку, економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб».

A. Прийнятність

1. Аргументи сторін

69. У своїх початкових запереченнях від 6 травня 2009 року Уряд стверджував, що скарга щодо доступу до особистої справи заявника була передчасною. Уряд послався на те, що заявник подала у Варшавський окружний адміністративний суд скаргу проти рішення Голови Інституту від 12 серпня 2008року про відмову в доступі, і у відповідний час ця скарга перебувала на стадії розгляду.

70. Далі Уряд стверджував, що 22 серпня 2011року заявнику було надано доступ до всіх документів щодо неї, які зберігаються в Інституті, відповідно до поправок до Закону про Інститут, які набули чинності 27 травня 2010 року. У зв’язку з цим, вони стверджували, що заявник не могла більше скаржитися, що вона є жертвою порушення статті 8 Конвенції.

71. Заявник стверджувала, що розгляд стосовно доступу до документів, що зберігаються в Інституті, мав допоміжний характер. Вона прокоментувала свій статус жертви, сказавши, що рішення про надання їй доступу до всіх документів 22 серпня 2011 року не могло змінити того факту, що її право на повагу її приватного життя було порушено протягом більше 10 років.

2. Оцінка Суду

(a) Внутрішні засоби правового захисту

72. Уряд спочатку стверджував, що скарга була передчасною у зв’язку з тим, що справа про доступ до особової справи заявника перебувала на стадії розгляду. Суд зазначає, що згодом цей розгляд було припинено, і 22 серпня 2011року заявнику було надано доступ до її особової справи.

Уряд не послався на будь-який інший засіб правового захисту, який заявник була зобов’язана вичерпати. Відповідно, Європейський Суд відхиляє це заперечення.

b) Позбавлення заявника статусу жертви

73. Суд нагадує, що питання, чи може заявник стверджувати, що він є жертвою передбачуваного порушення, є актуальним на всіх етапах розгляду за Конвенцією (див., зокрема, Gäfgen v. Germany [GC], no. 22978/05, §115, ECHR 2010...). Рішення чи захід на користь заявника є, в принципі, недостатніми, щоб позбавити його статусу «жертви» для цілей статті 34 Конвенції, якщо національна влада не визнала, прямо або по суті, і потім не відшкодувала порушення Конвенції (див., зокрема, Dalban v. Romania [GC], no. 28114/95, §44, ECHR 1999 VI; Scordino v. Italy (no. 1) [GC], no. 36813/97, §180, ECHR 2006-V; і Mirosław Garlicki v. Poland, no. 36921/07, §130, 14 June 2011).

74. Уряд доводив, що заявник втратила свій статус «жертви» внаслідок рішення від 22 серпня 2011 року про надання їй доступу до всіх відповідних документів. Це рішення було прийнято на підставі поправок до Закону про Інститут, які набули чинності 27 травня 2010 року. Проте, Суд зазначає, що Уряд не надав копію цього рішення, і, що більш важливо, не уточнив, чи визнала національна влада порушення статті 8 у справі заявника. Крім того, Уряд не надав жодних коментарів щодо відшкодування, забезпеченого заявнику. На думку Суду, цього достатньо, аби відхилити заперечення Уряду, що заявник більше не могла стверджувати, що є жертвою порушення статті 8.

(c) Висновки

75. Отже, Суд зазначає, що скарга за статтею 8 щодо доступу до особової справи заявника не є явно необґрунтованою за змістом статті 35 §3 (а) Конвенції. Крім того, Суд зазначає, що вона не є неприйнятною за якихось інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть справи

1. Аргументи заявника

76. Заявник стверджувала, що після двох рішень Конституційного Суду, а саме рішення від 11 травня 2007 року (справа № K 2/07) та рішення від 20 жовтня 2010 року (справа № P 37/09), та внесення поправок до Закону про Інститут, які набули чинності 27 травня 2010 року, розгляд щодо доступу до її особової справи був, нарешті, закінчений. До набрання чинності зазначених поправок до Закону про Інститут, заявник не мала ефективного засобу правового захисту, яке б дозволило їй отримати доступ до всіх документів, що її стосуються. Вона жодним чином не могла вплинути на рішення парламенту щодо того, коли будуть внесені ці поправки.

