увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 29.09.2016 16:39
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



І знову про мову

24.04.14 | Наталка Ковальчук

Недавно на одному з телеканалів довелося побачити хвилюючий відеосюжет: діти з вадами слуху виконували Гімн України мовою жестів. Нині наш національний пісенний символ звучить дуже часто – його співають сотні, тисячі людей на майданах українських міст, малеча у дитсадку, зворушливо приклавши до серця долоньки, українські співки. Співають різними мовами, не тільки українською.

Але саме  цей невеликий ролик видався особливим. Він став ніби своєрідною відповіддю тим,   хто знову почав порушувати «мовне питання». Бо те, що сьогодні відбувається у нашій Батьківщині, потрібно почути серцем. І не так важливо, якою мовою ти будеш розповідати про свої почуття. Головне, аби то було щиро.

 

Історія і сучасність

 

За двадцять з лишком років ми вже забули дещо з подій, які відбувалися у кінці 1991 року. А серед іншого була тоді й Заява Комітету у справах національностей,   що діяв у той час при Кабінеті Міністрів України, опублікована у жовтні 1991 року.

Коли її читаєш, виникає відчуття такого собі дежав’ю – ніби написано це сьогодні і йдеться про сучасний день.

А йдеться у Заяві про інформацію, яка надходила до Комітету, що «…в Криму, деяких містах південного та південно-східного регіону республіки робляться спроби посіяти занепокоєння серед громадян російської та інших національностей». І тоді використовувалися методи ті ж, що й сьогодні. Людей залякували, найперше розірванням економічних зв’язків з Росією, «… махровим націоналізмом і міжнаціональним розбратом». Страхали й повзучою «українізацією». 

Заклик до громадян України різних національностей, котрим завершується Заява, цілком актуально звучить і для сьогоднішнього дня. А закликають всі національності, які проживають в Україні, їх громадські об’єднання «до спокою і витримки», аби не дати «…політичним провокаторам ввести в оману», зробити «все можливе, щоб не порушити в Україні довіру і дружбу між національностями».

Така ще недавня наша історія. 

Якщо ж проаналізувати «мовні вимоги» вже сьогоднішнього дня, то напрошується цілком логічний висновок: очевидно, за більш як два десятиліття незалежності ні на південь, ні на схід країни «махровий націоналізм», яким лякали у 90-х, так і не добрався. Інакше навряд можливою була б ситуація, коли над державними будівлями українських міст піднімається чужий прапор, до того ж країни-загарбника.

Не сталося й  «повзучої тотальної українізації». У містах і селах сходу і півдня України кожен говорив тією мовою, якою бажав, доки там не з’явилися «зелені чоловічки» з темними душами і думками. 

 

Політика багдадського базару

 

Всі ми вже, мабуть, зрозуміли – перший шок для українських політиків після потрясінь, котрі пережила країна, минув, і все повернулося на «круги своя». Верховна Рада України знову нагадує оркестрову яму з «власним незмінним диригентом» і «музикантами-віртуозами», які під час голосування вправно виграють «владне скерцо» на своїх і чужих інструментах. 

На екранах телевізорів знову почали з’являтися обранці з мандатами народних депутатів України і розповідати, що «влада робить щось не так, чи не те, чи не робить взагалі». Під час таких промов чомусь відразу  згадуються слова  Михайла Булгакова про «розруху, котра в головах» і той його рецепт, яким чином її треба позбуватися.

А ще знову почали звучати звинувачення у тому, що парламенті відбуваються всілякі торги з того чи іншого питання.

Верховна Рада ніби й не багдадський базар, але, виявляється, є немало різного політичного краму, який можна вигідно купити чи продати. І питання про мови теж входить до цих спекуляцій.

Недарма ж, скажімо, на початку квітня нинішнього року з’явилася заява спілки ректорів вищих навчальних закладів України, в якій, зокрема, зазначено: «У зв’язку з тим, що окремими сепаратистськи налаштованими політиками України та російськими політиками поширюється інформація про обмеження прав російськомовних вступників до вищих навчальних закладів України, Спілка ректорів вищих навчальних закладів України заявляє,  що така інформація є неправдивою», і далі: «У вищих навчальних закладах навчальний процес здійснюється з урахуванням мовної ситуації…

Звертаємося до політиків надалі не вдаватися до поширення неправдивої інформації про мовне питання у вищій школі України».( vgolos.com.ua)

Ще трохи раніше і українські знаменитості виступали проти спекуляції навколо мовних питань. (m1.tv)

Керівники 12 українських релігійних організацій також оприлюднили звернення до українського народу, у якому закликають політичних і громадських діячів не перетворювати мовне питання на предмет протистояння, на сіяти ворожнечу навколо його вирішення і пам’ятати про відповідальність за наслідки своїх рішень і дій не тільки перед народом, але й перед Богом. (harmony.com.ua)

Перелік таких повідомлень можна продовжувати. Але чи почують цей голос на політичній базарній площі ті, хто на питанні про мову намагається заробити власні політичні дивіденди?

 

Яка ж мова їм потрібна? 

 

Колись у дитинстві мала подругу, котра навчалася у російській школі. На моєму підручнику було написано: «Читанка», на її – «Родная речь». Важко сказати чому, але також дуже хотілося мати книжку з таким же написом. Чомусь ніяк не могла зрозуміти, чому у неї є ота «Родная речь», а в мене – немає.

Не знаю, які підручники були у шкільних портфелях, і чи були взагалі, у тих, хто палив українські книжки перед харківською «Просвітою»? Чи у тих, хто з усієї сили штовхав журналіста, котрий вів репортаж для одного з українських телеканалів з того ж Харкова? 

Він все ж «відпрацював» свої кілька хвилин прямого ефіру посеред розбурханого і ворожого натовпу з «андріївськими стрічками». Адже хлопця не тільки штовхали. За його спиною «протестувальники» ще й виголошували коментарі. Отією«мовою», котра не вкладається у жоден стилістичний ряд ні в рідній для багатьох з нас українській мові, ні в «родном русском языке».  Журналіст, до речі, говорив російською мовою, державного статусу якої так наполегливо вимагають у Харкові проросійські активісти. (www.radiosvoboda.org).

Врешті, сюжетів з брутальною лайкою поза журналістами, коли у кадр потрапляють «прихильники федералізації» чи з так званими «запікуваннями» доводилося спостерігати немало. І не тільки з Харкова.

І тому зовсім не віриться, що цих людей на протест справді підняло» «мовне» питання.  Для спілкування їм цілком вистачає кількох десятків нецензурних слів.