увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 25.09.2016 01:40
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Боротьба з корупцією по-українські

15.05.15 | Євген Захаров

Три з половиною місяці я брав участь у відборі кандидатів на посаду директора Національного антикорупційного бюро України (НАБУ). Раніше я цурався боротьби з корупцією, вважаючи її цілком штучною і маніпулятивною, хоча й докладав багато зусиль для покращення доступу до інформації та збільшення прозорості держави – тільки це, на мій погляд, й можна було робити в наших умовах для зменшення корупції. Проте участь у першому конкурсному відборі недержавними особами керівника елітного правоохоронного органу мене зацікавила, насамперед, як тест на зрілість і держави, і громадянського суспільства, тому я погодився. Результати цікаві в усіх сенсах, і я сподіваюсь, що мої рефлексії з цього приводу будуть корисними для наступних аналогічних конкурсів.

 

Особливості української корупції

 

На превеликий жаль, корупція стала наріжним каменем української державності. В канун 2005 року я написав в статті «…Плюс декучмізація всієї країни» таке: «Нові закони не працюватимуть, якщо вціліє огидна напівфеодальна соціальна система, коли тільки близькість до влади забезпечує преференції та гаразди, а якщо фіскальний тиск не дає змоги працювати, не крадучи, то кожен є вразливим для цілої державної потуги й, отже, всі мусять платити данину».

За десять років ця система тільки ще більше розвинулася і досягла апогею за панування режиму Януковича. Але ми зовсім недалеко відійшли від неї за рік після Революції гідності.  Так само вимиваються різними засобами кошти з бюджету – через корупційну складову тендерних закупівель, виведення коштів і майна державних монополістів через дочірні компанії, нецільове використання коштів тощо; кришується кримінальний бізнес, головним чином, правоохоронними органами; процвітає контрабанда, державний рекет та ухилення від сплати податків; продаються посади і так далі. На тлі військової агресії на сході країни з усіма її наслідками це вкрай огидно.

Ненависть до негідників-корупціонерів цілком уживається з масовою побутової корупцією. Українці вважають, що необхідно подякувати будь-кому (чиновнику, лікарю, вчителю, сантехніку тощо) за надані послуги, не дуже розуміючи різницю між подарунком і хабарем. При цьому багато хто сподівається, що треба тільки кидати корупціонерів за грати, якомога більше й довше і корупція буде переможена.

Ці погляди хибні, вони засновані на розумінні корупції як насамперед моральної проблеми. Проте насправді це проблема політико-економічна. Найбільшою є корупція на вищих щаблях влади. Корупційні відносини є замінником відносин ринкових, і без встановлення реального ринку, без розділення бізнесу і влади боротьба з корупцією тільки за рахунок каральних заходів не може бути успішною. Також необхідні різноманітні адміністративні заходи, спрямовані на запровадження в системі державного управління нових інформаційних технологій, зменшення контролю держави над веденням бізнесу, введення антикорупційних бар’єрів, наприклад, декларування доходів та витрат чиновників тощо. Проте не допоможуть ані нові закони, ані створення нових інституцій – Національного антикорупційного бюро та Національного агентства із запобігання корупції, якщо система відносин бізнесу і держави не буде докорінно змінена.  Останнім часом з’явилися обнадійливі ознаки саме таких змін.

Так, Кабінет міністрів спрямований на суттєве зменшення регуляторних актів, зокрема, дозвільних процедур, та запровадження електронного урядування, введення електронних сервісів, що буде усувати людський  фактор у прийнятті рішень. Це має зменшити корупційний тиск на бізнес. Створені законопроекти, які вводять обов’язкове декларування доходів та витрат і моніторинг декларацій чиновників, податкову амністію, обмеження готівкових розрахунків, стимулювання державних службовців за правомірну поведінку. Помітно зросла кількість кримінальних проваджень щодо корупційних злочинів чиновників різного рангу. Президентом заявлений курс на деолігархизацію, що прямо пов’язане з відділенням  крупного бізнесу від держави. Доказом здійснення цього курсу стала недавня історія с ФПГ «Приват» і відставкою Ігоря Коломойського з посади голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Час покаже, наскільки ця тенденція є сталою.