77. Заявник стверджувала, що той факт, що вона безуспішно просила Інститут надати їй повний доступ до її особової справи протягом більш ніж 10 років, має велике значення. Вона подала свій перший запит 15 лютого 2001 року. Наступні запити були подані 9 лютого 2005 року, 29 липня і 25 листопада 2006 і 20 березня 2007 року.

Заявник не могла отримати доступ до всіх документів, що її стосуються, які були створені комуністичними спецслужбами, незважаючи на рішення Конституційного суду від 26 жовтня 2005 року (справа № K 31/04) та наступні поправки до Закону про Інститут, а також рішення Конституційного суду від 11 травня 2007 року (справа K 2/07). Важливо, що на момент публікації «списку Вільдштейна» у 2005 році, заявник не мала можливості отримати доступ до документів, що її стосуються, аби з’ясувати причину внесення її імені в зазначений перелік.

Численні спроби заявника протягом багатьох років захистити своє добре ім’я виявилися безрезультатними.

78. Заявник стверджувала, що право на повагу до приватного життя включає позитивне зобов’язання держави забезпечити наявність ефективної та доступної процедури, що дозволяє людям отримати доступ до документів, що їх стосуються та які були створені комуністичними спецслужбами.

2. Аргументи Уряду

79. У своїх початкових запереченнях Уряд, посилаючись на прецедентне право Європейського Суду, визнав, що стаття 8 §1 застосовна до зберігання в таємному реєстрі інформації, що стосується приватного життя людини. Що стосується позитивних зобов’язань держави, Уряд посилався на прецедентну практику Європейського Суду, що вказує на необхідність забезпечити законне право на доступ до таких записів, або на чітку вказівку в обов’язковому циркулярі або законодавстві, щодо підстав,на яких особа може подати запит про доступ або оскаржити відмову в доступі (див. MG v. the United Kingdom, no. 39393/98, §§29-31, 24 September 2002). Однак, зважаючи, що на той час відбувався судовий розгляд, він не висловив свою позицію по суті справи.

80. Далі Уряд стверджував, що поправки до статей 30, 31 і 32 Закону про Інститут набули чинності 27 травня 2010 року. Зокрема, стаття 31 §1 (2), яка була використана як підстава для негативних рішень по справі заявника, більше не діяла.

Згідно з новою редакцією статті 30 §1, кожен має право зажадати, аби Інститутом був наданий доступ до документів, що його стосуються.

3. Оцінка Суду

(a) Застосовність статті 8

81. Уряд визнав, що стаття 8 Конвенції застосовна. Суд не бачить підстав вважати інакше. У прецедентному праві Суду встановлено, що зберігання інформації, що стосується приватного життя людини, в таємному реєстрі та розкриття такої інформації підпадає під дію статті 8 §1 (див., Leander v. Sweden, 26 March 1987, §48, Series A no. 116; Rotaru v. Romania [GC], no. 28341/95, §43, ECHR 2000 V).

82. У даній справі заявнику було відмовлено в доступі до певних документів, які, за оцінкою Інституту, вказували, що комуністичні спецслужби розглядали її в якості секретного інформатора або помічника в прихованому зборі інформації (див. пункти 23 і 27 вище). Водночас, документи, розкриті їй, свідчили, що вона була предметом інтересу спецслужб.

Заявник стверджувала, що в 1974–1975 роках спецслужби пропонували їй співпрацювати, але вона незмінно відмовлялася. Таким чином, суть даної справи полягає в тому, що заявник заперечувала будь-яку співпрацю зі спецслужбами колишнього тоталітарного режиму, в той час як влада, маючи у своєму розпорядженні відповідні документи, стверджувала, що існує низка доказів такого співробітництва. Водночас, для зацікавленої сторони не були доступні компрометуючі документи, щоб вона могла оскаржити ці твердження. За таких обставин, Суд не має жодних сумнівів в тому, що в даній справі було поставлено на карту право заявника на повагу її приватного життя (див., з відповідними змінами, Rotaru, згадане вище, §44; Haralambie v. Romania, no. 21737/03, §79, 27 October 2009).

Отже, стаття 8 §1 Конвенції застосовна.

(b) Дотримання статті 8

83. Заявник стверджувала, що протягом більше 10 років вона безуспішно намагалася отримати повний доступ до особової справи, зібраної на неї спецслужбами комуністичної епохи.

84. Суд нагадує, що, на додаток до головним чином негативних зобов’язань в статті 8 Конвенції, можуть мати місце позитивні зобов’язання, що стосуються поваги приватного життя. При визначенні, чи існує таке позитивне зобов’язання, Суд враховуватиме справедливий баланс, який повинен бути дотриманий між інтересами суспільства і конкуруючими інтересами зацікавленої особи, з урахуванням цілей, встановлених у другому пункті статті 8 (див., зокрема, Roche v. the United Kingdom [GC], no. 32555/96, §157, ECHR 2005 X).

85. Що стосується доступу до особистих матеріалів, що знаходяться в розпорядженні державних органів, за винятком інформації, пов’язаної з міркуваннями національної безпеки (див. Leander, згадане вище, §51; Segerstedtiberg and Others v. Sweden, no. 62332/00, §90, ECHR 2006-VII), Суд визнав життєво важливий інтерес, що захищається Конвенцією, осіб, які бажають отримати інформацію, яка необхідна для отримання відомостей і розуміння свого дитинства і ранніх років життя (див. Gaskin v. the United Kingdom, 7 July1989, §49, Series A no. 160; M. G. v. the United Kingdom, no. 39393/98, §27, 24 September 2002), чи з’ясування свого походження, зокрема особистості своїх біологічних батьків (див. Odièvre v. France [GC], no. 42326/98, §41–47, ECHR 2003 III), або отримання інформації про ризики для здоров’я, яким піддаються зацікавлені особи (див. Roche, згадане вище, §161; Guerra and Others v. Italy, 19 February 1998, §60, Reports of Judgments and Decisions 1998-I).

86. У цьому контексті, Суд вважає, що позитивне зобов’язання держави-відповідача полягає в забезпеченні «ефективною і доступною процедурою», яка дозволяє заявнику отримати доступ до «всієї відповідної та належної інформації» (див. Roche,згадане вище, §162; McGinley and Egan v. the United Kingdom, 9 June 1998, §101, Reports 1998 III).

87. У Haralambie v. Romania, Суд поширив дію цього зобов’язання на інформацію про особисті матеріали, створені спецслужбами під час тоталітарного режиму (no. 21737/03, §§87–89, 27 October 2009; див. також Jarnea v. Romania, no. 41838/05, §60, 19 July2011). Суд підтверджує цей підхід у цій справі. Що стосується особи, яка, як і заявник, прагне отримати повний доступ до матеріалів, що були зібрані про неї комуні­стичними спецслужбами, з метою спростувати будь-які твердження про свою передбачувану співпрацю з цими службами, держава повинна забезпечити «ефективну і доступну процедуру» для звернення до державного органу, у розпорядженні якого знаходяться ці матеріали. Необхідно підкреслити, що згадана вище процедура повинна дозволити зацікавленій особі отримати доступ до всієї необхідної і відповідної інформації, яка дозволила б цій особі ефективно оскаржити будь-які заяви про його або її співпрацю зі спецслужбами (див., з відповідними змінами, в контексті процедури люстрації, Matyjek v. Poland, no. 38184/03, §§57 63, 24 April 2007). Ця процедура повинна також забезпечувати можливість виправлення будь-яких помилкових записів у відповідних матеріалах.