 

Відбір кандидатів на посаду директора НАБУ: факти

 

Проте повернемося до конкурсу. НАБУ – правоохоронний орган, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних злочинів, скоєних на вищих щаблях державної влади, а саме, державними службовцями 1 та 2 рангів. Згідно з законом про НАБУ конкурсна комісія (КК) мала складатися з 9 членів: троє від Президента, троє від уряду, троє від парламенту. Відповідно, були призначені історик Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу, історик Ярослав Грицак, професор Українського католицького університету і я, активіст правозахисту, директор Харківської правозахисної групи; журналіст Юрій Бутусов, головний редактор Інтернет-видання censor.net, Йосиф Зісельс, активіст правозахисту, президент Конгресу національних громад України, та правник Олександра Яновська, професор Академії адвокатури, суддя ad hoc Європейського суду з прав людини; правник Джованні Кесслер, директор Європейського  агентства по боротьбі з шахрайством, правник Віктор Мусіяка, професор Києво-Могилянської академії, та Євген Ніщук, актор Національного театру імені Франка, екс-міністр культури.

Директором НАБУ може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше 10 років, досвід роботи на керівних посадах не менше 5 років, вік до 65 років, володіє державною мовою та здатний за своїми діловими та моральними якостями, освітнім і професійним рівнем, станом здоров’я виконувати відповідні службові обов’язки. Заборонено призначати директором людину, яка два роки обіймала керівні посади в політичних партіях або мала з ними договірні стосунки, а також тих, хто останні два роки працював в спеціальних підрозділах правоохоронних органів по боротьбі з корупцією.

КК вперше зібралася 9 січня і доволі довго складала оголошення про конкурс – внаслідок нечіткого формулювання в законі кваліфікаційних вимог до посади. Основна дискусія була навколо питання, чи можуть іноземці бути кандидатами на посаду. Закон давав підстави тлумачити це питання двояко. В результаті іноземців допустили до конкурсу за умови, яка практично виключала їхню участь, – що до закінчення терміну подання документів вони отримають українське громадянство. В результаті участь у конкурсі взяв тільки один іноземець – колишній заступник Генерального прокурора Грузії Давід Сакварелідзе.

З 12 січня, коли оголошення було опубліковане, КК не втратила жодного дня. Місяць був наданий для підготовки та подання документів. 11 лютого були розкриті пакети з документами 176 претендентів. З 11 по 21 лютого їхні документи оприлюднювалися на сайті Президента, а КК вивчала ці документи і залишила 106 кандидатів, які відповідали кваліфікаційним вимогам до посади директора. З 23 по 28 лютого КК провела інтерв’ю з цими 106 кандидатами й обрала 21 з них для наступного етапу конкурсу – тих, хто отримав підтримку трьох чи більше членів КК. З 2 по 6 березня КК провела 21 більш детальне інтерв’ю і 6 березня визначила 4 найкращих кандидатів для остаточного вибору 2 чи 3 з них для призначення Президентом. 10 березня їхні документи були спрямовані Адміністрацією Президента на спеціальну та люстраційну перевірку. Ці перевірки тривали довше, ніж всі очікували. Один з чотирьох кандидатів, Яків Варічев, перевірку в СБУ не пройшов, і залишилося три кандидата – Артем Ситник, Микола Сірий та Віктор Чумак. 6 квітня КК ще раз переговорила з кандидатами і обрала двох них – Ситника та Сірого – для представлення Президенту. 16 квітня Президент Петро Порошенко призначив директором НАБУ 35-річного адвоката Артема Ситника, який в 2001-2011 рр. працював слідчим  прокуратури. Усі засідання комісії транслювалися в реальному часі в Інтернеті.

 

Коментар

 

Питання «А зачем вам это нужно?» переслідує мене вже більше 25 років. Я його чую постійно, коли подаю інформаційний запит до МВС чи СБУ, або пропоную зміни якихось адміністративних процедур, або намагаюсь захистити якусь людину. З конкурсом було те ж саме. Багато хто вважав, що КК має подивитися документи, обрати десять кращих кандидатів, провести з ними півгодинне інтерв’ю, обрати трьох кращих і подати їх прізвища Президенту, і все.

Я ж наполягав на тому, що кожен, хто подає документи на конкурс і відповідає формальним вимогам до посади, має право хоча б зустрітися з комісією і пояснити, чому він хоче бути директором НАБУ. Бо якщо ми відмовимо в цьому кандидатам, ми їх дискримінуємо.  