88. Суд зазначає, що існують очевидні ризики для репутації людини в системі, де матеріали колишніх спецслужб знаходяться в розпорядженні будь-якого державного органу, який має ексклюзивні й такі, що не підлягають перегляду, повноваження оголошувати людину співробітником цих спецслужб. У цьому контексті,Конституційний Суд вказав на ризик свавілля відносно класифікації Інститутом осіб як співробітників спецслужб на підставі критеріїв і практики колишніх спецслужб (див. пункт 51вище). Не слід забувати, як зазначив Конституційний суд, що архіви Інституту містять інформацію, часто зібрану без будь — якої правової підстави або незаконно. Недавня історія посткомуністичних країн показує, що матеріали, створені колишніми спецслужбами, можуть використовуватися в політичних чи інших цілях.

89. У даній справі, заявник вперше звернулася із запитом про доступ до документів, зібраних на неї колишніми спецслужбами, 15 лютого 2001 року. Суд зазначає, що відповідно до початкового Закону про Інститут, право доступу до документів комуністичних спецслужб було пов’язано зі статусом «жертви». Заявник попросила надати їй доступ в межах цієї процедури, але їй повідомили, що в зв’язку з відсутністю записів вона не може вважатися «жертвою». У своєму рішенні від 26 жовтня 2005 року (справа № K 31/04), Конституційний Суд ухвалив, що зацікавлені особи, які офіційно не отримали статус «жертви», за певних умов мають право на ознайомлення з матеріалами, що стосуються їх, які зберігаються в Інституті. Після подачі нового запиту про надання повного доступу, в листопаді 2006 року заявнику було дозволено ознайомитися з документами з її особистої справи, які стосувалися її як предмета інтересу спецслужб. 20 лютого 2007 Інститут повідомив заявнику, про існування інших документів стосовно неї, які не можуть бути розкриті. Це, по суті, означало, що інші документи свідчили, на думку Інституту, про співпрацю заявника зі спецслужбами (порівняйте і зіставте Kamburov v. Bulgaria (dec.), no. 14336/05, §55 in fin, 6 January 2011).

90. Поправки до Закону про Інститут, які набули чинності 15 березня 2007 року, встановили новий режим доступу до документів, що зберігаються в Інституті (див. пункти 18 і 54 вище). У своєму рішенні від 11 травня 2007 року (справа № K 2/07) Конституційний суд постановив, що стаття 30 §2 (2) зміненого Закону про Інститут, яка забороняла доступ зацікавлених осіб до документів про те, що вони розглядалися спецслужбами як секретні інформатори і помічники в таємній діяльності, є неконституційною. Мотиви цього рішення були пізніше узагальнені Конституційним судом у його рішенні від 20 жовтня 2010 року (справа № P 37/09). Згідно з рішенням суду, якщо документи, створені спецслужбами, які могли б вказувати на співпрацю особи з цими службами, тягнуть за собою несприятливі наслідки для даної особи, то така особа повинна мати право доступу до всіх цих документів з метою ефективного захисту своєї репутації (див. пункт 64 вище). Конституційний Суд також зазначив, що некритичне використання документів та оцінок тоталітарних спецслужб призвело б до легітимізації їх діяльності і, в той же час, до стигматизації осіб, яких спецслужби розглядали як своїх таємних інформаторів (див. пункт 57 вище).

91. 20 березня 2007 року заявник запросила доступу до всіх документів, що її стосуються, відповідно до нової процедури, встановленої зміненим Законом про Інститут. Керівництво Інституту відмовило їй в доступі до трьох документів відповідно до статті 31 §1 (2а) Закону про Інститут на тій підставі, що їх зміст вказував на те, що заявник вважалася секретним інформатором чи помічником в прихованому зборі інформації. Голова Інституту відхилив довід заявника про те, що це негативне рішення було засноване на статті 31§1 (2а), зміст якої був ідентичний статті 30 §2 (2) Закону про Інститут і яка була анульована Конституційним судом. Суд був вражений цим підходом Голови Інституту. У цьому відношенні Суд зазначає: рішення Конституційного суду від 28 травня 2008 року, прийняте за декілька місяців до оспорюваного рішення, в якому чітко зазначено, що стаття 31 §1 (2) Закону про Інститут, яка містить ту ж правову норму, що і визнана неконституційною стаття 30 §2 (2), і носить виключно процесуальний характер, не може служити виправданням відмови в доступі. Схоже, що ці явні вказівки Конституційного суду були проігноровані посадовими особами Інституту.

92. Заявник оскаржила відмову Голови Інституту в адміністративному суді. Проте, розгляд її скарги було відкладено до перевірки конституційності статті 31 §1 (2), яку було ініаціалізовано спеціальною комісією адміністративного суду. Це положення було анульовано Конституційним судом в рішенні від 20 жовтня 2010 року (справа № P 37/09).

93. Суд зазначає, що в цілому заявнику довелося пережити більше 10 років різних розглядів і вжити безліч спроб, перш ніж вона отримала повний доступ до її особової справи 22 серпня 2011 року. Це стало, нарешті, можливим після вищезгаданого рішення Конституційного суду від 20 жовтня 2010 року і внесення поправок до Закону про Інститут, які усунули будь-які перешкоди на шляху повного доступу до документів, що зберігаються в Інституті (див. пункт 67 вище). Даний період часу не може вважатися розумним. Суд зазначає, що протягом цього часу заявник стикалася з різними перешкодами при отриманні повного доступу до документів, що зберігаються в Інституті. Деякі перешкоди мали законодавчий характер і були поступово усунуті трьома послідовними рішеннями Конституційного суду. Проте, парламент не завжди належним чином виконував відповідні рішення Конституційного Суду. Крім того, заявник зіткнулася з перешкодами адміністративного характеру, створеними Інститутом, який не бажав дослухатися до рекомендацій Конституційного Суду щодо тлумачення закону. Деякі практики Інституту, в тому числі залежність від класифікацій, прийняті тоталітарними спецслужбами, не були схвалені Конституційним судом (див. пункт 57 вище).

Суд також зазначає, що, якби заявнику був швидко наданий доступ до всіх відповідних документів, інші питання, пов’язані з несанкціонованим витоком з архівів Інституту, не виникли б, або заявник мала б можливість оскаржити будь-які звинувачення проти неї. Суд зазначає, що заявник визнала, що доступ до її особової справи був актуальний в контексті розкриття та публікації «списку Вільдштейна».

94. Зважаючи на всі викладені вище міркування, Суд вважає, що держава-відповідач не виконала своє позитивне зобов’язання щодо забезпечення ефективної та доступної процедури, яка дозволила б заявнику отримати доступ до всієї необхідної інформації, щоб оскаржити її класифікацію спецслужбами як секретного інформатора (див. Haralambie and Jarnea v. Romania, §96; згадані вище).

95. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

II. ІНШІ СКАРГИ

96. Заявник скаржилася, відповідно до статті 8, що влада допустила витік і публікацію списку імен осіб, матеріали на яких зберігалися в Інституті («списку Вільдштейна»). Крім того, вона стверджувала, що державою не вжито відповідних заходів, щоб інформувати громадськість про фактичний характер списку, зокрема, про той факт, що особи, згадані у списку, не обов’язково були таємними і навмисними співробітниками. Як наслідок, вона стверджувала, що, незважаючи на те, що вона ніколи не обіймала державної посади, її право на повагу її приватного життя було порушено.

97. Заявник також скаржилася, що держава не виконала своїх зобов’язань щодо забезпечення ефективного засобу правового захисту стосовно вищезгаданого порушення її права на повагу її приватного життя. Вона послалася на статтю 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

A. Аргументи сторін

98. Уряд стверджував, що низка осіб, чиї імена були згадані в так званому «списку Вільдштейна» подали позови про захист своїх особистих прав відповідно до статей 23 і 24 Цивільного кодексу проти Інституту або проти пана Б. Вільдштейна. Всі ці позови були відхилені.