Іншою проблемою була наявність кворуму. Ми постійно її відчували на етапі вивчення документів та першого туру інтерв’ю, коли щодня були змушені шукати час, щоб зібрати шість членів КК для ухвалення рішень. Джованні Кесслер не брав участі в цих етапах, Ярослав Грицак захворів та мав важливі зарубіжні поїздки. Двічі мав поїхати за кордон Йосиф Зісельс. Євген Ніщук та Юрій Бутусов були в Києві, але їхня робота не давала їм можливості бути на засіданнях. У Євгена майже щоденно два спектаклі та репетиція, для Юрія події на сході країни були явно важливіші, і йому було важко від них відволіктися.

Оскільки всі члени комісії працювали на волонтерських засадах, до них не можна мати претензій: кожен волонтер віддає стільки часу, скільки може, бо працює у вільний від основної роботи час. З другого боку, погоджуючись на участь в роботі конкурсної комісії, кожен бере на себе певну відповідальність, і якщо немає можливості брати участь, краще відмовитися. Хай працюють ті, хто може розпоряджатися своїм робочим часом. Я думаю, що доречно в майбутньому передбачити письмову згоду волонтерів на членство в комісії.    

Сухий переказ ходу конкурсу не передає всіх його перипетій і уваги суспільства до його проведення. А увага була великою. Перебіг конкурсу, кандидати на посаду, їхні якості, статки і спроможності постійно обговорювалися на телебаченні, в друкованих медіа, Інтернеті та соціальних мережах. Багато хто вважав, що все вже визначено, реального конкурсу немає, і директором буде – далі називалося прізвище або Давіда Сакварелідзе, або Віктора Чумака, або Анатолія Матіоса. Дехто вигадував сценарії пропихання Адміністрацією Президента «свого» кандидата, протидіяв цим сценаріям, а потім торжествував свою перемогу. Це виглядало доволі комічно, оскільки ніяких таких сценаріїв просто не було. Звичайно, у працівників АПУ, як і у всіх, були свої уявлення про добрих та поганих кандидатів, але я хочу засвідчити, що жодного тиску, порад чи рекомендацій з боку АПУ не було. Такі поради та рекомендації відчувались з боку окремих народних депутатів, громадських організацій та їхніх членів, які, окрім звичайних статей в медіа, активно листувалися з комісією і повідомляли про свої оцінки кандидатів, намагаючись вплинути на наш вибір. Проте, і таку поведінку тиском назвати не можна.

За уявленнями про якості директора в суспільстві панували два погляди. Перший, прагматичний, який підтримувало помітно менше людей, і який близький і мені, – треба шукати сильну особистість, порядного, принципового, досвідченого  професіонала, який має досвід успішного розслідування кримінальних злочинів. Другий, значно популярніший – ні в якому разі не можна обирати колишнього чи діючого правоохоронця, вони всі корумповані, і з таким директором нова інституція приречена стати сама корупційною. Тому треба обрати або іноземця, який не має тут кумів, сватів, земляків та ін., або відомого діяча з бездоганною репутацією, який добре розуміє феномен української корупції. Часто прихильники цього погляду вважали, що зовсім необов’язково призначати на цю посаду правника. При цьому вони не замислювалися, як буде така людина керувати розслідуванням корупційних злочинів. В комісії також були представлені обидва погляди.

Кандидатів на посаду також можна розділити на такі дві групи. Перша – діючі або колишні правоохоронці з МВС, СБУ, прокуратури тощо, від майорів до генералів. Друга – підприємці, адвокати, науковці, податківці, деякі з них мали раніше певний досвід роботи в правоохоронних органах. Перед комісією пройшли багато цікавих людей, чиї амбіції обійняти посаду директора НАБУ були обґрунтованими, немало було яскравих особистостей. Проте Комісія виявилася в положенні Агафії Тихонівни з гоголівської «Женітьби»: «Если бы губы Никанора Ивановича да приставить к носу Ивана Кузьмича, да взять сколько-нибудь развязности, какая у Балтазара Балтазарыча, да, пожалуй, прибавить к этому еще дородности Ивана Павловича – я бы тогда тотчас же решилась». Не було жодного кандидата, щодо якого у членів КК не було б вагань, до всіх були різні претензії. Проблема була також в тому, що переваги кандидатів не збігалися в оцінках членів комісії.