99. Уряд послався на справу, порушену якимсь А. К. проти Б. Вільдштейна, в якій Варшавський окружний суд відхилив позов про захист особистих прав (рішення від 23 серпня 2006 року, справа № II C 236/06). Суд, по-перше, зазначив, що дії підсудного були незаконними. По-друге, публікація списку не порушила Закон про захист даних, поза як він складався тільки з імен, без будь-яких подальших подробиць. По-третє, позивач не довів, що його особисті права були порушені. Суд підкреслив, що твердження позивача про те, що «список Вільдштейна» як правило, сприймається як список співробітників спецслужб, є виключно його суб’єктивною думкою.

100. Далі Уряд посилався на рішення Варшав­ського окружного суду від 28 червня 2007 року (справа № XXV C 16/07), який відхилив позов про захист особистих прав, поданий якимсь А. З. проти Інституту. Позивач отримав довідку, що її особисті дані не відповідають даним в списку Інституту. Тим не менш, вона стверджувала, що публікація її імені в «списку Вільдштейна» порушила її особисті права. Суд постановив, що позивач не довела, що Інститут порушив її особисті права.

101. Уряд стверджував, що аргументи, наведені в цих двох рішеннях, схожі з аргументами у рішеннях про відхилення клопотання заявника про порушення так званого «автолюстраційного» розгляду. Вони нагадали, що інтерпретація внутрішнього законодавства Договірних Сторін знаходиться в компетенції національної влади. Клопотання про порушення «автолюстраційного» розгляду було розглянуто двома судами, що мають повну юрисдикцію оцінювати відповідні факти і закон. Заявник не надала жодних доказів того, що рішення відповідних судів були довільними. Як наслідок, Уряд стверджував, що скарга заявника була явно необґрунтованою, і що заявник не обґрунтувала свою скаргу в порушення статті 8 §1.

102. Заявник стверджувала, що цивільні справи, на які послався Уряд, свідчать про відсутність ефективних засобів правового захисту в таких випадках. Цивільні суди не схильні розглядати публікацію імені людини в «списку Вільдштейна» як порушення його особистих прав. При цьому часто використовується аргумент, що список містить не тільки імена осіб, яких Інститут вважає співробітниками спецслужб, а й інших осіб, які розглядалися комуні­стичними спецслужбами в якості потенційних кандидатів для співпраці або навіть жертв. Однак, на думку заявника, цей аргумент є непереконливим, якщо мати на увазі широко поширену громадську думку щодо природи «списку Вільдштейна» і його інтерпретацію у засобах масової інформації.

103. Заявник стверджувала, що «автолюстраційний» розгляд не є ефективним засобом правового захисту щодо тих осіб, чиї чесність і репутація були публічно поставлені під сумнів шляхом опублікування їх імен у «списку Вільдштейна». Вона підкреслила, що, відмовляючи в порушенні «автолюстраційного» розгляду суди застосовують стандартний аргумент про те, що в списку було опубліковано «тільки» ім’я. Крім того, особи, які намагалися домогтися захисту своїх особистих прав шляхом подання позовів до цивільних судів, як правило, не досягали успіху. Це є безсумнівним симптомом відсутності ефективного засобу правового захисту для вирішення цієї важливої ​​проблеми, пов’язаної з порушенням права на недоторканність приватного життя. Цивільні позови, засновані як на загальних принципах захисту особистих прав, так і на законі про люстрацію, виявилися надзвичайно неефективними в відношенні відшкодування шкоди, заподіяної такій значній кількості людей в результаті того, що Інститут не зміг забезпечити захист персональних даних та каталогів, що знаходяться в його розпорядженні.