Наприклад, для мене досі є загадкою, чому члени комісії на другому етапі не підтримали Галину Климович, колишнього слідчого Генеральної прокуратури в особливо важливих справах, добре відому своєю незалежністю, принциповістю, непідкупністю та успішними розслідуваннями багатьох злочинів. Здавалося, ось майбутній директор! У професійному середовищі вона дуже авторитетна. Може, тут спрацювало те, що більшість членів комісії далекі від цього середовища? А може, те, що Галина Іванівна не зробила нічого, щоб продемонструвати свої якості, не розповідала про свої успіхи? Так чи інакше, вона не потрапила до етапу проведення перевірок.

Те ж саме трапилось з іншим потенційно дуже сильним, на мій погляд, кандидатом, Геннадієм Васюковим, якого я призначив би директором. У свої неповні 40 років він встиг зробити кар’єру в податковій службі та податковій міліції, отримати три вищі освіти, захистити кандидатську дисертацію, і протягом останніх 4-х років бути успішним в бізнесі. Він виявив глибоке розуміння явища корупції і запропонував оригінальні засоби запобігання їй. Але тільки двоє членів комісії проголосували за нього. Може, спрацював стереотип податківця-хабарника? Чи членів комісії переконав аргумент Юрія Бутусова, який сказав: «Як поставиться до нашого вибору суспільство, якщо ми підтримуємо колишнього голову наглядової ради горілчаного концерну «Хортиця»?»

Були інші сильні кандидати, яких я, тим не менше, не підтримав. Дуже фахові Анатолій Матіос та Дмитро Горячев, які різко виділялися своїми різноманітними знаннями та вміннями, працювали під час режиму Януковича, відповідно, в Адміністрації Президента та СБУ, і це стало причиною моєї відмови. Також дуже фахові Давід Сакварелідзе та Юрій Сухов були налаштовані насамперед на каральну функцію НАБУ, а я вважаю, що численні кримінальні переслідування не дадуть позитивного результату. Не треба плутати сокиру і скальпель.  

Не підтримав я також Миколу Сірого та Віктора Чумака. Обидва відомі своєю принциповістю і незалежністю, але вони майже зовсім не мають досвіду розслідування злочинів, що для мене є ключовою вимогою.

Такий досвід мали Яків Варічев та Артем Ситник. Варічев виглядав більш переконливо. Він взагалі вирізнявся незвичною біографією. Будучи слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури СРСР, ще в кінці 80-х мав великі успіхи в боротьбі з корупцією в Середній Азії та Азербайджані, очолюючи великі слідчо-оперативні групи. Потім повернувся до України, хоча після розпаду СРСР йому пропонували високі посади в органах прокуратури РФ.  За сімейними обставинами (хвороба сина) був змушений переїхати в Іспанію. Повернувшись звідти, був одним з небагатьох адвокатів, які працювали одночасно і в Україні, і в Росії. Інтелігентна, фахова, відверта людина, яка точно формулювала свої думки, сподобалася більшості членів КК. Але Варічев не пройшов спецперевірку в СБУ. Більше того, висновок про це в порушення законодавства надійшов з грифом «таємно», тобто ні члени комісії, які не мають доступу до державних таємниць, ні сам Варічев навіть подивитися його не змогли. Тим не менше, як я міг зрозуміти, СБУ здалися підозрілими наявність власної адвокатської фірми в Росії та часті поїздки туди. Я думаю, що це помилка, і в результаті людина, яка могла би принести багато користі державі, відлучена від роботи в державних установах.

Артем Ситник також сподобався комісії своєю компетентністю, принциповістю, в ньому проглядався сильний характер. Склалося враження, що десять років роботи слідчим його не зіпсували, що він в змозі опиратися незаконним впливам.

Думаю, що виведення Варічева з конкурсу погано вплинуло на тих членів комісії, які збиралися за нього проголосувати. Доля конкурсу висіла на волосині, декілька членів комісії, роздратовані тим, що їхній вибір обмежено, обговорювали доцільність нового конкурсу. Тим не менше, колективний розум переміг: комісія проголосувала за двох кандидатів з трьох, і конкурс благополучно завершився.

Сподіваюсь, що Національне антикорупційне бюро запрацює. Сьогодні всі розуміють, що корупція справді дуже загрозлива для країни, нарівні з війною, і вже складає загрозу для державності. І суспільство підтримає бюро, як тільки воно зможе показати добрі результати, не дасть перетворити його на фікцію, якщо колись у когось з вищих посадових осіб держави виникне таке бажання. 

коментарі

новий коментар