104. На думку заявника, просте надання доступу до документів, що зберігаються в Інституті, не буде ефективним засобом юридичного захисту щодо порушення її права на особисте життя в результаті публікації «списку Вільдштейна». Можливо, таким ефективним засобом — в деякій мірі — може стати «авто-люстраційний» розгляд, оскільки він може призвести до ви­сновку про достовірність декларації, в якій людина стверджує, що вона не співпрацювала зі спецслужбами. Однак заявник, яка була оббрехана внаслідок внесення її імені до «списку Вільдштейна» і його подальшою несанкціонованою публікацією, не мала можливості захистити своє добре ім’я за допомогою «авто-люстраційного» розгляду. Вона стверджувала, що відмова в порушенні такого розгляду ґрунтувалася на тому, що заборона доступу до документів, що зберігаються в Інституті, має вторинний характер.

B. Оцінка Суду

105. Заявник стверджувала, що влада допустила витік і публікацію так званого «списку Вільдштейна», що містить імена осіб, матеріали на яких зберігалися в Інституті. Крім того, вона стверджувала, що держава не вжила адекватних заходів для інформування громадськості про реальний характер цього списку.

Ці факти, на її думку, являють собою порушення її права на повагу її приватного життя відповідно до статті 8 Конвенції.

106. Проте, Суд зазначає, що заявник не порушила жодного внутрішнього розгляду, в рамках якого було б розглянуто питання про відповідальність держави за витік «списку Вільдштейна». Отже, ця скарга за статтею 8 повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§1 і 4 Конвенції у зв’язку з не вичерпанням внутрішніх засобів правового захисту.

107. Заявник також стверджувала, що держава не виконала своїх зобов’язань щодо забезпечення ефективних засобів правового захисту в зв’язку з порушенням її права на повагу її приватного життя, викликаним несанкціонованим розкриттям і публікацією «списку Вільдштейна».

108. Зважаючи на висновок, якого дійшли раніше, про те, що заявник не вичерпала внутрішніх засобів правового захисту у зв’язку з її скаргою за статтею 8 про передбачуваний виток «списку Вільдштейна», та беручи до уваги близьку спорідненість між статтею 13 та статтею 35 §1, Суд доходить висновку, що скарга за статтею 13 є явно необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§3 (а) і 4 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

109. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, а внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає можливість лише часткового відшкодування цього порушення, Суд, у разі необхідності, надає справедливу компенсацію потерпілій стороні».

A. Збиток

110. Заявник зажадала виплатити їй 10 тисяч євро (EUR) як компенсацію нематеріальної шкоди, понесеної внаслідок страждань і стресу в зв’язку зі шкодою, нанесеною її репутації, зокрема неможливістю захистити своє добре ім’я протягом багатьох років, і відсутністю належних і ефективних засобів правового захисту.

111. Уряд запропонував Суду постановити, що визнання порушення саме по собі є достатньою справедливою компенсацією.

112. Суд, беручи до уваги встановлене ним порушення статті 8 в даній справі і приймаючи рішення на справедливій основі, присуджує виплатити заявникові 5000 євро як компенсацію нематеріальної шкоди.

B. Судові та інші витрати

113. Заявник не висунула жодних вимог щодо витрат і збитків.

C. Пеня

114. Суд вважає розумним, що пеня має бути заснована на граничній позичковій ставці Європейського Центрального Банку, до якої слід додати три відсоткові пункти.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Оголошує скаргу на порушення статті 8 Конвенції щодо доступу до матеріалів заявника прийнятною, а решту скарги неприйнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

3. Постановляє:

a)  держава-відповідач повинна виплатити заявникові, протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 §2 Конвенції, EUR 5000 (п’ять тисяч євро), плюс будь-які податки, що можуть бути нараховані на цю суму, в перекладі в національну валюту держави-відповідача за курсом, що діє на день виплати, як компенсацію нематеріальної шкоди;

b)  зі спливом зазначених вище трьох місяців до виплати, на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку в цей період, плюс три відсоткових пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо компенсації.

Складено англійською мовою і повідомлено у письмовому вигляді 13 листопада 2012 року, згідно з Правилом 77 §§2 і 3 Регламенту Суду.

 

П. Хирвель

 

Т. Л. Ерлі

 

голова

 

секретар секції

 

 

Переклад Харківської правозахисної групи